Тези з курсу Зовнішньоекономічна діяльність (ЗЕД) на тематику: Актуальні проблеми міждержавних відносин

« Назад

1. Особливості розвитку сепаратизму в сучасном у світі

Існування в міжнародному праві понять про «право на самовизначення нації та збереження територіальної цілісності держав» призвело до розвитку в світі двох паралельних тенденцій, які не можуть співіснувати і забезпечити стабільний розвиток країн. Одночасна глобалізація і регіоналізація світу, інтеграція і сепаратизм призвели до появи нових глобальни х загроз і викликів.

Теорія зіткнення цивілізацій С. Хантингтона, як ніколи виглядає актуальною і реальною. Небажання частиною світу відчувати ефекти і наслідки глобалізації, бути залежними від позицій нових альянсів і блоків, політики мега держав призвело до поширення нових альтернативних тенденцій, які загрожують сучасному світовому порядку і вимагають його перегляду.

Неспроможність ООН та інших міжнародних організацій досягти згоди у вирішення глобальних конфліктів, неефективність сучасної міжнародної системи колективно ї безпеки призводять до дестабілізації ситуації в світі, виникнення таких нових глобальних явищ, як міжнародний тероризм і сепаратизм.

Найкращим підтвердженням росту сепаратистських настроїв в сучасному світі є зростання кількості визнаних світовою спільнотою нових держав, які є членами ООН. Якщо в 1945 році в світі налічувалось 51 країна, то в 2011 – їх вже 193. Виходячи з того, що сепаратизм – це рух за територіальне відокремлення частини держави з метою створення нового державного утворення або надання певній частині держави автономного статусу за національними, мовними, релігійними ознаками, можна дійти висновку, що саме сепаратизм представляється в сучасному світі як одна з найбільш поширених тенденцій перерозподілу світового порядку та появи нових держав.

За останні роки в світі розпались такі країни як Радянський Союз, Югославія, Чехословаччина, Судан, натомість немає жодного ви падку об‘єднання декількох країн в одне державне у творення. Загалом в світі налічується близько 50 основних діючих конфліктів на основі діяльності сепаратистських рухів.

Історично так склалося, що сепаратистські настрої та тенденції, включаючи "експорт тероризму", не рідко ініціюються та підтримуються з-за кордону. Однак така політика штучної зовнішньої підтримки сепаратизму в окремих держава х час то призводить до неочікуваних негативних наслідків, запуску та к званої ланцюгової реакції, відповідно до якої відбувається дестабілізація ситуації в цілому регіоні, переростаючи у війни між державами.

В Україні як багатонаціональній країні сепаратизм завжди розглядався як потенційна загроза, але анексія Росією Криму і конфлікт на Донбасі зробив цю за грозу реальною. Потенцій ними регіонами, в яких можливі спалахи сепаратизму, є також Закарпаття та Північна Буковина, в яких компактно проживають представники угорської та румунської національної спільноти відповідно.

Існують країни, в яких основним джерелом сепаратизму виступає лінгвістичний фактор. Їм притаманна наявність численних народностей, які розмовляють різними мовами і створюють для захисту своїх інтересів громадські і політичні організації. До таких країн можна віднести Іспанію, Сербію, Великобританію та інші.

Потужним чинником розвитку сепаратизму у сучасному світі є релігійні відмінності м іж регіонами однієї країни. В якості прикладів можна навести Тибет у Китаї, Таміл-Іламу Шрі-Ланці, а також нове державне у творення Південний Судан.

До країн, в яких джерелом сепаратизму є економічні чинники, можна віднести Італію, Бельгію, Данію. Основною проблемою цих країн є нерівномірний економічний розвиток, наслідком якого є спроба біль ш розвинених регіонів відокремитися або отримати більші повноваження в економічній сфері.

Приклад країн розвиненої демократії, де досить сильні сепаратистські настрої, свідчить, що навіть, успішна інтеграція в глобалізований простір не гарантує вирішення міжетнічних конфліктів. Таким чином, в епоху глобалізації принцип національного самовизначення залишається вельми актуальним. Виникає необхідність переосмислення існуючих класичних форм державного устрою, що не повною мірою відображають реальний стан еволюції державотворчого процесу.

На практиці, в сучасному світі розподіл між децентралізацією, федералізмом, унітарною державою і централізованою системою стає все більш умовним, що потребує внесення відповідних змін у понятійний апарат політично ї науки. Розвиток глобалізаційних процесів з однієї сторони і регіоналізації з іншої зумовлюють необхідність пошуку нових шляхів комунікації між різними суб‘єктами міжнародних відносин, формування нових правил для функціонування міжнародної системи колективної безпеки, боротьби з міжнародним тероризмом та сепаратизмом, становлення світового порядку та світоустрою за новими принципами, які відповідають сучасним реаліям.

Список використаних джерел:

1. Ріст чисельності членів ООН з 1945 року [Електронний ресурс] / Організація Об‘єднаних Націй. – Режим доступу: http://www.un.org/ru/mambers/growth.shtml

2. Політичний енциклопедичний словник / Упорядник В.П. Горбатенко; за ред. Ю.С. Шемчушенка, В.Д. Бабкіна, В.П.Горбатенка. – 2-е вид., доп., перероб. – К.: Генеза, 2004. – 736 с.

 

2. Співробітництво Південь-Південь у зовнішньополітичних пріоритетах Бразилії

З 1978 р. щорічно 12 вересня відзначається День співробітництва Південь-Південь ООН. Ідея співробітництва Південь -Південь на противагу відносинам Північ-Південь виникла ще в середині 1960-х рр., коли на першій Конференції ЮНКТАД (Женева, 1964) була офіційно оформлена «Група 77» – найбільша в рамках ООН міждержавна організація країн, що розвиваються. Співпраця у рамках Південь-Південь передбачає обмін ресурсами, технологіями та знаннями між країнами, що розвиваються, з метою сприяння формуванню нового економічного порядку. Відділ співробітництва Південь-Південь був заснований ООН у 1978 р., однак лише наприкінці 1990-х – на початку 2000-х рр. співпраця в даному напрямі набула значного впливу на світову економіку та політику [1, р. 28].

На думку Генерального секретаря ООН Пан Гі Муна, «співробітництво Південь-Південь потенційно здатне забезпечити баланс між економічним зростанням та рівністю і справедливістю в глобальних масштаба х» [2].

Розвиток відносин з афро-азійськими країнами ще наприкінці 1970-х рр. визначився як один з пріоритетних для Бразилії. Головна увага приділялась співпраці з португаломовними країнами Африки (Анголою, Мозамбіком та ін.) та ПАР з метою зміцнення безпеки в регіоні Південної Атлантики [3, с. 362].

Відновлення активної зовнішньополітичної діяльності Бразилії по лінії Південь-Південь відбувається після прихо ду до влади лівоцентричного уряду Президента Луїса Інасіо Лули да Сілви в 2003 р. Головною метою своєї зовнішньої політики він убачав ствердження авторитету Бразилії як регіональної держави з глобальною проекцією, а однією з «опор» для досягнення поставленої мети стала співпраця з emerging powers, вис хідними країнами (КНР, Індією, РФ, ПАР), що позиціонували себе як лідерів «глобального Півдня» [3, с. 364].

У межах даного підхо ду слід розглядати й діяльність Бразилії у форматах ІБСА та БРІКС. Трьо хс торонній діалоговий Форум ІБСА (Індія – Бразилія – Південна Африка) створений у 2003 р. на базі Бразильської декларації (червень 2003 р.), хоча його підґрунтя було закладено ще існуванням підгруп у рамках «Групи 77» [4]. На думку С. Аморіма, міністра закордонних справ в адміністрації Л. І. Лули да Сілви, « три великі демократії, які репрезентують три континенти Землі» покликані вирішувати спільні проблеми, контролювати дотримання вер ховенс тва міжнародного права, соціальної справедливості та міжнародної безпеки [3, с. 366]. На меті ІБСА – побудова мультиполярного світу, незалежна зовнішня політика, підтримка для Півдня. Його завданнями є:

1) контроль за дотриманням вер ховенства міжнародного права, підтримка міжнародного миру та безпеки;

2) реформування ООН, зокрема збільшення кількості як постійних, так і непостійних членів Ради Безпеки за ра хунок країн, що розвиваються;

3) боротьба з тероризмом, транснаціональною організованою злочинністю, незаконним обігом зброї та наркотичних речовин;

4) просування соціальної справедливості шляхом здійснення ефективної політики боротьби з голодом і бідністю, о хорони здоров‘я, соціальної допомоги, забезпечення зайнятості населення, о хорони навколишнього середовища [4].

Інтенсифікація взаємодії Бразилії з країнами Азії та Африки демонструє як її геополітичні амбіції, так і економічні інтереси. Економічне зростання Бразилії, піднесення її ролі як глобального гравця (членство у G-20 та ін.), певні успіхи в подоланні соціальної нерівності позитивно впливають на формування іміджу Бразилії як лідера «глобального Півдня». До основних сфер участі Бразилії в співробітництві з метою розвитку Південь-Південь є: сільське господарство (19%), промисловість (16%), о хорона здоров‘я (14%), освіта (11%), о хорона навколишнього середовища (6%) та громадська безпека(6%) [5, р. 38].

Отже, головною метою співпраці Південь-Південь є сприяння формуванню нового міжнародного економічного порядку та зміцненню позицій країн, що розвиваються, в світовій політиці та економіці. Бразилія розглядає співробітництво Південь -Південь як альтернативу відносинам з «глобальною Північчю», дане партнерство є менш асиметричним та ґрунтується на солідарності країн, що розвиваються.

Список використаних джерел:

1. Lechini G. Middle Powers: IBSA and the New South-South Cooperation / Gladys Lechini // The Multipolar Moment? NACLA Report on the Americas. – September/October 2007. – P. 28-32.

2. Пан Г. М. Послание по случаю Дня сотрудничества Юг-Юг Организации Объединенных Наций 12 сентября 2012 года / Пан Ги Мун [Електронний ресурс] // Официальный сайт ООН. – Режим доступу: http://www.un.org/ru/sg/messages/2012/southcooperationday.shtml

3. Латинская Америка в современной мировой политике / отв. ред. В. М. Давыдов; Ин-т Латинской Америки РАН. – М.: Наука, 2009. – 541 с.

4. Brasilia Declaration. – Brasilia, 2003 [Електронний ресурс] // IBSA Trilateral Official Website. – Режим доступу: http://www.ibsa- trilateral.org/

5. Carrillo S. Bridging the Atlantic. Brazil and Sub-Saharan Africa: South-South Partnering for Growth / Susana Carrillo and others. – Brasilia: Instituto de Pesquisa Econômica Aplicada (IPEA), 2011. – 146 p. [Електронний ресурс] // World Bank Official Website. – Режим доступу: http://siteresources.worldbank.org/AFRICAEXT/Resources/africa-brazil- bridging-final.pdf

 

3. Досвід євроінтеграції та реформування Республіки Польща в рамках програм розвитку: уроки для України

Двосторонній та тривалий розвиток партнерських відносин України та Європейського Союзу, який в своїй історії зазнавав серйозних змін, залишається основним вектором розвитку зовнішньої політики України. Визначення важливості цього напрямку міжнародних відносин відбулося українським народом, який показав яке майбутнє повинна мати країна.

В цьому контексті, потрібно розглядати підписання Угоди про асоціацію з Європейським Союзом: I – частини 31 березня та II частини – 27 червня 2014. Угоду потрібно розглядати, як один із найважливіших документів, який буде визначати наш розвиток протягом наступних років. З огляду на це вивчення досвіду країн-сусідів, зокрема Польщі, для нашої держави набуває неабиякого значення.

Вступ країн колишнього соціалістичного блоку до ЄС став важливим фактором змін геополітичної ситуації на європейському континенті. Серед держав, котрі вступили до ЄС у 2004 році зокрема були: Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Словенія, Мальта, Кіпр, Латвія, Литва та Естонія. Розглядаючи серед цих країн нашого сусіда Польщу, варто зазначити, що на думку Олександра Пас ха вера, відомого економіста за ці 10 років держави Центрально-Східної Європи зросли значно більше, ніж Україна, і та ж Польща тепер майже втричі багатша за Україну. Хоча попервах позиції були приблизно однакові [1].

Саме 1 травня 2004 року дало старт новій Польщі, якому передували довгі роки зм ін та трансформацій. Зміни про ходили згідно попередньо узгоджених критеріїв та вимог, спочатку було укладено Угоду про асоціацію, а потім проведено референдум про вступ до ЄС. Зокрема, під час референдуму щодо членства РП в ЄС до 77,4 % поляків висловились за інтеграцію до Європейського Союзу, 22,5 % — проти. А вже через 4 роки після вступу до ЄС, під час опитування центром TNS OBOP в лютому 2008 року, лише 5 % поляків не с хвалю вали перебування країни в Євросоюзі [2]. Тобто, один із найважливіших елементів консолідації суспільства, а саме схвалення суспільством зовнішнього вектору в РП був дуже високий.

Важливе місце у модернізації Республіки Польща після приєднання до ЄС мали кошти Європейського Союзу ( EU Funds), які повинні були допомогти зміцнити інфраструктуру та економіку. В період з 1 травня 2004 року по 31 грудня 2008 Польща отримала до 26,5 млрд. євро [3]. Переговори про «Багаторічну фінансову програму » на 2014-2020 рр., стали ключем до довгострокової перспективи розвитку Польщі, стали одними з найбільш сильних політичних досягнень. Польща успішно домовилась про виділення 441 мільярда злотих, незважаючи на серйозні скорочення бюджету ЄС [4].

Перебування в складі Європейського Союзу відкриває для Республіки Польщі та окремих її регіонів великі можливості в різних сферах. Так, наприклад, Поморське воєводство (Województwo pomorskie) – в складі ЄС зумів реалізувати велику кількість корисних проектів. Модернізація воєводства відбувалась у рамках «Регіональної оперативної програми» для Воєводства Поморського. Стратегічна мета РОП ВП 2007-2013 було поліпшення економічної конкурентоспроможності, соціальної згуртованості та просторової доступності воєводства, сталого використання особливостей економічного і культурного потенціалу регіону з повною повагою до природних ресурсів [5].

Серед проектів, які були реалізовані в воєводстві варто зазначити наступні:

- будівництво та обладнання в Гданську та Гдині науково-технологічних парків, будівництво Слупського технологічного інкубатора, RECReate - відновлення європейського культурного маршруту;

- розвиток проекологічного громадського транспорту на метрополітарній території Триміста, зростання привабливості міста Вейхерова через будівництво Кашубської Філармонії - регіонального центру культури. [6].

Тобто, як ми можемо побачити проекти о хоплюю ть різні сфери життєдіяльності воєводства.

Таким чином процес євроінтеграції та реформування РП приніс державі корисні та важливі зміни в різних сфера х, значно змінив позиції країни. Найважливішим уроком для України повинен виступати приклад, що зміни можливі і до них потрібно руха тися, використовуючи всі наявні можливості.

Список використаних джерел:

1. Костюк Богдана. Польща після вступу в ЄС вже втричі багатша за Україну – експерт [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.radiosvoboda.org/content/article/25374122.html

2. Вступ Польщі до Європейського Союзу, НАТО та його наслідки. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://bintel.com.ua/uk/ projects/vstuplenie-polshi-v-evropejskij-sojuz-nato-i-ego-posledstvija/

3. 5 years of Poland In the European Union [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.msz.gov.pl/resource/25af1269 -1587-432e- 8662-bf744fa31ad1:JCR

4. Poland's 10 years in the European Union. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.msz.gov.pl/resource/ef26c779-74e4-4a0c- aa73-0a9d3c8b695c:JCR

5. Programme for Pomorskie Voivodeship [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.funduszeeuropejskie.gov.pl/ English/RPO/ Strony/ROP_pomorskie.aspx

6. Lista zrealizowanych projektów [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://pomorskiewunii.pomorskie.eu/-/zulawski-park-historyczny

 

4. Грузинське питання в рамках Уельського саміту НАТО

4-5 вересня 2014 року в містечку Ньюпорт (Південний Уельс) був організований черговий саміт Організації Північноатлантичного договору. На порядку денному цього форуму був широкий спектр питань, в тому числі й ті, що безпосередньо стосуються такої закавказької держави як Грузія.

Грузію на цій міжнародній зустрічі презентував президент Г. Маргвелашвілі. Ще до офіційного відкриття саміту, очільник цієї кавказької держави провів свою першу зустріч з Генеральним Секретарем НАТО А.Ф. Расмуссеном. За результатами перемовин, сторони дійшли згоди, що на фоні кризи в Україні саміт має надзвичайно важливу роль з точки зору необхідності укріплення безпеки в регіоні. Президент Грузії подякував генсеку НАТО за тверду підтримку Грузії на шляху інтеграції до Північноатлантичного альянсу і заявив про те, що Грузії дуже важливо, аби Альянс належним чином оцінив її прогрес. Крім того, в хо ді зустрічі було висловлено сподівання, що цей саміт надасть поштовх до повноправного членства Грузії в НАТО [3].

4 вересня під час свого виступу на саміті А.Ф. Расмуссен заявив про перспективи розширення Альянсу за ра хунок демократичних держав, які можуть докласти зусиль для безпеки в регіоні. У цьому контексті очільник організації згадав Грузію і Чорногорію.

Він також заявив, що Грузія вхо дить до числа тих п'яти країн, які прагнуть до поглиблення співпраці з НАТО. «Участь Грузії в цій групі є визнанням того прогресу, якого Грузія досягла у відносинах з НАТО. Грузія прагне ще більше поліпшити рівень сумісності із силами НАТО», – заявив А.Ф. Расмуссен [2].

У підсумковому документі цієї міжнародної зустрічі - Декларації Уельського саміту – є згадка й про Грузію. Зокрема, констатувалося, що після Бухарестського саміту 2008 року «Грузія досягла важливого прогресу й наблизилася до НАТО шляхом здійснення амбітних реформ і з використанням можливостей співпраці в рамках Комісії НАТО- Грузія і Щорічної національної програми».

«Сьогодні ми прийняли «важливий пакет» для Грузії, який охоплює розвиток оборонних можливостей, тренінги, навчання, посилені можливості зв'язку й сумісності. Метою цих заходів є посилення обороноздатності Грузії і її можливостей сумісності з альянсом у процесі підготовки до членства», – йдеться в документі [4]. За заявою офіційних осіб Грузії і НАТО, призначений для Грузії пакет також о хоплює створення Тренувального центру Альянсу в Грузії так само, як і проведення повсякчас військових навчань організації в Грузії. За заявою міністра оборони Грузії І. А ласанії, за цим пакетом послідує і «план імплементації» [1].

Країни-члени альянсу привітали процес мирної передачі влади в Грузії шляхом парламентських виборів 2012 року та президентських виборів 2013 року.

В умовах воєнної агресії Російської Федерації проти України особливо актуально прозвучали заяви про підтримку територіальної цілісності й суверенітету Грузії в рамках визнаних на міжнародному рівні її кордонів. Крім того, були задекларовані заклики до Росії відкликати назад своє визнання регіонів Грузії Аб хазії та Південної Осетії незалежними державами й вивести свої війська з Грузії [4].

Таким чином, Уельський саміт Північноатлантичного альянсу продемонстрував широку підтримку Грузії у її бажанні поглиблювати співпрацю з НАТО. Держава вчергово була завірена у своєму майбутньому повноправному членстві в цій організації.

Список використаних джерел:

1. Georgia in NATO Wales Summit Declaration [Електронний ресурс] // Civil.ge. – Режим доступу: http://www.civil.ge/eng/ article.php?id=27643

2. Press Conference by NATO Secretary General Anders Fogh Rasmussen following the meeting of the North Atlantic Council at the level of Heads of State and Government during the NATO Wales Summit [Електронний ресурс] // Офіційний сайт Організації Північно- атлантичного договору. – Режим доступу: http://www.nato.int/cps/en/natohq/opinions_112871.htm?selectedLocale=en

3. The President of Georgia holds his first meeting with NATO Secretary General [Електронний ресурс]// Офіційний сайт Президента Грузії. – Режим доступу: https://www.president.gov.ge/en/PressOffice/ News/?p=8985&i=1

4. Wales Summit Declaration [Електронний ресурс] // Офіційний сайт Організації Північноатлантичного договору. – Режим доступу: http://www.nato.int/cps/en/natohq/official_texts_112964.htm?selectedLocal e=en

 

5. Діяльність Румунії в рамках Організації Чорноморського Економічного Співробітництва

З огляду на розташування Чорноморського регіону між Європою, Центральною Азією та Близьким Схо дом, слід констатувати той факт, що це більше, ніж просто географічне утворення. Чорноморський регіон – це також стратегічно важливий ареал з величезним потенціалом, утворений на основі спільних можливостей та проблем держав Чорноморського басейну.

Період 19-20 ст. увінчався процесами соціально-економічної демократизації в зоні Чорноморського регіону, що були тісно пов'язані з формуванням національних держав на цій території. І, без сумніву, протягом цього драматичного і складного часу відбувалися численні конфлікти та кризи, які не сприяли регіональному співробітництву та розвитку м іждержавних відносин в межах даного регіону.

Справжнім поштовхом до регіональної співпраці стала ініціатива колишнього прем‘єр-міністра Туреччини Т. Озара створити Організацію Чорноморського Економічного Співробітництва (ОЧЕС) у 1990 році [1]. Основною мотивацією Анкари було створити атмосферу співробітництва, засновану на економіці для того, щоб запобігти майбутнім конфліктам у регіоні Чорного моря [4, c. 31-32].

У червні 1992 року глави держав та урядів одинадцяти країн (Албанії, Вірменії, Азербайджану, Болгарії, Грузії, Греції, Молдови, Румунії, Росії, Туреччини та України) зібралися на саміті в Стамбуліта підписали „Декларацію про Чорноморське економічне співробітництво‖ [3]. Цей документ засвідчив бажання держав створити сприятливі умови для співробітництва в таких сфера х, як торгівля, промисловість, транспорт, комунікації, наука і техніка, енергетика, сільське господарство, туризм та екологія. Таким чином,

25 червня 1992 ОЧЕС стала символом нової моделі регіональної співпраці. Одна з основних цілей ЧЕС, проголошених у „Декларації саміту‖, є забезпечення того, що Чорне море стає морем миру, стабільності і процвітання, зао хочуючи дружні і добросусідські відносини між державами-учасницями [3].

Румунія, як одна із держав-засновниць ОЧЕС визначає розвиток відносин з країнами Чорного моря своїм основним завданням і надає особливого значення участі в цій організації. Румунія займає вигідне геостратегічне положення між р. Дунай та Чорним морем. Вона зна ходиться неподалік від Середземного моря, Близького Схо ду та Центральної Азії. Крім того, Румунія є одночасно членом Європейського Союзу та Організації Північноатлантичного договору, тому не буде перебільшенням зробити висновок, що Румунія є воротами Європейського Союзу до Чорного моря [2].

У своїй діяльності в рамках ОЧЕС Румунія проводить помірну політику, щоб не суперечити з позиціями Брюсселя та Вашингтона. Серед своїх стратегічних інтересів Румунія має мету перетворити регіон Чорного моря у стабільний, демократичний і процвітаючий ареал з чіткими перспективами інтеграції до євроатлантичних структур.

Загальновідомо, що в період з січня по червень 2011 Румунія провела своє головування в ОЧЕС. До цього Румунія виконувала таку ж відповідальність у 1996, 2000 і 2006 рр. Серед своїх основних завдань Румунія визначила зм іцнення співпраці і діалогу в рамках Організації, поліпшення економічного співробітництва та здійснення позитивного впливу на відносини між урядами всіх країн-учасниць. Тому діяльність Румунії в її якості головуючої держави в ОЧЕС була спрямовані на активізацію економічного співробітництва, досягнення конкретних результатів та проектно-орієнтовану співпрацю в межах Організації, а також на зміцнення взаємодії між ЄС і ОЧЕС [2].

Румунія вважає, що паралельно з Європейською політикою сусідства та іншими формами регіонального співробітництва в регіоні, ОЧЕС повинна відігравати особливу роль в орієнтації ЄС щодо Чорноморського регіону. Крім того, Румунія сприяє діалогу ОЧЕС з міжнародним співтовариством і підвищенню вкладу ОЧЕС у зміцнення стабільності в регіоні, в рамках, передбачених Статутом.

На завершення слід зазначити, що Румунія, будучи членом як ЄС, так і ОЧЕС, приділяє особливу увагу участі в діяльності останньої, оскільки будь-який внесок у програми і проекти розвитку в Чорноморському регіоні представляє собою інвестицію в майбутню безпеку, стабільність і процвітання європейського континенту.

Списоквикористаних джерел:

1. Макар Ю. І, Гдичинський Б. П., Макар В. Ю., Попик С. Д., Ротар Н. Ю. Україна в міжнародних організаціях: навчальний посібник /За ред. Ю. І. Макара.- Чернівці: Прут, С. 509.

2. Офіційний сайт Румунії [Електронний ресурс]: – Режим доступу: http://www.mae.ro/en/bsec

3. Summit Declaration on Black Sea Economic Cooperation [Електронний ресурс]: – Режим доступу: http://www.bsec- organization.org/documents/declaration/summit/Reports/Istanbul1992.pdf

4. Aybak, Т. Black Sea Economic Cooperation (BSEC) and Turkey: Extending European Integration to the East?, in: T. Aybak (ed.), Politics of the Black Sea: Dynamics of Cooperation and Conflict, New York, I. B. Tauris & CO. Ltd Publishers, 2001, p. 31-32

 

6. Політика Китаю через призму українсько-російської кризи

У міжнародній політиці Китай завжди керувався декількома принцами, які є основоположними для системи міжнародних відносин. Головний з них – принцип невтручання у внутрішні справи інших країн. Двома іншими є повага до їхньої незалежності та територіальної недоторканності. Щоразу, як Китай виступає проти відрядження іноземних військ у ту чи іншу державу, або заперечує проти введення санкцій, він наводить саме ці аргументи. Проте не слід сьогодні забувати про претензії Китаю на російську території на Далекому Сході, відповідне бажання Росії стримувати Китай та остаточну відмову України від євразійської інтеграції і продовження функціонування Євразійського союзу.

Триває економічна інтеграції Росії, Казахстану та Білорусі. Очевидно, вже не вийде створити противагу Європейському союзу, якщо у 1996 р. торгівля між Україною та Росією була близькою до паритетної, то у 2010-2012 рр. експорт з Росії в Україну вже в 1,5 рази перевищував імпорт з України [2].

Тобто Росія вже давно почала згортати імпорт з України на користь Китаю. Це одна з причин того, що в України значне від'ємне сальдо торговельного балансу – майже 10 млрд дол. Відкритим наразі є питання: як змінилося ставлення Китаю до неоголошеної російсько - української війни, адже позиція КНР на численних засіданнях ООН залишалася нейтральною з приводу цієї ситуації.

Якщо до 2005 р. у зовнішній торгівлі товарообіг Росії з Україною перевищував товарообіг Росії з Китаєм, то вже 2012-го товарообіг Росії з Китаєм вдвічі перевищував її товарообіг з Україною[3]. Таке випередження було досягнуте за ра хуно к тотального про никнення китайського імпорту на російський ринок. І це при тому, що Україна не перший рік має з Росією зону вільної торгівлі (правда, з численними вилученнями). Виходить, юридично Росія не має угоди про ЗВТ з Китаєм, а з Україною має, однак фактично всі преференції надає Китаю.

До речі, такого зростання обороту зовнішньої торгівлі, особливо імпорту, як у Китаю з Росією, не демонструють нинішні члени Митного союзу – Казахстан і Білорусь. – Тому, що в торгівлі Росія надає перевагу Китаю, який, з огляду на злачний експорт до РФ, залежить від кризи в Україні та світових санкцій.

Відомий американський дослідник Тейлор Уошберн охарактеризував азіатську частину Росії як найунікальніше місце на Землі – з великими запасами нафти, природного газу, вугілля, лісу та інших ресурсів і, водночас, зі значним дефіцитом трудових ресурсів. Унікальність цієї території ще більше посилюється тим, що поряд розташований Китай з його понад мільярдом населення та гострою проблемою ефективної зайнятості [1]. Для освоєння азіатських просторів і виконання всіх програм і проектів (хоча б інфраструктурних), започаткованих ще в 30-х роках ХХ ст., Росії потрібно не менше, ніж 50 млн працівників. І це не просто суб'єктивні розрахунки [3].

На даний момент для інтеграції Росії з Україною немає об'єктивних політичних та економічнихпередумов, дуже незначні тут і геополітичні переваги. Тим часом в інтеграції з Китаєм у Росії можуть з'явитися дуже великі економічні і досить привабливі геополітичні вигоди і перспективи. Однак цілком очевидно, що тут з обох боків доведеться поступитись імперськими амбіціями, шукаючи справжній політичний баланс. Натомість з Україною, за заявами російських політиків, Росія жодних вигод від інтеграції не має, а лише втрати [1]. Звідси постає запитання: чому ж Росія до недавнього часу так наполегливо прагнула інтеграції з Україною і не розглядала варіанта інтеграції з Китаєм?

15 квітня 2014 року аналітик ВВС з питань Китаю Ювень Ву зазначив труднощі, з якими зіштовхнувся Китай через українську кризу. Китаю доводиться балансувати, буквально, між молотом і ковадлом[4].

За останні роки відносини України з Китаєм розвивалися стабільно, демонструючи постійне зростання, як у торгівлі, так і в інших областях. У грудні минулого року Китай виявився останньою країною, яку – усе ще в статусі президента – відвідав Віктор Янукович. Зі свого боку, Україна підписала з Китаєм масштабні угоди в галузі енергетики, інфраструктури, будівництва портів і сільського господарства. Світові науковці також відзначають, що Україна стала одним із головних постачальників озброєнь і військової техніки в Китай [4]. І хоча в Україні змінився уряд, Китай, небезпідставно, вважає, що колишні угоди ніхто не відміняв. Україна для Китаю є вкрай важливим партнером, що забезпечує доступ на ринки Центральної та Східної Європи. Однак збереження гарних відносин як із Україною, так і з Росією зараз видається майже непосильним завданням, що вимагає стриманості і уваги.

Очевидно,що українсько-російська криза впливає на ситуацію на Далекому Схо ді: в результаті погіршення стосунків Росії з За ходом відбулася інтенсифікація її співпраці з Пекіном, а також зміцнення між цими країнами антиамериканського союзу. Його збереження і майбутній розвиток подій в регіоні буде залежати від характеру відносин Росії з За хо дом. Однак, в найближчій перспективі вони навряд чи покращаться, оскільки в майбутньому вони будуть визначатися нестабільністю ситуації у східній частині України і звинуваченнями Росії у підтримці дій сепаратистів.

Список використаних джерел:

1. Грищенко К. Поза межами шахівниці: прагматичний порядок денний української зовнішньої політики [Електронний ресурс]/ К.Грищенко // Дзеркало тижня. – №27(807), 17 липня – 6 серпня 2010 р. Режим доступу: http://www.dt.ua/1000/1600/70086/

2. Лузянин С.Г. Восточная политика Владимира Путина/ С.Г.Лузянин// – М.: АСТ: Восток-Запад, 2007. – С. 343

3. Michael Emerson. President Yanukovich‘s Dubious Deal[Електронний ресурс]/Emerson Michael // СEPS. – 5 May 2010. Режим доступу: http://www.ceps.eu.

