Курсова робота Суб'єкти адміністративного права (загальна характеристика)

« Назад

1. Поняття та ознаки суб'єктів адміністративного права

1.1. Наукові підходи до розуміння суб’єкта адміністративного права

Норми кожної окремої галузі права поширюються на певне коло осіб, які, підпадаючи під вплив цих норм, виступають суб'єктами відповідної галузі права. Суб'єкти адміністративного права - це учасники суспільних відносин, які мають суб'єктивні права та виконують юридичні (суб'єктивні) обов'язки, встановлені адміністративно-правовими нормами. Оскільки в попередній главі підручника було розглянуто поняття суб'єктів адміністративних правовідносин, важливо бачити різницю між цими поняттями.

На відміну від суб'єкта адміністративних правовідносин суб'єкт адміністративного права має лише потенційну здатність вступати у правовідносини. У конкретному випадку він може і не бути їх учасником. Наприклад, громадянин України, що перебуває за її межами, може фактично не брати участі в жодних адміністративно-правових відносинах, тобто не бути їх суб'єктом, однак суб'єктом адміністративного права він є завжди, оскільки його як громадянина адміністративно-правові норми наділили комплексом прав і обов'язків.

Доцільно визначити лише основні аспекти, які свідчать про наявність певних труднощів стосовно методологічного супроводження питання суб'єктів адміністративного права в сучасній адміністративно-правовій навчальній літературі [2;c.312].

1. Досить часто відсутні відомості щодо загальної характеристики суб'єктів адміністративного права.

2. Різні підходи до вибору критеріїв класифікації суб'єктів адміністративного права.

3. Основна маса відомостей стосовно вказаної теми торкається аналізу норм адміністративного права, які закріплюють правовий статус суб'єктів.

Суб'єкт адміністративного права - це особа, яка має певні права та обов'язки, сформульовані в нормах адміністративного права, і може вступати в адміністративно-правові відносини. Слід нагадати про обставину, що вже відзначалася в характеристиці механізму адміністративно-правового регулювання суспільних відносин: суб'єкт адміністративного права являє собою загальну категорію, яка характеризує осіб, що відповідають вимогам гіпотези норми адміністративного права, тоді як суб'єкт адміністративно-правових відносин завжди конкретно визначений, він уже фактично вступив у певні адміністративно-правові відносини[3;c.212].

Якщо суб'єкт адміністративних правовідносин - це фактичний носій правових зв'язків, тобто він обов'язково в них бере реальну участь, то суб'єкт адміністративного права є, так би мовити, претендентом на цю участь. Але для того, щоб визнаватися таким претендентом, відповідна особа повинна бути потенційно здатним носієм суб'єктивних прав і обов'язків. Така потенційна здатність суб'єкта визначається як адміністративна правосуб'єктність.

Адміністративне право наділяє правосуб'єктністю велике коло учасників суспільних відносин, про що свідчить величезна кількість подібних відносин у різних сферах реалізації публічної влади. Не випадково перелік суб'єктів адміністративного права значно ширший, ніж у будь-якій іншій галузі права.

Суб'єктами адміністративно-правових відносин є органи держави, насамперед органи виконавчої влади, а також внутрішні частини їх апарату, органи громадських організацій, діяльність яких регулюється правом, адміністрація підприємств, установ, організацій, а також органи місцевого самоврядування. Суб'єктами цих відносин треба визнати і структурні підрозділи підприємств, установ, організацій (наприклад, цех, факультет, відділення в лікарні тощо).

Суб'єктами адміністративно-правових відносин є також різноманітні господарські структури. Зокрема, на них, як і на всі інші організації, нормами адміністративного права покладено обов'язок додержувати пожежних, санітарних та інших загальнообов'язкових норм і правил (витрата електричної енергії, сплата оренди і т. ін.).

Взагалі для адміністративного права характерна велика кількість суб'єктів з різними повноваженнями, структурою і правовими характеристиками. Цим зумовлене й існування різних варіантів їх класифікації. Так, суб'єктів адміністративного права можна поділити на: державні організації та їх представники і недержавні організації та їх представники; суб'єкти колективні та індивідуальні; фізичні, юридичні особи і колективні суб'єкти без статусу юридичної особи тощо.

Найбільш поширене виділення таких основних видів суб'єктів адміністративного права:

- фізичні особи - громадяни України, іноземці, особи без громадянства;

- юридичні особи - органи виконавчої влади, будь-які інші державні органи, органи місцевого самоврядування, об'єднання громадян, підприємства, установи, організації (в особі їхніх керівників, які очолюють органи управління цих підприємств, установ, організацій);

- колективні суб'єкти (утворення), які не мають ознак юридичної особи, але тією чи іншою мірою наділені нормами адміністративного права певними правами і обов'язками: структурні підрозділи державних і недержавних органів, підприємств, установ, організацій, деякі інші громадські утворення (на кшталт загальних зборів громадян за місцем проживання)[4;c.32].

Питання щодо класифікації суб'єктів адміністративного права є досить важливим з огляду на велику їх кількість і необхідність пошуку спільних рис та відмінностей. Існує досить багато варіантів, що пропонуються різними авторами відносно класифікації. Скажімо, В. К. Козаков та О. В. Кузьменко (2003 р.) пропонують розрізняти такі види суб'єктів адміністративного права:

а) Президента України;

б) органи виконавчої влади;

в) державних службовців як суб'єктів, у діяльності яких об'єктивуються повноваження державних органів управління;

г) громадян України, іноземців, осіб без громадянства;

д) органи місцевого самоврядування;

є) об'єднання громадян;

є) суб'єктів підприємницької діяльності.

В академічному курсі з адміністративного права пропонується розрізняти три види суб'єктів адміністративного права.

Фізичні особи - громадяни України, іноземці, особи без громадянства.

Юридичні особи - органи виконавчої влади, будь-які інші державні органи, органи місцевого самоврядування, об'єднання громадян, підприємства, установи, організації (в особі їхніх керівників, які очолюють органи управління цих підприємств, установ, організацій)[6;c.119].

Колективні суб'єкти (утворення), які не мають ознак юридичної особи, але тією чи іншою мірою наділені нормами адміністративного права певними правами та обов'язками структурні підрозділи державних і недержавних органів, підприємств, установ, організацій, деякі інші громадські утворення (на кшталт загальних зборів громадян за місцем проживання)

Віддаючи належне наведеним позиціям, уявляється за доцільне запропонувати дещо інший варіант класифікації суб'єктів адміністративного права Критерієм обирається кількісний показник у поєднанні з мірою належності до держави Як початкова ідея (поділ суб'єктів на індивідуальні та колективні), подібний напрям був реалізований російським адміністративістом Д М Бахрахом, цей же підхід використовується в навчальній літературі за участі даного вченого і в наші дні.

Безумовно, будь-яка класифікація не позбавлена певних вад і суперечностей Йдеться, як уже було раніше показано, про об'єктивні труднощі щодо об'єднання відповідно до обраного критерію класифікації великої кількості осіб, органів та організацій, що вважаються суб'єктами адміністративного права Водночас, як уявляється, такий варіант поділу вказаних суб'єктів має певне підґрунтя, може використовуватися в навчальних цілях і на практиці [7;c.27].

Рис. 1 - Система субєктів адміністративного права

1.2. Ознаки суб'єктів адміністративного права

Ознаки суб'єктів адміністративного права:

- Володіння відповідно до приписів адміністративно-правових норм здатністю мати або реалізовувати (безпосередньо або через представника) права та юридичні обов'язки у сфері державного управління, тобто володіння адміністративною правосуб'єктністю;

- Володіння потенційною можливістю реально брати участь в адміністративно-правових відносинах;

- Зовнішня самостійність у реалізації своїх прав та обов'язків у сфері державного управління.

Необхідно розмежовувати поняття "суб'єкти адміністративного права" і "суб'єкти адміністративних правовідносин". Суб'єкт права може визначатись абстрактно у загальному вигляді. Суб'єкт правовідносин завжди конкретний. Суб' єкт права не завжди є суб' єктами правовідносин. Останнім він стає з моменту реалізації своїх прав та обов'язків у сфері виконавчої влади.

Для того, щоб суб'єкт адміністративного права став суб'єктом адміністративно-правових відносин, потрібні такі умови:

- наявність норми адміністративного права, яка передбачає певні права та обов'язки;

- наявність у суб'єкта адміністративної правосуб'єктності;

- наявність юридичного факту як підстави для виникнення або припинення адміністративних правовідносин.

Суб' єкти адміністративного права можуть бути:

- індивідуальні (фізичні особи);

- колективні (юридичні особи, колективні утворення).

До індивідуальних суб'єктів адміністративного права належать громадяни України, іноземні громадяни, біженці, державні службовці, які можуть виступати і як прості громадяни (при захисті своїх особистих, приватних інтересів), і як офіційні представники держави (при захисті публічних інтересів)[8;c.9].

До колективних суб'єктів належать органи державного управління, органи місцевого самоврядування, об'єднання громадян, підприємства, установи, організації.

