Курсова робота Матеріальна відповідальність працівників

« Назад

Розділ 1. Теоретичні засади дослідження матеріальної відповідальності працівників

1.1. Поняття матеріальної відповідальності за трудовим правом

Матеріальна відповідальність як один з видів юридичної відповідальності становить собою обов’язок однієї сторони трудового договору — працівника або власника (уповноваженого ним органу) відшкодувати іншій стороні шкоду, заподіяну внаслідок винного, протиправного невиконання або неналежного виконання трудових обов’язків у встановленому законом розмірі й порядку.

Матеріальній відповідальності властиві усі ознаки юридичної відповідальності. Так, матеріальну відповідальність характеризує державний примус, тобто примус до виконання норм права. Ця ознака у різних галузях виявляється по-різному. Так, у цивільному та трудовому законодавстві передбачена можливість добровільного виконання обов’язку (добровільне відшкодування заподіяної шкоди). В усіх випадках діяльність щодо здійснення державного примусу можлива за умови додержання певного процедурно-процесуального порядку.

Підставою юридичної відповідальності являється правопорушення, яке вказує на момент виникнення юридичної відповідальності, породжує відповідні правовідносини і відповідну відповідальність особи, яка вчинила правопорушення.

Працівник повинен дбайливо ставитися до майна власника підприємства, установи, організації. У свою чергу власник (або уповноважений ним орган) повинен створити працівникам умови, що забезпечують повне збереження дорученого їм майна, забезпечити здорові та нешкідливі умови праці. Невиконання чи неналежне виконання таких обов’язків, покладених на сторони трудового договору, якщо внаслідок цього заподіяна матеріальна шкода, утворює собою трудове майнове правопорушення і є підставою для матеріальної відповідальності. Не являються правопорушеннями дії, які хоч і схожі з правопорушенням, але не визнаються такими внаслідок обставин, при яких вони були вчинені: при необхідній обороні, крайній необхідності та виробничо-господарському ризику.

Суб’єктами матеріальної відповідальності в трудовому праві в усіх випадках є працівник і роботодавець (власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа), з яким він перебуває в трудових правовідносинах [7, с. 77].

Матеріальну відповідальність потрібно відрізняти від майнової відповідальності, передбаченої нормами цивільного права. Матеріальна відповідальність сторін трудового договору виникає при заподіянні шкоди тільки у зв’язку з невиконанням або неналежним виконанням трудових обов’язків. У трудовому праві відшкодуванню підлягає тільки пряма дійсна шкода і, як правило, в обмеженому розмірі — не більше середнього місячного заробітку працівника, який заподіяв шкоду. Ця відповідальність не повинна перевищувати повного розміру заподіяної шкоди, за винятком випадків, передбачених законодавством; неотримані доходи або упущена вигода, на відміну від цивільного права, відшкодуванню не підлягають. У цивільному праві завжди діє принцип повного відшкодування шкоди. Межі матеріальної відповідальності працівників диференціюються залежно від форми вини, виду майна, якому заподіяна шкода, характеру трудової функції, яку виконує працівник, чого немає в цивільному праві. За нормами трудового права працівники звільняються від матеріальної відповідальності за шкоду, яка може бути віднесена до категорії нормального виробничо-господарського ризику. Тягар доведення наявності підстави й умов матеріальної відповідальності працівника лежить на власникові або уповноваженому ним органі (ст. 138 КЗпП України), тобто діє презумпція невинності працівника, в той час як у цивільному праві встановлена презумпція вини заподіювана шкоди.

Матеріальна відповідальність може бути покладена незалежно від притягнення працівника до дисциплінарної, адміністративної або кримінальної відповідальності.

Матеріальна відповідальність у трудовому праві носить двосторонній, взаємний характер. Складовими частинами її є: матеріальна відповідальність працівників і матеріальна відповідальність роботодавця — власника підприємства, установи, організації або уповноваженого ним органу чи фізичної особи. Працівник, котрий заподіяв шкоду майну власника внаслідок невиконання або неналежного виконання обов’язків за трудовим договором, зобов’язаний відшкодувати заподіяну шкоду. Роботодавець або уповноважений ним орган несе матеріальну відповідальність перед працівником за шкоду, заподіяну здоров’ю внаслідок невиконання обов’язків щодо забезпечення здорових і безпечних умов праці; за незабезпечення збереження особистих речей працівника при виконанні ним трудових обов’язків; за порушення права працівника на працю: при необґрунтованій відмові в прийомі на роботу, незаконному відстороненні від роботи, незаконному переведенні на іншу роботу, при незаконному звільненні з роботи, у разі неправильного або не відповідного чинному законодавству формулювання причини звільнення в трудовій книжці, що перешкоджає працевлаштуванню працівника, у зв’язку із затримкою трудової книжки при звільненні, у разі затримки виконання рішення про поновлення працівника на роботі [8, с. 101].

Матеріальна відповідальність працівників регулюється главою IX КЗпП «Гарантії при покладенні на працівників матеріальної відповідальності за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації». Велике значення при розгляді питань про матеріальну відповідальність працівників мають керівні постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками» від 29 грудня 1992 р. №14 із змінами і доповненнями, внесеними постановою Пленуму Верховного Суду України від 29 березня 1997 р. №3, «Про практику застосування судами України законодавства про відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної злочином, і стягнення безпідставно нажитого майна» від 31 березня 1989 р. №3.

Матеріальна відповідальність власника перед працівником за шкоду, заподіяну здоров’ю, регулюється: Законом України «Про охорону праці» від 14 жовтня 1992 p.; Правилами відшкодування власником підприємства, установи й організації або уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров’я, пов’язаним з виконанням ним трудових обов’язків, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 23 червня 1993 р. №472 (із змінами і доповненнями, внесеними постановами Кабінету Міністрів України №492 від 18 липня 1994 р.) від 3 жовтня 1997 р. №1100.

