Курсова робота Склад злочину

« Назад

Розділ 1. Поняття складу злочину

1.1. Поняття та функції складу злочину

Чинний КК, так само, як і попередній, не містить загального поняття складу злочину. Склад злочину - це своєрідна юридична абстракція, що встановлена наукою кримінального права. Її формулювання базується на законодавчому визначенні підстави кримінальної відповідальності (ч. 1 ст. 2 КК), матеріально-формальному понятті злочину (ст. 11 КК) та теоретичному узагальненні ознак складів злочинів, що передбачені нормами Особливої частини КК.

Ст. 2 КК як підставу кримінальної відповідальності визначає факт "вчинення особою суспільно небезпечного діяння, що містить склад злочину, передбачений цим Кодексом" [2, c.5-8].

Законодавче визначення підстави кримінальної відповідальності надає можливість виділити такі характерні риси складу злочину:

1. Відомо, що кожне суспільно небезпечне діяння володіє різноманітними ознаками об'єктивного й суб'єктивного характеру. Але, при цьому, криміна-льним законом повинні бути закріплені, насамперед, стійкі, постійні і типові для більшості діянь ознаки. Оскільки поняття складу злочину як підстави кримінальної відповідальності тісно пов'язане з поняттям злочину як суспільно небезпечного діяння, ці ознаки повинні у своїй сукупності визначати рівень суспіль-ної небезпеки діяння взагалі, а кожна з них окремо - впливати на ступінь суспільної небезпеки зокрема;

2. Склад злочину - це законодавче поняття про злочин і вказує лише на ті його ознаки, що закріплені в законі про кримінальну відповідальність.

Відповідно до ст. 3 КК "законодавство України про кримінальну відповідальність становить Криміналь-ний кодекс України, який грунтується на Конституції України та загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права"[2, c.5].

Тобто, ознаки складу злочину встановлюються лише кримінальним законом, а не будь-якими іншими законодавчими актами. Виняток становлять нормативно-правові акти, що наповнюють кримінально-правові норми з так званими бланкетними диспозиціями відповідним змістом, уточнюють ознаки окремих складів злочинів [5, c.47].

У сучасному кримінальному праві значення складу злочину вбачається, насамперед, в його функціях, тобто в тій ролі, яку виконує поняття складу злочину в боротьбі із злочинністю і правозастосовчій діяльності. Наукою кримінального права визначено, що склад злочину, як один із найбільш важливих інститутів, ви-конує наступні функції:

а) Фундаментальна функція складу злочину полягає в тому, що він є законною, єдиною, необхідною та достатньою підставою кримінальної відповідальності. Законною підставою кримінальної відповідальності склад злочину виступає тому, що його ознаки описані в законі і більш ніде. Єдиною підставою - тому, що іншої підстави просто не існує. Інша поведінка особи, що не містить складу злочину, не може бути підставою кримінальної відповідальності. Достатньою підставою - тому що встановлення складу злочину - це все (необхідні мінімум і максимум), що вимагається для притягнення особи до кримінальної відповідальності. Необхідною підставою - тому що склад злочину виступає необхідною умовою такої відповідальності. Без встановлення складу злочину кримінальна відпо-відальність виключається; [4, c.54]

б) Процесуальна функція складу злочину полягає в тому, що саме встановлення складу злочину визначає межі розслідування і є головним завданням будь-якого розслідування. Інші факти, які не мають відношення до складу злочину, не мають значення для кваліфікації злочинів. Вони можуть мати інше кримінально-правове, цивільно-правове тощо значення;

в) Розмежувальна функція складу злочину полягає в тому, що саме за допомогою складу злочину відмежовується злочинна поведінка від незлочинної, один склад злочину від іншого. КК не містить двох складів злочи-нів, які були б повністю ідентичні за всіма ознаками;

г) Гарантійна функція складу злочину полягає в тому, що точне встановлення складу злочину є гарантією забезпечення законності та дотримання прав людини. Особа, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, повинна нести відповідальність саме за той злочин, який вона вчинила. Застосування закону, який посилює чи зменшує відповідальність за фактично вчинене є не-припустимим. Крім того, існування поняття складу злочину надає кожному громадянинові можливість самоорієнтації, обмежуючи рамки його свободи через точний опис протиправної поведінки [4, c.56].

Суттєве значення складу злочину полягає також і в тому, що він конкретизує, наповнює правовим змістом саме поняття злочину. Поняття злочину і поняття складу злочину тісно пов'язані між собою, але не тотожні. Вони по-різному відображають суттєві ознаки одних і тих самих явищ суспільного життя - злочинів.

У понятті злочину розкривається його соціально-політичний зміст як суспільно небезпечного діяння, що посягає на суспільні відносини, які перебувають під охороною кримінального закону. Воно охоплює лише найбільш характерні і суттєві ознаки, притаманні кожному злочину, вказує на найбільш важливі соціальні і правові властивості злочину, завдяки яким останній відрізняється від інших правопорушень.

Поняття злочину конкретизується в кримінальному праві у формі окремих складів злочину, що виступають як своєрідна міра, масштаб злочину. Поняття злочину відповідає на питання, що є загальним для усіх злочинів, а поняття складу злочину чим відрізняється один злочин від іншого.

