Лекція №5, Міжнародна міграція робочої сили
Код роботи: 3502
Вид роботи: Лекція
Предмет: Міжнародна економіка
Тема: №5, Міжнародна міграція робочої сили
Кількість сторінок: 42
Дата виконання: 2005
Мова написання: українська
Ціна: безкоштовно
1. Міграція населення і міграція робочої сили
2. Суть і чинники міжнародної міграції робочої сили
3. Види міжнародної міграції робочої сили
4. Види міжнародної міграції: кінцева, тимчасова, сезонна, маятникова, добровільна, примусова, робочих і спеціалістів. "відплив умів", його причини, напрямки, кількісна та якісна оцінка
5. Формування і розвиток світових ринків робочої сили
6. Регулювання міжнародних міграційних процесів
7. Адміністративно-правове і економічне регулювання
8. Одно-, двостороннє, багатостороннє регулювання в рамках інтеграційних угрупувань
9. Роль міжнародних організацій в регулюванні міграційних процесів
10. Міжнародна організація праці (моп), її завдання, структура і напрямки діяльності
11. Соціальні аспекти міжнародної міграції робочої сили
12. Україна у світових міграційних процесах
Основна
1. Авдокушин Е.Ф. Международные экономические отношения. Учеб. пособие. - М.: ИВЦ "Маркетинг", 1998. - с. 102-114.
2. Акопов Е.С., Воронкова О.Н., Гаврилко Н.Н. Мировая економика и международные экономические отношения. Серия «Учебники, учебные пособия» Ростов-на-Дону: «Феникс», 2000.
3. Киреев А. Международная экономика. Учеб. пособие. - М., 1997. - с. 321-340.
4. Международные экономические отношения. Учебник. / Под общ. ред. В.Е. Рыбалкина. - М., 1998. - с. 149-164.
5. Світова економіка: Підручник / А.С. Філіпенко, О.І. Рогач, О.І. Шнирко та ін. - К.: Либідь, 2000.
6. Школа І.М., Козменко В.М. Міжнародні економічні відносини. Навч. посібник. - Чернівці, "Рута", 1996. - с. 116-125.
Додаткова
1. Линдерт П. Экономика мирохозяйственных связей: Пер. с анг. / Общ. ред. и пред. О.И. Ивановой. - М.: Прогресс, 1992 с. 427-443.
2. Международные экономические отношения. Под общ. ред. Р.И. Хасбулатова и др. - М.:, "Новости", 1991. - т.1, с. 263-269.
3. Основы внешнеэкономических знаний / Под ред. И.П. Фаминского и др., -М.: Международные отношения, 1990.- с. 128-130.
4. Вишневская И. Рынок труда: основные тенденции. Тенденции мирового экономического развития. Приложение к журналу "Мировая экономика и международные отношения". Обзор за 1990г. и начало 1991 г.
5. Никифорова А. Рынок труда: занятость и безработица. - М.: Международные отношения, 1991. с. -180.
6. Пебро М. Международные экономические, валютные и финансовые отношения: Пер. с фран. / Общ. ред. Н.С. Бабинцевой. - М.: Прогресс, Универс., 1994. - с. 46-48.
7. Пирожков С., Малиновська О., Марченко Н. Зовнішня міграція в Україні: причини, наслідки, стратегії. – К.: Академпресс, 1997.
8. Романюк М. Міграція населення України: національні орієнтири та територіальна диференціація механізму регулювання. // Економіка України, 1999.
9. Семенов К.А. Международные экономические отношения. Курс лекций. - М.: Гардарика, 1998. - с. 104-117.
1. Сутність, структура та основні риси світового ринку праці
Одним із важливих елементів глобальної економічної системи, на яку перетворився світ наприкінці другого тисячоліття, є міжнародний ринок праці з його уніфікованою шкалою критеріїв щодо якості трудових ресурсів, розвитком нових форм зайнятості, гнучкістю та надзвичайною мобільністю сукупної робочої сили. Міжнародний ринок праці, який об'єднує понад 1,3 млрд. працездатного населення світу, потребує формування регулятивного та координаційного механізмів з узгодження попиту та пропозиції світових трудових ресурсів, їх перерозподілу між різними країнами, регіонами, ланками світового господарства та ефективного використання, розширює можливості обміну знаннями, інформацією і досвідом між народами.
Світовий (міжнародний) ринок праці — це система відносин, що виникають між державами з приводу узгодження попиту та пропозиції світових трудових ресурсів, умов формування робочої сили, оплати праці та соціального захисту. Ці відносини склалися у зв'язку з нерівномірністю розміщення робочої сили по країнах світу та відмінностями в її відтворенні на національному рівні. В умовах глобалізації виробництва, зростання взаємозалежності в сучасному світі національні ринки праці дедалі більше втрачають свою замкненість та відокремленість. Між ними виникають транснаціональні потоки робочої сили, котрі набирають постійного, систематичного характеру. Таким чином, поряд з міжнародним ринком товарів, послуг і капіталів значних масштабів набуває тепер і міжнародний ринок робочої сили, який являє собою не просто суму національних ринків, а систему, що базується на їхніх взаємозв'язках та взаємодоповненнях.
Виникнення і розвиток міжнародного ринку робочої сили є результатом зростання міжнародної мобільності двох головних факторів виробництва — капіталу і праці. Підвищення міжнародної мобільності капіталу в соціальному плані означає, що він пред'являє тепер попит не тільки на робочу силу країни свого базування, а й на іноземну робочу силу, яка нерідко має певні переваги порівняно з національною (більш дисциплінована, менш вибаглива щодо оплати праці і т. д.). Попит на іноземну робочу силу почав помітно зростати тоді, коли виник масований експорт приватного виробничого капіталу й почалося створення у всіх країнах підприємств з використанням місцевої робочої сили.
Капітал, як правило, рушав у ті місця концентрації робочої сили, де вона значно дешевша від робочої сили в країні-експортері. Навіть у «нових індустріальних країнах» ставки заробітної плати промислових робітників у 80-х роках були в 5—10 разів нижчі, ніжу розвинутих країнах Заходу. Практична необмеженість на периферії світового господарства дешевих трудових ресурсів сприяє їх широкому включенню в орбіту функціонування продуктивного капіталу економічно розвинутих країн, насамперед на основі розвитку мануфактурних форм організації праці.
У структурі міжнародного ринку праці вирізняються два найзначніші сегменти. Перший сегмент охоплює робочу силу, яка характеризується відносно постійною зайнятістю, стабільністю трудових навичок, високим рівнем кваліфікації й зарплати, а також доволі чіткою ієрархією кваліфікації. Це загалом привілейований шар працівників з розвинутих країн, а також країн із середнім рівнем розвитку (Сінгапур, Тайвань, Гонконг). Слід згадати й інший, щоправда нечисленний, шар зайнятих у різних міжнародних організаціях (ООН, спеціалізованих органах ООН, Міжнародному валютному фонді, СОТ, ЮНЕСКО та ін.). Наймання працівників у такі організації відбувається на чисто міжнародній основі і, як правило, з урахуванням лише професійної придатності. Цей ринок праці має певну тенденцію до розширення з огляду на зростання міжнародних зв'язків та загострення глобальних проблем.
Другий доволі великий сегмент міжнародного ринку праці — робоча сила, яка походить з районів світу з відносно низьким рівнем економічного розвитку. Серед цих працівників треба вирізнити специфічний загін так званої нелегальної робочої сили, чималі потоки якої спрямовуються в індустріальні країни, зокрема США. До цієї категорії працівників можна приєднати також «екологічних біженців», котрі через катастрофічні природні умови (наприклад, посуха) змушені покидати свої насаджені місця, шукати роботу в інших країнах та регіонах.
Працівники, що пересуваються між країнами нелегально, по суті не мають юридичних і політичних прав. За необхідності приватні компанії легко можуть позбавитись їх, вдаючись до депортації.
Економічна функція нелегального ринку праці зводиться переважно до обслуговування потреб величезної маси дрібних та середніх підприємств в індустріальних країнах, які, на відміну від великих підприємств, неспроможні застосовувати в широких масштабах дорогі працезбережувальні технології. Ці підприємства не можуть також за потреби переводити свої капітали у країни з дешевою робочою силою, як це часто роблять гігантські ТНК. Держава, як правило, мовчазно сприяє використанню праці нелегалів.
