Лекція №6, Доказування і докази в цивільному процесі

« Назад

1. Поняття доказів та доказування у цивільному процесі

Суд не може вирішити жодну справу, не встановивши її обставини. Оскільки завданням суду є захист прав та інтересів, то для виконання такого завдання суд у кожному конкретному випадку повинен встановити, чи існує те право, про захист якого просить позивач, чи покладено на відповідача відповідний обов’язок і у чому він полягає, тобто, з’ясувати спірні правовідносини. При цьому права і обов’язки не виникають самі собою. Їх виникнення, зміну і припинення закон пов’язує із настанням певних юридичних фактів. Тому суду для з’ясування спірних правовідносин необхідно спочатку встановити, які юридичні факти здійснювалися.

Відповідно до закону суд може обґрунтовувати своє рішення тільки тими фактами, які були доказані у процесі, тобто, були встановлені у судовому засіданні за допомогою судових доказів.

Отже, суд зобов’язаний встановлювати по кожній справі, яку він розглядає, об’єктивну істину. Це досягається шляхом доказування.

Доказування – це процесуальна діяльність осіб, які беруть участь у справі, по збиранню, витребуванню (для адвокатів та прокурора) і наданню суду доказів, яка спрямована на встановлення дійсних прав та обов’язків учасників спірного правовідношення.

Факти, які повинен встановити суд, є фактами юридичними, тобто такими, з якими суд пов’язує виникнення, зміну або припинення правовідносин. Такі факти встановлюються за допомогою доказів.

Докази – це будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Джерела отримання доказів називаються засобами доказування. Засоби доказування це визначена законом форма відомостей про обставини, що мають значення для вирішення справи.

ЗАСОБАМИ ДОКАЗУВАННЯ У ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ Є:

- пояснення сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків;

- показання свідків;

- письмові докази;

- речові докази (зокрема, звуко- і відеозаписи);

- висновки експертів.

ЕЛЕМЕНТИ ДОКАЗІВ

1) Зміст доказів – це будь-які фактичні дані, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін. Наприклад, у справі про визнання договору купівлі-продажу недійсним, змістом доказу мають бути фактичні дані про перебування продавця у стані, коли він не міг усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.

2) Процесуальною формою доказів є визначені ЦПК України засоби доказування, в яких містяться фактичні дані.

3) Процесуальний порядок одержання, дослідження та оцінки змісту і процесуальної форми доказів є визначена ЦПК України послідовність одержання, дослідження та оцінки доказів.

ЦПК України визначає, що саме може використовуватися як докази у суді. Також закон визначає порядок використання доказів. Кожному виду доказів у Кодексі присвячена група норм, яка визначає порядок їх отримання і дослідження.

Класифікація доказів:

1) За способом утворення фактичних даних докази поділяються на:

- первісні (отримані із першоджерела – оригінал документа, слід на землі чи предметі);

- похідні (опосередковані – копія документа, зліпок сліду, плівка з відбитками пальців). Оскільки похідні докази більш віддалені від фактів, про які вони свідчать, вони менш достовірні, чим первісні докази. Тому суд, відповідно до принципу безпосередності, повинен досліджувати матеріали справи за першоджерелами. При використанні похідних доказів від суду вимагається особлива уважність в їх дослідженні та оцінці з тим, щоб не допустити спотворення дійсних фактів.

2) За характером зв’язку змісту доказів із фактами, які необхідно встановити, докази поділяються на:

- прямі (які містять безпосередньо відомості про головний факт – показання свідка про заподіяння шкоди);

- побічні (дають можливість зробити висновок про факт – показання свідка про те, що одна із сторін при укладенні договору не усвідомлювала значення своїх дій). Часто докази містять інформацію про юридичний факт опосередковано. Вони дають можливість зробити висновок про наявність або відсутність потрібних юридичних фактів.

Наприклад, у справі про відшкодування шкоди відповідач, заперечуючи проти позову, посилається на те, що в день заподіяння шкоди знаходився в іншому місці, про що надає докази. Факт знаходження відповідача в іншому місці не є юридичним фактом, з яким пов’язані спірні правовідносини. Але, якщо він підтверджується доказами, то дозволяє зробити висновок про те, що відповідач шкоду не заподіював.

