Тези - 21 питання - Економіко-правові засади охорони і раціонального використання природних ресурсів

« Назад

Раціональне природокористування: стан інноваційно-інвестиційного забезпечення

Природні ресурси дуже різноманітні, як і можливості їх застосування в господарстві і побуті, вони є складовою частиною матеріально-технічної бази суспільного виробництва. Раціональне природокористування спрямоване на забезпечення умов існування людства і отримання матеріальних благ, запобігання можливих шкідливих наслідків людської діяльності, на підтримання високої продуктивності природи та охорону і економне використання її ресурсів.

Метою роботи є аналіз системи знань про природні ресурси Землі,визначити проблеми оптимізації природного довкілля, розгляд наукової основи раціонального природокористування, визначити принципи раціонального та нераціонального природокористування, структура державного апарату управління раціонального природокористування, дослідити можливість зменшення природних ресурсів Землі.

Проблеми природокористування завжди були важливими для людства, але найбільшої актуальності вони набули в наш час, коли господарська діяльність людини викликала великі зміни природного середовища на всій планеті. Екологічні проблеми,які ввійшли в розряд найважливіших загальнолюдських проблем, є комплексними і в силу інтегральності наукового знання стосуються багатьох дисциплін, у тому числі й економічних. В основі вирішення багатьох екологічних проблем лежить злагоджений економічний механізм раціонального природокористування.

Окремі важелі, спрямовані на раціоналізацію природокористування. Раціональне природокористування повинно забезпечити повноцінне існування і розвиток сучасного суспільства, за умови збереження високої якості середовища проживання людини. Важливим завданням є комплексний підхід до вибору методів (напрямів) вирішення проблем природокористування, які б передбачали оптимальне поєднання ґрунтовних наукових досліджень та розробок, впровадження якісно нових виробничих технологій, адміністративно-примусових заходів, законодавче регулювання, застосування методів економічного примусу та стимулювання, природоохоронної освіти та виховання, популяризації та пропаганди природоохоронних ідей, використання можливостей міждержавного (міжнародного) природоохоронного співробітництва.

Особливе місце серед комплексу таких заходів на сучасному етапі взаємодії суспільства і природи відіграє економічне регулювання природокористування, яке дає можливості (втому числі і фінансові) та створює економічні умови для успішного здійснення всіх перелічених напрямів. [1]

За стан навколишнього середовища відповідає Міністерство по охороні навколишнього середовища,служба стандартизації, Міністерство охорони здоров'я та інші міністерства, а також місцеві обласні,міські та районні організації відповідного профілю. В своїй діяльності вони керуються в основному Законом про охорону навколишнього середовища. Однією з напрямів охорони навколишнього середовища за умов її експлуатації є оптимізація природних систем. Метою є забезпечення виконання природним комплексом своїх соціально-економічних і екологічних функції.

Дотримання принципів раціонального природокористування дозволить розробити заходи з охорони довкілля, відновити порушені взаємозв'язки в екосистемах, запобігати загостренню екологічних ситуацій. Залежно від наслідків господарської діяльності людини розрізняють природокористування раціональне і нераціональне.

Раціональне (розумне) природокористування – господарська діяльність людини, що забезпечує економне використання природних ресурсів і умов, їх охорону і відтворення з урахуванням не тільки справжніх, а й майбутніх інтересів суспільства. Нераціональне природокористування веде до виснаження (і навіть зникнення) природних ресурсів, забруднення навколишнього середовища, порушення екологічної рівноваги природних систем, тобто до екологічної кризи або катастрофи.

Оптимізація природного довкілля включає й науково обґрунтоване і технологічно досконале раціональне використання природних ресурсів,охорону природних комплексів й активне регулювання природних ресурсів.

З позиції географічної науки природокористування – це багаторівнева система взаємодії різноманітних природних умов і форм життєдіяльності людських колективів із економічними,екологічними і соціальними результатами громадської праці.

Контролюючий і корегуючий механізм природоохоронної політики повинен забезпечувати випереджувальне й оперативне внесення необхідних змін у природоохоронні дії, мати "пам'ять" не лише про тенденції зміни об'єктивних даних,а й володіти "базою знань" про системи аргументів та установок, які в минулому призвели або сприяли успіхам,знати і врахувати "ціну" і наслідки позитивного і негативного досвіду природоохоронної політики.

Через багатодисциплінарний і міжвідомчий характер проблем,які розв'язує природоохоронна політика,інформаційно-методичне забезпечення цієї діяльності є специфічним і складним завданням. Моніторинг ефективності природоохоронної політики є головною складовою загального моніторингу навколишнього середовища. В рамках моніторингу повинні забезпечуватися не лише збір і накопичення даних,а й оперативне виконання процедур аналізу,діагнозу і прогнозу,необхідних для здійснення управління в адаптованому режимі. [2]

Таким чином, раціональне природокористування будь-якій природній екосистеми, лісової або болотної, націлене на реалізацію принципу «охороняй, використовуючи, і використовуй, охороняючи». Однак навіть при самому раціональному використанні повністю зберегти біологічну різноманітність також неможливо, як створити вічний двигун.

 

Список використаної літератури

1. Екологія: підручник/ Мін-во оствіти і науки України,Київський нац.економічний ун-т. – К.:КНЕУ, 2005. – 371с.

2. Правдюк, Н.Л. Екологічний аудит як інструмент управління природокористуванням [Текст]/ Н.Л. Правдюк//Вісник Сумського національного аграрного університету. – 2007. – С. 299-304.

 

Податкова політика держави у контексті регулювання використання та охорони природних ресурсів

На сучасному етапі соціально-економічного розвитку підвищується роль податкової системи, що пов‘язано з визнанням всесвітньою спільнотою цінностей соціальної ринкової економіки, зорієнтованої на підтримку певного життєвого рівню населення та ощадливе використання природних ресурсів. При цьому слід зважати на необхідність широкого розуміння сутності податків, які включають усі види доходів, що акумулюються державою на регуляторній основі за допомогою належного їй права примусовості.

У цьому контексті основними цілями реформування податкової системи має стати спрощення системи адміністрування екологічного податку, підвищення ефективності, управління якістю удосконалення результативності контрольно-податкової діяльності.