На ринку праці можна вирізнити ще дрібніші сегменти, класифікуючи робочу силу за віковими й професійними особливостями, ознаками тієї або іншої культури, традиції, а також національними, расовими та статевими ознаками. Такий поділ чималою мірою пов'язаний з діяльністю ТНК, які мають попит на чітко визначені категорії робочої сили. Так, філіали західних компаній у країнах, що розвиваються (зокрема, в зонах «вільної торгівлі»), прагнуть використати насамперед працю молодих незаміжніх жінок, які не висувають високих вимог щодо оплати праці і водночас є слухняними, надійними, спритними в роботі і т, д. Жіноча робоча сила стала важливим сегментом нинішнього світового ринку праці, особливо в країнах, що розвиваються.
Сучасна структура світового ринку праці характеризується, насамперед, виникненням такого нового й особливого його сегмента, який пов'язаний з використанням висококваліфікованих спеціалістів (наукових працівників, інженерів, аналітиків систем та ін.), а також фахівців у галузі інформатики, менеджерів і т. д. Розвиток розглядуваного сегмента ринку робочої сили значною мірою зумовлюється стрімким зростанням світової торгівлі послугами. Специфіка цього сектора ринку праці полягає в тому, що завдяки розвинутій мережі телекомунікацій певна частина інтелектуальної робочої сили може брати участь у виробничому процесі, що здійснюється на будь-якій відстані від місця її перебування.
Під впливом інформаційної революції у світовому господарстві по суті формується нове середовище. Змінюється звичний характер конкурентної боротьби. Поряд із традиційним пошуком ринків збуту тепер іде напружений пошук цінних видів ресурсів, серед яких перше місце належить інформаційним ресурсам та їхнім носіям — людям. Компанії, що діють у високотехнологічних галузях, посилено полюють за інтелектуальними ресурсами. Без них тепер не можна вижити в конкурентній боротьбі. Виникає, таким чином, попит на добре підготовлених спеціалістів, котрі можуть засвоювати великі обсяги інформації, володіють технікою її обробки. Одночасно зростає попит на інші категорії працівників (фахівців у галузі комунікацій, фінансів, освіти, науки і т. д.).
Інтернаціоналізація резервної армії праці відбувається паралельно з глобалізацією виробництва та розвитком світового ринку товарів і капіталів. Ринок праці перетворився на важливу складову частину світового ринку. Процес розширеного відтворення капіталу відбувається тепер не тільки в межах національних кордонів, а й у взаємодії з відтворювальними процесами інших країн, тобто набирає глобальних масштабів (так званий відкритий тип відтворювального процесу). Одним з регуляторів цього процесу є інтернаціоналізація виробничого циклу. Поряд з торгівлею і рухом капіталу міжнародний рух робочої сили стає важливим елементом, що забезпечує формування єдиного світового циклу. Рух робочої сили між країнами і спричинені ним потоки значних коштів у вигляді заробітної плати вносять істотні корективи у формування економічної ситуації в окремих країнах. Безпосередніми збудниками циклічних коливань нерідко стають перекази заробітної плати з однієї країни в іншу. Водночас міграція робочої сили впливає (погіршує або поліпшує) на умови життя працюючих у країнах — експортерах та імпортерах робочої сили.
Внаслідок інтернаціоналізації виробництва мільйонні маси людей з економічно відсталих країн вступили в практично пряму конкуренцію з працівниками розвинутих країн. Провідну роль у цих процесах відіграють ТНК, які завжди мають можливість перенести своє виробництво в інші країни (особливо «нові індустріальні держави» —Південна Корея, Сінгапур, Бразилія, Нігерія), тим самим знижуючи ціну робочої сили. У 70—80-ті роки широко практикувався вивіз цілої низки виробництв (особливо в електронній і легкій промисловості) за кордони розвинутих країн, у периферійні райони світу. В цьому випадку не робоча сила йшла до капіталу, а навпаки, капітал ішов до місць нагромадження дешевої робочої сили. Одночасно відбувався і зворотний процес: робоча сила з менш розвинутих регіонів залучалася (часто нелегально) на некваліфіковані й малокваліфіковані роботи в розвинуті центри Заходу.
90-ті роки позначилися появою якісно нових рис міжнародного ринку праці:
по-перше, суттєво збільшився лаг між проходженням економікою промислове розвинутих країн нижчої кризової точки і початком поліпшення ситуації на ринку робочої сили. Цей розрив для США в останньому циклі першої половини 90-х років склав одинадцять місяців, тоді як у період криз 1974—1975 рр. і 1980—1982 рр. скорочення безробіття йшло практично слідом за поліпшенням економічної кон'юнктури;
по-друге, нетиповою для фази пожвавлення є мляве зниження таких показників використання робочої сили, як чисельність змушених працювати неповний робочий тиждень, а також чисельність тих, хто претендують на робочі місця, але припинили активні пошуки роботи. В попередні цикли чисельність цих категорій робітників у міру виходу економіки з кризи швидко знижувалась;
по-третє, ситуація на ринку праці впродовж останнього десятиліття характеризується різким звуженням можливостей для звільнених повернутися на попереднє місце роботи.
Циклічна криза не тільки безпосередньо впливає на динаміку зайнятості, а й виступає каталізатором структурних змін у цій сфері, від яких дедалі більше узалежнюється функціонування ринку праці.
Основною з таких змін є формування нової стратегії провідних фірм світу у сфері робочої сили. Тепер у центр внутрішньофірмової стратегії ставиться завдання скорочення витрат на робочу силу, які становлять значний і, що найголовніше, зростаючий елемент виробничих витрат. Один із провідних шляхів скорочення цього виду витрат підприємці вбачають у отриманні зростання заробітної плати персоналу. В середині 90-х років у США, наприклад, заробітна плата 18 % працюючих не досягала офіційно встановленого рівня бідності.
Крім того, підприємці прагнуть знизити витрати на робочу силу шляхом збільшення тривалості робочого тижня. Середня його тривалість у США в цей період складала 41,7 год., а понаднормові — 4,4 год. Такий високий показник був зареєстрований лише в перші повоєнні роки, за умов нестачі робочої сили.
Для західних країн характерний інтенсивний процес перерозподілу робочих місць на користь більш кваліфікованої праці за одночасного «вимивання» місць для низькокваліфікованих працівників. За розрахунками експертів ОЕСР, у цих країнах щорічно оновлюється 10—15% усіх робочих місць Сектор кваліфікованої праці постійно зростає. Так, на менеджерів та кваліфікованих спеціалістів припадає 50—60% усіх вакансій, що відкриваються. Причому вимоги до робочої сили підвищуються не тільки в матеріальному виробництві, де питома вага кваліфікованих робітників традиційно більш висока, а й у сфері послуг. Йдеться насамперед про «інтелектуальні» галузі (наприклад, фінансово-банківська сфера), а також торгівлю та обслуговування. Тому сфера послуг не може слугувати пристановищем для некваліфікованої робочої сили, що виштовхується з інших галузей економіки, як це було ще в середині 80-х років.
Вирішення проблеми безробіття лідери західних країн пов'язують із підвищенням гнучкості ринку праці, що передбачає розширення прав підприємців у питаннях наймання і звільнення робочої сили. Підприємець, який має можливість у будь-який час звільнити зайву робочу силу, буде з більшим бажанням наймати додаткових працівників за появи перших ознак поліпшення економічної кон'юнктури.
На відміну від циклічного фактора, який стимулює попит на додаткову робочу силу, більш суперечливим є вплив різноманітних довгострокових факторів, таких як упровадження нових інформаційних технологій, структурні зміни в економіці, посилення міждержавної та міжфірмової конкуренції. Раціоналізація і технічне переозброєння виробництва приводять до того, що економічне зростання досягається головним чином за рахунок збільшення продуктивності праці, тим самим звужуються можливості використання додаткової робочої сили. Про це, зокрема, свідчить той факт, що темпи зростання зайнятості в останній період у фазі піднесення нижчі, ніж у попередніх циклах.
Щодо країн з перехідною економікою, то проблема довгострокового безробіття є для них ще гострішою, ніж для розвинутих країн. Особливо серйозна ситуація склалася тут із зайнятістю жінок. Серед інших груп населення, які вразило безробіття, — малокваліфіковані робітники та молодь, особливо з початковою освітою. Зростання безробіття на тлі падіння виробництва й високих темпів інфляції призвело у 90-ті роки до різкого зниження реальної зарплати у всіх цих країнах.
