Тези з курсу Зовнішньоекономічна діяльність (ЗЕД) на тематику: Стосунки України з державами-сусідами

« Назад

1. Польсько-українські відносини на сучасному етапі (2013-2014 рр.)

Проблема відносин із міжнародною спільнотою нині є для України надзвичайно важливою, оскільки від її дієвої підтримки безпосередньо залежить успіх нашого народу у боротьбі за територіальну цілісність держави і можливість вільно обирати власний демократичний шлях розвитку.

Польща є найближчим за хідним сусідом України. Протяжність їх спільного кордону, який одночасно є і частиною зовнішнього кордону ЄС, становить 535 км. Обидві країни мають багато спільних моментів у своєму історичному розвитку, періоди загострення відносин та часи плідної співпраці. Відповідно динаміка розвитку відносин між двома країнами вже багато років є об‘єктом пильної уваги науковців.

У контексті досліджуваної проблеми варто наголосити, що саме Польща однією з перших офіційно визнала незалежність України 2 грудня 1991 р. - наступного дня після всеукраїнського референдуму.

18 травня 1992 року було укладено Договір між Україною і Республікою Польща про добросусідство, дружні відносини і співробітництво.

Сучасна договірно-правова база між Україною та Польщею налічує біля дво хсо т документів. Вона свідчить про сталу підтримку нашою сусідкою намагань українського народу будувати дійсно демократичну, європейську державу.

Зокрема, Варшава підтримала революційні події в Україні кінця 2013 року. Міністерства закордонних справ Польщі виступило з офіційною заявою щодо неприпустимості застосування сили проти мітингувальників на майдані Незалежності у Києві.

Після обрання 25 травня 2014 року Президентом України Петра Порошенко його перший офіційний міжнародний візит 3-4 червня 2014 року відбувся саме до Польщі. Радник президента Польщі з міжнародних питань Р. Кузняр відзначив, що цей крок є «визнанням внеску Польщі в демократичні зміни в Україні і зусиль Польщі, аби Україна знайшла своє місце в родині європейських демократичних народів» [2].

Під час цього візиту Президент України провів зустрічі із очільником Польщі Броніславом Коморовським, а також із главами інших держав, зокрема із Президентом США Бараком Обамою та з Президентом Франції Франсуа Олландом [3].

Головними питаннями, які обговорювалося у ході цих зустрічей були визначення шляхів розв‘язання російсько -української кризи, а також основних напрямків підтримки демократичних реформ, започаткованих в Україні.

Зокрема, Польща надала допомогу нашій країні в освітній сфері: у відповідь на запит Президента України щодо надання стипендій для студентів з Донецької та Луганської областей для навчання в польських університетах польська сторона виділила урядові стипендії на навчання для майже 500 українських студентів і 50 аспірантів із с хідних регіонів [2].

Необхідно зазначити, що підтримка Польщею курсу України на євроінтеграцію і незалежність від РФ існує не лише на офіційному рівні, а, насамперед, на рівні громадянського суспільства. Протягом останнього року громадськість Польщі неодноразово проводила акції на підтримку України. Згідно отриманих Центром досліджень громадської думки (CBOS) результатів, 48% громадян Польщі підтримали територіальну цілісність України і лише 4% висловилися на підтримку від‘єднання східної частини України [1].

Отже, Польща як один із найближчих сусідів України є державою, що безпосередньо зацікавлена у стабільному демократичному розвитку нашої держави. Зі свого боку Україна бачить у Польщі дієвого партнера, який практичними кроками як на міжнародній арені, так і у руслі двосторонніх відносин послідовно доводить підтримку курсу України на демократичні перетворення і її руху до європейської спільноти.

Враховуючи сучасний стан міжнародних відносин, на найближчу перспективу перед Україною та Польщею постає завдання не тільки зберегти позитивну динаміку розвитку двосторонніх стосунків, а і суттєво поглибити взаємодію за всіма напрямками.

Список використаних джерел:

1. Більшість поляків підтримує територіальну цілісність України і з симпатією ставиться до українців [Електронний ресурс] // Матеріали медіахолдінгу zik. – Режим доступу: http://zik.ua/ua/news/2014/07/18/bilshist_polyakiv_pidtrymuie_terytorialnu_tsilisnist_ukrainy_i_z_ sympatiieyu_stavytsya_do_ukraintsiv__zmi_506939

2. Перед Польшей и Украиной стоит ряд общих угроз и вызовов [Електронний ресурс] // Replika. – Режим доступу: http://replika.com.ua/ru/novosti/pered_polshey_i_ukrainoy_stoit_ryad_obschih_ugroz_i_vyzovov_ kantselyariya_prezidenta_polshi