У ході реформ потрібно впровадити створенні організаційні й податкові механізми, які підвищили б конкурентоспроможність усієї податкової системи. Набір цих механізмів має зрівняльний характер і не забезпечує податкових стимулів для раціонального використання та охорони природних ресурсів. Постійне недофінансування природоохоронних заходів, неефективна витрата природних ресурсів є абсолютно неприпустимою [1].

Нові тенденції в оподаткуванні природоресурсного сектору останнім часом обговорюються в контексті інноваційно-інвестиційного фінансування. Маються на увазі як нові інструменти для збільшення доходів, так і окремі підходи до вже існуючих податкових важелів. Вони включають, окрім фіскальних зборів із природоресурсного сектору, де базою оподаткування є земля, вода, ліс, надра, а також встановлення плати за викид вуглецю та інструменти, які базуються на податкових нормах і періодах оподаткування(наприклад, ставки податків, нормативи відрахувань зборів, тарифи, такси). До податкових періодів належать строки подачі розрахунків, строки внесення платежів, сплати тощо [2].

Стабілізація економічного зростання за допомогою податків може здійснюватися тільки за умови певного податкового регулювання. Йдеться про організовану державою послідовність конкретних заходів щодо цілеспрямованого впливу на окремі сегменти відтворення. З нашого погляду, податкові методи регулювання для забезпечення економічного росту та сталого розвитку більше пов‘язані з розвитком матеріального виробництва, схильності людини до праці та ощадливого використання природних ресурсів.

Податкові методи державного регулювання використання та охорони природних ресурсів втілено у різноманітних способах впливу податкових відносин на господарські процеси по двох напрямках – по-перше, це управління рухом фінансових потоків, по-друге, це підвищення ефективності екологічних витрат податкових ресурсів. Різноманіття податкових податкових методів регулювання використання та охорони природних ресурсів є проявом макро- і мікроекономічної специфіки різних країн.

Для підтримки сталого розвитку, крім зменшення нераціонального використання природних ресурсів, потрібно забезпечити стійку збалансованість між обсягом суспільних потреб і розміром наявних податків. Тому формування нового механізму податкового регулювання використання та охорони природних ресурсів в Україні має передбачати не тільки зміну пропорцій перерозподілу коштів між державою і суб‘єктами господарювання, а й принципову зміну сукупності інструментів і способів перерозподілу валового національного доходу.

 

Список використаної літератури

1. Герасимчук З. В., Олексюк А.А. Экологическая безопасность регионов: диагностика и механизм обеспечения. Монография. – Луцк. Надстир‘ я, 2007. – С.165.

2. Савченко О.Ф. Экономика, организация и управление рациональным природопользованием на макроуровне: монография: в 2 ч. / А.Ф. Савченко. – Полтава: РИО ПУЭТ, 2011. Ч.2. – С.15-16.

 

Забруднення земельних ресурсів миколаївської області

Напружена екологічна ситуація в Миколаївській області пов‘язана з проблемами з забруднення земель хімічними речовинами.

З усіх природних компонентів найбільшому забрудненню у Миколаївській області піддається ґрунт. Загальний земельний фонд Миколаївщини становить 2458,5 тис. га. На Миколаївщині переважають ґрунти з високою потенційною продуктивністю та рівнем плодоносності – чорноземи.

Площа деградованих земель в області становить 246,4 тис. га. (9,98 % від загальної площі земель) [2].

Найбільш розповсюдженими речовинами забруднення ґрунту в області є пил, сірчаний ангідрид, окис вуглецю, двоокис азоту, наприклад в області на 1км2 було викинуто, тільки у 2013 році – 2,8 тонн забруднюючих речовин, загальна кількість викинутих забруднюючих речовин в атмосферу складає 68,83 тис. тонн. Середньомісячні концентрації специфічних шкідливих речовин в цілому перевищують санітарні норми по бензапірену в 2.2 рази, пилу в 1.2, діоксиду азоту в 2.25 гранично допустимої концентрації. Вирощена на таких ґрунтах сільськогосподарська продукція є дуже небезпечною для споживання [1].

В межах міста Миколаєва та міста Вознесенська (міста з найбільшим транспортним нагромадженням) грунт має підвищення рівня рН до 8-9, що пов‘язано з надходженням із атмосфери карбонатів калію та магнію. Ґрунти сільськогосподарських угідь області завдяки розсіюванню збагачуються також органічними речовинами, головним чином сажею – до 5%, замість 2-3%. Вміст важких металів на цих землях у 4-6 разів перевищує фонове.

В місцях надходження промислових викидів та використання засобів хімізації в аграрному секторі деградують природні і культурні біоценози, погіршуються фізико-хімічні властивості і біологічна активність ґрунтів, виникає підкислення чорноземів, знижується врожайність культур [3].

З метою мінімізації забруднень грунтів Управлінню земельних ресурсів Миколаївської міської ради необхідно проводити наступні заходи: систематичне агрохімічне обстеження земель сільськогосподарського призначення; контроль за нормуванням внесення пестицидів та мінеральних добрив у грунт; запровадження системи нормативів, диференційованих залежно від деяких фізико-хімічних та фізичних властивостей грунтів; модернізація очисних споруд тощо.

 

Список використаної літератури

1. Регіональна доповідь про стан навкоишнього природного середовища у Миколаївській області у 2013 році / Управління екології та природниї ресурсів Миколаївської обласної державної адміністрації. – Миколаїв, 2013. – 204 с.

2. Мозгова М.В. Проблема забрудення земель Миколаївської області важкими металами / М.В. Мозгова [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.rusnauka.com/13_EISN_2009/Economics/45546.doc.htm.

3. Бойченко О.В., Лановенко О.Г. Екологічна оцінка забруднення міста Миколаєва промисловими викидами та його вплив на стан екосистем / О.В. Бойченко, О.Г. Лановенко [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zavantag.com/docs/2405/index-8072-11.html.