4. Bajor Piotr. Azja a sprawa Ukraińska [Електронний ресурс]/Piotr Bajor//Nowa Europa Wschodnia. – 18 Lipiec 2014. Режим доступу: http://www.new.org.pl/1879,post.html

 

7. Російська Федерація та Ісламська Держава Іраку та Леванту: військово-політичний та безпековий виміри

«Ісламська держава» (скор. «ІД»; раніше «Ісламська держава Іраку і Леванту», «ІДІЛ») – ісламістська терористична організація, що діє переважно на території Сирії та Іраку. Cтворена 15 жовтня 2006 року як «Ісламська держава Іраку». «Ісламська держава Іраку» претендує на владу в 8 з 18 іракських му хафаз (провінцій) з переважно сунітським населенням: Анбар, Діяла, Тамім, Салах-е д-дін, Найнава, Багдад, Бабіль і Васит.

Метою організації є створення ісламської сунітської держави на території Сирії, Іраку та Лівану. Незважаючи на те, що цей рух і насаджує жорстке дотримання норм ісламу, він в першу чергу представляє собою коаліцію противників шиїтської влади країни, яка включає в себе як ісламістів, так і колишніх офіцерів часів режиму Саддама Хусейна.

Сьогодні «ІД» представляє собою «напівреальну квазідержаву» з шаріатською формою правління, яка частково контролює територію «сунітського трикутника».

9 квітня 2013 організація стала називатися «Ісламська держава Іраку і Сирії» (за іншою версією «... і Леванту», «ва Шам»), оскільки бойовики «ІДІ» включилися в громадянську війну в Сирії в якості самостійної сили. Згодом ця обставина викликала тертя між « ІДІ» і «Аль-Каїдою» (Завахірі), представники якої закликали «ІДІ» повернутися в Ірак. В результаті, «законним представником» «Аль- Каїди» був оголошений «Фронт ан-Нусра». Росія поставилася до стратегії Обами проти «Ісламської держави Іраку і Леванту» насторожено, але позитивно. Глава МЗС РФ Сергій Лавров підкреслив, що Росія вже попереджала США про загрозу ісламізму в Сирії. Однак Обама став сприймати її всерйоз тільки тоді, коли екстремісти стратили американського журналіста.

Міністр закордонних справ країни Сергій Лавров раніше заявив, що військові дії США в Сирії стануть кроком до колосальної ескалації. Одна з причин, якою Росія керується в підтримці уряду Асада, - це те, що вона розглядає його бастіоном захис ту проти загрози подальшого становлення збройного ісламізму в Сирії. На півдні Росії є свої проблеми з ісламістами. Тут побоюються, що Близький Схід вплине на ці південні регіони. Тому Росія підтримує будь сили, які протистоять поширенню ісламізму в регіоні.

Заступник міністра закордонних справ Росії Михайло Богданов висловив припущення, що серед бойовиків угруповання, що називає себе «Ісламська Держава», в Сирії та Іраку налічуються десятки російських громадян.

Західні експерти оцінюють, що вихідців з Росії і колишнього Радянського Союзу серед джихадистів може бути набагато більше - кілька сотень.

Список використаних джерел:

1. CNN: Россия давно предупреждала США об угрозе ИГИЛ [Електронний ресурс] // Russia Today. ИноТВ. – Режим доступу:http://russian.rt.com/inotv/2014-09-11/CNN-Rossiya-davno-preduprezhdala-SSHA

2. Аль-Хамрани Ф. ИГИЛ угрожает России / Фалих Аль-Хамрани [Електронний ресурс] // Al Mada. – 2014. – 07/09/2014. – Режим доступу: http://inosmi.ru/politic/20140912/222959767.html

3. Российский МИД подтвердил что за ИГИЛ граждане РФ [Електронний ресурс] // Новостной Портал Siteau.Org. – Режим доступу: http://news.siteua.org/Россия/552177/Российский_МИД_подтвердил_что_за_ИГИЛ_ граждане_РФ

4. Почему Россия выступает против ИГИЛ [Електронний ресурс] // сайт газети ― Javan‖. – Режим доступу: http://inosmi.ru/world/20140628/221309518.html

 

8. Аналіз піар компанії політичних сил України під час виборів депутатів до парламенту 2014 року

26 серпня 2014 р. після 30 днів з розпаду коаліції, Президент України оголосив про розпуск Парламенту VII скликання та оголосив 26 жовтня 2014 р. датою виборів депутатів до нового Парламенту України. Як відомо в Україні діє змішана система виборів, тому 225 депутатів обирається у мажоритарних округах та 225 за партійними списками. Відповідно до закону про статус тимчасово окупованих територій в Криму та Севастополі, на території яких розташовані 12 мажоритарних округів, вибори не проводилися.

Таким чином, на позачергових парламентських виборах було обрано 438 депутатів. У виборчих перегонах участь взяло 29 суб‘єктів подання по багатомандатному виборчому округу та кілька сотень кандидатів по мажоритарних виборчихокругах.

Зазвичай до виборів до парламенту політичні сили починають готуватися за рік-півтора до події. Проте позачергові вибори змушують політичні сили максимально організуватися (в першу чергу фінансово) у боротьбі за голоси виборців. Саме тому великі партії та об‘єднання до роботи залучають найкращих піартехнологів, адже саме від сього залежить успіх передвиборчої кампанії.

Цікавим є те, що якщо раніше політичні сили для привертання уваги більшої кількості населення залучали відомих спортсменів, зірок естради та, навіть, космонавтів, то трендом позачергових виборів до парламенту 2014 р. є залучення до списків керівників добровольчих батальйонів та бойових офіцерів, які ще недавно були нікому невідомими. Серед партій, які, за результатами попередніх екзитполів, мали шанси подолати 5% бар‘єр тільки «Опозиційний блок», Комуністична партія та «Сильна Україна» не включили до своїх списків учасників військових дій 2014 р. Активно до партійних списків залучали також відомих журналістів та активістів, які проявили себе протягом Революції гідності.

Ми спробуємо проаналізувати найцікавіші приклади піар ходів парламентських виборів 2014 р.. Кожний політ те хно лог знає, що вдалий салоган з яким політична сила йде на вибори – це дуже важливо. Адже саме через ці кілька слів потрібно донести виборцю основну ідею всієї програми партії. Саме тому перед тим як створити цей салоган робиться дослідження реакції електорату на певні слова. Тобто потрібно вияснити, які слова хоче почути виборець, адже саме ці слова будуть штовхати більшість зробити той чи інший вибір. Відмінністю від всіх попередніх виборів є те, що за весь період незалежності Україні парламентські вибори 2014 пройшли під час фактично війни на Сході країни. Саме тому, у програмах передвиборчої компанії всіх політичних сил з‘явилися такі слова як «безпека», «війна» «мир», «єдність», «життя», «люстрація», «перемога». Про Крим же у своїх програмах згадали тільки «Блок Петра Порошенка», «Батьківщина» та «Опозиційний блок».

Саме тому слогани позачергових виборів звучали наступним чином: «Час єднатися», «Україна переможе», «В ріднім краю панувати не дамо нікому!», «Візьми і зроби».

Щодо бігбордів, то спеціалісти відзначають, що оформлення стало подібним до європейських зразків – лаконічний та простий текст, мінімальна кількість відволікаючих зображень. Цього разу менше ніж раніше використовували обличчя партійних лідерів. Таким прийомом користувалися переважно кандидати у народні депутати, які йшли по мажоритарному виборчому окрузі. Цікавим є спостереження, що у кольоровій гаммі політичні сили надали перевагу червоно -білим кольорам. Зокрема це домінантні кольори «Блоку Петра Порошенка», «БЮТ», «Радикальної партії». Маркетологи стверджують, що у такій ситуації бонуси від с хожих візуальних інструментів отримує беззаперечний лідер.

Щодо креативу на парламентських вибора х, політичні сили не хочу ть ризикувати так як електоральна поведінка на відміну від споживацької є досить консервативною. Як пояснюють політтехнологи, сміх в комерційній рекламі веде до пробної покупки, а от сміх у політичній рекламі так легко не трансформується в рейтинг. Тому креативної політичної реклами було дуже мало і на позачергових парламентських виборах 2014 р. Єдиною партією, яка запропонувала креативну політичну рекламу – це Інтернет партія України, яка позиціонує себе як Темну Сторону Сили.

Агітаційні ролики даної партії відрізнялися специфічними слоганами, на приклад «Не дамо з‘їсти нашого сала», «Силовик. Політик. Батько», а відео з «приземленням» членів інтернет партії у містах України та інші їхні ролики відрізнялися відсутністю традиційної агітації.

Таким чином, передвиборча кампанія політичних сил, які брали участь у позачергових виборах депутатів до парламенту 2014 р. мала кілька особливостей: короткий термін на розробку та реалізацію піар компанії, застосування у програмах тематики військових дій та безпеки, залучення до списків керівників військових батальйонів.

Список використаних джерел:

1. Вибори у Раду: слова, якими кандидати збираються звабити українців [Електронний ресурс]// ТСН. – Режим доступу: http://tsn.ua/vybory-v-rady2014/vibori-u-radu-slova-yakimi-kandidati-zbirayutsya-zvabiti-ukrayinciv-373125.html

2. Солдати і журналісти: тренди виборів-2014[Електронний ресурс]// BBC Україна. – 22 жовтня 2014. – Режим доступу: http://www.bbc.co.uk/ukrainian/politics/2014/10/141021_soldiers_journalists_electoral_lists_vc

3.Вибори та ЗМІ [Електронний ресурс]// www.telekritika – Режим доступу: http://vybory.mediasapiens.ua/2014/10/14/chervone-i-bile-zovnishnya-reklama-na parlamentskyh-vyborah/

 

9. Концептуальні засади нейтралітету (з досвіду Швейцарії)

Нейтралітет означає, що держава не бере участі в збройних конфліктах.

Режим постійного нейтралітету передбачає, що держава, яка бере на себе таке зобов'язання, здійснюватиме політику, що виключає її участь у війні та залишатиметься нейтральною в разі збройного конфлікту між іншими сторонами.

Постійно нейтральні держави, на відміну від тих, що проголосили свою нейтральність під час війни, зобов'язуються дотримуватися відповідної політики як за воєнних, так і мирних часів. Тобто, вони зобов'язані не вступати у військові союзи та блоки, не надавати свою територію для розташування іноземних військ і військових баз [1].

Водночас антивоєнне спрямування постійного нейтралітету не виключає, а навпаки − передбачає необмежене право нейтральної держави на самооборону – для стримування інших держав від потенційної агресії з боку їх власної військової потужності, так само як і право просити інші держави про допомогою, якщо її суверенітет і територіальна цілісність зна хо дяться під загрозою. Постійний нейтралітет може бути визнаний формально іншими державам и згідно з міжнародним договором (як це було у випадку Швейцарії та Бельгії), або за допомогою неформального визнання [2].

Поява постійного нейтралітету привела до розбіжностей між законом про нейтралітет та політикою нейтралітету. Гаазькі конвенції є тими законами про нейтралітет, які регулюють поведінку нейтральних держав у війні. Постійно нейтральні країни мають уникати політики, яка могли б втягнути їх у конфлікт або вплинути на їх здатність зберігати нейтралітет під час війни. Політика нейтралітету, таким чином, є гнучкою концепцією, яка пристосовує державу до подій на міжнародній арені.

Постійний нейтралітет в першу чергу є інструментом політики національної безпеки. Це має гарантувати безпеку країни і її жителів. Хоча нейтралітет служить власним інтересам країни, політика нейтралітету вигідна і для сусідніх країн також.

Нейтральній державі, яка генерує стабільність і передбачуваність, можна довіряти. Вона не є загрозою для всіх. З самого початку, постійний збройний нейтралітет Швейцарії сприяв миру в Європі. Той факт, що стратегічно важлива територія, яку займає Швейцарія, захищена сильними збройні силами, які структурно обладнані тільки захищати країну, і що країна готова в односторонньому порядку відмовлятися від війни і будь-якої форми агресії як засобу досягнення своїх цілей і що її зовнішня політика передбачувана - всі ці фактори є показниками зміцнення миру і стабільності [3].

Офіційно Швейцарія підтримує політику нейтралітету з 1815 р. За такий довгий період багато чого змінилося і всередині самої Швейцарії, і на міжнародній арені. А ле Конфедерація незм інно нейтральна увесь цей час. Нейтралітет виконує низку функцій у зовнішній політиці Швейцарії.

По-перше, функція безпеки гарантує, що держава не може бути втягнена до міжнародних конфліктів; це сприяє стабільності в Європі, і це дає військовий захист. Ця функція має подвійну роль, підтримуючи внутрішню інтеграцію та зовнішню незалежність.

По-друге, міжнародна функція солідарності включає добрі послуги посередника під час конфлікту. Швейцарія має давні традиції, пропонуючи добрі послуги, серед яких: за хоплення дипломатичних мандатів воюючих держав, переговори про мирні угоди, пропонування своєї території для мирних конференцій.

По-третє, функція національної тотожності включає ефекти модельного характеру Швейцарського нейтралітету і символічного посилання між нейтралітетом і швейцарською державністю.

З огляду на вказані вище функції можна зрозуміти позицію Швейцарії у підтримці нейтралітету. На даному етапі це дуже складно притримуватися політики нейтралітету, адже часи змінюються і світ стає дедалі більш взаємопов‘язаний. А нейтральні країни, такі як Швейцарія є стабілізаторами відносин на міжнародній арені. І поки не винайшли щось дієвіше, нейтралітет залишається чи не єдиним вихо дом.

Список використаних джерел:

1.Чекаленко Л. Д. Позаблоковість чи нейтралітет: європейський досвід / Л. Д. Чекаленко [Електронний ресурс] // Журнал «Зовнішні справи». – Режим доступу: http://uaforeignaffairs.com/ua/ekspertna-dumka/view/article/pozablokovist-chi-neitralitet-jevropeiskii-dosvid/

2. Novaković I. Neutrality in Europe in the XXI century and the Case of Serbia / I. Novaković [Електронний ресурс] // ISAC Fund. – Режим доступу: http://www.academia.edu/1875967/Neutrality_in_Europe_in_the_21st_century_and_the_Case_of_Serbia

3. White Paper on Neutrality. – Режим доступу: - http://www.isn.ethz.ch/Digital-Library/Publications/Detail/?ots591=0c54e3b3-1e9c-be1e-2c24-a6a8c7060233&lng=en&id=14853

 

10. М’яка сила в освіті, як стратегія позитивного імідж-білдінгу держави

Міжнародні відносини, побудовані на агресивних та відверто примусових засадах, які ідентифікують як жорстку силу (англ. - hard power) викликають опір, реваншизм, провокування нестабільних взаємин з боку об‘єктів впливу.

Озброєні конфлікти, економічний та адміністративний тиск мають швидкоплинний та нерідко непередбачуваний результат. Різні способи впливу на свідомість, методи ненасильницької обробки владних та інших впливових груп населення відомі досить давно. Про це писали Н. Макіавеллі, Г. Торо і М. Ганді, Т. Лірі і Р. Вілсон.

З початку ХХІ толіття все більшої популярності у академічних та політичних колах набуває концепція м‘якої сили (анг. - soft power) Джозефа Ная [5], як альтернатива жорсткої сили. Ця концепція дозволяє створити довгостроковий позитивний імідж країни, забезпечуючи її привабливість, безпеку та конкурентоспроможність в умовах глобалізаційних тенденцій.

Отже, з точки зору стратегічного планування, м‘яка сила виглядає вдалим та перспективним компонентом сучасних міжнародних відносин.

Актуальність роботи полягає у значущості інтелектуальних та культурно-інформаційних потоків в моделях м‘якої сили (МС). Надання послуг вищої освіти, а також розвиток наук, у тому числі соціальних, основне завдання яких полягає у виробництві теорій і концепцій, які легітимізують позицію і погляди держави, що проводить політику МС.

Подібні інструменти дозволяють впливати на індивідів, редагувати систему цінностей таким чином, щоб у подальшому пропагувати необ хідні переконання у суспільство - об‘єкт впливу, позитивно впливали на імідж держави-джерела застосування м‘якої сили.

Формування «певного світогляду» відбувається через добровільних агентів впливу, активних лідерів суспільства серед молоді, майбутніх представників політичних, культурних, наукових-технічних, соціальних та ін. еліт.

В перспективі, шляхом надання грантів, стипендій та інших освітніх програм країна-донор експортує певний світогляд, який в майбутньому, з великою часткою ймовірності, буде поширено агентом впливу на необхідний соціум. Для формування ширшого розуміння значущості м‘якої сили в освіті, як складової частини зовнішньої політики західних демократій, наведемо ряд прикладів у цифрах та статистичних даних: за даними Німецької Служби Академічних Обмінів (DAAD), у 2013/14 навчальних роках у ВНЗ Німеччини отримували освіту 300.909 іноземних студента, у порівнянні з 282.000 в 2013 році та 246.000 у 2003 році.

У доповіді Інституту міжнародної освіти ( Institute of International Education) повідомляється, що в 2011/ 2012 навчальному році у ВНЗ США навчалося близько 761,320 громадян інших держав.

У доповіді ОЕСР (Організації економічного співробітництва та розвитку) 2012 Education at a Glance йдеться про те, що з 2000 по 2010 роки кількість іноземців, що вступають до ВНЗ за межами своєї країни збільшилося на 99% (з 2,1 до 4,1 млн. осіб) [2].

Згідно з даними Європейської комісії в 2011/ 2012 навчальному році близько 3 млн. студентів брали участь у 2012/2013 навчальному році по програмі Еразмус, а бюджет програми сягав 480 млн. євро. У 2010 році майже кожен другий студент з-за кордону навчався в одній з наступних країн [3]: США - на неї припадає 17% від загальної кількості іноземних студентів в світі; Великобританія (13%); Австралія (7%); Німеччина і Франція (по 6%); Канада (5 %).

Ресурсна база м‘якої сили не обмежується навчальними програмами. Якісна МС використовує всю сукупність культурних, інформаційних, розвідувальних, мережевих, психо логічних та інших технологій.

Отже, ми можемо зробити висновок, що серед пріоритетних проблем міжнародних відносин актуальною темою є впровадження власного державного бренду у міжнародні інтелектуальні та культурно-інформаційні ринки та захист від аналогічного стороннього впливу.

Тому сьогодні інструменти м‘якої мили в освіті, набувають ефективних ознак задля здійснення латентних втручань і боротьби за людські та ідеологічні ресурси, з чим Україні необхідно ра хуватися для побудови ефективних стратегій зовнішньої і внутрішньої політики.

Список використаних джерел:

1. Clark, Burton, John H.Van de Graaf, Dorotea Furth, Dietrich Goldsmith and DonaldWheeler. 1978. Academic Power: Patterns of Authority in Seven National Systems of Higher Education. Praeger Publishers

2. Education at a Glance 2012. OECD indicators 2012 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.oecd.org/edu/ EAG%202012_e-book_EN_200912.pdf

3. Open Doors Data.U.S. Study Abroad: Leading Institutions by Undergraduate Participation and Institutional Type 2012 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.iie.org/Research-and-Publications/Open-Doors/Data/US-Study-Abroad/Leading-Institutions-by-Undergraduate-Participation/2011-12

4. Ваплер Я.В., Гронская Н.Э., Гусев А.С., Коршунов Д.С. Идея империи и "мягкая сила": мировой опыт и перспективы // Научный вестник Уральской академии государственной службы. - Екатеринбург: ФГОУ ВПО Урал. акад. гос. службы, 2010, № 1 (10). - С. 22-27.

5. Най Дж. «Гибкая сила. Как добиться успеха в мировой политике». -М.: Тренд, 2006. −397с.

 

11. Проблематика концентру українознавства «Україна в міжнародних відносинах» на сторінках наукових збірників УВУ (1990-1995 рр.)

Концепція розвитку новітнього українознавства, розроблена на початку 90-х років ХХ ст. в Інституті українознавства (м. Київ), акцентує українознавство перш за все не як умовне, збірне поняття, а як чітку наукову систему, як науку «цілісного пізнання (самопізнання), творення й самотворення українського народу і його етнічної території (України) в усьому часопросторовому вимірі»; Україна й українство розглядаються як органічні «…складові всесвітньої цивілізації і культури» [2, с.8].

Поняття «концентр» в українознавстві трактується як «систематизовані в одному напрямку знання», як зосередження, скупчення, об‘єднання навколо єдиного центру певних фактів, структурування знань у полі певної ключової проблематики то що. Основою визначення того чи іншого концентру є «найважливіші сфери буття і діяльності української людини й спільноти» (П.Кононенко), наприклад: Україна – етнос, Україна – мова, Україна – культура, Україна у міжнародних відносинах й ін.

У системі концентрів українознавства вагоме місце посідає концентр «Україна у м іжнародних відносина х», оскільки розглядає Україну і українство в стосунках із зовнішнім світом з найдавніших часів до сьогодення, акцентує проблеми міжнародної взаємодії, окреслює перспективи майбутнього співробітництва.

Структура означеного концентру конкретизована такими ключовими поняттями як: міжнародна політика, міжнародні відносини (економічні, освітні, культурна взаємодія), державні кордони, дипломатія, міжнародні організації, міжнародні й національні інтереси, міжнародний обмін, діаспора й ін.

Реалії сучасного політичного життя, проблема входження нашої країни до ЄС актуалізують чимало питань, пов‘язаних з перш за все з інформаційною політикою, лобіюванням українських інтересів, підтримки діяльності тих провідних зарубіжних українознавчих центрів, які зробили вагомий внесок в українознавчу науку, поза межами батьківщини працювали над вдосконаленням теорії й практики виховання національно свідомої особистості, побудови національної держави та інститутів українського суспільства й нині є одними із найпотужніших джерел для поширення знань про Україну у зовнішньому європейському світі.

Одним із таких осередків є Український вільний університет (Мюнхен), науково-дослідний центр українознавчих студій в Євросоюзі, своєрідний культурний і науково-педагогічний міст між Україною і Німеччиною.

Цінним для вітчизняного українознавства є науковий доробок УВУ, зокрема, наукові розвідки, присвячені проблемі міжнародної взаємодії. Тож метою нашого дослідження є аналіз змісту наукових збірників УВУ (1990 – 1995 рр.), виокремлення й систематизація основної проблематики українознавчих досліджень УВУ (концентр «Україна в міжнародних відносина х»).

Навіть побіжний перелік назв статей, опублікованих у збірниках, розкриває широкий спектр проблематики досліджень: Наталія Колесніченко-Братунь: «До проблеми образу Батьківщини в українській зарубіжній культурі», Володимир Здоровега: «Українська журналістика: входження в європейську культуру», Юрій Бача: «Роздуми про народну культуру українського населення Чехословаччини», Мар‘ян Лозинський: «Українці в Румунії та їх преса», Миколо Зимомря: «Марко Вовчок на шляху до світового визнання», Олег Гринів: «Левко Лук‘яненко про відродження української держави в контексті світового розвитку» й ін.

Як бачимо, увага науковців зосереджена на різноманітних аспектах міжнародної взаємодії: Україна і європейський світ, українська культура в світовому контексті, українська наука світові, українська діаспора, міжкультурна комунікація: мова-культура-особистість, проблеми культурної ідентичності тощо.

Так, стаття В. Бадяк «Рим як чинник духовної інтеграції українців» (1995) присвячена проблемі культурної взаємодії України й Італії, автором акцентовано внесок Йосипа Сліпого у процес вдосконалення й розширення українсько-римських зв‘язків: значення творчого доробку, просвітницької діяльності, створення Українського Католицького Університету, силами якого було перекладено Святе Письмо, літургійні книги, видано багато праць з історії України тощо [1,с.212-217].

Заслуговує на увагу також стаття О. Красівського «Польсько–українські конфлікти і компроміси літа 1930 – початку 1931 рр.», у якій аналізуються питання політичних відносин України з Польщею, наголошуються важливі принципи міжнародного співробітництва.

Отже, багатогранна діяльність УВУ сприяє міжнародній співпраці, консолідації українців; різноманітні наукові дослідження у царині українознавства розкривають міжнародній спільноті цінність і неповторність українського світу, забезпечують спадкоємність і неперервність української наукової традиції.

Список використаних джерел:

1. Бадяк В. Рим як чинник духовної інтеграції українців / Володимир Бадяк // Наук. зб. УВУ. – Мюнхен - Львів, 1995. – Т. 17. - С. 212 – 217.

2. Кононенко П.П. Українознавство як наука і навчальна дисципліна / П.П. Кононенко // Історія українознавства. – К.: Акалдемвидав, 2011. – С. 7-14.

3. Красівський О. Польсько-українські конфлікти і компроміси літа 1930-початку 1931 рр. / Орест Красівський // Наук. зб. УВУ. – Мюнхен, 1992. – Т. 15. - С. 50 – 57.

 

12. Міністр закордонних справ України Клімкін Павло Анатолійович: нове обличчя чи технічна фігура в українській політиці?

19 червня 2014 року Вер ховна Рада України проголосувала за призначення на пост Міністра закордонних справ України Клімкіна Павла Анатолійовича, змінивши Андрія Дещицю. Як повідомлялося офіційно, відставка А. Дещиці планувалася вже відразу після обрання П. Порошенка президентом, а неприпустимі для дипломата висловлювання лише прискорили його звільнення з посади голови зовнішньополітичного відомства.

Якщо А.Дещиця був у політиці людиною Майдану, то з П.Клімкіном тут не все до кінця зрозуміло, оскільки він у політиці відносно нова фігура. Уродженець м. Курська (РСФСР), випускник Московського фізико-технічного інституту, за спеціальністю фізик та математик, який розпочав свою наукову діяльність в Інституті електрозварювання ім. Патона.

На дипломатичну службу потрапив на запрошення друга як профільний працівник в Управління контролю над озброєннями та роззброєнням МЗС України. Тривалий час П. Клімкін працював під керівництвом К. Грищенка, який протягом 1995-1998 був заступником голови МЗС України [1, 3].

Можемо припустити, що саме завдяки Грищенку К., Павло Клімкін зміг так добре піднятися по щаблям кар‘єрної драбини дипломатичної служби України. Підтвердженням цьому є той факт, що у грудні 2012 року К. Грищенко, звільняючи крісло міністра закордонних справ України, серед претендентів на цю посаду бачив Леоніда Кожару і Павла Клімкіна (на той момент був Надзвичайним і Повноважним Послом України у ФРН).

Починаючи з 2002 року, Павло Клімкін займається питаннями європейської інтеграції України у Департаменті МЗС. З квітня 2010 р. – заступник глави МЗС України, а вже через рік – керівник апарату.

Працюючи заступником міністра, курував переговори про підписання Угоди про Асоціацію, яку, власне, і парафував у березні 2012 року (аж до 2014 року в Угоді про Асоціацію від української сторони залишався лише підпис П. Клімкіна) [2, 3, 4]. У квітні 2012 р. Павло Клімкін – Надзвичайний і Повноважний Посол України у ФРН, де і працював до призначення на пост міністра закордонних справ.

Що ж було першопричиною призначення П. Клімкіна главою МЗС та членом РНБО у час неоголошеної війни України з РФ? «Украинский МИД отдали русскому» - так написав Сергій Подосенов в Газета.Ru за 18.06.2014 [5].

Чи справді призначення Клімкіна можна розуміти як певну поступку Росії? Чому «Свобода» одна не голосувала за призначення П. Клімкіна? Чи існує зв‘язок з Олегом Царьовим, який закінчив роком пізніше той самий московський вуз?

Вважається, що Павло Клімкін - це людина з команди Петра Порошенка, з яким вони разом працювали в МЗС у 2009-2010 рр. Добрі відносини нинішнього глави МЗС із канцлером А. Меркель допомогли в організації офіційної зустрічі з останньою П. Порошенку в розпал президентської передвиборчої кампанії. Тому цілком можливо припустити, що саме німецькі політики посприяли призначенню П. Клімкіна міністром закордонних справ України. Не виключено також, що призначенням П. Клімкіна президент П. Порошенко хотів розвіяти думку про «русофобію» в Україні. Так чи інакше, Павла Клімкіна можемо вважати професіоналом в українські політиці, який, на відміну від багатьох інших високопосадовців, не має явних зв‘язків з українською олігархією.

Підсумовуючи, наголосимо, що П.А. Клімкіна важко назвати технічною фігурою в команді президента П.Порошенка. Його досвід і зв‘язки дозволяють йому ефективно працювати в українські дипломатії, а підтримка серед європейських політиків дасть можливість отримати нашій державі низку зовнішньополітичних переваг у її євроінтеграційних прагненнях. Усі інші моменти минулого діючого глави МЗС України неодмінно з‘ясуються у ході його дипломатичної служби, а наразі він є молодим, багатообіцяючим політиком.

Список використаних джерел:

1. МЗС України [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://mfa.gov.ua/

2. Сайт «Forbes.Украина» [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://forbes.ua/

3. Павел Анатольевич Климкин. Досье и компромат [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://politrada.com/dossier/persone/id/4178.html#spdatabio

4. Климкин Павел Анатольевич. Досье №38/16. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://whoswho.com.ua/klimk in-pavel- anatolevich-dose-38-16/

5. Подосенов Сергей «Украинский МИД отдали русскому» [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.gazeta.ru/politics/2014/06/18_a_6075877.shtml

 

13. Стан та перспективи розвитку канадсько-кубинських відносин

Канадсько-кубинські відносини історично відрізнялися від відносин США та Куби, оскільки Канада підтримує як дипломатичні так і економічні зв‘язки з острівною державою. Той факт, що після революції Канада не розірвала дипломатичні та торгово-економічні відносини з даною країною, незважаючи на тиск з боку Вашингтона, вміло використовується Оттавою на сучасному етапі для демонстрації незалежності свого зовнішньополітичного курсу і підвищення міжнародного престижу [4].

У зовнішній політиці Канади відносини з Кубою, протягом останніх років, займають досить значне місце. Канада є четвертим торгово-економічним партнером Куби, після Венесуели, Китаю та Іспанії. Канадські компанії мають значні інвестиції в гірничодобувній, енергетичній, нафтогазовій, харчовій галузях промисловості.

Понад м ільйон її туристів відвідують острів щороку (всього на Кубі за минулий 2013 рік побували 2,7 мільйона іноземців). Зараз ця країна є одним з найпопулярніших м іжнародних туристичних напрямків для канадських громадян. Сьогодні, Куба є традиційним ринком для певних продуктів канадського харчування – зокрема риби і картоплі.

Канада ставиться до Куби як до будь-якого іншого «нормального» уряду, демонструючи тим самим свою ідеологічну і політичну терпимість. У той же час неодмінним елементом політики Оттави щодо Куби є прояв заклопотаності становищем із дотриманням прав людини та станом демократії, а також прагнення взаємодіяти з усіма елементами кубинського суспільства – урядом, діловими колами, неурядовими організаціями і громадянами країни в цілому [1].

