« Назад

Висновки

Зміст права власності як суб’єктивного права особи-власника утворюють повноваження володіння, користування та розпорядження майном. Кожна з перерахованих правомочностей є обов’язковим елементом права. Не є винятком тут і право державної власності, яке може ефективно забезпечувати своє функціональне призначення лише за наявності у держави як власника усього комплексу правомочностей. Однак ці правомочності у суб’єкта права державної власності мають специфічне забарвлення, адже держава, на відміну від фізичних осіб, не може безпосередньо володіти, користуватися та розпоряджатися майном. Тому держава делегує ці правомочності спеціально уповноваженим на це особам - суб’єктам здійснення права державної власності.

Загальновідомо, що володіння - це фізичне панування над майном, яке проявляється в його безпосередньому утриманні, збереженні та в управлінні. Безумовно, володіння державним майном повинно бути законним, правомірним. Це можливо лише тоді, коли державне майно набуте за належною правовою підставою.

За допомогою права користування майном забезпечується можливість власника шляхом вчинення різноманітних дій по вилученню з майна корисних властивостей та задоволенню потреб власника та інших осіб, визначених власником. Особливість користування державним майном полягає насамперед у тому, що використовується воно для забезпечення загальнодержавних потреб або для задоволення потреб певної категорії населення. Іншими словами, держаною власністю користуються, в тому числі і безоплатно, також ті особи, які не є її суб’єктами.

І нарешті, власник має право на свій розсуд розпоряджатися належним йому майном. Здійснювати право розпорядження державною власністю знову ж таки можуть лише уповноважені законом особи. Однак межі здійснення права розпорядження чітко визначаються державою через закон.

В чинному законодавстві України лише в загальних рисах визначено зміст загального управління державною власністю. Визначальними у вирішенні цього питання є положення в законодавстві України відповідно з яким державні органи, уповноважені управляти державним майном, вирішують питання створення підприємств і визначення цілей їх діяльності, реорганізації і ліквідації, здійснюють контроль за ефективністю використання і схоронністю довіреного їм державного майна та інші правомочності відповідно до законодавчих актів України.

Однак, як засвідчив проведений раніше аналіз законодавчих актів, що регулюють такі відносини, в них дається лише орієнтовний перелік способів управління державною власністю, застосовуваних уповноваженими на це державними органами. Безперечно, позитивно вплинуть на вирішення питань управління державною власністю Закон "Про державні адміністрації", Закон «Про Фонд державного майна України».

В Законі «Про управління державним майном» чітко визначені повноваження органів, уповноважених управляти державним майном, порядок створення, реорганізації та ліквідації державних підприємств та установ. Законом України «Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, що розташовані на території України" здійснення таких функцій покладалося на Фонд державного майна України, який є одночасно також органом по здійсненню приватизації.

Оскільки Фонд державного майна України в силу різних причин не міг оперативно здійснювати свою діяльність Декретом Кабінету Міністрів України від 15 грудня 1992 р. у Фонду державного майна були вилучені функції по управлінню державним майном (за деякими винятками, наприклад, в частині повноважень орендодавця) і залишені функції органу приватизації. При цьому Законом «Про Фонд державного майна України», повернутому Президентом України, на Фонд знову покладаються деякі завдання, не пов’язані з приватизацією державної власності. Зокрема, ведення реєстру нерухомого майна, яке перебуває у державній власності, здійснення повноважень орендодавця цілісних майнових комплексів підприємств, їх структурних підрозділів, нерухомого майна, що перебуває у державній власності, що не узгоджується з ст. 114 Конституції України, за якою повноваження по управлінню об’єктами державної власності покладені на Кабінет Міністрів України.

Очевидно, саме Кабінету Міністрів України належить право визначити перелік органів виконавчої влади, яким він делегує ці повноваження. Однак передача функцій по управлінню державним майном різноманітним міністерствам і відомствам, державним адміністраціям без визначення у цій сфері відносин єдиного координуючого органу призвела фактично до втрати державного контролю за використанням та збереженням державної власності.

Потребує свого вирішення проблема оновлення інституту права повного господарського відання та оперативного управління.

Останнім часом в юридичній літературі все активніше заперечується необхідність збереження права повного господарського відання як правового атрибуту системи права. На думку Я.М. Шевченко, оскільки з розвитком права власності як приватного права держава також буде виступати як приватна особа, то зайвою стане сама організаційно-правова форма підприємства, яке має перетворитися в акціонерне чи інше господарське товариство.