 

Економічний механізм забезпечення програм з поводженням відходів в Україні

Проблема охорони навколишнього природного середовища від забруднення промисловими та побутовими відходами в останні роки набуває все більшого значення. Це пов‘язано із збільшенням загальної кількості відходів, недосконалими методами їх знешкодження та утилізації, несприятливим їх впливом на здоров‘я населення. За роки незалежності України питанням щодо управління відходами присвячено багато праць, таких учених як Васюти О.А, Туниці Ю.Ю., Філіпчука Г.Г., Синякевича І.М., Шевчука В.Я.

На території України накопичилось понад 10 млрд. тон промислових токсичних відходів. Основна маса відходів у країні утворюється на підприємствах вугільної промисловості, хімічно-металургійних, машинобудівних, паливно-енергетичних, та агропромислового комплексу[1].

До основних причин значного техногенного навантаження в Україні належать наступні: застосування застарілих технологій з видобування та переробки сировини; недостатній рівень впровадження безвідходних та ресурсозберігаючих технологій; нестача інвестиційних коштів на модернізацію та технічне переоснащення виробництв; відсутність системного фінансування природоохоронних заходів; незначні обсяги використання відходів як сировини для виробництва продукції; економічна незацікавленість суб‘єктів господарювання у впровадженні новітніх ресурсозберігаючих технологій.

З урахування системного аналізу існуючого стану поводження з відходами в країні та основних напрямів рішення зазначених проблем актуальним завданням має стати створення комплексної системи щодо оптимального поводження з відходами. Це насамперед, потребує вдосконалення нормативно-правової бази, суворе дотримання чинного законодавства у сфері контролю за поводженням з відходами, забезпечення фінансування в повному обсязі заходів, передбачених національними, регіональними і місцевими програмами, вдосконалення технологій виробництва для мінімізації накопичення обсягів відходів, створення ефективних систем зберігання, транспортування, утилізації, знищення та знешкодження відходів [2].

Сучасний кризовий стан економіки суттєво зменшив інвестиційні можливості щодо вирішення проблеми відходів, але все ж таки проводяться певні заходи щодо їх зменшення. Основні акценти зроблені на такі напрямки: як регламентація токсичності та небезпечності відходів; встановлення обов‘язків виробника відходів та права власності на відходи; регламентація міжнародних перевезень відходів та контроль за транспортним переміщенням відходів; класифікація операцій переробки, утилізації чи ліквідації відходів.

Основними засобами реалізації зазначених підходів є: встановлення принципу ―забруднювач платить‖; проведення фіскальної політики, спрямованої на посилення економічних важелів впливу на унеможливлення багатовідхідних технологій, особливо пов`язаних з утворенням токсичних відходів; застосування економічних інструментів для сприяння максимальній утилізації відходів; впровадження на об`єктах по захороненню відходів відносно простих і досить ефективних та економічно реальних інженерно-технічних рішень по зменшенню негативного впливу відходів на НПС [3].

В цілому, можна зробити висновок, що в Україні розробники програм поводження з відходами намагаються застосувати європейські підходи поводження з відходами. Є певні зрушення в питаннях утилізації та використання відходів як вторинної сировини і альтернативи джерела енергії. Багато уже зроблено, але і багато заходів потребує удосконалення, сучасних методів в управління відходами, і головне фінансування цих проектів.

 

Список використаної літератури

1. Україна: Cтратегічні пріоритети. Аналітичні оцінки – 2012: Монографія / За ред. О.С. Власюка. – К. : НІСД , 2012. – 12 с.

2. Буравльов Є., Дрозд І. Утилізація відходів: безпечність й ефективність // Вісник національної академії наук України. 2013. – № 4. – С. 38-44.

3. Суматохіна І.М., Дук Н.М., Шевченко О.А. Промислові відходи як чинник стану екологічної безпеки: оцінка, картографія, управління // Екологія довкілля та безпека життєдіяльності . – 2012. – № 1. – С. 20-21.

 

Правові засади охорони та раціонального використання природних ресурсів

В усьому світі добувається величезна кількість природних ресурсів. Їхня вичерпність дуже скоро породить проблему нестачі корисних копалин. Родовища вугілля, заліза, міді, цинку та інших металів, нагромаджені природою за мільйони років, використовуються за десятки років, і постійно зростає потреба в нових родовищах. Отже, може настати час, коли виснажаться родовища нафти, вугілля, руд різних металів. За підрахунками спеціалістів відомих нині запасів нафти в усьому світі може вистачити приблизно на 50 років, а вугілля – на 500. [1]

Щоб і на майбутнє мати природні багатства, їх необхідно бережно добувати і економно використовувати. Це, в свою чергу, повинно контролюватись і контролюється правовими засадами.

Правові основи використання природних ресурсів в нашій країні в основному регулюються Законом України «Про навколишнє природне середовище», затвердженим Верховною Радою від 1 липня 1991 року.

Всі надра включені до Державного фонду надр. Державний фонд надр включає ділянки надр, що використовуються й ті, що не використовуються, у тому числі континентального шельфу і виключної (морської) економічної зони.

Користувачами надр є спеціалізовані підприємства, установи та організації, а також громадяни України, що мають відповідну кваліфікацію, матеріально технічні та економічні можливості для користування надрами (ст. 16 КпН України).[2]

Користування надрами на території України, її континентального шельфу і виключної (морської) економічної зони є платним.

Плата за користування надрами може вноситися як у вигляді грошових платежів, так і в натуральному вигляді (частина видобутої мінеральної сировини або іншої виробленої продукції, виконання робіт чи надання інших послуг), крім радіоактивної сировини та продуктів її переробки, благородних металів, алмазів, коштовних каменів, матеріалів та послуг оборонно-військового характеру, а також інформації, що віднесена до державної таємниці (ст. 32 КпН України).[2]

Для деяких категорій користувачів надрами законодавством визначаються пільги і знижки при справлянні плати. Так, користувачам, які здійснюють видобування дефіцитних корисних копалин при низькій економічній ефективності розробки родовищ або видобування корисних копалин із залишкових запасів зниженої якості, надається знижка при платі за користування надрами за вичерпання надр (ст. 36 КпН України).[2]

Підсумовуючи вищесказане видно, що в Україні є достатня правова база для охорони та раціонального використання природних ресурсів, але подальший розвиток видобувної промисловості вимагатиме також і розвитку та удосконалення цієї бази.