У 2009 році Прем‘єр-міністр Канади Стівен Харпер заявив, що підтримує скасування 47-річного економічного ембарго Куби за умови, що «комуністична диктатура» також внесе деякі зміни в свою політичну та економічну системи. Прем‘єр-міністр Канади додав, що в першу чергу Кубі необхідно вирішити проблему з порушенням прав і свобод громадян, а також звернути увагу на деякі економічні питання.

Враховуючи успішний досвід співпраці в сфері розвитку економічної політики і інституційного зміцнення, у подальшому Канада буде підтримувати процес економічної модернізації, яка проводиться урядом Куби, з великими можливостями для розвитку недержавної економічної діяльності і приватних ініціатив [3].

У лютому 2013 року в Гавані відбулася зустріч міністрів закордонних справ двох держав Бруно Родрігеса і Джона Берда. Куба і Канада мають намір посилити співпрацю у сфері торгівлі та туризму, а також диверсифікувати двосторонні відносини.

Канадська компанія «Sherritt» вклала значні інвестиції в розвиток кубинської нікелевої промисловості (цей метал є головним продуктом експорту Куби). Слід зазначити, що станом на 2013 рік двостороння торгівля між країнами перевищує мільярд доларів.

Привертає увагу той факт, що академічна співпраця є однією з найбільш важливих аспектів взаємовідносин між Канадою і Кубою. Вона полягає у розширенні академічного кола вчених і дослідників обох країн, які спільно працюють у широкому діапазоні наукових дисциплін [2].

Таким чином, досить наполегливі наміри Канади покращити життя кубинського суспільства та стрімкий розвиток соціальних факторів можуть здійснити позитивний вплив на двосторонні відносини двох країн.

У результаті налагодження туристичної і культурної співпраці можна очікувати перспективну модель двостороннього співробітництва у майбутньому. Канадсько-кубинські відносини можуть забезпечити нову парадигму для відносин Північ-Південь у Західній півкулі, позбавленої від американської гегемонії і її конфронтаційної політики щодо Куби.

Список використаних джерел:

1. Комкова Е. Г. Метаморфозы кубинской политики Канады / Елена Геннадиевна Комкова // Латинская Америка. – 2013. – № 5. – С. 48-60

2. Куба и Канада намерены усилить двустороннее сотрудничество [Електронний ресурс] // Сетевое издание «РИА Новости». – 2013. – 17 февраля. – Режим доступу: http://ria.ru/world/20130217/923311776.html

3. Канада поддержала снятие экономического эмбарго с Кубы [Електронний ресурс] // Сайт Vlasti.net. – 2009. – 19 апреля. – Режим доступу: http://vlasti.net/news/43579

4. Canada - Cuba Relations [Електронний ресурс] // Canada's International Gateway. – February 2013. – Режим доступу: http://www.canadainternational.gc.ca/cuba/bilateral_relations_bilaterales/canada_cuba.aspx?menu_id=7

 

14. Зовнішньополітичні ініціативи Республіки Польща на пострадянському просторі

Політика Республіки Польща щодо країн, які утворилися на пострадянському просторі була та продовжує залишатися достатньо виваженою, послідовною та спрямованою на проведення наполегливого діалогу з усіх практичних питань взаємодії як на двосторонньому, так і багатосторонньому рівнях.

Амбітні завдання Польщі на пострадянському просторі слід трактувати як свідоме визначення та закріплення за Варшавою статусу країни-експерта та держави, яка задає тон ведення Євросоюзом політики щодо східних країн-сусідів Спільноти. Насамперед йдеться про збереження Польщею лідируючих позицій як у контексті відносин ЄС з Україною, Молдовою, Грузією та Білоруссю, так і у контексті можливості впливу на рішення Брюсселю відносно Росії.

Крім цього, Польща спрямовує зусилля на зміцнення не лише свого іміджу на міжнародній арені, але й ЄС в цілому як провідника демократичних цінностей у глобальному вимірі [3].

Чи не найважливішим пріоритетом східно ї політики Варшави є відносини та взаємодія з офіційним Мінськом. Дотримання основоположних демократичних цінностей, прав людини та свободи слова, а також розвиток громадянського суспільства один із визначальних чинників у стосунках Польщі з Республікою Білорусь.

Заслуговують уваги відносини Варшави з Республікою Молдова. Для польсько-молдовського діалогу як на найвищому та високому рівнях, так і на рівні профільних міністерств і відомств характерною рисою поруч з інтенсивністю є високий рівень довіри, відсутність декларативності та проблемнихпитань.

До пріоритетів східної політики Республіки Польща традиційно належать Росія. Незважаючи на намагання офіційної Варшави у 2007 р. здійснити перезавантаження відносин між Республікою Польща та Російською Федерацією, а також інтенсивність польсько-російського діалогу протягом 2008-2009 рр., якісно новий вимір відносин на лінії Варшава – Москва не вдалося започаткувати.

Разом з тим, пріоритетом зовнішньої політики польської сторони продовжує залишатися розвиток прагматичних відносин з Російською Федерацією у тому числі як одного із ключових гравців на міжнародній арені у політико-економічній та енергетичній площині. Курс Варшави направлений на пошук нових точок дотику з Росією, що також має сприяти посиленню Польщі в Євросоюзі [4, С. 93].

Незважаючи на те, що традиційний інтерес до Південного Кавказу має Російська Федерація, польська сторона приділяє значну увагу розвитку відносин з країнами регіону як у контексті посилення взаємодії у сфері енергетичної безпеки та збереження проєвропейського вектору, так і у контексті стабілізації ситуації у регіональному вимірі.

Розвиток відносин з країнами Центральної Азії Польща розглядає здебільшого як альтернативу Росії у постачанні енергоносіїв. Зовнішня політика Польської держави скеровуватиметься на посиленні взаємодії насамперед з Казахстаном як країною-лідером та країною з потужним економічним потенціалом у цьому регіоні.

Характерними рисами українсько-польського діалогу на найвищому та високому рівнях є не лише традиційна інтенсивність, а насамперед відсутність декларативності, високий рівень довіри і підтримки [2, С. 11].

Зокрема, впродовж 2011-2013 рр. було проведено понад 80 візитів і зустрічей на найвищому та високому рівнях, понад 20 засідань двосторонніх інституційних механізмів та понад 200 зустрічей на рівні регіональних органів влади та в рамках взаємодії профільних міністерств та відомств обох країн [1, С. 149].

Загалом, незважаючи на те, що польська зовнішня політика на пострадянському просторі є досить чітким відображенням східної політики Європейського Союзу, офіційна Варшава очевидно вміло та ефективно реалізовує власні політико-дипломатичні підходи, які в повній мірі визначаються національними інтересами Польської держави.

Задля посилення своїх позицій у Європейському Союзі, Польща й надалі розвиватиме східний напрям своєї зовнішньої політики, а отже відіграватиме роль головного захисника держав зі сходу Європейського континенту, які не приєдналися до ЄС у 2004 р.

Список використаних джерел:

1. Карпо В., Попик С., Фуртус Л. Політико-дипломатичні ініціативи Республіки Польща на пострадянському просторі // Історико-політичні проблеми сучасного світу: Збірник наукових статей. – Чернівці: Чернівецький національний університет, 2014. – Т. 27-28. – С. 145-150

2. Стрільчук Л.В. Україна-Польща: від добросусідських відносин до стратегічного партнерства (кінець ХХ – початок ХХІ ст.) / Л.В. Стрільчук: монографія. Луцьк: Волинські старожитності, 2013. – 608 с.

3. Хилько О. Нова зовнішня політика Польщі: Виклик чи шанс для України? – 2012 [Електронний ресурс].– Режим доступу: http://uaforeignaffairs.com/ua/ekspertna-dumka/view/article/nova-zovnishnja-politika-polshchi-viklik-chi-shans-dlja-ukra/

4. Чорна Н. Еволюція польсько-українських відносин після вступу Польщі до Європейського Союзу / Н. Чорна // Україна-Європа-Світ. Міжн. зб. наук. праць. Серія: Історія, міжнародні відносини. – Вип. 9. – Тернопіль, 2012. – С. 93-97

 

15. Політична кар’єра та президентство Н. Мадуро (Венесуела)

Ніколас Мадуро – президент Боліваріанської Республіки Венесуела, наступник « команданте» Уго Чавеса. Після смерті У.Чавеса (5 березня 20013 р.) Н.Мадуро був виконуючим обов’язки голови держави, і невдовзі здобув перемогу на президентських виборах від 14 квітня 2013 р.

Народився майбутній президент у м. Каракас, але має єврейське коріння (бабуся і дідусь по батьковій лінії були євреями). Вищої освіти він не здобув (і досі її на має), закінчивши тільки ліцей та середню школу. Свою політичну діяльність він розпочав із посади водія автобуса, ставши одним із керівників студентського руху і неофіційним членом профспілки робітників метро.

Із Уго Чавесом Мадуро познайомився у 1994 р., коли перший перебував у в‘язниці, покараний за невдалий переворот 1992 р. Дружина Н. Мадуро, – Сілія Флорес, – була адвокатом майбутнього «команданте». Вони вдвох відіграли значну роль у звільненні Чавеса із ув‘язнення.

Після цього політична кар‘єра Н.Мадуро стала розвиватися дуже стрімко: займав одну із керівних посад Боліваріанського революційного ру ху Уго Чавеса (1994-1997 рр.), також став одним із засновників «Ру ху П‘ята Республіка» (РПР). Саме від РПР він обирався у Палату депутатів Національної асамблеї Венесуели у 1998 р. після перемоги революції та прихо ду до влади У.Чавеса.

Також був обраний до Установчої асамблеї, яка прийняла новий основний закон Республіки – Конституцію 1999 р., яка чинна і зараз. Невдовзі Н. Мадуро став керівником фракції РПР.

У 2005 р. його було обрано президентом Національної асамблеї Венесуели (не дивлячись на відсутність вищої освіти). В 2006 р. на цій посаді спікера парламенту його змінила дружина, яка також є відомим «лівим» політиком, членом РПР, а згодом Єдиної соціалістичної партії.

Натомість, Н. Мадуро у 2006 р. був призначений міністром закордонних справ Венесуели. Наприкінці 2012 р. У.Чавес призначив його на посаду віце-президента країни, посада голови МЗС зберігалась також за ним [1].

В 2012 р. уже було відомо про тяжку хворобу «команданте». Ніколаса Мадуро Уго Чавес не раз називав привселюдно, в тому числі й у виступах на телебаченні, своїм наступником. Так, власне, і сталося після смерті останнього у 2013 р.

Ставши президентом країни, Н. Мадуро зіткнувся із рядом проблем, які вирішити дуже важко. Так, вже навесні 2013 р. у Венесуелі розпочалися масові заворушення, різко зросла невдоволеність населення. Це, в першу чергу, пов‘язано із економічними проблемами в країні, що назрівали достатньо давно.

Економісти вважають, що це пов‘язано із нафтовою політикою та однобокою економічною політикою, яка проводилася щонайменше попередні 10 років. На початку 2014 р. президент Венесуели в офіційній заяві звинуватив організації США у фінансуванні учасників зіткнень у його країні та в Україні. До речі, значна кількість аналітиків зна ходять багато спільного у кризових, фактично революційних, подіях в Україні та Венесуелі.

Загалом, Н. Мадуро продовжує політичний курс свого попередника, рухаючись шляхом побудови «соціалізму ХХІ ст.». Проте реалії не завжди дають змогу це робити послідовно і безперешкодно. За останні півтора року на адресу Мадуро було висловлено дуже багато критики, іноді навіть засудження його дій чи, навпаки, бездіяльності. Дійсно, у порівнянні із Уго Чавесом, нинішній президент Венесуели виглядає на політичній арені не таким амбіційним, впевненим і авторитетним. Проте, показовим є той факт, що в таких складних внутрішньополітичних умовахвін зберіг за собою посаду президента і вдається до рішучих дій.

Із останніх політичних рішень слід назвати заміну Рафаеля Раміреса на посаді міністра нафти та голови нафтової кампанії PDVSA двоюрідним братом Уго Чавеса Асдрубалем Чавесом. Також було зроблено ряд інших «перестановок» у Парлементі [2].

В країні було проведено зміни у продовольчій сфері. Також серед знакових є висловлювання президента Венесуели, про перспективу налагодження відносин із США, не хай навіть ця перспектива і неблизька.

Незважаючи на всю критику, варто згадати слова Ф. Кастро: «Мадуро продемонстрував талант, послідовність та енергію; у наявності цих рис у нього великий лідер був упевнений» [3].

Список використаних джерел:

1. Биография Николаса Мадуро [Электронный ресурс] // РИА Новости. – 2013. – 6 березня. – Режим доступа : http://ria.ru/spravka/20130306/926054222.html

2. Венесуэла цементирует ключевые посты лучшими людьми [Электронный ресурс] // Вести. Экономика. – 2014. – 5 сентября. – Режим доступа: http://www.vestifinance.ru/articles/46559

3. Vielma F. Venezuela: Maduro in Chavez‘s shoes / Franco Vielma [Electronic resource] // Venezuelaanalysis.com. – 2014. – August 29. – Мode of access: http://venezuelanalysis.com/analysis/10871

 

16. Енергетичний фактор трансформації близькосхідної політики КНР

На сучасному етапі Китай є однією з найбільш динамічних держав, що розвиваються, що неминуче призводить до зміни його ролі в системі міжнародних відносин. Ця зміна знайшла відображення в активізації зовнішньополітичної стратегії Пекіну в країнах та регіона х, які раніше не вхо дили до складу пріоритетних для нього. Цьому сприяло і перетворення КНР в імпортера нафти, що призвело до активізації його політики на близькосхідному напрямі.

В період біполярного протистояння в політиці Пекіну домінували політичні елементи, роль КНР на Близькому Сході обмежувалась підтримкою радикальних арабських режимів в їх боротьбі проти імперіалізму та колоніалізму.

В 1970-х роках, в умовах посилення конфронтації з Радянським Союзом, арабські країни почали розглядатись Пекіном в якості сили стримування посиленню в регіоні радянського впливу.

В 1980-х – 1990-х роках починає формуватись нова зовнішньополітична доктрина Китаю, теоретичні засади якої базувались на економічному прагматизмі.

Прискорена модернізація китайської економіки потребувала значного збільшення енергетичних ресурсів. До 1993 року Китай задовольняв свої нафтові потреби за ра хунок внутрішніх ресурсів, але поступово збільшується його залежність від зовнішніх джерел.

Головним джерелом енергоресурсів для Китаю стає Близький Схід. Стратегічною метою близькосхідної політики Китаю стало налагодження взаємовигідних економічних звя'зків з країнами регіону, перш за все в енергетичній сфері.

Головним постачальником нафти стає Саудівська Аравія (чверть нафтового імпорту КНР), Іран посідає третє, а з 2012 року – четверте місце серед головних постачальників нафти для Пекіну.

Зміцнювалися і політичні відносини КНР з цими країнами. Ще в 1999 році під час візиту до Ер-Ріяду Голови КНР Цзян Цземіня було встановлено «стратегічні відносини» з Саудівською Аравією в галузі енергетики.

В обмін на поставки нафти Китай надає Саудівській Аравії можливість здійснювати операції на своєму нафтовому ринку. В 2004 році Єгипет та Китай підписали меморандум щодо взаємодії та взаєморозуміння в енергетичній сфері, була підписана китайсько-кувейтська угода щодо співробітництва в нафтогазовій сфері.

В 2010 році були встановлені відносини стратегічного партнерства між КНР і країнами ЛАД. Таким чином, створюється багаторівнева система двостороннього та багатостороннього діалогу КНР з державами близькосхідного регіону на різних державних рівнях, а також у сфері бізнесу.

Близькосхідний регіон перетворюється на головне джерело постачання нафти для Китаю. В 2012 році доля близькосхідної нафти становила більше 60 % загального китайського імпорту рідкого палива (для порівняння, 26% американського імпорту рідкого палива).

За підрахунками Міжнародного енергетичного агентства, до 2035 року імпорт нафти КНР з країн Близького Сходу буде становити приблизно 54% від загального імпорту нафти, в той час як імпорт нафти США з цього регіону може скоротить до 3%. Це може призвести до активізації політики КНР в регіоні та його більш активній ролі в галузі забезпечення регіональної безпеки, зокрема в Перській затоці.

Розширюючи сфери свого впливу в близькосхідному регіоні, Пекін прагне до обмеження там геополітичного впливу інших зовнірегіональних держав, в той же час офіційно декларуючи неперешкоджання країнам, які вже мають там значний вплив – США, Японії, країнам ЄС.

В Саудівській Аравії та Кувейті КНР стикається з жорсткою конкуренцією з боку США, в Ірані – з боку Японії.

Таким чином, в близькосхідному регіоні Китай проводить багатовекторну політику, крізь призму основних моментів якої можна визначити ряд істотних елементів зовнішньополітичної стратегії Пекіну загалом.

Еволюція зовнішньополітичної стратегії КНР в близькосхідному регіоні відбувається в контексті поступового самоусвідомлення Китаєм свого нового статусу, розробки концепції його відповідальності як глобальної держави. Китай буде і надалі продовжувати цю політику, виходячи з необхідності за хисту своїх зовнішньополітичних і зовнішньоекономічних інтересів.

Список використаних джерел:

1. Al-Tamimi N. Why China is still dealing with Iran? [Електронний ресурс] // Al Arabia News channel – Режим доступу : http://www.alarabiya.net/views/2013/02/10/265463.html;

2. Wakefield B., Levenstein S. L..China and the Persian Gulf. Implications for the United States. [Електронний ресурс] // Woodrow Wilson International Center for Scholars, Washington, D.C. – Режим доступу :www.wilsoncenter.org;

3. Ghafouri M.. China's Policy in the Persian Gulf. [Електронний ресурс] // Middle East Plicy Council Journal – Режим доступу : http://www.mepc.org/journal/middle-east-policy-archives/chinas-policy-persian-gulf;

4. Zha Daojiong. Addressing China‘s Energy Insecurity. [Електронний ресурс] //The Carnegie–Tsinghua Center for Global Policy - Режим доступу : http://carnegietsinghua.org/2013/04/16/addressing- china-s-energy-insecurity/fzt6;

5. Судьба персидского залива в руках Китая. [Електронний ресурс] //РИА новости – Le Monde – Режим доступу : http://rus.ruvr.ru/2012/01/20/64241535/

 

17. Регулювання трудової міграції в Іспанії

Іспанський міграційний режим впродовж останніх 20 років характеризувався як неефективний. Протягом цього періоду незаконна міграція стала структурним компонентом іспанського міграційного режиму через недостатній внутрішній контроль та тіньовий ринок. Доходи тіньового ринку праці складали близько 22 % національного ВВП [1]. Внаслідок цього Іспанії необхідні були ефективні механізми регулювання міграційних потоків.

З 1985 року Іспанія провела шість програм регулювання трудової міграції. Кожна програма була представлена у вигляді спеціального «разового» заходу. Перша програма відбулася в 1985-1986 рр. Інші відбулися в 1991, 1996, 2000, 2001 і 2005 рр.

Більшість заходів були спрямовані на нерегулярних працівників. Разом з тим, ці програми іноді поширювалися і на інші категорії мігрантів, такі, як: родичі (1996, 2000 і 2001 рр.), особи, які шукають притулок (2000 рік) і конкретні національності (наприклад, еквадорці - 2001 р.) [3].

Також у регулюванні міграційних процесів у трудовій сфері важливе місце займають двосторонні угоди з іншими країнами. Перші двосторонні угоди, які Іспанія підписала з країнами не членами ЄС стосувалися боротьби з незаконною міграції (2001 р.).

Так званий «Африканський План» 2006-2009 рр. був частиною нової низки дипломатичних зусиль задля формування позитивного співробітництва з африканськими країнами. План був політичною реакцією на незаконний міграційний рух з Африки до Іспанії, який досяг максимуму з 2005 по 2006 рр. [5].

План був спрямований на дві різні групи країн. Першою була група країн «стратегічного інтересу». Туди включені такі країни, як Екваторіальна Гвінея, Сенегал, Малі, Нігерія і Мавританія. Ці країни мали стратегічне значення через актуальність їх величину міграції, їх економічні переваги та культурні зв‘язки з Іспанією.

Друга група була представлена країнами, що представляють особливий інтерес, і яким необхідна спеціальна схема співпраці з Іспанією. Ці країни були або «походження» або «транзиту незаконної імміграції», або мали туристичний потенціал, або здійснювали інтенсивні історичні, культурні або кооперативні відносини з Іспанією [4].

З метою сприяння с хеми співробітництва з африканськими країнами, іспанський уряд відкрив нові посольства в Малі, Судані та Кабо-Верде, а також нові офіси з акцентом на технічне співробітництво в Кабо-Верде, Ефіопії та Сенегалі.

У рамках «Африканського плану» Іспанія підписала «угоди Нового покоління», конкретно спрямовані на боротьбу з незаконною міграцією за допомогою ефективної політики в галузі трудової міграції.

Метою цих нових угод не була лише відповідь на трудові потреби приймаючої країни, а й прийняття заходів з обмеження «відтоку умів». Іспанія підписала «угоди нового покоління» з Гамбією, Гвінеєю, Мавританією, Малі, Кабо-Верде і Нігерією. Ці угоди включали варіанти навчання в країні по ходження з метою забезпечення адекватної участі робітників на іспанському ринку праці [2].

Таким чином, для регулювання трудової міграції Іспанія запровадила спеціальні програми, схеми співробітництва з африканськими країнами та підписала угоди, спрямовані на боротьбу з незаконною міграцією.

Список використаних джерел:

1. Регулирование международной миграции рабочей силы [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://bibliotekar.ru/ economika-dlya-yuristov/159.htm

2. Социальная интеграция иностранцев [Електронний ресурс]. – Режим доступу: ttp://rospersonal.ru/facts_about_countries/ispaniya/ispaniya_migracionnaya_politika_i_zakonodatel_stvo/social_naya_integra ciya_inostrancev/

3. European Commission (2006) Equality and non-discrimination. Annual Report 2006. Directorate-General for Employment, Social Affairs and Equal Opportunities, Unit G.4, September 2006 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://ec.europa.eu/employment_social/fundamental_rights/pdf/pubst/poldoc /annualrep06_en.pdf

4. Explaining the uneven Europeanisation of Spanish immigration policy through the notion of usage. Irene de Lorenzo-Cáceres Cantero [Електронний ресурс]. -Режим доступу: https://www.google.com.ua/ url?sa=t&rct=j&q=&esrc=s&source=web&cd=1&cad=rja&uact=8&ved=0CCgQFjAA&url=http3A2F2Fwww.lse.ac.uk2Fgovernment%2Fresearch2Fresgroups2FMSU%

2Fdocuments2FworkingPapers2FWP_2011_06.pdf&ei=36stU_SJJNKd7gaJtoGg Bg&usg=AFQjCNHjsRpWIoteMwrqjqSsR7JSYk59Aw&bvm=bv.62922401,d.Yms

5. MAEC (Ministry of Foreign Affairs and Cooperation) (2006) Plan Africa. From 2006 to 2008. Executive Summary. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.maec.es/SiteCollectionDocuments/Home/ planafrica.pdf

 

18. Місце державних кордонів у політичних дослідженнях

У міжнародному праві під державними кордонами розуміють дійсні або умовні лінії, які відповідають конфігурації території держави і відокремлюють її від території інших держав, а також від території з міжнародним режимом (відкритого моря, повітряного простору над ним, космічного простору) [1, 356].

Класифікація кордонів здійснюється на різних підставах. За своєю природою кордони поділяються на природні (орографічні), тобто ті, які проходять по рельєфу місцевості; геометричні – які проведені по місцевості від однієї точки до іншої (особливий їх вид – астрономічні); комбіновані як поєднання природних і геометричних кордонів.

За складовими елементами території розрізняють сухопутні кордони, що розділяють сушу між двома державами; річкові, що поділяють ріку між державами; морські, тобто обмежуючі територіальне море встановлюючи бокові обмеження територіальних вод інших держав; повітряні, які є умовною площею, поставленою перпендикулярно до земної поверхні по сухопутному і водному кордонах [1, 356 – 357].

Існують державні кордони які збігаються із просторовими, етнічними, культурними й лінгвістичними рубежами, що визнач ає їх бар‘єрний і конфліктний характер. Такі кордони іменують фронтальними. Особливий вид кордонів між макрорегіонами складається тоді, коли великі держави прагнуть захистити свої дійсні або уявні кордони за межами своєї державної території. Ці кордони названі критичними кордонами [2, 328].

Залежно від характеру взаємодії держав розрізняють два типи кордонів – з екстенсивною й інтенсивною взаємодією [2, 355].

Науковий супровід дослідження кордонів забезпечує лімологія – наука про кордони (від лат. limes – границя, кордон). Лімологія вивчає природу і функції кордонів, прикордонні території і регіони, прикордонні процеси та інститути.

У відповідності з характером кордонів лімологія поділяється на терралімологію (су хопу тні кордони), аквалімологію (водні кордони), аеролімологію (повітряні кордони) і спейслімологію (космічні кордони). Лімологія, в залежності від переважання теоретичних чи прикладних досліджень, поділяється на дві частини.

Теоретична лімологія [2; 5] досліджує цілу низку питань, пов‘язаних з природою та функціями кордонів; теорією охорони кордонів; історією кордонів і прикордонних територій та регіонів; методами дослідження кордонів і різних форм взаємодії у прикордонних територіях; збереження національної ідентичності та самобутності в прикордонні.

Прикладна лімологія [3; 4], яку ще називають кордонознавством, має на меті наукове обґрунтування прикордонної політики і таких її аспектів, як безпека кордонів, діяльність суб‘єктів охорони кордону.

Розвиток різних напрямів співпраці в прикордонні. Вихо дячи з вищевказаного можна констатувати що в поле зору кордонознавства потрапляють питання пов‘язані з впливом геополітичної ситуації на характер реалізації і захисту національних інтересів (в т.ч. у прикордонних територіях); проблеми захис ту кордонів і забезпечення кордонної безпеки, способи і механізми вирішення конфліктних питань на кордона х. Важливою сферою дослідження кордонознавства сьогодні є проблеми міграційних процесів та національних питань, які включають вивчення міграційного чинника на процеси і явища в прикордонні, аналіз становища національних меншин в прикордонних регіонах. На нашу думку в полі зору кордонознавства мають бути присутніми питання функціонування кордонів, трансформації функцій, специфіка розгортання прикордонного і транскордонного співробітництва різних. Питання функціонування кордонів у сучасному світі повинно корелюватися з питаннями політичного простору, політичного процесу і політичних трансформацій.

Список використаних джерел:

1. Міжнародне право: Основні галузі / За ред. В.Г. Буткевича. – К.: Либідь, 2004. – 816 с.

2. Колосов В. А., Мироненко И.С. Геополитика и политическая география. — М.: Аспект Пресс, 2001, — 479 с.

3. Коцан Р. І., Коцан Н. Н. Особливості функціонування українсько-польського кордону в умовах розгортання процесу євроінтеграції (на прикладі Карпатського Євроегіону) / Р. І. Коцан, Н. Н. Коцан // Науковий вісник Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки. Серія: Міжнародні відносини. – 2013. – №10(259). – С. 131 – 138.

4. Мікула Н. А. Міжтериторіальне та транскордонне співробітництво : Моногр. / Н. А. Мікула // Ін-т регіон. дослідж. НАН України. – Л., 2004. – 396 c.

5. Долгов О. В. Основні теорії дослідження політичних кордонів як чинника політичного процесу / О. В. Долгов. // Вісник СевНТУ: зб. наук. пр. Вип. 145/2013. Серія: Політологія. — Севастополь, 2013. – С. 105 – 109.

 

19. Міжнародне спостереження як інструмент забезпечення демократичності виборів

Розпад Радянського Союзу розпочав низку трансформаційних процесів у політичних системах країн Східної Європи. Непростим був шлях таких держав як Україна, Росія та Білорусь, які впродовж багатьох десятиліть перебували у складі СРСР та тільки розпочинали перехід від авторитарно-тоталітарної до демократичної політичної системи.

Важливою складовою трансформаційних перетворень є практика застосування виборів, як прямої демократії. Проте на пострадянському просторі даний інститут практично був атрофований, і існував виключно як декоративна складова радянської системи. А дже для того щоб інститут виборів міг виконувати вказані функції, сам процес виборчої кампанії повинен відповідати міжнародним та національним стандартам, бути неупередженим та відкритим. Власне забезпеченню прозорості та чесності виборів сприяє діяльність національних та міжнародних спостерігач

Міжнародне спостереження за виборами набуло широкого визнання у всьому світові та відіграє важливу роль у забезпеченні точної та неупередженої оцінки характеру виборчих процесів. Об‘єктивне міжнародне спостереження за виборами вимагає наявності надійних методологій та співробітництва з національними органами влади, національними учасниками політичної боротьби (політичними партіями, кандидатами), національними організаціями із спостереження за виборами.

Міжнародне спостереження за виборами може у потенціалі підвищити авторитетність виборчих процесів шляхом недопущення та розголошення порушень, випадків фальсифікації, а також шляхом внесення рекомендацій з покращення процесу виборів. Воно може сприяти підвищенню довіри громадськості, де це необхідно, більш активній участі виборців та послабити потенційні фактори виникнення конфліктів у зв'язку з виборами. Інститут міжнародного спостереження сприяє підвищенню поінформованості на міжнародному рівні шляхом обміну досвідом та інформацією про розвиток демократії, а його діяльність важлива для розвитку громадянського суспільства в інституційному та процесуальному аспектах.

Інститут міжнародного спостереження за виборами, забезпечують якісну оцінку виборів відповідно до міжнародних стандартів проведення виборів.

Список використаних джерел:

1. Kelley J. Does Domestic Politics Limit the Influence of External Actors on Domestic Politics? / Judith Kelley// Human Rights Review. – 2004. - vol. 5. - no. 3. - P. 34-54.

2. International IDEA, Future of International Election Observation (Stockholm: International IDEA, 1999), 31, p.International election observation //[Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://aceproject.org/ace-en/topics/ei/eid/eid06/default#ref1.

 

20. Етнополітика України як важливий чинник розв’язання актуальних проблем міждержавних відносин

Актуальність проблеми етнополітики України як політико- соціального орієнтиру для розвитку та саморегуляції сучасного суспільства зумовлена загостренням суперечностей між інтересами різних соціальних груп і прошарків населення сучасної України, що при певних обставинах призвело до втрати політичної та соціальної стабільності в державі, а також до хиткості в м іжнародних відносинах Української держави з країнами-членами ЄС.

На сьогоднішній день Україна є поліетнічною державою, в якій нараховує ться більш як 130 національностей. Тому є очевидним фактом, що першочерговим завданням країни є – проведення толерантної етнонаціональної політики, яка була б направлена на інтеграційні процеси серед різних етнічних груп.

Українська держава та суспільство вже мають значні досягнення в галузі міжетнічної толерантності в процесі побудови мирного поліетнічного суспільства, в якому поважають права представників усіх етнічних груп. Ухвалено низку законів, які сприяють за хис ту прав національних меншин. Держава гарантує збереження, за хис т і вільний розвиток мов національних меншин України, сприяє розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності корінних народів і національних меншин, гарантує їм здобуття освіти рідною мовою, вивчення рідної мови в навчальних закладах або через національні культурні товариства.