3. Петро Порошенко 3-4 червня здійснює свій перший закордонний візит в якості Президента України [Електронний ресурс] // Тиждень. Ua. – 2014. – 3 червня. – Режим доступу: http://tyzhden.ua/News/111352

 

2. Украинофильство в России: история и современность

Под украинофильством обычно понимают литературное и общественно-политическое движение середины XIX – начала ХХ вв. среди украинцев в России и Австро-Венгрии (Галиции). Деятельность этого движения была направлена на со хранение и развитие украинского языка, литературы и культуры. Самой известной политической организацией украинофилов яв ляется «Кирилло-Мефодиевское братство», созданное усилиями Н.И. Костомарова в Киеве в конце 40-х гг. XIX в.

Очень скоро в Петербурге заподозрили украинофильское движение в антирусской пропаганде и революционной крамоле. Беспощадная борьба с украинофильством привела к появлению печально известных « Валуевского циркуляра» (1863 г.) и Эмского указа (1876 г.). Последовавшая реакция петербургской интеллигенции на запретительные меры в отношении украинского языка и литературы, а также на преследования украинских деятелей культуры и ученых, стала отправной точкой в зарождении украинофильства собственно в России.

К украинофилам следует отнести министра народного просвещения А.В. Головнина, решительно осудившего «Валуевский циркуляр», славянофила И.С. Аксакова, либеральную прессу Петербурга, прежде всего « Санкт-Петербургские ведомости» и «Вестник Европы», где публиковались материалы, критиковавшие политику властей в отношении украинского языка и культуры.

Основным замыслом этих публикаций была реабилитация украинофильства, стремление показать, что оно было движением против замкнутости официальной государственной идеологии на истории и культуре только Восточной Руси.

То есть, по меткому выражению Н.И Костомарова, украинофильство выступало против «московского партикуляризма» [1], или же «восточнического русофильства», как называл это М.П. Драгоманов [2]. В целом, в дореволюционный период русские либералы прилагали немало усилий для поддержки и реализации целей украинофильского движения в России.

Таким образом, украинофильство, возникнув в среде этнических украинцев, значительно распространилось среди русской интеллигенции, оказав серьезное влияние на формирование общественного мнения в России по отношению к «украинскому вопросу».

Современное российское украинофильство начало формироваться на фоне антивоенного движения в России, вызванного украинским кризисом 2014 г., как публичный протест против проводимой Кремлем агрессивной политики в отношении Украины.

Наглядным свидетельством усиления украинофильских настроений в России стали два Марша мира, прошедших в Москве 15 марта и 21 сентября 2014 г. Несмотря на информационную войну, прямые запугивания и агрессивную пропаганду государственных СМИ, поддержать украинский народ на улицы столицы России вышли десятки тысяч людей, которые пронесли по центру Москвы украинские флаги, антивоенные лозунги и плакаты.

Период между двумя маршами выпал на дальнейшую эскалацию конфликта в Украине, переросшего в полномасштабную войну в восточных регионах страны. За это время в России еще более усилились украинофильские настроения. Так, по сравнению с мартовским Маршем мира, марш 21 сентября стал более многочисленным. Он прошел с большей конкретикой в лозунгах и требованиях. Основной идеей марша стало требование прекращения агрессивной политики российской власти по отношению к Украине [3].

По мнению протестующих, такая политика не только принесла войну на землю Украины, но и стоила жизни тысячам украинцев и россиян. Организаторы Марша выступили с заявлением о том, что «политика России ведѐт к нарастанию фашистских тенденций в нашей стране, изоляции России в мире, тяжѐлым экономическим последствиям, основное бремя которых нам всем ещѐ предстоит пережить. Она сопровождается усилением политических репрессий внутри России, дальнейшим ограничением прав и свобод российских граждан» [4].

О поддержке Марша мира заявили все либеральные оппозиционные партии – «Яблоко», РПР-ПАРНА С, «Партия прогресса», «Альянс зеленых», незарегистрированная «Партия 5 декабря», движение «Солидарность» и другие. Также в украинофильском ключе сегодня выступает ряд независимых российских СМИ: телеканал «Дождь», порталы «Слон.Ру», «Грани.Ру» и «Сотник-ТВ», издания «Ежедневный Журнал», «Новая газета», «The New Times», Радио «Свобода» и радио «Эхо Москвы».