 

Список використаної літератури

1. Загальна географія / Пресса, 2009, ст. 263

2. Кодекс про надра – 27.07.1994. – №132/94-ВР.

 

Теоретико-методологічні засади природно-техногенної безпеки

Науково-технічний прогрес кожної сучасної держави сприяє підвищенню виробництва, покращенню умов праці, росту добробуту та інтелектуального потенціалу суспільства, але й збільшує ризик аварій на великих промислових виробництвах. За масштабом збитків техногенні катастрофи еквівалентні стихійним лихам (землетруси, повені, цунамі, торнадо тощо) [1].

Тенденція до постійного зростання кількості катастроф природного і техногенного характеру та їхніх масштабів, що зумовлює все більш негативний вплив на соціально-економічний розвиток держав, на початку ХХІ століття досягла такого розмаху, що це почало помітно позначатися на безпеці держав та їхнього населення. У зв'язку з цим сьогодні проблема захисту населення і територій від катастроф різного характеру є дуже актуальною і заторкує фундаментальні основи національної безпеки [2].

Українські та зарубіжні науковці розробили теоретико-методологічні основи якісної та кількісної оцінки природно-техногенних ризиків, методи їх мінімізації. Над проблемами управління ризиками надзвичайних ситуацій природно-антропогенного походження працювали В. А. Акімо, Н. Асамбаєв, Б. М. Данилишин, В. В Ковтун, А. В. Степаненко, А. Б. Качинський, Ю. П. Холмогоров, Б. М. Порфирієв [3].

Водночас, аналіз публікацій показав, що сьогодні недостатньо досліджено питання, пов‘язані з визначенням пріоритетних напрямів удосконалення управління природно-техногенною безпекою як на національному, так і на регіональному рівнях, потребують удосконалення підходи до районування території країни за рівнем природно-техногенних небезпек. Є нагальна потреба в удосконаленні організаційно-економічних основ управління природно-техногенними ризиками інновацій з метою екологізації інноваційної діяльності суб'єктів господарювання.

Антропогенна діяльність людини призводить до виникнення численних глобальних та регіональних екологічних лих, що зумовлюють погіршення якості довкілля, – середовища, в якому проживає людина. Тому дослідження техногенно-екологічної безпеки стає пріоритетним напрямком державної політики та займає провідне місце в системі національної безпеки України [1].

Особливої уваги потребує вирішення таких проблем: пом‘якшення негативних наслідків надзвичайних ситуацій, визначення критеріїв оцінки рівня природно-техногенної безпеки; удосконалення механізму державного регулювання та форм управління у цій сфері. Фундаментальніших досліджень потребують причини виникнення природно-техногенних ризиків, необхідно розвивати їх класифікацію у господарській діяльності, розробляти методичні рекомендації щодо підвищення ефективності державного механізму управління екологічними ризиками в регіоні.

 

Список використаної літератури

1. Дерев‘янко О. В. Теоретико-методологічні засади техногенно-екологічної / О. В. Дерев‘янко // [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.ztu.edu.ua/en/science/publishing/visnik/tech/1_48/34.pdf

2. Кочін І. В. Провідні завдання державної політики України у сфері екологічної і техногенної безпеки та цивільного захисту населення / І. В. Кочін // [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://zounb.zp.ua/node/1235

3. Соха Ю. І. Принципи сталого розвитку і проблема природно-техногенної безпеки / Ю. І. Соха // [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://ena.lp.edu.ua:8080/bitstream/ntb/10918/1/15.pdf

 

Роль заказника «сира погоня» у збережені біорізноманіття полісся

Зміни, які відбуваються внаслідок людської діяльності, негативно впливають на довкілля, тому в сучасному світі надзвичайно важливого значення набула справа охорони навколишнього природного середовища. [1]

Заказники, пам'ятки природи, ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки та парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва залежно від їх екологічної і наукової, історико-культурної цінності можуть бути загальнодержавного або місцевого значення. Найвищий рівень заповідності мають природні заповідники, біосферні заповідники і національні природні парки. У них знаходиться велика кількість рідкісних, зникаючих видів рослин і тварин, які занесені до Червоної книги України.[2]

У західній частині правобережного Полісся знаходиться Рокитнівський район Рівненської області. У 1999 році на його території створено Рокитнівський лісницький природний заповідник, з метою збереження типових унікальних природних комплексів Західного Полісся. Він є частиною Рівненського природного заповідника на території Рокитнівського адміністративного району. Лісництво створене на базі загальнодержавного ботанічного заказника «Сира Погоня». Загальна площа лісництва становить 5427,0 га, або 12,8 % від загальної площі заповідника. Відповідно до ІІІ видання Червоної книги України на території Рокитнівського природного заповідника виявлено 44 види рослин та 64 види тварин.

Рокитнівський природний заповідник є основою збереження біорізноманіття Полісся. На його базі створено школу з вирощування декоративного садивного матеріалу та ландшафтного дизайну.

Не одне десятиліття невеликі канави слугують помешканням для різних видів тварин. У водоймах розвивається аквафауна – личинки бабок, жуки плавунці, водяні скорпіони. У важкодоступних та мало прохідних місцях щороку оселяються рідкісні птахи. По околицях болота та заліснених острівках, де знаходиться сухостійні дерева, оселяються ще один рідкісний вид – дятел трипалий. У подібних місцях, де є заболочені ділянки та незначні підвищення, як-от – Гаврилова гора, можна зустріти тетеруків. А крізь прогрітих місцях трапляється ящірка прудка, веретільниця ламка, вуж звичайний, ропуха сіра, гадюка звичайна. Гордістю заповідника є сосна звичайна 110-річного віку природного походження. У лісових масивах зростає багато грибів: лисички, білий гриб, бабки, краснюки. Раритетними видами птахів лісництва є змієвид, сапсан, крех середній, гоголь, баранець великий, орябок. Звірів – горностай, тхір лісовий, махаон, ведмедиця велика. Всі ці види охороняються Червоною книгою України. А такі види, як вовк, мураха руда лісова, мурашиний лев звичайний та черепаха болотяна зазначені у Європейському Червоному списку.[3]

Збереження біорізноманіття не може відбуватися без правової бази. Заказниками оголошуються природні території з метою збереження і відтворення природних комплексів чи їх окремих компонентів. Від інших категорій заказник відрізняється тим, що не має зонування і є суцільною заповідною зоною.[2]

 

Список використаної літератури

1. Природно-заповідний фонд України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.geograf.com.ua/physical/school-course/458-prirodno-zapovidnij-fond-ukrajini

2. Закон України ―Про природно-заповідний фонд України‖ [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/2456-12

3. Волошинова Н.О. Науково-дослідницький маршрут-схема «ПО МАСИВУ СИРА ПОГОНЯ» / Н.О. Волошинова, В.А. Бачук, Ю.М. Грищенко, О.В. Головко, Р.О. Журавчик. – Рівне: ФОП Кукса Ю.А., 2011. – 33 с.