Але ж країна взяла евроінтеграційний курс, тому перш за все, державна етнополітика має бути направлена на якнайшвидший моніторинг національного права з досліджуваної проблеми.

«Застарілий матеріал» треба ліквідувати, переписати, переробити та прийняти без зволікань, які вже більш як 15 років ми спостерігаємо. Щодо правоохоронних органів, то вони мають підсилити контроль за виконанням законів щодо дискримінації, нетерпимості та насильства.

Дуже тяжко, навіть за допомогою кардинального реформування етнополітики держави, змінити менталітет людей, який закладається ще в дитинстві у кожного з нас. Тому таке позитивне інформаційне зерно та такий соціальний орієнтир як міжнаціональна толерантність повинні проростати в головах людей змалку завдяки добре спрацьованої освітньої та культурної політиці держави. Ця політика має відображатися у програмах дошкільної, шкільної і вищої освіти. Розвиток освіти потребує інноваційних педагогічних практик, що відбивають знання і розуміння культури інших рас, народів, етносів, різноманіття віросповідань, гендерну паритетність та сприяють вихованню таких якостей, як взаємоповага, терпимість, солідарність, взаємодопомога, толерантність ще на рівні дошколят.

Етнополітика держави повинна вра хо вувати факт суцільної інформатизації суспільства завдяки мережі Інтернет. Не менш важливим фактором, ніж освітянська пропаганда, для формування позитивної колективної та індивідуальної етнонаціональної свідомості є інформаційна сфера. З кожним днем в мережі з‘являється все більше інтолерантних, етноцентристських, фашистськи х, ксенофобних, расистських, гомофобних, квазіфеміністичних сайтів. Є важливим посилення фільтрації новостворених сайтів та підвищення санкцій за порушення етнонаціонального законодавства в межах мережі. Для практичної реалізації цього аспекту доцільним було б звернутися до досвіду країн-членів ЄС, які здійснили чималий прорив в цій сфері.

Взаємна неприязнь перетворилася на продукт, який має найвищі рейтинги продаж в Україні не тільки на комп'ютерному, кіно, але й інформаційному ринку. Лексика і поведінка багатьох політиків, журналістів, артистів, тобто людей, які претендують на те, щоб бути елітою суспільства, свідчить про високий рівень інтолерантності, відчуженості, низьку комунікативну культуру, що сприймається часто як суспільна норма, особливо серед підростаючого покоління. Деякі ЗМІ створюють і підтримують існування в суспільстві соціальних міфологем, які спотворюють уявлення про деякі етнічні групи. Через недосконалу законодавчу базу такі публікації залишаються практично безкарними. Найшвидше подібну інформацію засвоює молодь. У багатьох країнах саме молодь стає активними учасниками націоналістичних і фашистських організацій [1, С. 32-33].

Але все ж таки ми позиціонуємо себе як розвинуту демократичну країну, яка стоїть на останній с хо динці на шляху до Європи. А чи потрібен Європі союзник, який не в змозі розібратися та домовитися всередині своєї країни? Очевидно, якщо етнополітика в країні буде направлена не лише на високі показники імплементації міжнародних нормативно-правових актів з прав людини, а ще і на утвердження в державі міцного громадянського суспільства, яке б вирішувало свої потреби без явного втручання можновладців, то дистанція до асоціації з ЄС буде значно скорочуватися.

Список використаних джерел:

1. Жданова І. Молодь і толерантність в су часній Україні (національно-етнічний аспект) / Ірина Жданова // Агора. Перспективи соціального розвитку регіонів. – К., 2008. – Вип. 7. - С. 25-35.

 

21. Значення та зростаюча роль Румунії у Чорноморському регіоні (2008-2014 рр.)

Чорноморський регіон є перехрестям різноманітних культур та цивілізацій, оскільки розташований між Європою, Росією та країнами Близького та Середнього Схо ду. Маючи значні невикористані потенціальні можливості, Чорноморський регіон продовжує бути однією із точок, де формуються витоки подій майбутнього. В останні десятиліття регіон набуває все більшого значення як місце перетину національних інтересів провідних регіональних держав, а також геополітичних та геоекономічних інтересів США та ЄС. Геополітичне значення підсилює географічне положення Чорноморського регіону і його зростаюча роль у транзиті енергоресурсів. В наш час з усіх держав регіону чи не найактивнішу політику проводить Румунія, що дозволяє їй небезпідставно претендувати на роль лідера у Чорноморському регіоні.

В результаті пошуків нових маршрутів транспортування нафти і газу із Середньої Азії та Прикаспійського регіону в Європу зростає роль Туреччини, яка і без цього була безсумнівно однією із найвпливовіших держав регіону. Стратегічною перевагою Стамбула є контроль над протокою Босфор. Протягом багатьох десятиліть гарантом стабільності на Чорному морі є підписаний 1936 року у Монтре (Швейцарія) Договір про статус Чорноморських проток, депозитарієм якого є Туреччина.

Анексія Росією Криму може дещо зміцнити і без того сильні позиції РФ у регіоні. Але водночас, така агресія стала причиною цілої низки економічних санкцій та підірвала довіру міжнародного співтовариства до Кремля. Ми є свідками того як у Чорноморському регіоні формується антиросійська коаліція із країн -членів НАТО та держав, які прагнуть набути членство у даній організації. І той факт, що РФ погрузла в конфлікті з Україно, дає неабиякий шанс деяким державам зміцнити свої позиції у регіоні.

Україна має достатній потенціал для того, щоб у майбутньому стати лідером Чорноморського регіону, але беручи до уваги сьогоднішні реалії, очевидно, що це питання не на часі. Країна переживає період трансформації і для неї нині пріоритетною є політична та економічна стабілізація держави.

У Чорноморському регіоні формується нова система стратегічного партнерства між країнами, що базується на доступі до ресурсів. У вересні 2009 року відбувся візит Президента Азербайджану Ільхама Алієва до Бу харес та, результатом якого стало підписання «Спільної декларації на згоду встановлення стратегічного партнерства». Беручи до уваги те, що і Румунія і Азербайджан беруть участь у проекті Nabucco, дана співпраця значно зміцнить позиції Бу хареста у регіоні. Підтвердженням важливості такої співпраці є те, що Азербайджан став другою після США державою, з якою Румунія підписала подібний документ.

На сьогоднішній день можливість об`єднання Молдови з Румунією видається малоймовірною, незважаючи на те, що керівництво Молдови має чітко виражену прорумунську позицію. Але, якщо навіть припустити, що у найближчому майбутньому відбудеться повне зближення Кишинева з Бу харестом, то це матиме надзвичайно великий вплив на розстановку сил у регіоні.

Таким чином, Чорноморський регіон має дуже хороший економічний потенціал, але його розвиток стримує конкуренція між країнами регіону. Вра ховуючи ту кон`юктуру, яка нині склалася на міжнародній арені, очевидним є той факт, що найближчим часом суперництво між регіональними гравцями буде тільки посилюватися і саме Румунія матиме чудову можливість для того,щоб відігравати ключову роль у Чорноморському регіоні.

Список використаних джерел:

1. Національний інститут стратегічних досліджень. Регіональні напрямки й особливості геополітичної стратегії та зовнішньої політики України: Чорноморський регіон [Електроннний ресурс] // www.old.niss.gov.ua – Режим доступу : http://old.niss.gov.ua/book/ogljad/003_4.htm

2. Степанова А. Геополітичний простір Чорноморського регіону // Історико-політичні проблеми сучасного світу: Збірник наукових статей. Том 17-18. 243-249.

3. Ogan Sinan. The Black Sea New Arena for Global Competition [Електронний ресурс] // -http://www.turkishpolicy.com/dosyalar/files/sinan%20ogan.pdf

 

22. Порівняльний аналіз застосування санкцій щодо Югославії та Російської Федерації

Сучасна система міжнародних відносин у першу чергу передбачає мирне врегулювання конфліктів. Санкції як метод вирішення конфліктів передбачає примусові захо ди, що впроваджуються однією державою, або міжнародною організацією по відношенню до іншої держави (частини її території або конкретних осіб), яка відмовляється виконувати обов'язки, що випливають з принципу міжнародної відповідальності [6].

В нашій роботі ми хочемо порівняти ефективність введення санкцій країнами Європи проти Югославії та проти Росії. У зв‘язку з подіями в Україні 2014 р. пов‘язаними з анексією Криму та підтримкою сепаратистських ру хів на Донбасі Росією міжнар одні санкції знову почали застосовуватися стосовно європейської держави. До цього часу останньою країною Європи до якої застосовувались санкції була Союзна Республіка Югославія.

Причиною для введення санкцій проти Югославії (з 2.12.1991 р. по 1.10.1996 р.) стала військова допомога боснійським сербам, які були учасниками Боснійської війни (1992 – 1995 рр.). Югославська сторона розглядала даний конфлікт, як громадянську війну в середині Боснії та Герцеговини і виступила на стороні боснійських сербів, оскільки Югославія являла собою Сербію і Чорногорію. Схожу ситуацію ми бачимо, розглядаючи причини введення санкцій щодо РФ. У цьому випадку приводом стала українська криза 2014 р. пов‘язана з незаконними референдумами в Автономній Республіці Крим (16.03.2014 р.), Донецькій та Луганській областях (11.05.2014 р.) України. Наслідками даних референдумів стала анексія Криму Росією, а також створення Донецької Народної Республіки та Луганської Народної Республіки, які українська влада розглядає як терористичні, сепаратистські організації підтримувані з РФ.

Санкції, застосовані як до Югославії, так і до Росії, запроваджувались поетапно. Для Союзної Республіки Югославії впровадження цих мір мали важкі наслідки. Санкції викликали глибоку кризу економіки Югославії. За перші три роки санкцій збиток склав більше 45 млрд. доларів. До січня 1994 р. інфляція склала 313000000%. Сербські культурні організації були виключені з найважливіших світових культурних процесів. З 2 червня 1992 р. югославським спортсменам було заборонено брати участь у міжнародних змаганнях, у тому числі й Олімпійських іграх. В 1992 р. бракувало більш 50% необхідних для першої медичної допомоги лікарських препаратів. Зменшення рівня народжуваності з 16% в 1986 р. до 13% в 1993 р. і до зростання смертності з 9, 6% в 1986 р. до 10,2% в 1993 р. [1].

У зв‘язку з подіями в Україні ЄС, НАТО, G-8 та інші міжнародні організації, а також окремі держави, такі як США, Канада, Швейцарія, Норвегія, Австралія, Ізраїль, Японія, Україна та інші, застосовували поетапне введення санкцій щодо Росії. На Російську Федерацію санкції вчиняють менший вплив ніж санкції застосовані щодо Югославії. Хоча вже зараз можна порахувати деякі наслідки заходів світової спільноти проти РФ. Так російська економіка впала на 0,5% у першому кварталі цього року. Окрім того, кількість єврооблігацій, щоб були видані російським компаніям з початку цього року, у порівнянні з 2013 р. зменшилася на 93% – з $23 м лрд. до $1,6 млрд. Також жодних закордонних надхо джень не було позичено російським компаніям у липні цього року. На додачу найбільший російський банк зменшив прогнози зростання ВВП з 2,3% до 0,2%. Російське ембарго на продовольчі товари з країн ЄС та США призвели до зростання цін у самій РФ [2].

Санкції поширюються на підприємства енергетичного, оборонного та фінансового секторів і т.д. Зокрема, під санкції США потрапили п'ять російських енергетичних компаній – «Газпром», «Газпром нафта», «ЛУКОЙЛ», «Сургутнефтегаз», «Роснефть». У сфері культури та спорту санкції накладаються тільки персонально по відношенню до окремихосіб.

У відповідь на санкції проти російських офіційних осіб і депутатів, МЗС РФ 20 березня 2014 р. опубліковано список санкцій щодо офіційних осіб і членів Конгресу США. Також подібні контрза хо ди була застосовані що до громадян ЄС, Канади та України.

6 серпня Указом Президента Росії «Про застосування окремих спеціальних економічних заходів…» був заборонений ввіз на територію РФ «окремих видів» сільськогосподарської продукції, сировини і продовольства, країною по хо дження яких є держава, яка прийняла рішення про введення економічних санкцій щодо російських юридичних і (або) фізичних осіб або яка приєдналася до такого рішення [4]. 11 серпня також були обмежені державні закупівлі товарів легкої промисловості в іноземних постачальників. Дані заходи стосуються всіх держав, за винятком членів Митного союзу. Рішення набуло чинності з 1 вересня 2014 р. [5].

Опитування російських громадян у серпні 2014 р. показало, що діяльність Володимира Путіна підтримують 84% опитаних. Підтримка діяльності уряду зараз також досить висока: якщо в січні 2014 р. лише 43% опитаних підтримували кабінет міністрів, то в серпні 62% опитаних схвалюють його діяльність [3].

На сьогоднішній день можемо зробити висновок, що Боснійська криза і криза в Україні мають ряд с хожос тей в плані зовнішнього втручання третіх сторін. Тому, проводячи паралелі, можемо зробити прогноз для Російської Федерації. Ми б акцентували увагу на тому, що в РФ є більш економічно спроможною ніж Югославія, проте на відміну від Югославії в Росії існують великі олігар хи, які через санкції втрачають власний дохід. Як і в Югославії, так і в РФ рейтинг влади від впровадження санкцій особливо не страждає. Проте Росія має багатий етнічний та релігійний склад населення, на чиї території можуть претендувати інші країни. Важливу роль у підтриманні балансу цих небезпечних сил в середині самої РФ відіграє особа Володимира Путіна, чия авторитарна політика дозволяє Росії існувати в її межах і досі. Тому, роблячи довгостроковий прогноз, варто звернути увагу на 2017 р., коли в РФ відбудуться чергові вибори президента. До того, попри падіння національної економіки, Росія залишатиметься сильним гравцем на міжнародній арені. Ми вважаємо що саме 2017 р. стане поворотним моментом у протистоянні Російської Федерації з демократичним світом.

Список використаних джерел:

1. Гуськова Е.Ю. История югославского кризиса (1990 -2000). – М., 2001 –. 591-599с.

2. ЄС оцінив наслідки санкцій для Росії [Електронний ресурс] // Європейська правда. – Режим доступу : http://www.eurointegration. com.ua/news/2014/09/22/7026188/

3. Опрос: рейтинг Путина достиг пика в августе и пошел вниз [Електронний ресурс] // BBC. – Режим доступу : http://www.bbc.co.uk/russian/russia/2014/08/140827_levada_center_ survey_putin

4. Россия запретила импорт продовольствия на $9 млрд в ответ на санкции [Електронний ресурс] // Информационное агентство России. – Режим доступу : http://itar-tass.com/ekonomika/1367515

5. Указ о применении отдельных специальных экономических мер в целях обеспечения безопасности Российской Федерации [Електронний ресурс] // Официальный сайт Президента России. – Режим доступу : http://kremlin.ru/news/46404

6. Юридична енциклопедія. П-С. 5 том. – К., 2003. — 425с

 

23. Завершення Холодної війни як фактор впливу на сектор безпеки США

Протягом всієї іс торії, зміни в м іжнародній системі слідували одна за одною. Після хо лодної війни, міжнародна система зазнала безліч зм ін в набагато більш короткі періоди часу. Ці зміни мали безпосередній вплив на політику міжнародних акторів.

Крах Берлінської стіни, яка вважається символом холо дної війни і яка відокремлювала дві Німеччини, і падіння СРСР, який був одним з полюсів, призвело до величезних змін в системі. Проте, теракти в Центрі міжнародної торгівлі 11 вересня 2001 року, в черговий раз її трансформували.

Після холодної війни, актори в системі вже почали намагатися повторно визначити свою роль і своє місце в системі. Виникла необхідність нового визначення в міжнародних відносинах і реструктуризації держав. На додаток до цього, міжнародні організації також були змушені вступити в період реструктуризації. Протягом цього періоду, ключовим питанням, яким займалися стратеги – визначення та утримання позицій США, як світового лідера. В рамках цих зусиль, основні завдання для США були такими:

• контроль над європейським континентом, діючи спільно з Європою, як під час хо лодної війни,

• отримання нових ринків,

• формування методів управління, які б підхо дили США,

• контроль над Росією і Китаєм для запобігання перетворення їх в центри сили, і запобігання отримання потужності шляхом військових технологій. На основі цих цілей, вчені висунули різні ідеї про гегемонію, світ з єдиним полюсом чи з двома полюсами [1].

Основні, після закінчення хо лодної війни, американські військові стратегії були сформульовані не після нападів 9 вересня 2001 року, а за правління Буша-старшого, тобто, незабаром після розпаду Радянського Союзу. На початку 1990-х років до архітекторів цих стратегій вхо дили тодішній міністр оборони Річард Чейні, Пол Вулфовіц і Колін Пауелл. Більшість того, що ком анда Пентагону створила концепцію відразу після хо лодної війни, яка була опублікована в якості урядового документа під назвою "Оборонна стратегія 1990-х років". Документ також став відомий як Defense Planning Guidance. Основні положення: США – наддержава, переважне втручання, унілатеральність [2].

Майже всі воєнні стратегії Пентагону, такі як превентивний удар, розширення НАТО, зміна режиму, гуманітарна інтервенція можуть бути простежені до Defense Planning Guidance, який набув нового значення, після теракту 9 вересня, під назвою Доктрина Буша, хоча основні положення не зазнали змін.

Наступні зміни пов‘язані із прихо дом до влади представника Демократів Барака Обами, політика якого засуджувала військові втручання США та окреслювала інші пріоритети та загрози. 2012 р. було оприлюднено «керівні настанови» для нової оборонної Стратегії США. Документ має назву «На підтримку глобального лідерства США : оборонні пріоритети для ХХІ ст.» («Sustaining U.S. Global Leadership: Priorities for a 21st Century Defense») і накреслює провідні положення нової оборонної стратегії, головні засади розвитку збройних сил США до 2020 року. Нова стратегія сфокусована на Азіатсько-Тихоокеанському регіоні, вона передбачає збільшення інвестування в кібернетичну безпеку, космічний потенціал, у розвідку, спостереження та рекогносцировку ВПС (ISR) з одночасним скороченням кількості особового складу су хопу тних військ та морської піхо ти та посиленням уваги до повітряного та військово - морського потенціалу [3].

Окупація Криму та військовий конфлікт на Схо ді України показали, що «перезавантаження» стосунків з РФ та залучення її в якості одного з форпостів стабільності та безпеки до вже існуючих НАТО,ЄС та ОБСЄ, вимагає повного перегляду. Генерал Веслі Кларк зазначив, що «будь-який стратегічний інтерес США пов'язаний із Російсько-Українською кризою» [4]. Тому, розвиток сектору безпеки США тісно пов'язаний із міжнародним середовищем, в якому вони виступають лідером, і реформується у відповідності до викликів сучасності.

Список використаних джерел:

1. Karaca Kutay R. Powers in the changing system after the cold war (USA, EU, China and Russia)/Ragip Kutay Karaca //[Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.academia.edu/1176713/ POWERS_IN_THE_ CHANGING_SYSTEM_AFTER_THE_COLD_ WAR

2. Defense Strategy for the 1990s: The Regional Defense Strategy [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.information clearinghouse.info/pdf/naarpr_Defense.pdf

3.Яворська Г. Нова оборонна стратегія США та Європа: безпекові і зовнішньополітичні аспекти /Галина Яворська// [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.niss.gov.ua/ articles/778/

4.Rupert J. Former NATO Commander Says Every US Strategic Interest Is Tied to Russia-Ukraine Crisis/James Rupert// [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.atlanticcouncil.org/blogs /new- atlanticist/general-wesley-clark-americas-global-strategy-begins-with-ukraine

 

24. Україно-румунські відносини: с итуація в Україні очима Румунії

Стабільні взаємовигідні відносини з Румунією є одним з ключових пріоритетів для України. Україна розвиває різнобічні відносини співпраці з Румунією як на двосторонньому рівні, так і в рамках м іжнародних та регіональних структур. Схо жість стратегічних орієнтирів складають підґрунтя розбудови і зміцнення двосторонніх відносин між даними країнами.

Щодо українсько–румунських відносин, то варто констатувати, що вони займають важливе місце у зовнішній політиці обох країн, зважаючи на наявність протяжного спільного державного кордону, проживання в обох країнах національної меншини іншої сторони, існування значних резервів і нереалізованих потенційних можливостей у сфері торговельно-економічної співпраці, певний рівень конкуренції щодо політичного та економічного впливу в регіоні, невирішеність питання делім ітації у Чорному морі. Протягом тривалого часу зовнішньополітичні інтереси України та Румунії тісно перепліталися та були взаємопов‘язаними: позаяк країни, які мають спільний кордон, спільні проблеми регіонального характеру і, врешті-решт, спільний стратегічний курс в рамках інтеграції в Європейське співтовариство, активно розвивають добросусідські відносини.

Щодо сучасних україно-румунських відносин, Румунія не могла залишитись осторонь ситуації, що склалася в Україні наприкінці 2013 р. Влада Румунії неодноразово висловлювалася щодо внутрішньополітичної ситуації що склалася, зокрема президент Румунії закликав українських політичних лідерів до спокою, стриманості, прагматизму і пильності для досягнення суспільного консенсусу, необхідного для виходу з політичної кризи, стабілізації ситуації і відродження економіки країни[2].

Зазначимо, румунською стороною було госпіталізовано 11 громадян України, які постраждали під час сутичок в Києві та неодноразово надавалася гуманітарна допомога.

Активно підтримує Україну Союз українців Румунії (СУР). Важливо зазначити, 6 березня 2014 р. керівництвом Союзу українців Румунії від імені української громади Румунії було підписано та направлено Звернення Президенту Румунії щодо засудження дій Російської Федерації на території України. СУР у своєму Зверненні висловив подяку Президенту Румунії Траяну Бесеску щодо його підтримки територіальної цілісності Української Держав[1].

Останні події на Південному Схо ді країни акумулювали основну увагу румунської політичної спільноти, що вболіває за цілісність України. Проте існують й інші болючі точки, за якими сьогодні слід уважно стежити.

На тлі всіх подій, які сталися наприкінці 2013 на початку 2014 рр. в Україні, деякими представниками румунських політичних партій в румунських ЗМІ обговорювалися варіанти реалізації відомого плану «Романія Маре (România Mare)». Так, зокрема, в румунських ЗМІ протягом першого півріччя 2014 р. висловлювалися пропозиції не втратити шансу і докласти зусиль щодо повернення до Румунії територій з «переважно румунським населенням», які входять до складу України. Пролунав заклик «захистити співвітчизників, що проживають на території України» і окупувати «колишні румунські території» – Північну Буковину, Герцаївський округ і Південну Бессарабію. Прикро зауважити, але жодної реакції на подібні публікації в румунській пресі (а їх була ціла низка) з боку керівництва тодішнього МЗС України не відбулося[4].

Депутат від правлячої в Румунії Соціал-демократичної партії, секретар комісії з роботи зі співвітчизниками палати депутатів парламенту Румунії Н.Пейя наприкінці лютого 2014 р. на власному інтернет-сайті розмістив коментарі щодо подій у Криму та Україні в цілому, в яких допустив можливість приєднання до Румунії її, так званих, історичних територій. Політик відкрито звертається до національного політичного істеблішменту із закликом бути готовими за нагальності прийняти одноголосне історичне рішення, яке поставить Румунію нарівні з іншими важливими гравцями в регіоні. В якості аргументації румун використовує наступні твердження: Москва, почавши кампанію щодо включення до складу РФ Криму і Севастополя, фактично розв‘язала Бу харес ту руки, створивши прецедент, який дає можливість для повернення «вкрадених історичних земель» [4].

Проте офіційна влада, а зокрема, президент Румунії висловив свою позицію щодо конфлікту між Україною і Росією, він вважає поспішним і непослідовним рішення Вер ховно ї Ради України щодо скасування мовного закону, «Румунія засуджує дії Росії щодо надання підтримки сепаратистам, на с ході України, та відновлює свою підтримку суверенітету і територіальної цілісності України» [3]. Цю заяву зробив Президент Траян Бесеску після погіршення ситуації на с ході України. Глава румунської держави уточнив, «що Бу харес т, не вважає, що проти України відбулося вторгнення, а йде мова про збільшення наданої підтримки Росією сепаратистам через постачання важкої бойової техніки останнього покоління та інфільтрації військових фахівців» [3].

Офіційна Румунія засуджує будь-яку підтримку, яку надає Російська Федерація сепаратистам на с хо ді України. Говорячи про події в Україні, румунська влада вважає, що метою Путіна є великомасштабна «придністровізація» східної України, а також блокування ратифікації Україною Угоди про асоціацію з ЄС та її зближення з НАТО.

Офіційна румунська влада, на відм іну від її політичних опонентів,визнає свою послідовну і беззастережну підтримку України, а також боротьбу українського народу за незалежність і територіальну цілісність держави.

Таким чином, можна стверджувати, що позиція Румунії щодо сучасного суспільно-політичного становища в України є досить чіткою й зорієнтованою на незалежність і територіальну цілісність України, які гарантовані міжнародним співтовариством. Румунія активно не лише заявляє про допомогу Україні, а й активно надає її. Румунія засуджує підтримку сепаратистам на с хо ді України, яку надає Російська Федерація, та підтримує суверенітет і територіальну цілісність України.

Список використаних джерел:

1. Посольство України в Румунії [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://romania.mfa.gov.ua/ua/press-center/news/19281-zvernennya- sojuzu-ukrajinciv-rumuniji-do-prezidenta-rumuniji-trajana-besesku

2. Basescu, dupa sedinta de urgenta cu tema Ucraina: Romania nu este afectata direct [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.ziare.com/international/ucraina/basescu-dupa-sedinta-de- urgenta-cu-tema-ucraina-romania-nu-este-afectata-direct-1285495

3. Radio România Internaţional [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.rri.ro/uk_uk/24_30_%D1%81%D0%B5%D1%80% D0%BF%D0%BD% D1%8F_2014_%D1%80%D0%BE%D0%BA% D1%83 -21540

4. Дискуссионный клуб САММИТ [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://dc-summit.info/temy/bezopasnost/3145-schodo- rumunskogo- bachennja-teritorialnih-perspektiv-ukraini.html

 

25. Амбівалентність чорногорської ідентичності в контексті перехідних процесів

Дихотомія самовизначення віддавна становила характерну ментальну рису чорногорців, її яскраво ілюструють хоча б слова відомого югославського дисидента М. Джиласа: «Я не чорногорець через те, що я серб; я – серб, тому що я – чорногорець» [1, c. 149]. Явище амбівалентної ідентичності чорногорський соціолог С. Дарманович охарактеризував як «національний homo duplex, заручник своєї подвійної свідомості» [5, c. 5]. Чорногорці беззаперечно мають багато спільного із сербами: міфи, символи, мова й віросповідання тощо. Ця історична спадщина, помножена на досвід ХХ ст., з його перманентною конфронтацією двох основних концепцій чорногорської державності – т. зв. srpstva i crnogorstva – призвела до того, що значна частина чорногорців має почуття подвійної – сербської і чорногорської – національної приналежності.

Амбівалентність чорногорської ідентичності яскраво проявилася під час перехідних процесів після розпаду Югославії. Варто зазначити, що з часу розпаду Югославії чорногорська державність перебувала в стані перманентних змін. З 1992 р. Чорногорія була республікою в складі Союзної Республіки Югославії (СРЮ), згодом складовою частиною конфедеративного державного утвору під назвою Сербія та Чорногорія (2003-2006), і за підсумками референдуму в 2006 р. стала незалежною державою. По суті, за період свого існування в єдиному державному організмі з Сербією, Чорногорія повільно дрейфувала в бік дедалі більшої незалежності від Белграду. Цей процес супроводжувався характерним явищем зсуву в національній ідентифікації чорногорців, внаслідок чого категорія «чорногорець» почала ототожнюватися з незалежною державністю, а «серб» – зі збереженням спільної держави з Сербією. Вказану динаміку відображають результати референдумів з 1992 та 2006 рр., а також відмінні результати переписів з 1991 та 2003 рр.

На референдумі в 1992 р. 95,4% висловилося за збереженням спільної держави із Сербією, загальна ж явка склала 66% [3, с. 105]. Згідно з даними проведеного роком раніше перепису населення, 61,9% вважалося за чорногорців, в той час як 9,3% визначило свою національність як сербську, решта ж припала різноманітним національним меншинам [2, c. 45]. Отже, більшість чорногорського населення декларувалася «чорногорцями» і надавала при цьому перевагу спільній державі із Сербією.

Результати референдуму щодо незалежності Чорногорії в 2006 р., виявилися дещо іншими. Із загальної кількості тих, що взяли в ньому участь (86,5%), незалежність підтримало 55,5%, а за збереження унії з Сербією віддало свій голос 44,5% [3, с. 217]. За даними перепису 2003 р., 43,2% населення задекларувало чорногорську ідентичність, натомість 32% визначило себе сербами [2, c. 45]. В цьому випадку саме «серби» проголосували за спільну сербсько-чорногорську державу, тоді як левову частку прихильників незалежності становили задекларовані «чорногорці». Останній перепис населення підтверджує плинність національної самоідентифікації. Так, у 2011 р. ситуація виглядала наступним чином: 28,7% вважалося за сербів і 45% – за чорногорців [4].

Вказаний феномен повстав внаслідок хара ктерної політизації питання ідентичності, що у свою чергу була спричинена поділом політичної сцени Чорногорії на прихильників і противників чорногорської незалежності. У зв‘язку з цим суспільство було поставлено перед вибором між двома діаметрально протилежними політичними таборами, кожен з яких форсував відмінні державотворчі проекти і конструкти ідентичності (сербський versus чорногорський). Вибір на користь сербської чи чорногорської ідентичностей у кожному конкретному випадку залежав від низки чинників, передусім політичних. В той же час залишається чимало тих, хто досі не визначився зі своєю національною приналежністю.

Таким чином, з одного боку, перехідні процеси в значній мірі посилили наявну до то того амбівалентність самовизначення чорногорців, а з іншого – стали каталізатором процесу її формування. Процес формування окремої чорногорської ідентичності надалі триває, на тлі незавершених перехідних процесів як таких, і на сучасному етапі складно сказати, коли феномен національного homo duplex врешті перестане бути характерною рисою чорногорців.

Список використаних джерел:

1. Djilas M. Wartime / Milovan Djilas. – New York and London: 1977. – 470 pp.

2. Keiichi K. Pitanje nezavisnosti i etničkog identiteta u Crnoj Gori / Kubo Keiichi // „Referendum u Crnoj Gori 2006‖ – Podgorica: 2006 – S. 33-48.

3. Morrison K. Montenegro: A Modern History / Kenneth Morrison. – London: 2009. – 289 pp.

4. Popis stanovništva u Crnoj Gori 2011. godine [Електронний ресурс] // Monstat. – Режим доступу: http://www.monstat.org/ userfiles/file/popis2011/saopstenje/saopstenje(1).pdf

5. Roberts E. Realm of the Black Mountain: A History of Montenegro / Elisabeth Roberts. – Cornell University Press: 2007. – 556 pp.

 

26. Місце та значення румунофонів в Чернівецькій області

Чернівецька область України – унікальний край, в якому поєднані історична доля Північної Буковини та частини Бессарабії, де віддавна співіснують і співпрацюють українці, румуни, молдовани, поляки, євреї, німці, росіяни та багато інших національних груп.