Усі суб' єкти адміністративного права створюють систему, в якій можна виділити:

- громадян України, іноземних громадян, біженців;

- об' єднання громадян;

- Президента України;

- органи державної виконавчої влади;

- органи місцевого самоврядування.

У сфері державного управління суб'єктивні права і обов'язки мають як загальні ознаки, так й ознаки, що дозволяють їх розмежовувати.

Об'єднує їх спільна адміністративно-правова природа, існування в адміністративних правовідносинах, наявність меж у поведінці (і те, і друге є мірою), належність особам, які мають адміністративну правоздатність та адміністративну дієздатність, наявність державних гарантій.

Відмінності полягають у тому, що: а) права реалізуються в інтересах їх власника, а обов'язки в інтересах інших осіб; б) права - це міра можливої поведінки, а обов'язки - міра належної поведінки.

Необхідно розмежувати поняття "суб'єкт адміністративного права" і "суб'єкт адміністративних правовідносин". Суб'єкт адміністративного права має потенційну здатність вступати в адміністративні правовідносини. У конкретному випадку він може і не бути учасником правовідносин. Якщо громадянин не чинить адміністративних правопорушень, то він не є суб'єктом адміністративно-деліктних відносин. Громадянин України, що перебуває за її межами, може теоретично ні в яких адміністративно-правових відносинах не брати участі, тобто не бути їх суб'єктом, однак, суб'єктом адміністративного права він є, оскільки його як громадянина адміністративно-правові норми наділили комплексом прав і обов'язків.

Суб'єкт адміністративних правовідносин - це фактичний учасник правових зв'язків у сфері управління, тобто він обов'язково в них бере участь.

Важливо зазначити, що суб'єкт адміністративного права характеризується зовнішньою відокремленістю. Він виступає у вигляді єдиної особи, здатний відповідно до своїх прав і обов'язків виробляти, виражати й здійснювати певну волю як учасник конкретних управлінських відносин. Так, орган державного управління складається з багатьох фізичних осіб і, як правило має структурні частини, але в адміністративно-правовій сфері виступає виключно як єдина особа[9;c.47].

Рис. 2 - Адміністративно-правовий статус громадян

Адміністративне право наділяє правосуб'єктністю велике коло учасників соціальних зв'язків, про що свідчить велика кількість управлінських відносин у суспільстві, а система суб'єктів адміністративного права складніша, ніж системи суб'єктів будь-якої іншої галузі права.

Суб'єктами адміністративного права є й органи державної виконавчої влади, а також внутрішні частини їх апарату, і органи громадських організацій, діяльність яких регулюється правом, і адміністрація підприємств, установ, організацій, і виконавчо-розпорядчі структури органів місцевого самоврядування. Суб'єктами адміністративного права треба визнати і структурні частини підприємств, установ, організацій, такі, як, наприклад, факультет, цех, відділення в лікарні тощо. Суб'єктами адміністративного права є громадяни, особи без громадянства, іноземні громадяни. Причому, правове становище суб'єктів одного рівня неоднакове. Якщо проаналізувати адміністративну правосуб'єктність громадян, то виявиться, що вона має різницю залежно від статі, віку, стану здоров'я (не всі можуть призиватися на військову службу, вступати у навчальні заклади тощо). Серед іноземних громадян особливим адміністративно-правовим статусом наділяються біженці згідно із Законом "Про біженців" від 24 грудня 1993 p.

Суб'єктами адміністративного права є також суди і органи прокуратури. На них, як і на всі інші організації, покладається обов'язок додержуватися пожежних, санітарних та інших загальнообов'язкових норм і правил (витрата електричної енергії, сплата оренди).

Таким чином, для адміністративного права характерна наявність великої кількості суб'єктів з різними повноваженнями, структурою і правовими властивостями. Цим зумовлене й існування кількох варіантів їх класифікації. Суб'єктів адміністративного права можна поділити залежно від належності до державних структур (державні організації та їх представники і недержавні організації та їх представники); на суб'єктів колективних та індивідуальних; фізичних та юридичних осіб тощо[10;c.223].

Разом з тим, адміністративно-правова теорія нині має такі юридичні конструкції у даній сфері, які дають змогу здійснити класифікацію суб'єктів адміністративного права з урахуванням інтересів як науки і практики, так і навчального процесу в юридичних вузах. Враховуючи значущість і роль у системі управлінських зв'язків, а також місце в державно-правовій ієрархічній структурі, до основних носіїв суб'єктивних прав і обов'язків у сфері державного управління взагалі і виконавчої влади зокрема треба віднести:

1) Президента України;

2) органи державної виконавчої влади;

3) державних службовців, як суб'єктів, у діяльності яких об'єктивізуються повноваження державних органів управління;

4) громадян України, іноземців, осіб без громадянства;

5) органи місцевого самоврядування;

6) об'єднання громадян;

7) суб'єктів підприємницької діяльності.

1.3. Відмінності від інших суб’єктів права

Необхідно розмежувати поняття «суб'єкта адміністративного права» і «суб'єкт адміністративних правовідносин». Суб'єкт адміністративного права має потенційну здатність вступати в адміністративні правовідносини. У конкретному випадку він може і не бути учасником правовідносин. Якщо громадянин не робить адміністративних правопорушень, то він не є суб'єктом адміністративно-деліктних відносин. Громадянин України, що знаходиться за кордоном, може теоретично ні в яких адміністративно-правових відносинах не приймати участі, тобто не бути їх суб'єктом, але, суб'єктом адміністративного права він є, оскільки йому як громадянину адміністративно-правові норми надали комплекс прав і обов'язків[11;c.432].

Суб'єкт адміністративних правовідносин – це фактично учасник правових зв'язків у сфері управління, тобто він обов'язково приймає в них участь.

Важливо виділити, що суб'єкт адміністративного права характеризується зовнішньою відокремленістю. Він виступає у вигляді однієї особи, здатний у відповідності зі своїми правами й обов'язками виражати і здійснювати визначене бажання як учасник конкретних управлінських відносин. Орган державного управління складається з багатьох фізичних осіб і, як правило, має структурні частини, але в адміністративно-правовій сфері виступає винятково як одна особа[11;c.34].

Адміністративне право забезпечує правосуб’єктністю велике коло учасників соціальних зв'язків, про що свідчить велика кількість управлінських відносин у суспільстві, а система суб'єктів адміністративного права складніше, крім системи суб'єктів якої-небудь іншої галузі права.

Суб'єктами адміністративного права є його органи виконавчої влади, а також внутрішні частини їхнього апарата, і органи громадських організацій, діяльність яких регулюється правом, і адміністрація підприємств, установ, організацій, і виконавчо- розпорядницькі структури органів місцевого самоврядування. Суб'єктами адміністративного права необхідно виділити і структурні частини підприємств, установ, організацій, такі як, наприклад, факультет, цех, відділення в лікарні і т.д.

Суб'єктами адміністративного права є громадяни, особи без громадянства, іноземні громадяни. Причому, правове становище суб'єктів одного рівня не однакове. Якщо проаналізувати адміністративну правосуб'єктність громадян, то з'ясується, що вона має різницю в залежності від статі, віку, стану здоров'я (не усі можуть призиватися на військову службу, надходити в навчальні заклади). Серед іноземних громадян особливим адміністративно-правовим статусом наділені біженці згідно з Законом України «Про біженців» від 24 грудня 1993р.

Суб'єктами адміністративного права є також суди й органи прокуратури. На них, як і на інші організації, покладаються зобов'язання дотримуватися пожежних, санітарних і інших загальнообов'язкових норм і правил (витрати на електроенергію, сплата оренди)[12;c.228].

Таким чином, для адміністративного права характерна наявність великої кількості суб'єктів з різними повноваженнями, структурою і правовими якостями.

2. Види суб'єктів адміністративного права

2.1. Суб'єкти державної адміністрації як суб'єкти адміністративного права

Вирізнення саме такої групи суб'єктів адміністративного права ґрунтується передовсім на стосунку до держави. У вказаній групі представлені Президент України, органи виконавчої влади, інші державні органи та організації. Всі вони значною мірою пов'язані з державою (представляють її, утворюються нею тощо). З погляду методологічної доцільності необхідно окремо розглянути особливості адміністративно-правових статусів зазначених у цій групі суб'єктів.

Рис. 3 - Основні види субєктів адміністративного права

Конституція України визначає, що виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації. Особливості здійснення виконавчої влади у містах Києві та Севастополі визначаються окремими законами України.

Склад місцевих державних адміністрацій формують голови місцевих державних адміністрацій. Голови місцевих державних адміністрацій призначаються на посаду і звільняються з посади Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України. Голови місцевих державних адміністрацій при здійсненні своїх повноважень відповідальні перед Президентом України і Кабінетом Міністрів України, підзвітні та підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня.

Важливість розгляду цих суб'єктів адміністративного права пояснюється, насамперед, їхнім першочерговим призначенням -реалізація положень законів щодо державного управління в різних сферах суспільного життя. Слід зазначити, що однією з особливостей адміністративно-правових відносин є те, що одна зі сторін обов'язково виступає від імені держави, в такий спосіб реалізуючи публічний інтерес. Найчастіше вказаною стороною виступає саме орган виконавчої влади. Крім того, специфіка діяльності органів виконавчої влади полягає в тому, що вона фактично є управлінською, виконавчо-розпорядчою[12;c.19].

