Наукова стаття Система способів захисту цивільних прав судом

« Назад

Юридична наука радянського періоду і сучасної України мають значний досвід використання системноструктурного методу дослідження. Цей досвід був накопичений з того часу, як у 1975 р. С.С. Алексєєв опублікував широковідому монографію 1. Проте в правотворчій практиці послідовне впровадження системноструктурного методу не здійснювалося, зокрема і при розробці та прийнятті Цивільного кодексу України (далі — ЦК). Хоч «інститут захисту цивільних прав є самостійним правовим інститутом» 2, як стверджують науковці, але ж від цього відповідні правові норми належно опрацьовану систему не утворили. Є більше підстав стверджувати, що створено певну сукупність фрагментарних правил, які визначають способи захисту цивільних прав, а перешкоди для утворення системи способів захисту цивільних прав закладені безпосередньо у ЦК.

За викладених обставин проблема формування системи способів захисту цивільних прав набула актуальності. Її вирішення сприяло би посиленню захисту цивільних прав. Але в науці цивільного права ця проблема не досліджується, крім деяких окремих способів захисту цивільних прав.

Спробу узагальнено проаналізувати проблему захисту цивільних прав здійснив В.П. Грибанов 3. Але він не дослідив способів захисту цивільних прав, а тим більше — систему цих способів, а зупинився тільки на аналізі інших проблем захисту цивільних прав. Лише в роботах І.О. Дзери, хоч і не досить детально, досліджується проблема захисту цивільних прав взагалі 4 і проблема захисту права власності зокрема 5.

У цій статті увага акцентується на проблемі забезпечення системності способів захисту цивільних прав.

Будь-яке суб’єктивне право за своєю суспільною сутністю не може бути незахищеним. Право, що не захищається, втрачає свою сутність. Визнання цього є першою передумовою формування системи способів захисту цивільних прав. Друга передумова знаходиться у сфері позитивного права. Згідно зі ст. 55 Конституції України «права і свободи людини і громадянина захищаються судом». Ще більш широке правило сформульоване в ч. 2 ст. 124 Конституції: «Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі». У цих конституційних положеннях йдеться про захист прав судом, тобто про форму захисту прав (судову), а не про способи захисту. І все ж є підстави стверджувати, що відповідно до положень Конституції про захист усіх прав судом суд захищає будь-яке право, котре потребує захисту. А тому законодавче обмеження можливості захисту права судом шляхом обмеження матеріальноправових способів захисту прав суперечить статтям 55, 124 Конституції.

Відповіднодоположень Конституціїпрозахистусіхправсудом суд захищає будь-яке право, котре потребує захисту. А тому законодавче обмеження можливості захисту права судом шляхом обмеження матеріальноправових способів захисту прав суперечить статтям 55, 124 Конституції

І все ж такі обмеження законодавчими актами України встановлені. При проведенні кодифікації уже в період незалежності України законодавець послідовно стояв на позиції, відповідно до якої права осіб можуть захищатись способами, встановленими законом (абз. 12 ч. 2 ст. 16 ЦК; абз. 12 ч. 2 ст. 20 Господарського кодексу України (далі — ГК); абз. 1 ч. 2 ст. 18 Сімейного кодексу України; п. «д» ч. 3 ст. 152 Земельного кодексу України; ст. 4 Цивільного процесуального кодексу України). Згідно зі ст. 16 ЦК і ст. 18 Сімейного кодексу України права можуть захищатись також способами, передбаченими договором. При цьому ні ЦК, ні інші названі законодавчі акти не встановлюють будь-якого узагальнюючого правила щодо способів захисту цивільних чи інших прав. Тобто замість системи способів захисту прав, у тому числі й цивільних, у законі передбачені певні фрагменти