Отже, поняття злочину і поняття складу злочину перебувають між собою у співвідношенні форми та змісту. При цьому, поняття злочину є формою, а поняття складу злочину – змістом [4, c. 57].

 

1.2. Ознаки складу злочину

Таким чином, в межах загального поняття складу злочину всі ознаки, що характеризують елементи складу, поділяються на дві групи: обов'язкові ознаки, і другу групу склада­ють факультативні (необов'язкові) ознаки.

З цих ознак, що наповнюють правовий зміст еле­ментів складу злочину, обов'язковими, тобто необхід­ними, є ознаки складу злочину, що притаманні всім злочинам без винятку. Відсутність таких ознак свід­чить про відсутність певного елементу складу злочину і, відповідно, самого складу злочину. До таких обов'я­зкових ознак складу злочину відносяться:

а) суспільні відносини, що охороняються кримінальним законом;

б) злочинна дія (бездіяльність);

в) ознаки загального суб'єкта (фізична особа, осудність, вік, з якого настає кримінальна відповідальність);

г) вина (умисел або не­обережність) [6, c.32].

Факультативними (необов'язковими) є ознаки, що притаманні не усім, а тільки окремим складам злочи­ну. До таких ознак відносяться:

а) предмет злочину;

б) злочинні наслідки, причинний зв'язок між дією (бездіяльністю) і наслідками, що настали, місце, час, спосіб, обстановка, знаряддя та засоби вчинення зло­чину;

в) ознаки спеціального суб'єкта (службове ста­новище, державно-правове становище тощо);

г) мотив, мета та емоційний стан.

У тих випадках, коли названі ознаки вказані безпо­середньо в кримінальному законі, вони стають обов'яз­ковими для даного складу злочину і підлягають вста­новленню та доказуванню. Так, склад злочину, перед­баченого ст. 148 КК, має місце тоді, коли підміна чу­жої дитини вчинювалася з корисливих або інших осо­бистих мотивів. Склад одержання хабара (ст. 368 КК) є лише за умови, що суб'єктом такого діяння виступає службова особа. Розподіл ознак на обов'язкові та факультативні має сенс тільки на рівні загального поняття про склад зло­чину, а для конкретного складу (крадіжки чи зґвалту­вання) усі описані в законі ознаки є важливими та обов'язковими.

Окремі елементи та ознаки складу злочину отрима­ли своє законодавче визначення безпосередньо у кри­мінальному законі (зокрема, суб'єкт злочину – ст. 18 КК, осудність - ст. 19 КК; вік, з якого може наставати кримінальна відповідальність, - ст. 23 КК); а інші, та­кі, як об'єкт, об'єктивна сторона, предмет, спосіб, зна­ряддя, мотив законодавчого визначення не мають і ви­значаються кримінально-правовою наукою [9, c.52].

Теорією кримінального права ознаки складу злочи­ну, за логічним характером понять, що використову­ються для опису цих ознак, поділяються на позитивні й негативні.

Позитивні - виражені позитивними поняттями. Вони вказують на наявність певних якостей, властивостей злочину, що обов'язково повинні бути присутні в ньо­го (наприклад, ч. 3 ст. 133 КК передбачає відповідальність за зараження венеричною хворобою, що спричи­нило тяжкі наслідки).

Негативні - негативними поняттями, що вказують на відсутність певних якостей або властивостей (напри­клад, ч. 1 ст. 122 КК визначає умисне середньої тяж­кості тілесне ушкодження як таке, що не є небезпеч­ним для життя і не потягло за собою наслідків, перед­бачених у ст. 121 КК).

За специфікою опису в законі розрізняють конкре­тно визначені й оціночні ознаки складу злочину.

Зміст перших чітко й однозначно зафіксовано в за­коні (наприклад, позбавлення життя при вбивстві). Оціночні ознаки отримують реальне значення лише в процесі їх тлумачення правозастосовчими інстанціями (наприклад, особлива жорстокість, шкода здоров'ю потерпілого, тяжкі наслідки тощо) [6, c.35]

За стійкістю застосування ознаки складу злочину ще поділяються на постійні та перемінні.

До постійних ознак складу злочину, відносяться ті, дія яких не змінюється протягом дії закону (напри­клад, спосіб при крадіжці - таємне викрадення).

Перемінними називаються ознаки бланкетних норм, що можуть неодноразово змінюватися протягом дії самої кримінально-правової норми (наприклад, ст. 286 КК, де йдеться мова про порушення правил до­рожнього руху або правил експлуатації транспорту).

Елементи й ознаки утворюють склад злочину лише при певній їх сукупності. Відсутність хоча б одного з елементів складу злочину, чи його обов'язкової ознаки виключає можливість притягнення особи до криміна­льної відповідальності за даний злочин [8, c.23].

 

1.3. Види складу злочинів

Виділення окремих видів складів злочинів (їх класифікація) має важливе значення для пізнання окремих складів злочинів і встановлення їх істотних ознак, а в кінцевому підсумку - для точної кваліфікації злочину. Склади можна класифікувати за різними критеріями: за ступенем суспільної небезпечності; за структурою, тобто за способом описування ознак складу в законі; за особливістю законодавчого конструювання.

