Дипломна робота Міжнародні договори, як джерела конституційного права України

« Назад

Вступ

Актуальність роботи. Соціально-політичні зрушення в українському суспільстві часів незалежності не могли не позначитись на розвитку юридичної науки. Поступово в Україні почала утверджуватися нова концепція права, яка відійшла від нормативістських поглядів і стала розглядати право як явище, сутність якого визначається через загальнолюдські цінності – справедливість, рівність, свободу, демократію, невід’ємність прав людини. Інтенсивно почали розроблятися нові для національного права концепції правової держави, громадянського суспільства, верховенства права.

Наука конституційного права України з проголошенням незалежності і прийняттям Конституції, залишивши своє „державне” минуле народилася вдруге. Змінилась сутність конституційного права, основною метою якого стало утвердження і забезпечення державою прав і свобод людини.

Нова концепція конституційного права спонукає до перегляду поглядів на джерела галузі. Теорія джерел права з давніх часів була і залишається однією з фундаментальних в юридичній науці. Позбувшись ідеологічних догматів радянських часів, наука конституційного права України вже не може задовольнитися визначенням джерел права як способів або форм вираження державної волі. Відбувається переосмислення сутності джерел конституційного права, їх системи, в якій утверджуються невідомі або маловідомі радянському державному праву джерела – акти Конституційного Суду України, акти місцевого самоврядування, внутрідержавні договори, судові прецеденти та інші джерела, які й потребують особливої уваги. Серед таких „нових” джерел і міжнародні договори України.

До проголошення незалежності, в Декларації про державний суверенітет, Україна визначила свою міжнародно-правову позицію, проголосивши перевагу загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрідержавного права і тим самим визнала свою правову систему відкритою для норм міжнародного права, такою, що може бути сумісною з загальновизнаними нормами та принципами міжнародного співробітництва.

Проголошення у ст. 9 Конституції України чинних міжнародних договорів України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, частиною національного законодавства та можливість їх застосування в Україні означає істотне збільшення принципів і норм, якими регулюються національні конституційно-правові відносини, що сприяє повнішому забезпеченню інтересів суб’єктів конституційно-правових відносин.

Велика кількість міжнародних договорів України спрямована на захист життя і свободи, честі та гідності людини, її прав, і в цьому вони переслідують таку саме мету, що й Конституція, конституційне право України в цілому. Як бачимо, і Конституція, і міжнародні договори України спрямовані на регулювання одних і тих самих правовідносин.

Визнання міжнародних договорів України джерелом конституційного права підтверджується практикою судів загальної юрисдикції, які застосовують міжнародні договори України для обґрунтування своїх рішень. Слід назвати загальновідоме рішення Верховного Суду України про повторне голосування по виборах Президента України від 3 грудня 2004 р., при прийнятті якого Суд керувався не лише Конституцією, законами України, а й ст. 13 Конвенції про захист прав людини та основних свобод.

В діяльності Конституційного Суду України також широко використовуються міжнародно-правові акти. Конституційний Суд України звертався до положень міжнародно-правових актів більш як у третині своїх рішень. У справах щодо офіційного тлумачення положень Конституції України та законів за зверненнями громадян, близько 60 відсотків рішень Конституційного Суду України містять посилання на міжнародно-правові акти та їх окремі положення для обґрунтування правових позицій Суду.

Визнання міжнародних договорів України джерелом конституційного права України є свідченням поширення договірних відносин на конституційно-правову сферу, що дозволяє договору поряд з Конституцією, законами та підзаконними нормативно-правовими актами регулювати конституційно-правові відносини.

Вибір теми даного дослідження зумовлений її важливістю та актуальністю.

В УРСР тема джерел державного права була малодослідженою. На жаль, в сучасній українській науці конституційного права загальним проблемам джерел галузі, а також проблемам міжнародних договорів як виду джерел приділяється незаслужено мало уваги. В обсязі навчальних видань ця тема розглядається в працях В.В. Кравченка, Ю.М. Тодики, О.Ф. Фрицького та ін. Проблеми джерел конституційного права України розглядались в працях В.Ф. Погорілка та В.Л. Федоренка, В.Ф. Мелащенка, С.В. Резніченка, В.М. Шаповала.

В ході роботи над дослідженням для формулювання сутності джерел конституційного права та дослідження їх системи було використано праці таких вчених як С.С. Алексєєв, К.В. Арановский, М.В. Баглай, Б.Н. Габричидзе, Л.М. Ентін, С.Л. Зівс, С.А. Карапетян, С.Ф. Кечекьян, А.Е. Козлов, Є.В. Колесніков, А.М. Колодій, В.Ф. Коток, О.О. Кутафін, О.А. Лук’янова, В.О. Лучін, М.М. Марченко, Н.О. Міхальова, А.А. Мішин, Г.І. Муромцев, І.М. Овчаренко, Н.М. Пархоменко, Б.А. Страшун, Ю.О. Тихомиров, Н.Н. Хороший, В.Є. Чиркін, А.Ф. Шебанов, Ю.А. Юдін та ін.

Для даного дослідження велике значення мали праці представників науки міжнародного права І.П. Бліщенка, В.Г. Буткевич, В.Н. Денисова, В.І. Євінтова, Г.В. Ігнатенка, І.І. Лукашука, О.О. Мережка, Н.В. Миронова, Р.А. Мюллерсона, О.М. Талалаєва, Г.І. Тункіна, С.В. Черніченка, В.Л. Чубарєва та ін.

Мета дослідження. Метою роботи є комплексне дослідження системи джерел конституційного права України і як її органічної частини – міжнародних договорів України.

Завдання дослідження. Відповідно до поставленої мети, визначено такі завдання:

- сформулювати поняття міжнародного договору як джерела конституційного права України;

- розкрити юридичні ознаки міжнародного договору як джерела конституційного права України;

- визначити значення міжнародних договорів як джерел конституційного права України;

- провести моніторинг чинних міжнародних договорів України і встановити які саме міжнародні договори України є джерелом конституційного права України;

- класифікувати міжнародні договори України – джерела конституційного права України;

- проаналізувати конституційно-правовий статус міжнародних договорів України, розробити пропозиції щодо його вдосконалення;

- визначити засади співвідношення Конституції, законів України та міжнародних договорів України.

Об’єктом дослідження є система джерел конституційного права України.

Предметом дослідження є міжнародні договори України як джерела конституційного права України.

Практичне значення дослідження полягає в тому, що положення та висновки даного дослідження можуть бути використані:

- у правозастосовній діяльності деякі результати дослідження можуть бути корисними для науковців, що працюють у сфері конституційного права;

- у навчальному процесі при викладанні дисциплін „Конституційне право України” у вищих навчальних закладах України.

Розділ 1. Загально-правова характеристика міжнародних договорів України як джерела конституційного права України

1.1. Поняття міжнародного договору України як джерела конституційного права України

Сучасна доктрина конституційного права України виділяє міжнародні договори України як самостійний вид джерел конституційного права. Кількість міжнародних договорів, які укладаються сьогодні у світі постійно зростає. З кожним роком збільшується кількість договорів, які укладаються чи до яких приєднується наша держава. У зв’язку з цим міжнародні договори України в якості джерела конституційного права потребують особливої уваги дослідників. Потребує дослідження місце міжнародних договорів в системі джерел конституційного права України, а також їх співвідношення з іншими джерелами.

Втім, джерелами конституційного права України виступають не всі міжнародні договори України, а лише ті, що стосуються предмету конституційно-правового регулювання, переважно ті, що стосуються прав і свобод людини і громадянина, питань громадянства, біженців, прав національних меншин, мови національних меншин, місцевого самоврядування та ін.

Для того, щоб розкрити сутність міжнародних договорів України як джерела конституційного права, необхідно звернутися до фундаментальних міжнародно-правових актів з права міжнародних договорів.

Першим документом, який дав офіційне визначення міжнародного договору стала Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 р, в якій приймають участь понад 80 держав. Для України Конвенція набула чинності 13 червня 1986 р.

Під міжнародним договором у Конвенції визначається міжнародна угода, укладена між державами в письмовій формі і врегульована міжнародним правом, незалежно від того, чи викладена така угода в одному документі, двох чи кількох пов’язаних між собою документах, а також незалежно від її конкретного найменування.

Конвенція 1969 р. застосовувалась щодо договорів між державами, тому виникла необхідність визначити статус міжнародних договорів, які укладаються державами та міждержавними організаціями. У 1986 р. було укладено Конвенцію про право міжнародних договорів між державами та міжнародними організаціями, що врегулювала всі питання, пов’язані з укладанням, дією договорів між державами та міжнародними організаціями та між міжнародними організаціями, оскільки кількість таких договорів у сучасному світі постійно зростала [130, с. 27].

Традиційно в науці міжнародного права під міжнародним договором розуміють угоду, що укладається між основними суб’єктами міжнародного права, перш за все між державами, що регулює відносини між ними шляхом створення взаємних прав та обов’язків.

Учасниками міжнародного договору можуть бути, відповідно до Віденської конвенції 1969 р., виключно держави. Саме в такому розумінні термін «договір» використовується у тексті Конвенції. Однак це не означає, що інші суб’єкти міжнародного права не мають право укладати міжнародні договори. Застереження ст. 3 Конвенції прямо вказує на можливість укладання договорів між державами та іншими суб’єктами міжнародного права (перш за все між міжнародними організаціями). Віденська конвенція про право міжнародних договорів між державами та міжнародними організаціями та між міжнародними організаціями не тільки зняла питання про розширення кола суб’єктів права міжнародних договорів, але й аналогічно врегулювала порядок їх укладання, виконання та припинення дії.

Учасниками міжнародного договору за Віденськими конвенціями 1969 та 1989 рр. мають бути мінімум дві сторони, два суб’єкта міжнародного права. Двостороння угода, в якій один із учасників є державою, а другий – фізичною чи юридичною особою не є міжнародним договором. Не є міжнародним договором угоди внутрідержавного характеру, в тому числі договори між федеральними органами державної влади та органами державної влади суб’єктів федерації про розмежування компетенції, оскільки вони регулюють внутрішні відносини у межах однієї держави – суб’єкта міжнародного права, а не міжнародні відносини.

Слова Віденської конвенції «договір означає міжнародну угоду» відбивають сутність міжнародного договору, його узгоджувальну природу. При розробці визначення міжнародного договору Комісією міжнародного права ООН були відкинуті спроби визначити міжнародний договір тільки як «формальний акт». За такого підходу під поняття міжнародного договору підпадали і деякі акти, які хоча і є державними, однак не є угодами між державами. На відміну від інших державних актів, міжнародний договір передбачає волевиявлення принаймні двох суб’єктів міжнародного права, при чому ці волевиявлення в договорі не існують ізольовано одне від одного, а є узгодженими, спрямованими на досягнення однакової мети. Такі узгоджені волевиявлення в договорі і утворюють угоду – суть договору, яку не можна ототожнювати з угодою як одним із найменувань міжнародного договору.

Угода становить юридичну сутність будь-якого договору, в тому числі й міжнародного. Вона має базуватися на добровільності поступок на переговорах, на рівноправності сторін. В іншому випадку може бути поставлено під сумнів дійсність волевиявлення держави при укладанні міжнародного договору і міжнародного договору в цілому [118, с. 7].

Мова договору є головним елементом за допомогою якого воля суб’єктів міжнародного права отримує прояв зовні. Саме в мові договору, у формулюваннях його тексту відображається реальність волі суб’єктів та узгодженість державних воль. Міжнародний договір існує саме як угода, втілена у тексті.

Питання про те, якими саме мовами буде автентифіковано зміст досягнутих домовленостей (текст договору) вирішується самими учасниками договору. Двосторонні договори, за звичай, укладаються мовами сторін, що домовляються в двох екземплярах, кожний з яких має два тексти цими мовами. Різномовні тексти договору є автентичними. Втім, можуть мати місце випадки, коли текст договору укладається або третьою мовою, або трьома мовами. Так, у міжнародно-договірній практиці нашої держави склався звичай, за яким двосторонні угоди України з державами Середньої Азії або Закавказзя нерідко укладаються російською мовою. З Китаєм Україна інколи укладає договори українською, китайською та англійською мовами. У такий спосіб держави домовляються, що в разі виникнення труднощів стосовно тлумачення тексту, спорів щодо застосування договорів та ін., текст договору, викладений третьою мовою буде мати переважну силу.

Автентичний текст міжнародного договору, який завжди є офіційним, не потрібно ототожнювати з офіційним перекладом цього тексту на іноземну мову. Зокрема, прийнята в 1950 р. Конвенція, відома в Україні (за офіційним перекладом Міністерства закордонних справ) як Конвенція про захист прав і свобод людини в автентичному тексті англійською мовою має назву Convention for the protection of human rights and fundamental freedoms. Із назви випливає, що укладачі Конвенції проводили різницю між поняттями „права людини” та „фундаментальні свободи”. В офіційному українському перекладі ці поняття були несправедливо ототожнені. Неточні офіційні переклади міжнародних договорів (особливо якщо йдеться про міжнародні договори в галузі прав людини) можуть породити хибну практику виконання Україною своїх міжнародних зобов’язань. Слід зазначити, що у випадках спорів Україна не матиме змоги для свого виправдання посилатися на цей текст, хоча він і є офіційним перекладом тексту договору [1, с. 45].

Поняття «договір» використовується як родове поняття, що охоплює всі найменування міжнародних договорів, що укладаються в письмовій формі, а саме: договорів, конвенцій, пактів, угод, протоколів, статутів, спільних заяв, заключних актів та ін. Юридичних розбіжностей між різними видами актів не існує, як не існує загальновизнаної класифікації цих найменувань. Однак в результаті тривалого використання за певними договорами закріпилися відповідні назви. Наприклад, статутами називають договори, якими створюються міжнародні організації, договори з консульських питань; договори, що кодифікують норми міжнародного права називають конвенціями; договори про припинення стану війни та укладання миру – договорами (мирними). Договорами називаються також договори про дружбу та співробітництво, про взаємну допомогу та ін.

Те, що найменування міжнародного договору не визначає його юридичної сили та значення випливає з того, що одні й ті самі види договорів можуть мати різні назви. Наприклад, консульська конвенція чи консульський договір, устав чи статут міжнародної організації. У ст. 36 Статуту Міжнародного Суду ООН йдеться про договори, а у ст. 38 використано термін «міжнародні конвенції» для визначення джерел рішень Міжнародного Суду. Застосування в одному документі двох різних термінів підтверджує те, що термін «договір» використаний як родове поняття, а не у вузькому розумінні як одна з назв. Саме як родове поняття «договір» використано в Віденських конвенціях. Як родове поняття договір використовується в Конституції України (ст. 9), а також у національному законодавстві у цілому.

Міжнародні договори найчастіше втілені в одному документі, втім за визначенням, що міститься в Віденській конвенції, міжнародним договором буде угода незалежно від кількості документів, які її утворюють. Суть полягає в тому, наскільки пов’язані ці документи між собою. Зовні взаємопов’язаність документів знаходить прояв у тому, що ці документи є певними кроками на шляху досягнення тієї мети, заради якої мав процес узгодження воль суб’єктів відповідної домовленості [7, с. 77].

Термін „міжнародний договір” є родовим визначенням, внаслідок чого конкретна домовленість держав може мати будь-яку назву, або взагалі її не мати. Однак така домовленість неможлива за відсутності об’єкту домовленості та мети заради якої (яких) домовленість досягається. Віденська конвенція не містить положень, які б прямо розкривали сутність мети договору та його об’єкта. Проте, як зазначається у ст. 18 Конвенції, держава (за певних умов) зобов’язана утримуватися від дій, які позбавили б договір його об’єкта та мети. А за ст. 31, договір має тлумачитись у світлі об’єкта та цілей договору.

Право укладати міжнародні договори є важливим елементом міжнародної правосуб’єктності, необхідним атрибутом основних суб’єктів міжнародного права, перш за все держав. Кожна держава користується правосуб’єктністю укладати міжнародні договори. Правосуб’єктність міжнародних організацій укладати договори регулюється правилами відповідної організації.

За радянських часів, як зазначалось у літературі з міжнародного права, Українська РСР широко користувалась правом укладання міжнародних договорів, що давало можливість республіці забезпечити свої інтереси на міжнародній арені. Не потрібно наголошувати, що повною мірою реалізувати свою міжнародну правосуб’єктність, перебуваючи в складі СРСР Україна не могла, оскільки суверенітет України носив суто формальний характер. УРСР виступала учасником двосторонніх та багатосторонніх договорів, які регламентували широке коло міждержавних відносин, що, зокрема, стосувалися політичних, економічних, правових питань, питань війни та миру, захисту прав людини, роззброєння, зовнішньої торгівлі, науки, освіти, культури. Втім, як повноправний суб’єкт міжнародного права Україна постала на міжнародній арені лише із здобуттям незалежності у 1991 р.

Укладання міжнародного договору являє собою процес, який включає такі основні стадії: переговори, парафування, прийняття міжнародною конференцією чи органом міжнародної організації, підписання, затвердження, ратифікація, обмін чи депонування ратифікаційних грамот, набуття чинності.

Є необов’язковим щоб укладання договору проходило всі названі стадії. Залежно від домовленості сторін, окремі стадії можуть бути відсутніми.

Держави укладають міжнародні договори через вищі державні органи. Коло цих органів закріплюється в конституції держави чи в спеціальному законі.

Органом, що уповноважений на міжнародному рівні приймати на себе зобов’язання від імені держави шляхом укладання договорів, і має повноваження укладати договори є, як правило (Данія, Німеччина, Греція, Литва, Норвегія, Австрія, Велика Британія, Росія, Швейцарія, Італія, США та багато інших), глава держави (король чи президент), у виключних випадках правом укладати договори наділений уряд (Швеція). У деяких країнах (Угорщина) парламент також має право укладати міжнародні договори [10, с. 10].

Відповідно до Закону України „Про міжнародні договори України” від 29 червня 2004 р. (ст. 6) ведення переговорів щодо підготовки тексту міжнародного договору, його прийняття, встановлення його автентичності, або підписання міжнародного договору здійснюється лише уповноваженими на те особами.

Президент України, Прем’єр-міністр України і Міністр закордонних справ України мають право вести переговори про підписання міжнародного договору без спеціальних повноважень.

Повноваження на ведення переговорів і підписання міжнародних договорів України надаються:

а) щодо міжнародних договорів, які укладаються від імені України, – Президентом України;

б) щодо договорів, які укладаються від імені Уряду України, – Кабінетом Міністрів України;

в) щодо міжвідомчих договорів – у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Міжнародні організації, в тому числі й ті, членом яких є Україна, укладають договори через свої компетентні органи, які визначені в їх Статутах чи інших установчих документах організації.