Лише стосовно особистих немайнових прав не тільки встановлено, що вони можуть захищатись способами, передбаченими у гл. 3 ЦК, а й формулюється узагальнююче правило про те, що захист особистого немайнового права може здійснюватися також іншим способом відповідно до змісту цього права, способу його порушення та наслідків, що їх спричинило це порушення (ст. 275 ЦК). Це узгоджується з теоретичними положеннями, які розробляються ще з середини 50х років минулого століття та згідно з якими будь-яке суб’єктивне право включає до свого змісту і право на захист у разі його порушення. Так, В.П. Грибанов писав, що при всій дискусійності питання про зміст суб’єктивного цивільного права безспірним і загальновизнаним у літературі є положення про те, що, визнаючи за тією чи іншою особою певні суб’єктивні права та обов’язки, цивільне законодавство надає уповноваженій особі і право на їх захист 6. Але для застосування ст. 275 ЦК за аналогією до майнових відносин, що регулюються цивільним законодавством, достатніх підстав немає. Отже, всупереч наведеному теоретичному положенню чинне цивільне законодавство допускає, що у певних випадках захист цивільного права не забезпечується внаслідок відсутності встановленого законом адекватного способу захисту.

Якщо мати на увазі правотворчий аспект проблеми, про яку йдеться, то тут зрозуміло, що треба робити. Абз. 12 ч. 2 ст. 16 ЦК слід доповнити наведеним вище положенням ст. 275 ЦК, що передбачає можливість захисту права способами, які хоч і не передбачені законами, але відповідають змісту порушеного права, способу його порушення та наслідкам, спричиненим порушенням. Проте не виключено, що таких доповнень до ЦК та інших законодавчих актів, які обмежують коло способів захисту права лише тими, що передбачені законом, доведеться чекати довго. А потреба в тому, щоб зняти зазначені обмеження, існує уже сьогодні. Тому правозастосовний аспект цієї проблеми має вирішуватись з урахуванням такого.

Поперше, законодавчі положення, що допускають захист права, зокрема і цивільного, лише передбаченими законом способами, слід застосовувати тільки в частині, в якій вони не суперечать статтям 55 і 124 Конституції. Оскільки положення Конституції мають найвищу юридичну силу (ч. 2 ст. 8 Конституції), а обмеження матеріальноправових способів захисту права суперечить цим положенням, слід уже сьогодні задовольняти позови про захист права у спосіб, не передбачений законом, але такий, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим порушенням.

Обґрунтовуючи такі судові рішення, необхідно посилатись також на ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція), відповідно до якої особа має право на ефективний засіб юридичного захисту. Очевидно, ефективним засобом юридичного захисту є як раз той, що відповідає змісту порушеного права, характеру та наслідкам порушення. З урахуванням того, що міжнародні договори України відповідно до норм Закону від 29 червня 2004 р. № 1906ІV

«Про міжнародні договори України» підлягають переважному застосуванню порівняно з актами вітчизняного законодавства України, ст. 13 Конвенції підлягає переважному застосуванню, зокрема порівняно із абз. 12 ч. 2 ст. 16 ЦК. Отже, чинне цивільне законодавство України, за умови правильного усунення колізій між окремими його положеннями, не перешкоджає захисту цивільного права у спосіб, що відповідає змісту порушеного права, характеру та наслідкам його порушення. Так вирішується головна проблема наддання способам захисту цивільних прав системного характеру. Виявляється, що узагальнюючі нормативні положення, відповідно до яких цивільні права захищаються способами, передбаченими законами, а також способами, які хоч і не передбачені законами, але відповідають змісту порушеного права, характеру і наслідкам порушення, у цивільному законодавстві України існують. Вони представлені у статтях 55, 124 Конституції та ст. 13 Конвенції.

Ці узагальнюючі нормативні положення як такі, що мають вищу юридичну силу порівняно із законами України, підлягають прямому застосуванню завжди, коли передбачені законами способи захисту цивільних прав не забезпечують можливості їх ефективного захисту. Випадки, коли є потреба у їх застосуванні, непоодинокі. І вони пов’язані не тільки з тим, що передбачені ч. 2 ст. 16 ЦК та іншими законодавчими положеннями способи захисту цивільних прав не доповнюються узагальнюючим законодавчим положенням, яке виключало б відмову у захисті права способами, що не передбачені законом, але такими, що відповідають змісту порушеного права, характеру порушення та наслідкам, які таке порушення спричинило. Ці випадки пов’язані і з недоліками формулювання способів захисту права та більш конкретних законодавчих положень, що розкривають зміст відповідних способів захисту права, умови та порядок їх застосування.