У формуванні міжнародного ринку праці втілилися такі характерні тенденції сучасного етапу розвитку людської цивілізації, як посилення соціальної орієнтації світової економіки, демократизація трудових відносин, інтернаціоналізація вимог до відтворення робочої сили, стандартизація умов життя і праці людей у різних частинах планети, розвиток та вдосконалення особистості на основі загальнолюдських цінностей. Крім того, об'єднання національних ринків праці в один – світовий - істотно позначається на макроекономічній політиці окремих держав у галузі праці та соціально-трудових відносин, знімаючи обмеження, спричинені національними особливостями, та надаючи їй більш універсального характеру. Розвиток міжнародного ринку праці матеріалізується у зростанні масштабів та інтенсивності міжнародних міграційних процесів, які набувають дедалі глобальнішого характеру, залучаючи населення абсолютної більшості країн світу. Поглиблення науково-технологічної революції, кардинальні зміни на політичній карті світу, структурні трансформації в міжнародній економіці зумовили появу нових рис і особливостей міжнародної трудової міграції, модифікацію її закономірностей і тенденцій. Ці зміни стосуються напрямків міжнародних міграційних потоків, обсягів та географії переселенських рухів, професійно-кваліфікаційного складу мігрантів, їхньої ролі в економічних процесах.
На сьогодні сформувалися й активно функціонують кілька регіональних ринків праці (Південно- та Північноамериканський, Європейський, Близькосхідний, Африканський), які являють собою арену масових міграційних процесів, усталеного міждержавного обміну трудовими ресурсами. За даними міжнародної статистики, на кінець XX ст. у світі налічувалося близько 25 млн. працівників-мігрантів, а якщо додати членів їхніх родин, мігрантів-сезонників та нелегальних мігрантів, то ця цифра збільшується в 4-5 разів і сягає понад 120 млн. осіб.
До традиційних спонукальних мотивів та причин міжнародної міграції трудових ресурсів належать: різниця в рівнях економічного розвитку окремих країн; нерівномірність у темпах і обсягах нагромадження капіталу на різних ділянках світового господарства; наявність національних відмінностей у розмірах заробітної плати; діяльність ТНК і пов'язана з нею міжнародна мобільність капіталу; масове хронічне безробіття в слаборозвинутих країнах. До цих чинників в останнє десятиріччя долучилися: політична та економічна кризи колишньої соціалістичної системи; поглиблення регіональної та світової економічної інтеграції; зростання попиту з боку лідерів світової економіки на інтелектуальну робочу силу; стрімкий розвиток сучасних засобів зв'язку, комунікацій та транспорту; інформаційний фактор, а також чинники неекономічного характеру: воєнні та релігійні конфлікти, розвал федеративних держав, національні, сімейні та етнічні проблеми.
2. Масштаби, форми, напрямки сучасних міграційних процесів
Міжнародна міграція робочої сили набуває дедалі глобальнішого характеру. Сьогодні вона охоплює абсолютну більшість країн світу. Інтенсивне переміщення трудових ресурсів відбувається між державами Європи, Північної й Південної Америки, Африканського материка, Південно-Східної й Західної Азії. Наприкінці 90-х років загальна кількість мігрантів у світі оцінювалася у 125 млн. чол., що становить близько 2 % населення планети. Ця цифра в 90-ті роки зросла насамперед за рахунок інтегрування в загальносвітовий міграційний процес країн Центральної та Східної Європи.
На досить високому рівні зберігається приплив іммігрантів до США та Канади, що історично були й залишаються районами масової імміграції населення та робочої сили. Хоча в повоєнні роки в цих країнах були прийняті законодавчі заходи, що обмежують імміграцію, приплив населення туди з інших країн значно зріс порівняно з останнім передвоєнним десятиріччям. З 1946 по 1982 р. в СІЛА емігрувало 3,3 млн. чол., в Канаду — більш ніж 2 млн. тільки з європейських країн. У загальному потоці іммігрантів, що в'їжджають у СІЛА, основна частка припадає на вихідців із країн Латинської Америки, що пов'язані із США історично усталеними традиціями та географічною близькістю. Їхня кількість, з урахуванням як легальних, так і нелегальних емігрантів, перевищує два десятки мільйонів чоловік. Приплив іммігрантів в США і Канаду впродовж 90-х років оцінюється в 900 тис. осіб щорічно. Міграційне сальдо тільки в США становить до 600 тис. на рік. Останні два десятиліття імміграція в США зростала також за рахунок вихідців з Японії, Індонезії, Філіппін, Південної Кореї, а також країн Південної і Східної Європи.
Динамічним є також обмін робочою силою між самими латиноамериканськими країнами, особливо у формі сезонної та нелегальної міграцій. Найбільшу кількість іноземних робітників поглинають Аргентина та Венесуела. Загальна чисельність іноземних іммігрантів в усіх країнах Латинської Америки дорівнює понад 4 млн. чол.
Зовсім новим пунктом концентрації інтернаціональних загонів робочої сили в повоєнні часи став регіон Перської затоки. Великомасштабна міжнародна міграція робочої сили почалась тут у 50-ті роки, коли внаслідок збільшення видобутку нафти потреба в робочій силі перевищила кількість місцевої. Міграція робочої сили в цей регіон швидко зростала після 1973 р., коли великі прибутки від нафти дали змогу здійснювати масштабні програми розвитку. В 1975 р. немісцеве населення шести основних центрів імміграції в регіоні (Бахрейн, Кувейт, Оман, Катар, Саудівська Аравія, Об'єднані Арабські Емірати) становило 2 млн. чол., у 1980 р. — 4 млн., або 44% загальної кількості населення. Наприкінці 90-х років у цих шести країнах, а також у Лівії налічувалося вже 5 млн. чол. іммігрантів, частка яких становить понад 50% усієї робочої сили. Переважну частину арабської міграції забезпечують Єгипет, Ірак, Сирія, Йорданія, Палестина.
Щодо Африканського континенту, то тут регіоном найактивніших міграційних рухів є країни Південної та Центральної Африки. Слідом за залученням іноземного капіталу вдалися до імпорту робочих рук ПАР, Зімбабве, Гана, Камерун, Кенія, Ліберія, в яких у середині 90-х років працювало понад 3 млн. чол., що приїхали з сусідніх африканських країн. Загальна кількість мігрантів у всіх країнах Африки досягає 6 млн. чол.
Проте найпотужнішим споживачем іноземної робочої сили стали в другій половині XX ст. країни Західної та Північної Європи. Тут працює 15 млн. іноземних працівників (ця цифра коливається залежно від економічної кон'юнктури). Західна Європа перетворилася з району еміграції на найбільший центр притягання іноземної робочої сили й успішно конкурує із США у сфері використання дешевих людських ресурсів слаборозвинутих країн світу. У розвитку повоєнної міждержавної міграції в даному районі можна вирізнити дві стадії, що відмінні за рівнем інтенсивності та спрямованістю міграційних потоків, а також за кількістю країн, залучених до міграційних зв'язків.
Перша стадія (1945—1960 рр.) характеризується потужною європейською еміграцією за океан та відносно невисоким рівнем міждержавних пересувань робочої сили в межах західноєвропейського регіону. За цей період тільки в США виїхало 6,6 млн. європейців, утому числі 1,8 млн. — із Великої Британії, майже 1,5 млн. — з Італії, більш ніж півмільйона — з Іспанії та Португалії, 780 тис. чол. — із ФРН.
Після 1960 р. настала друга стадія в розвитку сучасної трудової міграції, яку характеризують небувале зростання масштабів, темпів, економічної значущості внутрішньоконтинентального міжкраїнного обміну робочою силою та помітне скорочення міжконтинентальної міграції. За 10 років (1960—1969 рр.) із 17 млн. чол., що емігрували з європейських країн, тільки 3,5 млн. поїхали за океан, решта ж (13,5 млн.) пересувалися в межах Європи. Останні двадцять років понад 1 млн. чол. щорічно переїжджає в пошуках роботи з однієї європейської країни в іншу, загальна ж кількість мігрантів у Західній Європі в повоєнний період оцінюється в 30 млн. чол. На початку 60-х років у розвинутих країнах Західної Європи, що переживали економічне піднесення, внаслідок сприятливої господарської кон'юнктури та відносно високих темпів нагромадження капіталу різко зріс попит на додаткову робочу силу, задовольнити який за рахунок власних трудових ресурсів вони були неспроможні. Про бурхливе зростання імміграції в країни Західної Європи свідчать такі дані. Якщо в 1960 р. у ФРН налічувалося 276 тис. іммігрантів, то в 1965 р. їхня чисельність перевищувала 1,1 млн. чол., а в 1987 р. становила вже понад 4,1 млн. чол. Особливо посилився приплив іноземців у ФРН у 1989 р., коли він досяг 842 тис. чол. Упродовж 90-х років в імміграційне русло в Німеччину включились також вихідці з постсоціалістичних країн — Угорщини, Чехії, Польщі, України, Росії, що довело загальну чисельність іммігрантів до 6 млн. осіб. У Франції з 1954 по 1965 р. чисельність іноземної робочої сили зросла з 790,5 тис. чол. до 3 млн. чол., на початку 90-х років вона становила вже 4,1 млн. чол., або 7,7 % усього населення країни. Тільки в 1997 р. Франція прийняла 3,6 млн. іммігрантів.