У сучасний період не всі випадки матеріальної відповідальності роботодавця за шкоду, заподіяну працівникові, врегульовані нормами трудового права, наприклад, у випадку матеріальної відповідальності роботодавця за шкоду, заподіяну незабезпеченням збереження особистих речей працівника під час роботи. У таких випадках на практиці застосовуються норми цивільного законодавства, що пояснюється відсутністю відповідних норм у трудовому праві. У КЗпП взагалі відсутні загальні норми про відповідальність роботодавця за шкоду, заподіяну працівникові. З таким положенням справ не можна погодитися. Матеріальна відповідальність роботодавця, так само як і матеріальна відповідальність працівників, має трудово-правову природу і, отже, повинна бути врегульована трудовим законодавством. У науці трудового права професором П.Р. Ставиським був обґрунтований саме двосторонній характер матеріальної відповідальності сторін трудового договору і необхідність врегулювання цих відносин єдиною галуззю права — трудовим правом.

1.2. Підстави і умови матеріальної відповідальності за трудовим правом

Підставою виникнення матеріальної відповідальності є трудове майнове правопорушення, тобто винне порушення однією зі сторін трудового договору своїх обов’язків, що призвело до заподіяння майнової шкоди іншій стороні. Власник або уповноважений ним орган у відповідності до статей 131, 153 КЗпП України зобов’язаний створити умови, необхідні для нормальної роботи і забезпечення повного збереження дорученого працівникам майна, створити безпечні й нешкідливі умови праці. Працівники повинні дбайливо ставитися до майна підприємства, установи, організації і вживати заходів для запобігання шкоди. Невиконання сторонами трудового договору цих обов’язків може привести до заподіяння шкоди і притягнення до матеріальної відповідальності.

Елементи трудового майнового правопорушення є одночасно умовами матеріальної відповідальності сторін трудового договору. Стаття 130 КЗпП характеризує юридичний склад, тобто перелічує юридичні факти, наявність яких дає власнику право притягнути працівника до матеріальної відповідальності. Таких юридичних фактів чотири: порушення працівником трудових обов’язків, наявність прямої дійсної шкоди, причинний зв’язок між порушенням і шкодою та вина працівника. Відсутність хоча б одного з цих фактів виключає можливість притягнення працівника до матеріальної відповідальності [10, с. 110].

1. Порушення працівником трудових обов’язків. Працівник не може бути притягнений до матеріальної відповідальності, якщо він не порушив свої трудові обов’язки. Трудові обов’язки працівника можуть визначатися законодавством, колективним, трудовим договором, іншими локальними нормативними та індивідуальними актами. Поширена практика визначення кола трудових обов’язків працівників у посадових інструкціях, документах, котрі визначають порядок проведення робіт, вимогах до якості виготовленої продукції, виконаної роботи.

Аби запобігти непорозумінь, пов’язаних зі встановленням нормативного обов’язку працівника забезпечувати цілість майна підприємства, законодавець у частині другій ст. 131 КЗпП сформулював обов’язок працівників бережливо ставитись до майна підприємства, установи, організації та вживати заходів щодо запобігання шкоди, хоч подібний обов’язок сформульований і в ст. 139 КЗпП.

Невиконання незаконно покладених на працівника трудових обов’язків не може бути підставою для притягнення працівника до матеріальної відповідальності.

Протиправність поведінки працівника не може бути підставою для притягнення працівника до матеріальної відповідальності у тих випадках, коли працівник діяв у стані крайньої необхідності. Законодавство про працю визначення крайньої необхідності не надає. Тому до правовідносин з притягнення до матеріальної відповідальності за аналогією має вживатися визначення крайньої необхідності, передбачене в ст. 16 Кримінального кодексу України (дія з метою усунення небезпеки, що загрожує інтересам держави, громадським інтересам, особі або правам громадян, якщо цю небезпеку за даних обставин не можна усунути іншими засобами і коли заподіяна шкода менш значна, ніж шкода, якої вдалося запобігти).

2. Наявність прямої дійсної шкоди. Пряма дійсна шкода — це основний елемент юридичного складу, який спричинює обов’язок працівника покрити матеріальну шкоду і надає право підприємству, установі, організації (або власнику підприємства, установи, організації чи уповноваженому ним органу) притягнути працівника до матеріальної відповідальності [11, с. 101].

До категорії прямої дійсної шкоди належать:

а) недостача матеріальних цінностей, виявлена у матеріально відповідальної особи чи в іншої особи, якій матеріальні цінності передані у зв’язку з виконанням нею трудових обов’язків. Часто пишуть і говорять про те, що матеріальна відповідальність за недостачу матеріальних цінностей можлива лише у випадку недостачі понад норми природних втрат. Це неправильно. Вся справа у тому, що це за втрати. Якщо вони дійсно природні, то притягнення працівника до матеріальної відповідальності неможливе. Якщо ж власник доведе, що втрати хоч і не перевищують межі природних не є природними, а спричинені діями працівника, то притягнення до матеріальної відповідальності можливе (звичайно за умов, що власник доведе наявність відповідних юридичних фактів). Про недостачу йдеться в усіх випадках, коли працівник зобов’язаний відзвітувати про отримані матеріальні цінності, а при звіті (інвентаризації) виявиться їх менша кількість. При цьому термін «недостача» не розкриває причини зменшення кількості матеріальних цінностей;

б) втрата матеріальних цінностей. Про втрату говорять тоді, коли працівник супроводжував матеріальні цінності у дорозі;

в) знищення матеріальних цінностей. Трапляються випадки прямого знищення працівниками матеріальних цінностей. Частіше знищення, як підстава матеріальної відповідальності, пов’язане з дією стихійних сил, якщо можливість руйнівної дії цих сил обумовлена виною працівника. Вогонь — це стихія. Та він може бути спричинений порушенням працівником правил пожежної безпеки. Коли зіштовхуються джерела підвищеної небезпеки, що рухаються, матеріальні цінності нерідко знищуються через дію природних сил. Але зіткнення, як правило, є результатом винних дій (бездіяльності) людей, котрі керували транспортними засобами чи іншими матеріальними цінностями;

г) пошкодження матеріальних цінностей (сума прямої дійсної шкоди при цьому дорівнює сумі, на яку знизилася вартість матеріальних цінностей, або сумі витрат на поновлення відповідних об’єктів);