3) За джерелом отримання фактичних даних докази поділяються на:

- особисті (джерелом яких є люди – показання свідків, пояснення сторін);

- речові (джерелом яких є речі – письмові і речові докази);

- змішані (джерелом яких є одночасно і людина і матеріальний об’єкт – висновок експерта).

2. Предмет доказування

Для правильного вирішення справи суд повинен з’ясувати всі юридичні факти, які мають значення для справи.

Сукупність юридичних фактів, від встановлення яких залежить вирішення справи по суті, і є предметом доказування. Термін «предмет доказування» означає, що всі юридичні факти, які входять до нього, мають бути доказані у процесі, тобто, вони є тим, що підлягає доказуванню.

Предмет доказування – це факти, що обґрунтовують вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Склад фактів, які входять до предмету доказування, для кожної справи є різним. Суд визначає його виходячи із вимог та заперечень сторін, а також керуючись нормами матеріального права, які необхідно застосувати в даному випадку.

До предмету доказування входять:

- факти підстави позову, тобто, юридичні факти, вказані позивачем як підстави позовних вимог.

- факти-заперечення проти позову, тобто юридичні факти, вказані відповідачем як підстави заперечення проти позову [19; 34].

Формуючи предмет доказування позивач має включити до нього такі групи фактів:

- обставини, що підтверджують порушення прав позивача;

- обставини, що підтверджують право позивача;

- обставини, що свідчать про порушення прав позивача саме відповідачем;

- обставини, які встановлюють розмір завданої позивачу шкоди

Якщо у процесі беруть участь треті особи із самостійними вимогами щодо предмету позову, або подається зустрічний позов, то до предмету доказування включаються також факти, що є підставою таких позовів.

Але сторони можуть помилятися у своїх посиланнях на факти. З одного боку вони можуть зазначати факти, з якими норми матеріального права не пов’язують правових наслідків, тобто факти, які не мають юридичного значення у справі. З іншого боку, сторони можуть не вказувати всі факти, з якими правові наслідки пов’язані. Тому, склад фактів, що входять до предмету доказування, остаточно визначає суд.

При визначенні того, які із фактів, вказаних сторонами, мають юридичне значення і які факти ще необхідно установити, суд має керуватися нормами матеріального права, що регулюють спірні відносини. У гіпотезах цих норм вказані факти, від яких залежать права та обов’язки сторін і які, відповідно, мають включатися до предмету доказування у справі.

ПРЕДМЕТ ДОКАЗУВАННЯ ВИЗНАЧАЄТЬСЯ:

- Позивачем – у позовній заяві

- Відповідачем – у запереченнях проти позову та/або зустрічному позові

- Третьою особою із самостійними вимогами – у позовній заяві такої особи

- Судом – встановлює межі предмету доказування протягом усього розгляду справи

Склад юридичних фактів, які є предметом доказування, може бути змінений з ініціативи сторін, а також суду.

Правильне визначення предмета доказування по кожній справі є досить важливим: якщо будуть встановлені не всі факти, необхідні для вирішення справи, це призведе до ухвалення необґрунтованого рішення. Якщо суд, неправильно визначивши коло фактів, які необхідно дослідити, буде досліджувати і ті, які не мають відношення до справи, це призведе до непотрібних витрат часу і сил, а головне – може призвести до неправильного вирішення справи по суті, оскільки суд буде обґрунтовувати своє рішення на фактах, які з точки зору закону не мають правового значення.

3. Належність доказів. Допустимість засобів доказування

Після визначення предмету доказування суд має встановити, які докази необхідно досліджувати. Для цього суд встановлює, які із наданих сторонами доказів можуть бути допущені і чи потрібні додаткові докази. Для вирішення цих питань суд має керуватися правилами належності та допустимості доказів.

Одним із найважливіших положень про судові докази є правило про їх належність (стаття 58 ЦПК України).

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування

Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Суть положення про належність доказів полягає в тому, що суд повинен приймати лише ті докази, які можуть підтвердити чи заперечити юридичні факти, які відносяться до даної справи.

Це правило дає можливість суду:

- запобігати загромадженню справи зайвими доказами,

- не допускати зловживань з боку недобросовісного позивача, відповідача чи третьої особи своїм правом надавати докази, з метою заплутати або затягнути справу.

- орієнтує суд зосередити увагу на дослідженні тих доказів, які мають суттєве значення для правильного вирішення спору.