Суспільна небезпечність злочину - це об'єктивно існуюча антисоціальна властивість, обумовлена всією сукупністю його негативних ознак, що свідчать про реальну можливість заподіяти шкоду охоронюваним кримінальним законом суспільним відносинам. Причому слід відрізняти суспільну небезпечність як закріплену в законі певну нормативну абстракцію від небезпечності конкретно вчиненого злочину. В кримінальному законі вона закріплюється лише як можливість (здатність) заподіяння шкоди, а при вчиненні конкретного злочину ця можливість перетворюється на дійсність і характеризує суспільну небезпечність саме цього злочину [8, c.45].

За ступенем суспільної небезпечності (тяжкості) виділяють:

1) простий (іноді його називають основний) склад злочину - він містить у собі основні ознаки злочину і не містить ні обтяжуючих (кваліфікуючих), ні пом'якшуючих обставин. Так, у ч. 1 ст. 185 КК дається визначення крадіжки як таємного викрадення чужого майна (без пом'якшуючих і без обтяжуючих обставин);

2) склад із кваліфікуючими ознаками, тобто з такими, які обтяжують відповідальність і впливають на кваліфікацію. Прикладом кваліфікованого складу можна вважати ч. 2 ст. 185 КК, тобто крадіжку, вчинену повторно або за попередньою змовою групою осіб;

3) склад з особливо обтяжуючими (особливо кваліфікуючими) обставинами, тобто такими, які надають злочину особливої суспільної небезпечності. Наприклад, крадіжка, вчинена в особливо великих розмірах або організованою групою (ч. 5 ст. 185);

4) склад злочину з пом'якшуючими обставинами (так званий привілейований склад), що характеризується обставинами, які значною мірою знижують суспільну небезпечність і караність даного виду злочину (наприклад, умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання - ст. 116, або вбивство при перевищенні меж необхідної оборони - ст. 118).

За характером структури складів, тобто за способом описування їх ознак безпосередньо в законі, усі вони можуть бути поділені на прості і складні.

До простих складів відносять ті, які містять у собі ознаки одного суспільне небезпечного діяння, що посягає на один об'єкт. Прикладом простих складів є умисне вбивство (ч. 1 ст. 115 КК), грабіж (ч. 1 ст. 186).

Складним є склад, законодавча конструкція якого ускладнена якими-небудь обставинами. Тому складними слід визнати склади з двома об'єктами (розбій - ст. 187), із двома діями (самовільне присвоєння владних повноважень або звання службової особи, поєднане із вчиненням будь-яких суспільне небезпечних діянь - ст. 353), із двома формами вини (умисне тяжке тілесне ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого, - ч. 2 ст. 121).

До числа складних відносять також і альтернативні склади, об'єктивна сторона яких може виражатися в декількох діях чи способах дії або в різних наслідках. Так, державна зрада в ст. 111 визначена як злочин, що може бути вчинений шляхом переходу на бік ворога в умовах воєнного стану або в період збройного конфлікту, шпигунство, надання іноземній державі, іноземній організації або їх представникам допомоги в проведенні підривної діяльності проти України. Як видно, кожна з названих дій утворює об'єктивну сторону зазначеного злочину. У той же час склад злочину, зазначений у ч. 1 ст. 277, передбачає відповідальність за умисне руйнування або пошкодження транспортних засобів за умови настання будь-якого з зазначених у даній статті наслідків: аварії поїзда, судна; порушення нормальної роботи транспорту; створення небезпеки для життя людей, настання інших тяжких наслідків [8, c.47].

За особливостями конструкції виділяють злочини з формальним складом, злочини з матеріальним складом і злочини з усіченим складом.

Таке конструювання ґрунтується на тому, що будь-який злочин у своєму розвитку може пройти цілий ряд стадій (етапів): готування, замах, закінчений злочин. Причому окремим видам злочинної діяльності властива винятково висока суспільна небезпечність вже на ранніх стадіях її розвитку. Тому законодавець закріплює нерідко момент закінчення таких злочинів уже на стадії замаху чи навіть готування, не пов'язуючи закінчення злочину з фактом настання суспільне небезпечних наслідків.

Злочинами з формальним складом називають такі, що не містять у собі як обов'язкову ознаку суспільне небезпечні наслідки, а тому злочин вважається закінченим з моменту вчинення зазначених у законі діянь. Наприклад, ч. 1 ст. 331 встановлює відповідальність за незаконне перетинання державного кордону. І цей злочин вважається закінченим з моменту вчинення самого діяння (переходу), незалежно від можливих наслідків [7, c.68].

Злочинами з матеріальним складом вважаються такі, при конструюванні яких як обов'язкові ознаки об'єктивної сторони включаються певні суспільне небезпечні наслідки вчиненого злочину. У таких складах об'єктивна сторона отримує свій повний розвиток лише за умови настання зазначених наслідків і тільки з цього моменту злочин вважається закінченим. У злочинах з матеріальним складом потрібно обов'язково встановлювати причинний зв'язок між самим діянням і суспільне небезпечними наслідками, що настали.