д) зіпсуття матеріальних цінностей. Це — втрата матеріальними цінностями їх споживчих якостей. Зіпсуття, зазвичай, виявляється в очевидній втраті споживчих властивостей. Однак закінчення терміну реалізації медикаментозних засобів, продуктів харчування, а також деяких видів промислових товарів теж повинно розглядатися як зіпсуття [4, с. 67];

е) неможливість стягнути матеріальні цінності, котрих не вистачає, з постачальника, який передав матеріальні цінності з недостачею. Таке на практиці зустрічається часто, коли під час приймання продукції чи товарів від постачальника, приймання вантажів від органів транспорту викривається недостача. У подібних випадках одержувач, зазвичай, сплачує за матеріальні цінності постачальнику повністю. Недостача ж підлягає оформленню відповідно до Інструкції про порядок приймання продукції виробничо-технічного призначення та товарів народного споживання за кількістю, або відповідно до транспортного законодавства. Потім вартість матеріальних цінностей, яких не вистачає, стягується з постачальника (перевізника). Проте, при неналежному оформленні акта про приймання (недостачу) чи при порушенні порядку приймання можливість стягнення з постачальника (транспортної організації) вартості матеріальних цінностей, яких не вистачає, втрачається. Ця вартість відноситься до категорії прямої дійсної шкоди і може бути стягнена з винних працівників у порядку притягнення до матеріальної відповідальності;

є) шкода, спричинена продажем товарів по заниженій ціні. Це може статися через помилку у застосуванні прейскурантів, неправильно складену калькуляцію ціни тощо;

ж) витрати, спричинені незаконними або необґрунтованими виплатами (переплатами) за господарськими договорами, на користь державного або місцевих бюджетів, спеціальних фондів, коли можливість стягнення таких виплат (переплат) з організацій, які їх одержали, втрачена;

з) витрати, що сталися через надмірні виплати на користь працівників (основної заробітної плати, премій, сум компенсацій, допомоги з державного соціального страхування, виплат у порядку покриття шкоди, заподіяної працівникам під час виконання трудових обов’язків, тощо), за відсутності можливості стягнення цих сум з працівників, котрі безпідставно одержали відповідні суми. До категорії прямої дійсної шкоди відносяться і безпідставні натуральні виплати (видачі) на користь працівників;

и) сплачені на користь контрагентів за господарськими договорами, державного або місцевого бюджетів, державних органів суми неустойки, фінансових санкцій, пені. Пленум Верховного Суду України у постанові «Про судову практику в справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками» (п. 4) звернув увагу на недопустимість стягнення з працівника шкоди, заподіяної списанням з рахунків підприємств в доход держави одержаного ними прибутку. На думку Пленуму, у даному випадку шкода належить до категорії неодержаного прибутку. Слід, проте, звернути увагу на ту обставину, що на користь державного бюджету може відшкодовуватись як такий, що піддягає одержанню (не одержаний підприємством прибуток), так і одержаний прибуток (неодержаний підлягає стягненню в доход бюджету у відповідних випадках з того суб’єкта, від якого його належало б одержати). Стягнення з працівника прибутку, вже отриманого підприємством, а потім через вину працівника стягненого з підприємства на користь бюджету, на наш погляд, не суперечить ст. 130 КЗпП;

і) виплати на користь інших суб’єктів у порядку покриття шкоди, оскільки організація відповідає за шкоду, спричинену діями її працівників. Притягнення до матеріальної відповідальності при цьому можливе, коли дії працівника кваліфіковані як невиконання або неналежне виконання трудових обов’язків;

ї) нестягнена з боржника дебіторська заборгованість, коли можливість її стягнення втрачена у зв’язку з закінченням строку позовної давності чи з інших причин (наприклад, у зв’язку з ліквідацією юридичної особи — боржника);

й) нестягнена з боржника шкода (за винятком тієї частки шкоди, яка належить до категорії неодержаного прибутку), якщо можливість її стягнення втрачена [4, с. 77].

Водночас нестягнена з боржника неустойка не може бути віднесена до прямої дійсної шкоди. Це — типовий неодержаний, прибуток. Саме як прибуток стягнена неустойка відбивається у даних бухгалтерського обліку.

Було б неправильно під неодержаними прибутками, які названі у частині четвертій ст. 130 КЗпП, розуміти валовий дохід — виручку від реалізації або (у торговельних організаціях) суму торгових надбавок, скидок та націнок. Аналогічним чином не можна під неодержаними прибутками розуміти дохід, який у свій час законодавством визнавався об’єктом оподаткування і (схематично) дорівнював валовому доходу з відрахуванням матеріальних затрат підприємства.

Дійсна шкода має розумітися як шкода майну у більш широкому розумінні (як майно та майнові права, котрі відображаються у балансі підприємства як його активи). Пряма дійсна шкода означає безпосереднє зменшення цих активів.

3. Причинний зв’язок між протиправним порушенням стороною трудового договору свого обов’язку і майновою шкодою, що наступила [10, с. 99].

Неможливість притягнення працівника до матеріальної відповідальності за відсутності причинного зв’язку виражена в частині першій ст. 130 КЗпП словами «працівники несуть... відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству... внаслідок порушення...». Порушення має бути причиною шкоди, а шкода має бути наслідком порушення. Причинний зв’язок — це категорія філософська, однак в юриспруденції вона має бути виражена цілком конкретно. Наведемо приклад із практики. Згоріла продовольча база — це наслідок. Було установлено порушення правил пожежної безпеки — використання саморобного нагрівального приладу працівниками бази. Були установлені особи, винні у порушенні правил пожежної безпеки. Проте пожежно-технічна експертиза не змогла установити, що причиною пожежі є саме використання саморобного нагрівального приладу. Хоч це порушення і було в наявності, експертиза не виключила можливості виникнення пожежі не внаслідок використання саморобного нагрівального приладу, а з інших причин. Притягнення до матеріальної відповідальності у цьому разі суперечило б закону.