 

Економіко-правовий механізм природокористування і охорони навколишнього природного середовища

Економіко-правовий механізм природокористування і охорони навколишнього природного середовища – це закріплена в законодавстві система економічних заходів і стимулів, спрямованих на забезпечення охорони навколишнього природного середовища, екологічної безпеки, і організацію раціонального природокористування.

Вирішальну роль у впровадженні цього механізму відіграє держава, створюючи відповідні умови, коли поєднуються як державні інтереси, так і інтереси суб‘єктів господарювання, забезпечується сталий розвиток економічної та екологічної політики.

Економіко-правовий механізм природокористування і охорони навколишнього природного середовища складається з таких основних елементів, як:

– Фінансування заходів з охорони навколишнього природного середовища;

– Встановлення лімітів використання природних ресурсів, викидів та скидів забруднюючих речовин, у навколишнє природне середовище та розміщення відходів;

– Збір за спеціальне використання природних ресурсів;

– Збір за забруднення навколишнього природного середовища;

– Збір за погіршення якості природних ресурсів;

– Фонди охорони навколишнього природного середовища;

– Комплекс заходів стимулювання;

– Екологічне страхування;

– Екологічний аудит.

Кожен елемент механізму впроваджується в сферу економіко-правових відносин на основі Закону «Про охорону навколишнього природного середовища», природоресурсних кодексів і законів, інших нормативно-правових актів щодо конкретного елемента механізму та порядку його впровадження.

Оскільки збір за спеціальне використання природних ресурсів та забруднення навколишнього природного середовища віднесено до загальнообов'язкових податкових платежів, то відповідні питання регулюються насамперед фінансовим правом, зокрема податковим законодавством. Закон України «Про систему оподаткування» передбачає вичерпний перелік податків і зборів, які збирають в Україні.

Законом України «Про охорону земель» деякі повноваження щодо економічного стимулювання впровадження заходів охорони земель і підвищення родючості ґрунтів надаються відповідним місцевим державним адміністраціям, сільським, селищним, міським радам та Мінприроди України, і передбачається механізм впровадження таких заходів.

Ефективність економіко-правового механізму природокористування та охорони навколишнього природного середовища вирішальною мірою залежить не тільки від законодавчої бази в цій галузі, але і від чіткого та узгодженого взаємодії всіх елементів даного механізму. Втім, кожен з цих елементів представляє і персональний інтерес.

 

Список використаної літератури

1. Баб'як О. С, Ббіленчук П.Д., Чирва Ю.О. Екологічне право України: Навчальний посібник. – К.: Атіка, 2000. – 216 с.

2. Балюк Г.І. Екологічне право України. Конспект лекції у схемах (Загальна і Особлива частина): Навч. Посібник. – К.: Хрінком Інтер, 2006. – 192 с.

3. Екологічне право. Особлива частина Підручник. Для студентів юридичних вузів і факультетів. За редакцією академіка АПрН України, В.І. Андрейцева. К.: Істина, 2001.

 

Економічний механізм екологічного регулювання

Основними напрямами вдосконалення економічного механізму екологічного регулювання є модернізація існуючих регуляторів, здійснюється одночасно з розробкою і впровадженням у практику нових ринкових інструментів. Одним із найважливіших напрямів екологічної модернізації є розробка і реалізація стратегії екологічно орієнтованого менеджменту й екологічного підприємництва [1].

Механізм управління природокористуванням – це органічне поєднання методів і інструментів управління, які сприяють організації та регулюванню процесами використання природних ресурсів, тим самим забезпечуючи належний рівень екологічної безпеки виробництва і споживання, водночас відтворюючи належну чистоту довкілля [2].

Еколого-економічний механізм управління природоохоронною діяльністю – найважливіша передумова сталого розвитку. Механізм управління може здійснюватися двома шляхами:

– шляхом корегування стратегій природокористування і встановлення механізму прийняття оперативних рішень відповідно до умов, що змінюються і передбачаються;

– шляхом природоохоронної політики – зокрема, шляхом підвищення рівня екологічної освіченості суспільства, нарощування природоохоронного потенціалу.

Питаннями охорони довкілля та раціонального використання природних ресурсів повинна займатися держава. Одним із дієвих державних інструментів є екологічне оподаткування.

Введення екологічного податку в Україні починається з 2014 року [3]. Збір за забруднення навколишнього середовища передбачає цільове використання коштів, але є небезпека, що зібрані кошти можуть використовуватися не за призначенням. Тому впровадження екологічного оподаткування має гарантувати прозорий механізм розподілу бюджетних коштів і ефективного податкового регулювання.

Для забезпечення екологічного сталого розвитку та ефективного використання природних ресурсів Україна має в основному спиратися на фінансові ресурси внутрішнього походження, а також при можливості використовувати кошти міжнародних джерел фінансування.

Стимулювання раціонального природокористування й охорони довкілля потребує комплексного підходу, який передбачає систему різних форм впливу на природокористувачів, котра залежить від характеру виробництва, ресурсів підприємств, галузі та елементів природного середовища, в якому вони функціонують [4].

 

Список використаної літератури

1. Верещак В. С. Економіка природокористування: навч . посіб . / В. С. Верещак, Л. М. Проха, О. С. Малюк. – Дніпропетровськ: НМетАУ, 2009. – 64 с.