Прикладом злочину з матеріальним складом є вбивство, що вважається кінченим лише з моменту смерті потерпілого (ст. 115). Сам по собі факт пострілу в жертву з метою її вбивства не утворює складу закінченого злочину, оскільки не настав передбачений кримінальним законом наслідок - смерть іншої людини. Такі дії повинні кваліфікуватися лише як замах на вбивство (статті 15 і 115) [10, c.22].

Злочинами з усіченим складом вважаються такі, в яких момент закінчення злочину самим законом переноситься на стадію готування або на стадію замаху. Наприклад, за ст. 129 відповідальність за погрозу вбивством настає з моменту самої погрози, а розбій вважається закінченим злочином з моменту нападу з метою заволодіння чужим майном (ст. 187).

 

Розділ 2. Елементи складу злочину

2.1. Об’єкт складу злочину

Об'єкт злочину - це те, проти чого він спрямований і чому може заподіяти або спричинює шкоду. Це своєрідна «мішень», яку «вражає» злочинне діяння (об'єктом вбивства є життя людини, об'єктом хуліганства - громадський порядок.

Суб'єктами суспільних відносин, проти яких спрямовується злочинне діяння, можуть бути окрема людина, дві або більше осіб, громадські організації, населення територіальних одиниць, державні органи, суспільство в цілому. Це можуть бути як фізичні особи, так і юридичні - підриємства, установи або ор-ганізації. Учасниками суспільних відносин можуть бути і представники іноземних держав.

Суспільна небезпечність злочину полягає в тому, що він може заподіяти або спричиняє шкоду важливим благам, які належать суб'єктам суспільних відносин. Блага - це те, що задовольняє потреби людей, відповідає їх інтересам, цілям і намірам.

Безумовно, об'єктом злочину є не будь-які суспільні відносини, а лише ті з них, які поставлено під охорону кримінального закону. Об'єктом будь-якого злочину врешті-решт завжди є об'єктивні відносини між людьми, які існують у суспільстві і охороняються кримінальним законом. Ці відносини є досить різноманітними (економічні, соціально-політичні, ідеологічні, та ін.) і регулюються в суспільстві різними соціальними нормами (нормами права, моралі, звичаями).

Із викладеного випливає те, що суспільні відносини, котрі виступають як об'єкт злочину, є первинними не тільки щодо кримінального закону, а й щодо смого злочину.

Структурні елементи суспільних відносин:

-суб'єкти (носії) відносин;

-предмет, з приводу якого існують відносини;

-соціальний зв'язок як зміст відносин [11, c.51].

Суб'єктами суспільних відносин можуть виступати сама держава, різноманітні об'єднання громадян, юридичні та фізичні особи.

Предметом суспільних відносин можуть виступати різного роду фізичні тіла, речі (природні об'єкти, різні товари або предмети, які не мають ознак товару), а також сама людина. Залежно від особливостей предмета виділяють матеріальні і нематеріальні суспільні відносини. Відносини, до складу яких входить матеріальний предмет (майно, ліс, дикі тварини, водоймища), називають матеріальними. Інші відносини мають нематеріальний характер.

Важливим компонентом, що має значення для з'ясування механізму можливого заподіяння шкоди особистим, суспільним та державним благам, є предмети.

Предмети - речі, коштовності тощо - це матеріальні об'єкти, інформація про які доповнює об'єкт злочинного посягання. Оскільки злочинець діє на предмет, він тим самим ставить під загрозу заподіяння шкоди права та інтереси суб'єктів суспільних відносин.

Предмет відрізняється від об'єкта ще й тим, що йому не завжди завдається шкода. Якщо шкода заподіяна об'єкту завжди носить соціальний характер, то предмету злочину внаслідок суспільно небезпечного посягання насамперед завдаються фізична шкода, яка викликає певні негативні соціальні зміни в об'єкті.

У науці кримінального права значно поширена триступенева класифікація об'єктів. «Вертикальна» класифікація об'єктів включає три рівні: загальний об'єкт, родовий (груповий або спеціальний) та безпосередній (видовий).

Загальним об'єктом вважалася вся сукупність суспільних відносин, що охороняються кримінальним законом (суспільний лад, політична та економічна системи, правопорядок у цілому тощо) [11, c.52].

У цю сукупність входять різноманітні відносини (мирне співіснування держав, економічна і політична основа держави, власність, система господарства, життя, здоров'я та інші інтереси особи).

Під родовим об'єктом злочину слід розуміти соціальні цінності, на які посягає певна група злочинів. Під родовим (груповим) об'єктом розуміється об'єкт, яким охоплюється певне коло тотожних або однорідних за своєю соціально-політичною і економічною сутністю суспільних відносин, які через це охороняють єдиним комплексом взаємопов'язаних кримінально-правових норм.

Під безпосереднім об'єктом слід розуміти соціальні цінності, на які посягає конкретна злочинна дія або бездіяльність.

Для правотворчої та правозастосовчої діяльності, найбільш істотне значення має безпосередній об'єкт злочину, під яким слід розуміти конкретні суспільні відносини, які поставлені законодавцем під охорону певного кримінального закону і яким завдається шкода злочином, що підпадає під ознаки даного складу [11, c.53].