Першою й основною стадією укладання міжнародного договору є розробка тексту. Як влучно висловився з цього приводу російський вчений Г.І. Тункін, розробка тексту договору і є, власне, процесом становлення угоди.

Методом підготовки погодженого тексту договору є ведення переговорів між сторонами, що домовляються шляхом проведення чи міжнародних конференцій, чи двосторонніх переговорів спеціальних делегацій у разі укладання двосторонніх договорів.

Відповідно до ст.5 Закону України „Про міжнародні договори України” рішення про проведення переговорів і про підписання міжнародних договорів України приймаються:

а) щодо міжнародних договорів, які укладаються від імені України – Президентом України;

б) щодо міжнародних договорів, які укладаються від імені Уряду України – Кабінетом Міністрів України;

в) щодо міжвідомчих договорів – у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Підписання договору виражає згоду на обов’язковість договору в тому випадку якщо він не підлягає в наступному ратифікації чи затвердженню. Якщо договір потребує ратифікації, то підписання є лише формою встановлення автентичності його тексту [15, с. 150].

Ратифікація є остаточним затвердженням договору вищим органом державної влади. Ратифікація втілюється у двох різних актах: міжнародно-правовому (ратифікаційній грамоті) та внутрідержавному (в законі, указі, постанові), які відповідають двом функціям ратифікації: міжнародній та внутрідержавній.

У договорах міжнародних організацій замість ратифікаційних грамот застосовується акт офіційного підтвердження договору. Порядок ратифікації визначається нормами права (перш за все конституційного) конкретної держави. Розповсюдженою є практика ратифікації міжнародних договорів главою держави чи самостійно, чи з дозволу парламенту (США). Ратифікація міжнародних договорів часто належить виключно до повноважень парламенту. Міжнародним правом не встановлюється які саме міжнародні договори підлягають обов’язковій ратифікації. Це питання регламентується умовами договору та внутрішнім правом окремої держави.

Як засвідчує практика багатьох країн світу, ратифікації підлягають договори про дружбу, співробітництво, надання допомоги, про взаємну відмову від застосування сили, мирні договори, договори з територіальних питань, договори, що потребують внесення змін у внутрішнє законодавство держави та ін.

Відповідно до п.2 ст. 9 Закону України „Про міжнародні договори України” ратифікації підлягають такі міжнародні договори України:

а) політичні (про дружбу, взаємну допомогу і співробітництво, нейтралітет), територіальні і такі, що стосуються державних кордонів, розмежування виключної (морської) економічної зони і континентального шельфу України, мирні;

б) що стосуються прав, свобод та обов’язків людини і громадянина;

в) загальноекономічні (про економічне та науково-технічне співробітництво), з загальних фінансових питань, з питань надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам та міжнародним організаціям, а також про одержання Україною від іноземних держав і міжнародних фінансових організацій позик, не передбачених державним бюджетом України;

г) про участь України у міждержавних союзах та інших міждержавних об’єднаннях (організаціях), системах колективної безпеки;

ґ) про військову допомогу та направлення підрозділів Збройних Сил України до інших держав чи допуску підрозділів збройних сил іноземних держав на територію України, умови тимчасового перебування в Україні іноземних військових формувань;

д) що стосуються питань передачі історичних та культурних цінностей Українського народу, а також об’єктів права державної власності України;

е) виконання яких зумовлює зміну законів України або прийняття нових законів;

є) інші міжнародні договори, ратифікація яких передбачена міжнародним договором або законом України [24, с. 30].

В порядку законодавчої ініціативи Президент України або Кабінет Міністрів України вносять на розгляд Верховної Ради України проект закону про ратифікацію міжнародного договору. Якщо на ратифікацію подається міжнародний договір, виконання якого потребує прийняття нових законів, проекти таких законів подаються на розгляд Верховної Ради України разом з проектом закону про ратифікацію і приймаються одночасно.

Втім, слід відзначити, що практика ратифікації міжнародних договорів, що склалася в Україні справедливо викликає обурення. Наприклад, Європейську Соціальну хартію було підписано Україною у травні 1999 р., але уряд досі не подав до парламенту законопроект про її ратифікацію. З огляду на відсутність подання від Уряду, у березні 2005 р. такий законопроект було зареєстровано одним з народних депутатів. Це, однак, не відповідає процедурі, оскільки всі законопроекти про ратифікацію мають подаватись Кабінетом Міністрів України або Президентом, як передбачається Законом України «Про міжнародні договори України» (ст.9) та Регламентом Верховної Ради України (ст. 9.4.3).

Закон України „Про міжнародні договори України” встановлює, що пропозиції щодо ратифікації міжнародного договору України подаються Міністерством закордонних справ протягом шести місяців з дня його підписання (п.3 ст. 9), втім, в Законі не визначаються строки (п.6 ст. 9) внесення Президентом або Кабінетом Міністрів на розгляд Верховної Ради в порядку законодавчої ініціативи проекту закону про ратифікацію міжнародного договору України. Також Закон не встановлює строк прийняття Верховною Радою рішень щодо ратифікації, що, безперечно, гальмує процес ратифікації. Важливо також відзначити, що згідно з Законом України „Про внесення змін до Конституції України” від 8 грудня 2004 р., із п.32 ст. 85, яка закріплює повноваження Верховної Ради України щодо надання згоди на обов’язковість міжнародних договорів України, викреслене, на наш погляд, дуже важливе словосполучення „у встановлений законом строк”. Творці конституційних змін навпаки, мали б закріпити термін, в який парламент зобов’язаний прийняти рішення про ратифікацію. Натомість Конституцією закладено підґрунтя для зволікання з ратифікацією міжнародних договорів, як з боку Президента і Уряду, так і Верховної Ради України. Слід також відзначити що загалом Законом України „Про внесення змін до Конституції України”, на жаль, не вдосконалено жодного конституційного положення щодо статусу міжнародних договорів України [74, с. 110].

Пропозиції щодо ратифікації міжнародного договору України (п.3 ст.9) подаються Президентові України – стосовно договорів, що укладаються від імені України; Кабінету Міністрів України – стосовно міжнародних договорів, що укладаються Урядом України. У Законі міститься громіздкий перелік документів, які супроводжують пропозиції щодо ратифікації міжнародного договору (п.4 ст. 9), якого не містив попередній Закон України „Про міжнародні договори України”.

Верховна Рада України розглядає внесений Президентом України або Урядом України проект закону про ратифікацію і приймає відповідне рішення. Про можливі рішення Верховної Ради України Закон не містить прямих роз’яснень, втім можна припустити, що парламент ухвалює закон про ратифікацію, або може законопроект відхилити. В разі відхилення подальша „доля” міжнародного договору не визначається. У Законі міститься важливе положення про те, що невід’ємною частиною закону про ратифікацію є текст міжнародного договору (п. 1 ст.9).

На підставі підписаного та офіційно оприлюдненого Президентом України закону Голова Верховної Ради України підписує ратифікаційну грамоту, яка засвідчується підписом Міністра закордонних справ України, якщо договором передбачено обмін такими грамотами.

Ратифікаційна грамота є документом, що підтверджує ратифікацію. При укладанні двосторонніх договорів відбувається обмін ратифікаційними грамотами, а при укладанні багатосторонніх договорів – ратифікаційні грамоти здаються на зберігання до депозитарію.

Відповідно до ст. 11 Закону України „Про міжнародні договори України” обмін ратифікаційними грамотами і передача грамот про ратифікацію міжнародних договорів України на зберігання депозитаріям здійснюються Міністерством закордонних справ України. Нажаль, є прикрі приклади порушення цих статей Закону. А саме: згідно з Висновком №190 (1995) ПАРЄ, Україна зобов’язалась ратифікувати Європейську хартію регіональних мов або мов меншин протягом року після приєднання до неї. Вперше Хартію було ратифіковано в 1999 році, проте Конституційний Суд України визнав закон про ратифікацію нечинним, оскільки не була дотримана юридична процедура, визначена Конституцією. Хартію знову було ратифіковано в травні 2003 року, але до цього часу ратифікаційна грамота не була депонована у Генерального секретаря Ради Європи. В Міністерстві закордонних справ, яке відповідає за технічне здійснення депонування, пояснюють це непорозуміння тим, що закон про ратифікацію містить низку неправильних положень, які слід змінити. Крім того, не було проведено розрахунок необхідних бюджетних витрат, необхідних для забезпечення впровадження Хартії. Зараз Міністерство розглядає можливість ініціювання змін до закону про ратифікацію або депонування ратифікаційної грамоти стосовно чинної версії закону. Абсолютно логічним є обурення Ради Європи діями українських урядовців, про що свідчить Резолюція ПАРЄ № 1466 (2005) про виконання обов’язків та зобов’язань Україною.

Якщо держава не приймала участь в договорі, вона може з часом приєднатись до нього на умовах, що передбачені у договорі. В окремих випадках замість приєднання застосовується прийняття договору. Остаточне схвалення договору урядом чи міністерством, чи іншим відомством набуває форму затвердження (конфірмації).

При підписанні, ратифікації, офіційному підтвердженні, прийнятті, затвердженні міжнародного договору приєднанні до договору держава має право заявити про неприйняття окремих положень договору (застереження). У такий спосіб держава виключає чи змінює юридичну дію положень договору для (міжнародної організації). Застереження не допускається, якщо воно несумісне з об’єктом та метою договору. Наприклад, своє приєднання до Віденської конвенції про право міжнародних договорів Україна обумовила заявою та двома застереженнями. Практика застережень характерна й для незалежної Української держави.

Формою прояву гласності в міжнародних відносинах є порядок реєстрації та опублікування міжнародних договорів. Вперше вимога реєстрації договорів була включена до Статуту Ліги Націй. Сьогодні ця вимога міститься в Статуті ООН. У ст. 102 Статуту сказано, що держави-члени ООН зобов’язані реєструвати свої договори у Секретаріаті ООН, які він регулярно публікує в спеціальних збірниках. У Статуті йдеться також про те, що на незареєстровані договори держава не має права посилатися в органах ООН [77, с. 265].

Внутрідержавне опублікування міжнародних договорів відбувається у встановленому чинним законодавством держави порядку. В Україні єдина система реєстрації та обліку міжнародних договорів знаходиться у віданні Міністерства закордонних справ України. Реєстрація чинних міжнародних договорів України у Секретаріаті Організації Об’єднаних Націй здійснюється за поданням Міністерства закордонних справ України відповідно до Статуту Організації Об’єднаних Націй (п.1 ст. 22 Закону України „Про міжнародні договори України”).

Відповідно до п.2 ст. 22 Закону, чинні міжнародні договори України реєструються в Міністерстві закордонних справ України та включаються в установленому порядку до Єдиного державного реєстру нормативних актів, який знаходиться у віданні Міністерства юстиції України.

На офіційному сайті Верховної Ради України міститься інформація про близько 7 тис. міжнародних договорів України, учасником яких виступає наша держава. Ця інформація викликає інтерес, оскільки на наш офіційний запит про кількість внесених до Реєстру міжнародних договорів України Міністерство юстиції повідомило, що таких міжнародних договорів 1783 (станом на 29 листопада 2005 р.). Про кількість підписаних міжнародних договорів ні Міністерство юстиції України, ні Міністерство закордонних справ України інформації не надали.

Отримана інформація дає підстави дійти висновку, що лише близько третини міжнародних договорів України внесені до Єдиного державного реєстру нормативних актів, що є свідченням надто повільної роботи відповідальних виконавчих органів у цій сфері. Постає питання – який статус у нашій державі має решта міжнародних договорів України? Чи можуть вони застосовуватися? Така ситуація, на наш погляд, гальмує процес утвердження і застосування міжнародних договорів України як джерела національного права і має змінитися найближчим часом [83, с. 10].

У ст. 21 Закону України „Про міжнародні договори України” зазначається, що чинні міжнародні договори України публікуються українською мовою в «Зібранні діючих міжнародних договорів України» та інших офіційних друкованих виданнях України. Ще раз наголосимо, що досі повного Зібрання немає.

Розвиток зв’язків між державами в самих різних галузях має наслідком значне збільшення кількості міжнародних договорів, які укладаються в сучасному світі. Як вже зазначалось, цим пояснюється підвищення інтересу сучасної правової науки до міжнародних договорів не тільки як до категорії міжнародного права, а й як до джерела внутрідержавного права, зокрема конституційного.

Поняття міжнародного договору охоплює широке коло міжнародних договорів, різних не тільки за змістом, а й за формою. В зв’язку з цим набуває важливого значення їх класифікація. Чітке визначення критеріїв для класифікації та їх використання для міжнародних договорів України допоможе виділити із багатоманіття міжнародних договорів України ті, що є джерелами конституційного права України.

Представниками науки міжнародного права розроблені критерії, що можуть бути покладені в основу класифікації.

Насамперед міжнародні договори можна класифікувати за формою укладання на письмові та усні. До форми міжнародного договору належать всі способи та засоби, за допомогою яких узгодження волі суб’єктів міжнародного права набуває виразу угоди. Форма конкретного договору залежить від згоди сторін. Договори можуть укладатися в письмовій та усній формі. Більш поширені письмові договори і саме до них застосовуються положення Конвенції про право міжнародних договорів 1969 р., що ні в якому разі не принижує значення і не впливає на юридичну силу договорів, які укладаються в усній формі і іноді називаються „джентльменськими угодами”. Усні договори не мають формального договірного тексту, не підписуються і не скріплюються печатками. Прикладом джентльменської угоди було укладення Лондонської джентльменської угоди у 1946 р. між СРСР, США, Великою Британією та ін. державами про принцип справедливого географічного розподілу місць для непостійних членів Ради Безпеки ООН. Саме письмові міжнародні договори є джерелами конституційного права України. Прикладів письмових міжнародних договорів України – джерел конституційного права, можна навести досить багато, це, зокрема: Загальна декларація прав людини 1948 р., Конвенція про захист прав людини і основних свобод 1950 р., Конвенція про статус апатридів 1954 р., Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р., Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966р., Конвенція про права дитини 1989 р., Конвенція про статус біженців 1951 р., Європейська хартія місцевого самоврядування 1985 р. та багато інших. Говорити про усні договори як джерела конституційного права України не має підстав [87, с. 300].

Всі міжнародні договори можна класифікувати за назвою, а саме: міжнародні договори, угоди, акти, протоколи та ін. Як зазначалось, назва договору не визначає його юридичної сили та значення. Серед міжнародних договорів України, які вважаємо джерелами конституційного права України переважають конвенції та угоди.

Поширеною є класифікація договорів як домовленостей держав. В цьому випадку головною підставою їх розподілу є кількість суб’єктів міжнародного права, що брали участь в укладанні договору. Розрізняють двосторонні договори (у договірному процесі беруть участь дві держави) та багатосторонні (беруть участь більше як дві держави) договори.

Багатосторонні міжнародні договори поділяють на загальні багатосторонні та обмежені багатосторонні, хоча такі види договорів прямо не передбачені у Віденській конвенції. Особливе значення в сучасному світі відіграють загальні багатосторонні договори чи договори універсального характеру. На Віденській конференції з права міжнародних договорів до Конвенції не вдалося включити положення, що стосувалися договорів цього виду, однак їх існування було підтверджено у Віденській декларації про універсальність, яка була включена як складова частина до Заключного акту Конференції ООН з права договорів. В цій Декларації містилось визначення загальних міжнародних договорів як міжнародних договорів, що стосуються кодифікації та прогресивного розвитку міжнародного права або об’єкти та цілі яких, являють собою інтерес для міжнародного співтовариства у цілому. У загальних багатосторонніх договорах можуть брати участь всі без винятку держави, оскільки для їх характеристики першочергове значення має не кількість учасників, а об’єкт та мета договору. Особливою рисою загальних міжнародних договорів є перш за все те, що їх об’єкт та цілі становлять інтерес для міжнародного співтовариства у цілому. Як зазначала Н.М. Ульянова, такі договори укладаються з питань, що стосуються інтересів всіх держав та потребують регулювання на універсальній основі. Це такі міжнародні договори, що становлять інтерес для людства. А саме: договори про забезпечення миру, безпеки, заборони зброї масового знищення, прав і свобод людини, охорони природи та навколишнього середовища та ін. Зокрема, Загальна декларація прав людини. До такого виду договорів належать також договори щодо кодифікації та прогресивного розвитку міжнародного права, у тому числі і права міжнародних договорів (Віденська конвенція про право міжнародних договорів).

Серед загальних багатосторонніх міжнародних договорів України – джерел конституційного права України – слід назвати Загальну декларацію прав людини, Конвенцію про права дитини, Конвенцію про боротьбу з торгівлею людьми і з експлуатацією проституції третіми особами, Міжнародну конвенцію про ліквідацію всіх форм расової дискримінації, Конвенцію про скорочення безгромадянства та ін.

Обмежені багатосторонні договори – це договори з невеликою, порівняно з загальними, кількістю учасників, участь нової держави в якому залежить від згоди його учасників. Прикладом такого договору для України може бути Угода про створення Співдружності Незалежних Держав 1991р.

Наступною підставою для класифікації міжнародних договорів є сфера дії міжнародного договору. За цим критерієм розрізняють універсальні, регіональні та локальні договори. Застосовуючи цей критерій необхідно пам’ятати, що в тому випадку, коли до договору приєдналися не абсолютно всі держави світу або регіону, їх характер від цього не змінюється. Головним є те, чи відповідає договір інтересам всіх держав, всіх людей нашої планети (йдеться про універсальні договори), чи держав та їх населення певного регіону (регіональні договори). Прикладом універсального міжнародного договору, учасником якого виступає й Україна, є Загальна декларація прав людини, Конвенція про запобігання злочину геноциду та покарання за нього та ін [97, с. 17].

До регіональних договорів належить, зокрема, Європейська угода про осіб, які беруть участь у процесі Європейського суду з прав людини, Європейська хартія місцевого самоврядування та ін.

Всі інші договори можна вважати локальними, серед яких у сучасному світі переважають двосторонні міжнародні договори. Деякі автори виділяють за цим критерієм не локальні міжнародні договори, а субрегіональні, підкреслюючи тим самим, що у таких договорах приймають участь держави у середині певного географічного регіону. Джерелами конституційного права є як універсальні, так і регіональні міжнародні договори.

За характером розрізняють відкриті, напіввідкриті та закриті міжнародні договори. Учасником відкритого міжнародного договору (наприклад, Віденської конвенції про право міжнародних договорів) може стати будь-яка держава, незалежно від згоди (або, навіть, заперечень) інших держав-учасників. Якщо згода держав-учасників є обов’язковою для набуття членства в міжнародному договорі, договір вважається напіввідкритим. Прикладом такого міжнародного договору для України може бути Статут СНД. Закритим вважається такий міжнародний договір, у якому беруть участь тільки держави, що укладали договір, можливість збільшення учасників договору в тексті документа не передбачається.