2. Природно-ресурсна сфера України: проблеми сталого розвитку та трансформацій / За ред. Б.М. Данилишина. – К. : ЗАТ.‖Нічлава‖. – 2006. – 704 с.

3. Податковий кодекс України. – К. : Кондор, 2011. – 472 с.

4. Федорищева А. Техногенно-екологічна ситуація в Україні та управління рівнем її безпеки / А.Федорищева, О.Бутрин // Економіка України. – 2008. – № 5. – С. 75-79.

 

Економічні аспекти управління лісовими ресурсами на засадах концепції сталого розвитку

На сучасному етапі розвитку суспільства виникає необхідність у вдосконаленні системи управління лісовими ресурсами з метою налагодження ефективної та дієвої взаємодії між суб‘єктами з приводу раціонального природокористування як необхідної передумови сталого розвитку в природно-ресурсної сфери.

За статистичними даними, загальна площа земель лісогосподарського призначення та лісів на інших категоріях земель становить в Україні 10,8 млн. га, лісистість території — близько 15,7%, а загальний запас деревини — 1,8 млрд. м3. З одного боку, за площею та запасом лісу Україна посідає восьме місце в Європі (без урахування Російської Федерації), а з іншого — лісистість в Україні одна з найнижчих (середній відсоток укритої лісом площі у світі — 31%, в Європі — 44%). Що стосується максимального річного обсягу деревини, який може заготовляти Україна, то, за оцінками різних експертів, ця цифра коливається від 20 до 30 млн. м3.

Середньорічним же обсягом лісозаготівель в Україні за останні декілька років можна вважати 15 млн. м3, і, за прогнозами експертів, у майбутньому такий обсяг збільшуватиметься [2]. У зв‘язку з цим можна зробити висновок, що, враховуючи прогнози розвитку промисловості України в майбутньому і, як наслідок, можливе збільшення потреб у деревині та незначний показник лісистості, виникає необхідність в раціональному використанні лісових ресурсів на засадах системної і обґрунтованої політики згідно з концепцією сталого розвитку, яка передбачає гармонійне взаємодія економіки, природи і суспільства, зв'язує їх в єдину систему, і є цільовою установкою для розробки і реалізації програм, спрямованих на досягнення завдань сталого розвитку територій [3].

Підготовка програм можлива лише на основі всебічних статистичних досліджень, що потребують систематичного вдосконалення методів прикладного аналізу і способів комплексної оцінки соціально-економічного і екологічного стану територій. Важливе самостійне значення має питання можливості реалізації ідеї сталого лісокористування в рамках сучасної економічної організації лісогосподарського виробництва.

При переході до сталого управління лісовими ресурсами повинні бути вирішені завдання:

1) оцінка можливості стійкого управління при сучасній організації лісового господарства;

2) оцінка можливості застосування принципів сталого управління лісами на сучасних лісових підприємствах;

3)оцінка відповідності сучасного стану та системи економічних відносин між суб'єктами галузей обробки і переробки деревини та лісозаготівельними підприємствами лісонасадження з метою створення зацікавленості тих і інших в кінцевих результатах обробки і переробки продукції лісового господарства;

4) оцінка відповідності сучасних технічних засобів тим економічним і екологічним умовам і вимогам, які існують в системі сталого лісового господарства[1].

Вирішення цих завдань дозволить перейти до управління лісовим господарством на основі концепції сталого розвитку. Стале лісове господарство означає утримання та використання лісів, коли зберігається їх біорізноманіття, продуктивність, регенераційна здатність, життєздатність.

 

Список використаної літератури

1. Карпачевский М.Л., Тепляков В.К., Яницкая Т.О., Ярошенко А.Ю. Основы устойчивого лесоуправления : учеб.пособие для вузов М., 2011. – 143 c.

2. Кійко О.Недооцінений сектор промисловості//Дзеркало тижня. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://gazeta.dt.ua/ECONOMICS/nedootsineniy_sektor_promislovosti.html

3. Фурдичко О. І. Екологічні проблеми природокористування в науці і практиці лісогосподарського виробництва // Вісник НАН України. – 2012. – № 4. – С. 39–47.

 

Економіко-правові проблеми охорони і раціонального використання природних ресурсів

Природні ресурси – це складові природи, що є елементами екосистеми і придатні для задоволення певних потреб людини. Вони поділяються на: первинні та вторинні (використовуються для видобування первинних – дерево, метали, мінеральні утвори, енергія тощо) і в подальшому мова йтиме саме про вторинні ресурси. І тому, належна реалізація цих зв'язків людини і природи багато в чому залежить від ефективної управлінської діяльності державних органів та їх посадових осіб [1,2,5].

Відповідно до Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, що знаходяться в межах території України – є об'єктами права власності Українського народу [2] і від його імені управління здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України.

Проте, як відомо, ні Конституція України, ні Земельний кодекс, ані інші природо-ресурсні кодекси не містять відповідних процедурних норм та гарантій реалізації зазначених повноважень Українського народу саме як суб'єкта права власності на землю та інші природні ресурси, що потребує відповідної невідкладної корекції у вищезазначених законах[3,4,5]. Окрім цього потрібно, коригувати або додати, на мою думку і наступні пункти:

– розвитку системи плати за негативний вплив на навколишнє середовище і функціонування екологічних фондів;

– плата за вироблену та ввезену екологічно небезпечну продукцію;

– продаж екологічних прав. Суть його полягає в тому, що на окремо визначеній території, наприклад, міста, встановлюються загально дозволені квоти річних обсягів викидів забруднюючих речовин, звичайно, з врахуванням екологічних нормативів;

– маркування екологічно чистої та енерго- і ресурсозберігаючої продукції. Таке маркування фактично є рекламуванням продукції з боку держави, гарантування її екологічної та економічної ефективності;

– реформування діючої системи фінансування екологічної сфери відповідно до ринкових умов господарювання та здійснюваної адміністративної реформи.

Отже, запропоновані вище пункти дозволять раціонально використовувати природні ресурси, зменшить рівень забруднення навколишнього середовища та попередження негативного впливу на здоров‘я людей, і тому вимагає створення цілісного економічного механізму природокористування та природоохоронної діяльності, спрямованого на збереження і поліпшення стану навколишнього середовища.