Предметом злочину є речі матеріального світу, діючи на які, особа посягає на блага, що належать суб'єктом суспільних відносин. Предмет злочину необхідно виділити як самостійну ознаку складу злочину. Предмет злочину є ознакою складу злочину, що містить специфічну інформацію, необхідну для правової оцінки злочину. У ряді випадків він є обов'язковою (конструктивною) ознакою об'єкта злочину певного виду. Предметом злочину може виступати лише певна річ, він завжди є речовою (матеріальною) ознакою злочину.

Предмет злочину, є не обов'язковим, а факультативним щодо загального понятгя складу злочину. Отже, його можна називати ознакою, а не елементом складу злочину.

Саме об'єкт і предмет у сукупності утворюють самостійний елемент складу злочину, однак якщо об'єкт злочину є обов'язковою ознакою складу злочину, то предмет – факультативною [11, c.54].

 

2.2. Об’єктивна сторона складу злочину

Об'єктивна сторона складу злочину включає такі ознаки: діяння (дія чи бездіяльність), наслідок, причинний зв'язок, спосіб, знаряддя і засоби, місце, час, обстановку вчинення злочину або поєднання в різних комбінаціях останніх трьох ознак - ситуацію вчинення злочину.

Кримінальне право України встановлює кримінальну відповідальність за конкретні супільно небезпечні вчинки, передбачені законом як злочин. Як і будь-який акт вольової поведінки людини, злочин являє собою єдність його зовнішніх (об'єктивних) і внутрішніх (суб'єктивних) якостей та ознак. Зовнішня сторона злочину утворює його об'єктивну сторону, а внутрішня - суб'єктивну сторону.

При виявленні злочину ми завжди стикаємося з його об'єктивними ознаками: конкретним актом поведінки суб'єкта у вигляді дії чи бездіяльності, які завжди вчиняються за певних об'єктивних обставин, у певному місці та часі.

Об'єктивна сторона злочину - це зовнішя сторона (зовнішнє вираження) злочину, яка характеризується суспільно небезпечним діянням (дією чи бездіяльністю), суспільно небезпечними наслідками, причинним зв'язком між діянням і суспільно небезпечними наслідками, місцем, часом, обстановкою, способом, а також засобами вчинення злочину.

Усі ознаки об'єктивної сторони злочину з точки зору їх закріплення в диспозищях статей Особливої частини КК можна поділити на дві групи: обов'язкові (необхідні) і факультативні.

До обов 'язкових ознак належить діяння у формі дії чи бездіяльності. Без діяння, інакше кажучи, без конкретного акту суспільно небезпечної поведінки людини, не можна вчинити жодного злочину.

До факультативних ознак об'єктивної сторони складу злочину належать: суспільно небезпечні наслідки, причинний зв'язок між діянням і суспільно небезпечними наслідками, місце, час, обстановка, спосіб та засоби вчинення злочину [11, c.54].

Значенням об'єктивної сторони злочину є: по-перше, об'єктивна сторона є елементом складу злочину і входить до підстави кримінальної відповідальності. Тому особа може бути притягнута до кримінальної відповідальності лише тоді, коли у вчиненому нею діянні встановлено усі ознаки об'єктивної сторони складу злочину.

По-друге, ознаки об'єктивної сторони багато в чому визначають суспільну небезпеку злочину.

По-третє, об'єктивна сторона має важливе значения для правильної кваліфікації злочину.

По-четверте, об'єктивна сторона має важливе значения для розмежування злочинів, а також відокремлення злочинних діянь від незлочинних. Так, крадіжка, грабіж, розбій (суміжні злочини) відрізняються між собою за способом вчинення злочину.

По-п'яте, урахування ознак об'єктивної сторони дозволяє суду в кожному конкретному випадку правильно визначити характер та ступінь суспільної небезпеки злочину і згідно з цим призначити покарання, відповідне скоєному [11, c.55].

Суспільна небезпека як ознака діяння полягає в тому, що діяння, яке визнається злочином, посягає на національну безпеку України, особу, суспільство та державу, тобто завдає шкоди суспільним відносинам, які охороняються кримінальним законом, або створює реальну загрозу заподіяння такої шкоди. Суспільна небезпека органічно притаманна діянню.

Діяння (дія або бездіяльність) є компонентом об'єктивної сторони будь-якого складу злочину. Якщо немає діяння, кримінальна відповідальність виключається.

Дія - це активна, свідома, суспільно небезпечна, протиправна поведінка суб'єкта. Бона є найбільш поширеною формою суспільно небезпечного діяння. Більше 2/3 усіх злочинів, передбачених в Особливій частині КК, можуть бути вчинені тільки шляхом дії. Елементарною (найпростішою) одиницею дій є рух тіла.

Бездіяльність - це пасивна поведінка. її антисуспільне спрямування полягає в тому, що в певних випадках особа повинна діяти, але не робить цього. Обов'язок діяти може випливати з приписів нормативних актів (наприклад, необхідність явки військовозобов'язаного на пункт навчальних або перевірочних зборів).

Злочинна бездіяльність характеризується тим, що вона є пасивною формою поведінки людини [11, c.56].