Значення правила про належність доказів полягає у тому, що воно дозволяє правильно визначити обсяг доказового матеріалу.

Належність доказу до справи можна перевірити за допомогою правила: якщо доказ підтверджує певну юридичну обставину, то ця обставина має бути зазначена у позовній заяві або у запереченнях проти позову.

Правило про належність доказів відображене у нормах, що стосуються окремих видів доказів. Зокрема, подаючи клопотання про виклик свідка, витребування письмового доказу, необхідно зазначити, які саме обставини можуть бути встановлені відповідними доказами. Така вказівка дозволяє суду визначити належність доказу до справи і вирішити питання про його допущення.

Допустимість засобів доказування – це правило, яке передбачає обов’язок суду використовувати при вирішенні справи лише ті докази, які визначені законом.

Стаття 59 ЦПК встановлює правило про допустимість засобів доказування.

ПРАВИЛО ПРО ДОПУСТИМІСТЬ ДОКАЗІВ СПРЯМОВАНЕ НА ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРОЦЕСУ НАДІЙНИМИ ДОКАЗАМИ.

Допустимі засоби доказування

- передбачені законом докази: пояснення сторін, показання свідків, висновки експертів, письмові докази, речові докази. Не передбачених законом доказів суд допускати не має права.

- докази, отримані к встановленому законом порядку. Суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом.

- обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Це означає, що суд обмежений нормами права у виборі засобів доказування (напр., у ст. 218 ЦК зазначено, що у разі недодержання сторонами вимоги щодо письмової форми правочину, яка встановлена законом, рішення суду у справі з приводу заперечення факту вчинення правочину, оспорювання окремих його частин однією із сторін не може ґрунтуватися на показаннях свідків Отже, у цій ситуації допустимі всі докази, крім показань свідків, використання яких судом може потягти скасування судового рішення).

Отже, правило допустимості доказів містить окремі, передбачені законом обмеження у використанні доказів для встановлення окремих фактів.

Обмеження у використанні доказів як правило пов’язані із установленою у матеріальному законі формою правочину. Правило допустимості змушує учасників цивільних правовідносин оформляти ці правовідносини належним чином. Це забезпечує визначеність відносин сторін. Процесуальне значення правила допустимості доказів полягає у тому, щоб забезпечити процес найбільш повними і надійними доказами.

Отже, вирішуючи питання про те, які докази приймати до розгляду, а які не приймати, суд керується правилами належності та допустимості доказів.

НАЛЕЖНІСТЬ ДОКАЗІВ ДО СПРАВИ ВСТАНОВЛЮЄ СУД.

ДОПУСТИМІСТЬ ДОКАЗІВ ВСТАНОВЛЕНА ЗАКОНОМ.

4. Подання доказів суду та обов’язок доказування. Звільнення від доказування

Факти, установлення яких є необхідним для вирішення справи, доказуються шляхом подання до суду доказів і дослідження їх у судовому засіданні.

ДОКАЗИ ПОДАЮТЬСЯ

- сторонами;

- іншими особами, які беруть участь у справі.

Слід зазначити, що ЦПК право подавати докази надає всім особам, які беруть участь у справі, а обов’язок доказування покладає на сторони.

СТРОК ПОДАННЯ ДОКАЗІВ

- Сторони зобов'язані подати свої докази чи повідомити про них суд до або під час попереднього судового засідання у справі.

- Якщо попереднє судове засідання по справі не проводиться, то докази можуть подаватися до початку розгляду справи по суті (ст. 131 ЦПК України).

Докази подаються у строк, встановлений судом з урахуванням часу, необхідного для подання доказів. Суд, при визначенні строку на подання доказів, у кожному конкретному випадку повинен виходити із принципу розумності.

НАСЛІДКИ ПОРУШЕННЯ СТРОКІВ ПОДАННЯ ДОКАЗІВ

- Докази, подані з порушенням зазначених вимог, не приймаються;

- Докази можуть бути прийняті, якщо сторона доведе, що докази подано несвоєчасно з поважних причин.

Кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень (ст. 60 ЦПК України), крім випадків, коли особа звільняється від доказування.

Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір (тобто, спірні обставини).