Орган виконавчої влади (ОВВ) - це структурно самостійна частина державного апарату, яка наділена чітко визначеними повноваженнями та здійснює державне управління в економічній, соціально-культурній чи адміністративно-політичній сфері.

Ознаки органу виконавчої влади;

- діє від імені та за дорученням держави (тобто діяльність органів виконавчої влади є легітимною);

- призначений для практичної реалізації державної політики у певній сфері суспільного життя (економічній, соціально-культурній, адміністративно-політичній);

- закріплення статусу в нормативному порядку (Конституція України, Закон України, підзаконний нормативно-правовий акт);

- має певну компетенцію (коло питань, що їх цей орган має право вирішувати у процесі практичної діяльності);

- має право приймати рішення, обов'язкові для виконання в тому числі організаційно не підпорядкованими суб'єктами;

- єдине керівництво та підпорядкування;

- має право використовувати атрибути державної символіки;

- утримується за рахунок державного бюджету.

Класифікація органів виконавчої влади.

Враховуючи велику кількість, розгалуженість органів виконавчої влади і потреби якісного усвідомлення місця, ролі та значення кожного з них, доцільно здійснити їх класифікацію. Існує велика кількість критеріїв для класифікації органів виконавчої влади. Основні з них:

Залежно від організаційно-правового рівня.

Залежно від обсягу компетенції.

Залежно від порядку прийняття управлінських рішень. Залежно від організаційно-правового рівня органів виконавчої влади розрізняють такі види:

Залежно від обсягу компетенції є такі види органів виконавчої влади:

- органи загальної компетенції. їхня особливість полягає в тому, що вони проводять діяльність щодо найбільш повного кола суб'єктів та об'єктів державного управління. Йдеться про такі органи, як Кабінет Міністрів України та місцеві державні адміністрації;

- органи галузевої компетенції. їхня відмінність зводиться до здійснення державного управління відносно певної галузі суспільного життя. До органів галузевої компетенції відносять міністерства та деякі інші центральні органи виконавчої влади.

Чинне законодавство визначає певні вимоги до посадових осіб місцевих державних адміністрацій. Передовсім, на посади в місцеві державні адміністрації призначаються громадяни України. Голови місцевих державних адміністрацій, їхні заступники, керівники управлінь, відділів, інших структурних підрозділів місцевих державних адміністрацій не можуть бути народними депутатами України або суміщати свою службову діяльність з іншою, в тому числі на громадських засадах, крім викладацької, наукової та творчої діяльності в позаробочий час, входити до складу керівного органу чи наглядової ради підприємства чи іншої організації, що має на меті одержання прибутку. Не можуть бути призначені на посади в місцеві державні адміністрації особи, які мають судимість за вчинення умисного злочину, якщо цю судимість не погашено або не знято в установленому законом порядку.

Водночас на територіях відповідних адміністрацій функціонують і територіальні органи центральних органів виконавчої влади (ТО ЦОВВ). їхню діяльність спрямовано на налагодження чітких взаємозв'язків і реалізацію повноважень центральних органів виконавчої влади (переважно розташованими в столиці України). Тут йдеться про такі центральні органи виконавчої влади, як Міністерство внутрішніх справ України, Служба безпеки України, Міністерство юстиції України тощо. Як приклад територіального органу центрального органу виконавчої влади можна навести Управління МВС України у Вінницькій області. Із прийняттям рішення щодо утворення територіальних органів звичайно йдеться про необхідність забезпечення чіткої взаємодії центральних і територіальних складових міністерства (комітету, служби) з метою створення системи, що необхідна для якісного здійснення покладених на цей орган виконавчої влади завдань. Також ТО ЦОВВ забезпечують якісну взаємодію самих ЦОВВ з місцевими органами виконавчої влади [14;c.37].

І, зрештою, відносно реалізації Концепції адміністративної реформи в Україні та її зв'язку з реформуванням місцевих органів виконавчої влади. Метою реформування місцевих органів виконавчої влади є:

- підвищення ефективності здійснення державної політики уряду на територіальному рівні;

- спрямування їхньої діяльності на забезпечення реалізації прав і свобод громадян, розширення видів державних (управлінських) послуг та підвищення їхньої якості;

- гармонійне поєднання загальнодержавних і місцевих інтересів з урахуванням особливостей територіального розвитку;

- сприяння становленню та розвитку місцевого самоврядування на основі його чіткого функціонального розмежування з повноваженнями виконавчої влади.

2.2. Фізичні особи у відносинах з публічною адміністрацією

Основним індивідуальним суб’єктом адміністративного права є фізична особа (громадянин, іноземець, особа без громадянства), оскільки відповідно до Конституції України людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найбільшою соціальною цінністю. При цьому особливу вагомість для комплексного розкриття місця і ролі фізичної особи в адміністративному праві становить категорія адміністративно-правового статусу.

Під статусом (від лат. status – «положення, становище») розуміється правове положення (сукупність прав і обов’язків) фізичної чи юридичної особи.

Слушними залишаються роздуми щодо сутності правового статусу індивіда в адміністративно-правових відносинах одного із засновників вітчизняної науки адміністративного права А. І. Єлістратова, який стверджував, що від обсягу правоможностей, які фізична особа одержує в публічному праві, залежить її потрійний статус. Право особистої свободи визначає так званий негативний статус фізичної особи – правоможність індивіда та те, щоб правляча влада не втручалась до сфери особистої свободи, відмежованої законом. Право публічної адміністрації встановлює позитивний статус особи: тут визначається обов’язок публічної влади надавати фізичним і юридичним особам адміністративні послуги. На думку вченого, негативний і позитивний статуси доповнюються й утверджуються правом громадян на участь у публічній владі, інакше – сукупністю політичних прав, що утворюють третій – активний статус громадянина. На слушну думку А.І. Єлістратова, фізична особа перетворюється в громадянина тільки тоді, коли вона повною мірою здобуває права цього потрійного статусу. Права негативного статусу особи забезпечують вільний вихід її внутрішнім силам (це простір розумового самовизначення). У правах позитивного статусу особа одержує необхідну підтримку такої великої сили, якою є держава і громад кість. Нарешті, права активного статуту роблять саму особу частиною державної волі[15;c.35].

У сучасних умовах зміст правового статусу особи трактується у правознавстві в чотирьох основних аспектах: по-перше, правовий статус особи ототожнюється з правосуб’єктністю; по-друге, правовий статус встановлюється нормативно-правовими актами, що встановлюють суб’єктивні права та юридичні обов’язки особи; по-третє, правовий статус особи визначається нормативно-правовими актами, які встановлюють суб’єктивні права та юридичні обов’язки особи в сукупності з їх правосуб’єктністю 3; по четверте, правовий статус розглядається як система закріплених у нормативно-правових актах і гарантованих державою прав, свобод, обов’язків та юридичною відповідальності, відповідно до яких індивід як суб’єкт права (тобто такий, що має правосуб’єктність) координує свою поведінку у суспільстві.

Таким чином, найбільш повною є точка зору тих вчених, які широко трактують правовий статус особи – включаючи до змісту правового статусу особи суб’єктивні права, юридичні обов’язки з поєднанням їх із правосуб’єктністю та юридичною відповідальністю.

Отже, адміністративно-правовий статус особи – це сукупність юридичних засобів, які характеризують місце і роль фізичної або юридичної особи в адміністративно-правових відносинах. Визначальними для аналізу адміністративно-правового статусу особи є такі юридичні інститути: 1) публічні суб’єктивні права та юридичні обов’язки; 2) правосуб’єктність особи; 3) адміністративна відповідальність; 4) у деяких випадках – дисциплінарна відповідальність посадових осіб публічної адміністрації.

Виходячи з того, що за своєю природою права, свободи, обов’язки й відповідальність фізичних осіб у сфері адміністративно-правового регулювання не відрізняються від інших прав, свобод, обов’язків, якими вони володіють у всіх інших галузях суспільного життя 5, всі із зазначених вище елементів юридичного статусу фізичної особи складаються з більш спеціальних частин. Від обсягу правоможностей, які фізична особа одержує в адміністративному праві, залежить її потрійний адміністративно-правовий статус.

По-перше, право особистої свободи визначає негативний статус фізичної особи – правоможність громадянина, іноземця та особи без громадянства на те, що правляча влада не має права втручалася у сферу особистої свободи, відмежованої законом. Наприклад, їм забезпечується недоторканість житла, свобода пересування, таємниця приватного життя, листування, телефонних розмов та ін., право на невтручання до підприємницької діяльності у випадку дотримання господарського, екологічного, податкового, трудового законодавства тощо[16;c.35].