В межах чинного законодавства України щодо національних меншин в області проводиться відповідна робота з метою створення належних умов для кожної етнічної спільноти щодо збереження, розвитку та примноження її національно-культурних традицій. В Чернівецькій області проживають представники близько 80 національностей і народностей. У національному складі населення Чернівецької області переважна більшість українці – 689,1 тис. осіб, або 75% від загальної кількості населення. Друге місце за чисельністю посідають румуни – 114,6 тис. осіб, або 12,5% та молдовани – 57,2 тис. осіб, або 7,3%.

У краї створено сприятливі, а головне рівноцінні умови для національно-культурного відродження та розвитку всіх національних культур. В населених пунктах області, де компактно проживають румуни та молдовани створюються колективи народної творчості, формуються бібліотечні фонди з видань національними мовами. Традиційними в області стали за хо ди: літературно-мистецькі вечори, присвячені черговій річниці від дня народження та від дня смерті М.Емінеску (,,Емінесчіана‖); румунський фестиваль весни,,Мерцішор‖; за хо ди і поминальні панахиди за жертвами сталінських репресій, які проводяться в Герцаївському, Глибоцькому, Новоселицькому, Сторожинецькому районах та у м. Чернівці; участь самодіяльних фольклорних колективів області у фольклорному фестивалі,,Буковинські зустрічі‖, який проводиться у Польщі, Румунії та Угорщині; традиційне румунське свято,,Лімба ноастре чя ромине‖ (,,Наша рідна румунська мова‖); проведення традиційного щорічного румунського фестивалю різдвяних звичаїв та колядок,,Флоріле далбе‖.

В Чернівецькій обласній телерадіокомпанії працює Творче об‘єднання телерадіопрограм румунською мовою. На базі Чернівецького радіобудинку працює Головна редакція румунського мовлення Всесвітньої служби,,Радіо Україна‖. Обсяг передач румунською мовою Чернівецької обласної держтелерадіокомпанії складає: на радіо 25 відсотків від загального, на телебаченні – 20 відсотків від власного мовлення.

З метою взаємозбагачення культур етнічних громад та оптимального співвідношення інтересів титульної нації і національних меншин, їх вільного етнокультурного розвитку в 75 населених пунктах Герцаївського, Глибоцького, Новоселицького, Сторожинецького районів та м.Чернівці, де компактно проживає румуномовне населення, функціонує 80 масових бібліотек, 74 клубних заклади, 4 мистецьких школи, що обслуговують етнічні громади.

Упродовж останніх років видавництва області видали 45 назв книг румунською мовою загальним тиражем 106,8 тис.примірників, з яких 28 видань — підручники для загальноосвітніх навчальних закладів з румунською мовою навчання

На виконання Закону України „Про національні меншини в Україні‖ в Чернівецькій області проводиться відповідна робота щодо здійснення контролю за реалізацією законодавства у галузі забезпечення освітніх потреб національних меншин, а також збереження та розвитку їх національних культур, обрядів і звичаїв.

Таким чином, вектор української зовнішньої політики спрямований на зближення з Європейським Союзом. Зважаючи на це, наша держава дотримується встановлених в ЄС норм, спрямованих на недопущення порушення прав національних меншин на підтримку розвитку самобутності окремих етнічних груп на своїй території. Однією з найчисельніших етнічних груп України є румунофонська спільнота (включає румунів та молдаван). Найбільше кількісно вона представлена в Чернівецькій області (до 20%). Українська влада дотримується прав національних меншин у соціально-політичній, освітній, мовній та інших сферах. Задля комфортного існування румунської та молдавської меншин України існує достатня кількість національно-культурних товариств вказаної етнічної групи, забезпечуються їх права у отриманні доступу до інформації через ЗМІ, теле- та радіомовлення рідною мовою. Забезпечення прав румунофонської національної меншини України дозволяє вказаній етнічній групі зберігати та розвивати свою національну самобутність в межах території України. Політика нашої держави у напрямку забезпечення прав національних меншин орієнтується на європейські стандарти, що безумовно повинно сприяти якнайшвидшій інтеграції України до ЄС.

Список використаних джерел:

1. Румунський аспект в Чернівецькій області [Електронний ресурс] // Довідка щодо забезпечення прав національних спільнот на Буковині Чернівецької обласної державної адміністрації – Режим доступу : http://versii.cv.ua/sotsialni/rumunskyj-aspekt-v-chernivetskij- oblasti/4019.html

 

27. Проблема визначення британської ідентичності у ХХІ ст.

Прослідковуючи історію становлення британської ідентичності, можна побачити, що важливу роль у її формуванні відіграли протестантська релігія, постійні війни (особливо ті, які Великобританія вела з католицькою Францією) та образ Британії як засновниці могутньої імперії [1, p. 5-6; 367-369]. З середини ХХ ст. через зниження релігійного фактору та розпад Британської колоніальної імперії ці елементи почали втрачати свою актуальність. Під впливом світових і внутрішньодержавних тенденцій британська ідентичність почала зазнавати певних змін.

В останні десятиліття у дебатах щодо перегляду сутності британської ідентичності важливе місце посідає імміграційний фактор. Сьогодні, згідно зі статистикою ООН, Великобританія є третьою за величиною країною імміграції в Європі. Перепис населення 2011 р. зафіксував 7,5 млн осіб, які народилися за межами Британії. Дані перепису щодо етнічних груп показали, що 86 % населення Великобританії ідентифікують себе як «білі британці»; 2,2 % відносять себе до «змішаної етнічної групи»; 7,5 % – до групи «Азіати/ Британські Азіати»; 3,3 % – до групи «Чорні/Африканці/Африканці Карибського басейну/Чорні Британці»; 1,0 % – до « інших етнічних груп» [2].

Присутність на території Великобританії великої кількості осіб іноземного по ходже ння із власними звичаями, традиціями та релігійними переконаннями зумовлює «розмивання» британської ідентичності. Помітну роль відіграє складність інтеграції іммігрантів у приймаюче суспільство. «Деякі британці, сумніваючись у тому, що їхня культура є достатньо стійкою, щоб встояти перед натиском інших культур, сприймають мігрантів як загрозу», – пише Старший науковий співробітник Центру з питань міграції, політики та суспільства С. Спенсер [3, p. 82]. Сприйняття міграції як загрози продукує негативне ставлення британців до іммігрантів та критики імміграційної політики, яку уряд проводить протягом останніх десятиліть.

За таких умов на зламі століть на передній план почали ставити розуміння «британськості» з точки зору громадянства [4]. Це означає, що визначення британської ідентичності перейшло від етноцентристської моделі, де акцент робився на кровній і родинній спорідненості, до громадянського виміру цієї категорії, де «британськість» почала розглядатися на основі почуття приналежності до єдиної громадянської спільноти, яка поділяє такі спільні цінності як демократія, вер ховенс тво права та ін. Перехід до громадянської концепції ідентичності видається хорошим рішенням, адже громадянська ідентичність передбачає більш широкий зміст ідентичності, вона спонукає громадянина ідентифікувати себе з іншими громадянами, які можуть іс тотно відрізнятися від нього самого в культурному та релігійному плані. В умовах масової імміграції саме така концепція може о хопити перманентно зростаючу кількість іммігрантів різної етнічної, культурної та релігійної приналежності.

Активну роль у просуванні громадянської концепції щодо визначення того, що лежить в основі «британськості» відіграла Лейбористська партія. У березні 2000 р. Т. Блер виступив із публічною лекцією, основне послання якої зводилося до того, що побудова спільної ідентичності, яку б поділяли всі громадяни, є фундаментальним завданням для вирішення тих проблем, з якими доводиться мати справу Британії. Прем‘єр-міністр наголосив, що спільна ідентичність британців базується на таких основних цінностях, як «креативність, терпимість, чесна гра, відкритість до зовнішнього світу» [5]. Прагнучи відійти від концепції ідентичності заснованої за принципом території та крові, Т. Блер звернув увагу на британську історію, сповнену численних вторгнень та імміграційних потоків. Цим він хо тів підкреслити, що Сполучене Королівство визначається не «англійськістю», а мультикультурністю, яку він розглядав як важливий компонент британської ідентичності: «Сама лише кров не визначає нашу національну ідентичність … змішання культур і традицій зробило нас такими, якими ми є сьогодні» [5].

Таким чином, масова імміграція змінила етнічний та культурний склад населення Великобританії, чим послабила почуття спільної ідентичності. Саме тому етноцентристська модель визначення ідентичності у Британії піддається перегляду. На зміну їй, Лейбористська партія запропонувала більш універсальну модель, в основі якої лежить почуття приналежності до єдиної громадянської спільноти.

Список використаних джерел:

1. Colley L. Britons. Forging the Nation 1707-1837: 2nd ed. / Linda Colley. – London: Pimlico, 2003. – 430 p.

2. 2011 Census, Key Statistics [Electronic resource] // Office for National Statistics. – Access mode: http://www.ons.gov.uk/ons/rel/census/ 2011-census/index.html

3. Spencer S. The impact of immigration policy on race relations in Blackstone et al Race Relations in Britain. – London: Routledge, 1998. – P. 73 – 95.

4. Tilley J., Exley S., Heath A. Dimensions of British Identity in Park A. et al. British Social Attitudes: The 21st Report. – London: Sage, 2004. – P. 147 – 167.

5. Tony Blair‘s Britain speech [Electronic resource] // The Guardian. – Access mode: http://www.theguardian.com/uk/2000/mar/28/ britishidentity.tonyblair

 

28. Стратегічний вибір України: захист національних інтересів та безпека розвитку

Входження України у світовий простір позначається відчутними зрушеннями в усіх сферах її життя – політичній, соціально- економічній тощо. Україна стала на шлях соціального прогресу, стабільності, реалізує ідею забезпечення пріоритету прав і безпечної життєдіяльності людини. Більш чітко визначається її місце та роль геополітичному та геоекономічному просторі. Відстежуються основні тенденції розвитку українського суспільства в сучасній цивілізації, осмислюються конкретні цілі й завдання з ура хуванням наявних фінансових і матеріальних ресурсів держави, осмислюються оптимальні шляхи їх досягнення. Суспільство все більше усвідомлює, що відсутність в Україні громадського консенсусу з політичних, економічних, соціальних питань – одна з головних причин не тільки кризи в Україні, але й системної кризи пострадянських суспільств.

В Україні наявні передумови до подолання кризових явищ і поліпшення політичної, соціально-економічної ситуації в короткостроковій перспективі. За умови орієнтації на демократичні цінності розвиваються процеси формування громадянського суспільства та ме ханізму соціального партнерства, формуються інтегральні національні цілі, які визначатимуть стратегічні етапи розвитку держави – поліпшення життя народу України, підвищення тривалості життя населення, конкурентоспроможності України в глобальній системі, зм іцнення засад демократії. Відбуваються зміни світових цивілізаційних процесів в умовах глобальних перетворень у галузі економіки, політики, виробництва, торгівлі, фінансів, інформації, комунікації. Така ситуація в науковому та політичному обігові отримала назву глобалізація.

Наслідки глобалізації суттєво впливають на історичну долю народів на континентах. Пошук адекватної моделі розвитку кожної держави, у тому числі й України, вимагає системного підхо ду до вміння глобально мислити. Глобалізація, на думку багатьох вчених, є новою фазою розвитку світогосподарських зв‘язків, що ведуть до перехо ду від світової економіки держав до глобальної економіки. Перша розглядається ними як об‘єднання взаємопов‘язаних суверенних національних економік внаслідок їх інтеграції та інтернаціоналізації. Друга вважається вищою формою економічної діяльності у планетарному просторі. Історія політичної глобалізації тісно пов‘язана зі створенням перших міжнародних установ. Політична інтеграція капіталістичних держав сприяла поглибленню довгострокових світових відносин. Стрімке прискорення глобальних процесів стало результатом інтенсифікації низки економічних, політичних і технологічних факторів. Слід особливо відзначити, по - перше, засилля транснаціональних компаній у світовому господарстві; по-друге, формування ринкової економіки на постсоціалістичному просторі; по-третє, підвищення ролі інформаційних, комунікаційних і комп‘ютерних технологій та їх значення в економічній глобалізації світу.

Розбудова Української держави потребує постановки питання щодо стратегії її геополітичного курсу, розвитку громадянського суспільства, організації самого державного життя, де суттєве значення має адаптація України до новітнього досвіду європейського державотворення, проведення зовнішньополітичного курсу, який має цілком відповідати ідеї створення сильної демократичної європейської країни з власною національною зовнішньою політикою. Завдання розробки й провадження ефективної національної стратегії визначення геополітичних пріоритетів і життєво важливих національних інтересів, стимуляції усвідомлення політичною елітою ролі й місця України в глобальному геополітичному просторі стають нині ключовими імперативами, визначальними чинниками її політичного майбутнього.

Україна усвідомлює себе в політичному контексті й контексті розвитку світової цивілізації. Однак треба усвідомлювати також і те, як світова спільнота сприймає Україну і яким бачить її місце у сучасному світі. Визначення геополітичних інтересів України потребує вра хування складної системи інтересів різних країн, розкладу сил економічних, політичних, військових і ду ховних у кожному регіоні світу. Це стосується й найближчих сусідів України і усіх інших країн, які прагнуть знайти власні інтереси в Україні, або являють для неї особливий інтерес. Одним з головних напрямів зовнішньополітичної активності України є регіональне співробітництво, співпраця з країнами найближчого оточення: встановлення рівноправних, дружніх відносин зі своїми безпосередніми сусідами на основі визнання територіальної цілісності один одного, непорушності існуючих кордонів, створення відповідної договірно-правової бази. В зовнішню політику України вносяться певні корективи відповідно до міжнародних реалій, однак Україна намагається здійснювати послідовний і прогнозований стратегічний курс, що характеризує її як надійного та стабільного партнера на світовій арені. Неостр атегію України визначають три головні вектори зовнішньополітичних взаємодій, які зумовлюють історичну конфігурацію пріоритетів країни. Це Євразійський, Європейський та Південно-Східний напрямки, навколо яких складаються відповідні парадигми зовнішньополітичного мислення. Вони мають глибокі історичні корені й зумовлені низкою геополітичних чинників, що свідчить про їхню об‘єктивність та важливість для існування держави.

Отримуючи можливість жити власним життям, Україна повинна була визначатись у таких напрямках: як і з ким укладати угоди і налагоджувати союзні відносини. Здобувши незалежність, Україна знову стоїть перед завданням визначення себе в тих напряма х. У громадській думці йде боротьба між прихильниками західного й північно-східного напрямів. Визначення національного інтересу України у цьому питанні є стратегічним вибором, і сформовані рішення сьогодення позначаються на долі держави на десятиліття вперед. Геополітична ситуація України вимагає створення збалансованої системи відносин за всіма векторами. Проведені дослідження ученими містять усвідомлення невідворотності змін, що відбуваються в світі і створюють загрозу руйнування всесвіту, звертають увагу на необхідність зосередити зусилля м іжнародної громадськості на відвертання цієї загрози. Підвищення значення глобальних проблем зумовлює зростання взаємозалежності учасників світового співтовариства, робить усе людство в умовах суперечливої структури відносин між різними країнами, регіонами, партіями, суспільними ру хами активно діючим об‘єктом історичного руху. Будь- який соціальний прогрес можливий лише за умови вирішення світових глобальних проблем, відвернення їх загрози яка накочується на людство черговою хвилею.

Майбутнє людства залежить від того, в якій формі і яким чином будуть вирішені основні протиріччя історичної епохи. Сучасна ситуація потребує знання основних тенденцій світового соціального розвитку, і насамперед тих, які спричинили й поглиблюють кризу світової цивілізації. Осмислення сьогодення і майбутнього розвитку суспільства є вра хування загальнолюдських інтересів, подолання військового протистояння, формування цілісної взаємопов‘язаної світової співдружності, гуманізація і екологізація сучасної цивілізації. Політика, яка дає змогу фіксувати особливості розвитку сучасної цивілізації активно впливає на цей процес. У вирішенні глобальних проблем сучасної цивілізації Україна має зайняти вагоме місце. В складному і суперечливому сучасному світі інтенсивне наростання проблем у сфері глобальної політики в третьому тисячолітті підвело цивілізації до критичної межі. Історичний процес набув характеру відносної непередбачуваності. Складність ситуації у сучасному світі породжується загостренням світових соціально-політичних проблем, які пов‘язані між собою і впливають на усі сфери життя суспільства. Відмова від використання сили, застосування ефективних гарантій економічної та екологічної безпеки, реалізація на практиці таких поняття як: суверенітет, незалежність, рівні права, соціальний за хис т – це ті аспекти, які досліджуються політологами, соціологами, футурологами та іншими фахівцями. Всі країни світу, без виключення, пов‘язані тією чи іншою мірою з різними аспектами існування суспільства. Україна також бере активну участь у цьому процесі.

Для подолання негативів глобалістики з ура хуванням світового теоретичного і практичного досвіду, власних умов і особливостей потрібний «рух назустріч», як західних ліберальних демократій, так і країн, які прагнуть позбутися бідності, тоталітаризму, економічної і політичної нестабільності. Доволі часто за розмовами про демократію, про вільний ринок фінансів, ресурсів, робочої сили, криється жорстка політика за хис ту національних інтересів найбільш економічно розвинених держав. Ліберальні теорії глобального відкритого суспільства все частіше обґрунтовують економічний і політичний експансіонізм і гегемонізм, з вимогою відкриття кордонів країн другого і третього рівнів розвитку для безпосереднього втручання у внутрішні справи цих країн політичними, економічними та й військовими засобами. Глобалізація світу несе і позитивні і негативні наслідки. Добре коли усі нації відчувають себе частиною людства, включені до глобальних інформаційних структур, до світової економіки і політики, але глобалізація веде до диктату наддержав, транснаціональних корпорацій, масових культур країн наддержав, звужує автономію національних держав. Жорсткі зміні в економічному і політичному розвитку світової цивілізації можуть викликати адекватні протидії знедоленої частини людства, дати жорсткі відповіді на виклики егоїстичних інтересів.

Список використаних джерел:

1. Арсеєнко А. Глобалізація чи поляризація: що чекає світ? // Урядовий кур‘єр. – 2000. – 22 квітня.

2. Бжезінський З. Вибір: світове панування чи світове лідерство [Текст] /Збігнев Бжезинський; пер. З англ. А. Іщенка. – К.: Вид. Дім „Києво-Могилянська академія‖, 2006. – 203 с.

3. Боротьба з міжнародним тероризмом: Нормативна база [Текст] / Упоряд. В.А. Ліпкан. – К.: КНТ, 2007. – 248 с.

4. Михальченко М.І. Соціально-політична трансформація України [Текст] / М.І.Михальченко. – К., 1998. – 126с.

 

29. Політична відповідальність за міжнародний тероризм

Зростання терористичної а ктивності та її дедалі небезпечні наслідки гостро ставлять питання як про інтенсифікацію зусиль щодо боротьби з цією глобальною загрозою, так і про розробку стратегії і тактики такої боротьби. Постійно зростаюча роль міжнародних терористичних угруповань спонукає до висновку про те, що ефективна протидія тероризму і в кінцевому підсумку його знешкодження неможливі без широкого співробітництва держав, які є його потенційними жертвами. Науковий аналіз основних складових тероризму і формування на цій основі ефективних за хо дів його попередження і припинення потребує функціонально чітких, прийнятих міжнародними, політичними, правоо хоронними і науковими співтовариствами визначень і критеріїв, які дозволили б виявити сутність та особливості цього феномену і виділити його на фоні зовнішньо с хо жих суспільно небезпечних явищ.

Міжнародний тероризм як одне з найбільш небезпечних явищ має безліч форм стосовно їх фактичного, політичного і юридичного складу, від незаконного за хо плення повітряних суден і заручників до бомбового тероризму і тероризму, пов‘язаного з ядерними матеріалами, інформаційними системами, об‘єктами з підвищеної небезпеки. Нелегко дати визначення тероризму, оскільки іноді в це поняття вкладається різний сенс. Сучасне суспільство зіткнулося з багатьма видами тероризму, і цей термін позбувся чіткого смислового навантаження. Під тероризмом маються на увазі і чисто карні викрадення людей з метою викупу, і вбивства на політичному грунті, і жорстокі методи ведення війни, і угони літаків, і шантаж, тобто акти насильства, спрямовані проти власності і інтересів громадян. Існує більше ста визначень терору і тероризму, але жодне з них не є досить визначеним.

Дійсно, будь-які дії терориста (навіть не пов‘язані зі вбивством) завжди припускають насильство, примус, загрозу. Головний засіб досягнення мети для будь-якого терориста - це залякування, створення атмосфери стра ху і невпевненості, наведення жа ху. Зважаючи на крайню громадську небезпеку і жорстокість актів терору, їх антисоціальність і антигуманність, тероризм можна визначити як громадський феномен, що полягає в протиправному використанні крайніх форм насильства або загрози насильством для залякування супротивників з метою досягнення конкретних цілей.

В наші дні існує безліч форм тероризму, які можна класифікувати по суб'єктах терористичної діяльності і по спрямованості на досягнення тих або інших результатів. Внутрішньодержавний тероризм є діяльністю спеціально організованих терористських груп або терористів-одиначок, акції яких спрямовані на досягнення різних політичних цілей в межах однієї держави. Терором може називатися насильство, свідомо спрямоване по відношенню до держави. Насильство виступає в двохформах:

1) пряме насильство, яке виражається у безпосередньому застосуванні сили (війна, озброєне повстання, політичні репресії, терор);

2) непряме (приховане) насильство, яке не припускає безпосереднього використання сили (різні форми ду ховного, психо логічного тиску, політичне втручання, економічна блокада), але означає тільки загрозу застосування сили (політичний тиск, дипломатичний ультиматум).

Як відзначається в літературі, до державного терору частіше прибігають нестабільні режими з низьким рівнем легітимності влада, яка не може підтримувати стійкість системи економічними і політичними методами. Проте, якщо в минулі часи терористи обирали в якості жертв конкретних державних або громадських діячів, то сучасні політичні терористи не гребують масовими вбивствами: з прикрих витрат сторонні жертви перетворилися на одне з найдієвіших засобів сучасного тероризму. Паніка - ось на що розра ховують терористи. Вони нічого не вимагають, ні до чого не закликають. Просто висаджують в повітря будинки, намагаючись посіяти тваринний страх і паніку.

Політичний тероризм – це використання терору в політичних цілях. Саме тому головними об'єктами терористичних дій виступають великі маси свідомо беззахисних людей. І чим безжалісніша і кривавіша буде терористична акція, тим краще для терористів. Це означає, що тим швидше влада, політичні сили або населення робитимуть те, що від них потрібно. В цьому відношенні лікарні, пологові будинки, дитячі сади, школи, житлові будинки - ідеальні об'єкти для політичних терористів.

Тобто, при політичному терорі головним об'єктом дії є не самі люди, а політична ситуація, яку за допомогою терору відносно мирних жителів намагаються змінити в потрібному для терористів напрямі. «Звичайні» терористи для досягнення своїх цілей спочатку погрожують насильством, і тільки при непоступливості реалізують свої погрози, політичний же терор спочатку припускає масові людські жертви. Як би то не було, тероризм кваліфікується як карний злочин, незалежно від його причин, цілей і мотивів. Сучасний політичний тероризм злився з карною злочинністю, вони взаємодіють і підтримують один одного. Їх цілі і мотиви можуть бути різними, але співпадають форми і методи.

Ось декілька прикладів: колумбійські терористичні організації взаємодіють з наркомафією, корсіканські - з сицилійською мафією. Часто для отримання достатніх фінансових ресурсів для своєї діяльності політичні терористичні угрупування користуються карними методами - контрабандою, незаконною торгівлею зброєю. Крім того, не завжди можна зрозуміти, з якою метою здійснюються такі акти, як за хоплення заручників, вбивство відомих журналістів, угін літаків. Коли державний тероризм виходить за межі окремих країн, він набуває характеру міжнародного.

Останнім часом цей вид тероризму отримав небачені, глобальні масштаби. Міжнародний тероризм розхитує державні і політичні засади, завдає величезного матеріального збитку, знищує пам'ятники культури, підриває міжнародні відносини. Як і будь-яка інша форма терору, міжнародний тероризм проявляється у безладному насильстві, зазвичай спрямованому проти людей без розбору для створення в масах ідеї, що мета виправдовує засоби: чим жа хливіше злочин, тим краще з точки зору терористів.

Різновидами м іжнародного являються транснаціональний і міжнародний кримінальний тероризм. Перший є різними акціями недержавних терористичних організацій в інших державах. Проте, вони здійснюються самостійно і не націлені на зміну міжнародних відносин. Другий проявляється в діях міжнародної організованої злочинності, учасники якої можуть бути далекі від яких-небудь політичних цілей, а їх акції можуть бути спрямовані проти конкуруючих злочинних організацій в іншій країні. Відповідно до спрямованості тероризм можна класифікувати також на:

1) соціальний, переслідуючий мету корінної або часткової зміни економічного або політичного ладу власної країни;

2) націоналістичний, практикований організаціями сепаратистського толку і організаціями, що поставили своєю метою боротьбу проти диктату інонаціональних держав;

3) релігійний, пов'язаний або з боротьбою прибічників однієї релігії (чи секти) у рамках загальної держави з прибічниками інших, або із спробою скинути світську владу і затвердити владу релігійну.

Тероризм, що є небезпекою глобального масштабу, в сучасних умовах, по суті, перетворився на загрозу політичним, економічним, соціальним інститутам держави, правам і фундаментальним свободам людини. Хотілося б відмітити той факт, що окрім численних терористичних організацій, існує і безліч тих, що підтримують ці організації державних структур і навіть держав-спонсорів тероризму. В основному це розвинені західні і арабські нафтовидобувні країни. Абсолютно очевидно, що явище тероризму стає особливо небезпечним, якщо воно створюється і підтримується державними режимами, особливо диктаторського, націоналістичного, сепаратистського типу. Передбачається, що бази підготовки терористів існують щонайменше в десятці країн : Іран, Ірак, Північна Корея, Лівія, Сомалі, Куба, Сирія, Судан. Екстремістські і терористичні організації і угрупування, не виключаючи і мусульманські, зна ходяться на території таких розвинених країн як Німеччина, Великобританія, Франція.

Сучасний тероризм представляє не лише загрозу безпеки окремих політичних або громадських діячів, організацій, держав. Зважаючи на глобальні масштаби і розмах тероризму сьогодні, можна з повною визначеністю стверджувати, що він представляє смертельну небезпеку для усього людства. Таким чином, для вирішення вищевикладеної проблеми видається необхідним вдосконалення національного законодавства, посилення санкцій по відношенню до держав, що підтримують тероризм, координація зусиль і тісна співпраця усіх міжнародних організацій по боротьбі з тероризмом.

Список використаних джерел:

1. Ємельянов В.П. Злочини терористичної спрямованості [Текст] / В.П.Ємельянов. – Х., Рубікон, 1997. – 245 c.

2. Ліпкан В.А. Боротьба з тероризмом [Текст] / В.А.Ліпкан. – К.: Знання України, 2002. – 136 c.

3. Ліпкан В.А. Тероризм і національна безпека України [Тескт] / В.А.Ліпкан. – К.: Знання, 2000. – 279 c.

4. Этнорелигиозный терроризм [Текст] / Ю.М. Антонян, Г.И. Белокуров и др.; Под ред. Ю.М. Антоняна. – М.: Аспект Пресс, 2006. – 384 c.

 

30. Великобританія і Туреччина: євроінтеграційний вектор співпраці

Туреччина – велика мусульманська країна, яка вже більше півстоліття офіційно намагається стати європейською державою. У червні 1959 року Греція почала цей процес, що викликало занепокоєння у турецьких політичних колах. Вважалося, що у Європі Афіни проводитимуть «антитурецьку політику», тому необ хідно цьому завадити. Греція стала членом ЄЕС у 1981 році, a вступ Туреччини досі дискусійне питання. Членство в цій організації обіцяє Туреччині не тільки очевидні економічні та політичні вигоди, але ще й привабливу роль лідера і рупора багатомільйонної ісламської громади континенту, яка з більшою часткою ймовірності буде прислу ха тися до думки саме турецьких політиків, а не влади тих європейських країн, де вони проживають.

Кілька останніх років Туреччина посилила свої позиції на Близькому Сході, що дозволило їй отримати вельми могутнього союзника на європейському континенті в особі Великобританії.

Про серйозне зближенні цих країн стало відомо на спільній прес- конференції в Лондоні, коли міністри закордонних справ двох держав Вільям Хейг і А хмед Давутоглу анонсували ряд важливих угод в різних галузях, а також плани щодо створення в Туреччині першого турецько-британського університету. 27 липня 2010 року прем'єр - міністр Сполученого Королівства Девід Кемерон заявив під час виступу в Анкарі, що вступ Туреччини в ЄС допоможе союзу поліпшити відносини з усім мусульманським світом. Кемерон також різко розкритикував позицію країн, що перешкоджають розвитку переговорів про членство Туреччини в ЄС, заявивши, що такі держави свідомо експлуатують ісламофобію і «навмисно інтерпретують іслам некоректно».

Водночас, Німеччина разом із Францією в даний час виступають проти вступу Туреччини в ЄС, пропонуючи останній лише статус привілейованого партнера. Анкарі необ хідно виконати ряд умов, основною з яких продовжує залишатися визнання Туреччиною Республіки Кіпр. Прагнучи перехопити у Франції та Німеччини ініціативу і вплив у ЄС і, очевидно, бажаючи в перспективі дістати в особі Туреччини надійного, а головне вдячного союзника (а також безсумнівні економічні вигоди від двостороннього торговельного співробітництва), Кемерон готовий закрити очі на демонстації британців проти такої політики.

Активізація Великобританії у бік Туречини викликає чимало незадоволення, але переваги такого партнерства значно переважують недоліки. По-перше, Великобританія отримала впливового союзника на Близькому Сході, хоча у Туреччини майже немає шансів стати членом Європейського союзу. По-друге, якщо навіть Туреччина вступить до ЄС, Великобританія нічого не втратить, тому що з початку створення вона підтримує всі розширення союзу, прагнучи знизити рівень централізації влади всередині організації. По-третє, значна турецька громада Британії буде задоволена політикою підтримки Туреччини, що знизить рівень небезпечної активності.

Список використаних джерел:

1. Maintaining bilateral relations with Turkey [Електронний ресурс] // GOV.UK. – London, 2013. – Mode of access: https://www.gov. uk/government/priority/maintaining-bilateral-relations-with-turkey

2. Гюль: переговоры о вступлении Турции в ЕС - процесс неспешный [Електронний ресурс] // Риа.новости. – Москва, 2014. – Режим доступа: http://ria.ru/world/20140127/991627933.html

3. Reuniting Europe Programme – Turkey[Електронний ресурс] // GOV.UK. – London, 2013. – Mode of access:https://www.gov.uk/reuniting- europe-programme-turkey

4. Закрытая Европа [Електронний ресурс] // Взгляд. – Москва, 2013. – Режим доступа: http://vz.ru/world/2013/11/27/661545.html

 

31. Концепція «3D» (defense, development, diplomacy) у сучасній зовнішній політиці Канади

Зі зміною міжнародного середовища статус Канади як «середньої сили» вже не мав такої актуальності як у період « холо дної війни», а тому держава змушена була шукати концепцію, яка би відповідала новим реаліям світової політики.