За ч. 4 ст. 60 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях, тобто на висунутих певних теоріях, гіпотезах, зв’язках між ними, які не тільки не підтверджуються жодними фактичними даними, а й потребують самостійного доказування.

Поряд із необхідністю доказування, законодавець визначає підстави звільнення від доказування.

НЕ ПІДЛЯГАЮТЬ ДОКАЗУВАННЮ (ст. 61 ЦПК України):

1. Обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Тобто, у разі відсутності будь-якого застереження суд вважає факт встановленим, якщо його визнали сторони чи інші особи, які беруть участь у справі. Але, якщо після попереднього судового засідання, на якому було визнано факт, особа доведе, що таке визнання було здійснене внаслідок помилки, обману, насильства, суд приймає це як відмову від визнання (ст. 178 ЦПК України).

2. Обставини, визнані судом загальновідомими. Загальновідомими вважатимуться обставини, які знають усі, або переважна більшість людей, які проживають на певній території. Такі обставини не потребують доказування через очевидність їх існування. Як правило, ними визнаються юридичні події – обставини, настання, зміна чи припинення яких не залежить від волі людини (землетрус, паводок).

3. Обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Такі обставини називаються преюдиційними фактами, які заборонено оспорювати в іншому процесі.

4. Вирок у кримінальній справі, що набрав законної сили, або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення обов'язкові для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, стосовно якої ухвалено вирок або постанову суду, з питань, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою. Преюдиційне значення можуть мати і факти, які встановлені вироком у кримінальній справі. Це можливо, наприклад, коли суд розглянув кримінальну справу, виніс вирок, а потім пред’являється позов про відшкодування майнової шкоди, заподіяної злочином. Але відповідно до ч. 4 ст. 61 ЦПК України вирок, що набрав законної сили, є обов’язковим для суду, який розглядає цивільно-правові наслідки дій особи, щодо якої винесено вирок, лише з питань чи мали місце ці дії і чи вчинені вони даною особою. Інші факти, які містяться у вироку, преюдиційного значення для цивільної справи не мають. Тому при розгляді справи про відшкодування майнової шкоди, заподіяної злочином, розмір шкоди визначається судом у цивільній справі. Розмір шкоди, вказаний у вироку береться до уваги, але преюдиційного значення не має.

5. Забезпечення доказів. Судові доручення по збиранню доказів

З метою захисту інтересів сторін та інших учасників процесу цивільне процесуальне законодавство передбачає інститут забезпечення доказів, норми якого регламентують процесуальний порядок вжиття судом термінових заходів щодо закріплення фактичних даних, щоб у подальшому при розгляді справи була можливість їх використати як докази.

У цивільному процесі інститут забезпечення доказів використовується тоді, коли виникає загроза того, що якісь докази не збережуться до судового засідання, змінять свої якості, стануть недоступними для суду. Наприклад, може виникнути необхідність термінового проведення експертизи, оскільки докази можуть втратити свої якості і втратити доказове значення.

Забезпечення доказів – це вжиття заходів, спрямованих на фіксування відомостей, що містяться у доказах, коли є обґрунтоване припущення, що надання самого доказу у судове засідання стане згодом неможливим або ускладненим.

Відповідно до ст. 133 ЦПК України особи, які беруть участь у справі і вважають, що подання потрібних доказів є неможливим або у них є проблеми з поданням доказів, мають право заявити клопотання про забезпечення цих доказів.

СПОСОБИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СУДОМ ДОКАЗІВ:

- допит свідків;

- призначення експертизи;

- витребування та (або) огляд доказів, у тому числі за їх місцезнаходженням;

- інші способи забезпечення доказів (наприклад, дослідження доказів за місцем їх знаходження у порядку судового доручення; постановлення ухвали про огляд приміщень, в яких, як припускається, відбуваються дії, пов’язані з порушенням авторського права (ст. 53 Закону України «Про авторське право і суміжні права»).

Докази забезпечуються:

- після відкриття провадження у справі;

- у виняткових випадках (реальна загроза смерті єдиного свідка, висока імовірність знищення усього тиражу контрафактних примірників твору, що охороняється авторським правом) за заявою заінтересованої особи суд може забезпечити докази до пред'явлення нею позову.