Важливим критерієм класифікації міжнародних договорів виступає їх об’єкт, за яким розрізняють мирні, політичні, економічні міжнародні договори, а також міжнародні договори із спеціальних питань. А.М. Талалаєв зазначав, що всі об’єкти можна розділити на політичні, економічні та адміністративно-правові. Автор виділяв і види міжнародних договорів. Подібний розподіл суттєвого значення не має, втім, полегшує облік та систематизацію договорів, особливо – кожної окремої країни. Така об’єктна класифікація застосовувалась МЗС СРСР у діючих Збірниках міжнародних договорів СРСР.

Політичні договори регулюють відносини по підтримці миру та безпеки, наданню взаємної допомоги у межах різних союзів, про нейтралітет, з територіальних питань. Прикладом такого договору може бути Договір про дружбу та співробітництво між Україною та Литовською Республікою від 8 лютого 1994 р. та ін.

Економічні договори направлені на регулювання відносин у торгівельно-економічній сфері і являють собою угоди про економічне співробітництво, про поставки товарів, надання послуг, про кредити, позики та ін. Прикладом такого договору може бути Гарантійна угода (Кредитна лінія малих та середніх підприємств) між Україною та Європейським банком реконструкції та розвитку 16 грудня 1994 р. Економічні договори не виступають джерелами конституційного права України.

Договори із спеціальних питань являють собою різноманітні двосторонні та багатосторонні угоди з питань науки і техніки, транспорту, зв’язку, культури, освіти, інформації, спорту, правової допомоги, соціального забезпечення та ін. Наприклад, Договір між Україною та Чеською Республікою про правову допомогу в цивільних справах від 28 травня 2001 р.

За такою класифікацією лише окремі політичні договори є джерелом конституційного права України.

За строком дії міжнародні договори поділяються на строкові та безстрокові. Строкові міжнародні договори укладаються на певний строк. На противагу ним, безстрокові міжнародні договори укладаються на невизначений строк без вказівки строку дії чи безстрокового характеру міжнародного договору. Джерелами конституційного права України виступають переважно безстрокові міжнародні договори України. Крім тих універсальних міжнародних договорів України, що вже згадувалися, а саме: Загальної декларації прав людини, Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод та ін. слід також назвати Конвенцію про статус біженців, Міжнародну конвенцію про ліквідацію всіх форм расової дискримінації та ін [99, с. 100].

З кінця ХХ ст. постійно зростає кількість міжнародних організацій, зростає їх роль в правовому регулюванні міжнародних відносин. Залежно від того, хто виступає стороною міжнародного договору, можна виділити міжнародні договори між державами, міжнародні договори між державами та міжнародними організаціями, договори між міжнародними організаціями. Серед джерел конституційного права України за цим критерієм домінують міжнародні договори між державами (переважно багатосторонні). А саме: Конвенція про боротьбу з торгівлею людьми і з експлуатацією проституції третіми особами, Європейська хартія місцевого самоврядування, Рамкова конвенція про захист прав національних меншин та ін. Такі міжнародні договори укладаються між державами з найважливіших питань, які становлять спільний інтерес. Насамперед в царині забезпечення і захисту прав і свобод людини.

Наведені підстави класифікації міжнародних договорів є традиційними, загальноприйнятими в міжнародному праві. Поряд з цим, можна виділити також „внутрідержавні” критерії для класифікації міжнародних договорів України. Залежно від суб’єкта укладення міжнародних договорів України в Законі України „Про міжнародні договори України” виділяються (ст. 3):

- Міжнародні договори, які укладаються від імені України, а саме:

а) політичні, мирні, територіальні і такі, що стосуються державних кордонів, розмежування виключної (морської) економічної зони і континентального шельфу України;

б) що стосуються прав, свобод та обов’язків людини і громадянина;

в) про участь України в міждержавних союзах та інших міждержавних об’єднаннях (організаціях), системах колективної безпеки;

г) про військову допомогу та направлення підрозділів Збройних Сил України до інших держав чи допуску підрозділів збройних сил іноземних держав на територію України, умови їх тимчасового перебування, включаючи терміни виведення, фінансово-економічні, екологічні та інші наслідки і компенсації;

ґ) про використання території та природних ресурсів України;

д) яким за згодою сторін надається міждержавний характер.

- Міжнародні договори, які укладаються від імені Уряду, а саме: міжнародні договори України з економічних, торговельних, науково-технічних, гуманітарних та інших питань, віднесених до відання Кабінету Міністрів України.

- Міжнародні договори, які укладаються від імені міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, державних органів, а саме: міжнародні договори з питань, віднесених до відання міністерств та інших центральних органів виконавчої влади.

За такої класифікації, джерелами конституційного права України виступають найважливіші з огляду на об’єкт регулювання міжнародні договори України. Як правило, це міжнародні договори, що укладаються від імені України, серед яких пріоритетне значення мають міжнародні договори України, що стосуються прав, свобод та обов’язків людини і громадянина. До числа таких міжнародних договорів – джерел конституційного права України, – окрім вже згадуваних, слід віднести також: Конвенцію про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок, Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права, Конвенцію про забезпечення прав осіб, які належать до національних меншин, Європейську угоду про осіб, які беруть участь в процесі Європейського Суду з прав людини та багато інших.

Джерелом конституційного права України можуть виступати окремі міжнародні договори, що укладаються від імені Уряду. Зокрема, Меморандум про взаєморозуміння між Урядом України та Радою Європи щодо створення в Україні Бюро інформації Ради Європи та його правового статусу. Цей міжнародний договір одночасно може бути наведений як приклад міжнародного договору – джерела конституційного права, який укладається між державами і міжнародними організаціями [110, с. 110].

Залежно від того, який орган був уповноважений на укладання міжнародного договору, можна виділяти (ст. 3 Закону):

- міждержавні,

- міжурядові,

- міжвідомчі договори.

За цим критерієм, враховуючи попередню частину ст. 3 Закону, джерелом конституційного права України виступають переважно міждержавні договори. Зокрема, Європейська конвенція про боротьбу з тероризмом, Європейська конвенція про запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню, Угода між Україною і Республікою Білорусь про спрощений порядок зміни громадянства громадянами України, які постійно проживають в Республіці Білорусь, і громадянами Республіки Білорусь, що постійно проживають в Україні та ін.

На основі Закону „Про міжнародні договори України” можна виділити також міжнародні договори, які підлягають чи не підлягають ратифікації.

Ратифікації підлягають міжнародні договори України (ст. 9):

а) політичні (про дружбу, взаємну допомогу і співробітництво, нейтралітет), територіальні і такі, що стосуються державних кордонів, розмежування виключної (морської) економічної зони і континентального шельфу України, мирні;

б) що стосуються прав, свобод та обов’язків людини і громадянина;

в) загальноекономічні (про економічне та науково-технічне співробітництво), з загальних фінансових питань, з питань надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам та міжнародним організаціям, а також про одержання Україною від іноземних держав і міжнародних фінансових організацій позик, не передбачених Державним бюджетом України;

г) про участь України у міждержавних союзах та інших міждержавних об’єднаннях (організаціях), системах колективної безпеки;

ґ) про військову допомогу та направлення підрозділів Збройних Сил України до інших держав чи допуску підрозділів збройних сил іноземних держав на територію України, умови тимчасового перебування в Україні іноземних військових формувань;

д) що стосуються питань передачі історичних та культурних цінностей Українського народу, а також об’єктів права державної власності України;

е) виконання яких зумовлює зміну законів України або прийняття нових законів України;

є) інші міжнародні договори, ратифікація яких передбачена міжнародним договором або законом України.

Всі інші міжнародні договори України ратифікації не потребують.

Джерелами конституційного права України за такою класифікацією виступають міжнародні договори України, що підлягають ратифікації, втім не всі, а ті, які зазначені в пункті „б” – міжнародні договори України, що стосуються основного предмету конституційно-правового регулювання – прав, свобод та обов’язків людини і громадянина. Багато таких міжнародних договорів України вже наводилось в якості прикладів [116, с. 301].

Залежно від ініціатора проведення переговорів та підписання міжнародних договорів, виділяються договори, які:

- укладаються з ініціативи Президента України,

- укладаються з ініціативи Уряду України,

- укладаються з ініціативи центральних органів виконавчої влади.

За таким критерієм джерелами конституційного права України виступають здебільше міжнародні договори України, які укладаються з ініціативи Президента України. Це найважливіші міжнародні договори, які укладаються від імені України (п.1 ст. 3 Закону). Приклади таких міжнародних договорів України вже наводились.

Доступ до інформації про міжнародні договори України ускладнений відсутністю повного "Зібрання діючих міжнародних договорів України". Тому класифікація міжнародних договорів України, їх упорядкування за сучасних умов є справою нелегкою. Працюючи над даним дослідженням, ми намагались проаналізувати:

1) ратифіковані міжнародні договори України;

2) підписані, але не ратифіковані міжнародні договори України;

3) міжнародні договори України, до яких наша держава покладає на себе зобов’язання приєднатися (це перш за все міжнародні договори Ради Європи).

Застосовуючи здобутки науки міжнародного права щодо сутності міжнародного договору, можна сформулювати визначення міжнародного договору як джерела конституційного права України [117, с. 133].

Спираючись на визначення Віденської конвенції з права міжнародних договорів, під міжнародним договором України – джерелом конституційного права України можна розуміти угоду між Українською державою, яка виступає посередником волі Українського народу та державами, міжнародними організаціями, іншими суб’єктами міжнародного права, яка регулює відносини між ними та породжує взаємні права і обов’язки щодо предмету конституційно-правового регулювання, перш за все щодо прав і свобод людини і громадянина.

Поряд з цим, для визначення сутності міжнародного договору України, як джерела конституційного права України важливо усвідомлювати, що міжнародний договір є одним із видів нормативно-правових договорів, які можна охарактеризувати як угоду про встановлення принципів та норм регулювання конституційно-правових відносин.

Нормативно-правовому договору притаманні такі універсальні ознаки договорів:

- добровільний характер укладення договору (означає вільне волевиявлення сторін укласти договір);

- рівність сторін договору як партнерів;

- узгоджувальний характер договору (договір є угодою сторін з усіх аспектів договору);

- еквівалентний характер договору;

- взаємна відповідальність сторін за невиконання або неналежне виконання прийнятих зобов’язань;

- законодавче забезпечення договору, що надає договорам юридичної сили.

Поряд з загальними властивостями договорів, нормативні договори мають такі особливості:

- містять правові норми-правила загального та обов’язкового характеру, які можуть за необхідності застосовуватися невизначеним колом осіб;

- на відміну від приватноправових та індивідуальних договорів, нормативно-правовий договір може містити не тільки норми, а й принципи права;

- є актами правотворчості, а не актами правозастосування;

- нормативно-правові договори носять переважно публічний характер [120, с. 41].

Окреслення властивостей нормативно-правового договору допомагає визначити, що міжнародний договір як вид нормативного договору може застосовуватися і в галузі конституційного права – для регулювання конституційних правовідносин. А для формулювання дефініції міжнародного договору як джерела конституційного права України необхідно поєднати в одному визначенні властивості міжнародного договору як міжнародно-правового акту та як виду нормативно-правових договорів.

Під міжнародним договором – джерелом конституційного права України можна визначати угоду між Українською державою та державами, міжнародними організаціями та іншими суб’єктами міжнародного права про встановлення принципів та норм, які в національній правовій системі регулюють конституційно-правові відносини.

Міжнародні договори відрізняються від внутрідержавних договорів. По-перше, суб’єкти міжнародного договору є рівними, а суб’єкти внутрідержавних договорів можуть бути неоднаковими за своїм статусом, а іноді знаходитись у відносинах підпорядкування, що в свою чергу не заперечує можливості укладання договору між ними, як партнерами. По-друге, сторони міжнародних договорів виступають суб’єктами міжнародного права, а сторони внутрідержавних договорів – національного. По-третє, міжнародний договір являє собою певною мірою самообмеження суверенітету держав, що домовляються, що не є характерним для внутрідержавних договорів. Важливою відмінністю між міжнародним і внутрідержавним договором є також те, що міжнародні договори можуть мати пріоритет над національним законом, в той час, як внутрідержавний договір, як правило, є актом за юридичною силою підзаконним.

Аналіз міжнародних договорів України – джерел конституційного права України засвідчує, що включення до національної системи права міжнародних договорів України значно збільшує кількість конституційно-правових норм, якими врегульовані конституційно-правові відносини в таких галузях, як: права і свободи людини і громадянина, громадянство, статус апатридів, біженців, національні меншини, мова національних меншин, місцеве самоврядування, форми безпосереднього волевиявлення та ін [130, с. 500].

Кількість міжнародних договорів, які укладаються Українською державою і які стають джерелами конституційного права постійно зростає. Це є свідченням того, що саме за рахунок міжнародних договорів на конституційно-правову сферу поширюються договірні відносини, роль яких з кожним роком і надалі буде зростати.

Разом з цим, можливість застосування міжнародних договорів в внутрідержавних відносинах, в тому числі і в конституційних, породжує у питання: чи не обмежують створені поза межами держави норми, які містяться в міжнародних договорах, суверенітету Українського народу і Української держави? Що має пріоритет: спільний інтерес держав, що погоджуються на укладення міжнародного договору, котрий допомагає вирішити загальні проблеми, чи внутрішні інтереси та суверенітет Українського народу?

З огляду на це, слід звернутися до Конституції України. Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнані в Україні найвищою соціальною цінністю (ст. 3). Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави, який визначає спрямування її діяльності, в тому числі по укладанню на базі досягнень національного права міжнародних угод шляхом домовленостей з іншими державами.

Проведений моніторинг міжнародних договорів України, засвідчує, що джерелами конституційного права України виступають переважно ті міжнародні договори універсального характеру, які являють собою добровільну угоду, в якій досягнуто згоди з важливих питань, які становлять спільний інтерес для багатьох держав, для всіх людей, інтереси яких держави представляють і мають забезпечити. Це переважно міжнародні договори в сфері прав і свобод людини, які стали втіленням ідей справедливості, гуманізму, визнання природних прав і свобод людини, рівності та ін., і які можна вважати великим скарбом людської цивілізації. Як зазначав Л.Д. Тимченко, загальнолюдські цінності знайшли більш повне втілення і юридичне закріплення у міжнародному праві (міжнародних договорах) [131, с. 131].

Долучаючись до цих надбань, допускаючи можливість дії, міжнародно-правових актів у державі, Україна ідентифікує себе як демократична, правова, соціальна, підтверджує своє основне призначення – забезпечення соціальної справедливості, народовладдя, реалізації прав і свобод людини і громадянина, створення умов для їх всебічного розвитку. Тому, на нашу думку, такі міжнародні договори України не загрожують її суверенітету, а мають лише позитивний вплив на конституційне право, збагачуючи систему норм та принципів, якими врегульовані конституційно-правові відносини. З огляду на це, важливо, на нашу думку, підкреслити, що не тільки норми міжнародних договорів України мають значення для національної конституційно-правової сфери. На національну конституційно-правову сферу впливають також принципи, цінності міжнародного співтовариства. На наш погляд, безсумнівним є той факт, що внесення змін до Конституції України 8 грудня 2004 р. і, як наслідок, – зміна форми правління України – це факт загальноєвропейського демократичного процесу, метою якого є встановлення оптимальних форм правління, для забезпечення інтересів народу. Активна участь в європейських договірних процесах, сприйняття європейських демократичних стандартів дає можливість Україні наслідувати позитивний досвід європейських держав, цінності європейської демократії, для того, щоб з часом стати повноправним членом Європейського Союзу. Отже, конституційне право України, збагачується не тільки за рахунок норм міжнародних договорів, а й загальних принципів, цінностей, зокрема, європейського співтовариства, які відіграють важливу роль в конституційно-правовій сфері. Відданість України ідеалам і принципам, які є спільним надбанням європейських народів підкреслювалась ще у Законі України „Про приєднання України до Статуту Ради Європи” від 31 жовтня 1995 р.

Міжнародним договорам України як джерелу конституційного права України властиві спеціальні юридичні ознаки джерел конституційного права, а саме:

1. За сутністю міжнародні договори України об’єктивно відображають волю Українського народу, яка втілюється у зовнішній політиці держави та її діяльності по укладанню міжнародних угод. Уповноважені особи держави мають право укладати лише такі міжнародні договори, що будуть забезпечувати інтереси насамперед Українського народу та Української держави. Міжнародні договори, як і інші джерела конституційного права, є вмістом загальнолюдських цінностей справедливості, гуманізму, свободи, рівності та ін [52, с. 103].

2. За змістом чинні міжнародні договори - джерела конституційного права України - мають загальнообов’язковий характер для всіх суб’єктів конституційно-правових відносин.

3. За формою об’єктивізації міжнародні договори України як джерела конституційного права є зовнішньою формою вираження, проявом буття об’єктивно існуючих міжнародно-правових норм та принципів, які мають застосовуватися в національній конституційно-правовій сфері.

Міжнародний договір України слід розуміти як родове поняття, що охоплює всі найменування міжнародних договорів, що укладаються нашою державою в письмовій формі, а саме: договорів, конвенцій, пактів, угод, протоколів, статутів, спільних заяв, заключних актів та ін., оскільки юридичних розбіжностей між різними видами актів немає.

Джерелами конституційного права України є не всі міжнародні договори України, а виключно ті, що стосуються предмету конституційно-правового регулювання. До них насамперед належать договори, які стосуються основних прав і свобод людини, питань громадянства, національних меншин, мов національних меншин, біженців, місцевого самоврядування та ін [24, с. 30].

Джерелами конституційного права України можна вважати міжнародні договори України, які опубліковані належним чином державною мовою в офіційних друкованих виданнях і внесені до Єдиного державного реєстру нормативних актів.

Серед великої кількості чинних міжнародних договорів України, джерелами конституційного права України є виключно договори, укладені у письмовій формі; багатосторонні (як правило), втім, джерелами конституційного права є і двосторонні міжнародні договори; універсальні, регіональні та локальні міжнародні договори; переважно відкриті, напіввідкриті міжнародні договори; міждержавні міжнародні договори; договори політичного характеру, договори щодо прав, свобод і обов’язків людини і громадянина, договори про участь в міждержавних союзах; договори, які укладаються від імені України з ініціативи Президента України; договори, що підлягають ратифікації.