Розширився імпорт робочої сили і в інші високорозвинені країни Західної Європи: Англію, Швецію, Швейцарію, Бельгію, Нідерланди, Люксембург. Присутність у них більш ніж 15-мільйонної армії іноземних працівників свідчить про перетворення іммігрантів на важливий чинник економічного розвитку названих країн.
Постійна, або безповоротна, міграція була абсолютно переважною формою аж до Першої світової війни. Значні маси європейців назавжди покидали свої країни й переселялися на постійне проживання у США, Канаду, Австралію, поступово інтегрувалися в структуру населення цих країн, стаючи його постійною частиною. Переселення у зворотному напрямку було мізерним.
Теперішня міграція набула тимчасового характеру: мігранти здебільшого мають намір по закінченні певного терміну повернутися на батьківщину. Таким чином, відмітною рисою сучасної міжнародної трудової міграції є ротаційний характер. Така форма міграції не є новою, вона виникла ще на початку століття, але масових масштабів набрала в 60-ті роки.
Ротація буває прискореною та уповільненою. У прискорену (до трьох років) потрапляє вся завербована та ретельно відібрана іноземна робоча сила, уповільнена триває довше й охоплює працівників, відібраних уже в процесі виробництва. На їхню частку, як правило, припадає не більш ніж 30 % усієї чисельності працівників-іноземців. Спостерігається тенденція до збільшення часу перебування мігрантів у країнах-реципієнтах. Посилюється їх прагнення до натуралізації. Певній частині іммігрантів справді вдається домогтися натуралізації, і вони стають, таким чином, постійним елементом населення країн-реципієнтів.
3. Регулювання міжнародної міграції робочої сили
Міжнародні міграційні процеси потребують регулювання з боку держав, що беруть участь в обміні трудовими ресурсами. Контролю і регулюванню підлягають соціальний, віковий та професійний склад мігрантів, рівень в'їзду та виїзду іноземних трудящих. Функції міждержавного та внутрішньодержавного розподілу робочої сили, регулювання обсягу та структури міграційних потоків дедалі більшою мірою виконують міністерства праці, внутрішніх та закордонних справ, а також спеціально створені державні та міждержавні органи. Згідно з прийнятою в міжнародних відносинах практикою країни, які обмінюються робочою силою, визнають пріоритет норм міжнародного права над національним законодавством.
Іноземна робоча сила вербується нині, як правило, за допомогою створених за кордоном державних вербувальних комісій, у функції яких входить ретельний відбір кандидатів для праці на підприємствах своєї країни з урахуванням їх віку, здоров'я, кваліфікації. Такі вербувальні пункти засновані, зокрема, німецьким урядом в Італії, Греції, Іспанії, Туреччині, Португалії. Аналогічні вербувальні агентства за кордоном має й Франція, а також інші країни. Держава часто регулює й перевезення робітників, що завербовані за кордоном, звичайно їх доставляють до місця роботи партіями у спеціальних поїздах.
Важливим елементом імміграційної політики західних держав є встановлення юридичного статусу мігрантів, що визначає їхні соціально-економічні, трудові, житлові та інші права, закріплені як у міжнародних угодах, так і в національних законодавствах. Цей статус позбавляє іноземних робітників політичних прав, обмежує в більшості випадків їх участь у профспілковій діяльності, регламентує строки перебування мігранта в країні зайнятості. У Швейцарії, наприклад, іммігрантам заборонено протягом року міняти місце роботи, протягом двох років — професію та місце проживання, заборонено брати участь у профспілковій діяльності. Подібні за змістом законодавства щодо іммігрантів діють також у Бельгії, Нідерландах, Франції, ФРН, Швеції та інших країнах. Разом з тим засоби державного регулювання імміграції в різних країнах дещо відмінні. Французький та бельгійський уряди, наприклад, заохочують сімейну інтеграцію і проводять курс на обмеження загальної кількості іноземців, що перебувають у країні. Німецький уряд установив обмежувальний кількісний ценз для іноземців у районах країни з їх надто високою питомою вагою і здійснює ротацію іноземних працівників у цілому.
Різноманітні аспекти трудової міграції та статусу іноземних працівників регулюються двосторонніми та багатосторонніми угодами, відповідними національними законодавчими актами та урядовими постановами. Двосторонні угоди про обмін робочою силою укладені між ФРН і Туреччиною, ФРН і Італією, Марокко, між Нідерландами й Тунісом, Францією й Алжиром, Францією й Португалією. Окремі угоди регулюють міграцію в певних регіонах світу. До них належить, зокрема, укладена скандинавськими країнами угода про утворення «Скандинавського ринку праці», відповідно до якої між цими країнами встановлений вільний обмін робочою силою.
Засоби й методи реалізації міграційної політики західних країн змінюються залежно від конкретної ситуації на ринку праці.
Так, в умовах дефіциту трудових ресурсів у західноєвропейських країнах уряди цих держав уживали заходів до заохочення імміграції, в тому числі й нелегальної. Коли ж інтереси монополій почали вимагати зниження рівня імміграції, держава поставила перешкоди новому припливові іноземної робочої сили.
У 1980 р. Міжнародна організація праці розпочала здійснення Європейського регіонального проекту відносно мігрантів другого покоління. Цей проект має на меті сприяння інтеграції молодих мігрантів у життя тих країн, де працюють їхні батьки, а у випадку добровільного повернення — в життя країни походження. В межах цього проекту здійснюється експериментальний проект забезпечення професійної підготовки молодих мігрантів, що мають відповідну кваліфікацію.
Останнім часом у зв'язку з утворенням «єдиної Європи» у країнах ЄС гостро постало питання про можливі наслідки цього процесу на ринку робочої сили. Активно обговорюється перспектива припинення використання праці іммігрантів із країн «третього світу». На запровадженні найсуворіших обмежень наполягають передусім уряди Франції, ФРН та Великої Британії, в яких переселенці із слаборозвинутих регіонів становлять абсолютну більшість серед іммігрантів.
Державне регулювання міграційних процесів дає позитивні результати, але має дошкульні місця. Контроль за рівнем в'їзду іноземців, здійснюваний усіма урядами країн імміграції, безумовно, сприяє дозуванню їхнього припливу залежно від виробничих потреб й ситуації на ринку праці. В такий спосіб попереджається спалах соціального напруження, який міг би виникнути за масового припливу іноземців в умовах власного масового безробіття. Навіть з урахуванням існування двох ринків праці — для іммігрантів та для своїх працівників — уникнути конфронтації між ними було б важко. Регулювання надає організованого й певною мірою планомірного характеру найманню, розподілові й використанню імпортованої робочої сили.
Разом з тим усі закони й підзаконні акти держав—споживачів іноземної праці не надають рівних прав іммігрантам в економічній, політичній й соціальній сферах, як цього вимагає Загальна Декларація прав людини й рішення МОП у справах мігрантів. У постановах урядів національні інтереси превалюють над міжнародними нормами та інтернаціональними принципами рівності й свободи.
Активну роль у регулюванні міжнародних міграційних процесів і захисті прав мігрантів відіграє Міжнародна організація з питань міграції (МОМ). Основними завданнями, які вирішує ця організація, є:
• управління впорядкованою і плановою міграцією громадян з урахуванням потреб країн еміграції та імміграції;
• сприяння переміщенню кваліфікованих кадрів між державами;
• організація міграції біженців та переміщених осіб, змушених залишити свою батьківщину.