Позитивно слід оцінити включення до ст. 15 ЦК положення про можливість захисту не тільки порушеного цивільного права, а й того цивільного права, яке оспорюється або не визнається. Це значною мірою надає способам захисту цивільних прав ознаки цілісності, бо право, яке оспорюється або не визнається, також потребує захисту. Наведене законодавче положення доповнюється положеннями про можливість захисту права власності шляхом пред’явлення вимоги про заборону вчинення дій, які можуть порушити право власності, або про покладання на особу обов’язку вчинення певних дій для запобігання такому порушенню (ст. 386 ЦК). Подібні положення щодо захисту права інтелектуальної власності включені до ст. 432 ЦК. Але ці законодавчі положення разом із положенням п. 1 ч. 2 ст. 16 ЦК про захист цивільних прав шляхом визнання права не забезпечують повністю потреби у захисті цивільних прав, що не визнаються або оспорюються. Ще до прийняття ЦК 2003 р. у науковій літературі зверталася увага на те, що «формулювання «визнання права» допускає можливість пред’явлення позовів про визнання обов’язків іншої сторони, про визнання відповідача таким, що втратив право, про визнання припинення обов’язків, про визнання наявності правовідносин, про визнання відсутності правовідносин тощо» 7. При прийнятті ЦК законодавець ці наукові положення не врахував. Але пред’явлення вимог такого змісту має правову підставу відповідно до статей 55, 124 Конституції та ст. 13 Конвенції. Звертає на себе увагу також та обставина, що ГК, прийнятий того ж дня, що і ЦК, передбачає можливість захисту права шляхом не тільки визнання права, а й визнання його відсутності (ст. 20 ГК).

Позитивно слід оцінити включення до ст. 15 ЦК положення про можливість захисту не тільки порушеного цивільного права, а й того цивільного права, яке оспорюється або не визнається. Це значною мірою надає способам захисту цивільних прав ознаки цілісності, бо право, яке оспорюється або не визнається, також потребує захисту

Системний підхід до визначення способів захисту права, що позначаються формулюванням «визнання права», певною мірою міг би забезпечуватись чітким виокремленням захисту права шляхом його визнання і захисту інтересу шляхом визнання права. Якщо шляхом визнання права захищається цивільне право, яке не визнається або оспорюється, то будь-які зміни до існуючих правовідносин не вносяться. Цим правовідносинам рішенням суду про визнання права надається лише чітка визначеність. Але ж ЦК встановлює і такі правила, які дають можливість шляхом визнання права захистити інтерес. У разі визнання права судом у таких випадках по суті встановлюється те цивільне право особи, яке до цього не існувало, а виникає тільки з моменту набрання рішенням суду про визнання права законної сили. Йдеться, зокрема, про визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно (частини 3, 5 ст. 376 ЦК), визнання права на спадкування (ч. 4 ст. 1224 ЦК) тощо. У цих випадках в особи, що пред’явила вимогу про визнання права, відповідного цивільного права не було. Воно виникає тільки на підставі рішення суду з моменту набрання рішенням законної сили.

Визнання правочину недійсним є ґрунтовно опрацьованим у науці, законодавстві та судовій практиці способом захисту цивільного права. Проте і він потребує системного підходу як з точки зору його змісту, так і з точки зору його зв’язків з іншими способами захисту цивільних прав. Пункт 2 ч. 2 ст. 16 ЦК передбачає такий спосіб захисту цивільного права, як визнання правочину недійсним. Із ч. 5 ст. 216 ЦК, яка передбачає можливість застосування наслідків недійсності правочину з ініціативи суду, випливає, що суди можуть розглядати і вирішувати справи про визнання правочинів нікчемними. І це правильно, оскільки відповідні законодавчі положення є складними, що викликає спори про те, чи можуть відповідні правочини бути кваліфіковані як нікчемні. Згідно з п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду від 6 листопада 2009 р.