Наиболее яркими представителями зарождающегося нового украинофильского движения в России следует назвать следующих людей. Это депутаты Государственной Думы Дмитрий Гудков и Илья Пономарев, лидер группы «Машина времени» Андрей Макаревич, певица Диана Арбенина, доктор исторических наук, профессор МГИМО Андрей Зубов, политолог Станислав Белковский, писатели Дмитрий Быков, Виктор Шендерович и Андрей Мальгин, гражданский активист Марк Гальперин, журналист Аркадий Бабченко, заслуженный учитель России Тамара Эйдельман.

Кроме этих известных личностей, украинский народ поддерживают тысячи неравнодушных россиян, которые приходят на антивоенные марши и митинги, участвуют в пикетах, проводят одиночные акции в Москве и других городах России.

Таким образом, в настоящее время в российской общественной и политической жизни зарождается и формируется совершенно новое политическое явление – украинофильство, способное развиться в ближайшие годы в серьезное оппозиционное движение, которое будет оказывать существенное влияние на внутри и внешнеполитические процессы в России.

Список использованной литературы:

1. Костомаров Н.И. Правда москвичам о Руси / Н.И. Костомаров // Основа. – 1861. – № 10 (октябрь). – С. 14.

2. Петрик М. [Драгоманов М.П.]. Что такое украинофильство? / М.П. Драгоманов // Русское богатство. – 1881. – № 11. – С. 124.

3. Резолюция Общероссийского Марша Мира 21 -го сентября 2014 года [Электронный ресурс] // #НЕТВОЙНЕ [сайт]. – Режим доступа: http://netvoine.info.

4. В Москве начался «Марш мира» [Электронный ресурс] // Slon.ru [сайт]. – Режим доступа: http://slon.ru/fast/russia/v-moskve-nachalsya-marsh-mira-1160469.xhtml.

 

3. Політологічні аспекти виникнення інституту президентства в суб’єктах Російської Федерації

Виникнення інституту президентства в колишніх автономних республіках і автономних областях у складі РРФСР безпосередньо пов‘язано зі значними соціально - політичними змінами, що відбулися в Російській Федерації в кінці 1980-х – поч. 90- х рр.

Історично автономні республіки і автономні області, що з‘явилися на карті колишньої Російської імперії, стали втіленням більшовицького гасла про право націй на вільне відокремлення і утворення самостійної держави. Протягом радянського періоду статус автономій неодноразово змінювався, тому що в конституціях СРСР і РРФСР були відсутні юридичні підстави для присвоєння автономіям того чи іншого статусу.

Такі найбільші автономні радянські соціалістичні республіки у складі РРФСР як Башкирська, Татарська, Якутська протягом радянського періоду робили неодноразові, але марні спроби отримати статус союзних республік. Адже чисельність їх населення, територія, рівень економічного розвитку та природні ресурси перевищували багато республік, що мали ранг союзних.

У Конституції СРСР від 7 жовтня 1977 р. були встановлені правові підстави, які дозволяли ранжувати національно-територіальні регіони. Радянський науковець Б. Пономарьов зазначає, що ― якихось офіційно встановлених чинників, що зумовлюють вибір тіє ї чи іншої форми національної автономії, у нас немає‖ [1, 242].

Паралельно процесам реформування федеративного устрою держави в початку 1990 р. обговорювалася можливість установи президентської влади в Радянському Союзі. У радянський період введення президентства в СРСР обговорювалося неодноразово.

З настанням перебудови такі формальні атрибути державності як власна конституція, вер хо вний рада, прапор, герб, гімн, громадянство, республіканський статус, стали значущими ресурсами етнобюрократії автономій.

Введення президентства в Російській Федерації у свою чергу призвело до появи президентів в колишніх автономних республіках і автономних областях у складі РРФСР в 1991 - початку 1992 рр.

Татарська РСР стала першою і єдиною, де вибори першого президента пройшли до подій серпня 1991 р. в Москві. Таким чином, в СРСР виникла безпрецедентна у світовій практиці трирівнева президентська система.

Причинами появи президентської влади в республіках дослідник Д. Скуратов вважає:

- узаконення неформального політичного лідерства колишніх першихсекретарів обкомів партії, які стали президентами;

- встановлення державного інституту, аналогічного загальноросійському;

- протистояння Москві та прагнення відстояти державний суверенітет [2, 55].

Л. Тхаб ісімова вважає, що інститут Президента Кабардино-Балкарії було засновано ― з метою посилення ознак державності в організації влади та персоніфікації вищої державної влади... [3, 134].

У новій Конституції Росії від 12 грудня 1993 р. на відміну від Конституції РРФСР 1978 р. (в ред. 10 грудня 1992 р.) були відсутні положення, присвячені президентам (главам виконавчої влади) республік у складі Російської Федерації. згадані в колишній Конституції Росії, їх повноваження не знайшли відображення в новому Основному Законі Російської Федерації.