4. Участь України в міждержавному обміні робочою силою
Зростання відкритості українського суспільства неминуче приводить до дедалі більшого втягнення України в міжнародний обмін робочою силою. Перехід до ринкової економіки створює реальні умови для формування ринку праці. Одною з важливих рис його становлення є різке зростання міграційних процесів як усередині країни, так і за її межі. Посилення територіальної міграції населення зумовлюється такими причинами:
по-перше, структурною перебудовою економіки і пов'язаними з нею зростанням безробіття, процесами роздержавлення власності й приватизації, які супроводжуються збільшенням мобільності капіталу, його інтенсивним міжгалузевим і географічним переливанням;
по-друге, нерівномірністю в розміщенні продуктивних сил, суттєвими відмінностями в соціально-економічних умовах життя в селі і в місті, в різних регіонах країни;
по-третє, різким погіршенням екологічної ситуації в окремих регіонах;
по-четверте, інтенсифікацією міграційних процесів на національному ґрунті;
по-п'яте, розширенням зовнішньоекономічних зв'язків України, а також лібералізацією режиму виїзду громадян за кордон.
Становлення ринкових методів господарювання відбувається в умовах гострих кризових явищ в економічному, соціальному і політичному житті. Ринкова трансформація економіки України здійснюється вкрай непослідовно й безсистемне, що призводить до зростання негативних явищ, поглиблення господарського хаосу.
Почуття постійного занепокоєння в населення країни викликають два чинники, що загрожують його фізичній та економічній безпеці: безпрецедентне зростання бандитизму і насування масового безробіття.
На 1 січня 2003 р. кількість офіційно зареєстрованих безробітних становила в Україні 2059,5 тис., або 9,1 % загальної чисельності працездатного населення (розрахунки проведено за методологією Міжнародної організації праці). За деякими оцінками, цей показник набагато вищий і становить майже 15% працездатного населення. А з урахуванням так званого прихованого безробіття цей показник сягає від 30 до 45 % загальної чисельності зайнятих.
Проблема масового безробіття і зубожіння широких мас населення може бути частково вирішена за рахунок міграції, виїзду частини громадян України за її межі в пошуках роботи і засобів проживання. Не секрет, що через постійне погіршення соціально-економічної й морально-психологічної ситуації в Україні еміграційні настрої в населення зростають. Але якщо раніше основним мотивом еміграції був етнічний, то в останній період таким став економічний фактор.
Після зняття штучних перешкод на шляху возз'єднання сімей кількість емігрантів з України зростала дуже швидко. Здебільшого емігрували євреї, німці, угорці, греки. За даними статистики, з 95,4 тис. осіб, які покинули Україну в 1990 р., 92 % виїхали в Ізраїль. У 1987 р. дозвіл на виїзд за кордон на постійне проживання отримали 6,8 тис. громадян України, в 1988 р. — вже 17,7 тис., а в 1989 р. — 50 тис., у 1990 р. — 95,4 тис. Правда, в 1991 р. цей показник упав до 50 тис. чол. Стабілізація і навіть скорочення кількості тих, хто виїжджає за кордон на постійне проживання, свідчить, з одного боку, про певну вичерпаність ресурсів етнічної еміграції, а з іншого — про посилення обмежувальної імміграційної політики країн-реципієнтів.
У 2003 р. чисельність мігрантів з України становила 786 тис. чол. (у 1994 р. — 550 тис. чол.). До країн далекого зарубіжжя прямував кожний третій мігрант. Упродовж останніх найбільша кількість вихідців з України, за даними Держкомстату, вирушила в країни СНД (40 647 осіб в 2003 р.).
За матеріалами преси та оцінками експертів, за кордоном сьогодні працює від 1 до 3 млн. українських громадян, переважна частина яких влаштовується на роботу нелегально.
Загальна чисельність емігрантів з України до цього часу точно не відома, оскільки спеціальної статистики не ведеться. Більше того, не відома кількість емігрантів, які виїжджають за кордон на постійну або тимчасову роботу. Спробувати працевлаштуватися за кордоном в період поїздки за особистим запрошенням прагне половина тих, хто отримує дозвіл на виїзд. Їх можна віднести до категорії напівлегальних іммігрантів, оскільки, діставши право на виїзд у ту чи іншу країну, вони не мають при цьому дозволу на отримання роботи, але в нелегальний спосіб усе-таки отримують її.
Загалом у найближчій перспективі є підстави очікувати безпрецедентного відпливу за кордон продуктивної робочої сили з усіх регіонів України, що загрожує підривом трудового потенціалу багатьох сфер виробництва, науки, культури, освіти, медицини.
Головні чинники масової еміграції:
• велика різниця в умовах життя і рівні заробітної плати в Україні й країнах Заходу;
• відсутність перспектив професійною зростання для багатьох здібних людей;
• економічна нестабільність у країні й невизначеність шляхів виходу з неї;
• відсутність безпеки громадян.
На жаль, нам не вдасться уникнути не тільки виїзду простої робочої сили, а й «відпливу умів», причому в багатьох випадках безповоротного. Економічні й професійні мотиви «відпливу умів» полягають у незадоволенні спеціалістів не тільки матеріальним станом, а й своїм статусом у суспільстві, низьким соціальним престижем, неможливістю сповна реалізувати творчі можливості.
Нині міжнародна міграція робочої сили перетворилася на суттєвий економічний, соціальний та гуманітарний фактор розвитку як країн походження, так і тих, що приймають. Кожна з сторін, яка бере участь у процесі обміну трудовими ресурсами, намагається здобути для себе конкретну користь. Що стосується України, то її в найближчий період чекає, найімовірніше, доля країни-постачальника робочих рук на європейський і світовий ринок праці. Але і в цій якості вона може отримати низку економічних вигод:
по-перше, знизити рівень безробіття і пом'якшити таким чином соціальну напруженість у суспільстві;
по-друге, значну частину заробітної плати емігранти переказуватимуть на батьківщину, що поповнить валютний фонд країни (кошти, що пересилаються іммігрантами на батьківщину, становлять, за різними оцінками, 25-30 млрд. дол. США);
по-третє, розроблені МОП рішення дають Україні право ставити питання про отримання компенсації за підготовку робочої сили від країн — можливих користувачів її трудових ресурсів.
Крім того, міждержавні трудові міграції — важливий чинник надходження в країну нових технологій, досвіду роботи, перебудови професійної та кваліфікаційної структури зайнятості, швидкого й ефективного пристосування до умов світового ринку.
Проте цілком очевидне й те, що масовий відплив продуктивної робочої сили, особливо вчених і спеціалістів, завдасть Україні значних економічних, інтелектуальних та моральних збитків. Виїзд кваліфікованих кадрів, молодих спеціалістів негативно вплине на професійну структуру працездатного населення, погіршить його статево-віковий склад. Еміграція, як правило, супроводжується вимушеним розривом, нехай і не остаточним, сімейних зв'язків, їх послабленням.
Міграційна політика України має спиратися на міждержавні угоди з країнами-потенційними користувачами нашої робочої сили.
Такі угоди, крім правової й соціальної захищеності співвітчизників за кордоном (маються на увазі ті, хто збереже українське громадянство), повинні передбачати планомірний, цілеспрямований відбір наших земляків, їх професійну підготовку й перепідготовку на місці до виїзду за кордон, відслідковувати умови проживання і, як уже зазначалося, компенсацію за підготовку кадрів нашою державою (витрати на виховання, освіту, оздоровлення та ін.). Важливою функцією молодої української дипломатії має стати захист інтересів громадян України за кордоном, незалежно від того, в якій країні вони перебувають.
Необхідно створити спеціалізовані біржі праці — для посередництва з наймання українських громадян на роботу за кордоном. Такі біржі брали б на себе функцію підбору робочих місць, укладання контрактів, гарантували б додержання угод стороною, що приймає.
Міграція — це двосторонній процес. Експортуючи власну робочу силу, Україна неминуче імпортуватиме іноземну робочу силу. Впровадження у виробництво закордонних технологій, освоєння «ноу-хау», створення СГТ, їх участь у приватизації спричинять приплив із-за кордону бізнесменів, менеджерів, комерсантів та інших фахівців. Можливі канали припливу іммігрантів:
по-перше, повернення на батьківщину частини тих українців, котрі живуть і працюють у Росії, інших країнах, що утворилися на теренах колишнього Союзу. Ця проблема потребує вирішення на міждержавному рівні;
по-друге, рееміграція патріотично налаштованих представників далекого зарубіжжя, які проживають у Північній та Південній Америці, Австралії та інших країнах світу;
по-третє, запрошення за потреби на роботу спеціалістів і робочих кадрів з різних країн Європи, Азії, Америки за ліцензіями. Поки що Україна використовує працю іноземних робітників у тих галузях виробництва, де через важкі умови праці відчувається нестача робочих рук. Це металургійна, швейна, суконна, взуттєва, машинобудівна та деякі інші галузі.