ЗМІСТ ЗАЯВИ ПРО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДОКАЗІВ (ст. 134 ЦПК України):

- докази, які необхідно забезпечити;

- обставини, що можуть бути підтверджені цими доказами;

- обставини, які свідчать про те, що подання потрібних доказів може стати неможливим або ускладненим,

- справа, для якої потрібні ці докази або з якою метою потрібно їх забезпечити.

Заява про забезпечення доказів розглядається

- судом, який розглядає справу;

- якщо позов ще не пред'явлено, – місцевим загальним судом, у межах територіальної підсудності якого можуть бути вчинені процесуальні дії щодо забезпечення доказів.

Заява про забезпечення доказів розглядається протягом п'яти днів з дня її надходження з повідомленням сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Присутність цих осіб не є обов'язковою.

У разі обґрунтованої вимоги заявника, а також якщо не можна встановити, до кого може бути згодом пред'явлено позов, заява про забезпечення доказів розглядається судом невідкладно лише за участю заявника.

ВАЖЛИВИМ СПОСОБОМ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДОКАЗІВ Є ВИТРЕБУВАННЯ ДОКАЗІВ СУДОМ.

У випадках, коли щодо отримання доказів у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, є проблеми, суд за їх клопотанням зобов'язаний витребувати такі докази.

Строк подання клопотання про витребування доказів

- до або під час попереднього судового засідання,

- якщо попереднє судове засідання у справі не проводиться, – до початку розгляду справи по суті із долученням відомостей про неможливість отримання таких доказів особисто стороною або іншою особою, яка бере участь у справі.

У заяві про витребування доказів має бути зазначено:

- який доказ вимагається,

- підстави, за яких особа вважає, що доказ знаходиться в іншої особи,

- обставини, які може підтвердити цей доказ.

Докази, які вимагає суд, направляються до суду безпосередньо. Суд може також уповноважити заінтересовану особу, яка бере участь у справі, одержати доказ для представлення його суду.

СУДОВІ ДОРУЧЕННЯ ПО ЗБИРАННЮ ДОКАЗІВ

Одним із основних принципів цивільного судочинства є принцип безпосередності, відповідно до якого суд має здійснити дослідження та оцінку доказів особисто у залі судового засідання.

Проте послідовна реалізація цього принципу не завжди є можливою через віддаленість досліджуваних доказів, їх знаходження поза межами територіальної підсудності суду, у провадженні якого знаходиться справа.

У такому випадку, відповідно до ст. 132 ЦПК України, суд, який розглядає справу, в разі необхідності збирання доказів за межами його територіальної підсудності доручає відповідному суду провести певні процесуальні дії.

В ухвалі про судове доручення зазначається:

- коротко викладається суть справи, що розглядається,

- особи, які беруть у ній участь,

- обставини, що підлягають з'ясуванню,

- докази, які повинен зібрати суд, що виконує доручення,

- перелік питань, поставлених судом особам, які беруть участь у справі, та свідкам.

Судове доручення виконується у судовому засіданні за правилами, встановленими ЦПК України. Суд повідомляє осіб, які беруть участь у справі, про час і місце засідання. Їхня присутність не є обов'язковою.

Під час проведення процесуальних дій, спрямованих на виконання судового доручення, обов’язково складаються відповідні протоколи. Протоколи і всі зібрані при виконанні доручення матеріали негайно пересилаються до суду, який розглядає справу.

Докази, зібрані у порядку судового доручення, мають бути досліджені судом, який розглядає справу, у залі судового засідання.

6. Загальна характеристика доказів та порядок їх дослідження

Відповідно до ст. 57 ЦПК України фактичні дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків; показань свідків; письмових доказів; речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів; висновків експертів.

ПОЯСНЕННЯ СТОРІН, ТРЕТІХ ОСІБ ТА ЇХ ПРЕДСТАВНИКІВ – це засіб доказування, який полягає у повідомленні суду відомостей про факти, які мають значення для справи.

Сторони, треті особи та їх представники наділені процесуальними правами та обов’язками, центральне місце серед яких займає право давати усні та письмові пояснення суду. Такі пояснення можуть надати найбільш повні відомості про обставини справи, але такі пояснення не завжди мають об’єктивний характер через особисту заінтересованість таких осіб. Тому, сторони, треті особи та їхні представники за їх згодою можуть бути допитані як свідки про відомі їм обставини, що мають значення для справи (ст. 184 ЦПК України).