Отже, становлення інституту президентства (голів виконавчої влади) в суб‘єктах Російської Федерації в кінці 1993-99 рр.. стало одним з виразників процесу трансформації її політичної системи та поступового перегляду принципів взаємодії з республіками.

В міру зміцнення федерального центру та ослаблення міжнаціонального протистояння, стала можливою варіативність у найменуванні вищих посадових осіб - були обрані голови, голови урядів республік тощо. Втім, в багатонаціональному Дагестані одноосібний президент так і не був заснований.

Список використаних джерел:

1. Конституция СССР [Текст]: Политико-правовой комментарий / А. Е. Бовин [и др.]; общ. ред. и вступ. ст.: Б. Н. Пономарева. – М. : Политиздат, 1982. – 398 с.

2. Скуратов Д. Ю. Институт президентства в республиках Российской Федерации парламентского типа [Текст] / Д. Ю. Скуратов // Право и жизнь. 1996. - № 10. - С. 53-72.

3. Тхабисимова Л.А. Становление института президентства в Кабардино-Балкарской Республике [Текст] / Л. А. Тхабисимова // Проблемы еффективности государственной власти и управления в современной России / Под ред. Игнатова В., Материалы научно-практической конференции. – Вып. 3, Ростов н/Д, 1998. – С. 133-135.

 

4. О причинах эмиграции граждан России в Украину

В условиях украинского кризиса 2014 года все чаще прослеживается характерная тенденция – усиливается отток граждан России в Украину. С чем это связано? Среди причин эмиграции российских граждан в Украину можно отметить как общие, характерные для всех мигрантов, т.е. экономические факторы [1], так и специфические, связанные с политической ситуацией в России и Украине, а также с международной обстановкой в целом.

Сегодня Россия переживает новую, шестую волну эмиграции. Первая возникла после гражданской войны, вторая – после Второй мировой войны, третью составили еврейские репатрианты и диссиденты эпо хи Брежнева, четвертая пришлась на начало 90-х, пятая – годы правления Владимира Путина.

В 2013 году в Евросоюз поступило рекордное число прошений о предоставлении убежища – 435760. По данным Еврокомиссии на первом месте по количеству прошений об убежище – Сирия (12%), на втором – Россия (10%) [2].

Евромайдан в Украине, победа революции Достоинства, аннексия Крыма и война с сепаратистами в восточных регионах Украины – эти болевые точки современной истории разделили российское общество. Несогласные с агрессивной политикой Кремля в отношении Украины и оказавшиеся в численном меньшинстве граждане поняли, что внезапно оказались «чужими среди своих».

Угроза политических репрессий, арестов и нежелание мириться с набирающим обороты национализмом в России вынуждают украинофильски настроенных представителей творческой интеллигенции и гражданских активистов просить политического убежища в Украине [3, 4].

Эмиграции россиян в Украину и их успешной адаптации в стране способствует ряд факторов:

1. Практическое отсутствие языкового барьера. Близость русского и украинского языков, дает возможность освоить государственный язык Украины в короткие сроки.

2. Общее культурное измерение, религия и быт.

3. Принимаемая и разделяемая мигрантами из России система ценностей новой Украины, поддержка евроатлантического содружества, приверженность идеалам демократии и неприятие диктатуры и авторитаризма.

4. Дружелюбное отношение к политическим мигрантам из России со стороны украинского населения.

В конце марта 2014 года в Вер ховную Раду Украины был внесен законопроект об упрощенной процедуре получения гражданства Украины россиянами, которые отказываются от гражданства РФ в знак протеста против аннексии Крыма [5].

Для таких людей предлагается снять ряд требований для получения гражданства, таких как проживание на территории Украины на протяжении установленного срока, необходимость получения разрешения на эмиграцию, владение государственным языком.

Требуется лишь, чтобы человек, вступающий в гражданство Украины, взял на себя обязательство в течение двух лет овладеть государственным языком в объеме, достаточном для понимания и общения. Законопроект прошел рассмотрение в комитетах Рады, которые, в большинстве своем дали положительные оценки законопроекту.

Однако Главный научно-экспертный совет сформулировал целый ряд претензий к тексту законопроекта, и на основании этих замечаний Комитет по правам человека предложил отправить законопроект на доработку.

Очевидно, что в интересах нового Украинского государства принять к себе всех тех достойных жителей России, которые публично осуждают войну с братским народом, и желают быть полезными новой европейской демократии.