В 2003 р. кількість іноземних громадян, які працювали в Україні, становила близько 32 тис. чол. Крім того, за неофіційними даними, нині в Україні мешкає понад 500 тис. нелегальних іммігрантів;
по-четверте, в'їзд біженців, які рятують своє життя, а також повернення раніше депортованих народів (кримських татар, німців). Що стосується повернення на батьківщину кримських татар, то цей процес відбувається активно: в Крим уже повернулося 170 тис. татар, а загалом очікується понад 300 тис.
Таким чином, інтеграція України у світовий ринок праці передбачає всебічне врахування тенденцій розвитку сучасної міжнародної трудової міграції, її форм та особливостей, механізму її державного регулювання.
Глосарій
Державна міграційна політика – це цілеспрямована діяльність держави з регулювання процесів експорту та імпорту робочої сили в дану країну чи з неї.
Еміграція – це виїзд населення за кордон.
Зайнятість – сукупність соціально-економічних відносин між людьми щодо забезпечення працездатного населення робочими місцями, формування розподілу та перерозподілу трудових ресурсів з метою участі їх у суспільно корисній праці та забезпечення розширеного відтворення робочої сили.
Імміграція – це в’їзд населення із-за кордону.
Людський капітал – досвід і знання, набуті індивідами в процесі освіти, спеціальної підготовки або трудової діяльності.
Міжнародна міграція робочої сили (або трудова міграція) як одна із форм міжнародних економічних відносин являє собою переміщення (переселення) працездатного населення через кордони країни.
Міжнародна організація праці (МОП) – заснована у 1919 році, а з 1946 р. є спеціалізованим закладом ООН. До складу МОП входять 150 держав. МОП регулює трудові відносини: сприяє забезпеченню соціальної справедливості для трудящих, розроблює трудові стандарти, регламентує питання соціального страхування та забезпечення тощо.
Міжнародна організація з міграції (МОМ) – заснована у 1949 році як Міжнародна організація зі справ біженців (МОБ), пізніше її повноваження були розширені, і з 1989 р. вона перейменована у МОМ. До неї входять 81 держава, 46 з яких – члени, 35 – спостерігачі. МОМ здійснює регулювання міжнародних міграційних процесів і захист прав мігрантів.
Праця – фактор виробництва, фізична і розумова діяльність людини, спрямована на досягнення корисного результату.
Рееміграція – повернення на батьківщину населення, що раніше емігрувало.
Світовий ринок праці – це система відносин, що виникають між державами з приводу узгодження попиту та пропозиції світових трудових ресурсів, умов формування робочої сили, оплати праці та соціального захисту.
Додатки
1. Міграція робочої сили (або трудова міграція) як одна із форм міжнародних економічних відносин являє собою переміщення (переселення) працездатного населення за межі країни. Як економічна категорія міграція робочої сили є безпосереднім проявом існування міжнародного ринку праці, що охоплює різноспрямовані потоки мігрантів, які перетинають національні кордони внаслідок нерівного як кількісного, так і якісного розподілення світових трудових ресурсів. Таким чином, світовий ринок праці виступає як загальна сукупність трудових ресурсів, що пропонуються та купуються в різних країнах на основі попиту і пропозиції.
2. Класифікація міграційних процесів за основними ознаками
Причини (мотиви, фактори) міграції |
економічні (виробничі потреби, рівень життя, висока заробітна плата тощо) |
соціальні (вступ в брак, стан здоров’я і рекреація тощо) |
|
політичні (переслідування за політичні погляди, незгода із політичним режимом) |
|
інші (форс-мажорні обставини, зокрема війни, засухи, повені, а також релігійні переконання, расові проблеми тощо) |
|
Просторовий характер міграції |
внутрішня (всередині країни, а саме між селом і містом, між містами, регіонами) |
зовнішня (за межі країни) |
|
Часова ознака міграції |
остаточна (виїзд назавжди) |
тимчасова або ротаційна, в тому числі сезонна (наприклад, збір врожаю) |
|
маятникова (регулярні пересування з пункту постійного проживання до місця роботи. Наприклад, сьогодні за таким принципом організована робота українських і російських шахтарів на норвезькому острові Шпіцберген) |
|
Напрямок руху мігрантів: |
еміграція (виїзд) |
імміграція (в’їзд) |
|
рееміграція (повернення мігрантів на батьківщину, інколи – виїзд у третю країну) |
|
Законність перетинання кордонів: |
легальна |
нелегальна |
|
Організаційна ознака: |
добровільна, в тому числі самодіяльна, і організована, наприклад, робота за контрактом |
примусова (вивіз чорних рабів з Африки до Америки в період 1650-1850 рр., поневільна праця військовополонених і остарбайтерів на підприємствах Німеччини та інших країн поневільної Європи під час ІІ світової війни). |
|
Якісний склад: |
робітники, в тому числі промислові, сільськогосподарські, а також без певної професії або спеціальності |
фахівці, в тому числі вищої кваліфікації |
|
представники ліберальних професій (актори, музиканти, письменники, художники тощо). |
3. Кількісно міграційні процеси вимірюються за допомогою системи показників. Основні з них: кількість емігрантів, що виїхали з конкретної країни за певний проміжок часу; кількість іммігрантів, що прибули до країни; співвідношення емігрантів і іммігрантів (міграційне сальдо, яке може бути позитивним, що свідчить про привабливість країни або від’ємним, що вказує на надлишок робочої сили і непривабливість країни); кількість емігрантів (іммігрантів) за професіями, спеціальностями, галузями, віком тощо; питома вага іммігрантів в загальній чисельності зайнятих у країні взагалі і в окремих галузях. В конкретних дослідженнях застосовується багато інших показників, наприклад, середня оплата (погодинна, місячна, річна) іммігрантів взагалі і в розрізі окремих галузей та її співвідношення з оплатою праці резидентів: річна сума та питома вага приватних переказів емігрантів в платіжному балансі країни тощо.
4. Основні історичні віхи міграційних процесів
Стародавні цивілізації |
Економічна могутність усіх стародавніх цивілізацій була створена за рахунок праці примусово переміщених великих мас людей |
Середні віки |
Найбільш популярною формою міграції в Європі була наймана військова служба |
Кінець XV – початок XVІ віків до другої половини ХІХ віку, первісна або “стара” міграція |
Великі географічні відкриття. Чітка спрямованість двох основних міграційних потоків: 1) із Старого Світу до Нового (Північна та Південна Америка, Вест-Індія); 2) примусовий вивіз рабів з Африки до Америки. |
60-ті роки ХІХ століття до ІІ світової війни |
Зниження кількості емігрантів з Англії, Іспанії, Нідерландів, Португалії і стрімке зростання – з Австро-Угорщини, Росії, Німеччини, Італії. Наприкінці ХІХ століття відбувалась масова еміграція нацменшин (фінів, поляків, прибалтів, українців) з Росії до США, Канади, Австралії, Нової Зеландії, Південної Африки і Аргентини. Масова еміграція солдат і офіцерів Білої Армії, дворян, інтелігенції, промисловців, чиновників після більшовицької революції 1917 року і громадянської війни в Росії. |
ІІ світова війна |
Насильницьке переміщення військовополонених і остарбайтерів, численні потоки біженців. |
Сучасний етап: 1945 рік по сьогоднішній день |
Характерні риси: - масовість (35 млн. робітників-мігрантів); - виникнення більш менш стабільних центрів привабливості; - зростання кількості нелегальних мігрантів; - посилення адміністративно-правового регулювання міграційних процесів; - зростання кількості мігрантів серед наукової інтелігенції і творчої молоді (“brain-drain” – англ.); - диверсифікація міграційних потоків. |
5. Сучасні центри тяжіння робочої сили
Західна Європа |
Загальна кількість зайнятих щорічно коливається в межах 4-7,5 млн. чоловік. Їх питома вага в загальній чисельності працюючих в деяких країнах становить: Люксембург – 33%; Швейцарія – 20%; Австрія – 9%; Бельгія – 9%; Німеччина – 8%; Франція – 8%; Нідерланди – 5%; Данія – 4%; Італія – 2%. |
США |
Іноземці складають більше 7% від загальної чисельності, причому 75% від загальної чисельності іноземців-резидентів, які народжені за межами США (близько 26 млн. осіб), мешкають у семи штатах: Каліфорнії, Нью-Йорку, Техасі, Флориді, Нью-Джерсі, Іллінойсі, Массачусетсі. В Каліфорнії на них припадає 22% населення. Серед країн-експортерів робочої сили до США слід назвати Мексику, на яку припадає 12% прибулих, а також Китай, Філіппіни, В’єтнам, Індію, колишні республіки СРСР і Домініканську Республіку. |
Нафтодобувні країни Близького Сходу |
В регіон щорічно прибуває близько 4 млн. іноземців, в основному з Індії, Пакистану, Бангладеш, Філіппін та деяких інших країн. Питома вага іммігрантів: Катар – 95%; Саудівська Аравія – 48%; Бахрейн – 46%; Оман – 40%; ОАЕ – 37%. |
Латинська Америка |
Загальна чисельність прибулих дорівнює 7-8,5 млн. чоловік. Найбільше притягує до себе Аргентина. Серед інших країн, з точки зору тяжіння, можна також виділити Венесуелу. |
Австралія |
Країна стає все більш привабливою для іноземців. Сьогодні одна чверть населення Австралії – іммігранти з більше ніж 100 країн світу. |
Азіатсько-Тихоокеанський регіон |
Головними країнами-реципієнтами виступають Південна Корея, Японія, Бруней, Гонконг, Малайзія, Сінгапур, Тайвань, в які прибувають вихідці з Китаю, Таїланду, Лаосу, В’єтнаму, Індії та Філіппін. |
Африка |
В Північній Африці центром тяжіння виступає Лівія, що приймає, насамперед, єгиптян, а на півдні – Південно-Африканська республіка, яка притягує вихідців з Мозамбіку та деяких інших сусідніх країн. Певну привабливість має також Нігерія, здебільшого для вихідців з Гани, Чаду та Беніну. |
6. Особливості сучасного етапу міграційних процесів
Період 1945-1973 рр.