Пояснення можуть бути усними і письмовими.

Пояснення сторін і третіх осіб поділяються на твердження і визнання.

Твердження – це повідомлення сторони про факти, в установленні яких заінтересована сама особа.

Визнання – це підтвердження стороною фактів, обов’язок доказування яких покладено на іншу сторону. Юридичне значення визнання полягає у тому, що воно звільняє іншу сторону від обов’язку доказування визнаного факту.

ПОКАЗАННЯ СВІДКА – це засіб доказування, який полягає у повідомленні свідком суду про відомі йому обставини, які мають значення для справи. Не є доказом показання свідка, який не може назвати джерела своєї обізнаності щодо певної обставини.

- Свідок допитується в судовому засіданні з дотриманням правил ст.182 ЦПК, після його попередження про кримінальну відповідальність за дачу завідомо неправдивих показань.

- Свідком може бути фізична особа, яка була безпосереднім очевидцем обставин, які мають відношення до справи, або дізналася про них з інших джерел, які можуть бути перевірені судом.

- Суд може залучити як свідка будь-яку особу.

- Не можуть бути свідками: юридичні особи; недієздатні особи та особи, які через свої фізичні вади не можуть правильно сприймати обставини, які мають значення для справи; представники по цивільній справі або захисники в кримінальній справі по обставинах, які стали їм відомі у зв’язку з виконанням обов’язків представника чи захисника; особи, які мають юридичний інтерес в даній справі; священнослужителі (про відомості, які отримані ними на сповіді віруючих), професійні судді, народні засідателі та присяжні (про обставини обговорення у нарадчій кімнаті питань, що виникли під час ухвалення рішення чи вироку), особи, які мають дипломатичний імунітет (без їх згоди), представники дипломатичних представництв (без згоди дипломатичного представника).

Особиста заінтересованість особи у справі з підстав рідства, приятельських відносин, ворожості до однієї із сторін не є перепоною для її допиту як свідка.

ПОРЯДОК ДОПИТУ СВІДКІВ

- Кожний свідок допитується окремо.

- Свідки, які ще не дали показань, не можуть перебувати в залі судового засідання під час розгляду справи.

- Кожний допитаний свідок залишається в залі судового засідання до закінчення розгляду справи. Суд може дозволити допитаним свідкам залишити залу засідання суду до закінчення розгляду справи за згодою сторін.

- Свідок може бути допитаний повторно в тому самому або наступному засіданні за його власною заявою, заявою сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, або з ініціативи суду.

- Під час дослідження інших доказів свідкам можуть ставити питання сторони, інші особи, які беруть участь у справі, суд.

- Суд може одночасно допитати свідків для з'ясування причин розходжень у їхніх показаннях.

- Свідок, даючи показання, може користуватися записами в тих випадках, якщо його показання пов'язані з будь-якими обчисленнями та іншими даними, які важко зберегти в пам'яті. Ці записи подаються судові та особам, які беруть участь у справі, і можуть бути приєднані до справи за ухвалою суду.

- Допит малолітніх свідків і, за розсудом суду, неповнолітніх свідків проводиться в присутності батьків, усиновлювачів, опікунів, піклувальників, якщо вони не заінтересовані у справі або представників органів опіки та піклування, а також служби у справах дітей.

- Свідкам, які не досягли шістнадцятирічного віку, головуючий роз'яснює обов'язок про необхідність дати правдиві показання, не попереджуючи про відповідальність за відмову від давання показань і за завідомо неправдиві показання, і не приводить до присяги.

ПИСЬМОВИМИ ДОКАЗАМИ є всякого роду документи, акти, листування службового або особистого характеру, що містять в собі відомості про обставини, які мають значення для справи.

Характерною ознакою письмових доказів є те, що їх зміст відображається умовними письмовими знаками. Основне місце належить буквам. Але умовні знаки можуть бути і іншими: цифри, ієрогліфи, нотні знаки, шифр, стенографічні знаки, топографічні позначення. Відповідно, до письмових доказів належать креслення, кошторис, нотні партитури, карти.

Письмові знаки можуть наноситися людиною безпосередньо, а також за допомогою різних пристроїв, друкарських машинок, принтерів та інших апаратів.