Вероятнее всего, что этот важный Закон будет принят новым составом Рады после осенних выборов 2014 года. Тем более, что последние события в России, включая два Марша мира 15 марта и 21 сентября 2014 года и усиление политического сыска, героическая борьба украинского народа за свободу и независимость, реакция международного сообщества на нарушение Кремлем основополагающих принципов международного права, приводят к выводу о том, что число россиян, желающих принять украинское гражданство и перее хать на постоянное место жительства в Украину будет лишь возрастать.

Список использованной литературы:

1. Бугаева Л. Мифология эмиграции: геополитика и поэтика. Ent-Grenzen. Intellectuelle Emigration in der russichen Kultur des 20 Jahrhunderts / Любовь Бугаева // За пределами. Интеллектуальная эмиграция в русской культуре XX века / Изд. L. Bugaeva, E. Hausbacher. – Frankfurt am Main. – Peter Lang, 2006. – С. 51-71.

2. Россияне предпочитают покинуть страну, чем еѐ реформировать [Электронный ресурс] // Российская политика. 08 июля 2014. – Режим доступа: http://ruspolitics.ru/article/read/rossijane-predpochitajut-pokinut-stranu-chem-ejo-reformirovat.html.

3. "Мне грозит 10 лет тюрьмы. Если бы не сбежал, то уже бы сидел в ФСБ", - кубанский "сепаратист" живет в Харькове и учится говорить по-украински [Электронный ресурс] // Цензор.НЕТ [сайт].

3 октября 2014. – Режим доступа: http://censor.net.ua/video_news/305410/mne_grozit_10_let_tyurmy_esli_by_ne_sbejal_to_uje_by_sidel_v_fsb_

kubanskiyi_separatist_jivet_v_harkove.

4. Бегство из империи зомбоящика [Электронный ресурс] // Радио Свобода. 11 октября 2014. – Режим доступа: http://www.svoboda.org/content/article/25430221.html.

5. Проект Закону про внесення змін до Закону України "Про громадянство України" щодо спрощення порядку прийняття до громадянства України [Электронный ресурс] // Верховна Рада України. Офіційний веб-портал. 17 червня 2014. – Режим доступа: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=50420.

 

5. Україно-угорські відносини у період української кризи 2013-2014 рр.: зміна геополітичної ситуації в Центральній Європі

Політична криза в Україні 2013 – 2014 рр. стала перевіркою на стабільність відносин у Європейському Союзі й поставила серйозні виклики перед окремими суб‘єктами європейської геополітичної системи. Особливо вразливою виявилася Центральна Європа, яка у спадок від радянського ладу отримала серйозну залежність в енергетичній сфері від РФ. Орієнтуючи свої економіки в основному на постачання енергоресурсів з Росії, ці країни є основними важелями геополітичного впливу Росії у Європейському Союзі.

Геополітичні зміни в Європі, які сталися наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст., чітко визначили зміну конфігурації в регіональній інтеграції та виокремили тенденції майбутнього розвитку єврорегіональних інтеграційних процесів, що мають безпосередній вплив на Україну. Проте, в період найбільшого загострення української кризи стало зрозуміло наскільки потужний вплив має Російська Федерація на країни Центральної Європи, особливо на Угорщину. Тоді виникає питання: чи справді Росія втратила геополітичний контроль над Центральною Європою і чи вдалося в даному регіону закріпитися США та Західноєвропейським державам?

Україна, зігравши роль ключової геополітичної осі в світі, зняла всі псевдоярлики у міжнародній політиці Центрально-Східної Європи, показала слабкість моделі розвитку взаємовідносин запропонованої США. Це в першу чергу вказало, що економічний чинник значно важливіший за політичні ідеали, які сповідують країни ЄС.

Робота російської дипломатії на сьогоднішній день спрямована на дезорганізацію Євросоюзу з середини, і ставка в першу чергу робиться на країни, які є найбільш залежними від неї.

Таким чином, під російський вплив попадають Угорщина та Словаччина, які впродовж останніх років були одними з ключових партнерів України у її євроінтеграційних прагненнях. Заява прем‘єр-міністра Угорщини Віктора Орбана про необхідність надання автономії угорцям України на думку вітчизняного МЗС була недоречною, оскільки суперечить Конституції України та прозвучала на піку української кризи в період вторгнення російських військ в райони Донбасу.

В кінці серпня 2014 року під час обговорення питань щодо введення чергового етапу санкцій проти РФ, Угорщина стала ключовою країною, яка наклала вето на дане рішення, мотивуючи це захис том національних інтересів держави, її підтримали Словаччина, Кіпр та Чехія. Ще одна подія, яку не слід виключати з поля зору – неофіційний візит Орбана в Закарпаття після чого Товариство угорської культури Закарпаття подало позов у Європейський суд на державу Україна у зв‘язку з відмовою останньої змінити межі 73-го виборчого округу Закарпатської області і сформувати його з території етнічно заселеної угорською національною меншиною.