4. Вина працівника, власника або уповноваженого ним органу. Притягнення до матеріальної відповідальності можливе лише за наявності вини працівника. Підставою матеріальної відповідальності може бути не лише умисна, а й вина через необережність. Найчастіше працівники притягуються до матеріальної відповідальності якраз за наявності вини в формі необережності. Інколи форма вини є підставою диференціації меж відповідальності працівників. Так, п. 1 ст. 133 КЗпП установлює обмежену матеріальну відповідальність за зіпсуття через недбалість матеріалів, напівфабрикатів, виробів (продукції), у тому числі при їх виготовленні, а також інструментів, вимірювальних приладів, спеціального одягу та інших предметів, виданих працівнику у користування. За умисне знищення та умисне зіпсуття того ж майна установлена повна матеріальна відповідальність (п. 5 ст. 134 КЗпП) [2].

Не припускається покладення на працівника матеріальної відповідальності за шкоду, яка відноситься до категорії нормального виробничо-господарського ризику. «Шкода, яка відноситься до категорії... ризику» — це, звичайно, зрозуміти важко. Ризик — це поняття, що характеризує діяльність (вчинки) працівника. Ризик як ознака діяльності працівника може свідчити про порушення ним правил виконання робіт, порушення ним трудових обов’язків, а може бути властивим правомірній поведінці працівника. Керівник сільськогосподарського підприємства не може бути притягнений до матеріальної відповідальності за пряму дійсну шкоду, заподіяну вимерзанням озимої пшениці, її сіяли у цих краях споконвіків. І посіяна вона була у терміни, котрі рекомендує наука. Та збіг тяжких погодних умов призвів до знищення посівів, до марних затрат, до прямої дійсної шкоди. Керівник у цьому разі не порушив трудових обов’язків. І шкода, яка виникла, є наслідком риску, що був властивий вчинкам керівника. Але цей ризик був нормальним виробничо-господарським ризиком.

Інший приклад: терміни посіву озимих керівник підприємства затягнув. Озимі увійшли в зиму слабкими і загинули через звичайні для цієї місцевості морози. Тут керівник теж ризикував. Але припустився порушень, не зумів правильно організувати роботу підприємства. У результаті його вчинків, котрі за змістом мають ознаку ризику, підприємству заподіяна пряма дійсна шкода. Керівник, що припустився порушень, має бути притягнений до матеріальної відповідальності. Ризик, якого припустився він, не є нормальним виробничо-господарським ризиком [10, с. 111].

Аби запобігти питань стосовно притягнення працівника за одне й те ж порушення до матеріальної та інших видів відповідальності, у частині третій ст. 130 КЗпП пояснюється, що одночасне притягнення до матеріальної та інших видів відповідальності цілком припустимо, лише якщо є підстави для притягнення працівника до дисциплінарної, адміністративної чи кримінальної відповідальності.

Це правило узгоджується зі статтею 61 Конституції України, котра забороняє притягнення за одне і те ж правопорушення двічі до юридичної відповідальності лише одного виду.

Розділ 2. Характеристика основних видів матеріальної відповідальності працівників

2.1. Обмежена матеріальна відповідальність робітників і службовців

Матеріальну відповідальність у межах середнього місячного заробітку несуть працівники, які допустили зіпсуття або знищення цінностей в ході трудового процесу. На інших працівників з числа службових осіб (наприклад майстра, технолога), якщо шкода від зіпсуття або знищення через недбалість зазначених цінностей заподіяна внаслідок неправильних службових дій (бездіяльності), матеріальні відповідальність покладається також в межах середнього місячного заробітку. Відповідальність в тому ж розмірі за зіпсуття або знищення через недбалість інструментів, вимірюваних приладів, спеціального одягу та інших предметів покладається на працівника, якщо названі цінності були видані йому в користування в зв’язку з виконанням трудових обов’язків.

Притягнення до кримінальної відповідальності за випуск недоброякісної продукції службових осіб, зазначених у ст. 2 ст. 133 КЗпП за шкоду, заподіяну зайвими грошовими виплатами, неправильним обліком і зберігання матеріальних чи грошових цінностей, невжиттям необхідних заходів до запобігання простоям, випуску недоброякісної продукції, розкраданню, знищенню і зіпсуттю матеріальних чи грошових цінностей, матеріальну відповідальність в межах прямої дійсної шкоди, але не більше середнього місячного заробітку, несуть винні в цьому директори, начальники і інші керівники підприємств, установ, організацій і їх заступники; керівники та їх заступники будь-яких структурних підрозділів, передбачених статутом підприємства, установи, організації чи іншим відповідним положенням [4, с. 87].

До зайвих грошових виплат відносяться, зокрема, суми стягнення штрафів, заробітної плати, виплачені звільненому працівникові в зв’язку з затримкою з вини службової особи видачі трудової книжки, розрахунку, неправильним формулюванням причин звільнення, а також заробітної плати, виплаченої працівникові за надані зайві дні чергової відпустки без виключення днів прогулу. При виявленні безпосередніх заподіювачів шкоди, викликаної виплатою зайвих сум, знищення чи зіпсуттям матеріальних цінностей, винуваті зобов’язані відшкодувати шкоду в межах, встановлених законодавством. Зазначені вище службові особи в цих випадках несуть матеріальну відповідальність в межах свого середньомісячного заробітку за ту частину шкоди, що не відшкодована безпосередніми заподіювачами її. При цьому загальна сума, що підлягає стягненню, не повинна перевищувати розміру заподіяної шкоди. На них самих покладається матеріальна відповідальність у зазначених межах, якщо з їх вини не було своєчасно вжито заходів до стягнення шкоди з безпосередніх заподіювачів її й таку можливість підприємство втратило.

Працівники, які не є керівниками підприємства (установи, організації) і структурних підрозділів на підприємстві, або їх заступники за шкоду, заподіяну зайвими грошовими виплатами, викликаними належним виконанням ними трудових обов’язків, несуть матеріальну відповідальність за ч. 1 ст. 132 КЗпП, крім випадків, для яких ст. 134 КЗпП передбачена повна матеріальна відповідальність. У тому ж порядку визначається матеріальна відповідальність працівників, з якими укладено договір про повну матеріальну відповідальність (статті 135¹, 135² КЗпП), якщо шкода заподіяна не незабезпеченням цілості прийнятого під звіт майна, а іншими порушеннями трудових обов’язків (неналежним оформленням документів про виявлену при прийнятті матеріальних цінностей недостачу, що потягло її оплату тощо).