По-друге, зобов’язання публічної адміністрації встановлюють позитивний статус фізичної особи: в якому визначається обов’язок публічної адміністрації надавати фізичним і юридичним особам адміністративні сервісні послуги. Наприклад, соціальні служби зобов’язані виплачувати пенсіонерам, безробітним, інвалідам, особам, які тимчасово втратили працездатність на виробництві, пенсії та інші соціальні допомоги; реєстраційні органи Державної автомобільної інспекції МВС України – здійснювати реєстрацію транспортних засобів; Департамент інтелектуальної власності МОН молодь спорту – реєструвати об’єкти такої власності та видавати на них охоронні документи (патенти).

Ці два статуси вивчаються наукою адміністративного права. Негативний і позитивний статуси доповнюються й утверджуються виключним правом громадян України бути єдиним джерелом влади та безпосередньо чи через обраних представників здійснювати її. Інакше кажучи, це сукупність політичних прав, що утворюють третій – активний статус громадянина. Цей статус вивчається передусім галуззю Конституційного права України.

Отже, адміністративно-правовий статус фізичної особи – це сукупність встановлених законодавством України суб’єктивних публічних прав і юридичних обов’язків індивіда в сукупності з обсягом та характером його адміністративної правосуб’єктності та адміністративною відповідальністю.

За структурою адміністративно-правовий статус приватної фізичної особи складається з негативного статусу (це право фізичної особи на те, щоб влада не втручалася у сферу особистої свободи, відмежованої законом); позитивного статусу (обов’язок публічної адміністрації надавати визначені законодавством адміністративні сервісні послуги) та активного статусу (право громадянин бути єдиним джерелом влади та безпосередньо чи через обраних представників здійснювати її).

Отже, адміністративно-правовий статус приватної фізичної особи (структура) складається з негативного статусу (це право фізичної особи на те, щоб публічна влада не втручалася у сферу особистої свободи, відмежованої законом); позитивного статусу (обов’язок публічної адміністрації надавати визначені законодавством сервісні послуги) та активного статусу (право громадянин бути єдиним джерелом влади та безпосередньо чи через обраних представників здійснювати її).

В юридичній літературі часто використовується термінологічний вираз стандарти прав людини. Під ним розуміють закріплені у міжнародних актах та інших міжнародних документах певні показники цих прав, досягнення яких заохочуються або ж зобов’язуються державами. Йдеться про своєрідні взірці (еталони), на які покликані орієнтуватися у своїй діяльності різні держави та інші учасники суспільного життя 6.

Права та свободи людини і громадянина в Україні – це природні потреби та інтереси індивіда, які визнані та закріплені державою в Конституції та інших законах України, які встановлюють певні можливості, що дозволяють кожній людині обирати вид своєї поведінки, користуватися економічними, політичними свободами та соціальними благами як в особистих, так і в суспільних інтересах. Вони є невичерпними, якщо при цьому не порушуються права і свободи іншої людини[17;c.41].

Соціальне призначення прав і свобод громадян визначається тим, що вони втілюють ідеали демократії, гуманізму й справедливості, служать всебічному розвиткові особи, надають широкі можливості для активної участі в управлінні справами суспільства й держави, функціонуванні всього державного й політико-правового механізму, сприяють підвищенню рівня загальної та правової культури особи, вдосконаленню демократичного способу життя.

Права людини – це природні, невід’ємні потреби та інтереси індивіда, що зумовлюються самим фактом його існування у конкретних історичних умовах, однакові для всіх громадян, об’єктивно визначені досягнутим рівнем розвитку людства та встановлені на рівні міжнародних стандартів. Обов’язок держави – закріпити їх у законодавстві та створити умови для їх практичного забезпечення.

Свобода людини – це суб’єктивне право індивіда діяти самостійно відповідно до своїх бажань, інтересів і цілей, не порушуючи при цьому прав, свобод і законних інтересів інших осіб.

Джерелами стандартів у сфері прав і свобод людини є основоположні акти про права людини. Першоджерелом є Статут ООН, який визначив, що Організація Об’єднаних Націй з метою створення умов стабільності та благополуччя, необхідних для мирних і дружніх відносин між націями, заснованих на принципі самовизначення народів, сприяє державам – підвищенню рівня життя, повній зайнятості населення й умовам економічного й соціального прогресу і розвитку, вирішенню міжнародних проблем у сфері економічної, соціальної, охорони здоров’я і подібних проблем; міжнародній співпраці у сфері культури й освіти та загальній пошані й дотриманню прав людини і основних свобод для всіх без відмінності рас, мов і релігій. До найважливіших правових актів належить Загальна декларація прав людини, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН на третій сесії 10 грудня 1948 р. у Парижі. В ній проголошено широке коло прав і свобод людини, які підлягають визнанню і повазі. В статті першій зазначається, що всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах, наділені розумом і совістю та повинні діяти один до одного в дусі братерства. Подальший зміст цієї Декларації буквально наповнений положеннями, які встановлюють права людини.

Особливе місце у низці міжнародно-правових джерел з прав людини займає Конвенція про захист прав і основних свобод людини Ради Європи і протоколи до неї 8, оскільки її ратифікація відкрила для громадян України нову можливість для захисту своїх прав і свобод 9. Вони після вичерпання всіх формально доступних законами України засобів для захисту своїх законних інтересів, зазначених у Конвенції, та не отримавши такого захисту від публічної влади держави України, мають право звернутись з позовом до Європейського Суду з прав людини. Зазначене є вже звичайною практикою правореалізації зазначеного міжнародно-правого акта. Часто громадяни України, зневірившись у системі вітчизняного судочинства, звертаються до цієї поважної інституції. У більшості випадків Європейський Суд з прав людини їх позови задовольняє[18;c.33].

Зазначені вище міжнародно-правові акти у сукупності з Конституцією та іншими законами України встановили для усіх людей, які перебувають на території України, такі невід’ємні природні права людини і громадянина: право на життя і здоров’я (кожна людина має право на такий життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та необхідне соціальне обслуговування, який є необхідним для підтримання життя і здоров’я), честь, гідність й особисту недоторканність, на захист від довільного або незаконного втручання в особисте й сімейне життя, на рівність перед судами, на свободу думки, совісті й релігії, на збереження своєї рідної мови, культури й традицій та ін. Жодна людина не повинна: піддаватися тортурам або жорстокому нелюдяному чи принижуючому її гідність покаранню, зокрема жодна людина не повинна без її вільної згоди піддаватися медичним або науковим дослідам; бути довільно позбавленою свого законним чином придбаного майна.

Невід’ємні природні права належать і мають забезпечуватись публічною адміністрацією щодо всіх без винятку людей, які перебувають на території України (громадян України, іноземців та осіб без громадянства).

Без всякого сумніву, такі загальні права та свободи людини і громадянина мають лягти в основу всіх інших спеціальних прав і свобод фізичних осіб. Поряд із цим повним (потрійним) адміністративно-правовим статусом індивіда володіють тільки громадяни України. Відповідно проаналізуємо їх адміністративну правосуб’єктність.

Громадянство – це стійкий політико-правовий зв’язок людини з державою, відповідно до якого на особу розповсюджується суверенна державна влада як у межах держави, так і поза ними. Громадянство створює взаємні права та обов’язки для людини і держави. Саме з ним пов’язані найсуттєвіші наслідки для обох сторін, обсяг прав, обов’язків і відповідальності держави та громадянина[19;c.31].

Інститут громадянства – це правовий стан, який виражається, з одного боку, в його загальному, правовому нормуванні, з іншого – в індивідуальному документальному юридичному оформленні громадянства кожної людини (паспорті громадянина, свідоцтві про народження, іншому документі, який свідчить про громадянство); громадянином держави особа є не в силу того, що проживає на цій території, а внаслідок існування між нею й державою певних правових зв’язків; стійкого характеру відносин громадянства, які існують постійно (зазвичай від народження до смерті громадянина) і мають загальний порядок припинення, що не припускає розриву громадянства в односторонньому порядку; двосторонньому зв’язку людини з державою, який виявляється в сукупності взаємних прав, обов’язків і відповідальності та ґрунтується на визнанні й повазі гідності, основних прав і свобод людини; розповсюдженні на громадянина суверенної влади держави як усередині країни, так і поза її межами.

Законодавче регулювання громадянства в Україні належить виключно до компетенції Верховної Ради України (п. 2 ч. 1 ст. 92 Конституції України). Відносини громадянства в Україні регулюються Законом України «Про громадянство України», відповідно до якого «громадянство України – правовий зв’язок між фізичною особою та Україною, що знаходить свій вияв в їх взаємних правах та обов’язках».

Громадянство України набувається: за народженням; за територіальним походженням; унаслідок прийняття до громадянства; внаслідок поновлення у громадянстві; внаслідок усиновлення; внаслідок встановлення над дитиною опіки чи піклування, влаштування дитини до дитячого закладу чи закладу охорони здоров’я, до дитячого будинку сімейного типу чи прийомної сім’ї або передачі на виховання до сім’ї патронатного вихователя; внаслідок встановлення над особою, визнаною судом недієздатною, опіки; у зв’язку з перебуванням у громадянстві України одного чи обох батьків дитини; внаслідок визнання батьківства чи материнства або встановлення факту батьківства чи материнства; за іншими підставами, передбаченими міжнародними договорами України.