-
Стрімке зростання прибулих в метрополії з колишніх колоній і домініонів. Так, до 1970 року у Францію емігрували 600 тис. алжирців, 140 тис. марокканців, 90 тис. тунісців та сотні тисяч із Сенегалу, Малі, Того, Нігеру та багатьох інших країн. До Англії, наприклад, з 1946 року по 1959 рік прибуло тільки з Ірландії 350 тисяч осіб.
-
Згаданий період – це час створення, становлення і ліквідації так званої “системи гостьових робітників” (“guestworker system”), яка в найбільш організованому класичному вигляді була впроваджена у Німеччині (ФРН): Федеральний Офіс Праці здійснював організований набір (вербування) робочої сили, перевіряв виробничі навички робітників, здійснював медичні експертизи тощо. Підприємці компенсували всі фінансові витрати Федерального Офісу і використовували робітників у виробництві. Умови найму були юридично закріплені у двосторонніх угодах між ФРН та країнами-експортерами: спочатку з Італією, пізніше – з Грецією, Туреччиною, Марокко, Португалією, Тунісом і Югославією. Це сприяло масовому збільшенню числа мігрантів. В ФРН їх кількість становила: 1956 рік – 95 тис.; 1966 рік – 1 млн. 300 тис.; 1973 рік – 2 млн. 600 тис. осіб. Аналогічні явища спостерігалися і в інших країнах. Так, з 1950 по 1970 рік кількість емігрантів у Франції, Великій Британії та Швейцарії зросла відповідно з 2 млн. 128 тис. до 3 млн. 339 тис., з 1 млн. 573 тис. до 3 млн. 968 тис. і з 279 тис. до 983 тисяч. Загострення соціально-економічних проблем, політичні та деякі інші чинники призвели до ліквідації “guestworker system” в 1973 році.
-
Виникнення незалежних держав внаслідок краху колоніальної системи зумовили появу зворотних потоків мігрантів, насамперед, з числа інтелігенції з метрополій до колишніх колоній і домініонів.
-
Серед причин міграції цього періоду переважають економічні, що пов’язані з пошуком забезпеченого, заможного життя.
-
Диверсифікація потоків як за географічним походженням мігрантів, так і країн-реципієнтів. К 70-м рокам в загальній кількості іммігрантів поступово зростає доля прибулих з Африки, Азії та Латинської Америки і відповідно знижується доля європейців.
Період з 1973 року по теперішній час
-
Поступово скорочується міграція робочої сили у Західну Європу і збільшується у країни Північної і Південної Америки, Австралії та деякі інші, і відбувається одночасна трансформація країн Південної Європи з еміграційних в імміграційні.
-
Стрімко зростає кількість іммігрантів у нафтодобувних країнах Близького Сходу.
-
Посилюються масові потоки біженців внаслідок політичних, релігійних та різних форс-мажорних обставин. Ще в 1956 році європейці вперше з часів ІІ світової війни знов зіткнулись з таким явищем, як біженці з Угорщини, а в 1968 році – з Чехословаччини. 90-ті роки увійшли в історію як драматичні для громадян колишньої Югославії, Албанії, жителів Ефіопії і Еритерії, деяких країн Африки і курдів, а з жовтня цього року – Афганістан.
-
Нова геополітична ситуація в Європі, викликана колапсом Радянського Союзу, появою нових незалежних країн, крахом комуністичних режимів в країнах Східної Європи і Балтії і утворення СНД призвели в 90-і роки до нової хвилі мігрантів у різні країни світу, насамперед, до Західної Європи, а також до США, Ізраїлю, Аргентини, Австралії, Канади та в деякі інші.
8. Позитивні і негативні соціально-економічні наслідки міграції робочої сили країн-експортерів і країн-імпортерів.
Країни |
Експортери |
Імпортери |
Наслідки |
||
позитивні |
|
|
негативні |
|
9. Рівні регулювання міжнародних міграційних процесів
Корпоративний |
Кожна державна або приватна компанія в межах існуючого зовнішнього правового поля має свою власну стратегію і тактику залучення і використання іноземної робочої сили |
Національний |
Сукупність державних нормативно-правових актів і адміністративних рішень щодо еміграційної або імміграційної політики |
Міждержавний або міжнаціональний |
Регулювання відбувається на підставі укладених двосторонніх або багатосторонніх договорів (угод) |
Наддержавний або наднаціональний |
Законотворча процедура з боку наднаціональних політико-економічних інтеграційних угрупувань |
Міжнародний |
Розробка і прийняття міжнародних конвенцій у сфері трудових відносин |
10. Міжнародні організації, які займаються регламентацією, дослідженнями, соціальними програмами тощо в сфері міжнародних трудових відносин взагалі і міграційних аспектів зокрема
Міжнародна організація праці (МОП) |
Спеціалізована структура ООН, яка нараховує 170 держав-членів. Цією організацією було ініційовано розробку і ухвалення більше 350 документів (конвенцій і рекомендацій) щодо міжнародної регламентації переміщення, працевлаштування, соціального захисту тощо працюючих |
Комісія ООН по народонаселенню |
Має в своєму розпорядженні кошти спеціального фонду, який частково використовується для субсидування національних програм щодо міграції |
Організація ООН з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО) |
Розробляє, зокрема, документи щодо освіти мігрантів та членів їх сімей |
Всесвітня організація охорони здоров’я (ВООЗ) |
Спеціалізована структура ООН. Розробляє спеціальні норми щодо здоров’я мігрантів |
Міжнародна організація з міграції (МОМ) |
Розробляє довготермінові програми у сфері регулювання міграції, сприяє вирішенню національних міграційних проблем, займається питаннями переселення, працевлаштування та соціального захисту біженців. З 1949 по 1989 роки мала назву Міжнародна організація у справах біженців |
Управління верховного комісара у справах біженців (УВБК) при ООН |
Вирішує питання захисту прав біженців, їх репатріації тощо |
Система постійного нагляду за міграцією (CONEMI) |
Координує діяльність національних імміграційних управлінь 29 провідних країн світу (членів ОЕСР) |
Міжнародний комітет з питань міграції (СІМЕ) |
Сприяє захисту прав мігрантів в країн Західної Європи |
11. Основні причини (чинники) посилення міграційних процесів в Україні
- структурна перебудова економіки;
- нерівномірність в розміщенні продуктивних сил;
- розширення зовнішньоекономічних зв’язків України;
- погіршення екологічної ситуації в окремих регіонах;
- інтенсифікація інтеграційних процесів на національному грунті;
- лібералізація процедур еміграції і імміграції;
- економічні мотивації;
- криміналізація суспільства.