Особливо яскраво можна простежити вплив Росії на україно-угорські відносини у питаннях реверсного постачання природного газу. 26 вересня 2014 року через декілька днів після зустрічі глави Газпрому з прем‘єр-міністром Угорщини угорська компанія FGSZ оголосила про припинення постачання газу з території Угорщини в Україну, що в свою чергу суперечить принципам ЄС щодо єдиного енергоринку.

Посилення ролі Угорщини в Центрально-Східній Європі й, зокрема серед країн Вишеградської четвірки, пов‘язано в першу чергу з чіткою проукраїнською лінією Польщі, яка і надалі продовжує підтримувати Україну в затяжній боротьбі з РФ та можливістю Польщі самостійно або за допомогою інших країн Європи енергетично забезпечити тили своєї економіки. Крім того, вплив США на Польщу є значно сильніший ніж на інші країни Вишеграду, які не настільки тяжіють до розвитку демократичного суспільства і яким потрібно рахува тися з праворадикальними політичними силами в своїх країна х. Також національне питання в Угорщині після Другої світової війни не було вирішене.

Слабка проте імперіалістична політика Угорщини підтримана Росією, знаходить на сьогоднішній день численних прихильників серед угорського електорату, що викликає загрозу приходу до влади праворадикалів, як приклад націоналістична партія Йоббік, яка на сьогоднішній день здобула 47 місць в угорському парламенті і три місця в Європарламенті. Таким чином, саме праві радикали є рупором Москви в ЄС і основними захисниками проросійськихпитань.

Отже, українська криза чітко окреслила всі ймовірні загрози, з якими доведеться зіткнутися як ЄС, так і НАТО. Політично інтегрувавши пострадянську Центрально-Східну Європу у свою систему союзів, США не вдалось надійно забезпечити стабільність економік держав регіону. Також свою роль зіграли країни Західної Європи, які вирішили скористатись моментом і вийти з під-опіки заокеанського партнера і вести самостійну геополітичну гру.

Список використаних джерел:

1. Вакулич В.М. Політичні детермінанти зближення України з Європейським Союзом: Дис... канд. політ. наук: 23.00.04 / НАН України; Інститут світовоЇ економіки і міжнародних відносин — К., 2001. — 165 с.

2. Бжезинський З. Велика шахівниця. Панування Америки і її геостратегічні імперативи. - М.: Міжнародні відносини, 1998. – 236 с.

3. Європейський Союз після розширення: проблеми, перспективи, "український контекст": Наук. доп., виголошена на засіданні вченої ради Національного ін-ту стратегічних досліджень 22 груд. 2004р.. — К. : ТОВ УВПК "ЕксОб", 2005. — 30 с.

4. Розширення Європейського Cоюзу. Теорія і практика інтеграційного процесу / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. — К. : ВПЦ "Київський університет", 2002. — 253с.

5. Ткач Д. І. Сучасна Угорщина в контексті суспільних трансформацій: Монографія / Ін-т політ. і етнонац. дослідж. НАН України. — К.: МАУП, 2004. – 480 с.

 

6. Українсько-румунські відносини (1992-2012 рр.)

З часу проголошення незалежності України особливої актуальності набуло вивчення її відносин із сусідніми країнами.

Україна як активний учасник міжнародних відносин прагне розвивати партнерські взаємини та плідно співпрацювати з усіма державами світу. У такому контексті особливо інтенсивно підтримується двосторонній діалог з безпосередніми сусідами, серед яких важливе стратегічне місце займає Румунія.

Відносини України та Румунії завжд були доволі складними та далекими від канонів дипломатичної ввічливості. Румунія є одним із найбільш проблемних сусідів України, стосунки із яким складаються не дуже просто. Умовно, двосторонні проблеми, що існують між Україною та Румунією можна розподілити на два блоки: територіальні та етнічні.

Загострення територіальних питань відбулось на початку 90 -х років ХХ ст. Так, румунський парламент виступив проти того, аби частина Буковини та Бессарабії брали участь у всеукраїнському референдумі щодо державної незалежності. А вже після здобуття Україною незалежності парламент Румунії ухвалив декларацію стосовно того, що Бессарабія, Герцаївський край, Північна Буковина належать Румунії [4].

Для зменшення зовнішньополітичного тиску Румунія пішла юридично-правовим шляхом денонсації ряду міжнародних угод. У 1993 році в односторонньому порядку була денонсована радянсько-румунська угода 1961 року, згідно з якою визначався режим радянсько-румунського державного кордону (а потім україно- румунського), а також співробітництво та взаємна допомога з прикордонних питань [2].