2.2. Повна матеріальні відповідальність

Дане питання регулюється ст. 134. КЗпП. В ній зазначено, що працівники несуть матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної з їх вини підприємству. Установі, організації, у випадках, коли: між працівником і підприємством, установою, організацією укладено письмовий договір про взяття на себе працівником повної матеріальної відповідальності за незабезпечення цілості майна та інших цінностей, переданих йому для зберігання і інших цілей [7, с. 77];

1) майно та інші цінності були одержані працівником під звіт за разовою довіреністю або за іншими разовими документами;

2) шкоди завдано діями працівника, які мають ознаки діянь, переслідуваних у кримінальному порядку;

3) шкоди завдано працівником, який був у нетверезому стані;

4) шкоди завдано недостачею, умисним знищенням або умисним зіпсуттям матеріалів, напівфабрикатів, виробів (продукції). В тому числі при їх виготовленні, а також інструментів, вимірювальних приладів, спеціального одягу та інших предметів, виданих підприємством, установою, організацією працівникові в користування;

5) відповідно до законодавства на працівника покладено повну матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації при виконанні трудових обов’язків;

6) шкоди завдано не при виконанні трудових обов’язків;

7) службова особа винна в незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу.

Пленум Верховного Суду України в згаданій вище постанові від 29 грудня 1992 року вказав, що при вирішенні питання про матеріальну відповідальність на підставі письмового договору, укладеного працівником з підприємством, установою, організацією про взяття на себе повної матеріальної відповідальності за незабезпечення цілості майна та інших цінностей (недостача, зіпсуття), переданих йому для зберігання або інших цілей (п. 1 ст. 134 КЗпП), необхідно перевірити, чи належить відповідач до категорії працівників, з якими згідно з ст. 135¹ КЗпП може бути укладений такий договір, та чи був він укладений.

За відсутності цих умов на працівника за заподіяну ним шкоду може бути покладена лише обмежена матеріальна відповідальність, якщо згідно з чинним законодавством працівник з інших підстав не несе матеріальної відповідальності у відповідному розмірі шкоди.

Слід мати на увазі, що до позовних заяв про матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяними діями працівника, які мають ознаки діянь, переслідуваних у кримінальному порядку (п. 3 ст. 134 КЗпП), мають додаватися докази, які підтверджують, що вчинення працівником таких діянь встановлено у порядку кримінального судочинства.

Матеріальна відповідальність у повному розмірі шкоди покладається і в таких випадках, коли шкода завдана діями працівника, що мають ознаки діянь, переслідуваних у кримінальному порядку, але він був звільнений від кримінальної відповідальності в зв’язку з спливом строку давності для притягнення до кримінальної відповідальності або з інших підстав, передбачених законом.

При покладенні повної матеріальної відповідальності за п. 4 ст. 134 КЗпП за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації працівником, який знаходився у нетверезому стані, необхідно врахувати, що нетверезий стан працівника може бути підтверджено як медичним висновком, так і іншими видами доказів (актами, поясненнями сторін і третіх осіб, показаннями свідків тощо) [10, с. 111].

Маючи на увазі, що заподіяння шкоди працівиком, який був у нетверезому стані, є одним з найгрубіших порушень трудових обов’язків, зменшенням розміру відшкодування за цю шкоду, як правило, не допускається.

Відповідно до п. 5 ст. 134 КЗпП працівник несе матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяною недостачею, умисним знищенням або умисним зіпсуттям матеріалів, напівфабрикатів, виробів (продукції), в тому числі при їх виготовленні, а також інструментів, вимірювальних приладів, спеціально одягу та інших предметів, виданих підприємством, установою, організацією працівникові в користування.

На підставі згаданого закону матеріальну відповідальність в повному розмірі несуть також працівники сільськогосподарських підприємств, які займаються випуском сільськогосподарської продукції, за шкоду, заподіяну недостачею, умисним знищенням, умисним зіпсуттям цієї продукції.

Відповідно до п. 6 ст. 134 КЗпП матеріальна відповідальність в повному розмірі покладається на працівника у випадках, передбачених окремими законодавчими актами.

За чинним законодавством така відповідальність на працівника може бути покладена, зокрема, за шкоду, заподіяну викраданням, загибеллю або недостачею великої рогатої худоби, свиней, овець, кіз і коней. Належних кооперативним господарствам; перевитратою пального, допущеною працівником автомобільного транспорту; одержанням службовою особою премій внаслідок зроблених з її вини викривлень даних про виконання робіт; за шкоду, заподіяну розкраданням, недостачею, понаднормативними витратами валютних цінностей; заподіяну касиром незабезпечення цілості матеріальних цінностей та іншими винними діями.

За п. 8 ст. 134 КЗпП покладається обов’язок за відшкодуванню шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації у зв’язку з оплатою незаконно звільненому чи незаконно переведеному працівникові часу відпущеного прогулу або часу виконання нижчеоплачуваної роботи, на винних службових осіб, за наказом або розпорядженням яких звільнення чи переведення здійснено з порушенням закону або якими затримано виконання рішення суду про поновлення в роботі.

Відповідно до ст. 135¹ КЗпП такі договори укладаються лише в письмовій формі [4, с. 91].

Письмові договори про повну матеріальну відповідальність може бути укладено підприємством, установою, організацією з працівниками (що досягли вісімнадцятирічного віку), які займають посади або виконують роботи безпосередньо зв’язані із зберіганням, обробкою, продажем (відпуском), перевезенням або застосуванням у процесі виробництва переданих їм цінностей. Перелік таких посад і робіт, а також типовий договір про повну індивідуальну матеріальну відповідальність затверджується в порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України.