1.2. Проблеми конституційно-правового статусу міжнародних договорів України

Характерною особливістю конституцій довгий час була спрямованість на регулювання внутрідержавних відносин. Зовнішні відносини залишались поза межами конституційного регулювання. Однак умови життя народів та держав останнім часом суттєво змінилися: поглиблюється взаємозв’язок держав, їх взаємозалежність. Це потребує того, щоб соціально-економічні та політико-правові системи держав були сумісними, здатними активно взаємодіяти одна з одною та світовою системою у цілому в якості елементів. Все це визначає поглиблення взаємодії міжнародного та внутрішнього права, в тому числі й конституційного.

Конституції, які традиційно були спрямовані на вирішення внутрідержавних відносин, не можуть не реагувати на підвищення значення зовнішніх стосунків для життя держави. Йде процес конституціоналізації, зовнішньої політики, як висловився П.Ф.Мартиненко. Вона стає особливою сферою дії Основного закону держави. До конституцій включаються норми, присвячені зовнішній політиці держави, її цілям, принципам, повноваженням вищих державних органів в цій сфері, міжнародним договорам та міжнародному праву.

Конституція України, як і конституції інших держав, значною мірою являє собою інтернаціональне явище. Творці української Конституції спирались на багатовіковий досвід конституційного розвитку, тому Конституція відповідає основним тенденціям прогресивного розвитку конституційного права, включаючи питання, пов’язані з міжнародним правом. Конституція закріплює правові засади взаємодії держави з зовнішнім середовищем і надає міжнародному праву особливий статус у правовій системі держави. Адже саме від того як Конституція України взаємодіє з міжнародним правом залежить характер співвідношення внутрідержавного та міжнародного права у цілому. Саме конституція включає норми міжнародного права до правової системи держави і у такий спосіб норми міжнародного права отримують можливість регулювати внутрідержавні відносини, в тому числі й конституційні.

У відповідності з принципом суверенної рівності держав, кожна держава вільно обирає порядок взаємодії власного права з міжнародним і закріплює його на конституційному рівні. Важливим є те наскільки чітким та однозначним є формулювання конституції про дію норм міжнародного права і зокрема міжнародних договорів у внутрідержавному просторі. Чи не породжує визначена в конституції формула можливості її неоднозначного розуміння й застосування.

В Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. у розділі, присвяченому міжнародним відносинам, вперше зазначалось, що Україна як суб’єкт міжнародних відносин має право здійснювати безпосередні зносини з іншими державами, укладати з ними договори, брати участь у діяльності міжнародних організацій тощо. При цьому проголошувалось, що Україна визнає перевагу загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрідержавного права.

У Концепції нової Конституції України, що була схвалена Верховною Радою УРСР 19 червня 1991 р. також визнавалась необхідність у новій Конституції чітко показати прихильність України до загальновизнаних норм міжнародного права, їх пріоритетність [19, с. 109].

Визнання Україною пріоритету принципів і норм міжнародного права дало реальні наслідки, а саме – прийняття Акту проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р., який виходив „...з права на самовизначення, передбаченого статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами” та Декларації про державний суверенітет України. В той же час Актом було закріплено, що створення самостійної Української держави означає: „...Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України”. Тобто офіційно визнана державою концепція пріоритету міжнародного права перед нормами національного права України себе вичерпала.

Для новоствореної Української держави стало необхідним внести ясність у питання про зобов’язання, що випливають з договорів колишнього СРСР та УРСР. Тому з’явився Закон України „Про правонаступництво” від 12 вересня 1991 р., який підтвердив зобов’язання держави за міжнародними договорами, укладеними Українською РСР до проголошення незалежності (ст.6). У той же час у ст. 7 Закону визначалось, що Україна є правонаступником прав і обов’язків за міжнародними договорами СРСР, які не суперечать Конституції України та інтересам республіки. Така формула, на думку В.І. Євінтова, була корисною та доцільною за умов, коли незалежність тільки виборювалась і була потреба показати напрям цивілізованого правонаступництва.

Автоматичне підтвердження договорів колишнього СРСР було неприйнятним для України перш за все з політичних міркувань. Відсутність нової Конституції України породжувала протягом кількох років багато спірних питань стосовно міжнародних договорів України, втім, з появою Конституції питань не стало менше.

10 грудня 1991 р. було прийнято Закон України „Про дію міжнародних договорів на території України”. Цей закон виходив уже з „пріоритету загальнолюдських цінностей, загальновизнаних принципів міжнародного права” і, ставлячи за мету включення України „...у систему правових відносин між державами на основі взаємної поваги державного суверенітету і демократичних засад міжнародного співробітництва...”, встановив, що укладені і належним чином ратифіковані Україною міжнародні договори становлять невід’ємну частину національного законодавства України і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства [19, с. 111].

Як бачимо, формулювання Декларації „загальновизнані норми міжнародного права мають пріоритет” у Законі було змінено. Як зазначає В.Л. Чубарєв, теоретикам (і політикам) залишено для подальшого розгляду питання, чи всі „загальновизнані” норми міжнародного права визнані також і Україною, а правозастосовчим органам запропоновано керуватися міркуванням, за яким норма міжнародного права, що міститься у ратифікованому Україною міжнародному договорі, повинна виконуватись без обговорення питання про те, чи є вона „загальновизнаною” чи ні.

Україна ідентифікує себе як європейська держава, тому досвід європейських країн щодо закріплення в основних законах різних держав положень про дію міжнародного права і міжнародних договорів є корисним для ознайомлення.

У багатьох європейських державах, таких як: Австрія, Португалія, ФРН, Естонія та ін. конституції визнають загальні чи загальновизнані норми і принципи міжнародного права складовою частиною національного права. Наприклад, у Конституції ФРН (ст. 25) визначається, що загальновизнані норми міжнародного права є складовою частиною права Федерації і мають переваги перед законами і безпосередньо породжують права та обов’язки для осіб, що проживають на території Федерації.

У конституціях європейських держав містяться також положення про верховенство міжнародних договорів або про визнання їх складовою національної системи права. У Конституціях Іспанії, Литви, Польщі, Андорри, Болгарії, Хорватії, Швеції, Румунії та ін. міжнародні договори, що ратифіковані і набули чинності визнаються частиною національного права чи законодавства. У деяких конституціях закріплюється пріоритет міжнародних договорів щодо національного законодавства у разі виникнення розбіжностей між ними. Такі положення містяться у Конституціях Чехії (ст. 10), Польщі (ст. 91), Болгарії (ст.5), Словаччини (ст.17) та ін. У Конституції Франції закріплюється (ст. 55), що міжнародні договори чи угоди, належним чином ратифіковані чи схвалені, мають силу, що перевищує силу законів. В Іспанії укладені відповідним способом міжнародні договори визнаються складовою частиною внутрішнього законодавства (ст. 96 Конституції). У Конституції Болгарії передбачається, що міжнародні договори, які були ратифіковані у конституційному порядку, опубліковані та набули чинності є частиною внутрішнього права країни і мають перевагу перед тими нормами внутрішнього законодавства, що їм суперечать [21, с. 40].

У Росії складовою частиною правової системи визнаються як загальновизнані принципи і норми міжнародного права, так і міжнародні договори (ст. 15 Конституції). Водночас, ряд конституцій прямо не визнаючи міжнародні договори складовою частиною внутрідержавного законодавства, визначають їх місце у системі джерел права згідно з національною ієрархією за юридичною силою (Туреччина, Фінляндія, Латвія, Нідерланди та ін.).

Аналізовані конституційні формули щодо статусу міжнародних договорів та міжнародного права загалом у національних правових системах дає можливість дійти висновку про те, що практично у всіх сучасних європейських конституціях містяться положення про співвідношення національної системи права з міжнародним правом. З огляду на це, стає особливо цікавою концепція взаємодії національного і міжнародного права, закріплена у Конституції України 28 червня 1996 р. Укладачі української Конституції, безперечно, при створенні ст. 9 аналізували аналогічні положення конституцій інших держав. Отже, наскільки вдалою виявилася українська редакція?

Конституція відмовилась від положення, проголошеного Декларацією про державний суверенітет України щодо пріоритету міжнародно-правових норм перед нормами внутрішньодержавного права (народні депутати України відмовились в процесі обговорення ст. 9 від ч.1, яка, власне, й закріплювала примат міжнародного права над національним законодавством) і визначила частиною національного законодавства лише ті міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України [22, с. 15].

Дана формула означає, що тільки ті міжнародні договори України, які відповідним чином укладені та ратифіковані Верховною Радою України стають джерелами національного права. Щодо пріоритету норм міжнародних договорів України над нормами національного законодавства Конституція не містить прямих вказівок. Закон також не містить положень щодо визнання пріоритету загальновизнаних принципів і норм міжнародного права над внутрідержавними. Втім, у ст. 18 все ж таки визначається спрямованість зовнішньополітичної діяльності України на забезпечення національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного, взаємовигідного співробітництва за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права.

Окреслюючи конституційно-правовий статус міжнародних договорів України, необхідно більш детально зупинитися на аналізі положень названого Закону, які не були розглянуті.

Розділ ІІ Закону присвячено укладенню міжнародних договорів України. Відповідно до Закону, пропозиції щодо укладення міжнародних договорів від імені України, Уряду України подаються Президентові України або Кабінету Міністрів України (ст. 4). Закон досить детально порівняно з попереднім законом визначив, які документи включають в себе пропозиції щодо укладення міжнародних договорів України. А саме:

а) подання відповідно Президентові України або Кабінету Міністрів України;

б) пояснювальну записку, в якій обґрунтовується доцільність укладення міжнародного договору, визначаються вірогідні політичні, правові, соціально-економічні, фінансові, гуманітарні та інші наслідки його укладення, а також суб’єкти виконання міжнародного договору;

в) проект міжнародного договору українською мовою;

г) текст міжнародного договору українською мовою в офіційному перекладі та мовою оригіналу в разі подання пропозиції щодо його ратифікації, затвердження, прийняття або приєднання до нього;

ґ) довідку про погодження проекту міжнародного договору зацікавленими міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади;

д) проект рішення про утворення делегації чи доручення представникові України щодо підготовки тексту міжнародного договору, його прийняття, встановлення його автентичності, а також проект директив делегації чи представникові України;

е) електронні версії текстів документів, зазначених у пунктах "в", "г" та "д" цієї частини.

Пропозиції щодо укладення міжнародних договорів України подаються Міністерством закордонних справ України. Інші міністерства та центральні органи виконавчої влади, а також Верховний Суд України, Національний банк України, Генеральна прокуратура України подають пропозиції щодо укладення міжнародних договорів України разом з Міністерством закордонних справ України. Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні державні адміністрації подають пропозиції щодо укладення міжнародних договорів України через Міністерство закордонних справ України, інший центральний орган виконавчої влади, до компетенції якого належать питання, які пропонуються для врегулювання міжнародним договором.

Необхідно підкреслити, що в Законі, який аналізується, порівняно з попереднім, розширено коло суб’єктів, які можуть стати ініціатором укладення міжнародних договорів України. Зокрема, називається Генеральна Прокуратура, Верховний Суд України, Національний банк України та ін.

Новим є положення Закону, відповідно до якого пропозиції про укладення міжнародних договорів України подаються після проведення Міністерством юстиції України правової експертизи щодо відповідності проекту міжнародного договору Конституції та законам України [13, с. 20].

У разі внесення пропозицій щодо укладення міжнародного договору України, який встановлює інші правила, ніж ті, що містяться в актах законодавства України, до них додаються у формі порівняльних таблиць пропозиції щодо внесення змін до відповідних актів законодавства України або пропозиції щодо прийняття нових актів законодавства України.

Відповідно до п. 6 ст. 4 Закону порядок подання пропозицій щодо укладення міжвідомчих договорів встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Рішення про проведення переговорів і про підписання міжнародного договору України приймаються (ст. 5 Закону):

а) щодо міжнародних договорів, які укладаються від імені України, – Президентом України;

б) щодо міжнародних договорів, які укладаються від імені Уряду України, – Кабінетом Міністрів України;

в) щодо міжвідомчих договорів – у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Рішенням про проведення переговорів і про підписання міжнародного договору України а) визначаються міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, які необхідно залучити до укладення міжнародного договору України та на які може бути покладено забезпечення виконання договірних зобов’язань; б) затверджується персональний склад делегації чи представник України, яким доручається ведення переговорів щодо підготовки тексту міжнародного договору, його прийняття, встановлення його автентичності або підписання, а також відповідні директиви делегації чи представникові України.

Аналізуючи статті Закону складається враження, що у разі висловлення пропозиції щодо укладення договору рішення про проведення переговорів та підписання відповідного міжнародного договору України має бути обов’язково прийнято, оскільки не передбачається можливість негативного результату.

Законом запроваджено чіткий розподіл міжнародних договорів України залежно від того, чи підлягають вони ратифікації, чи ні. Цей розподіл відтворено і у тій частині, де йде мова про надання згоди на обов’язковість міжнародного договору України: ст. 9 Закону присвячена ратифікації, а у ст.12, 13 йдеться про інші засоби надання згоди щодо міжнародних договорів України, які не підлягають ратифікації.

За ст. 9 Закону, як вже зазначалось, ратифікації підлягають міжнародні договори України: а) політичні, територіальні і такі, що стосуються державних кордонів, розмежування виключної (морської) економічної зони і континентального шельфу України, мирні; б) що стосуються прав, свобод та обов’язків людини і громадянина; в) загальноекономічні (про економічне та науково-технічне співробітництво), з загальних фінансових питань, з питань надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам та міжнародним організаціям, а також про одержання Україною від іноземних держав і міжнародних фінансових організацій позик, не передбачених Державним бюджетом України; г) про участь України у міждержавних союзах та інших міждержавних об’єднаннях (організаціях), системах колективної безпеки; ґ) про військову допомогу та направлення підрозділів Збройних Сил України до інших держав чи допуску підрозділів збройних сил іноземних держав на територію України, умови тимчасового перебування в Україні іноземних військових формувань; д) що стосуються питань передачі історичних та культурних цінностей Українського народу, а також об’єктів права державної власності України; е) виконання яких зумовлює зміну законів України або прийняття нових законів України; є) інші міжнародні договори, ратифікація яких передбачена міжнародним договором або законом України.

Розглянувши пропозиції щодо ратифікації міжнародного договору України, Президент чи Кабінет Міністрів України приймають рішення про внесення на розгляд Верховної Ради України в порядку законодавчої ініціативи проекту закону про ратифікацію міжнародного договору України (п.6 ст.9), який буде направлений до профільного Комітету парламенту. На вимогу Верховної Ради України та її комітетів, державні органи надають додаткову інформацію, що стосується проекту закону про ратифікацію міжнародного договору України. Після цього Верховна Рада України розглядає внесений проект закону про ратифікацію міжнародного договору України і приймає відповідне рішення [14, с. 15].

В п. 7 ст. 9 Закону міститься застереження: якщо на ратифікацію подається міжнародний договір, виконання якого потребує прийняття нових або внесення змін до чинних законів України, проекти таких законів подаються на розгляд Верховної Ради України разом з проектом закону про ратифікацію і приймаються одночасно.

Цікавим є те, що в аналізованій статті окремо не виділяється можливість подання на ратифікацію міжнародного договору, який суперечить Конституції України і не регламентується вихід із такої ситуації, але Конституція України (ст.9) та Закон України „Про Конституційний Суд України” (п. 2 ст. 13, Гл. 14) можливість такої ситуації не виключають. Укладачі закону, напевно, розуміли Конституцію України, не більше як чинний закон, не беручи до уваги, що це Основний закон держави найвищої юридичної сили.

На нашу думку, питання відповідності Конституції України міжнародних договорів України, які вносяться до Верховної Ради України для ратифікації обов’язково мають бути закріплені в Законі України „Про міжнародні договори України”. У зв’язку з чим постає також процедурне питання: хто може виступати суб’єктом права звернення до Конституційного Суду України для надання висновку щодо відповідності міжнародного договору Конституції України? За Законом України „Про Конституційний Суд України” (п.1 ст. 88) таке право мають Президент України та Кабінет Міністрів. З цього випливає, що для того аби перевірити відповідність Конституції України міжнародного договору, який подається до Верховної Ради України для надання згоди на його обов’язковість, парламент має повернути міжнародний договір Президентові чи Уряду для того, щоб вони діяли так, як передбачає Закон „Про Конституційний Суд України”. На нашу думку, доцільніше було б закріпити як в Законі „Про міжнародні договори України”, так і в Законі „Про Конституційний Суд України” право Верховної Ради України (народних депутатів) звертатися до Конституційного Суду України для надання відповідних висновків.

Новою у Законі є також ст. 14 щодо визначення порядку набрання чинності міжнародними договорами, у якій закріплено, що міжнародні договори набирають чинності для України після надання нею згоди на обов’язковість міжнародного договору відповідно до закону у порядку та в строки, передбачені договором, або в інший узгоджений сторонами спосіб.

Реєстрація чинних міжнародних договорів України у Секретаріаті Організації Об’єднаних Націй здійснюється за поданням Міністерства закордонних справ України відповідно до Статуту Організації Об’єднаних Націй. Чинні міжнародні договори України реєструються у Міністерстві закордонних справ України, а також включаються в установленому порядку до Єдиного державного реєстру нормативних актів.

Передбачення в Законі норми, яка зобов’язує Міністерство закордонних справ здійснювати національну реєстрацію чинних міжнародних договорів, України має суттєво змінити ситуацію, що склалась в нашій державі, за якою ніхто точно не може відповісти на питання скільки і які саме міжнародні договори є обов’язковими для України [17, с. 70].

В Законі викладені також правила, які стосуються оприлюднення міжнародних договорів України (ст. 21). А саме: чинні міжнародні договори України публікуються українською мовою у "Зібранні діючих міжнародних договорів України" та інших офіційних друкованих виданнях України, перелік яких Закон не вказує. Також за п.2 ст. 21 на Міністерство закордонних справ покладено здійснення офіційного перекладу багатосторонніх міжнародних договорів України українською мовою в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

У Прикінцевих положеннях Закону (п.2) закріплюється, що протягом трьох місяців Кабінет Міністрів України має забезпечити видання „Зібрання діючих міжнародних договорів України”, без якого, як зазначає В.Л. Чубарєв, доступ до текстів чинних міжнародних договорів в Україні ускладнений, а для пересічного громадянина взагалі є неможливим.

Видання „Зібрання діючих міжнародних договорів України” є необхідним у зв’язку з тим, що Конституцією України (ст. 21) проголошено, що права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними, а ті, права і свободи людини і громадянина, що закріплені Конституцією не є вичерпними (ст. 22). Якщо відповідно до чинного міжнародного договору України громадянин України має певні права, що не передбачені Конституцією України, то як громадянин може дізнатися про ці права, якщо міжнародні договори, якими гарантується здійснення цих прав, у державі не публікуються? Як національний суд має здійснювати захист прав громадян за таких умов?