№ 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» також допускається розгляд таких справ судами. Задоволення судом вимоги про визнання правочину нікчемним не вносить будь-яких змін до існуючих правовідносин, а тільки надає їм необхідну визначеність. Навпаки, оспорюваний правочин спричиняє цивільноправові наслідки. Хоч він і порушує чинне законодавство, проте підлягає виконанню, якщо не визнаний судом недійсним. Тому рішенням суду про визнання правочину недійсним вносяться зміни до існуючих цивільних правовідносин. Отже, встановлення судом правочину нікчемним і визнання судом оспорюваного правочину недійсним — це різні способи захисту цивільного права, а їх об’єднання в одному формулюванні п. 2 ч. 2 ст. 16 ЦК є некоректним, порушує системність способів захисту цивільного права

Встановлення судом правочину нікчемним і визнання судом оспорюваного правочину недійсним — це різні способи захисту цивільного права, а їх об’єднання в одному формулюванні п. 2 ч. 2 ст. 16 ЦК є некоректним, порушує системність способів захисту цивільного права

Захист цивільного права шляхом визнання правочину нікчемним або недійсним системно пов’язаний з такими способами захисту цивільного права, як повернення сторін до попереднього майнового стану (реституція) та відшкодування винною стороною правочину іншій стороні збитків і моральної шкоди. Тут законодавець, прагнучи надати відповідним нормативним положенням системної цілісності, сформулював у ст. 216 ЦК загальні правила про наслідки недійсності правочину (реституція, відшкодування вартості отриманого у разі неможливості його повернення, відшкодування за відповідних умов збитків і майнової шкоди), але «екзамену» з володіння правотворчою технікою не витримав, бо співвідношення названих загальних правил і спеціальних положень статей 221, 225—227, 229 ЦК виявляється невизначеним. Ці спеціальні положення — про збитки, які зобов’язана відшкодувати дієздатна сторона (ч. 4 ст. 221 ЦК), про моральну шкоду, яку зобов’язана відшкодувати сторона, що знала про стан фізичної особи — іншої сторони правочину (ч. 3 ст. 225 ЦК), про моральну шкоду, яку зобов’язана відшкодувати іншій стороні правочину (ч. 4 ст. 226 ЦК), про моральну шкоду, яку зобов’язана відшкодувати юридична особа, що ввела в оману іншу сторону правочину (ч. 2 ст. 227 ЦК), про збитки, які зобов’язана відшкодувати сторона, яка необережною поведінкою сприяла помилці іншої сторони (ч. 2 ст. 229 ЦК), із ЦК доцільно було б вилучити.

Крім цього, законодавець приділив увагу наслідкам недійсного правочину і в гл. 83 ЦК. Відповідно до п. 1 ч. 3 ст. 1212 ЦК положення цієї глави застосовуються до вимог про повернення виконаного за недійсним правочином. Але наслідки недійсності правочину встановлені спеціальними правилами ст. 216 ЦК та іншими більш конкретними нормами. Тому п. 1 ч. 3 ст. 1212 ЦК не може застосовуватися до відносин щодо повернення виконаного за недійсним правочином, а відтак, має бути вилучений зі ст. 1212 ЦК.

Стаття 1212 ЦК порушує систему способів захисту цивільних прав й у іншому. Порядок розрахунків між сторонами відповідних правовідносин при витребуванні майна із чужого незаконного володіння визначається спеціальними правилами ст. 390 ЦК, що виключає застосування п. 2 ч. 3 ст. 1212 ЦК, який передбачає застосування гл. 83 ЦК до таких відносин. Отже, і цей пункт має бути вилучений із ст. 1212 ЦК. Така ж доля очікує і п. 4 ч. 3 цієї статті, відповідно до якого гл. 83 ЦК підлягає застосуванню до правовідносин щодо відшкодування шкоди. Відносини щодо відшкодування шкоди регулюються нормами гл. 82 ЦК. «Шкода» і «безпідставно набуте або збережене майно» — це різні цивільноправові категорії. Навіть коли йдеться про відшкодування доходів від безпідставно набутого майна і витрат на його утримання (ст. 1214 ЦК), законодавець уникає використання стосовно цих доходів і витрат терміна «шкода».