12. Основні напрямки міграції населення у 2003 р.
|
Осіб |
||
число прибулих |
число вибулих |
сальдо міграції |
|
Всі напрямки міграції: |
762033 |
786243 |
-24210 |
у межах України |
722544 |
722544 |
Х |
внутрішньорегіональна міграція |
443231 |
443231 |
Х
|
міжрегіональна міграція |
279313 |
279313 |
Х
|
міждержавна міграція |
39489 |
63699 |
-24210 |
країни СНД |
32876 |
40647 |
-7771 |
Інші країни |
6613 |
23052 |
-16439 |
13. Міграція населення по регіонах у 2003 році
|
Міждержавна міграція |
||
число прибулих |
число вибулих |
приріст (скорочення) |
|
Україна |
39489 |
63999 |
-24210 |
АР Крим |
4768 |
4748 |
20 |
області: |
|
|
|
Вінницька |
985 |
1766 |
-781 |
Волинська |
434 |
1262 |
-828 |
Дніпропетровська |
2124 |
4872 |
-2748 |
Донецька |
6510 |
9136 |
-2626 |
Житомирська |
666 |
1457 |
-791 |
Закарпатська |
353 |
1381 |
-1028 |
Запорізька |
1773 |
2734 |
-961 |
Івано-Франківська |
367 |
781 |
-414 |
Київська |
806 |
889 |
-83 |
Кіровоградська |
504 |
1106 |
-602 |
Луганська |
2090 |
6029 |
-3939 |
Львівська |
464 |
1587 |
-1123 |
Миколаївська |
1170 |
1889 |
-719 |
Одеська |
2960 |
2779 |
181 |
Полтавська |
803 |
1522 |
-719 |
Рівненська |
310 |
1711 |
-1401 |
Сумська |
663 |
1364 |
-710 |
Тернопільська |
280 |
679 |
-399 |
Харківська |
2627 |
4766 |
-2139 |
Херсонська |
1100 |
1688 |
-588 |
Хмельницька |
711 |
1169 |
-458 |
Черкаська |
1041 |
1220 |
-179 |
Чернівецька |
550 |
1205 |
-655 |
Чернігівська |
518 |
1312 |
-794 |
м. Київ |
3725 |
3450 |
275 |
м. Севастополь |
1187 |
1197 |
-10 |
Міграційний рух населення України за січень-вересень 2004 року
1. Абсолютні дані кількості прибулих, вибулих, міграційного приросту з внутрішньої та зовнішньої міграцій
|
У межах України |
Зовнішня міграція |
||||
число прибулих |
число вибулих |
приріст |
число прибулих |
число вибулих |
приріст |
|
Україна |
507515 |
507515 |
х |
28094 |
35354 |
-7260 |
Автономна Республіка Крим |
23748 |
23340 |
408 |
3696 |
3219 |
477 |
Вінницька |
22015 |
22416 |
-401 |
719 |
931 |
-212 |
Волинська |
12362 |
12397 |
-35 |
322 |
734 |
-412 |
Дніпропетровська |
38010 |
36221 |
1789 |
1725 |
2386 |
-661 |
Донецька |
43489 |
44281 |
-792 |
4284 |
4940 |
-656 |
Житомирська |
16196 |
17118 |
-922 |
450 |
650 |
-200 |
Закарпатська |
6709 |
7383 |
-674 |
161 |
1009 |
-848 |
Запорізька |
18436 |
18502 |
-66 |
1495 |
1734 |
-239 |
Івано-Франківська |
10709 |
11367 |
-658 |
225 |
474 |
-249 |
Київська |
22338 |
20476 |
1862 |
601 |
563 |
38 |
Кіровоградська |
9903 |
12720 |
-2817 |
262 |
599 |
-337 |
Луганська |
25375 |
27974 |
-2599 |
1466 |
3005 |
-1539 |
Львівська |
21760 |
23207 |
-1447 |
446 |
846 |
-400 |
Миколаївська |
13967 |
14339 |
-372 |
821 |
868 |
-47 |
Одеська |
21368 |
22499 |
-1131 |
2359 |
1608 |
751 |
Полтавська |
21050 |
21054 |
-4 |
575 |
772 |
-197 |
Рівненська |
14435 |
14798 |
-363 |
189 |
721 |
-532 |
Сумська |
13507 |
14925 |
-1418 |
382 |
667 |
-285 |
Тернопільська |
9555 |
10594 |
-1039 |
234 |
428 |
-194 |
Харківська |
39874 |
37101 |
2773 |
1771 |
2673 |
-902 |
Херсонська |
11191 |
13404 |
-2213 |
717 |
961 |
-244 |
Хмельницька |
17056 |
17823 |
-767 |
461 |
609 |
-148 |
Черкаська |
19621 |
18973 |
648 |
672 |
704 |
-32 |
Чернівецька |
8414 |
8368 |
46 |
352 |
718 |
-366 |
Чернігівська |
13173 |
13933 |
-760 |
340 |
627 |
-287 |
Київ |
29539 |
20043 |
9496 |
2605 |
2207 |
398 |
Севастополь (міськрада) |
3715 |
2259 |
1456 |
764 |
701 |
63 |
2. Частота прибуття, вибуття, міграційного приросту з внутрішньої та зовнішньої міграцій (на 1000 осіб)
|
У межах України |
Зовнішня міграція |
||||
число прибулих |
число вибулих |
приріст |
число прибулих |
число вибулих |
приріст |
|
Україна |
14,3 |
14,3 |
х |
0,8 |
1,0 |
-0,2 |
Автономна Республіка Крим |
15,9 |
15,6 |
0,3 |
2,5 |
2,2 |
0,3 |
Вінницька |
17,0 |
17,3 |
-0,3 |
0,5 |
0,7 |
-0,2 |
Волинська |
15,7 |
15,8 |
-0,1 |
0,4 |
0,9 |
-0,5 |
Дніпропетровська |
14,5 |
13,8 |
0,7 |
0,6 |
0,9 |
-0,3 |
Донецька |
12,4 |
12,6 |
-0,2 |
1,2 |
1,4 |
-0,2 |
Житомирська |
16,0 |
16,9 |
-0,9 |
0,4 |
0,6 |
-0,2 |
Закарпатська |
7,2 |
7,9 |
-0,7 |
0,2 |
1,1 |
-0,9 |
Запорізька |
13,1 |
13,1 |
-0,0 |
1,0 |
1,2 |
-0,2 |
Івано-Франківська |
10,2 |
10,9 |
-0,7 |
0,2 |
0,4 |
-0,2 |
Київська |
16,7 |
15,3 |
1,4 |
0,4 |
0,4 |
0,0 |
Кіровоградська |
12,1 |
15,5 |
-3,4 |
0,3 |
0,7 |
-0,4 |
Луганська |
13,8 |
15,2 |
-1,4 |
0,8 |
1,6 |
-0,8 |
Львівська |
11,2 |
12,0 |
-0,8 |
0,2 |
0,4 |
-0,2 |
Миколаївська |
15,1 |
15,5 |
-0,4 |
0,9 |
1,0 |
-0,1 |
Одеська |
11,8 |
12,4 |
-0,6 |
1,3 |
0,9 |
0,4 |
Полтавська |
17,7 |
17,7 |
-0,0 |
0,5 |
0,7 |
-0,2 |
Рівненська |
16,6 |
17,0 |
-0,4 |
0,2 |
0,8 |
-0,6 |
Сумська |
14,4 |
15,9 |
-1,5 |
0,4 |
0,7 |
-0,3 |
Тернопільська |
11,3 |
12,6 |
-1,3 |
0,3 |
0,5 |
-0,2 |
Харківська |
18,6 |
17,3 |
1,3 |
0,8 |
1,2 |
-0,4 |
Херсонська |
13,0 |
15,6 |
-2,6 |
0,8 |
1,1 |
-0,3 |
Хмельницька |
16,3 |
17,1 |
-0,8 |
0,5 |
0,6 |
-0,1 |
Черкаська |
19,1 |
18,5 |
0,6 |
0,7 |
0,7 |
-0,0 |
Чернівецька |
12,3 |
12,2 |
0,1 |
0,5 |
1,1 |
-0,6 |
Чернігівська |
14,6 |
15,5 |
-0,9 |
0,4 |
0,7 |
-0,3 |
Київ |
14,9 |
10,1 |
4,8 |
1,3 |
1,1 |
0,2 |
Севастополь (міськрада) |
13,1 |
7,9 |
5,2 |
2,7 |
2,5 |
0,2 |