Пропонується також законодавче закріпити дві організаційно-правові форми для підприємств публічної державної і комунальної власності: а) казенні підприємства в збитковій сфері діяльності, які дотуються за рахунок державного чи місцевого бюджету, володіють майном на праві оперативного управління, але не є самостійними суб’єктами підприємництва; б) публічні (державні чи комунальні) акціонерні товариства, в яких державі чи адміністративно-територіальній одиниці повинен належати весь або контрольний пакет акцій.

Однак в обох випадках не дається відповідь щодо того, на якому ж праві мають володіти майном міністерства, відомства, інші органи виконавчої влади, різні лікувальні, навчальні та інші установи, що перебувають на державному чи місцевому бюджеті та мають статус юридичної особи. Таким юридичним особам також необхідно вступати в різноманітні правовідносини, укладати угоди тощо. На мій погляд, за такими державними установами майно має закріплюватися на праві оперативного управління, яке підтверджує їх достатню майнову самостійність і забезпечує їх статус суб’єкта права.

Безперечно, юридична наука повинна вести науковий пошук нових правових форм закріплення майна за державними підприємствами і установами. Не може тут бути застосований досвід англосаксонського права, в якому домінуючим речовим інститутом є інститут довірчої власності. Але, як вже зазначалося в літературі, спроби юристів впровадити інститут права довірчої власності в країнах з континентальною системою права, не знайшли широкої підтримки. Водночас останнім часом в багатьох країнах досить активно став формуватися інститут довірчого управління, який набув широкого розповсюдження в сфері посередницької діяльності з фінансами.

В Україні інститут довірчого управління вперше був закріплений в Декреті Кабінету Міністрів України «Про довірчі товариства». Однак численні зловживання, допущені довірчими товариствами з фінансами вкладників, дещо загальмували становлення інституту довірчого управління. Це стало однією з причин гальмування роботи по розробці спеціального закону про довірче управління майном.

Аналіз положень декрету свідчить про те, що довірче управління майном базується на договорі, що укладається між довірителем (установником управління) і довірчим управителем. Тобто, довірче управління майном є інститутом зобов’язального права, що звичайно дещо обмежує майнову самостійність довірчого управління. Ця обставина відповідно звужує можливості його застосування у здійсненні права державної власності. І все-таки певна практика щодо довірчого управління державним майном вже існує.

Так, наказом Фонду державного майна України від 11 жовтня 1996 р. затверджене Положення про порядок призначення уповноваженої особи на здійснення функцій з управління акціями, паями, частками господарських товариств, які перебувають у загальнодержавній власності. Відповідно з уповноваженою особою (фізичною чи юридичною) укладається договір доручення на здійснення функцій з управління акціями, паями, частками господарських товариств, які перебувають у загальнодержавній власності.

Отже, право державної власності, передбачено нормативно-правовими актами і є одним з видів права власності, існуючих в Україні на сьогодні. Слід зазначити, що інститут права державної власності має дуже важливе значення для економіки України, тому що зберігає державне майно, національні багатства нашої держави в певній цілісності, і може управляти тим майном, що належить до її відання.

В умовах приватизаційної політики держави, державна власність є чинником збереження того майна, що є власністю народу, хоча органи виконавчої влади, покликані управляти цим майном, не завжди сумлінно виконують свої обов’язки, покладені на них державою в сфері управління державним майном. Наприклад, Фонд державного майна України дуже часто припускається помилок у здійсненні своєї політики відносно збереженості державної власності.

Цивільний кодекс України встановлює підстави виникнення права державної власності, серед яких: конфіскація; реквізиція; угоди у сфері внутрішнього і зовнішнього товарообігу (оплатні і безоплатні); визнання майна безхазяйним; знахідка; набуття права власності на бездоглядну домашню тварину; набуття права власності на скарб.

Отже, державна власність може виникати в будь-який з первісних чи похідних способів, але у держави є підстави для набуття нею права власності в такі способи, в які це право не може виникнути в інших власників – фізичних або юридичних осіб.

Коли я розглядав форми здійснення права державної власності, то проаналізував іноземний досвід різних форм здійснення права власності держави і порівняв з тими формами, організаційно-правовими формами державних підприємств, що існують у нас, в Україні.

Розглянувши правовий режим майна, я дійшов висновку, що поняття та зміст правового режиму майна відрізняється від правового режиму власності. А взагалі, правовий режим майна, як встановлюють деякі науковці, - це встановлений в правових нормах порядок формування майна і наділення ним господарських органів, а також порядок управління ним цими господарськими органами та іншими ланками економіки.

Отже, право державної власності у конкуренції з правом приватної власності поступово починає втрачати свої позиції, які воно мало до проголошення Україною незалежності. Але все одно державна власність зберігає майно Українського народу і здійснює управління ним відповідно до покладених на відповідні органи повноваження.