Лише повернення виконаного однією із сторін у зобов’язанні (п. 3 ч. 3 ст. 1212 ЦК) із застосуванням положень гл. 83 ЦК дійсно заповнює певну прогалину в системі матеріальноправових способів захисту цивільних прав і здійснюється для надання цій системі ознаки цілісності. Зауваження викликає тільки недостатня розкритість положення п. 3 ч. 3 ст. 1212 ЦК, оскільки досить складно визначити, коли ж цей пункт підлягає застосуванню, коли учасники цивільних правовідносин можуть використати такий спосіб захисту права, як повернення виконаного однією із сторін у зобов’язанні. Можна лише стверджувати, що такий спосіб захисту права не може застосовуватися при розірванні договору, адже з цього приводу сформульовані спеціальні правила у ст. 653 ЦК. Таким чином, п. 3 ч. 3 ст. 1212 ЦК може бути застосований в інших випадках припинення договору. Але для правильного застосування ч. 3 ст. 1212 ЦК необхідно чітке розуміння категорії зобов’язання.

В одному з науковопрактичних видань зверталася увага на ту обставину, що на цей час зобов’язання, яке виникає за двостороннім договором, у навчальній і науковій літературі визначається як правовий зв’язок між двома особами, кожна із яких є боржником у частині того, що вона має зробити на користь іншої особи, і кредитором у частині того, що вона вправі вимагати від іншої особи 8. Таке розуміння зобов’язання є неприпустимим для правозастосування. Логіці відповідних положень цивільного законодавства відповідає розуміння зобов’язання як одностороннього правового зв’язку між боржником та кредитором. Боржник у зобов’язанні є виключно зобов’язаною особою. Він має тільки право вимагати від кредитора прийняття виконання. У свою чергу, особа, що є кредитором за цим зобов’язанням, не має за ним будь-яких обов’язків, крім обов’язку прийняти виконання. Це твердження у ст. 616 ЦК, де йдеться про вину кредитора, не спростовується, оскільки тут законодавець використовує спрощену термінологію. Треба було зазначити не на вину кредитора, а на вину іншої сторони цього договору.

Проте таке розуміння зобов’язання дає можливість задовільної інтерпретації статей 608, 609 ЦК. Грошове зобов’язання не може бути нерозривно пов’язане з особою боржника, оскільки кредитору байдуже, кому він платить гроші. Для нього важливо, щоб за ці гроші він отримав товари, результат роботи чи послугу. Відповідно і кредитору зазвичай байдуже, від кого він отримав гроші за товар, роботу, послугу. Для нього важливо, що вони були оплачені. Зустрічне зобов’язання, що ґрунтується на тому ж договорі, може бути нерозривно пов’язане з особою кредитора. Костюм, який виготовляється на замовлення модельєром, може виготовити тільки цей модельєр. І призначається цей костюм виключно для замовника. Тому це зобов’язання нерозривно пов’язане з особою і боржника (модельєра), і кредитора (замовника). Грошове ж зобов’язання, що ґрунтується на тому ж договорі, не пов’язане ні з особою модельєра, ні з особою замовника. Тому в разі смерті модельєра до моменту передання костюма замовнику зобов’язання виготовити костюм та передати його замовникові припиняється точно так, як воно припиняється смертю замовника. Доля зустрічного (грошового) зобов’язання має вирішуватись на підставі п. 3 ч. 3 ст. 1212 та ст. 1218 ЦК (якщо воно було частково або повністю виконане).