Найбільш значуща зовнішньополітична заява сучасності у концептуально-доктринальному пошуку Канади мала назву «Роль Гордості і Впливу у світі», яка проголосила інтегративний підхід «3 D» (defence, development, diplomacy), поєднуючи дипломатію захист і розвиток, як кращу страте гію для підтримки держав, які страждають від широкого кола різноманітних проблем. Сам термін передував заяві колишнього Прем‘єр-міністра Канади Пола Мартіна, який окреслив в загальних рисах структуру і роль даної концепції. Вона передбачала будівництво державних установ, які працюють на користь громадськості і є відповідальними перед нею. Нові бюрократичні методи являли собою комплексний підхід, що мав розірвати замкнуте коло – дію економічної відсталості і політичної нестабільності [1].

Цей підхід ініціював постійну координацію роботи трьох наступних структур: Міністерства іноземних справ і м іжнародної торгівлі, Міністерства оборони, Канадського агентства міжнародного розвитку. Застосування «3D» мало створити нову модель взаємодії трьох відомств, засновану на сумісному прийнятті рішень, виробленні єдиної стратегії, загальної лінії її реалізації. Новим повинно було також стати тристороннє співробітництво в хо ді військового конфлікту, а не тільки в постконфліктних ситуаціях [2]. Тобто дана концепція «3D» мала працювати на деескалацію конфлікту та на профілактику рецидиву.

Базуючись на такому підхо ді, Канада зробила крок вперед щодо розуміння міжнародного конфлікту та парадигми щодо недопущення чи ліквідації політичних катастроф. При цьому, збройні сили та поліція продовжували грати ключову роль, але в тісній координації з усіма іншими органами влади під контролем громадськості. «3 D» поняття швидко перетворилося в загальнодержавну ефективну стратегію, яка повинна була використовуватися для активної міждержавної багатосторонньої координаційної політики [3]. При успішній реалізації плану «3D» Канада могла б увійти до складу лідерів у вирішенні міжнародних гуманітарних проблем. Цього, однак, не відбулося, так як побудова миру під час війни виявилося більш складним завданням, ніж передбачало канадське керівництво.

В подальшому консерватори на чолі з Премє‘р-міністром Стівеном Гарпером, запозичили у лібералів ідею інтегрованого підхо ду «3D» до проблем слабких держав. Взаємодія різних міністерств розвивалося під новою «вивіскою»: замість «3D» воно отримало назву комплексного підхо ду уряду (whole-of-government- approach) [4].

В стратегічному плані, дані концепції як лібералів так і консерваторів, мали сприяти іміджу держави на міжнародному рівні, та невдалі миротворчі міс ії, зокрема в Афганістані, знизили цікавість до цього підхо ду. І все ж таки, «3D» концепція є корисною в плані досвіду посередницької діяльності у вирішенні міжнародних та внутрішньодержавних конфліктів, перебіг яких у сучасному світі ускладнюється.

Список використаних джерел:

1. Taylor O., Travers P. "Peacebuilding While Peacemaking: The Merits of a 3D Approach" [Електронний ресурс]. – Режим достуру: http://citation.allacademic.com/meta/p181099_index. html

2. Исраелян Е.В., Евтихевич Н.С. Гуманитарные аспекты внешней политики Канады / Е.В.Исраелян, Н.С. Евтихевич. – М.: ИСКРАН, 2013. – С. 46.

3. Max G. Manwaring DEFENSE, DEVELOPMENT, AND DIPLOMACY (3D): CANADIAN AND U.S. MILITARY PERSPECTIVES [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.dtic.mil/ cgibin/GetTRDoc? AD=ADA456853

4. Исраелян Е.В., Евтихевич Н.С. Гуманитарные аспекты внешней политики Канады / Е.В.Исраелян, Н.С. Евтихевич. – М.: ИСКРАН, 2013. - С.50.

 

32. Радники Дж.Буша-мол. з питань зовнішньої політики: від передвиборчих перегонів до республіканської Адміністрації

Період президентських перегонів може багато розповісти будь- якому досліднику міжнародних відносин про можливі напрямки діяльності майбутньої адміністрації, що прийде до влади після перемоги. У такій ситуації також важливо звертати увагу не лише на особу самого кандидата у президенти, а й на його оточення, оскільки ця ж сама команда буде впливати на зовнішньополітичний курс після інавгурації нового голови держави. «Придворні» іноді важливіші за «короля». Показовим у цьому відношенні є приклад Адміністрації сорок третього Президента Сполучених Штатів Америки Джорджа Буша-мол.

Протягом 1998 р. Дж.Буш-мол. провів низку зустрічей із видатними державними діячами – експертами з питань зовнішньої політики каденції свого батька – Президента Дж.Буша-ст. – Джорджем Шульцом, Ричардом Чейні та Дональдом Рамсфельдом, а також із іншими співробітниками цієї А дміністрації, не менш відомими політиками свого «покоління», такими, як Пол Вулфовіц та Ричард Хаас. Влітку Дж.Буш-мол. тричі зустрівся із молодим провостом (аналог першого проректора у вітчизняній системі освіти) Стенфордського університету Кондолізою Райс. Дж.Буш-мол. почував себе комфортно поруч із К.Райс. Він був вражений її прямотою, та можливістю ставити питання та відповідати на них у зрозумілий для нього спосіб [1, с. 3]. Президент пізніше казав журналісту Бобу Вудварду: «Якщо в мене і є який -небудь хист, то це моя здатність розпізнати талант, запропонувати таким людям працювати на себе та грати з ними в одній команді» [2, с. 74].

К.Райс очолила групу радників із пи тань зовнішньої політики передвиборчої кампанії Дж.Буша-мол. Другим радником став П.Вулфовіц – свого часу помічник Дж.Шульца та Р.Чейні, які активно впливали на зовнішньополітичний сегмент кампанії на її ранніх стадіях. До команди також вхо дило шестеро колишніх співробітників двох останніх республіканських адміністрацій: Ричард Армітідж, Ричард Перл та Дов Закха йм, які працювали в Пентагоні за каденції Р.Рейгана; Стефен Хедлі, помічник П.Вулфовіца в А дміністрації Дж.Буша-ст. у Пентагоні; Роберт Блеквіл, яки й працював у РНБ разом із К.Райс; та Роберт Зоелік, колишній помічник Державного секретаря Дж.Бейкера. Саме ця група назвала себе «Вулканцями» [3, с. 251 -252]. Вулкан (лат. Vulcanus) – давньоримський бог вогню та ковальської майстерності. У центрі міста Бірмінгем, штат А лабама, де зростала К.Райс, знаходилася двадцятиметрова статуя Вулкана – символ промисловості міста. Назва « Вулканці» від початку була скоріше жартом, але потім її почали використовувати відкрито під час президентських перегонів. Цією метафорою зовнішньополітична команда Дж.Буш-мол. підкреслювала бажаний для неї імідж сильної та довговічної групи. Цікавим при цьому є факт, що активно замовчувався зі зрозумілих причин: бірмінгемська статуя Вулкана була знята на ремонт 1999 р. через значні руйнування старої конструкції [3, c. х].

Професіонали нової команди мали компенсувати нестачу зовнішньополітичного досвіду Дж.Буш -мол. в очах електорату. Сам кандидат у Президенти зазначав: «Я, можливо, і не можу розповісти вам про всі нюанси ситуації у Східному Тиморі, але я спитаю Конді Райс, чи Пола Вулфовіца, чи Діка Чейні. Я запитаю в людей, у яких є досвід» [4]. У свою чергу, «Вулканці» були вражені персональними якостями Дж.Буша-мол. «Його основні інстинкти щодо зовнішньої політики та того, що має бути зроблено, були в наявності. Нашою роботою було допомогти йому з деталями», – зазначала під час передвиборчої кампанії К.Райс [5, с. 161].

Тенденція на «запевнення» електорату у своєму авторитеті в питаннях, що стосувалися національної безпеки, була продовже на Дж.Бушем-мол. після обрання його Президентом Сполучених Штатів. Результатом цього стали призначення на ключові посади таких ветеранів вашингтонського політикуму, як Ричард Чейні, Колін Павелл та Дональд Рамсфельд. Низка « Вулканців» також отримала посади в новій республіканській Адм іністрації.

Таким чином, було сформовано групу найвпливовіших радників із питань зовнішньої політики першої каденції Президента Дж.Буша- мол. Наслідки рішень, прийнятих тією Адміністрацією, резонують у системі міжнародних відносин і сьогодні.

Список використаних джерел:

1. Woodward B. State of Denial : Bush at War, Part III / B.Woodward. — New York : Simon & Schuster, 2006. — 560 р.

2. Woodward B. Bush at War / B.Woodward. — New York : Simon & Schuster, 2003. — 416 p.

3. Mann J. Rise of the Vulcans : The History of Bush‘s War Cabinet / J.Mann. — New York : Penguin Group, 2004. — 426 p.

4. Dowd M. Liberties ; Freudian Face-Off [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.nytimes.com/1999/06/16/opinion/liberties- freudian-face-off.html

5. Unger C. The Fall of the House of Bush : The Untold Story of How a Band of True Believers Seized the Executive Branch, Started the Iraq War, and Still Imperils America‘s Future / C.Unger. — New York : Scribner, 2007. — 448 р.

 

33. Перспективи реалізації політики безпеки та оборони Європейського Союзу на початку XXI ст.

Європейський континент у XXI ст. зіштовхуєтьс я з різними загрозами й викликами, хоча їхній рівень дещо відрізняються від тих, які існували в минулому. Міжнародні організації, діяльність яких пов‘язана з питаннями безпеки та оборони на території Європи, не змогли запобігти кризі у Косово у 1998-1999 рр., уповільнити гонку озброєнь на Кавказі, запобігти перебоям газопостачання до Європи у 2008 р., перешкодити війні між Росією і Грузією, як і стабілізувати ситуацію в Киргизії у 2010 р., не кажучи вже про те, щоб добитися прогресу у вирішенні інших, так званих, «заморожених конфліктів» на континенті. Очевидно, російська агресія щодо України у 2014 р. значно актуалізувала питання щодо перегляду існуючої на даний момент архітектури безпеки у Європі. Існують різні погляди стосовно того як повинна виглядати нова система безпеки та оборони у Європі.

Після 1990-х рр. у контексті геополітичних змін були спроби розширити принцип колективної оборони – колективною безпекою, як адекватною відповіддю на потенційні загрози нового тисячоліття. Така позиція може вдало вписуватися у дискусії стосовно розпаду СРСР й зникнення потенційного ворога та спроби окреслити поняття безпеки у нових ширших виміра х. Співробітник Женевського центру демократичного контролю над збройними силами Віллем Ф. ван Іікелен, говорячи про мету сучасної політики безпеки, зауважує, що «цілі безпеки стали набагато ширшими та в дедалі більшій мірі сконцентровуються на багатосторонніх діях з метою врегулювання криз, зміцнення стабільності, а останнім часом – боротьби з тероризмом» [4, c. 118].

Серед ключових ініціатив можна окреслити бажання Європейського Союзу зміцнити свою роль у питаннях безпеки на континенті, що намагається втілитись завдяки початку Європейсько ї політики безпеки та оборони, яка у результаті Лісабонського Договору трансформувалась у Спільну політику безпеки та оборони.

Для громадян Європейського Союзу безпека була і є одним з головних пріоритетів. Зважаючи на це, концепції європейської безпеки завжди змінювались у залежності від зовнішніх чинників і нових загроз, як тероризм, організована злочинність, незаконний оббіг наркотиків, кіберзлочинність, торгівля людьми, сексуальна експлуатація неповнолітніх та дитяча порнографія, економічні злочини і корупція, незаконний обіг зброї та транскордонна злочинність [2, p.2].

Лісабонський договір 2007 р. перейменував Європейську політику безпеки і оборони у Спільну політику безпеки та оборони [1, p.3]. Він змінив спосіб прийняття рішень в ЄС, але, найголовніше, рішення з військових або оборонних питань повинні, як і раніше мати одностайну підтримку країн ЄС. Загальна відповідальність за СПБО належить Вер хо вному представнику Євросоюзу з питань спільної зовнішньої та безпекової політики (СЗБП), в даний час посаду обіймає К. Ештон. Це координується Комітетом політики і безпеки (КПБ), Військовим комітетом ЄС та штабом Збройних сил ЄС, які складаються з військовослужбовців країн -членів [3, p.37].

На нашу думку, основними аргументи підтримки політики безпеки ЄС є факт, що усі держави-члени стикаються з тими ж загрозами безпеки, тому вони повинні працювати разом, щоб захистити один одного. Ще одним аргументом є те, що США більше не можуть покладати більшу частину тягаря у галузі оборони на НАТО, і тому ЄС повинен брати на себе цю роль. Таким чином, СПБО дозволяє Європі проводити власну політику безпеки, а не забезпечувану США чи НАТО.

Щодо аргументів проти функціонування окремої безпекової політики ЄС, то до таких варто віднести позицію, що рішення щодо війни і миру повинне прийматись демократично обраними представниками. СПБО також керується Вер ховним представником, який не обирається і відповідно є менш підзвітним. Важливо також розуміти, СПБО не спирається на ресурси зі сторони уже існуючих політико-безпекових організацій.

Проблемою у створенні нової організації європейської безпеки є те, що у самому Європейському Союзі не існує спільної думки стосовно того, чи варто взагалі створювати європейську безпеку на нових умовах функціонування. Крім цього, для Союзу проблемою є і полеміка щодо створення системи протиракетної оборони в Європі, до якої залучені не лише Російська Федерація разом зі Сполученими Штатами Америки (у вигляді НАТО), але і сама Європа. Експерти і політичні діячі, даючи різні оцінки ідеї створення загальної системи безпеки європейського континенту, повинні вказувати також місце України у загальноєвропейському без пековому процесі.

Список використаних джерел:

1. Biscop S. The Lisbon Treaty and ESDP: Transformation and Integration / Biscop S., Algieri F. – Brussels: Academia Press for Egmont, 2008. – 53 p.

2. Draft Internal Security Strategy for the European Union: «Towards a European Security Model» / Council of the European Union. – Brussels: Council of the European Union, 2010. – 18 p.

3. Rehrl J. Handbook on CSDP. The Common Security and Defence Policy of the European Union // Rehrl J., Weisserth H. – Vienna: Armed Forces Printing Shop, 2010. – 140 p.

4. Иикелен ван Виллем Ф. Построение обороны и безопасности: сб. материалов Плана партнерских действий по созданию институтов обороны и безопасности ( PАP–DIB) / Виллем Ф. ван Иикелен, Филипп Х. Флури. – Киев–Женева, 2007. – 416 c.

 

34. Становлення близькосхідного вектору у зовнішній політиці США за адміністрації Р. Ніксона

Після Другої світової війни в США розвинулась концепція, відома як « теорія консервації», яка полягала у тому, що США необхідно знизити видобуток власної сировини і спрямувати свої сили на пошуки нафтових ресурсів за межами країни.

З моменту виявлення у Перській затоці нафтових родовищ, вони відразу ж стали об‘єктом інтересів США, оскільки змогли б забезпечити потреби індустріального розвитку Сполучених Штатів.

До основних інтересів у регіоні Близького та Середнього Схо ду американські лідери у 60-70-х рр. ХХ ст. також відносили збереження стабільності та незалежності держав регіону і стримування загрози ісламського фундаменталізму. Але ці загрози були похідними і розглядались у комплексі з такими проблемами як видобуток нафти та стримування СРСР, як перманентної загрози у зовнішній політиці США.

У той час як американські інтереси у зоні Перської затоки окреслились ще під час Другої світової війни, безпосередній вплив на справи в регіоні США почали здійснювати лише з 1971 р. [1, C.11]. До цього часу відповідальність за забезпечення безпеки в регіоні лежала на Великобританії, а Сполучені Штати надавали свою підтримку [3, C. 21]. Однак 18 січня 1968 р., британський прем‘єр-міністр Г. Вільсон оголосив у Палаті громад, що англійці вирішили вивести свої війська з Перської затоки до кінця 1971 р. Такий стан справ дав поштовх для майбутньої присутності США у цьому регіоні. Американська політика на Бизькому і Середньму Схо ді поступово розширювалась президентською адміністрацією Р. Ніксона і грунтувалась на його зовнішньополітичній програмі, яка стала відома як «Доктрина Ніксона».

У доктрині зазначалось, «що Сполучені Штати будуть надати військову та економічну допомогу народам, чия свобода перебуває під загрозою, але також сподіваються, що ці країни, візьмуть на себе основну відповідальність за свою власну оборону» [2]. США відчували загрозу. Якщо не прийняти певну концепцію з регулювання відносин до виведення присутності Великобританії з Перської затоки, то небезпечний вакуум влади буде створений в цьому регіоні. Хоча адміністрацію Р. Ніксона турбувала безпека регіону Перської затоки, вона визнавала, що американська військова присутність у В‘єтнамі є надмірною і що американська громадськість і без того стривожена війною, не підтримуватиме активну участь США на Середньому Схо ді. Таким чином, в серпні 1972 р. помічник держсекретаря у справах Близького Сходу і Південної Азії, Дж. Сіско, заявив перед конгресом, що близькосхідний вектор США та основні напрямки відносин з країнами Близького та Середнього Схо ду згідно з «Доктриною Ніксона» були наступними: 1) підтримування політичного розвитку та регіонального співробітництва; 2) надавати підтримку місцевим урядам для сприяння їх незалежності і забезпечення миру, без втручання США у внутрішні справи; 3) зао хочувати Іран, Саудівську Аравію, Кувейт і менші держави активно співпрацювати один з одним, щоб гарантувати безпеку в регіоні; 4) надавати допомогу в модернізації збройних сил Ірану та Саудівської Аравії, щоб дати їм можливість ефективно забезпечити свою власну безпеку і сприяти безпеці в регіоні в цілому; 5) розширити дипломатичну присутність Вашингтону в регіоні; 6) продовжити присутність морського контингенту в Ба хрейні [1, C. 100].

Четвертий принцип став ключовим у американській політиці щодо регіону Перської затоки за президента Р.Ніксона і став відомий як концепція «двох стовпів». Іран і Саудівська Аравія були призначені як замісники США для забезпечення безпеки і присутності американських національних інтересів в регіоні. Адм іністрація Р. Ніксона визнала, що зростаюча військова міць Ірану в поєднанні з фінансовими активами Саудівської Аравії, підкріплена зростанням цін на нафту, представлятиме собою грізний, хоча і непрямий, інструмент американської політики в регіоні Перської затоки.

Іран був безумовно значнішим партнером у зв‘язку з його набагато більш численним населення, відносно більш розвиненою економікою, і більш потужними збройними силами [2]. США надали ша ху карт-бланш в частині закупівель озброєння, крім ядерної зброї. Іран отримав безпрецедентну кількість і високий те хно логічний рівень зброї, яку США постачали йому у 70-х рр.

Проте ряд подій в регіоні, починаючи з 1979 р. перешкодили запровадження Доктрини Ніксона і спричинили до наростання більш агресивної політики США щодо регіону Перської затоки. Падіння ша хського режиму в Ірані та Ісламська революція, введення радянських військ до Афганістану, війна за кордони між Північним та Південним Єменом, початок ірано-іракської війни – свідчили про високий рівень напруженості і конфліктності на Близькому і Середньому Схо ді. Падіння режиму шаха на початку 1979 р. мало найбільший вплив на політику США в регіоні [3, C.50]. Без режиму ша ха Доктрина Ніксона була недієвою, оскільки Саудівська Аравія не змогла перейняти цю роль на себе.

Таким чином, США активно розвивали близькосхідний вектор у своїй зовнішній політиці у 70-ті рр. ХХ ст., який грунтувався на Доктрині Ніксона. Вра ховуючи економічні, політичні, військово- стратегічні та валютно-фінансові інтереси США, концепція «двох стовпів» ефективно запроваджувалась на Близькому та Середньому Схо ді, проте Ісламська революція 1979 р. та раптовий і повний крах ша хського режиму в Ірані перекреслили десятилітню стратегію США в регіоні Перської затоки.

Список використаних джерел:

1. Bradley P. Recent United States policy in the Persian Gulf (1971- 1982) / Paul Bradley. – NY: Thompson Rutter, 1982. – 289 p.

2. Bell R. Expansion of American Persian Gulf policy by three presidents [Електронний ресурс] // Global Security. – Режим доступу: http://www.globalsecurity.org/military /library/report/1990/BRB.htm

3. Gordon M. Conflict in the Persian Gulf / Murray Gordon. – NY: Fact on File, 1981. – 192 p.

 

35. Проект « Південний потік»: геополітичні та економічні наслідки для України

Однією з важливих складових будь-якої державної політики є політика, що стосується питань енергетики. Російська Федерація належить до тих країн, які добре забезпечені паливно-енергетичними ресурсами, причому їх експорт дає їй можливість впливати на відносини між іншими державами у економічному та політичному плані.

Найбільшим енергетичним проектом Росії на сучасному етапі є так званий «Південний потік». Проект був розроблений російським Газпромом та італійським Eni ще у 2007 р. Трубопровід мав би прохо дити по дну Чорного моря, а згодом – через Болгарію, Сербію, Угорщину та Австрію до Європи [1].

Основним завданням проекту, як вважає більшість українських експертів, є не стільки диверсифікація джерел постачання енергоносіїв до Європи, скільки намір «осушення» газотранспортної системи України. Тобто Росія має намір забрати в України статус транзитної газової держави [2].

Значно загострюють питання реалізації проекту події, які розгорнулись на с хо ді України. Однак, ще задовго до військового втручання Росії у територіальні межі України, до даного проекту виникали й інші запитання: вартість його будівництва є надзвичайно високою, а оскільки спостерігається тенденція до зниження споживання газу європейською промисловістю, чи буде актуальним даний газопровід у майбутньому [1]?

«Південний потік» не відповідає ні стратегічним інтересам Європи, ні правилам з третього енергопакету Європи, тобто – партнерським відносинам між ЄС та Україною. Крім того, Європа повинна завершити розслідування щодо «Газпрому» та його європейських партнерів. Якщо Євросоюз зосередиться на цих завданнях і буде до кінця послідовним, то « Південного потоку» не буде як такого», – зазначив Президент київського Центру енергетичних конфліктів Олександр Нарбут [2].

Попри всі висновки експертів, заяви європейських політиків, прогнозів щодо неможливості продовження будівництва даного проекту у зв'язку із анексією Криму, підтримкою Росії сепаратистів на Схо ді України, В. Путін продовжує робити заяви, у яких радить країнам Європи розблокувати «Південний потік» [2].

З огляду на побудову даного газогону, чіткої відповіді потребує питання про наслідки існування цього проекту для України? Проект будівництва «Південного потоку» безперечно негативно вплине на прибутки України від транзиту газу, але не це є його головною проблемою. Таку думку висловив директор енергетичних програм Центру Разумкова В. Омельченко. Зокрема, аналітик зазначає, що «Південний потік» принесе приблизно 1 млрд. доларів у рік втрат для транзитної системи України. Проте, найбільша проблема полягає у тому, що сьогодні транзит і постачання природного газу до нашої держави пов‘язані між собою, вони не є відокремленими, і тому Росія не може заблокувати енергетичні поставки в Україну без того, щоб не припинити постачання газу в Європейський Союз. Тому, коли буде побудовано «Південний потік», у Москви з‘явиться можливість повністю заблокувати газові поставки в Україну. І це може викликати надзвичайно важкі наслідки не тільки для України, а й дестабілізувати економіко-політичну ситуацію в інших країна х», – наголосив експерт [3].

У створенні проекту можемо відзначити і певні позитивні економічні моменти для України. Наприклад, додаткові обсяги газу на європейському газовому ринку призведуть до посилення конкуренції, а відтак – до зниження його ціни. Північний і Південний потоки цьому сприятимуть. А Україна, після відкриття у 2015-му році «Південного потоку», зможе майже безболісно забезпечити повноцінний «реверс» своєї ГТС і в такий спосіб істотно зменшити залежність від РФ.

Старт « Південного потоку» наближає нас до відносно безболісного «реверсу» української ГТС. Щоправда, спочатку нашу газо-транспортну систему треба ґрунтовно оновити, щоб вона могла забезпечити газом внутрішнього споживача на тривалий час і з будь- якого напрямку. Перший крок у цьому аспекті нещодавно зроблено: підписані документи про постачання газу через Польщу від німецької компанії RW E. Повноцінний реверс можна реалізувати лише за умови припинення транзиту російського газу [4].

Скорочення дешевого транзиту через Україну на користь обхідних маршрутів, безумовно, слід сприймати як недружній крок щодо нашої держави. Росія у боротьбі за вплив на Україну додала до військового компоненту ще й газовий, припинивши постачати енергоносії на український ринок. Такими є політичні реалії сучасних російсько-українських відносин. З економічної точки зору – вплив буде негативним, ми матимемо значні втрати, але з іншого – зможемо вийти з-під політичного впливу Росії.

Список використаних джерел:

1. Зоценко Д. «Іноземні ЗМІ: Європа економічно залежна від Росії» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: //http://www.bbc.co.uk/ukrainian/press_review/2014/07/140701_ press_july_1st_or

2. Костюк Б. ««Південний потік»: політики більше, ніж економіки» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: //http://www.radiosvoboda.org/content/article/25427185.html

3. Омельченко В. ««Південний потік» становить найбільшу загрозу енергетичній безпеці України» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: //http://www.uceps.org /ukr/expert.php?news_id=4785

4. Соколовський Б. «Україні насправді вигідний газогін Південний потік — нам треба з нього отримати зиск!» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: //http://bintel.com.ua /uk/meridians/actually-the-south- stream-gas-pipeline-is-advantageous-for-ukraine/

 

36. Роль діаспори у формуванні позитивного міжнародного іміджу України

За різними даними, близько 20 млн. українців проживають за кордоном. Тому діаспора та діаспорні організації, які репрезентують своєю діяльністю та способом життя образ своєї історичної батьківщини, риси національного характеру в суспільства х, громадянами яких вони стали, є важливим чинником сприйняття України та формування її позитивного іміджу на міжнародній арені.

Перспективи закордонного українства у сфері творення міжнародного іміджу своєї батьківщини передусім залежать від вектора трансформаційних процесів України, адже багато держав світу використовують свої діаспори як інструмент для реалізації зовнішньої і внутрішньої стратегії розвитку. Зокрема, на всіх етапах свого входження до ЄС країни-кандидати активно залучали свої діаспори [1]. Тому Україні саме зараз варто не просто вкотре замислитися над співпрацею зі свою діаспорою, але й почати активно діяти в цьому напрямку.

В цьому контексті варто згадати «Управління з питань зв‘язків із закордонним українством при МЗС України», яке було створено після виборів 2004 року. Однак така, здавалося б, ефективна і багатообіцяюча структура перестала працювати у зв‘язку зі зміною уряду [2]. Натомість діюча нині «Державна програма співпраці із закордонними українцями на період до 2015 року», прийнята у 2012 році, має на меті здійснення центральними та місцевими о рганами виконавчої влади заходів щодо забезпечення співпраці із закордонними українцями, збереження їх національно-культурної ідентичності, використання їх потенціалу для утвердження позитивного міжнародного іміджу України, а також забезпечення підтримки закордонних українських громад. Важливим є пункт «Очікувані результати виконання програми, визначення її ефективності», в якому зазначається, що виконання програми дасть змогу утвердити позитивний міжнародний імідж України, активізувати співробітництво з м іжнародними організаціями, прискорити євроінтеграційні процеси, поглибити співробітництво з країнами проживання закордонних українців, створити умови для їх залучення до реалізації зовнішньо-політичних ініціатив України [3].

З іншого боку, президент «Європейської асоціації українців» Олексій Толкачов все ж вважає, що сучасна державна політика щодо українців, які мешкають за кордоном і здійснюють значний вплив на формування міжнародного іміджу України, недостатньо ефективна та потребує перегляду. На його думку, держава має активніше залучати закордонних українців та їхні об‘єднання до реалізації м іжнародної політики, як це робилося з визнання Голодомору іншими країнами [4].

Таких об‘єднань, організацій та ру хів є чимало, і серед них варто виділити «Світовий конгрес українців», «Європейську асоціацію українців», «Міжнародний благодійний фонд «Open Ukraine», «Світовий конгрес українських молодіжних організацій». Ці та багато інших представників т.зв. «третього сектору» ілюструють не лише активізацію діяльності закордонного українства, але й певну розпорошеність, відсутність координованості його зусиль, що, вочевидь, пов‘язано із відсутністю цілеспрямованого та опосередкованого впливу на їхню діяльність відповідальних за це державних органів в самій Україні.

Українська діаспора ніколи не була однорідним середовищем, що зумовлено різними обставинами і причинами, які призвели до еміграції українців. Нині ж серед закордонних українців спостерігається тенденція до мобілізації свого потенціалу у зв‘язку із сучасними подіями в Україні («Революція гідності», анексія Криму, військовий конфлікт на Сході).

Об‘єдання закордонних українців вписується в загальну світову діаспорну та міграційну мозаїку з властивими для неї внутрішніми суперечностями, конфліктами різних міграційни х хвиль, трансформаційними та асиміляційними процесами. Проте, як зазначає І. Ключковська, в нашій країні немає усвідомлення важливості діаспори у державотворчих процесах [1].

З іншого боку, факт появи незалежної України призвів до вичерпання, втрати місії української діаспори як носія національної ідеї, борця за незалежність. Натомість на зміну цій ідеї прихо дить інша «надідея» – інтеграція України до світових структур, боротьба за цивілізоване місце України на міжнародній арені, формування позитивного міжнародного іміджу нашої держави, що, водночас, призупининить процеси асиміляції українців на теренах інших держав.

Зрештою, як дещо емоційно зазначає інтернет-видання «Тиждень.ua», це правда, що Україна має співпрацювати з діаспорою, але, що набагато важливіше, Україна має зрозуміти, що без діаспори вона сама не в стані поліпшити свій імідж. Діаспора має досвід, фінанси, інститути, вплив та знання світових мов. Україна тих чинників не має і ще довго не матиме. Отже, без діаспори поліпшення іміджу неможливе [5].

Отже, суспільний і політичний вплив української діаспори, а також залучення потенціалу українства у інформаційній, культурній, інтелектуальній, а часто й у фінансовій сферах відіграє вагому роль у формуванні позитивного м іжнародного іміджу України.

Список використаних джерел:

1. Ключковська І. Держава – діаспора у світових реаліях / Ключковська І. // Наукові записки [Національного університету «Острозька академія»]. Історичні науки. – 2008. – Dbg. 11. – C. 8-19.

2. Ключковська І. Що може діаспора? Досвід інших країн та реалії України / День [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.day.kiev.ua/uk/article/cuspilstvo/shcho-mozhe-diaspora.

3. Державна програма співпраці із закордонними українцями на період до 2015 року / Верховна Рада України. Офіційний веб-портал [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/ laws/show/682-2012-%D0%BF.