КЛАСИФІКАЦІЯ ПИСЬМОВИХ ДОКАЗІВ

За змістом вони поділяються на:

- розпорядчі (воля осіб, від яких виходить документ, направлена на виникнення, зміну або припинення правовідносин);

- інформаційні (особи, які склали їх, повідомляють інших осіб про певні фактичні обставини).

За формою письмові докази класифікуються на:

- прості. Доказами простої письмової форми називаються такі письмові докази, які не мастять ніякого підтвердження чи реєстрації;

- нотаріальні – документи нотаріально посвідчені або такі, що пройшли реєстрацію в установленому законом порядку.

За суб’єктним складом письмові докази класифікуються на:

- офіційні – які виходять від державних органів чи посадових осіб;

- приватні – які виходять від приватних фізичних осіб.

За характером джерела докази класифікуються на:

- оригінали – перший екземпляр документів;

- копії – повторення документів в цілому або у певній частині. Копія може бути простою або нотаріально посвідченою. До суду, як правило, мають надаватися оригінали письмових доказів, але допускається подання копій. Але, якщо подано копію, суд має право вимагати подання оригіналу (ч. 2 ст. 64 ЦПК України).

Письмові докази або протоколи їх огляду оголошуються в судовому засіданні та надаються для ознайомлення особам, які беруть участь у справі, а в необхідних випадках – експертам, спеціалістам і свідкам.

Серед письмових доказів особливе місце займає особисте листування, оскільки використання його як доказу по справі пов’язане з охороною таємниці листування громадян. В цивільному процесі суду не надано право виїмки кореспонденції в поштово-телеграфних установах. Суд не може залучити до справи як докази листи осіб, які не є учасниками справи, без їх згоди на це. Якщо в листі міститься інформація про інтимне життя особи, державна, комерційна таємниця чи інформація про всиновлення, то він може бути досліджений в закритому судовому засіданні.

РЕЧОВИМИ ДОКАЗАМИ є предмети матеріального світу, що містять інформацію про обставини, які мають значення для справи.

Речовими доказами є також магнітні, електронні та інші носії інформації, що містять аудіовізуальну інформацію про обставини, що мають значення для справи.

Речовими доказами є предмети, які своїми властивостями свідчать про обставини, які стосуються справи. Суд повинен вжити всіх заходів для збереження речових доказів у незмінному стані до вступу рішення в законну силу.

Речові докази пред'являються для ознайомлення особам, які беруть участь у справі, а в необхідних випадках – експертам, спеціалістам і свідкам.

Речові докази, які не можна доставити в суд, оглядаються за їх місцезнаходженням. Про час і місце огляду доказів за їх місцезнаходженням повідомляються особи, які беруть участь у справі.

Протоколи огляду речових доказів за місцем їх знаходження оголошуються в судовому засіданні. Особи, які беруть участь у справі, можуть дати свої пояснення з приводу цих протоколів.

У разі необхідності, в тому числі за клопотанням особи, яка бере участь у справі, для участі в огляді доказів за їх місцезнаходженням можуть бути залучені свідки, перекладачі, експерти, спеціалісти, а також здійснено фотографування, звуко- і відеозапис.

ЦПК України 2004 року до речових доказів відніс магнітні, електронні та інші носії інформації, що містять аудіовізуальну інформацію про обставини справи. Це можуть бути аудіо- та відеокасети, диски, записи, збережені у пам’яті телефонів, диктофонів, автовідповідачів.

Звуко- і відеозаписи досліджуються у загальному порядку, але з обов’язковим урахуванням їх особливостей.

Під час відтворення звукозапису, демонстрації відеозапису, що мають приватний характер, а також під час їх дослідження застосовуються правила щодо оголошення і дослідження змісту особистого листування і телеграфних повідомлень.

Особа, яка представляє у суді запис зобов’язана вказати у який спосіб він був отриманий, щоб суд міг установити чи допустимий такий доказ.

ВИСНОВОК ЕКСПЕРТА – це докладний опис проведених експертом досліджень, зроблені у результаті них висновки та обґрунтовані відповіді на питання, задані судом.

Для з’ясування обставин, які потребують спеціальних знань в галузі науки, техніки, ремесла, може бути призначена експертиза.

Експертиза – це дослідження певних фактичних обставин справи, що проводиться на підставі ухвали суду особою, яка володіє спеціальними знаннями у галузі науки, техніки, мистецтва тощо і має особливий процесуальний статус, у результаті якого утворюється новий засіб доказування – висновок експерта.