 

Список використаної літератури

1. Соцкова Л.М. Природно-ресурсный потенциал Украины. – Симферополь: ЧП Феникс, 2008. – 146с.

2. Стаття 38 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» передбачає порядок загального і спеціального використання природних ресурсів.

3. Черкасова В.В. Природно-ресурсний потенціал як фактор економічного зростання України // Наукові здобутки молоді – вирішенню проблем харчування людства у ХХІ столітті – К. : НУХТ, 2014. – Ч. 3. – С. 44-46.

4. Веклич О. Экологический фактор формирования конкурентоспособности национальной экономики // Экономика Украины. – 2005. – №12. – С. 65-72.

5. World Shale Gas Resources: An Initial Assessment of 14 Regions Outside the United Stateshttp [Електронний ресурс] Режим доступу: //www. eia. gov/analysis/studies/worldshalegas/.

 

Основні нормативно-правові засади охорони і раціонального використання природних ресурсів в Україні

Сьогодення вимагає від студентства політично грамотного використання нормативно-правових актів у сфері охорони довкілля та раціонального використання природних ресурсів.

Головну роль у системі екологічного законодавства відіграє Конституція України. У Конституцію України закладено цілу систему екологічних форм, які разом утворюють конституційну базу комплексного правового регулювання суспільних відносин у цій сфері.

Базовим, системоутворюючим законом у сфері екологічного законодавства України є Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища», прийнятий 25 червня 1991 року. Фактично саме у розвиток його положень вибудовувалася впродовж 1991–2014 років система екологічного законодавства України. Основна мета цього Закону – визначення правових, економічних та соціальних основ організації охорони навколишнього природного середовища в інтересах нинішнього і майбутніх поколінь.

На основі цього Закону було прийнято низку законодавчих актів у галузі охорони і раціонального використання окремих природних ресурсів, а саме закони України – «Про природно-заповідний фонд України» від 16 червня 1992 року, «Про охорону атмосферного повітря» від 16 жовтня 1992 року, «Про рослинний світ» від 9 квітня 1999 року, «Про тваринний світ» від 13 грудня 2001 року, «Про Червону книгу України» від 7 лютого 2002 року, «Про екологічну експертизу» від 9 лютого 1995 року, «Про зону надзвичайної екологічної ситуації» від 13 липня 2000 року, «Про відходи» від 5 березня 1998.

Окрім цього, детальніше можна зазначити про декілька важливих законодавчих актів.

Наприклад, Земельним кодексом України, зокрема, регулюються відносини, що виникають при використанні надр, лісів, вод, а також рослинного і тваринного світу, повітряного простору (атмосферного повітря).

Водний кодекс України спрямований на регулювання правових відносин з метою забезпечення збереження, науково обгрунтованого, раціонального використання вод для потреб населення і галузей економіки, відтворення водних ресурсів, охорони вод від забруднення, засмічення та вичерпання, запобігання шкідливим діям вод та ліквідації їх наслідків, поліпшення стану водних об‗єктів, а також охорони прав підприємств, установ, організацій і громадян на водокористування та інші питання.

Кодекс України про надра спрямований на виконання завдань з регулювання гірничих відносин з метою забезпечення раціонального, комплексного використання надр для задоволення потреб у мінеральній сировині та інших потреб суспільного виробництва, охорони надр, гарантування при користуванні надрами безпеки людей, майна та навколишнього природного середовища тощо.

Лісовим кодексом України визначаються поняття лісу як екосистеми, біогеоценозу, землі лісогосподарського призначення, лісові ресурси, врегульовуються питання права власності на ліси, права користування лісами, державного регулювання та управління у сфері лісових відносин тощо.

Повноваження в галузі охорони довкілля Кабінет Міністрів України реалізує, приймаючи постанови і розпорядження із стратегічних та поточних питань. Так, наприклад, розпорядженням Кабінету Міністрів України від 25 травня 2011 року № 577-р «Про затвердження Національного плану дій з охорони навколишнього природного середовища на 2011–2015 роки» затверджено відповідний план дій у сфері охорони довкілля.

 

Мотивація ресурсозбереження на підприємстві

Сьогодні, в умовах інтеграції України до європейської спільноти, питання раціонального та ефективного використання ресурсів вітчизняними підприємствами набуває пріоритетного значення. Ресурсозбереження на підприємстві слід розглядати як комплексний процес – від розробки до реалізації продукції, при цьому під ресурсозбереженням розуміється як економія ресурсів, так і раціональне їх використання.

Виділяють такі основні напрямки ресурсозбереження: зниження енерго- і матеріаломісткості продукції, скорочення та ліквідація втрат сировини та енергії, поліпшення якості продукції, залучення вторинних ресурсів у господарський обіг. Досвід провідних західноєвропейських підприємств свідчить, що економія та раціональне використання ресурсів можливе лише за умови впровадження передових новітніх технологій, техніки, організації праці і виробництва [1].

Велике значення при цьому надається мотивації, оскільки саме від відповідного рівня моральної та матеріальної зацікавленості керівників та працівників підприємства залежить рівень впровадження вище перелічених факторів.

Відомо, що з точки зору психології за джерелом впливу на формування та активізацію мотивів розрізняють зовнішню та внутрішню мотивацію (ВМ) [2]. За спрямованістю (знаком) зовнішня мотивація поділяється на зовнішню негативну мотивацію (ЗНМ) та зовнішню позитивну мотивацію (ЗПМ).

Як показують численні соціологічні дослідження для високої ефективності тієї чи іншої діяльності найбільш сприятливим є таке співвідношення між трьома видами мотивації ВМ > ЗПМ > ЗНМ.

Зовнішня мотивація до ресурсозбереження проявляється в отриманні економічних вигід для підприємства у вигляді прямої економії ресурсів, зниженні платежів за забруднення навколишнього середовища, поліпшення якості продукції, зменшення складських та транспортних витрат, матеріального стимулювання працівників за рахунок економії.

Внутрішня мотивація базується на тому, що суб‘єкти господарювання усвідомлюють проблему обмеженості ресурсів, розуміють свою відповідальність за їх збереження перед майбутніми поколіннями, а тому намагаються максимально ефективно та раціонально використовувати наявні ресурси, незважаючи на економічний ефект від подібних заходів.