Дія чи бездіяльність - це вольові вчинки людини, вони являють собою психофізичну єдність зовнішньої і внутрішньої сторін її поведінки. Але трапляються ситуації, коли у вчиненій особою дії або бездіяльності її воля не проявляється і психофізична єдність діяння відсутня. В таких випадках у зв'язку з наявністю певних обставин вчинене діяння (дія чи бездіяльність), в якому немає про-яву волі самого діяча, втрачає свій кримінально-правовий характер. Отже, тут відсутня і об'єктивна сторона злочину. До таких обставин відносяться:

1)непереборна сила;

2)непереборний фізичний примус (насильство);

3)психічний примус, що відповідає вимогам крайньої необхідності.

Непереборна сила - це надзвичайне і невідворотне за даних умов явище. Джерелом непереборної сили можуть бути дії явищ природи, механізмів і пристроїв, хвороби та ін. У діянні, вчиненому під впливом непереборної сили, відсутня воля особи, відсутні саме діяння і об'єктивна сторона злочину.

Під непереборним фізичним примусом розуміють такий фізичний вплив однієї людини на іншу (насильство-застосування фізичної сили, заподіяння ударів, побоїв, тілесних ушкоджень та ін.), який повністю пригнічує волю особи, підданої насильству, внаслідок чого вона позбавлена можливості обрати бажаний їй варіант поведінки і здійснює в результаті насильства рухи тіла, якими завдає шкоди, або ж не вчиняє тих дій, які вона повинна була вчинити в даній ситуації.

Психічний примус - це вимога вчинити певні дії або, навпаки, не вчиняти тих чи інших дій, які в даній ситуації повинні бути вчинені, під погрозою застосування фізичного насильства, заподіяння майнової чи моральної шкоди

Поняття суспільно небезпечних наслідків. Найважливіша соціальна властивість злочину - його суспільна небезпечність -полягає в тому, що діяння (дія чи бездіяльність) посягає на суспільні відносини, що охороняються кримінальним законом, викликає в них певні негативні зміни (шкоду, збитки).

Суспільно небезпечні наслідки, залежно від характеру і обсягу шкоди, заподіяної діянням об'єкта, можуть бути поділені на наслідки у вигляді реальної шкоди і на наслідки у вигляді створення загрози (небезпеки) заподіяння шкоди. Більїшість злочинів завдають реальної шкоди.

Суспільно небезпечні наслідки можна визначити як шкоду (збитки), що заподіваються злочинним діянням суспільним відносинам, які охороняються кримінальним законом, або ж небезпеку (загрозу) спричинення такої шкоди.

Причинний зв'язок - це обов'язкова ознака злочинів із матеріальним складом.

Причинний зв'язок у криміально-правовому розумінні означає, що злочинний наслідок породжується суспільно небезпечним і протиправним діянням суб'єкта злочину. Спрощено це виглядає так: одне явище (суспільно небезпечне діяння) поро-джує інше явище (злочинний наслідок). Звідси випливає: не було б діяння - не настали б і наслідки [11, c.59].

Спосіб вчинення злочину - це певний метод, порядок і послідовність рухів, прийомів, що застосовуються особою для вчинення злочину. Особливу групу ознак об'єктивної сторони складу злочину утворюють місце, час, обстановка чи ситуація вчинення діяння. Вони являють собою зовнішнє його оточення.

Місце вчинення злочину - це певна територія, де було почато і закінчено діяния або настав злочинний результат. У ряді складів злочинів місце їх вчинення є обов'язковою ознакою.

Час є обов'язковою ознакою складу конкретного злочину в тих випадках, коли його зазначено в законі як ту чи іншу частину року, місяця, тижня або доби.

Обстановка - це сукупність передбачених законом зовнішніх обставин, що характеризуються прилюдністю (публічністю) або наявністю певних подій. Поняття «прилюдність» охоплює випадки, коли злочинне діяння вчиняється у присутності хоча б однієї людини (як правило, свідка). Не виключається прилюдність і тоді, коли інших осіб на місці злочину немає, крім самого потерпілого.

Прилюдність або наявність подій як компоненти обстановки іноді безпосередньо зазначаються в законі.

Своєрідним поєднанням місця, часу та обстановки є ситуація вчинення злочину. Наприклад, поняття «час бою» означає не лише певний проміжок часу, а й наявність подій, що мають соціальне значения. Так само не охоплюються терміном «місце вчинення злочину» такі ситуації, як «поле бою», «район воєнних дій» [11, c.60].

 

2.3. Суб’єкт складу злочину

Суб'єктом злочину вважається фізична особа (людина), яка вчинила передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння і спроможна понести за це кримінальну відповідальність.

Тому фізична особа, яка вчинила злочин, підлягає кримінальній відповідальності за наявності таких ознак:

1) досягнення до моменту вчинення злочину встановленого кримінальним законом віку;

2) осудності.

В окремих нормах Особливої частини КК передбачається кримінальна відповідальність особи, яка, крім зазначених, наділена ще і додатковими ознаками, зокрема, такими, як громадянство, посадове становище, або виконує професійні чи спеціальні функції.