Що стосується неможливості вимагати повернення виконаного за зобов’язанням до моменту зміни або розірвання договору (ч. 4 ст. 653 ЦК), то це правило не тільки невиправдано обмежує сферу дії гл. 83 ЦК, а й порушує систему захисту цивільних прав. Наведемо такий приклад. Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 783 ЦК наймодавець має право вимагати розірвання договору найму, якщо наймач не приступив до проведення капітального ремонту речі, якщо обов’язок проведення такого ремонту був покладений на наймача. У разі розірвання договору наймач відповідно до ч. 4 ст. 653 ЦК не має права вимагати повернення плати за користування річчю, яка (плата) була здійснена попередньо, наприклад, за три наступні роки. Не може він стягнути ці кошти і на підставі ч. 5 ст. 653 ЦК. Законодавець відмовляє у подібних випадках наймачеві у захисті права та порушує у такий спосіб систему захисту цивільних прав. Тому ч. 4 ст. 653 ЦК потребує відповідних змін, що дасть можливість застосовувати до відносин, на які поширюється ст. 653 ЦК, п. 3 ч. 3 ст. 1212 ЦК та забезпечить досягнення еквівалентності у цих відносинах і приведе ст. 653 ЦК у відповідність до принципів добросовісності, справедливості та розумності, закріплених у п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК.

Неможливість вимагати повернення виконаного за зобов’язанням до моменту зміни або розірвання договору (ч. 4 ст. 653 ЦК) не тільки невиправдано обмежує сферу дії гл. 83 ЦК, а й порушує систему захисту цивільних прав

Вимога системності порушується і положеннями про захист цивільного права шляхом оспорювання правових актів. Цей спосіб захисту права за своїми правовими наслідками є тотожнім визнанню права, що не змінює правовідносин. Нормативні та індивідуальні акти, які не відповідають актам вищої юридичної сили, не можуть встановлювати права та обов’язки (крім окремих випадків). Тому положення про оспорювання актів як спосіб захисту цивільних прав потрібно розмістити слідом за положенням про визнання права.

Системність передбачає єдність термінології. Такої єдності немає. У ЦК йдеться про визнання судом правових актів незаконними та їх скасування (ст. 21), у ГК (ст. 20) і Господарському процесуальному кодексі України (ст. 12) — про визнання актів недійсними, у Кодексі адміністративного судочинства України — про визнання актів протиправними та їх скасування, а їх окремих положень — протиправними та нечинними (статті 105, 162). Коли справа розглядається адміністративним судом, переважно застосовуються положення Кодексу адміністративного судочинства України, оскільки п. 13 Прикінцевих та перехідних положень цього Кодексу передбачає переважне застосування його положень порівняно з положеннями раніше прийнятих законодавчих актів. Якщо спір розглядається господарським судом, то застосовуються відповідні положення Господарського і Господарського процесуального кодексів України. Не виключається вирішення деяких спорів такого роду і загальними судами, які будуть застосовувати ст. 21 ЦК. Зрозуміло, що цю термінологію треба уніфікувати і спростити. Суті проблеми відповідало би формулювання «визнання нечинним(и)». Мається на увазі, що акт чи його окремі положення, які суперечать актам вищої юридичної сили, не мають юридичної сили з моменту їх прийняття, а суд своїм рішенням визнає це іменем держави.

Згідно з п. 10 ч. 2 ст. 16 ЦК цивільне право може захищатися шляхом пред’явлення вимоги про визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади АР Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Ст. 20 ГК доповнює перелік актів, що можуть визнаватися недійсними, актами інших суб’єктів, що суперечать законодавству, ущемлюють права та законні інтереси суб’єкта господарювання або споживачів. Такі спори частково визначаються як спори, що виникають із корпоративних відносин. Але ж стосовно вимог про визнання недійсними, наприклад, актів, що прийняті зборами чи правлінням споживчого кооперативу, ніяк не може поширюватися дія абз. 3 ч. 2 ст. 20 ГК. Отже, ст. 16 ЦК і ст. 20 ГК не задовольняють усіх потреб у врегулюванні відносин щодо оскарження актів. Існує істотна прогалина, яку законодавець має заповнити. Викладеним не обмежуються проблеми забезпечення системності при законодавчому визначенні способів захисту цивільних прав. Такі проблеми існують і стосовно інших способів захисту цивільних прав, передбачених ст. 16 ЦК та іншими законодавчими положення. Вони потребують подальшого дослідження.