4. Проблеми закордонного українства / Українська Греко- Католицька парафія Святого Миколая [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.ukrainische-kirche.com/index.php?id= 19&tx_ttnews%5Bpointer%5D=13&tx_ttnews%5Btt_news%5D=260&tx_tt news%5Bback Pid%5D=10&cHash=2017e0c176.

5. Мотиль О. Імідж України та діаспора / Тиждень.ua [Електронний ресурс]. – Режимдоступу: http://tyzhden.ua/Columns/50/5782

 

37. Італія епохи С. Берлусконі

У сучасних умовах стрімко актуалізуються проблем и політичного управління і пов‘язані із ними питання, такі, як роль у політиці сильної харизматичної особистості, плюси і мінуси тривалого перебування при владі однієї особи, питання ефективного кризового управління і народної підтримки. Надзвичайно важливими всі ці питання є і для нашої держави, тим більше сьогодні, у ситуації збройного протистояння і позачергових парламентських виборів.

В кінці 80-х поч. 90-х рр. ХХ ст. в схожій ситуації перебувала й Італія. В політичному плані постійна нестабільність і часті зміни післявоєнних урядів яких до середини 90-х р. ХХ ст. змінилися аж 55. На початку 90-х р. Італія стала свідком глибокої суспільної партійно- політичної кризи. Багато функціонерів відомих політичних партій виявилися корумпованими, втягнутими в численні зв'язки з мафіозними кланами та хабарництво. Скандальні викриття багатьох політичних лідерів призвели до кра ху всіх партій в правлячих коаліцій. Місцеві вибори 1993 р. показали наявність в державі серйозної суспільно-політичної системної кризи. У результаті в країні почалося перегрупування партійно-політичних сил та пошук нових сильних лідерів які б змогли вивести Італію не тільки із політичної а й економічної кризи.

Важливим кроком на цьому шляху стало здійснення конституційних реформ через проведення в 1993 р. референдуму з питання зміни системи виборів у вищі законодавчі органи влади. У 1993 р. до виборчої системи Італії було внесено зміни, які перетворили пряму пропорційну систему на майже мажоритарну. В березні 1994 р. на виборах замість традиційни х партій, які себе скомпрометували, взяли участь нові нетрадиційні суспільні об'єднання серед яких особливого впливу набула партія-рух ―Вперед Італіє‖, створена телемагнатом С. Берлусконі, який запропонував популістську програму, обіцяючи створити 1 м лн робочих місць, виплачувати заробітну плату домогосподаркам, не підвищувати податки, призупинити просунення комуністів до влади. Посаду прем'єр -міністра обійняв С. Берлусконі. Вперше за післявоєнну історію до складу кабінету увійшли неофашисти, які здобули 5 міністерських портфелів.

Березневі вибори 1994 р. іноді називають завершенням Першої республіки, яка існувала майже півстоліття і характеризувалася домінуванням християнських демократів (ХДП). Перший уряд Другої республіки був нетривалим (березень - грудень 1994 р.) і не виконав передвиборних обіцянок. Але саме це й привело в політику харизматичного Сільвіо Берлусконі який обіймав посаду Голови Ради міністрів Італії три періоди: протягом 1994 -1995 рр. у 2001-2006 рр. та у 2008-2011 рр.

Саме завдяки харизматичним якостям С. Берлусконі в 2000-х рр.. Італія отримала значний вплив на формування міжнародного політичного й економічного розвитку. За часів другого та третього уряду С. Берлусконі Італія бере активну участь у міжнародному житті ООН, НАТО, ЄС, ОБСЄ та інших м іжнародних організацій. У зовнішній політиці Італії для Берлусконі пріоритетними стали розширення зв'язків з державами ЄС, розвиток відносин із США та НАТО, забезпечення італійської присутності у Середземномор'ї та на Балканах.

На основі виробленої другим урядом Берлусконі нової зовнішньополітичної ідеології, відповідно до якої система міжнародних відносин характеризується завершенням періоду стратегічної невизначеності після кра ху біполярності і пере ходом до нової системи міжнародних відносин, заснованій на інтересах концепції основних акторів Італії вдалося зайняти одне з провідних місць не тільки в якості регіонального лідера, а й світового. У практичному втіленні дана концепція носила значний особистісний відбиток С. Берлусконі.

У травні 2001 р. на парламентських виборах переміг блок С. Берлусконі ― Вперед Італіє‖. Прем'єр-міністр С. Берлусконі запропонував програму реформ неоконсервативного спрямування (створення сприятливих умов для великого бізнесу), а також низку популістських обіцянок вирішити ключові проблеми країни, а саме: безробіття, застій в економіці, надмірні податки.

На парламентських виборах у травні 2006 р. виборці змусили С. Берлусконі розплатитися за невиконані обіцянки зменшити податки та скоротити безробіття, а також за зловживання владою для створення сприятливих умов для свого бізнесу, що спричинили низку судових справ проти нього. На виборах у травні 2006 р. його змінив Р. Проді. Президентом у 2006 р. став колишній комуніст Дж. Наполітано. Р. Проді не лише не зменшив податки, а й підвищив їх, що дало італійському електорату підстави зробити висновки не на його користь на парламентських вибораху квітні 2008 р.

На виборах 2008 р. успіху досяг новий блок С. Берлусконі «Народ свободи», який отримав абсолютну більшість. С. Берлуско ні утретє став прем'єр-міністром Італії. Він переміг, не вдаючись до надмірних популістських обіцянок, які він використовував раніше. Свою кампанію він побудував на тезах, що в майбутньому на Італію очікують економічні труднощі, а його виборців - непрості часи, а щоб їх пережити країні потрібен сильний лідер.

Після негативного голосування Палати депутатів національного парламенту по фінансовому звіту уряду за 2010 р., яке є визначальним для формування державного бюджету Італії С. Берлусконі був змушений подати у відставку.

Одразу після його відставки в ЗМІ появилися багато різних публікацій присвячених так званому феномену періодів правління С. Берлусконі, який отримав назву ―Берлусконізм‖. На думку авторитетного італійського філософа і редактора щомісячного журналу ―MicroMega‖ П. д‘Аркаіса, ― С. Берлусконі узаконив і зробив нормою таку суспільно-політичну поведінку, такий стиль протизаконності, який в усіх інших країнах не є припустимим навіть в малих доза х‖ [4].

Із цим твердженням важко не погодитися, оскільки фактично прихід із прихо дом С. Берлусконі до влади співпадав із одними із найтяжчих для Італії періодами, й завдяки саме його харизматичним якостям йому вдавалося як витягувати країну не тільки із економічних,а й політичних криз, так і в них втягувати.

Таким чином, в свої три періоди правління С. Берлусконі проявив себе насамперед харизма тичною особистістю, одіозним політичним лідером, перебування якого при владі характеризува лося насамперед патерналізмом як у внутрішній так і у зовнішній політиці, відхо дом від стандартів демократичного управління, які є загальноприйнятими у сучасних розвинених країнах.

Список використаних джерел:

1. Берлускони уйдет, а долговые проблемы Италии останутся? [Електронний ресурс] // Режим доступу:http://bcs-express.ru/digest/?article_id=75345

2 Гриневич В. Берлускони уйдет в отставку после принятия мер по стабилизации. [Електронний ресурс] / В. Гриневич. – Режим доступу: http://ria.ru/world/20111108/484263488.html

3. Италия без Берлускони. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://friendland.gip-gip.com/t1073-topic

4. Osvaldo Croci. The Second Berlusconi Government and Italian Foreign Policy / Croci Osvaldo // The International Spectator. – 2002 – N:2 – Р. 89-101.

 

38. Транснаціональні корпорації (ТНК) у сучасному глобалізованому світі

За образним визначенням російських долідників Є.Зав‘ялової і Є.Етокової, «протягом останніх років світ нібито зійшов з розуму, все швидше і швидше нарощуючи темпи консолідації на національному та міжнародному рівні». Це особливо яскраво проявляється у розвитку транснаціональних корпорацій (ТНК), що стали одним з основних суб'єктів міжнародних відносин і світової економіки. З цим досить складно не погодитися, бо з самого визначення ТНК чітко виявляється їх тісний взаємозв'язок з міжнародним середовищем. За одними джерелами транснаціональна корпорація - компанія (корпорація), що володіє виробничими підрозділами в декількох країнах. За iншими джерелами воно звучить так: компанія, на зарубіжну діяльність якої припадає близько 25-30% її загального обсягу і має філії в двох і більше країнах [1].

Міжнародні процеси свідчать, що еволюція діяльності ТНК безпосередньо впливає не тільки на економічний розвиток країн, де розташовані їхні дочірні структури, а й навіть на світову економіку і грають важливу роль у міжнародних відносинах і глобалізації. У зв'язку з цим, дослідження ТНК, як глобального суб'єкта, і пов'язаних з цим процесів активізації міжнародних відносин, є безумовно актуальним.

З періоду зародження ТНК (наприкінці XIX століття) їх діяльність зазнала значної трансформації. На сучасному етапі еволюції ТНК перетворилися на незалежні економічні «організми» зі своїми самостійними внутрішніми ресурсами і стратегічними цілями. Їх роль у розвитку ринків тієї чи іншої продукції постійно зростає, що дає їм можливість впливати на динаміку міжнародного виробництва і структуру світової торгівлі. Іншим безумовно важливим аспектом діяльності нинішніх ТНК є стрімкий розвиток сфери послуг і телекомунікаційних технологій.

У сучасному світі налічується більше 70 тисяч ТНК, а з числом їхніх закордонних філій – понад 790 тисяч. Розмах діяльності транснаціональних корпорацій характеризується дуже великими масштабами. Деякі ТНК (наприклад, « General Electric», «ExxonMobil Corporation», « Genera l Motors», «Ford», «Royal Dutch Shell») розпоряджаються коштами, що перевищують розмір національного до хо ду багатьох держав. Отже, взагалі, транснаціональні корпорації володіють величезною економічною владою. Серед найбільш потужних варто виділити «Unilever», «Nestle», « P&G», «KRAFT», «Mars», «Siemens AG», «Ford Motor Company», «Apple» тощо [3].

ТНК відіграють важливу роль у поширенні міжнародних стандартів. Практикуються такі методи роботи з персоналом як «перехресне запилення», де в рамках транснаціональних корпорацій фахівці стають мобільними, здатними до перенесення в інші країни. В таких компаніях як «Nestle», "Ericsson", " McDonalds" співробітники мають можливість вчитися і працювати по всьому світу. Наприклад, голова представництва корпорації "Ericsson" в Білорусі - хорват, у Вірменії - поляк, на Україні - німець. В штаб-квартирі компанії в Швеції можна побачити і європейців, і азіатів, і американців.

Країни, в яких є дочірні структури ТНК виграють у багатьох аспектах. А саме: знижується рівень безробіття, зростають до ходи бюджету, зміцнюються зовнішньоторговельні позиції держав. Серед плюсів також можна виділити впровадження нових технологій, налагодження виробництва, привнесення ефективного стилю менеджменту та організаційних практик ведення бізнесу. Однак є й мінуси, серед них і за хоплення іноземними корпораціями найбільш розвинених і перспективних сегментів пром ислового виробництва, і витіснення національного бізнесу, і скорочення до ходів бюджетів через використання з боку ТНК трансфертних цін тощо.

Для уникнення такого розвитку подій, ряд країн СНД вжили попереджувальні кроки по розробці законодавства, що ускла днює прихід іноземного капіталу або на практиці заважає веденню їхнього бізнесу. Проте, видається більш правильним утримування балансу між за хис том національної безпеки приймаючих країн і тими можливостями, які надає великий іноземний бізнес з розвитку їхн іх економік. І, звичайно ж, посилення, підтримка і за хис т вітчизняних підприємств, які в подальшому могли б вирости в найбільші національні корпорації і мали б можливість конкурувати з транснаціональними гігантами світової економіки, в кінцевому підсумку, буде запорукою процвітання кожної з країн [2].

Таким чином, можна зробити висновок, що в сучасному світі ТНК, в силу своєї фінансової могутності, стали об'єктивним явищем економічного і політичного життя. Переступивши національні кордони, транснаціональний капітал створив нову систему міжнародних відносин, в якій значну, якщо не визначальну роль, стали вiдiгравати наддержавні утворення, в першу чергу, самі ТНК.

Список використаних джерел:

1. Конвенції про транснаціональні корпорації Конвенції від 6 березня 1998 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/921 -14

2. Покровська В.В. Інтернаціоналізація виробництва та критерії діяльності в рамках сучасних транснаціональних компаній / В. В. Покровская. – М. : 2007. – 47-53 с.

3. Черніков Г.П. Дуже великі транснаціональні корпорації і сучасний світ / Г.П. Черніков, Д.А. Чернікова. - М: ЗАТ Видавництво «Економіка», 2008. - 399 с.

 

39. Українсько-грузинські відносини: здобутки, проблеми та перспективи розвитку

Відносини України з Грузією завжди мали особливий характер, будувалися на принципах рівноправ‘я, тісного партнерства та спільних інтересів, в атмосфері дружби та взаємопідтримки. На сучасному етапі виникає потреба в переосмисленні особливостей сучасних двосторонніх відносин між Україною та Грузією задля їх подальшої продуктивної співпраці.

За період з 1991 року і до нашого часу була створена потужна договірно-правова база між державами, яка складає понад 130 договорів. Головним із них є Договір про дружбу, співробітництво і взаємодопомогу між Україною та Республікою Грузія від 13 квітня 1993 року, в якому йшлося про встановлення дружніх стосунків, з метою тісної співпраці та мирного співіснування. Саме цей договір можна вважати основним фундаментом українського-грузинських відносин.

Також важливим політичним документом є Декларація про розвиток відносин стратегічного характеру між Україною і Грузією від 25 березня 2005 року, в якій наголошено, що між двома країнами розбудовуються відносини стратегічного характеру.

В історії незалежних України та Грузії є ряд дуже с хожих подій.

Загалом можна провести декілька чітких паралелей: Трояндова революція – Помаранчева революція; прихід до влади Міха їла Саакашвілі та Віктора Ющенка шляхом мирних демонстрацій; російсько-грузинська війна 2008 – військові протистояння на с хо ді України 2013-2014 років. З 1991 року Україна активно підтримувала територіальну цілісність та суверенітет Грузії у міжнародно визнаних кордона х, а також при розгляді питань щодо врегулювання національних конфліктів на її території. У 2014 році Грузія зі свого боку не визнає самопроголошені ДНР та ЛНР, засуджує анексію Криму Росією і підтримує територіальну цілісність України.

Спільні позиції України та Грузії щодо ведення активної зовнішньої політики, зумовлюють їх тісне співробітництво в міжнародних та регіональних організаціях: ООН, Раді Європи, ОБСЄ, ОЧЕС. Важливе місце серед них посідає організація ГУАМ: нині налагоджено високий рівень співпраці країн-членів з досить широкого спектру питань. Важливим є спільний європейський напрямок країн: 30 березня 2012 року Україна парафувала Угоду про асоціацію з ЄС, а Грузія зробила це 28-29 листопада 2013 року на Вільнюському саміті Східного партнерства.

На цьому ж саміті планувалось підписання Україною Угоди про асоціацію, однак вище керівництво держави призупинило цей процес. 21 березня 2014 року все ж було підписано політичну частину Угоди між ЄС та Україною. 27 червня 2014 року було здійснено наступні кроки країнами до євроінтеграції: Грузія підписала Угоду про асоціацію з Європейським союзом, а Україна підписала Угоду про поглиблену та всеосяжну зону вільної торгівлі, яка є частиною Угоди про асоціацію.

Торгово-економічне співробітництво між Україною і Грузією має досить успішну історію розвитку. Важливим кроком до посилення економічної співпраці стало відкриття поромної переправи Поті/Батумі-Іллічівськ й нафтотерміналу Баку-Поті в 1999 році. Однак тривала світова фінансова криза, яка розпочалася 2008 року негативно позначилася на двосторонній торгівлі. Як наслідок, у 2009 році товарообіг між Україною та Грузією склав 566 млн. дол. США, що майже на 40% менше, ніж було у 2008 році [4]. Товарообіг між країнами за 2012 рік сягнув 800 млн. дол. США. До 2015 року планується переступити дво хм ільярдний рубіж[5]. Особливого значення набуває діяльність Спільної міжурядової українсько- грузинської комісії з економічного співробітництва, що повинна посилити економічну співпрацю між двома країнами.

Однією з найважливіших проблем України та Грузії є нестабільність розвитку відносин м іж цими державами. Від 1991 року українсько-грузинська співпраця активно набирала обертів, особливо під час президентства В. Ющенка. Однак після прихо ду його наступника В.Януковича відразу відчулось помітне по холо дання у відносинах з Грузією. П. Порошенко, який нині є Президентом України, надолужує згаяний час та активно відновлює послаблену співпрацю між країнами. Колишній міністр економіки Грузії 2004- 2008 років Ка ха Бендукізде став радником Петра Порошенка, що дасть змогу перейняти грузинський досвід реформування країни. Також вище керівництво України активно переймає військовий досвід протистояння Росії та Грузії.

Українсько-грузинські відносини в усі часи будувалися на принципах партнерства і спільного інтересу, в дусі традиційної дружби та взаємодопомоги. Будемо сподіватись, що такими вони збережуться і на майбутнє. Водночас на сучасному етапі необхідно активізувати торговельно-економічної відносини, реалізацію спільних проектів, зокрема в енергетичній галузі, розвиток туризму, залучення інвестицій, а також активізації впровадження в Україні сучасних технологій надання адм іністративних послуг.

Україна і Грузія однаково зацікавлені в тому, щоб розвивати взаємовигідне співробітництво. І цей процес, завдяки спільним зусиллям, не стоїть на місці.

Список використаних джерел:

1. «М‘яка сила» України в Грузії [Електронний ресурс] / Главком. – 2011. – 27 жовтня. – Режимдоступу: URL:glavcom.ua/articles/ 5171.html.

2. Украина - Грузия: пути сотрудничества и партнерства [Електронний ресурс] / Владимир Антидзе// Вечерний Тбилиси. – 2012. – 11 сентября – Режим доступу:URL:georgia.mfa. gov. ua/ua/press- center/publications/737-ukrainagruzija-puti-sotrudnichestva-i-partnerstva.

3. Україна й Грузія – друзі назавжди. Політика і час. Спис М. – 2005. - №2. – с. 3-15.

4. Щодо українсько-грузинських відносин [Електронний ресурс]./ В.Цибенко // Дискусійний клуб САМІТ. – 2010. – 16 листопада – Режим доступу:URL:georgia.mfa.gov.ua/ua/embassy/ ambassador/interviews/ 111-shhodo-ukrajinsyko-gruzinsykih-vidnosin.

5. РБК Україна [Електронний ресурс]. – Режим доступу: URL:www.rbc.ua/ukr/interview/economic/ grigol-katamadze-tovarooborot- mezhdu-gruziey-i-ukrainoy-30102012185000

 

40. Європейський Союз: сучасні проблеми та можливі перспективи розвитку

Європейський Союз є важливою і впливовою складовою світової спільноти і одним з трьох основних і найбільш розвинених центрів сучасного світу, поряд із США та Японією. На нього припадає майже чверть світової торгівлі, це також найбільший світовий імпортер сільськогосподарської продукції і сировини [1]. Але навіть таке могутнє об‘єднання 28 країн має свої зовнішньоекономічні проблеми, які пов‘язані з веденням економічної діяльності. Все це обумовлює актуальність обраної теми наукового дослідження.

До зовнішньоекономічних проблем Європейського Союзу відносять:

- проблеми фінансування державної соціальної сфери країн ЄС;

- проблема перевиробництва сільськогосподарської продукції країн ЄС;

- фінансова проблема в єврозоні, яка впливає на єдність країн - членів ЄС;

- проблема гармонізації та приведення до однаковості торговельно -економічного законодавства країн ЄС;

- проблеми, пов‘язані з введенням «євро» в готівковий обіг [2].

Не дивлячись на існуючі проблеми вважаємо за потрібне виокремити деякі позитивні сторони функціонування ЄС, а відтак можливі перспективи його подальшого розвитку.

Інтеграційна взаємодія країн ЄС ґрунтується на взаємодоповнюваності економік, спільному використанні економічного потенціалу, розвитку найсучасніших технологій, ресурсів та фінансових коштів. Перспективи європейської економіки пов'язані, з одного боку, з вирішенням ряду складних взаємозалежних проблем, що уособлюють соціальні досягнення і успіхи традиційної Європи, з іншого - консервуючу неефективну, в сучасних умова х, економічну структуру.

Зокрема, підтримання діючої системи соціальних гарантій потребує значних державних витрат, що, у свою чергу, утримує податкові ставки на високому рівні і гальмує економічне зростання. Інші найважливіші завдання пов'язані з реформуванням пенсійних систем і переглядом політики стосовно державної власності і регулювання ринків. Проте незважаючи на існуючі проблеми, позитивна складова в його функціонуванні переважає, завдяки об'єднанню капіталу, людських ресурсів, обміну інформацією, досвіду країн ЄС. Це дає підстави виділити такі перспективні напрямки його розвитку:

- проведення нейтральної бюджетної політики, яка не перешкоджатиме економічному зростанню;

- створення більш кращих умов життя в країнах ЄС, з метою залучення працездатних молодих людей з закордону;

- зміцнення співробітництва країн ЄС у багатьох сфера х: енергетика, транспорт, інформаційні технології, комунікації, сільське господарство, космос, авіація, наукові дослідження, фінансові послуги, право на інтелектуальну власність, інвестиції, навколишнє середовище;

- вдосконалення правових основ енергетики і транспорту країн ЄС;

- залучення високих технологій та ноу-хау, досвіду менеджменту;

- вжиття за хо дів з боку ЄС щодо захисту суверенітету, незалежності, єдності і територіальної цілісності з метою підтримання миру і стабільності у всьому світі;

- розширення спільних наукових досліджень, обмін фахівцями в країнах ЄС;

- вироблення стратегії і спеціальних за хо дів ЄС для підтримки економічної стабільності, зміцнення відносин між державами, заснованого на повазі інтересів один одного, підвищення конкурентоспроможності країн [3].

Отже, маємо підстави дійти висновку, що не дивлячись на всі існуючі зовнішньоекономічні проблеми - Європейський Союз на сьогоднішній день розвивається досить швидкими темпами, особливо у сфері торгівлі. Економічні відносини між країнами ЄС поступово піднімаються на новий щабель розвитку.

Вони базуються на взаємних інтереса х, повазі до основних принципів міжнародного права, поглибленні і прискоренні інте граційних процесів. Країни ЄС демонструють щире бажання до співпраці зі своїми сусідами, в тому числі і з Україною. Цьому сприяє наявний економічний потенціал, впливові позиції у світовому співтоваристві.

Список використаних джерел:

1.Ротфельд А.Д. Зовнішньоекономічні проблеми Європейського Союзу / А. Д. Ротфельд.- Москва, 2012. - С. 45-50

2. Економічні проблеми Європейського Союзу // Міжнародна життя.- № 7. - 2013. - С. 23-262.

3.Європейський Союз Перспективи // Дипломат / Foreignpolicy. - № 8. - 2013. - С. 12-15

 

41. Позиція Литви щодо вторгнення Росії в Україну

Неоголошена війна Росії проти України сколихнула світ, особливо європейську його частину. Більшість країн даного континенту розцінюють подальше розгортання російсько -українського конфлікту як загрозу для власної безпеки. Серед таких держав і Литва, яка зараз є тимчасовим членом Ради Безпеки ООН. На засіданнях РБ ООН, саме Литва виступила ініціатором розгляду російського вторгнення на територію суверенної держави. З і свого історичного досвіду Литва знає, що таке російська окупація. Відсутність власних військово-повітряних сил змушує країну серйозно замислитись над власною безпекою.

Підтримку України Литва здійснила на міжнародному форумі. Так, на засіданні РБ ООН, скликаній 28 серпня, Литва рішуче засудила вторгнення Росії в Україну. Представник Литви, Райм онда Мурмокайте, зазначила, що її держава рішуче засуджує російське вторгнення на територію України. Вона наголосила на тому, що порушення незалежності, суверенітету і територіальної цілісності України, створює загрозу для миру, безпеки і стабільності в регіоні та за його межами. Литовський дипломат також сказала про те, що дії Росії порушують Статут ООН та інші норми міжнародного права. За її словами, Україна потребує не російського гуманітарного конвою, а дотримання самою Росією принципів міжнародного права. Литва закликала Росію якомога швидше вивести свої війська з території України та припинити постачати зброю сепаратистам [1].

У серпні Міністерство закордонних справ Литви зробило заяву, в якій рішуче засуджувалося порушення режиму припинення вогню, що спровокувало нові жертви. Держава закликала всі сторони строго дотримуватися угоди про припинення вогню [2].

Важливою подією практичного значення стало підписання 19 вересня у Варшаві Угоди між Кабінетом Міністрів України та урядами Литви і Польщі про створення спільної литовсько- польсько-української бригади. Мета створення бригади полягала у підвищенні рівня взаємної довіри та співпраці між країнами, а також покращення безпекової ситуації в регіоні, окрім того, зміцнення військової співпраці м іж державами з метою опанування передовими оперативними стандартами підготовки військ та досягнення оперативної взаємосумісності [3].

Саме тому Литва та Польща виступають лоб істами українських інтересів у міжнародних інституціях, зокрема: в ЄС. Даний проект дозволить українським військовим перейняти досвід і стандарти НАТО, адже альянс на сьогодні –найефективніша система колективної безпеки. Крім того, для Литви, створення бригади – пріоритет. Тим більше литовський бізнес не настільки зв'язаний з російськими ринками, щоб зазнати збитків від російських санкцій.

Таким чином, Литва на дипломатичному рівні підтримала незалежність та територіальну цілісність України, дана позиція вихо дить із самої сутності демократичної держави, яка знаходиться під військовою «парасолькою» Північноатлан-тичного альянсу та в ЄС, а також з ментальної сутності. Адже Литва, яка була колись у складі СРСР, розуміє, як важко порвати «родинні узи» з амбітною державою.

Список використаних джерел:

1. Romoje aptartos pagrindinės grėsmės Europos saugumui // [Електронний ресурс], – Режим доступу : http://www.urm.lt/default/lt/ naujienos/ jt-saugumo-taryboje -lietuva- pasmerke -rusijos- invazija-i- ukraina

2. Lietuvos Respublikos užsienio reikalų ministerija [Електронний ресурс], – Режим доступу : http://www.urm.lt/def ault/lt/naujienos/urm- pareiskimas-del -paliau bu-pazeidimu-rytu-ukrainoje

3. Lietuvos Respublikos užsienio reikalų ministerija [Електронний ресурс], – Режим доступу: http://www.mil.gov.ua/news2014/09/19/pidpisano-ugodu-shhod o-stvorennya- spilnoi- litovsko-polsko - ukrain skoi-brigadi/

 

42. Економічне співробітництво КНР з країнами Центральної Азії

На сьогоднішній день роль та м ісце Китаю в міжнародних відносинах є однією з найбільш популярних тем в міжнародних дискурсах. Одним з ключових регіонів для Китаю є Центральна Азія. З багатьох причин КНР зацікавлена у створенні ме ханізмів конструктивної взаємодії з державами Центральної Азії і одним з таких напрямків є економічне співробітництво.

Після розпаду Радянського Союзу і утворення нових незалежних держав у Центральній Азії цей регіон привернув до себе увагу КНР тим, що він багатий природними ресурсами, в особливості вуглеводнями. В умовах прискореного економічного розвитку КНР доводилося дбати про свою енергетичну безпеку, тому Центральна Азія представилася перспективним маршрутом диверсифікації імпорту палива. А ле економічні інтереси Китаю в ЦАР не обмежуються енергетикою. КНР необхідно було розвивати західні райони, в першу чергу Синьцзян, який межує з державами регіону [1, с.17].

На початку 1990-х років економічні зв'язки Китаю з країнами ЦА тільки зароджувалися і обмежувалися виключно торгівлею в незначних масштаба х. У 1992-1995 роках щорічний товарообіг становив 360 - 512 млн. доларів. Торгівля в той час велася в основному з Каза хс таном і Киргизстаном. Саме з цих країн здійснювався реекспорт китайської продукції в інші країни ЦА [2, с.77]. Це пов‘язано з об‘єктивними причинами, такими як зручне географічне положення та розвитком залізничного транспорту між Китаєм та Казахстаном. Також потік товарів прохо дить до північної частини Киргизстану через Нарин [3, с.49].

У другій половині 1990-х років було надано значний імпульс розвитку економічних відносин Китаю і країн ЦА. Це в першу чергу виразилося в збільшенні масштабів китайської торгової присутності в регіоні. Високі обсяги торгівлі з Китаєм стали характерні вже не тільки для Казахстану і Киргизстану, а й для Узбекистану. У 1996 -2000 роках товарообіг Китаю з центральноазіатськими країнами зріс в порівнянні з першою половиною 1990-х років в два рази і зна хо дився в межах 580-1050 млн. доларів. У той же час структура торгівлі країн регіону з Китаєм все більш виразно складалася по принципу «сировину в обмін на готову продукцію»: держави ЦА експортували в КНР в основному енергоносії, хім ічну і текстильну сировину, метали і навіть їх лом. У свою чергу експорт з КНР у ЦА складався в основному з товарів широкого вжитку [2, с.81].

У період 2000-2003 торгівля між КНР та країнами Центральної Азії збільшилася до 3,3 млрд. доларів. З 2004 по 2007, ця тенденція зростання торгівлі стала більш стійкою: оборот збільшився в 3,7 рази (270 відсотків), або з 4,3 до 16 млрд. доларів [3, с. 48]. У 2009 році об‘єм торгівлі знизився, це пов‘язано з наслідками світового фінансово-економічної кризи, але подібні зміни слід розглядати як тимчасове явище [2, с.86].

На сьогоднішній день практична співпраця між Китаєм і Центральною Азією вийшло на новий щабель, в тому числі величезні вклади двох сторін в взаємовигідне співробітництво і активне розширення сфери співробітництва та підвищення рівня кооперації. Згідно з наявною інформацією, обсяг двосторонньої торгівлі між Китаєм і п'ятьма країнами Центральної Азії перевищив 46 млрд. доларів США, що також встановив новий історичний рекорд. Крім того, Китай вже став першим торговим партнером Каза хс тану і Туркменістану і займає друге найважливіше місце для Киргизії і Узбекистану в економічних відносинах. Таджикистан, в свою чергу, оцінює Китай як третього по величині торгового партнера [4].

Можна зробити висновок, що з одного боку роль і місце КНР в сучасному світі, значний розвиток китайської економіки міг би слугувати локомотивом розвитку економіки країн ЦА. З іншого боку, вра ховуючи проблеми, які стоять на шляху самого Китаю, може бути побудована інша с хема розвитку відносин з країнами ЦА, яка буде носити прагматичний характер. В такому разі КНР намагатиметься використати сировинну базу регіону для забезпечення своїх потреб.

Список використаних джерел:

1. Мальцев А. Е. Особенности политики КНР в Центральной Азии в оценках российских и западных ученых / Антон Евгеньевич Мальцев // Сравнительная политика. – 2012. – № 4(10). – С. 17 – 31.