У статті 12 Конституції України закріплено положення, відповідно до якого кожному гарантується право знати свої права та обов’язки. Також Конституція встановлює, що закони та інші нормативно-правові акти, які визначають права і обов’язки громадян мають бути доведені до відома населення в порядку, встановленому законом. У протилежному випадку вони є нечинними і не можуть застосовуватися [13, с. 20].

Отже, тільки доведені до відома громадян – опубліковані – нормативно-правові акти можуть застосовуватися для захисту прав, свобод і законних інтересів особи.

Попри велику кількість питань, що виникають у процесі конституювання статусу міжнародних договорів України, не викликає сумніву, що Конституція України виходить з органічної єдності міжнародного і національного права. Конституційна система України поступово набирає характеру „відкритості” щодо дії норм міжнародного права, зокрема чинного міжнародного договору України, згода на обов’язковість якого надана Верховної Радою України, у внутрідержавних відносинах України. Міжнародні договори набувають статусу складової чинного національного законодавства і в цьому статусі мають застосовуватися у внутрідержавних відносинах України (у тому числі конституційно-правових) у тому ж порядку як і норми національного законодавства.

Аналіз основних нормативних актів щодо статусу міжнародних договорів України, а саме: Декларації про державний суверенітет України, Акту проголошення незалежності України, Конституції України, Закону України „Про міжнародні договори України” від 29 червня 2004 р. дає підстави для наступних висновків щодо конституційно-правового статусу міжнародних договорів України:

Принцип Декларації про державний суверенітет України, за яким Україна визнавала перевагу загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрідержавного права не знайшов конституційного закріплення. Ст. 9 Конституції визначає, що чинні міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Відповідне положення міститься також у приведеному у відповідність до Конституції ст. 19 Закону України „Про міжнародні договори України”, в якій, зокрема, зазначається, що чинні міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. А також: якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору [13, с. 21].

Конституція закріплює, що частиною національного законодавства є лише міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких надана саме Верховною Радою України. Можна дійти висновку, що міжнародні договори України, які не підлягають ратифікації Верховною Радою України, а потребують затвердження, а також ті міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких була надана Верховною Радою УРСР чи Президією Верховної Ради УРСР частиною національного законодавства не стають і зобов’язання за цими міжнародними договорами Україна може не виконувати.

Проведений моніторинг міжнародних договорів України, дає підстави стверджувати, що джерелами конституційного права України є багато міжнародних договорів України, які набули чинності за рішенням Президії Верховної Ради УРСР ще до здобуття Україною незалежності. У зв’язку з цим є потреба в тлумаченні Конституційним Судом України положення ст. 9 Конституції України, або у їх вдосконалення. На нашу думку, конституційні положення потребують коригування. Вважаємо цілком прийнятним наступне закріплення статусу міжнародних договорів України в Конституції: чинні міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких надана у встановленому порядку, є невід’ємною частиною національного законодавства.

Аналіз основного щодо статусу міжнародних договорів України Закону „Про міжнародні договори України” свідчить, що Закон мало чим відрізняється від попередньої редакції. Хоча в ньому детальніше врегульовані питання щодо розробки пропозицій про укладення міжнародних договорів України, міститься перелік супровідних пропозиціям документів (ст. 4), розширено коло суб’єктів, які можуть стати ініціаторами подання пропозицій щодо укладення міжнародних договорів України через Міністерство закордонних справ, встановлено правову експертизу Мінюсту щодо відповідності проекту міжнародного договору Конституції України (п.3 ст. 4).

До позитивних рис Закону необхідно також віднести появу положень, якими врегульовано надання згоди на обов’язковість міжнародного договору України (ст. 8). Також необхідно звернути увагу на появу норми ст. 9, відповідно до якої невід’ємною частиною закону про ратифікацію міжнародного договору є текст міжнародного договору. Така норма має стати гарантією того, що міжнародні договори України, які ратифікуються Верховною Радою України і стають невід’ємною частиною національного законодавства будуть доводитись до відома громадян, шляхом опублікування в єдності з ухваленим законом. У ст. 9 також потрібно відзначити закріплення шестимісячного терміну з дня підписання міжнародного договору для підготовки пропозицій щодо його ратифікації та встановлення переліку документів, які необхідні для ратифікації.

Поряд з цим, заслуговує критики відсутність у Законі порядку укладення і ратифікації міжнародних договорів, які не відповідають Конституції, через що залишається без детальної регламентації ч.2 ст. 9 Основного Закону [72].

Аналіз положень Закону „Про міжнародні договори України” вказує на те, що весь процес, від висловлення ініціативи на укладення міжнародного договору України до виконання міжнародних договорів України, здійснюється однією гілкою влади. Роль парламенту у цій сфері зводиться лише до надання згоди на обов’язковість визначених у Законі видів міжнародних договорів шляхом прийняття закону про ратифікацію. За Законом парламент позбавлений навіть права звернутися до Конституційного Суду України з метою отримання висновків щодо відповідності Конституції України міжнародного договору, який внесений в порядку законодавчої ініціативи Президентом чи Урядом до парламенту для ратифікації. На нашу думку, необхідним є закріплення в аналізованому Законі, а також в Законі „Про Конституційний Суд України” такого повноваження Верховної Ради України.

Коригування конституційних положень щодо статусу міжнародних договорів України, вдосконалення законодавства, що регламентує порядок укладання, дії, реалізації міжнародних договорів України створить умови за яких можливі непорозуміння, неточності конституційно-правового статусу міжнародних договорів України будуть сприйматися як виняткові.

Це започаткує сприятливий правовий клімат для становлення нормальних відносин України з країнами Європи і світу, а також стане правовим засобом захисту законних інтересів нашої держави на міжнародній арені.

Розділ 2. Проблемні аспекти співвідношення міжнародних договорів України з іншими джерелами конституційного права України

2.1. Конституція України і міжнародні договори України

Теоретично складна і важлива в практичному плані проблема співвідношення міжнародного та національного права традиційно належить до числа центральних в теорії міжнародного, а не конституційного права. Всебічно її досліджували представники саме науки міжнародного права: Д. Анцилотті, І.П. Бліщенко, Я. Броунлі, В.Г. Буткевич, В.Н. Денисов, Г. Кельзен, І.І. Лукашук, Л. Оппенгейм, Г.І. Тункін, Дж. Фіцморіс та багато інших вчених. На наш погляд, представниками науки конституційного права України ця проблема проігнорована несправедливо. Адже саме норми конституційного права закладають підвалини співвідношення міжнародного і національного права.

У науці міжнародного права класичними теоріями співвідношення міжнародного і внутрідержавного права є теорії дуалізму та монізму. Сутність дуалістичної теорії, засновником якої був Г. Тріппель, полягає у тому, що міжнародне і національне право є самостійними правовими системами, між якими не може бути відносин підпорядкованості. Один з прибічників концепції Д. Анцилотті зазначав, що міжнародний договір та закон різняться між собою, як різняться правопорядки, до яких вони належать. Радянська доктрина міжнародного права теж розглядала міжнародне і національне право як різні правові системи, що діють в різних юридичних вимірах, які, як паралельні прямі, ніколи не перетнуться.

Норми міжнародного та національного права, за дуалістичною теорією, регулюють різні суспільні відносини, мають різний предмет, тому ніякої колізії між нормами двох різних правових систем не може бути. Взаємодія між двома системами права має ґрунтуватися на неухильному принципі поваги до внутрішнього суверенітету держави.

Моністична теорія співвідношення міжнародного і внутрідержавного права розглядає міжнародне і національне право як дві системи одного правопорядку. Причому, одні представники цієї концепції наполягають на визнанні пріоритету міжнародного права, в той час які інші представники цього ж напрямку наполягають на верховенстві права національного.

Найповніше моністична концепція примату міжнародного права над національним розкрита в працях відомого дослідника Г. Кельзена. Г. Кельзен вважав, що всі норми міжнародного права мають пріоритет над нормами внутрідержавного права, а ті норми внутрідержавного права, що не узгоджуються з міжнародним правом автоматично мають втрачати чинність [74, с. 177].

В межах двох основних підходів до визначення співвідношення внутрідержавного і міжнародного права знайшли розвиток концепції, які не можуть бути всі проаналізовані навіть поверхово в межах даного дослідження з огляду на їх велику кількість і різноманітність. Проте за сучасних умов глобалізації і взаємозалежності держав, все більше вчених та практиків стають прибічниками скоріше концепції монізму за пріоритету міжнародного права, яке є втіленням загальнолюдських цінностей та інтересів. Втім, деякі дослідники вважають, що ні теорія дуалізму, ні теорія монізму не відповідають практиці сучасних держав.

У визначенні підвалин співвідношення міжнародного і національного права, як зазначає І.І.Лукашук, конституційному праву відведена головна роль. Саме конституція визначає засади дії на території держави норм і принципів міжнародного права, пріоритетні напрямки здійснення зовнішньої політики та ін. Положення конституції деталізуються спеціальними законами про статус міжнародних договорів. Тому заслуговує на увагу проблема співвідношення міжнародних договорів України з національними правовими актами. Перш за все потребує аналізу співвідношення Конституції України з чинними міжнародними договорами України, що становлять невід’ємну частину національного законодавства.

У відповідності з принципом суверенної рівності держав кожна держава вільно обирає порядок взаємодії власного права з міжнародним. Основоположне значення у встановленні порядку взаємодії міжнародного і національного права має саме конституційне законодавство.

Включення Конституцією України міжнародних договорів до національної правової системи є історичним кроком великого значення. Конституція визначила, що чинні міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України (ст. 9). У такий спосіб міжнародні договори України отримали можливість регулювати внутрідержавні відносини, у тому числі й конституційні. Відповідно, всі органи держави у своїй діяльності зобов’язані керуватися не тільки внутрідержавними актами, а й нормами міжнародних договорів. Саме Конституція України, основний закон найвищої юридичної сили, надає можливість міжнародним договорам України стати частиною національного законодавства. Жодна норма міжнародного права не може увійти до національного права, минаючи Конституцію України.

В Преамбулі Конституції України відзначається, що Конституція приймається від імені Українського народу. Народ приймає конституцію, реалізуючи свою установчу владу. Відповідно, Конституція України має найвищу юридичну силу (ст. 8). Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції і мають відповідати їй. Відповідати Конституції мають й міжнародні договори України. Якщо у Конституції не визначається які саме міжнародні договори, чи то ті, які вносяться до Верховної Ради для надання згоди на їх обов’язковість, чи всі міжнародні договори України, то можна зробити висновок, що абсолютно всі міжнародні договори України мають відповідати Основному Закону. У такий спосіб Конституція України отримує абсолютну зверхність над іншими правовими актами, у тому числі і над міжнародними договорами України [74, с 178].

Ст. 9 Конституції України закріплює, що укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції, можливе лише після внесення змін до Конституції. На розвиток конституційного положення п. 3 ст. 4 Закону України „Про міжнародні договори України” передбачає правову експертизу всіх проектів міжнародних договорів України на предмет відповідності Конституції України. Втім, закріплення такої норми у Законі має декларативний характер, оскільки у ньому не розроблено відповідної процедури.

Аналіз положень ст. 9 та інших статей Конституції у комплексі із положеннями ст. 19 Закону України „Про міжнародні договори України” та інших законів, дає мало підстав стверджувати про примат міжнародного права над національним. Національні правові акти та міжнародні договори об’єднуються в одній національній правовій системі, де вищу юридичну силу має Конституція. У Конституції України положення про примат міжнародного права відсутні.

Багато українських вчених-міжнародників висловлюють аргументи на користь необхідності конституційного закріплення примату міжнародного права над внутрішнім, що сприятиме інтеграції України в міжнародне співтовариство. В.Н. Денисов, зокрема, зазначає, що для України як держави, що тільки розпочала свій незалежний шлях і не створила ще усталених демократичних форм державної практики щодо дії в її внутрішньому праві норм міжнародного права, проблема примату міжнародного права набуває виключно важливого значення. Втілення у життя цього принципу є певною політико-правовою гарантією становлення нормальних відносин з країнами Європи і світу.

Серед українських дослідників зустрічаються і такі (М. Савенко), які вважають: „...Україна є членом Ради Європи, тому принципи і норми Європейського Співтовариства в ієрархії джерел національного права займають найвище місце. За юридичною силою вони мають верховенство навіть над Основним Законом. Юридична сила принципів і норм Європейського Співтовариств не залежить від їх імплементації в національну правову систему”. Зроблений автором висновок, на нашу думку, не відповідає реаліям. На європейському континенті, справді, існує унікальна правова система в межах Європейського Союзу, акти якого мають верховенство над національним законодавством, в тому числі і конституційним. Але Україна не є членом Європейського Союзу. А про верховенство актів Ради Європи у правових системах держав-учасниць, у тому числі і в Україні, вважаємо, твердити передчасно.

Пріоритет міжнародного права над національним хоча і визнається державами сучасного світу, втім, не завжди знаходить конституційне закріплення. Можна стверджувати, що Україна належить саме до держав, які обмежуються засвідченням поваги до міжнародного права, не вирішуючи при цьому питання про його верховенство. Щоправда, у тексті Конституції України, повага до міжнародного права висловлюється надто опосередковано – у контексті здійснення зовнішньополітичної діяльності (ст.18).

Багато сучасних країн, встановлюючи на законодавчому рівні найвищу юридичну силу конституції, визнали необхідність встановлення контролю над міжнародними договорами у межах національних правових систем щодо їх відповідності основному закону. За висловом Г.В. Безрукової, непередбачення такої процедури, невиправдано принижувало б місце конституції у правовій системі.

Здійснення цієї важливої функції найчастіше покладається на органи конституційного контролю, які шляхом контролю за відповідністю норм міжнародного права конституції держави, імплементують норми міжнародного права до національної правової системи. В Європі чимало держав, зокрема: Албанія, Андорра, Білорусь, Іспанія, Литва Польща, Португалія, Росія, Словакія, Франція та ін. у конституціях передбачили можливість органів конституційного контролю здійснювати перевірку відповідності конституції міжнародних договорів. В Австрії конституційний суд визначає протиправність державних договорів (ст. 140а Конституції), у ФРН Конституційний суд вирішує сумніви щодо того, чи є норма міжнародного права невід’ємною частиною федерального права (ст. 100 Конституції). Формулювання функцій органів конституційного контролю можуть бути різними, втім, мета одна – забезпечити верховенство конституції [76, с. 75].

У теорії конституційного права розрізняють попередній конституційний контроль (превентивний або контроль a priori) та наступний (репресивний або контроль a posteriori). Попередній конституційний контроль щодо відповідності конституції міжнародних договорів є встановленням відповідності конституції міжнародного договору, який не набув чинності для держави (як правило, не ратифікований державою за визначеною процедурою. Наступний конституційний контроль – це встановлення відповідності конституції вже чинного міжнародного договору держави. Попередній контроль конституційності міжнародних договорів має на меті унеможливити прийняття міжнародного договору, який би вносив дисбаланс в струнку правову систему держави шляхом невідповідності основному закону і підривав би стабільність конституції, яку необхідно змінювати аби уникнути колізій з міжнародним договором. Наступний конституційний контроль передбачає можливість визнання неконституційності будь-якого міжнародного договору, який вже набув чинності, але з часом у правозастосовчій практиці було виявлено його невідповідність конституції, що могло стати, наприклад, наслідком того, що суттєво змінилися умови, за яких міжнародний договір підписувався.

Попередній конституційний контроль передбачається у тих державах, конституції яких містять приписи щодо неможливості укладання міжнародного договору, який їй суперечить, чи передбачають можливість укладання такого міжнародного договору за умов внесення змін до основного закону. Це, зокрема, такі країни, як: Албанія (ст.131 Конституції), Болгарія (ст. 149 Конституції), Іспанія (ст. 95 Конституції), Франція (ст. 54 Конституції), Естонія (ст. 4 Конституції) та ін. Наступний конституційний контроль передбачений в конституціях таких країн, як: Австрія (ст. 140а), Литва (ст. 105), Польща (ст. 188), ФРН (ст.100) та ін.

Закріплення найвищої юридичної сили Конституції України стало підґрунтям для перевірки конституційності як національних правових актів, так і міжнародних договорів України, причому в Україні передбачено як попередній, так і наступний конституційний контроль відповідності Конституції України міжнародних договорів України [75, с. 77].

Задля забезпечення верховенства Конституції України міжнародні договори України, які укладаються нашою державою мають бути перевірені на предмет відповідності Основному закону.

Зокрема, в п.3 ст. 4 Закону України „Про міжнародні договори України” закріплено проведення правової експертизи відповідності Конституції України проектів міжнародних договорів України.

Укладання міжнародного договору, який суперечить Конституції України можливо лише за умов внесення змін до Основного Закону. Втім, згаданий Закон, як зазначалось, не регламентує порядку укладення таких договорів, не визначає порядку внесення змін до Конституції у зв’язку з укладенням такого міжнародного договору України.

Згідно зі ст. 151 Конституції за зверненням Президента України та Кабінету Міністрів України Конституційний Суд України дає висновки про відповідність Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів України, що вносяться до Верховної Ради для надання згоди на їх обов’язковість.

Положення Конституції доповнюються положеннями Закону України „Про Конституційний Суд України”, який регламентує конституційне провадження у справах щодо відповідності Конституції України чинних міжнародних договорів України та тих міжнародних договорів, які вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов’язковість. А саме: питання щодо конституційності міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов’язковість, розглядаються Конституційним Судом України до прийняття Верховною Радою України відповідного закону. Відкриття конституційного провадження у цих справах зупиняє розгляд Верховною Радою України питання щодо надання згоди на обов’язковість міжнародного договору.

За роки своєї діяльності Конституційний Суд України встановив невідповідність Конституції Римського Статуту Міжнародного Кримінального Суду (справа про Римський Статут), визнав таким, що не відповідає Конституції Закон України „Про ратифікацію Європейської Хартії регіональних мов або мов меншин, 1992 р.”, а також Постанови Верховної Ради України „Про приєднання Верховної Ради України до Угоди про Міжпарламентську Асамблею держав учасниць Співдружності незалежних держав”.

У Конституції України (ст. 151), Законі України „Про Конституційний Суд України” (ст. 86, 87, 89) визначається також порядок розгляду Конституційним Судом України справ щодо відповідності Конституції чинних міжнародних договорів України.

Відповідно до ст. 151 Конституції, за зверненням Президента України та Кабінету Міністрів України Конституційний Суд України дає висновки про відповідність Конституції України чинних міжнародних договорів України. У разі невідповідності Конституції, чинні міжнародні договори України втрачають свою чинність (повністю чи частково) з дня ухвалення рішення Конституційним Судом України про їх неконституційність (ч. 2 ст. 152) [2, с. 47].