У 1996 році Румунія денонсувала Протокол 1948 року, згідно з яким визначалось, що о. Зміїний вхо дить до складу СРСР, оскільки вважала його своєю територією. Фактично, висуваючи такі претензії, Румунія ставила під сумнів дотримання принципів Гельсінського акту (1975 р.), який закріплював територіальні підсумки Другої світової війни. Це послужило поштовхом для укладення та підписання базового політичного Договору «Про відносини добросусідства та співробітництва між Україною та Румунією» (1997 р.), але який не вирішував питання делімітації спільних кордонів як су хопутних, так і морських [2, 5].

Черговий період загострення двосторонніх відносин почався у 2004 році, що було пов‘язано із невизначеністю статусу о. Зміїний. Суть проблеми полягає у визначенні способу проведення делімітації континентального шельфу в районі острова. Румунія наполягала на тому, що Зміїний не є островом, а лише скелею, непридатною для ведення сільськогосподарських робіт, а континентальний шельф острова збігається із румунським.

Врешті загострення ситуації призвело до того, що сторони змушені були звернутись до Гаазького суду для вирішення суперечки. Рішення Гаазького суду про о. Зміїний викликало шквал здебільшого негативних емоцій серед української громадськості. Експерти оцінили це як провал української дипломатії та здачу національних інтересів [1].

Проте на цьому експансіоністська політика Румунії не закінчилась. Враховуючи той факт, що значна частина румунської діаспори проживає компактно в Чернівецькій, Одеській та Закарпатській областях, румунська влада вдалась до застосування «м‘якої сили».

Зокрема, мова йде про те, що румунська сторона продовжує застосовувати практику видачі румунських паспортів в прикордонних областях. Цим самим намагаючись інтегрувати частину українського населення культурно, економічно та політично. Такий крок Румунії загрожує розмиванням українського суверенітету на прикордонних територіях [3].

Проте вже з 2012 року радикальна риторика румунської влади різко змінилась на більш зважену та толерантну позицію. Першими сигналами «відлиги» у двосторонніх відносинах стали заяви ряду політиків, які спрямовані на посилення двосторонніх відносин як на урядовому рівні, так і на рівні громадянського суспільства. Більше того, Румунія всіляко намагається продемонструвати свою підтримку євроінтеграційних настроїв України, беручи на себе роль адвоката українських інтересів в ЄС.

Таким чином, за часи своєї незалежності Україна та Румунія пройшли складний шлях побудови налагодженої системи плідної двосторонньої співпраці, формування договірно-правової бази та вирішення територіальних проблем.

Список використаних джерел:

1. Гаазький суд ухвалив рішення по Зміїному. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.pravda.com.ua/news/2009/02/3/3707965/

2. Заява Верховної Ради Української РСР (з приводу заяви румунського парламенту «Про пакт Ріббентропа – Молотова і його наслідки для Румунії») від 5 липня 1991 року // Україна на міжнародній арені: Збірник документів і матеріалів 1991 -1995 рр. у 2-ох томах / Редкол.: Г.Й. Удовенко (голова), Б.М. Гудима, Ю.О. Рилач та ін. – К.: Юрінком Інтер, 1998. – Т 1. – С. 61-62.

3. Мельничук І. Проблема паспортизації Румунією українського населення: сучасні реалії та можливі наслідки розвитку подій. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.bukinfo.com.ua/show/news?lid=8478 ,

4. Парно Л. Геополітика безпеки: «Незалежна» Україна vs «Велика» Румунія. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://politiko.ua/blogpost83425

5. Троян С., Христюк Т. Румунський вектор зовнішньої політики України в 1991-2001 рр. // Україна – Румунія – Молдова: історичні, політичні та культурні аспекти взаємин: Матеріали міжнародної наукової конференції, 16-17 травня 2001 року. – Чернівці: Букрек, 2002. – С. 302

 

7. Українська та польська національні меншини в контексті реалізації державної політики Польщі й України в галузі освіти

У процесі поглиблення співробітництва між Україною та Польщею важливу роль відіграє їхня освітня політика щодо польської та української національнихменшин. Освіта рідною мовою, вивчення своєї культури, історії, географії тощо є засобом національного самозбереження, показником рівня захисту й реалізації прав меншин у державах проживання. Державна освітня політика України і Польщі щодо польської та української національних меншин здатна впливати на характер та інтенсивність співпраці між обома державами.