Кримінальний закон передбачає відповідальність за вчинений злочин лише фізичної особи. У ст. 18 КК прямо зазначено, що «кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину минуло шістнадцять років». Цей вік прийнято називати загальним віком, по досягненні якого особа може підлягати кримінальній відповідальності.

В ст. 22 КК встановлюється знижений, тобто з 14 років, вік, по досягненні якого особа може підлягати кримінальній відповідальності за окремі безпосередньо перелічені в законі злочини. Серед цих злочинів - вбивства, умисне заподіяння тілесних ушкоджень, що спричинили розлад здоров'я, зґвалтування, крадіжки, грабежі, розбійні напади та деякі інші. Передбачений ст.22 КК перелік злочинів, за які настає відповідальність з 14 років, є вичерпним [3].

Вік, з якого настає кримінальна відповідальність, повинен обчислюватися з моменту вчинення злочину. При притягненні неповнолітнього до кримінальної відповідальності його вік встановлюється відповідно до документів про народження (число, місяць, рік народження), а при відсутності таких - на підставі висновку медичної експертизи. Особа вважається такою, що досягла певного віку не в день народження, а починаючи з наступної доби [11, c.61].

Суб'єктом злочину може бути лише осудна особа. Осудність особи є однією з обов'язкових умов кримінальної відповідальності за вчинення передбаченого кримінальним законом суспільно небезпечного діяння і водночас однією із загальних ознак суб'єкта злочину. Кримінальний закон не містить визначення осудності особи.

Стан осудності - це норма, типовий стан психіки людини, характерний для її віку. Осудною може бути визнана не тільки психічно здорова людина, а й така, яка страждає на яке-небудь психічне захворювання, але за умови, що в момент вчинення суспільно небезпечного діяння вона усвідомлювала свої дії і могла керувати ними.

Осудність - це спроможність особи розуміти значення свого діяння та свідоме керування ним і пов'язана з нею здатність відповідати за вчинений злочин.

Суб'єкта, якому притаманні загальні ознаки, прийнято називати загальним суб'єктом злочину.

Спеціальний суб'єкт-це особа, яка, крім необхідних загальних ознак (осудність, досягнення певного віку), додатково має спеціальні (особливі) ознаки.

Неосудність, відповідно до ст. 19 КК, - це неспроможність особи під час вчинення суспільно небезпечного діяння усвідомлювати свої дії або керувати ними внаслідок хронічної душевної хвороби, тимчасового розладу душевної діяльності, слабоумства чи іншого хворобливого стану.

Отже, поняття неосудності складається із сукупності двох критеріїв - медичного і юридичного [3].

Медичний (біологічний) критерій неосудності пов'язаний із хворобливою природою психічного розладу здоров'я людини. Це хронічна душевна хвороба, тимчасовий розлад душевної діяльності, слабоумство чи інший хворобливий стан.

Під хронічною душевною хворобою розуміється постійне, безперервне, важковиліковне психічне захворювання, яке має тенденцію до періодичного прояву хворобливих явищ: шизофренія, епілепсія, прогресуючий параліч, енцефалічий психоз, старечий психоз тощо.

Тимчасовий розлад душевної діяльності характеризується раптовим приступом психічної хвороби, швидким її розвитком, відносно нетривалим перебігом, що закінчується одужанням. Це - гострий реактивний і маніакально-депресивний психози, патологічне сп'яніння, патологічний афект, стан марення, паморочний стан свідомості тощо.

Слабоумство (олігофренія) - це розумова недорозвиненість, неповноцінна розумова діяльність. Слабоумство може бути у формі: ідіотії (глибокий ступінь розумової недорозвиненості), імбецильності (менш глибокий ступінь), дебільності (легка форма порушення розумової діяльності).

Інший хворобливий стан - це стан, що не є хронічною душевною хворобою і не є тимчасовим розладом душевної діяльності, але за своїм психопатологічним порушенням може бути прирівняний до них. Це тяжкі форми психопатії та психастенії, стан абстиненції при наркоманіях (морфійне голодування), під час яких у хворого може бути порушена здатність до розумової або вольової діяльності.

Юридичний (психологічний) критерій неосудності включає інтелектуальну ознаку (особа «не могла усвідомлювати своїх дій») і вольову (особа «не могла керувати ними») [11, c.63].

 

2.4. Суб’єктивна сторона складу злочину

Суб'єктивна сторона складу злочину - це процес мислення, бажання і волі людини, в якому відображуються її об'єктивна поведінка та інші зовнішні обставини, пов'язані з учиненням злочину.

Суб'єктивна сторона складу злочину - це внутрішня сутність злочинного діяння; це ті внутрішні процеси, які відбуваються у психиці осудної особи під час вчинення нею передбаченого кримінальним законом суспільно небезпечного діяння. Характерними ознаками (елементами) суб'єктивної сторони злочину є вина, мотив та мета вчинення злочину.

Основною і обов'язковою ознакою суб'єктивної сторони кожного злочину є вина особи. Принцип кримінальної відповідальності за наявності вини законодавчо сформульований у Конституції України, в ст. 62 якої говориться: «Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду» [1].

Вина - це психічне ставлення особи щодо злочинного діяння, яке вчиняється нею, та його наслідків у формі умислу чи необережності.