2.3. Колективна (бригадна) матеріальна відповідальність

Поряд з договорами про повну індивідуальну матеріальну відповідальність працівників чинне трудове законодавство передбачає можливість укладення письмового договору про колективну (бригадну) матеріальну відповідальність. При спільному виконанні працівниками окремих видів робіт, пов’язаних зі зберіганням, обробкою, продажем (відпуском), перевезенням або застосуванням у процесі виробництва переданих їм цінностей, коли неможливо розмежувати матеріальну відповідальність кожного працівника, укладаються договори про колективну (бригадну) матеріальну відповідальність. Вводиться колективна (бригадна) матеріальна відповідальність власником або уповноваженим ним органом за узгодженням з профспілковим комітетом. Письмовий договір про колективну матеріальну відповідальність укладається між підприємством, установою, організацією і всіма членами колективу (бригади) (ст. 135-2 КЗпП). Оскільки колективна (бригадна) матеріальна відповідальність встановлюється за згодою всіх членів колективу (бригади), при включенні до складу бригади нових членів, а також при призначенні її керівника враховується думка колективу бригади. Відповідно до Типового договору в договорі про колективну (бригадну) матеріальну відповідальність визначаються взаємні права й обов’язки власника (уповноваженого ним органу) і бригади. Так, кожний член бригади має право брати участь у прийманні матеріальних цінностей, здійснювати взаємний контроль за роботою по зберіганню, обробці (відпуску), перевезенню або застосуванню в процесі виробництва цінностей, брати участь в інвентаризації цінностей, що передаються колективу, в необхідних випадках вимагати проведення інвентаризації, заявляти про відведення окремих членів бригади, якщо вони, на його думку, не можуть забезпечити збереження ввірених бригаді цінностей тощо [7, с. 77].

Перелік робіт, при виконанні яких може вводитися колективна (бригадна) матеріальна відповідальність, умови її застосування, а також Типовий договір про колективну (бригадну) матеріальну відповідальність затверджений наказом Міністерства праці та соціальної політики України від 12 травня 1996 р. №43 (із змінами, внесеними наказом Мінпраці України від 15 листопада 1996 р. №87). У Перелік включені такі роботи як виконання касових операцій, прийом від населення платежів, прийом і відпуск матеріальних цінностей на складах, базах, автозаправних станціях, продаж товарів тощо.

Укладення договору про колективну (бригадну) матеріальну відповідальність на посадах і роботах, не передбачених Переліком, позбавляє його юридичної сили.

Типовий договір про колективну (бригадну) матеріальну відповідальність затверджений наказом Міністерства праці України від 12 травня 1996 року № 43, одночасно з затвердженням Переліку робіт, при виконанні яких може впроваджуватись колективна (бригадна) матеріальна відповідальність. Типовий договір є нормативним актом. Тому сторони, підписуючи його, не вправі вносити до нього зміни. Доповнення вносити, очевидно, можна. Але при цьому слід ураховувати, що змінюючи й доповнюючи Типовий договір, сторони можуть використати правило про встановлення працівникам додаткових пільг (ст. 9¹ КЗпП) за умови, що вони не суперечать ст. 164² Кодексу України про адміністративні правопорушення, яка встановлює відповідальність за невжиття заходів з відшкодування з винних осіб шкоди від недостач, розкрадання і безгосподарності [9, с. 39].

Таке суттєве обмеження прав сторін договору про повну колективну (індивідуальну) матеріальну відповідальність змінювати і доповнювати текст Типового договору не достатньо враховує ту обставину, що цей договір регулює не тільки відносини між власником та колективом бригади, а й між членами бригади.

Рішення про запровадження колективної (бригадної) матеріальної відповідальності приймає власник за згодою з профспілковим або іншим, уповноваженим трудовим колективом на представництво, органом. Прийняття на роботу у склад колективу матеріально відповідальних осіб здійснюється лише за згодою цього колективу. Згода колективу має бути одержана відповідно до правил, установлених ст. 20 і 21 Закону СРСР «Про трудові колективи і підвищення їх ролі в управлінні підприємствами, установами, організаціями»: на зборах мають бути присутніми більше половини членів колективу матеріально відповідальних осіб. При цьому в зборах можуть брати участь (з правом вирішального голосу) лише матеріально відповідальні особи (члени бригади, колективу матеріально відповідальних осіб). У цьому ж колективі (бригаді) можуть перебувати й інші працівники, котрі не входять до складу колективу матеріально відповідальних осіб (наприклад, прибиральниці, особи, яким немає 18 років, та інші). Останні не вправі брати участь у роботі зборів колективу матеріально відповідальних осіб. Рішення зборів колективу про надання згоди на прийняття нових членів колективу приймається простою більшістю голосів учасників зборів. Шкода, що підлягає відшкодуванню, розподіляється між членами колективу (бригади) пропорційно місячній тарифній ставці (посадовому окладу) і фактично відпрацьованому часу за період з останньої інвентаризації до дня виявлення шкоди. При встановленні безпосереднього винуватця — члена бригади, що заподіяв шкоду, обов’язок його відшкодування покладається на цього конкретного працівника, тобто у такому випадку відшкодування провадиться за правилами індивідуальної матеріальної відповідальності [10, с. 101].

Пленум Верховного Суду України в п. 14 постанови від 29 грудня 1992 р. №14 (в редакції постанови Пленуму від 28 березні 1997 р. №3) указав, що якщо в незабезпеченні збереження матеріальних цінностей, крім членів колективу (бригади), з якими укладено договір, винні посадові особи, суд обговорює питання про залучення їх до участі в справі як співвідповідачів і визначає розмір збитку, який відповідає ступеню вини кожного з них, і розмір збитку, належного відшкодуванню з урахуванням виду і меж матеріальної відповідальності, яка на них покладається. Інша шкода розподіляється між членами бригади відповідно до Типового договору про колективну (бригадну) матеріальну відповідальність.

Розділ 3. Порядок визначення шкоди, заподіяної працівником та її відшкодування

3.1. Порядок визначення розміру шкоди

Основою для визначення розміру шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації з вини працівників, являються дані бухгалтерського обліку. У випадку втрати, пошкодження, зіпсуття матеріальних «цінностей розмір шкоди визначається за балансовою вартістю (собівартістю) матеріальних цінностей. При пошкодженні або зіпсутті розмір шкоди дорівнює сумі, на яку знизилась вартість матеріальних цінностей. При визначенні розміру шкоди, заподіяної втратою, пошкодженням чи зіпсуттям основних засобів, від їх первісної вартості відраховується сума зносу, нарахованого відповідно до законодавства. Вказання у частині першій ст. 135³ КЗпП на собівартість вслід за балансовою вартістю матеріальних цінностей зовсім не означає права власника вибирати варіанти. Таке формулювання ст. 135³ КЗпП відповідає п. 51, 52, 56 Положення про організацію бухгалтерського обліку і звітності в Україні, якими передбачається, що сировина, основні і допоміжні матеріали, паливо, закупівельні напівфабрикати та комплектуючі вироби, запасні частини, тара, що використовується для пакування і транспортування продукції (товарів), інші матеріальні ресурси, готова продукція, незавершене виробництво відображаються в обліку та звітності за їх фактичною (виробничою) собівартістю [7, с. 77].