Чинний міжнародний договір України може бути визнаний неконституційним також у разі порушення встановленої Конституцією процедури набрання ним чинності (ч.1 ст. 152). А саме: за ініціативою Президента України, не менш як 45 народних депутатів, Верховного Суду України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Верховної Ради Автономної Республіки Крим Конституційний Суд України розглядає питання щодо конституційності правових актів Верховної Ради України, Президента України або Кабінету Міністрів України про набрання міжнародними договорами чинності. Під час розгляду справи щодо конституційності правового акта, Конституційний Суд України одночасно дає висновок щодо конституційності міжнародного договору, що набрав чинності за цим актом.

Як бачимо, у Конституції України та Законі детальніше врегульовано наступний конституційний контроль – визначення конституційності чинних міжнародних договорів України, ніж тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради для надання згоди на їх обов’язковість. Щодо перевірки відповідності Конституції міжнародних договорів України, які не потребують ратифікації (до набрання ними чинності) у Конституції та в аналізованому Законі відсутня правова регламентація. На нашу думку, це несправедливо і некоректно з позицій міжнародного права.

Якщо Україна підписує міжнародний договір і цей договір набуває чинності, це означає, що держава зобов’язана виконувати взяті на себе за цим договором зобов’язання і не може в односторонньому порядку відмовитись від договору – ”Расta sunt servanda”. Свої зобов’язання держава має виконати незалежно від положень внутрішнього права, як закріплено у ст. 27 Віденської конвенції.

Ще до прийняття міжнародного договірного зобов’язання держава має вжити заходів щодо його узгодження з внутрішнім законодавством, особливо з Конституцією. Якщо існують суперечності, але держава бажає приєднатися до договору, вона має спочатку змінити свою конституцію чи законодавство з метою попередження колізій з нормами міжнародного права.

Припущення можливості скасування чинного міжнародного договору (навіть за умов його невідповідності основному закону), замість вироблення та закріплення чіткого механізму неприпустимості укладення такого договору та набуття ним чинності, видається дивним. У такий спосіб Україна шкодить своєму міжнародному іміджу, ігнорує фундаментальні принципи права міжнародних договорів, без яких неможливе існування міжнародного права та міжнародного співробітництва.

На нашу думку, колізії між міжнародними договорами та Конституцією України необхідно попереджувати, а не ліквідовувати (тим більше не на користь міжнародному праву). Необхідно здійснювати ретельне підготовче опрацювання та правову експертизу всіх проектів міжнародних договорів, які укладаються нашою державою чи до яких наша держава бажає приєднатися на предмет відповідності Конституції України, що, власне, передбачено у новій редакції Закону України „Про міжнародні договори України” (ст.4). Необхідно забезпечити умови, за яких Україна покладала б на себе лише ті договірні зобов’язання, які вона може добросовісно виконати не тільки фактично, а й юридично, відповідно до Конституції. У такому випадку Конституція стане більшою гарантією неухильного дотримання та виконання міжнародних договорів України [3, с. 100].

Проблема співвідношення Конституції та міжнародних договорів України є ключовою складовою проблеми взаємодії національного і міжнародного права у цілому. Взаємодію національного і міжнародного права можна визначити як систему конституційно-правових норм та інших правових засобів, що забезпечують узгодження міжнародного та національного права.

Співвідношення Конституції і міжнародних договорів України ґрунтується на системі конституційно-правових норм та принципів, а також включає правові засоби, які мають на меті попередити можливі колізії між двома видами правових актів та забезпечити узгодження міжнародного і національного права у цілому.

Конституційно-правові норми, що визначають співвідношення Конституції і міжнародних договорів України закріплюють:

- конституційний статус міжнародних договорів України – їх підпорядкованість Конституції України, яка має найвищу юридичну силу;

- післяконституційне місце міжнародних договорів України в системі джерел конституційного права;

- процедуру визначення конституційності міжнародних договорів України.

Конституційні принципи визначають характер співвідношення міжнародних договорів України та Конституції (принцип суверенітету та найвищої юридичної сили Конституції України, визнання Українською державою загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, визнання пріоритету загальнолюдських цінностей).

Правові засоби мають на меті забезпечити узгодження Конституції України та міжнародних договорів України, які втілюють міжнародні зобов’язання нашої держави перед світовою спільнотою, а саме:

- вдосконалення законодавства щодо статусу міжнародних договорів України;

- забезпечення опублікування міжнародних договорів України та їх доступності.

2.2. Проблеми співвідношення законів України і міжнародних договорів України

Міжнародне і національне право не є ізольованими системами, а являють собою єдину універсальну систему, в якій одна доповнює іншу. Саме тому можна припустити наявність ієрархічних зв’язків у ній. Без такої ієрархії важко досягти узгодженості у впливі правових систем на суспільні відносини. Як зазначав В.Г. Буткевич, абсолютна ієрархія у такій міжсистемній сфері є неприйнятною. Це ієрархія відповідності, авторитету норм різних правових систем. Така ієрархія знаходить прояв у тому, що нормативні акти держави не повинні суперечити нормам jus cogens, Статуту ООН та ін. А міжнародні договори не мають суперечити конституції та іншим нормам внутрішнього права особливо важливого значення.

Верховенство Конституції України відносно міжнародних договорів України спонукає йти далі, аналізуючи співвідношення міжнародних договорів України з не менш важливим видом джерел конституційного права України – законами України. Дослідження даної проблеми ускладнюється відсутністю конституційних положень, які б чітко визначали співвідношення міжнародних договорів України та законів України, а також відсутністю деяких важливих нормативно-правових актів, зокрема, законів “Про закони і законодавчу діяльність” та “Про нормативно-правові акти”, які б закріплювали офіційну класифікацію законів та їх співвідношення з міжнародно-правовими актами.

Ключовими у визначенні співвідношення міжнародних договорів України та законів України виступають Конституція України (ч.2 ст.9) та Закон України „Про міжнародні договори України” (ч. 2 ст.19).

З проголошенням незалежності і прийняттям першого у незалежній Україні Закону „Про міжнародні договори України” правило „винятковості” не вичерпало себе, а продовжило діяти. За Законом міжнародний договір мав ратифікуватися шляхом прийняття спеціального закону про ратифікацію, прийняття якого у Конституції 1996 р. не було передбачено. Тому цілком справедливим було визнання ч. 1 ст.7 Закону Конституційним Судом України таким, що не відповідає Конституції України [3, с. 101].

Закон України „Про міжнародні договори України” від 29 червня 2004 р. також не відмовився від правила „винятковості”, хоча ст.19, що визначає порядок дії міжнародних договорів України була приведена у відповідність до Конституції України. Отже, розглянемо цю статтю детальніше, попередньо звернувшись до ст. 9 Конституції України, яка з огляду на питання, що розглядається, є вихідною.

Конституція України (ст. 9) лаконічно визначає, що чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України є частиною національного законодавства, не наголошуючи на тому, що чинні міжнародні договори України мають пріоритет над законами України.

У Законі України „Про міжнародні договори України” (ст.19) зазначається:

1. чинні міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються в порядку, передбаченому для норм національного законодавства; 2. Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені в відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.

Як вже зазначалось, у попередньому Законі „Про міжнародні договори України” ст. 17 закріплювала: якщо міжнародним договором України, укладення якого відбулось у формі закону, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України, то застосовуються правила міжнародного договору України. Названий закон розроблявся і був ухвалений до прийняття Конституції України, втім положення Закону не були запозичені для Конституції. За законом, пріоритет над національним правовим актом міг мати виключно міжнародний договір України, ратифікований у формі закону. Інші міжнародні договори пріоритету над національними правовими актами мати не могли.

За законом 2004 р. встановлюється пріоритет норм чинних міжнародних договорів України щодо норм, передбачених у відповідних актах національного законодавства [100, с. 101].

Ст. 92 Конституції України встановлює, що виключно законами України визначаються, зокрема, права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов’язки громадянина; громадянство, статус іноземців та осіб без громадянства та ін. Можна дійти висновку, що Конституція України виключає можливість регулювання визначених питань будь-яким іншим правовим актом окрім закону. Чи можуть чинні міжнародні договори України врегульовувати визначене у ст. 92 Конституції України коло відносин? На нашу думку, так.

Ця стаття Конституції є гарантією того, що найважливіші суспільні відносини будуть врегульовані актом вищої юридичної сили – законом, а не підзаконним актом, прийнятим главою держави, урядом, чи міністерством. Чинні міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України у формі прийняття закону про ратифікацію, надає міжнародному договору юридичної сили закону, ставить міжнародний договір України на один рівень із законом і, безперечно, є можливим те, що міжнародні договори України будуть регулювати відносини, визначені у ч. 1 ст. 92 Конституції України. Загальновідомим є те, що великий масив міжнародних договорів України стосується саме проблем гарантій, забезпечення та захисту прав і свобод людини і громадянина, питань громадянства, правового статусу осіб без громадянства, біженців, прав дітей, жінок та ін. Було б неприпустимим виключення такого масиву фундаментальних міжнародно-правових актів, які втілюють загальнолюдські цінності і ідеали із кола тих правових актів, які підлягають застосуванню в Україні.

Слід згадати, що у главі 13 Закону України „Про Конституційний Суд України” закріплюється можливість провадження у справах щодо конституційності правових актів, якими суперечливо регулюється порядок реалізації конституційних прав та свобод людини і громадянина. Предметом конституційного провадження може бути вирішення спірних питань щодо конституційності норм двох чи більше законів або актів міжнародного права, визнаних обов’язковими на території України, що встановлюють різний порядок реалізації одних і тих самих конституційних прав та свобод, чим суттєво обмежуються можливості їх використання (ст. 84). У рішенні Конституційного Суду України з цього приводу має бути визначено норми якого закону або акту міжнародного права є конституційними, а якого - неконституційними і, відповідно, нечинними. У такий спосіб на Конституційний Суд України покладається функція подолання колізії між законом і міжнародним договором, які не узгоджені між собою за змістом і встановлюють різні способи реалізації прав і свобод. Втім, критерії, за якими визначається суперечливість не закріплюються ні у Законі України „Про Конституційний Суд України”, ні у Законі України „Про міжнародні договори України”, в якому орган конституційної юрисдикції жодного разу не згадується. На нашу думку, слід доповнити названі закони відповідними положеннями.

У Законі України „Про Конституційний Суд України” не йдеться про пріоритетність норм міжнародних договорів, а навпаки підкреслюється начебто рівність цих двох видів правових актів і можливість визнання нечинним того, який не відповідає Конституції України. Можна сказати, що у згаданій статті пріоритетність навіть ратифікованого міжнародного договору ставиться під сумнів. Ще раз наголосимо, що автор вважає підхід, за яким чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких була надана Верховною Радою України, можуть бути у звичайному для національних нормативно-правових актів порядку визнані неконституційним і скасовані неприпустимим. Визнання неконституційним чинного міжнародного договору не може бути звичайною подією (підписали – скасували) у діяльності нашої держави, а виключно екстраординарною, оскільки тягне за собою односторонню відмову від зобов’язань за міжнародним договором. Тому конституційність міжнародного договору, як абсолютне правило, має встановлюватися на доратифікаційній (до затвердження) стадії. Після ратифікації (якщо така передбачається законом) чи затвердження міжнародний договір може скасовуватись у виключних випадках (зокрема міжнародні договори до яких Україна приєдналася в порядку правонаступництва) [7, с. 77].

Не менш важливим питанням, яке пов’язано з проблемою співвідношення міжнародних договорів і законів України є питання про набуття чинності міжнародними договорами, особливо тими, що визначають систему прав і свобод людини і громадянина. Міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства. Тому на них поширюється порядок набуття чинності, передбачений ст. 57 Конституції України для законів та інших нормативно-правових актів України. А саме: закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов’язки громадян, не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, є нечинними. Чи може застосовуватися міжнародний договір, ратифікований Верховною Радою України, який стосується прав і обов’язків людини і громадянина, чи можна стверджувати його пріоритет над законом, якщо міжнародний договір не доведений до відома населення? Поза всяким сумнівом – ні. Отже, реальний пріоритет над національними законами, які доводяться до відома суб’єктів права шляхом опублікування в офіційних виданнях чинні міжнародні договори України будуть мати лише тоді, коли будуть у повному обсязі опубліковані принаймні у „Зібранні діючих міжнародних договорів України”, яке за Законом „Про міжнародні договори України” (ч.2 Прикінцевих положень) вже мало з’явитися.

У ч. 2 ст. 92 Конституції визначається коло суспільних відносин, які регулюються виключно законами України. Це, зокрема, Державний бюджет України, бюджетна система, порядок використання державних символів, державні нагороди та ін. Ключовим у з’ясуванні сутності конституційного положення, з огляду на питання, що розглядається, є слово „виключно”. Конституційне положення необхідно розуміти так, що визначені у статті суспільні відносини не можуть бути врегульовані нормативно-правовими актами підзаконного характеру, які за юридичною силою є підпорядкованими закону, а також міжнародними договорами, яким, як правило, надається пріоритет над нормами національних законів. Щодо таких законів міжнародні договори України, вірогідно, не можуть мати верховенства ще й тому, що такі закони стосуються найважливіших питань формування бюджетної системи держави, встановлення податків, зборів, національної валюти, державних символів, державних свят та ін. суто внутрідержавних питань.

Щодо конституційних законів, під якими вірогідно визначати закони, які вносять зміни і доповнення до Конституції, міжнародні договори не можуть мати пріоритету, оскільки конституційні закони мають таку саме юридичну силу, як і Конституція України. Отже, пріоритет міжнародних договорів України не може поширюватися на цей вид законів України.

Слід також наголосити, що міжнародний договір України, який не потребує ратифікації відповідно до закону, може суперечити нормам, що містяться у законах. Для узгодження протиріч між таким міжнародним договором і законом необхідно внести зміни до деяких національних законодавчих актів і, можливо, навіть, скасувати окремі з них. Чи може укладання міжурядового міжнародного договору спричинити такі наслідки? На нашу думку, якщо буде мати місце така ситуація, за якою міжнародний договір, який не виноситься на розгляд Верховної Ради України для надання згоди на його обов’язковість, потребує внесення змін до законів, ухвалення чи відміни законів, він має бути направлений до парламенту для ратифікації з одночасним прийняттям, зміною, відміною необхідних законів. У такому випадку, можливим буде пріоритет такого міжнародного договору щодо національних законів [3, с. 103].

Міжнародні договори України, не ратифіковані парламентом, проте затверджені Президентом України чи Кабінетом Міністрів України мають пріоритет відносно актів Президента та Уряду. Міжвідомчі міжнародні договори мають пріоритет відносно актів відповідних відомств і в жодному випадку, підкреслюємо, не можуть мати пріоритет щодо законів України. Така позиція, на нашу думку, має бути закріплена у законодавстві щодо статусу міжнародних договорів України.

Можна погодитись з думкою І.П. Бліщенко, який вважає, що ратифікація означає визнання договору на території держави нарівні з національним законом. Втім, не можна визнати справедливість пропонованого ним положення про те, що оскільки норми ратифікованих міжнародних договорів та законів є нормами рівної юридичної сили, то їх дія на території держави відбувається за принципом lex posterior degorat priori (новий закон відміняє попередній).

Після ратифікації договір залишається договором за своєю сутністю та змістом і законом не стає. Ратифікований договір не є „новий закон”, це акт, що має силу закону, на основі закону. Як зазначає В.Скомороха, ставши частиною національного законодавства України, норма міжнародного договору не трансформується в нову національну норму, а реалізується самостійно.

Ми не погоджуємося з позицією авторів, які вважають що шляхом ратифікації міжнародний договір перетворюється з міжнародно-правового акту на внутрідержавний і, відповідно, може бути відмінений наступним внутрідержавним актом – законом.

Міжнародні договори за своїм змістом бувають досить близькими до норм національного права, тому існує вірогідність протиріч між ними. Саме тому у державах, які визнають принцип пріоритету міжнародних договорів над національними правовими актами (законами), передбачається складна, копітка робота різних державних органів щодо попередження можливих колізій між міжнародними договорами, які укладає держава, та національними правовими актами, а також узгодженість новостворених законів з уже взятими державою міжнародними зобов’язаннями за міжнародними договорами. Вважаємо, такий досвід має бути запозичений Україною.

Які складові елементи узгодження міжнародних договорів і законів? Що розуміємо під узгодженістю законів і міжнародних договорів України.

П.М. Рабинович з цього приводу зазначає: якщо зміст міжнародної норми викладено у вигляді формально визначених ознак поведінки, подій предметів, явищ, відповідність між міжнародно-правовою нормою та законом встановлюється за такими критеріями:

- закон конкретизує міжнародно-правову норму і співвідноситься з нормою міжнародного права як особливе і загальне;

- закон деталізує норму міжнародного права (співвідношення частина-ціле). Якщо міжнародно-правова норма формулюється шляхом зазначення ознак поведінки, не визначених у формальному відношенні, зокрема: міжнародно-правова норма містить вказівку на певну соціально змістовну діяльність, закон має служити засобом для досягнення мети, яка зафіксована у міжнародно-правовому акті. Якщо міжнародно-правовий акт вміщує норми з так званими оціночними поняттями, то закон повинен містити такі норми, які матимуть таку ж соціальну значимість.

Чи передбачено у законодавстві України такий механізм узгодження міжнародних договорів і законів?

Було б безпідставним стверджувати, що в Україні не передбачені засоби узгодження міжнародних договорів України і законів України. Зокрема, п.7.ст. 9 Закону України „Про міжнародні договори України” встановлює: якщо на ратифікацію подається міжнародний договір, виконання якого потребує прийняття нових або внесення змін до чинних законів України, проекти таких законів подаються на розгляд Верховної Ради України разом з проектом закону про ратифікацію і приймаються одночасно. Сутність даної статті зводиться до того, що держава в особі парламенту, який ратифікує міжнародний договір, не має права лише формально висловити свою згоду на обов’язковість міжнародного договору. Вона зобов’язана ухвалити закони, за допомогою яких можливо буде реалізувати положення міжнародних договорів, а також не припустити такої ситуації, що укладений міжнародний договір буде вносити дисонанс у систему національних нормативно-правових актів. Положення національних законів мають бути узгоджені з положеннями міжнародних договорів, аби не ускладнювати процес правозастосування. Ратифікація міжнародного договору України передбачає одночасне внесення змін до національних законів, або прийняття нових, відповідних міжнародному договору [2, с. 99].