Види експертизи:

- судово-психіатрична (визначає психічний стан особи),

- судово-медична (для встановлення ступеня втрати працездатності, походження дитини),

- почеркознавча (для встановлення виконавця рукописних текстів),

- технічна експертиза документів (для встановлення способу і часу виконання документу, його частин, факту внесення змін у документ),

- технічна експертиза матеріалів і засобів звукозапису,

- будівельно-технічна,

- товарознавча та ін.

Особи, які беруть участь у справі, мають право подати суду питання, на які потрібна відповідь експерта. Кількість і зміст питань, за якими має бути проведена експертиза, визначається судом. При цьому суд має мотивувати відхилення питань осіб, які беруть участь у справі.

Експертиза призначається ухвалою суду, де зазначаються:

- підстави та строк для проведення експертизи;

- з яких питань потрібні висновки експертів,

- ім'я експерта або найменування експертної установи, експертам якої доручається проведення експертизи;

- об'єкти, які мають бути досліджені;

- перелік матеріалів, що передаються для дослідження,

- попередження про відповідальність експерта за завідомо неправдивий висновок та за відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов'язків.

Перед експертом не можуть ставитися правові питання.

Експертиза призначається обов’язково:

- у разі заявлення клопотання про призначення експертизи обома сторонами;

- за клопотанням хоча б однієї із сторін, якщо у справі необхідно встановити:

1) характер і ступінь ушкодження здоров'я;

2) психічний стан особи;

3) вік особи, якщо про це немає відповідних документів і неможливо їх одержати.

У висновку експерта повинно бути зазначено: коли, де, ким, на якій підставі була проведена експертиза, хто був присутній при проведенні експертизи, питання, що були поставлені експертові, які матеріали експерт використав, докладний опис проведених досліджень, зроблені в результаті їх висновки і обґрунтовані відповіді на поставлені судом питання. У висновку експерта обов'язково повинно бути зазначено, що його попереджено про відповідальність за завідомо неправдивий висновок та за відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов'язків.

Види експертизи залежно від складу експертів, що її проводять та підстав проведення:

- Комісійна експертиза, яка проводиться не менш як двома експертами одного напряму знань (ст. 148 ЦПК України).;

- Комплексна експертиза, яка проводиться не менш як двома експертами різних галузей знань або різних напрямів у межах однієї галузі знань (ст. 149 ЦПК України).

- Додаткова експертиза призначається, якщо висновок експерта буде визнано неповним або нечітким. Вона може призначатись і тоді, коли у суду виникнуть нові запитання, для вирішення яких необхідно дослідити ті ж об’єкти або ті ж обставини. Підставою для проведення додаткової експертизи є ухвала суду. Провести її може той самий або інший експерт.

- Якщо висновок експерта буде визнано необґрунтованим або таким, що суперечить іншим матеріалам справи або викликає сумніви в його правильності, судом може бути призначена повторна експертиза, яка доручається іншому експертові (експертам).

7. Оцінка доказів

Оцінка доказів – це визначення судом належності, допустимості, достовірності кожного доказу окремо і взаємного зв’язку доказів у їх сукупності.

Достовірність доказів означає, що відомості, які вони дають, відповідають дійсності.

Оцінюючи докази, суд встановлює їх достатність: чи можна на підставі зібраних доказів зробити висновок про наявність або відсутність певних фактів.

Висновок про наявність чи відсутність фактів суд робить, визначивши достовірність і достатність доказів, тобто, оцінивши їх. Тільки правильна оцінка доказів дає можливість установити дійсні обставини справи.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному, об’єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення.

ВИДИ ОЦІНКИ ДОКАЗІВ:

- За юридичним значенням:

а) попередня оцінка – здійснюється під час судового розгляду справи до виходу суду до нарадчої кімнати;

б) остаточна оцінка – здійснюється судом у нарадчій кімнаті;

в) контрольна оцінка – здійснюється судами при перегляді судових рішень.

- За суб’єктами процесу:

а) рекомендаційна оцінка – здійснюється сторонами та іншими учасниками процесу (крім суду), у формі пояснень, заперечень тощо;

б) владна оцінка – здійснюється судом.