Підстави припинення громадянства України такі: внаслідок виходу з громадянства України; внаслідок втрати громадянства України; за підставами, передбаченими міжнародними договорами України. При цьому зазначимо, що громадянин України, який подав заяву про вихід з громадянства України або щодо якого оформлюється втрата громадянства, до видання указу Президента України про припинення громадянства України користується всіма правами і несе всі обов’язки громадянина України.

Права і свободи громадян України відрізняються від інших фізичних осіб (іноземців та осіб без громадянства) ширшими політичними можливостями (наприклад, вони є суб’єктами активного і пасивного виборчого права) та більш широкими обов’язками, зокрема зобов’язані здійснювати захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанувати державні символи України тощо.

Права і свободи громадянина України поділяються на: громадянські (особисті), політичні, соціально-економічні та культурно-духовні.

Громадянські (особисті) права і свободи людини та громадянина становлять основу правового статусу; їх закріплено у найбільшій кількості статей Конституції України. До них належать права: на життя, свободу й особисту недоторканність; недоторканність житла; охорону приватного життя; таємність листування й телефонних розмов, поштових, телеграфних та інших повідомлень; захист приватного життя особи; визначення національності; користування рідною мовою, а також свобода пересування й вибору місця проживання, свобода совісті (ст.ст. 27-35).

Політичні права пов’язані з наявністю громадянства України та на відміну від громадянських (особистих) прав, адресованих Конституцією України кожному, належать тільки її громадянам. Реалізація цих прав дає змогу громадянам брати участь у політичному житті суспільства, в управлінні державою (ст.ст. 36, 38, 40). Громадяни, асоційовані як народ, здійснюють владу, а окремий громадянин як індивід бере участь у цьому процесі. Стосовно політичних прав правосуб’єктність у повному обсязі настає з 18 років. До політичних належить право брати участь в управлінні справами держави (як безпосередньо, так і через своїх представників).

Соціально-економічні права і свободи є матеріальною основою всіх інших прав і свобод. Вони належать до таких важливих сфер життя, як власність, трудові відносини, здоров’я, відпочинок, і служать забезпеченню матеріальних, духовних, фізичних та інших соціально-значущих потреб й інтересів особи (ст.ст. 13, 14, 41, 42 – економічні; ст.ст. 43-49 – соціальні). Їх наявність робить державу соціальною, забезпечує належний рівень життя людини, її вільний розвиток[11;c.21-22].

Культурно-духовні права і свободи є самостійною групою прав і свобод громадян. За змістом це суб’єктивні права людини в культурній (духовній, ідеологічній) сфері, певні можливості доступу до духовних здобутків свого народу й усього людства, їх засвоєння, використання, а також участь у подальшому їх розвитку. До таких прав і свобод належать право на освіту, свободу літературної, художньої, наукової та технічної творчості, на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст.ст. 53, 54 Конституції України).

Адміністративно-правове гарантування прав та свобод людини і громадянина – це зовнішній механізм забезпечення визначених Конституцією та законами України природних інтересів і потреб індивіда, яке здійснюється публічною адміністрацією, адміністративними судами та судами загальної юрисдикції при розгляді справ про адміністративні правопорушення. Гарантії прав і свобод громадян закріплено Конституцією та іншими законами України. До них належать права на судовий захист, відшкодування матеріальної та моральної шкоди, знання кожним своїх прав і обов’язків, на правову допомогу, а також неприпустимість обмеження конституційних прав і свобод людини та громадянина.

Норми адміністративного права займають провідне місце в системі механізму правового забезпечення прав, свобод та законних інтересів фізичних і юридичних осіб. Це здійснюється у формах:

– гарантування додержання прав і свобод людини та громадянина Президентом України;

– забезпечення прав, свобод та законних інтересів фізичних і юридичних осіб у процесі адміністративних проваджень за заявами, скаргами та пропозиціями громадян;

– дисциплінарного провадження в адміністративному праві;

– захисту від порушень з боку суб’єктів владних повноважень у системі адміністративного судочинства;

– публічного захисту прав і свобод фізичних і юридичних осіб засобами громадянського суспільства;

– запобігання та протидії корупції;

– прокурорського нагляду за додержанням законів України у сфері внутрішнього публічного управління;

– захист прав і свобод громадян України в Європейському суді з прав людини.

У законодавстві України закріплено принцип єдності прав і обов’язків особи – один із головних принципів. Конституція України закріплює в ст. 24, що “кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, і має обов’язок перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості”. Під конституційним обов’язком розуміється закріплена в Конституції міра належного поводження (належної поведінки) суб’єкта.

Конституція України до обов’язків громадян України віднесла:

1) захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів (ст. 65);

2) незаподіяння шкоди природі, культурній спадщині, відшкодовування завданих збитків (ст. 66);

3) кожен має сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом (ст. 67);

4) неухильне додержання Конституції України та законів України, непосягання на права і свободи, честь і гідність інших людей.

Визначено, що незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності (ст. 68). Зазначені обов’язки громадян України в юридичній літературі з адміністративного права отримали назву «абсолютні обов’язки» 10.

Крім того виділяються ще «відносні обов’язки» громадян у сфері публічного управління, виконання яких залежить від низки чинників, які можуть стосуватися волевиявлення громадянина (наприклад, вступ на державну службу приписує посадовій особі обов’язки та обмеження, визначені Законом України від 12 грудня 2006 р. № 432-V «Про державну службу»).

Особливу групу обов’язків складають обов’язки, що виникають з адміністративно-деліктних правовідносин, тобто покладення на громадянина зобов’язання стерпіти покарання за вчинений адміністративний проступок.

Що стосується іноземних громадян та осіб без громадянства, то згідно із законодавством України вони користуються в Україні та мають ті ж права і свободи, виконують ті ж обов’язки, що і громадяни України, якщо інше не передбачено Конституцією та законами України, а також ратифікованими міжнародними договорами. Згідно із загальним правилом вони є рівними перед законом незалежно від походження, соціального та майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, ставлення до релігії, роду, характеру занять та інших обставин [22;c.27].

Іноземець – це особа, що не перебуває в громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав. Особа без громадянства – це людина, яка не перебуває в громадянстві України і не має правового зв’язку з будь-якою іншою країною, крім тієї, в якій вона в цей момент перебуває (проживає).

Адміністративно-правовий статус іноземців та осіб без громадянства в Україні – це встановлені законодавством України публічні права й юридичні обов’язки іноземних громадян та осіб без громадянства, які перебувають на території України, в сукупності з обсягом і характером їх правосуб’єктності та адміністративною відповідальністю.

Проаналізуємо адміністративну правосуб’єктність іноземців та осіб без громадянства в Україні, яка в юридичній літературі розкривається через категорію адміністративно-правового режиму.

У сфері іноземного елементу розрізняють національний режим, режим найбільшого сприяння і спеціальний режим.

Національний режим стосовно іноземців та осіб без громадянства – це сукупність їх прав і обов’язків на території держави перебування, коли вони мають такі ж права, пільги і переваги, які надаються власним громадянам, з деякими нечисленними законодавчо визначеними винятками.

Режим найбільшого сприяння – це сукупність їх прав і обов’язків, які встановлено в обсязі як для громадян (підданих) третьої держави, що мають на території держави перебування найсприятливіший статус. Ці права є еталоном, за яким вирівнюється режим інших іноземців.

Спеціальний режим установлюється на підставі міжнародних угод і передбачає надання громадянам іноземної держави прав, які відрізняються від тих, що передбачені для власних громадян чи іноземців за режимом найбільшого сприяння. Такі права і визначаються міжнародною угодою або національним законом. Цей режим надається найчастіше у сферах залучення іноземних інвестицій, оподаткування, прикордонного співробітництва, перетину кордонів прикордонними мешканцями, щодо статусу запрошених до країни іноземних збройних сил. Спеціальний режим може стосуватися не лише привілеїв, але й обмежень, а саме: заборони обіймати посади командирів повітряних чи водних суден певних категорій, очолювати чи бути членом виборчої дільниці, проводити геологорозвідки та ін.

Джерельну базу адміністративно-правових режимів іноземного елементу складає Конституція, закони України, а також підзаконні акти. Тут необхідно відзначити насамперед Закон України від 4 лютого1994 р. № 3929-XІІ «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», відповідно до якого іноземці та особи без громадянства мають ті ж права і свободи та виконують ті ж обов’язки, що й громадяни України, якщо інше не передбачено Конституцією та іншими законами України, а також міжнародними договорами України. Іноземці та особи без громадянства є рівними перед законом незалежно від походження, соціального й майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять, інших обставин, при цьому вони зобов’язані поважати та дотримуватися Конституції і законів України, шанувати традиції та звичаї народу України 11. Тим самим в Україні у більшості випадків щодо іноземців та осіб без громадянства застосовується національний режим.

Що стосується прав і свобод іноземців та осіб без громадянства, то доцільно виділити їх загальні та спеціальні особливості[23;c.38].