2. Парамонов В. Внешняя политика Китая в Центральной Азии / Владимир Парамонов, Алексей Строков, Олег Столповский // Центральная Азия и Кавказ. – 2010. – Т. 13. Вып. 4. – С. 74-89.

3. Ibraimov S. China-Central Asia Trade Relations: Economic and Social Patterns / Sadykzhan Ibraimov // The China and Eurasia Forum Quaterly. – 2009. – Vol. 7. № 1. – P. 47-60.

4. Китай и Центральная Азия вместе исполняют мечту [Електронний ресурс] // Газета «Жэньминь Жибао»: официальный сайт. – 2014. – 7 января. – Режим доступу: http://russian.people.com. cn/95181/8505971.html

 

43. «Сонячні плями» іміджевої стратегії Китаю

Лі Куан Ю, колишній прем‘єр-міністр Сінгапуру і один з найбільш прозорливих азіатських аналітиків, мудро зауважив: «Як може Китай не прагнути стати номером один в Азії, а згодом — у всьому світі?» [4, с. 2]. Країна, яка нещодавно була визнана першою світовою економікою за ВВП, перера хованим за паритетом купівельної спроможності ($17,6 трлн), виділяє колосальні кошти для формування та шліфування власного досконалого міжнародного іміджу. Але наскільки успішними є квапливі кроки в даному напрямку?

За підсумками 2013 року, у топ-10 найгарячіших тем, пов‘язаних із Китаєм, увійшли: передача влади п‘ятому поколінню керівників КНР, боротьба із корупцією та бюрократією, рішення третього пленуму ЦК КПК 18-го скликання, посилення позицій Китаю в Центральній Азії і на морі, зміцнення юаня, досягнення КНР у космічній галузі, заворушення у Сіньцзяні і теракт у Пекіні, екологічні проблеми, зараження людини вірусом пташиного грипу H7N9, природні лиха та техногенні катастрофи [1]. Вочевидь, чотири останніх інформаційних приводи мають явне негативне забарвлення.

Чи можна стверджувати, спираючись на ці дані, що на китайській «сонячній» і гладко «причесаній» іміджевій політиці все сильніше проступають «плями»?

Міжнародний порядок денний новин формують такі «медіа- акули», як BBC, CNN, DW, що приділяють першочергову увагу злободенним, незручним і слизьким питанням сучасного буття КНР. Порівняно із західними ЗМІ, спроби китайських провладних рупорів відповісти на інформаційні «удари» і викликати жвавий інтерес, наприклад, до історії і культури Стародавнього Китаю виглядають беззубо і абсолютно не актуально.

Протягом останнього десятиріччя публічна дипломатія КНР уперто й старанно прагне розтлумачити західному світові всі принади китайських цінностей, переважно за допомогою мережі більш ніж 480 Інститутів Конфуція, центрального телебачення Китаю (CCTV), інформаційних агентств (Xinhua) та друкованих видань (China Daily, Global Times, People‘s Daily). Проте офіційний інформаційний продукт китайської влади має нудотно-патріотичний запах і позитивно- ідеологічний присмак, що не може подобатися передбачуваній іноземній цільовій аудиторії — освіченим жителям великих міст віком від 16 до 35 років. Приклад Китаю демонструє, що розбудова привабливого іміджу країни неможлива тільки за підтримки державних інститутів. Теперішню китайську стратегію іміджевої «ліпки» складно назвати цілком успішною через певну відірваність від реальності, відсутність довгострокового партнерства влади з окремими соціальними групами, представниками бізнесу, творчими і впливовими особистостями, здатними донести масам національні ідеї КНР не в формі відвертої і нав‘язливої пропаганди [3].

Інакше кажучи, Китай потрапив у замкнене коло, де владних фінансових ресурсів для просування «м‘якої сили» предостатньо, але відчувається брак плюралізму думок, який, у свою чергу, загрожує розхита ти саму конструкцію апарату влади. Молоде покоління китайців надзвичайно сприйнятливе до західних заразливих «поривів вітру» в IT-сфері, моді, те хніці, літературі, індустрії розваг і поп- культурі взагалі, проте чи з‘являться у самого Китаю технології, рівень і якість життя, які влаштують іноземців? Чи будуть у китайців пісні, вірші та ідеї, що маяком ваблять людей через кордони [2]?

Крім того, безліч талановитих і відомих у Піднебесній китайців, які могли б виступити в ролі «провідників» публічної дипломатії, не мають простору для маневру або залишаються непоміченими через монополізацію іміджевого «поля бою» офіційним Пекіном. Складається враження, що « дипломатія панд» — це єдиний масштабний, довгограючий і, найголовніше, універсальний проект «м‘якої сили» Китаю, оскільки західний світ краще сприймає панд, ніж китайських знаменитостей. Ситуацію вдалося переломити першій леді країни — Пен Ліюань, яка завдяки бездоганному стилю, відкритості та харизматичності стала медійним обличчям курсу «китайської мрії», проголошеного лідером КНР Сі Цзіньпіном. Таким чином, людський вимір ім іджевої стратегії Китаю має стати ключовим у питанні підтримки позитивного іміджу країни та суттєво зменшити його «плямистість».

З одного боку, публічна дипломатія КНР занадто молода, бюрократизована і підконтрольна державі, щоб вирішувати важливі завдання на світовому рівні. З іншого боку, з огляду на здатність Китаю активно запозичувати і перекроювати на власний лад практики Захо ду, можна вважати, що нинішні кроки Пекіна з вибудовування стратегії переконання у мирному піднесенні КНР — це тільки початок великого і довгого шляху.

Список використаних джерел:

1. 10 главных тем 2013 года в Китае [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://chinababe.ru/society/2013/12/18/main-2013/

2. Васильев А. М. Китай, куда несешься ты?! / А. М. Васильев. — Азия и Африка сегодня. — 2014. — № 8. — С. 2–11.

3. Гущин А. Мимикрия китайского дракона / А. Гущин. — Россия в глобальной политике. — 2013. — 12 ноября.

4. Lee Kuan Yew : The Grand Master‘s Insights on China, the United States, and the World / G. Allison, R. D. Blackwill, A. Wyne, H. A. Kissinger. — Cambridge : The MIT Press, 2013. — 224 p.

 

44. Діяльність організації Джойнт на території Радянської Білорусі в міжвоєнний період

Радянська Білорусь пережила складні часи в міжвоєнний період. У подоланні кризових явищ з допомогою виступали організації, комітети. Визначною благодійною організацією був Джойнт або як раніше називали «Американський Єврейський Об'єднаний Розподільчий Комітет», який був створений у жовтні 1914 року. Протягом Першої світової війни Джойнт зіграв вирішальну роль в підтримці життя євреїв у різних зонах, де про ходила війна.

У лютому 1923 р. представництво Джойнт було відкрито в Мінську. Також були представництва у Вітебській, Гомельській та Могильовській губерніях. Джойнт, як гуманітарна і некомерційна організація, вніс великий вклад в допомогу єврейському населенню в 1920 -і – 1930-і рр.

Наприкінці І Світової війни організація зіштовхнулася з тим, що тисячі євреїв потребували допомоги. Багато з них втратили майно та засоби до існування. Тому, головними аспектами в роботі виявилися: допомога потерпілим у війні, підтримка дітей та сімей, розвиток єврейської спільноти. Згодом, Джойнт надавав допомогу не лише єврейському населенню, а й всім націям, які були в небезпеці, поза зоною США.

Вже на початку 1920-х років Джойнт витратив близько 22 млн доларів. Організація розмістила 913 дитячих будинків на території радянського союзу, в яких було майже сорок тисяч дітей; для них ввозили борошно, крупу, рис, квасолю, жири, цукор, какао, су хе молоко. Здійснювали речове забезпечення: дитячі пальто, костюми, светри та взуття; для дитячих будинків заготовляли паливо і необхідне обладнання, ремонтували будинки й наймали обслуговуючий персонал [1].

У післявоєнній період ситуація була складна. Сотні тисяч біженців втекли або були вигнані з регіонів. Джойнт направив медико - санітарну допомогу, сприяв створенню тимчасового притулку та карантинних станцій. Також почав фінансування о хорони здоров'я та забезпечення дітей [2].

До 1923 року, Джойнт співпрацював з Американською Адміністрацією Допомоги (АРА). Саме АРА допомагала із забезпеченням продовольчих товарів та вивезенням їх на терени СРСР. Особлива увага приділялася не лише євреям, а й підтримці інтелігенції, вчених і діячів культури. Джойнт виділив багато коштів на медичні університети та медичне забезпечення лікарень в Радянській Білорусі. Через це вдалося запобігти масові епідемії серед єврейського населення голодуючих районів. Майже у всіх м істах для престарілих, які залишилися без нагляду, створювалися будинки для престарілих осіб.

1 листопада 1923 «Джойнт» припинив свою діяльність на території БССР. А ле надання гуманітарної та грошової допомоги певним навчальним закладам, дитячим будинкам і дитячим садкам тривало. Діяльність «Джойнт» продовжив «Агро-Джойнт», який функціонував до 1938 року [3].

«Агро-Джойнт» надавав допомогу єврейському населенню. Тим самим підтримуючи позичково-кредитні каси, виробничі кооперативи, медичні установи та професійно-те хнічні школи. До 1929 року деяка частина його бюджету витрачалася також на підтримку незалежних єврейських організацій соціальної допомоги, єврейської культури та релігійної діяльності [4].

Діяльність Джойнт зіграло важливу роль у ліквідації катастрофічних явищ, в яких на той момент перебувала Радянська Білорусь. Організація зуміла надати допомогу майже усьому постраждалому населенню, забезпечити продовольчими товарами, одягом, медикаментами, а також допомогти у розвитку сільського господарства. Також була зроблена реорганізація робот таким чином, щоб вона була спрямована на відновлення самостійної діяльності спільнот та опору на власні ресурси.

Список використаних джерел:

1. Вейцбліт І.І. Рух єврейської людності на Україні періоду 1897- 1926 рр. – К., 1930. – 109 с.

2. Архів документів Американського єврейського об‘єднаного розподільчого комітету /A Joint Effort: JDC's Beginnings, 1914 -1921 – The Creation of JDC [Електронний ресурс] // АД АЄОРК. – Режим доступу: http://archives.jdc.org. /exhibits/a-joint-effort. pdf.

3. Иоффе Э. «Джойнт» в Беларуси [Електронний ресурс] //Свободные новости плюс. – Режим доступу: http://old.sn- plus.com/!_old-site_!/arhive/december04/1/str/1-07.htm

4. Джойнт (American Jewish Joint Distribution Committee) [Електронний ресурс] // Дом еврейской культуры. - Режим доступу: http://esod.spb.ru/history.html

 

45. В’єтнамо-російське воєнне співробітництво 2013 -2014 рр.

В‘єтнамо-російське воєнно-технічне співробітництво є одним з пріоритетних, а наразі лише набирає обертів.

Ще у жовтні 2008 р. під час візиту до Москви колишнього президента В‘єтнаму Нгуєн Мінь Чьєта був підписаний Меморандум про стратегію воєнно-технічного співробітництва на період до 2020 р. [1; с. 127]. Як заявив посол Соціалістичної Республіки В‘єтнам Фам Суан Шон: «Ми закуповуємо в Росії близько 95% озброєння, що пов‘язане зі швидким зростанням в‘єтнамської економіки. Це дає нам можливість модернізувати та закуповувати нове озброєння». Також посол наголосив на тому, що російська зброя знайома В‘єтнаму своєю надійністю, так як Росія є одним із давніх та перевірених партнерів. У модернізації воєнно-морського флоту СРВ за допомогою Росії немає нічого дивного, бо В‘єтнам є морською державою, в якої близько половини ВВП пов‘язане із морем [2].

У травні 2013 р. на зас іданні Комісії з воєнно-технічного співробітництва була досягнута домовленість про співпрацю у військовій області між Митним Союзом та Ханоєм, що включає в себе залучення інноваційних розробок та те хно логій, організацію спільних виробництв та передачу те хно логій з виготовлення продукції військового призначення.

Росія свого часу поставила СРВ багато підводних човнів, ракетних систем берегової оборони, бойових кораблів. Також Російська Федерація надала В‘єтнаму можливість самому будувати патрульні воєнні кораблі, а завдяки укладеним контрактам на закупку в Росії систем та новітніх літаків протиповітряної оборони в‘єтнамська авіація зараз широко модернізується [3; c. 74].

Незважаючи на те, що останнім часом співробітництво між СРВ та РФ у воєнно-те хнічній галузі посилилося, тим не менш В‘єтнам заявляє і про деякі обмеження в цій галузі. СРВ чітко слідує своїй політиці трьох «ні»: 1) Недопущення утворення воєнних баз на своїй території, що стосується усіх держав, а не лише Росії. Так порт Камрань (який вважається одним з найкращих глибоководних портів світу) дозволяється використовувати лише для матеріально -технічного забезпечення цивільних суден (і місій) всім бажаючим на комерційній основі; 2) Не використовувати відносини з однією державою проти іншої; 3) Не створювати воєнні союзи з іноземними державами [2].

На даний момент сторони планують розширити співробітництво в галузі безпеки та національної оборони за рахунок: 1) Спільного інвестування в оборонні комплекси обох сторін; 2) Продовження постачання Росією озброєння СРВ на основі діючих двосторонніх угод; 3) Сприяння у підготовці кадрів в‘єтнамської армії та флоту з боку Росії [4; c. 65].

Разом із цим, Росія водночас займається поставками озброєння до КНР, що викликає занепокоєння в СРВ, бо існує цілий ряд невирішених питань конфліктного характеру між В‘єтнамом та Китаєм на сучасному рівні. Це пов‘язано зі статусом островів Спратлі та Парасельських островів, які лежать на шляхах, що з‘єднують Індійський та Тихий океани [5; с. 35-36]. До того ж, архіпелаг Спратлі багатий на нафту та природний газ. Для Росії ж покращення відносин з Китаєм відіграє дуже важливе значення, що пов‘язане з багатьма сферами співробітництва. Тому, Росія не підтримує зазіхання В‘єтнаму на Парасельські острови, а це у відповідь вилилося у відмові СРВ від закупки російського озброєння на користь ізраїльського в хо ді останніх тендерів. Отже, з усього видно, що проблема китайсько - в‘єтнамських конфліктів гальмує розвиток співробітництва між СРВ та Росією.

Таким чином, у воєнно-політичному співробітництві СРВ та РФ присутні як позитивні, так і негативні фактори. Але в цілому перші превалюють, про що свідчить і те, що В‘єтнам як правило підтримує РФ на міжнародній арені, хоча іноді і не поділяє політику Росії, наприклад, в конфлікті з Україною.

Список використаних джерел:

1. Нгуен Кань Тоан, Нгуен Тхань Хыонг. Военно-политическое сотрудничество и меры по его укреплению в среднесрочной перспективе до 2020 г. / Часть первая: Современность / Тоан Нгуен Кань, Хыонг Нгуен Тхань / Российско-вьетнамские отношения: современность и история. Взгляд с двух сторон. — М.: ИДВ РАН, 2013. — 416 с. – С. 116-133.

2. Корягин В. До 95% свого вооружения мы покупаемт у России [Электронный ресурс] / Владимир Корягин // Газета.ru. – 19 июн. – 2014.– Режимдоступа: http://www.gazeta.ru/business/2014/06/19/6076837.shtml

3. Нгуен Куанг Тхуан. Отношения Вьетнама с Российской Федерацией в условиях растущего присутствия США в АТР / Часть первая: Современность / Тхуан Нгуен Куанг / Российско-вьетнамские отношения: современность и история. Взгляд с двух сторон. — М.: ИДВ РАН, 2013. — 416 с. – С. 69-81.

4. Во Дай Лыонг. Факторы, потенциал, проблемы и пути развития двусторонних отношений / Часть первая: Современность / Лыонг Во Дай / Российско-вьетнамские отношения: современность и история. Взгляд с двух сторон. — М.: ИДВ РАН, 2013. — 416 с. – С. 48-67.

5. Мазырин В.М. Российско-вьетнамские отношения на новом этапе объективные предпосылки и реальные возможности / Часть первая: Современность / Владимир Моисеевич Мазырин / Российско- вьетнамские отношения: современность и история. Взгляд с двух сторон. — М.: ИДВ РАН, 2013. — 416 с. – С. 24-45.

 

46. Проблеми вдосконалення політичної практики мультикультуралізму

Міждержавні відносини країн ЄС не в останню чергу зумовлені тлумаченням політики мультикультуралізму в нормативно -правових базах щодо зовнішньої та внутрішньої політики. Tеза про те, що абсолютно різні культури можуть мирно уживатися (співіснувати) в одній спільності в цілому не виправдала себе [4].

Модель суспільства на основі культурного плюралізму, яка передбачає, що люди різного похо дження, мови, раси, культури, релігії, живучи разом кілька поколінь, перетворюються в єдину громаду, в європейському культурному просторі не спрацювала. У зв‘язку з цим слід було б говорити не про відсутність у європейських політиків і більшості європейських громадян віри в дієвість мультикультуралізму, а скоріше про відсутність віри у самий принцип мультикультуралізму, тобто, про відмінну морально-етичну позицію і, відповідно, прихильність до іншого підхо ду вирішення проблем полікультурності – моделі сегрегації або моделі примусової асиміляції (принаймні – щодо мігрантів) [3, 369].

З цього випливає питання про можливість удосконалення політичної практики мультикультуралізму в націях- державах європейського типу. Методологічна основа вдосконалення політичної практики мультикультуралізму вкорінена в постмодерністському контексті сучасної мультикультурної реальності, що все більше радикалізується. Враховуючи несприятливі як для імігрантів так і для корінного населення трансформації у соціалізаційних системах [2], проблема культурної ідентичності переміщується з рівня групової взаємодії на рівень вільного індивідуального вибору, що припускає діалог культурних традицій при прийнятті життєво важливих рішень (в тому числі і політичних). Саме в цьому реалізується постмодерністський проект, що актуалізує концепти «Свій», «Інакший», «Чужий» в інтерсуб`єктивному просторі [1].

Постмодерніс тську форму мультикультуралістського дискурсу підтримують інтелектуали з університетського середовища і мас-медіа, поширюючи риторику «відмінності» («difference»), що прийшла на зміну риториці тотожності в ЄС. Вони ратують за відмінності, але без зміни існуючого соціального порядку. Тобто, не допускають можливості включення представників емігрантських культурних громад в управління державою і не вітають політизацію їх етнічності (наприклад, заборона на створення етнічних партій у деяких країнах ЄС).

По суті, така позиція веде до подальшої сегрегації суспільства, що безумовно є шкідливим для його прогресивного розвитку. Саме тому, засади комунітаризму у політичній практиці ЄС, на нашу думку, повинні бути доповнені, якщо не трансформовані у більш про дуктивну площину, яка дозволить сучасній неминучій мультикультурній суті суспільства ефективно імплементуватися у політичні та правові відносини.

Дотримуючись постмодерністського проекту сучасної мультикультурної реальності, можна констатувати, що культурна межа не існує сама по собі. Вона щоразу проводиться заново, тому що залежить від конкретних умов того чи іншого суспільства в той чи інший час. З іншого боку, культуралізація соціального тягне за собою етнізацію політичного. Конфлікти інтересів тлумачаться як конфлікти похо дження. Тобто, мультикультуралізм виступає як ідеологія, а отже, як спосіб організації політичної дії та інструмент соціальної мобілізації.

За постмодерністською логікою, дискурс конструює соціальну поведінку. Тобто дискурс відмінності виступає як джерело відмінності, що тягне за собою відповідну політичну практику. Ця практика пов'язана з «управлінням культурним розмаїттям» як завданням національної політики. У свою чергу, управління культурним розмаїттям виявляється інструментом його організації і конструювання.

Виходячи з вищевикладеного, можна зробити висновок, що ідеологія мультикультуралізму, як дискурс групової відмінності – швидше перешкода на шляху формування мультикультурного суспільства, ніж засіб такого формування.

Шляхи удосконалення політичної практики мультикультуралізму пов'язані з трансформацією комунітарізма в індивідуальний мультикультуралізм.

Cписок використаних джерел:

1. Кристева Ю. Самі собі чужі / Пер. З фр. З. Борисюк. – К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2004. – 262 с.

2. Радтке Ф.-О. Между дерегуляцией и дискриминацией. Дилемма немецкого социального государства в обращении с иммиграцией [Электронный ресурс] / Ф.-О. Радтке // Центр независимых социологических исследований. – Режим доступу: http://www.cisr.ru/files/publ/Migr_Radtke.pdf

3. Яремчук О.В., Фокіна В.І. Мультикультуралізм як принцип консолідації етнічних груп та особистостей в соціальній роботі // Вісник Одеського національного університету. Серія: Психологія, Т.19. Вип 2 (32). – 2014. - С. 366-376.

4. Merkel A. An die Muslime und Türken Multi Kulti ist Tot http://www.youtube.com/watch?v=Xuq0Bnw1DzQ

5. Ausgewählte Probleme des Assimilations modells / Zwischen Assimilation und Multikulturalismus von Prof. Dr. Berthold Löffler. – Hochschule Ravensburg-Weingarten, 2011.

 

47. Міжнародний інформаційний тероризм як одна із загроз національній безпеці України

Одним із загрозливих проявів міжнародного тероризму стає інформаційний тероризм, в основі якого – маніпуляція свідомістю мас, розповсюдження інформаційно-емоційного ефекту, на який розраховано більшість терористичних актів, залучення прихильників серед членів суспільства, вплив на владні структури, які приймають політичні рішення. Осмислення в цьому відношенні феномену інформаційного тероризму є передумовою формування більш чітких уявлень щодо сутності сучасного міжнародного тероризму, запобігання загроз, здатних зруйнувати державні інститути, основи державної стабільності, як і основи національної безпеки демократичних країн взагалі.

Зазначимо, що проблеми міжнародного тероризму, і зокрема такого його прояву як інформаційний тероризм зна ходять відображення в значному доробку сучасних політологів. Йдеться про аналіз кримінально-правових та політологічних вимірів сучасного міжнародного тероризму, концепції інформаційного тероризму, ознак та основних тенденцій його еволюції, проявів інформаційного складника політичного тероризму, концептуальних засад у сфері інформаційної безпеки держави, проблем забезпечення інформаційної безпеки України, особливостей міжнародних стандартів інформаційної безпеки [1] і т. і.

Втім, незважаючи на велику кількість праць з даної проблематики, дане питання потребує подальшої наукової розробки, а також розгляду проблеми взаємовпливу сучасного тероризму як невід‘ємної частини інформаційної структури та засобів масової інформації (ЗМІ).

За умов глобальної інтеграції та жорсткої міжнародної конкуренції головною ареною зіткнень і боротьби різновекторних національних інтересів держав стає інформаційний простір. Сучасні інформаційні технології дають змогу державам реалізувати власні інтереси без застосування воєнної сили, послабити або завдати значної шкоди безпеці конкурентної держави, яка не має дієвої системи за хис ту від негативних інформаційних впливів.

Від обсягу, швидкості та якості обробки інформації значною мірою залежить ефективність управлінських рішень, зростає значення методів управління з використанням інформаційних технологій соціальними та економічними процесами, фінансовими і товарними потоками, аналізу та прогнозування розвитку внутрішнього і зовнішніх ринків. Використання інформаційних технологій визначає структуру і якість озброєнь, необхідний рівень їх достатності, ефективність дій збройних сил.

Інформаційна безпека стає невід‘ємною складовою кожної зі сфер національної безпеки. Водночас інформаційна безпека є важливою самостійною сферою забезпечення національної безпеки. Саме тому розвиток України як суверенної, демократичної, правової та економічно стабільної держави можливий тільки за умови забезпечення належного рівня її інформаційної безпеки.

Для України, де інформаційна діяльність поки що не набула належного розвитку, головні загрози у сфері інформаційного тероризму є не внутрішніми, а зовнішніми. Їх переважно створюють іноземні держави, міжнародні терористичні та інші злочинні угрупування й організації, які користуються нерозвиненістю й слабкістю відповідних державних структур.

Визначаючи стан сучасних загроз інформаційного тероризму, слід зазначити, що інформаційний тероризм – це, насамперед, форма негативного впливу на особистість, суспільство і державу усіма видами інформації.

Іншим визначенням інформаційного тероризму є діяльність, що виражається в залякуванні населення й органів влади з метою досягнення злочинних намірів [2, p. 14].

Підсумовуючи, варто сказати, що проблема протидії актам інформаційного тероризму – це комплексна проблема. Сьогодні закони повинні відповідати вимогам сучасного розвитку. З цією метою урядові нашої держави необхідно проводити цілеспрямовану роботу з гармонізації та вдосконалення законодавства у сфері інформаційної безпеки держави. Державна політика забезпечення інформаційної безпеки України повинна бути складовою політики національної безпеки та повинна передбачати системну превентивну діяльність органів влади по наданню гарантій інформаційної безпеки особі, соціальним групам та суспільству в цілому. Одним з пріоритетних напрямків має бути організація взаємодії та координація зусиль правоохоронних органів, спецслужб, судової системи, забезпечення їх належним фінансуванням та необхідною сучасною матеріально- технічною базою.

Список використаних джерел:

1. Катренко А. Особливості інформаційної безпеки за міжнародними стандартами / А. Катренко // Альманах економічної безпеки. – 1999. – № 2. – C. 15-17.

2. Thevenet C. Cyber-terrorisme, mythe ou réalité? / C. Thevenet // Série Mémoires et Thèse. – Université de Marne-La-Vallée. – 2005. – 57 p.

 

48. Зовнішньополітичні цілі американської дипломатії

Сполучені Штати Америки відіграють вкрай важливу роль у міжнародних відносинах, мають найрозвиненішу у світі мережу дипломатичних представництв. Дипломатія США бере найактивнішу участь у розв'язанні практично всіх міжнародних конфліктів і суперечок.

Зовнішня політика США визначається Президентом та здійснюється Державним департаментом на чолі з Державним секретарем. В дво хтисячних США було визначено дві ключові мети зовнішньої національної політики США.

Перша мета – це подолання тиранічних режимів і встановлення свободи, справедливості та поваги до людської гідності. ― Свобода – найбільш надійна основа миру і міжнародної стабільності [1].

Другою ключовою метою на думку Б. Обами має залишатися лідерство у спільноті демократичних націй, яка стає дедалі більшою. ―Багато наявних глобальних проблем – поширення пандемічних захворювань, тероризм, природні катастрофи – потребують багатонаціональних зусиль для їхнього вирішення. Америка повинна продовжити головування в світі‖ [2].

Протягом останніх років США довелося зіткну тися з різноманітними наростаючими світовими воєнно-політичними та соціально-економічними проблемами. На думку багатьох науковців Білий дім за останні п'ять років США занадто часто відсовував на другий план як своїх супротивників, стратегічних конкурентів так й економічних партнерів та політичних союзників. Тому стратегія адміністрації Б. Обами ― leading from behind в 2014 р. була грандіозно провальною, що призвело до плутанини серед традиційних союзників США.

В основі зовнішньої політики США лежить теза того, що США повинні бути готові протистояти тим, хто загрожує її інтересам, а вони стоять з тими, хто поділяє його цінності і цілі.

Відповідно до Стратегічного плану діяльності Держдепартаменту й Агенції з міжнародного розвитку стратегічні цілі американської дипломатії складаються з декількох пунктів, кожний з яких має підпункти, уточнюючи об‘єкти і площини трансформаційних впливів США. Серед найважливіших необхідно виділити наступні:

- перша стратегічна мета полягає у досягненні миру і безпеки; виокремлюються п‘ять сфер, в яких заплановано зосереджувати зовнішньополітичну активність: протидія тероризму; запобігання розповсюдженню зброї масового знищення і конвенціональних озброєнь дестабілізувальної дії; співробітництво у галузі безпеки і реформа безпекового сектору; упередження, послаблення і реакції на конфліктні процеси; транснаціональна злочинність; внутрішня безпека;

- друга стратегічна мета полягає у сприянні справедливому і демократичному управлінню. Виокремлюються чотири об‘єктні сфери для американського впливу: права людини та вер ховенс тво права; ефективне управління; політична конкуренція і ме ханізми досягнення консенсусу; громадянське суспільство;

- третя стратегічна мета сформульована як інвестування в людей; інвестувати планується за трьома напрямами: освіта, здоров‘я і соціальні послуги;

- четверта стратегічна мета полягає у підвищенні економічного зростання і добробуту. Виділяється п‘ять пріоритетних сфер: приватні ринки, торгівля, інвестиції, навколишнє середовище, аграрне виробництво;

- п‘ята стратегічна мета полягає у наданні гуманітарної допомоги, планується працювати за трьома напрямами: по -перше, надання захисту, допомоги і практичних рішень при кризових ситуаціях; по-друге – упередження катастроф і мінімізація їхніх наслідків; по-третє, людяний і системний підхід до керування міграційними процесами;

- шоста стратегічна мета: сприяння міжнародному взаємопорозумінню. Держдепартамент США бачить три важелі для здійснення цієї мети: вироблення позитивного бачення, маргіналізація екстремізму; плекання спільних інтересів і цінностей;

- сьома стратегічна мета полягає у посиленні консульської служби і загального управління в системі зовнішньої політики.

Стратегічний план діяльності Держдепартаменту структурується відповідно до стратегічних цілей і регіональних пріоритетів. Європа і Євразія визначаються як єдиний цілісний регіон, що переживає процес трансформації, і одночасно підтримує трансформацію в інших частинах світу, тому в такій справі підтримка США є як ніколи доречною й необ хідною.

Європейські союзники та інституції (Європейский Союз, НАТО і ОБСЄ) відіграють важливу роль в процесах консолідації демократії в молодих країнах. Підтримка демократичних реформ, забезпечення гідного місця в євроатлантичній спільноті для країн Східної Європи, Балкан, Південного Кавказу; приєднання Туреччини до Європи; мирне врегулювання пострадянських конфліктів – відзначаються як незавершені справи глобальної політики США. На думку американських дипломатів демократичні перетворення у вищезгаданих країнах гальмуються посткомуністичними патологіями – корупцією, високим безробіттям, погіршенням стану освіти і системи охорони здоров‘я 3[]. Сполучені Штати вважають, що особливі партнерства з країнами молодих демократій, зокрема, Україною, сприяють досягненню спільної євроатлантичної мети: Європи мирної і вільної [3].

Таким чином, Сполучені Штати Америки на сучасному етапі розвитку історії займають передове місце на міжнародній арені. США зараз не тільки відіграють передову роль на міжнародній арені, але й є безпрецедентним світовим лідером. На сьогодні США переважають інших сучасних сильних акторів у економічній, військовій, культурній, політичній та інших сферах.

Список використаних джерел:

1. National Security Strategy of the United States of America [Електронний ресурс] / White House – March 2006 – 49p. – Режим доступу: http://www.whitehouse.gov/nsc/nss/2006/

2. Quadrennial Defense Review Report [Електронний ресурс] / Department of Defense – 6 February 2006 – 113p. – Режим доступу: http://www.defenselink.mil/pubs/pdfs/QDR20060203.pdf

3. National Strategy for Information Sharing. Successes and Challenges in Terrorism-Related Information Sharing [Електронний ресурс] / White House – October 2007 – 31p. – Режим доступу: http://www.whitehouse.gov/nsc/infosharing/index.html