При цьому п. 51 Положення передбачає включення до фактичної собівартості матеріальних ресурсів витрат на їх придбання, зокрема, витрат з виплати постачальнику відсотків за наданий товарний кредит, націнку (набавку), комісійних винагород, сплачених постачальнику та зовнішньоекономічним організаціям, вартості послуг товарних бірж, митних зборів, витрат на транспортування, схов та доставку, що здійснюються сторонніми організаціями.

Водночас товари на підприємствах роздрібної торгівлі відображаються в балансі за продажними (роздрібними) цінами, а на оптових торговельних підприємствах за продажними цінами або за цінами, за якими вони закуплені. Ці нюанси обліку впливають на визначення розміру матеріальної відповідальності працівників. Неважко помітити, що у даному випадку на працівника покладається обов’язок покрити і неодержаний прибуток, що входить до продажної (роздрібної) ціни. Це, однак, не впливає на юридичну силу ст. 135³ КЗпП, оскільки вона, як норма спеціальна, піддягає переважному застосуванню перед загальною нормою ст. 130 КЗпП.

На вартість предметів, визначених в п. 47 названого Положення (малоцінних і швидкозношуваних предметів), знос нараховується, виходячи з строку їх служби.

Предмети вартістю до 10 гривень списуються на втрати в міру їх відпуску у виробництво чи експлуатацію (п. 12 Вказівок з організації бухгалтерського обліку в Україні). Це взагалі виключає покладення на працівників матеріальної відповідальності за їх збереження після відпуску зі складу, так як їх балансова вартість з цього моменту дорівнює нулю. З метою заповнення прогалини, що виникла, Кабінет Міністрів постановою «Про внесення доповнень до Порядку визначення розміру збитків від розкрадання, нестачі, знищення (псування) матеріальних цінностей» від 20 січня 1997 року № 34 установив, що у випадку розкрадання, недостачі, знищення (зіпсуття) матеріальних цінностей, які підлягають списанню на витрати в міру їх відпуску у виробництво чи експлуатацію (в установах, які утримуються за рахунок бюджетних коштів — в міру придбання) і враховуються лише у кількісному вираженні, розмір шкоди визначається виходячи з ринкових цін на аналогічні матеріальні цінності зі зменшенням пропорційно фактичному зносу, але не нижче ніж на 50 відсотків ринкової ціни [9, с. 71].

Шкода у вигляді витрат визначається за фактичними виплатами (оплачено за ремонт пошкоджених працівником цінностей, переплачено за договором, переплачена заробітна плата, сплачена неустойка, сплачені фінансові санкції тощо).

Як виняток з наведеного вище правила частини першої ст. 135³ КЗпП, в окремих випадках розмір прямої дійсної шкоди визначається не на основі балансової вартості (собівартості) відповідного майна, а за визначеними в законі цінами або з застосуванням спеціальних коефіцієнтів.

У випадку розкрадання, недостачі (недостача знаходиться в одному ряду з розкраданням, оскільки наводить на підозру у розкраданні), умисного знищення чи то зіпсуття цінностей, розмір шкоди визначається не за балансовою вартістю, а за цінами, діючими у даній місцевості на день покриття шкоди. Очевидно, суд має визначати розмір покриття шкоди за цінами, діючими на день винесення рішення, а згодом розмір відшкодування має бути скоригований за правилами ст. 215 Цивільного процесуального кодексу України, яка надає право суду роз’яснювати рішення, не змінюючи його змісту. Це — громіздкий порядок, але ж він встановлений законом.

Відповідно до частини третьої ст. 135³ КЗпП на підприємствах громадського харчування (на виробництві та у буфетах), в комісійній торгівлі розмір шкоди, заподіяної розкраданням або недостачею продукції і товарів, визначається за цінами, установленими для продажу. Це правило, очевидно, діє і тоді, коли розкрадання або недостача виявлені на складі до передачі відповідних цінностей зі складу на виробництво чи до буфетів для реалізації [4, с. 63].

Відповідно до ст. 135 та частини четвертої ст. 135³ КЗпП спеціальний порядок підрахування розміру шкоди, що підлягає відшкодуванню, застосовується у двох випадках:

а) якщо шкода заподіяна розкраданням, умисним зіпсуттям, недостачею чи втратою окремих видів майна або цінностей;

б) якщо фактичний розмір шкоди перевищує його номінальний розмір.

Порядок стосується визначення розміру шкоди від розкрадання, недостачі, знищення (зіпсуття) матеріальних цінностей. Тобто сфера дії Порядку частково звужена порівняно зі ст. 135 і частиною четвертою ст. 135³ КЗпП (немає втрат), а частково — розширена (визначені статті КЗпП поширюються лише на умисне зіпсуття, а Порядок — не лише на умисне, а й на інше зіпсуття; не лише на зіпсуття, а й на знищення). Та все ж немає підстав для беззастережного твердження про те, що Порядок, через зазначені протиріччя закону, діє лише частково. Адже можна стверджувати, що установлюючи порядок визначення розміру шкоди, Кабінет Міністрів мав на увазі передбачити порядок підрахування шкоди не лише з окремих порушень (розкрадання, умисне зіпсуття, недостача, втрата), а й у зв’язку з перевищенням номінальної шкоди фактичним розміром шкоди. Проте цей останній аргумент також може бути спростований доведенням про те, що Порядок, головним чином, стосується тих випадків, коли фактична і номінальна шкода за своєю величиною не розрізняються. Сама така відмінність виникла за часів соціалізму. У нинішній час вона збереглася у вкрай обмежених випадках. У крайньому разі слід зупинитися на тому, що кратне підрахування розміру шкоди прямо передбачене частиною четвертою ст. 135³ КЗпП. Порядок кратного підрахування і визначив Кабінет Міністрів України.