Загальні стандарти прав і свобод іноземців та осіб без громадянства: кожний іноземець та особа без громадянства, де б вони не перебували, мають право на визнання своєї правосуб’єктності. Всі іноземці та особи без громадянства – рівні перед законом і без будь-яких відмінностей мають рівний захист прав законом; кожна людина повинна мати всі права і свободи незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, національного чи соціального походження або іншого становища, крім того не повинно проводитися жодного розрізнення на основі політичного, правового або міжнародного статусу країни або території, до якої людина належить; кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах і користуватися цим притулком; жоден іноземець та особа без громадянства не повинні: піддаватися тортурам або жорстокому нелюдяному чи принижуючому гідність зверненню чи покаранню, і зокрема жоден іноземець не повинен без його вільної згоди піддаватися медичним або науковим дослідам. Будь-якому іноземцю повинна бути надана свобода у будь-який час зв’язатися з консульством або дипломатичним представництвом держави, громадянином якої він є, чи за відсутності таких – з консульством або дипломатичним представництвом будь-якої іншої держави, якій доручено захищати інтереси держави, громадянином якої він є, в державі, в якій він проживає; забороняється колективна висилка іноземців.

Спеціальні права й свободи, які надаються іноземцям і особам без громадянства, що перебувають в державі на законних підставах: кожен іноземець має право вільно пересуватися та обирати собі місце проживання у межах України; право на соціальне забезпечення у разі безробіття, хвороби, інвалідності, вдівства, старості чи іншого випадку втрати засобів до існування через незалежні від неї обставини; громадяни будь-якої держави на території України не обкладаються іншими зборами, митами, податками або нарахуваннями, більш високими чи обтяжливими за ті, якими обкладаються громадяни країни перебування; право вступати в професійні союзи та інші організації чи асоціації за своїм вибором і брати участь в їх діяльності; право на охорону здоров’я, медичне обслуговування, соціальне забезпечення, соціальне обслуговування, освіту та відпочинок; кожна країна дозволяє громадянам інших країни займатися на своїй території будь-якими видами діяльності на рівних умовах з громадянами цієї держави, крім переконливих економічних або соціальних причин відкликати дозвіл. Причому такі відкликання не можуть застосовуватися до іноземців: які на законних умовах безперервно займаються будь-яким прибутковим видом діяльності на території України більше п’яти років; на законних підставах безперервно проживають в Україні більше десяти років або допущені в країну для постійного проживання; комівояжерів, що є громадянами країни й найняті на роботу підприємством, основне місце діяльності якого розташоване на її території, не потребують будь-якого дозволу на працю на території іншої держави, якщо вони не проживають в ній більше двох місяців; гарантується іноземним громадянам захист від безпідставного вислання.

При цьому встановлюється диференціація такої охорони залежно від терміну проживання їх в Україні. А саме: іноземець, який прожив більше двох років на території нашої держави, не може бути висланий не отримавши попередньої можливості викласти свої доводи проти такого вислання; який прожив більше десяти років, може бути висланий тільки у виключних випадках з міркувань національної безпеки[24;c.36].

До обов’язків іноземців та осіб без громадянства належать зобов’язання: поважати та дотримуватись Конституції та законів України, шанувати традиції та звичаї народу України; сплачувати податки і збори на умовах і в терміни, встановлені законодавством України та міжнародними договорами, ратифікованими Верховною Радою України.

Обмеження стосовно іноземців та осіб без громадянства такі: іноземці та особи без громадянства можуть в’їжджати до України та виїжджати з неї за дійсними національними паспортами або документами, які їх замінюють, при цьому повинні одержати в’їзну та виїзну візи або дозвіл на імміграцію, якщо інше не передбачено законодавством і міжнародними договорами України; іноземці можуть пересуватися територією України й обирати місце проживання в ній відповідно до порядку, встановленого Кабінетом Міністрів України, обмеження у пересуванні та виборі місця проживання допускається, коли це необхідно для забезпечення безпеки України, охорони громадського порядку, охорони здоров’я, захисту прав і законних інтересів громадян; стосовно них за законодавством України може бути застосовано видворення за межі України та ін.

Отже, адміністративно-правовий режим іноземців та осіб без громадянства – це цілісна розширена система регулювання відносин у сфері іноземного елементу, встановлена Конституцією та іншими законами України з метою захисту прав і свобод людей та національної безпеки країни, що визначає права й обов’язки іноземців та осіб без громадянства, механізм їх реалізації, характеризується особливим порядком виникнення та припинення, оптимально поєднує інтереси громадян, зазначених суб’єктів і суспільства в цілому, забезпечується державним примусом і громадським осудом щодо порушників режиму.

2.3. Громадські об'єднання як суб'єкти адміністративного права їх роль в адміністративних правовідносинах

Об'єднанням громадян є добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод.

Таким чином, об'єднання громадян може бути визнане таким лише за наявності певних умов: воно є виключно добровільним утворенням, що створюється на основі спільних інтересів, і лише громадянами для реалізації своїх прав і свобод.

Об'єднання громадян незалежно від назви може бути громадською організацією або політичною партією.

Не є об'єднаннями громадян у значенні, даному у Законі України "Про об'єднання громадян", релігійні, кооперативні організації, об'єднання громадян, що мають основною метою отримання прибутку, комерційні фонди, органи місцевого самоврядування, органи громадської самодіяльності (народні дружини, товариські суди та ін.), інші об'єднання громадян, порядок створення і діяльності яких регулюється відповідним законодавством. Однак ми будемо враховувати перш за все положення, встановлені Конституцією України, при обранні об'єкта дослідження як об'єднання громадян[26;c.119].

Законодавство про об'єднання громадян становлять Конституція України, Закон України "Про об'єднання громадян" від 16 червня 1992 року, Закон України "Про політичні партії в Україні" від 5 квітня 2001 року, Положення "Про порядок легалізації об'єднань громадян" від 26 лютого 1993 року, Положення "Про порядок реєстрації символіки об'єднань" від 26 лютого 1993 року, Закон України "Про захист прав споживачів" у редакції від 17 травня 1991 року (розділ 3 даного Закону має назву: "Громадські організації споживачів (об'єднання споживачів"), у ст.25 та 2б визначаються цілі і права цих об'єднань), Закон України "Про благодійництво та благодійні організації" від 16 вересня 1997 року.

Громадською організацією є об'єднання громадян для задоволення та захисту своїх соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших спільних інтересів.

Політичною партією є зареєстроване згідно із законом добровільне об'єднання громадян - прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах.

До громадських організацій у частині 3 ст.36 Конституції відносяться професійні спілки.

Участь громадян у професійних спілках допускається тільки з метою захисту власних трудових і соціально-економічних прав та інтересів.

Законодавство про професійні спілки складається з Конституції України, Закону України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності" від 15 вересня 1999 року, Закону України "Про об'єднання громадян" та інших нормативно-правових актів, що їм не суперечать.

У ст.1 Закону України від 15 вересня 1999 року визначається професійна спілка як добровільна неприбуткова громадська організація, що об'єднує громадян, пов'язаних спільними інтересами за родом їх професійної (трудової) діяльності (навчання)[30;c.216].

Професійні спілки створюються з метою представництва, здійснення та захисту трудових, соціально-економічних прав та інтересів членів профспілки.

Створення професійних спілок відбувається також на основі вільного волевиявлення громадян України, без будь-якого дозволу органів державної виконавчої влади або власників підприємств (установ, організацій).

Засновниками громадських організацій можуть бути особи, які досягли віку дієздатності (18 років) і є громадянами України, іноземними громадянами або особами без громадянства.

Членами громадських організацій, крім молодіжних та дитячих, можуть бути особи, які досягли 14-річного віку.

Молодіжні та дитячі громадські організації утворюються відповідно до Закону України "Про молодіжні та дитячі громадські організації" від 1 грудня 1998 року.

Молодіжні громадські організації є об'єднаннями громадян віком від 14 до 28 років, метою яких є здійснення діяльності, спрямованої на задоволення та захист їх законних соціальних, економічних, творчих, духовних та інших спільних інтересів.

На відміну від молодіжних, дитячі громадські організації можуть створюватися особами віком від 6 до 18 років. Метою даного виду громадських організацій є здійснення діяльності, спрямованої на реалізацію та захист прав і свобод, творчих здібностей, задоволення власних інтересів цієї категорії громадян, що не суперечать чинному законодавству, а також соціальне становлення їх як повноправних членів суспільства. Засновниками молодіжних та дитячих громадських організацій можуть бути громадяни України, а також іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, які досягли 15-річного віку. Вступ неповнолітніх віком до 10 років у дитячі громадські організації потребує письмової згоди батьків або інших законних представників. Законом встановлено також право участі у молодіжних та дитячих організаціях осіб старшого віку, за умови, що їх кількість не перевищуватиме однієї третини від загальної кількості[17;c.211].

Щодо професійних спілок, то їх можуть утворювати лише громадяни України, що працюють на підприємстві, в установі або організації незалежно від форм власності і видів господарювання, у фізичної особи, яка використовує найману працю, особи, які забезпечують себе роботою самостійно, особи, які навчаються в навчальному закладі. Іноземні громадяни та особи без громадянства не можуть створювати професійних спілок, але законодавець надав їм право на вступ до профспілок, якщо це передбачено їх статутами.