Вина - це завжди умисел або необережність. Лише за наявності вини особи щодо вчиненої нею дії (бездіяльності) можна говорити про склад злочину як підставу кримінальної відповідальності. Вина - це лише психічне ставлення особи щодо злочинного діяння, яке нею вчиняється. Передумовою вини є осудність особи, яка вчинила злочин, і досягнення нею встановленого щодо кримінальної відповідальності за такий злочин віку.

Форми вини - це окреслені в кримінальному законі поєднання певних ознак (елементів) свідомості і волі особи, яка вчиняє суспільно небезпечне діяння. У поєднанні таких ознак і знаходить свій вираз психічне ставлення особи до діяння та його наслідків [11, c.65].

Чинне право виділяє дві форми вини - умисел (ст. 24 КК) і необережність (ст. 25 КК).

Умисел може бути прямим або непрямим, а необережність проявляється у вигляді самонадіяності або недбалості. Відповідно до ст. 24 КК, злочин визнається вчиненим умисно, коли особа, яка його вчинила, усвідомлювала суспільно небезпечний характер своєї дії або бездіяльності, передбачала її суспільно небезпечні наслідки і бажала їх або свідомо припускала настання цих наслідків.

У ст. 24 KK вказується на дві характерні ознаки умислу - інтелектуальну і вольову. Інтелектуальна ознака умислу включає: 1) усвідомлення особою суспільно небезпечного характеру своєї дії чи бездіяльності; 2) передбачення її суспільно небезпечних наслідків. Вольова ознака умислу означає наявність у суб'єкта злочину бажання настання суспільно небезпечних наслідків від вчиненого ним діяння чи свідоме їх допущення [2, c.12].

Залежно від поєднання у свідомості злочинця інтелектуальної і вольової ознак умисел у теорії кримінального права поділяється на два види: прямий і непрямий (евентуальний). При прямому умислі особа:

а) усвідомлює суспільно небезпечний характер своєї дії або бездіяльності;

б) передбачає настання суспільно небезпечних наслідків;

в) бажає їх настання.

При вчиненні злочину з непрямим умислом особа:

а) усвідомлює суспільно небезпечний характер свого діяння;

б) передбачає його суспільно небезпечні наслідки;

в) свідомо допускає їх настання [11, c.66].

Відповідно до ст. 25 КК України злочин визнається вчиненим з необережності, коли особа, яка його вчинила, передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків своєї дії або бездіяльності, але легковажно розраховувала на їх відвернення або не передбачала можливості настання таких наслідків, хоча повинна була і могла їх передбачити.

За змістом ст. 25 охоплює два види необережної вини: злочинну самонадіяність і злочинну недбалість.

Злочинна самонадіяність має місце, коли особа:

1) передбачає можливість настання суспільно небезпечних наслідків своєї дії чи бездіяльності (інтелектуальний момент);

2) легковажно розраховує на відвернення цих наслідків (вольовий момент). При цьому винний усвідомлює суспільну небезпечність свого діяння (невідповідність його закону, посадовим, професійним або загальноприйнятим правилам тощо).

При злочинній недбалості особа:

1) не передбачає можливості настання суспільно небезпечних наслідків своєї дії або бездіяльності;

2) повинна була передбачити такі наслідки;

3) могла їх передбачити.

У цьому випадку винний не усвідомлює суспільної небезпечності своєї поведінки, тому не передбачає можливості настання суспільно небезпечних наслідків. Злочинна недбалість виявляється в непередбаченні винним суспільно небезпечних наслідків своєї дії або бездіяльності.

Мотив є спонукальною причиною поведінки людини. Чинником самого мотиву є потреби людини, її емоції, почуття тощо. Мотив може бути благородним - вираженим у формі любові, совісності, жалю, співпереживання, доброзичливості, щирості, душевності, сердечності тощо. Мотиви можуть бути і неблагородні: ненависть і помста, злість і ревнощі, корисливість і заздрість, презирство і жорстокість тощо [11, c.69].

Мотиви злочину - це найчастіше такі їхні психологічні різновиди, як помста, жорстокість та жадібність. Мотив злочину - це усвідомлена спонука особи, яка викликала в неї намір вчинити злочин. Мотив є обов'язковою ознакою суб'єктивної сторони складу злочину в тих випадках, коли він безпосередньо вказаний у диспозиції кримінального закону. Мотив злочину значною мірою характеризує не лише особу злочинця, а й ступінь суспільної небезпечності вчиненого ним діяння.

Мета злочину - це бажання особи, яка вчиняє суспільно небезпечне діяння, досягти певних шкідливих наслідків. Вона є характерною ознакою умисних злочинів, що вчиняються з прямим умислом. Визначити, які конкретні злочинні наслідки своїх дій передбачав винний та бажав їх настання, можливо лише при ретельному аналізі складу вчиненого злочину та виявленні його елементів і всіх обставин справи.

Мета - обов'язкова ознака складу злочину лише тоді, коли вона прямо передбачена в диспозиції кримінального закону, і таким чином є обов'язковою (конструктивною) ознакою складу злочину. Це означає, що відповідальність за законом настає лише за такі дії, які вчиняються з вказаною в ньому метою [11, c.70].