В Законі України „Про міжнародні договори України” 1993 р. у ст. 18 теж закріплювалось, що у випадках, коли для виконання міжнародного договору України необхідно ухвалення закону України чи постанови Верховної Ради України, указу Президента України, постанови Уряду України, заінтересовані міністерства, інші центральні органи державної виконавчої влади України, Уряд Автономної Республіки Крим за погодженням з Міністерством юстиції України у встановленому порядку подають пропозиції про прийняття відповідного акта. Важко пояснити, чому відповідна стаття відсутня у новій редакції закону.

Слід зазначити, що у ст. 9.4.4. Регламенту Верховної Ради України також зазначається, що до договорів, що вносяться до Верховної Ради на ратифікацію, додаються: проекти законів або змін і доповнень до чинних законів чи пропозицій про підготовку і прийняття законів або внесення змін і доповнень до чинних законів, що випливають з цих договорів. Проекти законів України, змін і доповнень до чинних законів, пропозицій про прийняття нових законів або внесення змін і доповнень до чинних законів, проекти актів Верховної Ради, спрямовані на виконання міжнародних договорів, подаються Верховній Раді за погодженням з Міністерством юстиції України (ст. 9.4.7.).

Сучасна міжнародна-правова наука та практика виходять із того, що узгодження національних правових актів з міжнародним правом не тільки суб’єктивне право, але й обов’язок. Сторона договору має привести своє законодавство у відповідність з міжнародно-правовими приписами, аби останні ефективно виконувалися. Не тільки прийняття, а й неприйняття необхідного закону може викликати міжнародно-правову відповідальність держави. У міжнародному праві немало приписів, що визначають відповідальність за невиконання чи неналежне виконання узгодження норм двох систем права.

У законодавстві України не передбачено процедури визначення відповідності законів та інших правових актів міжнародним договорам України, принаймні тим, згода на обов’язковість надана Верховною Радою України. На нашу думку, якщо Українська держава розраховує закріпити у майбутньому пріоритет чинних міжнародних договорів над актами національного законодавства, а можливо й міжнародного права у цілому, а також сподівається на повагу та серйозне ставлення з боку інших держав і міжнародних організацій, необхідним є запровадження механізму перевірки відповідності законів та підзаконних актів чинним міжнародним договорам України, належна регламентація якого має з’явитися у Законі України „Про міжнародні договори України” або у спеціально розробленому законі.

На превеликий жаль, ті заходи, яких вживає парламент, глава держави та уряд щодо приведення у відповідність з міжнародними договорами України законів та інших правових актів є недостатніми. Колишній Голова Верховної Ради України О. Ткаченко зазначав, що не було жодного випадку, коли б парламент заслухав питання про стан виконання нашою державою своїх міжнародних зобов’язань, зазначаючи, що навіть важко уявити собі, скільки вимог висунуто підписаними міжнародними договорами до України, а також скільки зобов’язань наша держава має виконати.

Проблема співвідношення міжнародних договорів України і законів, з огляду на верховенство у системі джерел конституційного права України Конституції, має такі важливі аспекти: Конституція України не містить положень, які давали б підстави стверджувати абсолютний пріоритет міжнародних договорів України над законами України. Прийнятий на основі Конституції Закон України „Про міжнародні договори України” від 29 червня 2004 р. встановлює правило „виключності”, для вирішення питання про співвідношення міжнародних договорів України і законів України, за яким у разі суперечливого регулювання правовідносин актами законодавства України та міжнародними договорами, пріоритет матиме норма міжнародного договору. Таким чином пріоритет норм міжнародного договору над національним законом визначається виключно у разі їх суперечності. Втім, реалізація міжнародних договорів України вимагає закріплення принципу переважного значення, принаймні, ратифікованих Верховною Радою України міжнародних договорів України, який з огляду на його установчий характер може бути закріплений виключно у Конституції України. Для того, щоб принцип переважного значення ратифікованих Верховною Радою міжнародних договорів України працював, необхідно [72]:

- при ухваленні законів, які регулюють ті самі відносини, що й чинні міжнародні договори України, держава в особі законодавчого органу влади – парламенту – рішуче має включати до законів застереження, змінювати окремі положення для захисту положень міжнародних договорів;

- здійснити заходи на основі зусиль виконавчих та законодавчого органів держави для забезпечення того, щоб не приймались закони, які могли порушувати положення чинних міжнародних договорів. Держава, укладаючи міжнародний договір, добровільно бере на себе самозобов’язання, у тому числі й ті, що стосуються прийняття, зміни чи скасування правових актів і зобов’язана їх добросовісно виконати;

- запровадити і законодавчо закріпити процедуру перевірки Конституційним Судом України відповідності міжнародним договорам України законів та підзаконних актів;

- розробити порядок вирішення колізій між нормами міжнародних договорів і національних правових актів насамперед законів. Якщо правовідносини врегульовані нормами міжнародного і національного права, ні міжнародний договір не може автоматично відмінити національний закон, ні національний закон не може діяти всупереч вимог міжнародного договору. Два види актів мають бути погоджені;

- зробити все можливе (перш за все шляхом опублікування автентичних текстів міжнародних договорів України чи їх перекладів українською мовою), аби судові органи обґрунтовували свої рішення не тільки національними нормативно-правовими актами (законами), а й положеннями міжнародних договорів України, що буде свідченням рішучості держави поважати свої міжнародні зобов’язання та забезпечувати почесне місце цих зобов’язань у внутрішній правовій системі.

Висновки

Комплексне дослідження системи джерел конституційного права України дозволило сформулювати та обґрунтувати загальнотеоретичні висновки, найважливішими з яких є наступні:

Під міжнародним договором України – джерелом конституційного права України, необхідно розуміти угоду між Українською державою та державами, міжнародними організаціями та іншими суб’єктами міжнародного права про встановлення принципів та норм, які у національній правовій системі регулюють конституційно-правові відносини.

Міжнародні договори України як джерела конституційного права України мають такі ознаки:

- За сутністю міжнародні договори України об’єктивно відображають волю Українського народу, яка втілюється у зовнішньополітичній діяльності держави по укладанню міжнародних угод. Уповноважені особи, мають право укладати лише такі міжнародні договори, що будуть забезпечувати інтереси Українського народу та Української держави.

- За змістом чинні міжнародні договори мають загальнообов’язковий характер для суб’єктів конституційно-правових відносин. Вони мають безпосередньо застосовуватися.

- За формою об’єктивізації міжнародні договори України як джерела конституційного права є зовнішньою формою вираження, проявом буття об’єктивно існуючих міжнародно-правових норм та принципів, які мають застосовуватися в національній конституційно-правовій сфері.

Міжнародний договір України як джерело конституційного права слід розуміти як родове поняття, що охоплює всі найменування міжнародних договорів, які укладаються нашою державою у письмовій формі, серед яких найчастіше зустрічаються: конвенції, договори, декларації, пакти, угоди, протоколи, статути, юридичних розбіжностей між якими не існує. Втім, моніторинг міжнародних договорів України, дає підстави визначити, що серед міжнародних договорів – джерел конституційного права України за назвою домінують конвенції.

Джерелами конституційного права України є чинні міжнародні договори України, що стосуються предмету конституційно-правового регулювання. До них насамперед належать міжнародні договори України, які стосуються основних прав і свобод людини, питань громадянства, біженців, національних меншин, місцевого самоврядування та ін. Джерелами конституційного права України переважно виступають найважливіші з огляду на предмет регулювання міжнародні договори, які укладаються від імені України. Це, зокрема, міжнародні договори, що стосуються прав, свобод та обов’язків людини і громадянина.

Джерелами конституційного права України можна вважати чинні міжнародні договори України, опубліковані належним чином державною мовою в офіційних друкованих виданнях. Тільки ті міжнародні договори України можуть застосовуватися судами, державними органами, установами, які мають автентичні тексти українською мовою, а в разі, коли таких немає – їх офіційні переклади, опубліковані відповідно до чинного законодавства в офіційних друкованих виданнях і внесені до Єдиного державного реєстру нормативних актів.

Ст. 9 Конституції України закріплює, що чинні міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства, що означає „відкритість” конституційної системи України щодо дії норм міжнародного права, зокрема чинного міжнародного договору згода на обов’язковість якого надана Верховної Радою України у внутрідержавних відносинах. Міжнародні договори набувають статусу джерела конституційного права України і в цьому статусі мають застосовуватися у внутрідержавних конституційно-правових відносинах України у тому ж порядку, як і норми національного законодавства. Підтвердженням цього сьогодні є, зокрема, практика Конституційного Суду України, Верховного Суду України, загальних судів. Саме Конституція України, основний закон найвищої юридичної сили, надає можливість міжнародним договорам України бути частиною національного законодавства.

За ст. 9 Конституції, невід’ємною частиною національного законодавства України і системи джерел конституційного права України, є виключно ті міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

У такий спосіб Конституцією дискредитуються міжнародні договори України, які не потребують ратифікації відповідно до закону, а підлягають затвердженню Президентом України, Кабінетом Міністрів України, а також ті міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких була висловлена Президією Верховної Ради УРСР, чи Верховною Радою УРСР. З огляду на те, що джерелами конституційного права є багато міжнародних договорів України, які ратифіковані саме указами Президії Верховної Ради УРСР, вкрай необхідна чи зміна конституційних положень, чи, принаймні їх тлумачення Конституційним Судом України.

Доцільним, на наш погляд, є коригування конституційних положень щодо статусу міжнародних договорів України. Прийнятним, на нашу думку, буде закріплення у Конституції положення (ст.9), відповідно до якого: міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких надана у встановленому порядку, є невід’ємною частиною національного законодавства.

Враховуючи Преамбулу, ст. 8 та 9 Конституції України доходимо висновку про те, що Конституція України має абсолютне верховенство над національними правовими актами, а також пріоритет щодо міжнародних договорів України і, відповідно, займає у системі нормативно-правових актів – джерел конституційного права України найвищу сходинку.

Всі міжнародні договори України мають відповідати Основному Закону України. Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції, можливе лише після внесення змін до Конституції (ч. 2 ст. 9 Конституції). На розвиток конституційних положень п.3 ст. 4 Закону України „Про міжнародні договори України” запроваджує правову експертизу всіх проектів міжнародних договорів України на предмет відповідності Конституції України. Однак запровадження такої норми Законом має декларативний характер, оскільки у жодному законодавчому акті не розроблена відповідна процедура. Участь Конституційного Суду України в експертизі не передбачена.

Закріплення найвищої юридичної сили Конституції України є підставою для перевірки конституційності міжнародних договорів України, причому в Україні передбачено як попередній, так і наступний конституційний контроль. Детальніше конституційним законодавством врегульований наступний конституційний контроль, який передбачає можливість визнання неконституційним, і, відповідно, можливість скасування чинного міжнародного договору України.

Виходячи з того, що Українська держава проголошує у зовнішньополітичній діяльності відданість загальновизнаним принципам та нормам міжнародного права, серед яких надзвичайно важливим є фундаментальний принцип права міжнародних договорів pасta sunt servanda, а також наголошує на тому, що сумлінно виконує свої міжнародні договори (ст. 34 Закону України „Про міжнародні договори України”), вважаємо, що чинний міжнародний договір України може бути скасований лише у виключних випадках, чітко визначених у законі, відповідно до встановленої процедури.

Втім, аналіз Закону України „Про міжнародні договори України”, а також Закону України „Про Конституційний Суд України” свідчить про відсутність належної регламентації цього питання. Замість вироблення механізму попередження суперечностей між Конституцією та міжнародним договором, що укладається у законодавстві закріплюється найлегший спосіб вирішення даної проблеми - скасування Україною в односторонньому порядку міжнародної домовленості та відмова від взятих зобов’язань.

Для попередження колізій між міжнародними договорами та Конституцією України вважаємо доцільним закріпити за Конституційним Судом функцію здійснення перевірки відповідності Конституції всіх міжнародних договорів України до набуття ними чинності і внести відповідні зміни до Конституції України та Закону України „Про Конституційний Суд України”.

Чинне законодавство України, має бути вдосконалено в частині надання права звернення до Конституційного Суду України з питань дачі висновків щодо конституційності міжнародних договорів України, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов’язковість Верховній Раді України, яка у процесі розгляду законопроекту може з’ясувати неконституційність міжнародного договору України і доповнити ст. 9 Закону України „Про міжнародні договори України” пунктом 10 такого змісту: „Під час розгляду законопроекту про ратифікацію міжнародного договору України, Верховна Рада України має право звернутися до Конституційного Суду України для надання висновку щодо конституційності міжнародного договору України, поданого на ратифікацію”.

Внесення відповідних змін сприятиме тому, що зазначені Закони будуть також узгоджені з Регламентом Верховної Ради України, яким передбачено можливість звернення Верховної Ради до Конституційного Суду України з визначених питань. Відповідні зміни мають бути внесені й до Конституції України (ст. 151).

Найвища юридична сила Конституції, її верховенство у системі нормативно-правових актів – джерел конституційного права України не виключає, як закріплено у ч.2 ст. 9 Конституції України, можливості укладення міжнародних договорів України, які їй суперечать. Це є можливим після внесення відповідних змін до Основного Закону. Закон України „Про міжнародні договори України” це питання обходить. Тому вважаємо необхідним доповнити ст. 4 Закону наступним пунктом: „Міжнародний договір України, який суперечить Конституції України може бути укладений виключно після внесення змін до Основного закону”. На розвиток цього положення доцільною була б розробка і прийняття спеціального Закону України „Про порядок укладення та ратифікації міжнародних договорів України, що суперечать Конституції України”, який би детально врегулював це питання, або детальна регламентація цього питання у Законі України „Про міжнародні договори України”.

Ключовими у визначенні співвідношення міжнародних договорів України та законів України виступають Конституція України (ч.2 ст.9) та Закон України „Про міжнародні договори України” (ч. 2 ст.19). Аналіз конституційних положень свідчить про те, що Конституція не врегульовує це питання, а прийнятий на її основі Закон України „Про міжнародні договори України” пропонує при визначенні співвідношення міжнародних договорів та законів використовувати правило „виключності”, відоме й радянському праву, відповідно до якого пріоритет норм міжнародного договору над національним законом визначається виключно в разі їх суперечності.

Пріоритет над законами можуть мати міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, і в жодному разі – міжнародні договори, затверджені Президентом, Урядом, чи центральним органом виконавчої влади.

Актуальним з огляду на предмет дослідження є питання доцільності закріплення на конституційному рівні пріоритету міжнародних договорів над законами та іншими нормативно-правовими актами (окрім Конституції України). Конституція України безпосередньо не закріплює пріоритет міжнародних договорів України над нормами національного законодавства, як не закріплює верховенства міжнародного права над національним у цілому. Втім, поширеною серед представників вітчизняної науки міжнародного права є точка зору про необхідність визнання та закріплення на конституційному рівні примату міжнародного права.

Аналізуючи недосконале, недопрацьоване національне законодавство, яке фрагментарного регулює відносини, пов’язані з укладанням, набуттям чинності, дією та ін. міжнародних договорів України, за умов відсутності чіткої регламентації перевірки конституційності міжнародних договорів, які укладаються нашою державою, нерозробленості процедури внесення змін до Конституції у разі укладення міжнародного договору, що суперечить Основному Закону, закріплення пріоритету міжнародних договорів над національними правовими актами стане беззмістовною декларацією. Підґрунтям для закріплення цього принципу має стати: створення Концепції статусу міжнародних договорів України та Концепції реалізації міжнародних договорів України; розробка нового і внесення змін до чинного законодавства щодо статусу міжнародних договорів України; розробка і запровадження порядку перевірки конституційності всіх міжнародних договорів, які укладаються нашою державою за обов’язкової участі Конституційного Суду України; забезпечення опублікування і, відповідно, доступності всіх чинних міжнародних договорів і тих договорів, які Українська держава укладатиме у майбутньому; запровадження процедури визначення відповідності чинним міжнародним договорам України законів, та інших національних нормативно-правових актів; забезпечення виконання міжнародних договорів України, встановлення відповідальності за їх невиконання, посилення парламентського контролю за станом виконання міжнародних договорів України, і, взагалі, розширення функцій парламенту щодо здійснення зовнішньополітичних функцій держави.

Виключно при комплексному розв’язанні цих проблем будуть створені умови, за яких внесення змін до Конституції щодо примату міжнародних договорів та міжнародного права стане закономірною необхідністю, констатацією руху нашої держави у напрямку цивілізованого співробітництва з іншими суб’єктами міжнародного права. За таких умов Українська держава зможе не просто брати на себе зобов’язання, укладаючи міжнародний договір, але й сумлінно їх виконувати.

Список використаних джерел

1. Абдулаев М.И. Примат международного права над внутригосударственным: история и современность / М.И. Абдулаев // Известия ВУЗов. Правоведение. – 1992. – №4. – С. 44-50.

2. Авер’янов В.Б. Органи виконавчої влади в Україні / В.Б. Авер’янов. – К., ІнЮре, 1997. – 48 с.

3. Алексеев С.С. Азбука закона. / С.С, Алексеев. – Свердловск: Серед.-Урал. кн. изд-во, 1982. – 161 с.

4. Антонович М. Міжнародне публічне право: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. зал. / М. Антонович. – К.: Вид. дім „КМ Академія”, 2003. – 308 с.

5. Арановский К.В. Государственное право зарубежных стран. / К.В. Арановський. – М., «ФОРУМ» - «ИНФРА-М», 1998. – 488 с.

6. Баглай М.В. Конституционное право Российской Федерации. / М.В. Баглай, Б.Н. Габричидзе. – М.: Бек, 1998. – 519 с.

7. Баймуратов М.О. Міжнародне право. / М.О. Баймуратов. – Х.: „Одіссей”, 2001. – 672 с.

8. Баймуратов М.О. Правова природа міжнародних стандартів гуманітарного співробітництва / М.О. Баймуратов. // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. – 1997. – № 3. – С.3-18.

9. Батанов О. Статут територіальної громади – основний нормативний акт місцевого самоврядування / О. Батанов. // Право України. – 2004. – № 7. – С. 30-34.

10. Безрукова А.В. Конституция, Основной закон и международные договора: правовая природа и соотношение / А.В. Безрукова // Конституционное и муниципальное право. – 2005. – №7. – С. 9-11.

11. Блищенко И.П. Международное и внутригосударственное право. / И.П. Блищенко. – М., Госюриздат, 1960. – 239 с.

12. Бобровник С.В. Система законодавства України: актуальні проблеми та перспективи розвитку. / С.В. Бобровник, О.Л. Богінич. – К.,1994. – 123 с.

13. Бурчак Ф.Г. Президент України. / Ф.Г. Бурчак. – К.: Ін Юре, 1997. – 24 с.

14. Буткевич В.Г. Характеристика связей международного и внутригосударственного права / В.Г. Буткевич. // Вестник Киевского университета. Международные отношения и международное право – 1979. – № 8. – С. 13-20.