До громадських організацій зараховують також благодійні організації, що створюються і діють відповідно до Закону України "Про благодійництво та благодійні організації".

Згідно з Законом благодійною організацією є недержавна організація, головною метою діяльності якої є здійснення благодійної діяльності в інтересах суспільства або окремих категорій осіб.

Благодійницька діяльність здійснюється на засадах законності, гуманності, спільності інтересів і рівності прав її учасників, гласності, добровільності та самоврядування.

Віднесення благодійних організацій до організацій громадських може відбуватися лише за умови створення такої організації фізичними особами. Таке зауваження є необхідним, тому що благодійні організації можуть створюватися також і юридичними особами.

Політичні партії є другим видом об'єднання громадян, встановленим Законом "Про об'єднання громадян".

Членами політичних партій можуть бути лише громадяни України, які досягли 18-річного віку.

Конституцією України (ч.1 ст.37) забороняється утворення і діяльність політичних партій і громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров' я населення[11;c.43].

Крім цього, Закон України "Про об'єднання громадян" забороняє діяльність таких об'єднань, метою яких є підрив безпеки держави у формі ведення діяльності на користь іноземних держав, обмеження загальновизнаних прав людини, пропаганда фашизму та неофашизму.

Відповідно до частини 2 ст.37 Конституції України, Закону "Про об'єднання громадян" політичні партії та громадські організації не можуть мати воєнізованих формувань.

Конституцією України (ч.5 ст.37) також забороняється створення і діяльність організаційних структур політичних партій в органах виконавчої та судової влади, у виконавчих органах місцевого самоврядування, військових формуваннях, а також на державних підприємствах, у навчальних закладах та інших державних установах та організаціях.

У Законі України "Про політичні партії в Україні" органам державної влади, органам місцевого самоврядування, їх посадовим особам заборонено виокремлювати у своєму ставленні певні політичні партії чи надавати їм привілеї, а також сприяти політичним партіям у провадженні їх діяльності. Забороняється також втручання з боку органів державної влади та органів місцевого самоврядування або їх посадових осіб у створення і внутрішню діяльність політичних партій та їх місцевих осередків, за винятком випадків, передбачених законом.

Встановлюючи різні обмеження щодо членства, створення об'єднань громадян, держава забороняє встановлення і застосування будь-яких обмежень прав і свобод людини і громадянина у зв'язку з належністю чи не-належністю до таких об'єднань[12;c.42].

Так, ніхто не може бути примушений до вступу до будь-якого об'єднання громадян, а належність чи неналежність до будь-якого об'єднання громадян не є підставою для обмеження прав і свобод або для надання державою пільг чи переваг. Не допускається встановлення вимоги щодо зазначення у офіційних документах членства (участі) у тому чи іншому об'єднанні. Крім цього, забороняється відмова у прийнятті або виключення з політичної партії особи у зв'язку з її статтю або національністю. Обмеження щодо перебування у членстві політичних партій окремих категорій громадян встановлюються Конституцією та законами України. Членство у політичній партії є фіксованим, тому що громадянин України може перебувати одночасно лише в одній політичній партії. Членами політичних партій не можуть бути судді, працівники прокуратури, працівники органів внутрішніх справ, співробітники Служби безпеки України, військовослужбовці.

Масштаб діяльності органів громадської самодіяльності та органів громадського самоврядування обмежений кордонами конкретних адміністративно-територіальних одиниць.

Об'єднанням громадян притаманні ознаки, що відрізняють їх від державних організацій.

При цьому можна виділити загальні ознаки, характерні для всіх об'єднань громадян, а також окремі специфічні ознаки, притаманні тим чи іншим об'єднанням громадян.

До загальних ознак слід віднести:

1) добровільність об'єднання. Це відображується у добровільності вступу та виходу з об'єднання громадян, методах роботи, сутністю яких є досягнення певної мети внутрішньо-організаційними методами, особливих формах примусу, з яких найвищою є виключення із членів об'єднання громадян;

2) організаційні заходи, якими в діяльності об'єднань громадян виступають самоврядування та саморегуляція;

3) відсутність у об'єднань громадян внаслідок їх природи державно-владних повноважень (за винятком випадків, коли держава делегує окремі повноваження такого роду і закріплює їх законодавчо, наприклад закріплення за громадськими інспекторами охорони природи права складати протоколи про адміністративне правопорушення).

Окремими ознаками, характерними для окремих об'єднань громадян, є:

1) членство в об'єднанні та відносини членства, що випливають звідси;

2) обов'язковість участі членів об'єднання громадян в його роботі та створенні матеріальної бази об'єднання шляхом внесення членських внесків;

3) наявність статуту об'єднання громадян.

Як правило, в діяльності об'єднань громадян відсутні комерційні цілі або одержання прибутку. Виняток становить лише діяльність кооперативних організацій.

Крім того, допускається господарська або інша комерційна діяльність об'єднань громадян для виконання їх статутних завдань та цілей.

Взаємовідносини держави та об'єднань громадян носять виключно правовий характер. Це проявляється в законодавчому закріпленні правового статусу об'єднань громадян низкою нормативно-правових актів. Основними серед них є Закон України "Про об'єднання громадян", а також закони України "Про свободу совісті та релігійні організації", "Про профспілки".

Діяльність деяких об'єднань громадян, у тому числі кооперативних організацій, комерційних фондів, органів громадської самодіяльності, регулюється відповідними законодавчими актами.

Політична партія - це добровільне об'єднання людей, котрі прагнуть домогтися здійснення ідей, які вони поділяють, задоволення спільних інтересів, організована певним чином частина якоїсь соціальної верстви, класу, покликана висловлювати і захищати інтереси цієї спільноти, домагатися їх дотримання і виконання, бути її політичним "голосом", "уособленням" окремих групових інтересів[13;c.44].

Громадські організації та рухи - це добровільні масові об'єднання громадян, що виникають внаслідок їхнього вільного волевиявлення на основі спільних інтересів і завдань.

Громадські організації являють собою масові об'єднання громадян, котрі виникають за їхньою ініціативою для реалізації довгострокових цілей, мають свій статут і характеризуються чіткою структурою.

Найбільш поширеними різновидами громадських організацій є:

- профспілки;

- організації інвалідів;

- ветеранські, жіночі, молодіжні, дитячі організації;

- наукові, технічні, культурно-просвітницькі, фізкультурно-спортивні та інші добровільні товариства;

- творчі спілки;

- різноманітні земляцтва;

- фонди, асоціації, товариства та ін.

Характерною ознакою громадських організацій, як засвідчує вищенаведене визначення, є документальне оформлення мети й завдань І організаційно-структурне забезпечення.

Виділяють дві основні групи функцій громадських організацій:

1) функції, які вони виконують стосовно забезпечення захисту інтересів своїх членів (основні - захисна, допоміжна);

2) функції, які громадські організації виконують стосовно системи влади в державі, розвитку суспільства в цілому (основні - операційна і творча).

Відносна відстороненість громадських організацій від політики пов'язана насамперед з тим, що держава безпосередньо не втручається в їхню діяльність, а лише регулює її відповідно до діючого законодавства.

До того ж, громадські організації, на відміну від державних інститутів, не наділені владними повноваженнями.

Відрізняються вони й від політичних партій, оскільки не ставлять за мету оволодіння державною владою[12;c.41].

Відмінність їх від усіх інших суспільних угруповань пов'язана з притаманними їм особливостями функціонування (виникнення за ініціативою знизу, фактична єдність, забезпечення інтересів своїх членів та прихильників, незалежно від мети та характеру об'єднання, нетрадиційність) та принципами їхньої діяльності (добровільність, поєднання особистих і суспільних інтересів, самоврядування, рівноправність, законність, гласність).

Отже, за своєю природою і характером діяльності громадські організації не є політичними організаціями. Однак сама по собі їхня діяльність іноді набуває політичного характеру, оскільки вони:

по-перше - об'єднують людей, котрі входять до спектра політичних сил (патріотичні сили, національно зорієнтовані групи, прихильники реформування суспільства та ін.);

по-друге - становлять собою потенційну базу для виникнення на їхній основі нових політичних партій.

Громадські організації є невід'ємним елементом будь-якого демократичного суспільства. їх соціально-політичне призначення і роль полягають насамперед у тому, що вони допомагають людям у повсякденному житті, звільняють особистість від необхідності самостійно вирішувати безліч проблем, відкривають широкі можливості для суспільно-політичної ініціативи народу та здійснення ним самоврядування[15;c.61].

3. Адміністративна правосуб'єктність в публічному праві

Адміністративно-правове становище суб'єктів адміністративного права визначається обсягом і характером їх правосуб'єктності, яку визначають адміністративна правоздатність і дієздатність.

Під адміністративною правосуб'єктністю необхідно розуміти потенційну здатність суб'єкта мати права та обов'язки (адміністративна правоздатність) у сфері державного управління і їх реалізовувати в зазначеній сфері (адміністративна дієздатність).