Так, наприклад, порядок підрахування розміру шкоди, заподіяної розкраданням, недостачею, знищенням основних фондів передбачає такі правила. Розмір шкоди від розкрадання, недостачі, знищення (псування) основних фондів визначається за формулою: Рш = [(Бв-А)Іінф+ПДВ+Азб] 2, де Рш — розмір шкоди; Бв — балансова вартість на момент установлення факту розкрадання, недостачі, знищення (зіпсуття) матеріальних цінностей; А — амортизаційні відрахування; Іінф — індекс інфляції, що визначається з моменту прийняття відповідних видів майна на баланс на основі індексів інфляції, що публікуються Державним комітетом статистики щомісяця; ПДВ — податок на додану вартість; Азб — акцизний збір; 2 — коефіцієнт, установлений Порядком.

Показник (Бв-А) не може бути нижчим 50% балансової вартості матеріальних цінностей на момент виявлення факту розкрадання, недостачі, знищення (зіпсуття). Очевидно, у зв’язку із застосуванням індексів інфляції балансова вартість основних засобів має братися для розрахунку неіндексованою відповідно до рішень Кабінету Міністрів про індексацію основних фондів [10, с. 81].

3.2. Порядок відшкодування шкоди

Якщо з працівника відшкодовується матеріальна шкода, що не перевищує середнього місячного заробітку, то незалежно від підстави матеріальної відповідальності власник вправі видати наказ (розпорядження) про стягнення суми шкоди із заробітку працівника. В системі державної та комунальної власності розпорядження про стягнення із заробітної плати сум шкоди, заподіяної керівниками підприємств, установ, організацій або їх заступниками, видається вищестоящим у порядку підлеглості органом.

Розпорядження про відрахування з заробітної плати може бути видане не пізніше двох тижнів від дня виявлення шкоди. День виявлення — це день, коли власник дізнався про заподіяння шкоди. Днем виявлення шкоди, установленої через інвентаризацію матеріальних цінностей, ревізії чи перевірки фінансово-господарської діяльності підприємства, установи, організації, слід вважати день підписання відповідного акта або висновку. Якщо працівник притягується до матеріальної відповідальності у порядку регресу в зв’язку з відшкодуванням шкоди третій особі, днем, коли власник дізнався про виникнення шкоди, слід вважати день виплати на користь третьої особи. З того ж дня відраховується строк, встановлений для притягнення-працівника до матеріальної відповідальності, у випадку заподіяння шкоди у формі витрат підприємства, установи, організації з вини працівника.

День видання розпорядження (день, коли воно зроблено) — це день його підписання керівником підприємства, установи, організації або іншою уповноваженою посадовою особою.

Розпорядження має бути направлене до виконання не раніше семи днів з дня повідомлення працівника про його видання. Строк ознайомлення працівника з виданим розпорядженням про відрахування з його заробітку у порядку покриття шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації, законодавством не регламентується. Під направленням до виконання слід розуміти передачу розпорядження бухгалтеру по розрахунках з робітниками, а не реальне відрахування.

Працівнику надається право, якщо він не погоджується з згаданим розпорядженням відрахуванням або його розміром, звернутися з заявою до органів у справах розгляду трудових спорів. При цьому відповідно до п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» працівник може звертатися не лише до комісії по трудових спорах, а й безпосередньо до суду.

У решті випадків відшкодування з працівника шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації, здійснюється шляхом подачі власником позову до суду. З позовом про відшкодування шкоди з керівників державних та комунальних підприємств, установ, організацій та їх заступників відповідно до частини четвертої ст. 136 КЗпП мають звертатися вищестоящі у порядку підлеглості органи.

Строк для звернення з позовами про відшкодування з працівників шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям, установлений тривалістю один рік. Він підраховується зі дня виявлення заподіяної працівником шкоди (ст. 233 КЗпП).

Суд при визначенні розміру шкоди, що підлягає відшкодуванню, повинен враховувати не тільки пряму дійсну шкоду, а й деякі інші обставини. Що ж до обставин, які суд має враховувати при визначенні розміру відшкодованої шкоди, то вони можуть спричинити лише зменшення її розмірів у порівнянні з тією, яка визначена згідно зі ст. 135³ КЗпП, але не збільшення [7, с. 77].

Урахування ступеня вини означає, передусім, урахування форми вини. За умов необережності ступінь вини нижчий, ніж за умов умислу. Та суд може враховувати ступінь вини і в межах однієї її форми (необережної або умисної).

Ст. 137 КЗпП передбачає обов’язкове зменшення розміру відшкодування шкоди у випадках, коли шкода є наслідком не лише вини працівника, а й відсутності умов для зберігання матеріальних цінностей. Але звільнення працівника від матеріальної відповідальності у подібних випадках не передбачено.

Допускається зменшення розміру стягнення, що відшкодовується, залежно від майнового стану працівника, крім випадків заподіяння шкоди через злочин, скоєний з корисливою метою.

Відповідно до ст. 138 КЗпП на власника у суді покладається тягар доказування наявності умов, передбачених ст. 130 КЗпП. Нагадаю, що у ст. 130 як умова притягнення до матеріальної відповідальності прямо чи побічно названа наявність не лише прямої дійсної шкоди, порушення працівником трудових обов’язків, причинного зв’язку між порушенням і шкодою, а й вини працівника.

Тим часом, довести вину працівника власник спроможний далеко не завжди. У випадках, коли матеріальні цінності передані працівнику для схову й інших цілей, власник взагалі втрачає можливість контролювати дії працівника стосовно матеріальних цінностей. За таких умов він не може довести вину працівника.

Ст. 138 КЗпП, яка весь тягар доведення в спорах про покладення на працівника матеріальної відповідальності покладає на власника, в існуючій редакції діє вже майже чверть століття. Але за часів соціалізму тягар доведення власником вини працівника легко перетворювався в неписаний обов’язок працівника доказувати відсутність своєї вини [2]. Тепер ситуація змінилася. Сьогодні ігнорувати закон, навіть найнедосконаліший, стає все важче. І поки ст. 138 КЗпП не змінена, тягар доведення наявності всіх умов притягнення працівника, до матеріальної відповідальності має нести власник [2].