15. Василенко В.А. Правові аспекти участі УРСР у міжнародних відносинах. / В.А. Василенко. – К.: Політвидав України, 1984. – 207 с.

16. Васильченко О.П. Класифікація законів як джерел конституційного права України / О.П. Васильченко. // Концепція розвитку законодавства України. Матеріали науково-практичної конференції. – К., 1996. – С. 142-143.

17. Вильданова М.М. Французская доктрина о формах права. / М.М. Вильданова. // Проблемы совершенствования советского законодательства. – 1987. – № 38. – С. 67-72.

18. Висновок Конституційного Суду України від 11 липня 2001 р. №3-в / 2001 у справі про надання висновку щодо відповідності Конституції України Римського Статуту Міжнародного Кримінального суду (справа про Римський Статут) // Вісник Конституційного Суду України. – 2001. – № 4. – С. 35 - 44.

19. Гегель Г.-В.-Ф. Введение к „Философии права” / Г.-В.-Ф. Гегель Собрание сочинений. – Т.7 – М., 1963. – 425 с.

20. Георгіца А.З. Конституційні принципи: проблеми теорії та їх втілення в основних законах сучасних держав / А.З. Георгіна. // Науковий вісник Чернівецького університету. – Правознавство – 2000. – Вип. 75. – С. 69-73.

21. Головатий С.П. Конституційний Договір як складова новітнього конституційного процесу в Україні / С.П. Головатий / Конституція незалежної України У 3-х кн. Книга перша. Документи, коментарі, статті. Упор. С.П. Головатий. – Київ, УПФ, Вид-во „Право”, 1995. – С. 35-51.

22. Грищенко А.В. Правовий закон: питання теорії та практики в Україні: Автореф. дис... канд. юрид. наук. / А.В. Грищенко. – К., 2002. – 18 с.

23. Декларація про державний суверенітет України. Прийнята Верховною Радою УРСР 16 липня 1990 р. // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1990. – №31. – Ст.429.

24. Денисов В.Н. Статус міжнародних договорів в Конституції України / В.Н. Денисов // Вісник Академії Правових Наук України. – 1997. – № 1. – С. 29 – 36.

25. Договір між Україною та Грузією про запобігання виникненню випадків подвійного громадянства та усунення вже існуючого подвійного громадянства від 28 жовтня 1997 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.

26. Договір між Україною та Чеською Республікою про правову допомогу в цивільних справах від 28 травня 2001 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.

27. Договір про дружбу та співробітництво між Україною Литовською Республікою від 8 лютого 1994 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.

28. Додаткова конвенція про скасування рабства, работоргівлі та інститутів і звичаїв, подібних до рабства [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.

29. Додатковий протокол до Європейської рамкової конвенції про транскордонне співробітництво між територіальними общинами або властями [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.

30. Євінтов В.В. До питання про формування міжнародно-правової позиції України. / В.В. Євінтов – Вип.10 – К., 1993. – 38 с.

31. Європейська конвенція про боротьбу з тероризмом. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.

32. Європейська конвенція про громадянство. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.

33. Європейська конвенція про запобігання катуванням та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.

34. Європейська конвенція про запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.

35. Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.

36. Європейська рамкова конвенція про транскордонне співробітництво між територіальними общинами або властями. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.

37. Європейська соціальна хартія. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.

38. Європейська угода про осіб, які беруть участь у процесі Європейського суду з прав людини. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.

39. Європейська хартія місцевого самоврядування. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.

40. Європейська хартія регіональних мов або мов меншин. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.

41. Європейський Суд з прав людини: Рішення щодо України / М-во юстиції України. - К.: Видавничий дім „Ін Юре”, 2001. – 96 с.

42. Загальна декларація прав людини. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.

43. Заєць А.П. Правова держава в контексті новітнього конституційного досвіду. / А.П. Заєць. – К.: Парламентське вид-во, 1999. – 247 с.

44. Закон України „Про Всеукраїнський і місцеві референдуми” від 3 липня 1991 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 33. – Ст. 443.

45. Закон України „Про дію міжнародних договорів на території України” // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – №10. – Ст.137.

46. Закон України „Про Конституційний Суд України” // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 49. – Ст.272.

47. Закон України „Про міжнародні договори України” від 22 грудня 1993р. // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 10. – С. 45.

48. Закон України „Про міжнародні договори України” від 29 червня 2004р. // Відомості Верховної Ради України. – 2004. – № 50. – С. 540.

49. Закон України „Про правонаступництво України” 12 вересня 1991 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 46. – С. 617.

50. Закон України „Про приєднання до Статуту Ради Європи” // Відомості Верховної Ради України. – 1995. – № 38. – Ст. 287.

51. Історія української конституції. – Київ, Вид-во Право, 1997. – С. 31-46.

52. Козюбра М.І. Суд і право творення / М.І. Козюбра / Законотворчість. Проблеми гармонізації законодавства України з міжнародним правом. Зб. наук.-практ. матер. Вип. 4. – К., 2005. – С. 103-104.

53. Колодій А.М. Принципи права України: Монографія. / А.М. Колодій. – Київ: Юрінком Інтер, 1998. – 208 с.

54. Конвенція Організації Об’єднаних Націй проти транснаціональної організованої злочинності. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.

55. Конвенція про боротьбу з торгівлею людьми і з експлуатацією проституції третіми особами / Українська РСР у міжнародних відносинах. Міжнародні договори, конвенції, угоди та інші документи, які складені за участю Української РСР або до яких вона приєдналася (1945-1957) / Упор: К.С. Забігайло, М.К. Михайлівський. Відп. ред. Л.Х. Паламарчук. – К., 1959. – 751с. – С. 204-212.

56. Конвенція про боротьбу з торгівлею людьми і з експлуатацією проституції третіми особами. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.

57. Конвенція про громадянство одруженої жінки 20 лютого 1957 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.

58. Конвенція про забезпечення прав осіб, які належать до національних меншин СНД. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.

59. Конвенція про запобігання злочину геноциду та покарання за нього // Українська РСР у міжнародно-договірних відносинах. Зб. документів 1966-1975. / Упор. і авт. комент. Ю.К. Качуренко. – К.: Політвидав України,1985. – С. 145-152.

60. Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок // УРСР у міжнародно-договірних відносинах. Зб. докум. 1976-1985 / Упор. і авт. комент. Ю.К. Качуренко. – К.: Політвидав України. – 1986. – 360 с.

61. Конвенція про політичні права жінок // Українська РСР у міжнародних відносинах. Міжнародні договори, конвенції, угоди та інші документи, які складені за участю Української РСР або до яких вона приєдналася (1945-1957) / Упор: К.С. Забігайло, М.К. Михайлівський. Відп. ред. Л.Х. Паламарчук. – К., 1959. – 751с. – С. 222-224.

62. Конвенція про права дитини // Зібрання чинних міжнародних договорів України: Офіційне видання / За заг. ред. А.М. Зленка. – Т. 1: 1990-1991рр. – К.: Видавничий Дім „Ін Юре”, 2001. – 456 с.

63. Конвенція про скасування рабства, работоргівлі та інститутів і звичаїв, подібних до рабства // УРСР на міжнародній арені. Зб. документів і матеріалів 1944-1961 рр. – Політвидав. К., 1963. – 576 с.

64. Конвенція про скорочення без громадянства. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.

65. Конвенція про скорочення безгромадянства 30 серпня 1961р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.

66. Конвенція про стандарти демократичних виборів, виборчих прав і свобод у державах-учасницях Співдружності Незалежних Держав [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.

67. Конвенція про статус апатридів. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.

68. Конвенція про статус біженців. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.

69. Конвенція про статус біженців. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.

70. Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, 10 грудня 1984 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.

71. Конституції нових держав Європи і Азії. – К.: Українська Правнича Фундація, Вид-во „Право”, 1996. – 544 с.

72. Конституція України, прийнята 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – №30. – Ст. 141.

73. Конституція Чеської Республіки / Конституції нових держав Європи і Азії Упоряд. С. Головатий. – К.: Укр. Правн. Фундація. Вид-во „Право”, 1996. – 544 с.

74. Котюк В.О. Теорія права. / В.О. Котюк. – К.: Вентурі, 1996. – 208 с.

75. Кравченко В.В. Конституційне право України. Навчальний посібник. / В.В. Кравченко. – К.: Атіка, 2000. – 320 с.

76. Ладиченко В.В. Комплексний підхід до принципів права / В.В. Ладиченко. // Держава і право. Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки – 2004. – Вип. 26. – С. 73-77.

77. Лисенкова О.С. До питання про співвідношення міжнародного права і національного законодавства України. / О.С. Лисенкова / Законодавство України та міжнародне право (Проблеми гармонізації). Збірник наукових праць. – Вип. 4. – К.,1998. – С. 260-268.

78. Лінецький С. Органічні закони та Конституція України / С. Лінецький. // Конституційний моніторинг. Інформаційно-аналітичний бюлетень. Вип.1. – вересень 1996. – С. 24-28.

79. Лукашук І.І. Міжнародне право / І.І. Лукашук, В.А. Василенко. – К.: Вища школа, 1971. – 378 с.

80. Луць Є.А. Європейська модель конституційно-правового механізму взаємодії міжнародного і національного права. / Є.А. Луць. // Науковий вісник Чернівецького університету. Вип. 75. – Правознавство. – 2000. – С. 17-24.

81. Мартиненко П. Конституція України і міжнародне право: аспекти взаємодії. / П. Мартиненко. // Вісник Конституційного Суду України. – 2000. – № 3. – С. 56-80.

82. Мартиненко П. Місце і роль Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року в конституційно-правовому механізмі України. / П. Мартиненко. / Актуальні проблеми конституційної юрисдикції: сучасність і перспективи розвитку: матер. наук.-практ. конф. Київ 16-18 жовтня 2001 р. – К.: „Юрінком Інтер”, 2002. – 272с.

83. Мартиненко П.Ф. Функції джерел права: внесок в теорію правової політики. / П.Ф. Мартиненко. // Вісник Київського університету. Суспільно-політичні науки. Вип. 6. – 1992. – С. 3-16.

84. Мелащенко В.Ф. Основи конституційного права України: Курс лекцій для студентів юридичних вузів і факультетів. / В.Ф. Мелещенко. – К., 1995. – 240 с.

85. Меморандум про взаєморозуміння між Урядом України та Радою Європи щодо створення в Україні Бюро інформації Ради Європи та його правового статусу [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.

86. Мережко О.О. Право міжнародних договорів: сучасні проблеми теорії і практики. / О.О. Мережко. – К.: Таксон, 2002. – 344 с.

87. Мережко О.О. Становлення правової системи України в контексті сучасного міжнародного права. / О.О. Мережко, М.І. Неліп. – К., 1998. – 425 с.

88. Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: // www.zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.

89. Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації // Українська РСР у міжнародно-договірних відносинах. Зб. документів 1966-1975. / Упор. і авт. комент. Ю.К. Качуренко. – К: Політвидав України, 1985. – 341с. – С. 89-104.

90. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1976. – № 25. – Ст. 198.

91. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1976. – № 25. – Ст. 198.

92. Молдован В.В. Конституційне право: опорні конспекти. / В.В. Молдован, В.Ф. Мелещенко. – К.: Юмана, 1996. – 272 с.

93. Мурашин О.Г. Акти прямого народовладдя у правовій системі. / О.Г. Мурашин. – К.: Знання, 1999. – 182 с.

94. Назаренко Є.В. Закон в системі нормативно-правових актів України. / Є.В. Назаренко. // Право України. – №12. – 1995. – С. 11-18.

95. Овсій І.О. Зовнішня політика України (від давніх часів до 1944 року): Навч. Посібник. / І.О. Овсій. – Київ.: Либідь, 1999. – 240 с.

96. Овчаренко І.М. Закони у системі джерел (форм) права та їх класифікація: Автореф. дис... канд. юрид. наук. / І.М. Овчаренко. – К., 2004. – 21 с.

97. Оніщенко О.В. Конституція України як основне джерело конституційного права України: Автореф... дис. канд. юрид. наук. / О.В. Оніщенко. – К., 2005. – 19 с.

98. Опришко В.Ф. Актуальні проблеми парламентської реформи. / В.Ф. Опришко. // Парламентаризм в Україні: теорія і практика. Матеріали міжнародної науково-практичної конференції, 26 червня 2001 р. – Київ., 2001. – 658 с. – С. 64-80.

99. Пархоменко Н.М. Договір у системі форм права України: Монографія. / Н.М. Пархоменко. – К.: Вид. Дім „Юридична книга”. – 2000. – 184 с.

100. Петрова Л.В. Джерела права (критичний методологічний дослід). / Л.В. Петрова. // Вісник Академії правових наук України. – 1997. – № 1. – С. 65-76.

101. Плющ І.С. Парламентаризм в Україні – шляхи та тенденції розвитку. / І.С. Плющ. // Парламентаризм в Україні: теорія і практика. Матеріали науково-практичної конференції. Київ 26 червня 2001 р. Інститут законодавства Верховної Ради України. – К., 2001. – С. 3-12.

102. Погорілко В. Джерела конституційного права України. / В. Погорілко, В. Федоренко. // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2003. – №5. – С. 14-25.

103. Погоріло В.Ф. Конституційне право України / В.Ф. Погорілко. – Київ, Наукова думка, 1999. – 734 с.

104. Погребняк С. Справедливість змісту нормативно-правових актів як умова їх правомірності. / С. Погребняк. // Вісник Академії правових наук України. – 2005. – №29 (41). – С. 41-50.

105. Рабінович П.М. Законодавство України та норми міжнародного права: критерії відповідності. / П.М. Рабинович. / Проблеми гармонізації законодавства України з міжнародним правом. Матеріали науково-практичної конференції. Жовтень 1998. – К., 1998. – С. 255-257.

106. Рабінович П.М. Основи загальної теорії права і держави. / П.М. Рабинович. – Бородянка, 1993. – 172 с.

107. Рамкова конвенція про захист прав національних меншин. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.

108. Резніченко С.В. До питання про джерело конституційного права. / С.В. Резніченко. // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. – 1997. – № 3. – С. 28-31.

109. Рішення Верховного Суду України від 3 грудня 2004 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.

110. Рішення Конституційного Суду України від 9 червня 1998 р. №8-рп/98 (справа щодо внесення змін до Конституції України) / Конституційне законодавство України (законодавчі акти, коментар, офіційне тлумачення): Збірник нормативних актів / автори упорядники: С.В. Лінецький, М.І. Мельник, А.М. Ришелюк. К.: Атіка, 2000. – 896 с.

111. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням Київської міської ради професійних спілок щодо офіційного тлумачення частини третьої статті 21 Кодексу законів про працю України (справа про тлумачення терміну "законодавство") від 9 липня 1998 року № 12-рп/98. / Конституційне законодавство України (законодавчі акти, коментар, офіційне тлумачення): Зб. нормативних актів / Автори-упорядники: С.В. Лінецький, М.І. Мельник, А.М. Ришелюк. – К.: Атіка. – 2000. – 896 с.

112. Рішення Конституційного Суду України у справі щодо тлумачення статей 3, 23, 31, 47, 48 Закону України „Про інформацію” та статті 12 Закону України „Про Прокуратуру” (справа К.Г. Устименка). [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.

113. Статут Співдружності незалежних держав. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.

114. Стецюк П.Б. Основи теорії конституції та конституціоналізм. Ч.1: Посібник для студентів. / П.Б. Стецюк. – Львів: Асторолябія, 2003. – 232 с.

115. Талько В.Л. Деякі проблеми ратифікації міжнародних договорів Верховною Радою України. / В.Л. Талько. // Парламентаризм в Україні: теорія і практика: Матеріали міжнародної науково-практичної конференції, присвяченої 10-й річниці з дня проголошення незалежності України та 5-й річниці з дня прийняття Конституції України. – К., 2001. – С. 607 - 608.

116. Тацій В.Я. Конституційне право України / В.Я. Тацій, В.Ф. Погорілко, Ю.М. Тодика. – К.: Український центр правничих студій, 1999. – 376 с.

117. Терлецький Д. Джерела конституційного та міжнародного права: співвідношення та взаємодія. / Д. Терлецький. // Право України. – 2005. – № 9. – С. 131-133.

118. Тесленко М. Правова природа актів Конституційного Суду України. / М. Тесленко. // Право України. – 2000. – №2. – С. 6-9.

119. Тимченко Л.Д. Розвиток українського законодавства і міжнародне право. / Л.Д. Тимченко. / Концепція розвитку законодавства України. Матеріали науково-практичної конференції. Травень 1996 р., Київ. Ін-т законодавства Верховної Ради України. – К., 1996. – С. 486-488.

120. Тихий В. Офіційне тлумачення Конституції і законів України Конституційним Судом України. / В. Тихий. // Вісник Конституційного Суду України. – 1998. – №4. – С. 40-45.

121. Тихонова Є.А. Питання співвідношення конституційного і міжнародного права. / Є.А. Тихонова. / Проблеми гармонізації законодавства України з міжнародним правом. Матеріали науково-практичної конференції. Жовтень 1998 р. Київ. – К., 1998. – С. 99-104.

122. Ткаченко О.М. Правова реформа в Україні та проблеми гармонізації національного законодавства з міжнародним правом. / О.М. Ткаченко. / Проблеми гармонізації законодавства України з міжнародним правом. Матеріали науково-практичної конференції. Жовтень 1998. – К., 1998. – С. 3-11.

123. Тодика Ю.М. Конституційне право як галузь права: конспект лекцій. / Ю.М. Тодика. – Х., Нац. юрид. академія, 1995. – 28 с.

124. Угода з питань, пов’язаних з поновленням прав депортованих осіб, національних меншин і народів 9 жовтня 1992 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.

125. Угода між Урядом України і Урядом Латвійської Республіки про передачу і приймання осіб 24 липня 1997 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.

126. Угода між Урядом України та ФРН про співпрацю у справах осіб німецького походження, які проживають в Україні. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.

127. Угода про створення Співдружності Незалежних Держав. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.

128. Ухвала Конституційного Суду України від 25 січня 2001 р. про припинення конституційного провадження у справі за конституційним поданням 54 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Постанови Верховної Ради України від 3 березня 1999 р. „Про приєднання Верховної Ради України до Угоди про Міжпарламентську Асамблею держав учасниць Співдружності незалежних держав” // Вісник Конституційного Суду України. – 2001. – № 1. – С. 20-31.

129. Факультативний протокол до Конвенції про ліквідацію усіх форм дискримінації щодо жінок. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.

130. Фрицький О.Ф. Конституційне право України: Підручник. / О.Ф. Фрицький. – К.: Юрінком Інтер, 2002. – 535 с.

131. Шевченко О.О. Історія українського права / О.О. Шевченко. – К.: Олан, 2001. – 214 с.