Адміністративна правоздатність - це здатність суб'єкта мати права й обов'язки у сфері державного управління. Правоздатність з'являється з моменту виникнення суб'єкта (народження, створення та державної реєстрації), припиняється - з моменту зникнення суб'єкта (з моменту ліквідації - щодо юридичної особи або смерті - фізичної особи).

Адміністративна дієздатність - це здатність суб'єкта самостійно реалізовувати надані йому права і виконувати покладені на нього обов'язки у сфері державного управління. Складовою дієздатності є адміністративна деліктоздатність, тобто здатність суб'єкта нести за порушення адміністративно-правових норм юридичну відповідальність. Тобто вона означає, що фізична особа буде нести адміністративну відповідальність, а юридична буде нести відповідальність в адміністративному порядку, включаючи матеріальну[19;c.41].

Суб' єктивні права у сфері державного управління - це надана і гарантована державою, а також закріплена в адміністративно-правових нормах міра можливої (дозволеної) поведінки у правовідносинах, яка забезпечена обов'язком іншого суб'єкта правовідносин.

Таким чином, суб'єктивні права реалізуються в такому:

- надається можливість певної поведінки особі, яка має адміністративну правосуб'єктність, з метою задоволення її інтересів у сфері державного управління і вирішення завдань, що стоять перед нею;

- поведінка реалізується у правовідносинах;

- поведінка здійснюється у певних рамках (межах) (порушення цих меж (міра можливої поведінки) є зловживання правом;

- реалізація прав гарантується державним примусом;

- права існують тільки у зв'язку з відповідним юридичним обов'язком з боку іншого суб'єкта правовідносин.

Суб'єктивні адміністративно-правові обов'язки у сфері державного управління реалізуються в такому:

- забезпечується необхідна, належна поведінка особи, яка наділена праводієздатністю в інтересах інших осіб правовідносин;

- обов'язки не можуть існувати поза зв'язком із суб'єктивними правами у сфері державного управління;

- їх реалізація забезпечується державним примусом;

- обов'язки повинні мати свої межі і міру.

Відмінності між суб'єктивними правами й обов'язками полягають у тому, що: а) права реалізуються в інтересах власника, а обов'язки в інтересах інших осіб; б) права - це міра можливої поведінки, а обов'язки - міра належної поведінки.

У системі суб'єктів адміністративного права особливе місце посідає громадянин. Мається на увазі громадянин, який не наділений владно-розпорядницькими функціями. Громадяни становлять найбільшу групу суб'єктів адміністративного права. Головною особливістю їх правового становища є те, що вони виступають як приватні особи, тобто реалізують свої особисті, загальногромадянські права та обов'язки у сфері державного управління, а не права та обов'язки виконавчо-розпорядчих органів, громадських організацій чи посадових осіб[20;c.29].

Адміністративно-правовий статус громадян встановлюється Конституцією України, її законами та іншими нормативно-правовими актами права, цими ж джерелами встановлюються обов'язки і відповідальність громадянина.

Адміністративно-правовий статус є одним з різновидів статусу громадянина на рівні з політичним, трудовим та іншими, реалізація цього статусу значною мірою залежить від відповідних дій органів виконавчої влади та їх посадових осіб.

Цей статус є найбільш значною частиною загального правового статусу громадян, який включає комплекс прав та обов'язків громадян, визначених найрізноматнішими галузями українського права.

До елементів адміністративно-правового статусу громадян належать:

- адміністративна правоздатність;

- адміністративна дієздатність;

- права та обов'язки;

- гарантії прав та свобод громадян;

- юридична відповідальність.

Права, свободи й обов'язки громадян можна поділяти на різні групи, зокрема:

- на загальні та спеціальні;

- абсолютні та відносні;

- громадянські (особисті, фізичні), політичні, економічні, соціальні, духовні (культурні) тощо.

Загальні - що стосуються будь-яких галузей виконавчої влади і мають загальний характер для всіх громадян (право брати участь у державному управлінні, право на свободу світогляду, на охорону особистості тощо). Серед загальних обов'язків можна назвати обов'язок додержуватися Конституції та інших законів України, не посягати на права і свободу інших людей тощо.

Спеціальні - права і обов'язки громадян, що стосуються їх адміністративно-правового статусу в окремих галузях та сферах виконавчої влади і мають спеціальний характер (право керувати транспортними засобами, право на державну службу, право доступу до спеціальної інформації. До спеціальних обов'язків можна зарахувати обов'язок дотримуватись правил дозвільної системи, дорожнього руху, адміністративного нагляду, режиму таємності, спеціальних санітарних правил.

Абсолютні - права і обов'язки, реалізація яких залежить від волевиявлення самих громадян (право на вибір місця проживання, право на звернення, право участі в громадських об'єднаннях, право звернення до органів державної влади)[21;c.73].

Відносні - ті права та обов'язки, реалізація яких залежить не тільки від волевиявлення окремих громадян, а й від інших умов (наприклад, реалізація права на навчання у ВНЗ або на обіймання певної посади залежить від результату проходження конкурсного відбору, служба у Збройних Силах залежить від стану здоров'я тощо).

Серед гарантій прав і свобод громадян виділяють:

- політичні (демократичний характер суспільно-політичного ладу, наявність багатопартійної системи);

- економічні (ринкова економіка, різні форми власності);

- юридичні (це система правових, насамперед конституційних норм, що визначають порядок та умови реалізації прав і свобод громадян, а також засоби їх охорони і захисту - зокрема, це відповідний прокурорський нагляд, можливість судового захисту, право звернення або скарги тощо).

Адміністративно-правовий статус громадян базується на певних засадах, серед яких можна виділити принципи:

- рівноправності;

- невідчуженості та непорушності прав;

- єдності прав та обов'язків;

- реальності прав і свобод та їх гарантованості;

- взаємної відповідальності держави та громадянина.

Необхідно розрізняти два споріднених, але нетотожних статуси: "адміністративно-правовий статус людини" і "адміністративно-правовий статус громадянина". Обсяг останнього є значно ширшим і визначається Конституцією України та Законом "Про громадянство" та іншими законодавчими актами. Поняття "громадянин" передбачає правовий зв'язок особи з державою, громадянином якої вона є, і відповідну правосуб'єктність у цій державі.

Громадянство України визначає постійний правовий зв'язок особи і держави України, який знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов'язках.

Отже, можна зробити висновок, що громадяни як суб'єкти адміністративного права - це фізичні особи (громадяни України, іноземці, особи без громадянства та біженці), які виступають носіями прав та обов'язків у сфері державної виконавчої влади, передбачених нормами адміністративного права, і володіють при цьому необхідною правосуб'єктністю (правоздатністю та дієздатністю).

Іноземцями визнаються іноземні громадяни - особи, які належать до громадянства іноземних держав і не є громадянами України.

Адміністративно-правовий статус цих осіб та осіб без громадянства, біженців в Україні визначається Конституцією України, законами України "Про правовий статус іноземців", "Про біженців" тощо.

Якщо зробити спробу поділити іноземців на окремі види за окремими критеріями, то побачимо таке:

- за особливістю статусу знаходження в Україні іноземці поділяються на:

- іноземців без дипломатичного імунітету від юрисдикції України;

- іноземців, котрі володіють дипломатичним імунітетом;

- біженці;

- за терміном знаходження на території України:

- ті, хто постійно проживає в Україні;

- тимчасово знаходяться на території держави;

- ті, що перебувають у державі проїздом (транзитом);

- серед іноземців, котрі мають дипломатичний імунітет, необхідно відрізняти:

- тих, що володіють повним дипломатичним імунітетом;

- обмеженим;

- особливим;

- за підставами перебування в Україні:

- які знаходяться в державі в особистих (приватних) справах;

- які прибули в Україну на запрошення приватних осіб;

- що знаходяться у службовому відрядженні.

Кожна з перелічених осіб має свій адміністративно-правовий статус. Розрізняють два види правового режиму іноземців:

- національний режим;

- режим найбільшого сприяння.

Адміністративно-правовий статус іноземних громадян порівняно із статусом громадян України вужчий. Вони:

- не можуть бути державними службовцями та обіймати посади в державному апараті;

- не можуть займатися певною трудовою діяльністю;

- не можуть бути членами політичних партій України;

- не можуть обирати та бути обраними до державних органів влади та місцевого самоврядування;

- не можуть проходити службу у Збройних Силах України. Для них:

- існують обмеження щодо пересування та вибору місця перебування в країні;

- встановлюються спеціальні правила в'їзду та виїзду з країни;

- існують деякі особливості притягнення цих осіб до адміністративної відповідальності.

Адміністративна правосуб'єктність цих громадян настає з часу в'їзду на територію України та припиняється після виїзду[23;c.52].

Статус біженця надається іноземцю чи особі без громадянства на підставі відповідного закону України, у випадках обґрунтованого побоювання цих осіб стати жертвою переслідувань за ознаками:

- расової, національної належності;

- ставлення до релігії, громадянства;

- належності до певної соціальної групи;

- через політичні переконання.

Адміністративно-правовий статус іноземців, що володіють дипломатичним імунітетом, встановлюється законодавством України та міжнародними угодами.