Заклади середньої освіти українців у Польщі об‘єднуються в такі організаційні форми: україномовні та двомовні школи, міжшкільні та міжкласні групи. У Польщі функціонує п‘ять комплексів українських шкіл (59 загальноосвітніх навчальних закладів, у т. ч. чотири ліцеї з українською мовою навчання) в містах Білий Бір, Бартошиці, Гурово-Ілавецьке, Лігниця та Перемишль.

З 2011 р. розпочали роботу українські класи при комплексі загальноосвітніх шкіл у Більську-Підляському, на базі яких планується створити школу. У понад 100 місцевостях діють міжшкільні групи з вивчення української мови. Перераховані заклади освіти об‘єднують близько 3 000 учнів. Усі навчальні установи для українців у Польщі є державними [2].

Для українських школярів і студентів Міністерство культури і мистецтв Польщі розробило шкільні програми та підручники з національної історії, географії України, мови й літератури. При Міністерстві діє Бюро у справах культурних меншин, що координує державне фінансування вказаних за хо дів.

З 2007 р. в Польщі працює Міжнародна українська школа Міністерства освіти і науки України, покликана забезпечити для представників української національної меншини якісну повну загальну середню освіту.

У найвідоміших університетах Польщі - Варшавському, Ягеллонському (Краків), Католицькому Люблінському, Університеті ім. Марії Кюрі-Склодовської (Люблін), Університеті ім. Адама Міцкевича (Познань), Вроцлавському, Вармінсько-Мазурському (Ольштин) - працюють кафедри україністики. Фахівців з української мови тут готують у п‘яти ВНЗ. Водночас існує потреба в упровадженні програм стажування викладачів в Україні.

В Україні ж існує лише п‘ять польськомовних шкіл (1 302 учні). За сприяння Польщі в Україні відкрито початков і класи з польською мовою в Довбиші. Розроблено нові навчальні програми та підручники з рідної мови та читання для 1-4 та 5-6 класів загальноосвітніх шкіл із навчанням польською мовою [1, с. 75]. Відкриттю нових польських шкіл і класів у нас перешкоджають передусім розсіяне нерівномірне розселення поляків, а також кадрові і фінансові труднощі.

Зростає популярність полоністики у ВНЗ України. Серед вишів, де існують кафедри чи інститути полоністики, Київський національний університет ім. Т. Шевченка, Київський славістичний університет, Києво-Могилянська академія, Національний педагогічний університет ім. М. П. Драгоманова, Львівський національний університет ім. І. Франка, Чорноморський державний університет ім. П. Могили та ін.

2001 р. міністерства освіти України та Польщі підписали між собою угоду про співробітництво та створили українсько-польську експертну комісію для організації системи освіти польською мовою в Україні та українською – у Польщі.

Проте, відчуваючи брак підтримки з боку українського уряду в цій сфері, українська полонія змушена заручатися потужною допомогою від Посольства і Генеральних консульств Республіки Польща в Україні, які передають навчальну літературу та підручники, видані за сприяння Фундації допомоги польським школам на Сході імені Г. Гоневича, направляють в Україну польськихвчителів.

У нашій державі розроблено програму підтримки розвитку української діаспори на 2012-2015 рр., яка передбачає фінансову допомогу українцям за кордоном. Незважаючи на це, українська меншина в Польщі, відчуваючи потребу в українських книжках та підручника х, учителях і вихова телях, з огляду на практику вітчизняної підтримки минулих років, на сьогодні розв‘язати це питання намагається в інший спосіб, не розра ховуючи на підтримку українського уряду, а шукаючи, її знову ж таки, у Польщі [3, с. 152].

Отже, державна політика України і Польщі в галузі освіти щодо польської та української національних меншин, формуючи імідж однієї держави в очах іншої, може впливати на характер міждержавних зв‘язків, здатна як налагодити комунікацію, так і повністю перекреслити напрацьовані відносини, на що, з огляду на сучасні реалії, особливу увагу слід звернути українському урядові.

Список використаних джерел:

1. Калакура О. Польська меншина як чинник україно-польської співпраці на сучасному етапі / Олег Калакура // Історичний архів : зб. наук. праць. – Миколаїв : Вид-во ЧДУ ім. Петра Могили, 2011. – Вип. 6. – С. 73-79.

2. Коваленко О. Освітнє та наукове співробітництво України та Польщі (2000-2005 рр.) [Електронний ресурс] / Оксана Коваленко. – Режим доступу : http://irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/cgiirbis_64.exe?Spup_2011_1_16.pdf.

3. Турчин Я. Українська держава та закордонне українство в Польщі: особливості взаємодії / Яна Турчин // Українська національна ідея: реалії та перспективи розвитку. – 2014. – Вип. 26. – С. 149-155