Вважається, що внутрішня мотивація є довгостроковою, оскільки вона викликана потягами самої людини, в той час як зовнішню необхідно постійно підтримувати. Сьогодні, в країнах з високорозвиненою економікою починають приділяти значну увагу саме внутрішній мотивації через систему екологічної освіти та виховання населення.

В Україні базові економічні потреби людини (адекватна заробітна плата, стабільність заробітку) залишаються задоволеними не в повній мірі, а тому очевидно, що в таких умовах важко переорієнтуватися з чисто економічних вигід від ресурсозбереження на моральні цілі. На наше переконання створити дієву систему мотивації до ресурсозбереження на вітчизняних підприємствах можливо лише шляхом поєднання методів зовнішньої та внутрішньої мотивації.

 

Список використаної літератури

1. Мельник Л. Г. Эколого-экономические основы ресурсозбережения : монография / Л. Г. Мельник, С. А. Скоков, И. Н. Сотник ; под ред. канд. экон. наук, доц. И. Н. Сотник. – Сумы : Университетская книга, 2006. – 229 с.

2. Мельник О. І. Наукові підходи до удосконалення мотивації екологічно спрямованої діяльності / О. І. Мельник, О. М. Маценко, Ж. С. Пронікова // Механізм регулювання економіки. – 2012. – № 3. – С. 58–65.

 

Природні та антропогенні чинники формування рівня водокористування в Україні

Беззаперечним фактом є те, що вода має надзвичайне значення в житті людини. Серед іншого вона є важливим виробничим ресурсом. Зважаючи на обмеженість такого виробничого ресурсу як вода, потребу у її збереженні як необхідної умови існування людства та як важливої складової довкілля, виникає потреба у розробці ефективної системи управління сферою водокористування й охорони водних ресурсів у рамках природоохоронної діяльності. Для цього необхідним є сучасний та повний облік і детальний кількісний та якісний аналіз стану, використання, забруднення, охорони й відтворення водних ресурсів, що відмічено у Водному кодексі [1].

За результатами проведеного аналізу даних Державного комітету статистики України [2] протягом 2005-2012 рр. прослідковується тенденція до зростання водовіддачі (у 3,3 рази) при відповідному зниженні водомісткості (на 69,8 %). У регіональному розрізі ефективність водокористування відзначається високим рівнем варіації (коефіцієнт варіації водовіддачі за областями України становить 124,4 %), що свідчить про високу міру коливання ознаки навколо середнього її значення та значну неоднорідність сукупності.

Результати проведеного групування областей України за рівнем водовіддачі дозволили виділити основні фактори, що формують рівень ефективності водокористування. Щодо природних факторів слід відмітити, що як області з високим рівнем водовіддачі, так і з найнижчим, в середині своїх груп характеризуються крайнє різною водозабезпеченістю, яка формується переважно виходячи із геологічної та тектонічної будови територій, рельєфу, природно-кліматичних умов, рослинного світу тощо.

То ж можна припустити, що регіональні відмінності водовіддачі обумовлені переважно антропогенними факторами. «Важливий вплив на водозбереження у виробничому процесі має стан основних виробничих засобів, … їхній фізичний і моральний знос» [2]. «На рівень водозбереження негативно впливають втрати води... Найбільш характерними і небезпечними джерелами забруднень природних вод є промислові стічні води» [3, с. 175].

Це підтверджують і результати проведеного групування. Окрім того, з‘ясовано, що в областях І групи з найнижчим рівнем водовіддачі розвиваються переважно найбільш водозатратні галузі економіки (електроенергетика, добувна та переробна промисловість), які також відзначаються недосконалістю технологій як виробництва, так і очистки води, а їх потреби у воді значно перевищують обсяги місцевих її запасів. У зв‘язку із цим в областях І групи найвищі показники використання води в розрахунку на одну особу, в тому числі оборотної та послідовно (повторно) використаної води, яке з одного боку сприяє зменшенню забору води на виробничі потреби, знижуючи водомісткість виробництва, але з другого боку це призводить до зростання безповоротних втрат води та зниження здатності водних джерел до відтворення.

Раціоналізація водоспоживання, зниження водомісткості виробництва та відповідне підвищення водовіддачі потребує запровадження ряду організаційних, технологічних, економічних та екологічних заходів.

 

Список використаної літератури

1. Водний кодекс України // [Електронний ресурс] / Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/213/95-%D0%B2%D1%80/page

2. Знос основних засобів, його види [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://uk.wikipedia.org/wiki

3. Яроцька О. В. Визначення сутності водозбереження у промисловому виробництві // Економіка природокористування і охорони довкілля : [зб. наук. пр.]. – К. : ДУ ІЕПСР НАН України. – 2013. – С. 172-177.

 

Проблема раціонального використання вод України та шляхи її вирішення

Водні ресурси України – це поверхневі і підземні води, що знаходяться на території України та придатні для використання в народному господарстві. Водні ресурси характеризуються специфічними особливостями, що відрізняють їх від інших природних ресурсів. Усім видам запасів води притаманна висока динамічність і взаємозв'язок, що пояснюється об'єктивними процесами кругообігу води в природі. Завдяки цьому існує можливість багаторазового і багатоцільового використання певних обсягів водних ресурсів [1].

Дефіцит прісної води росте в геометричній прогресії. В Україні рівень забезпечення прісною водою недостатній. Часто навіть за умови забезпечення водою вона має низьку якість [2, с. 371]. Тому, раціональне водокористування повинно базуватися на трьох основних принципах: суворій економії водовитрат; ефективному очищенні стічних вод; санітарній охороні поверхневих та підземних вод від забруднення та виснаження [3, с. 232]. На основі цих принципів можна виділити основні заходи раціонального водокористування, які полягають:

– у формуванні ефективних правових, економічних та організаційних передумов раціонального водовикористання;

– запровадженні водозберігаючих форм господарювання;

– створенні замкнутих циклів водокористування;

– забезпеченні відновлюваних функцій водних джерел.

У найближчій перспективі необхідно посилити соціальну спрямованість водокористування, забезпечивши права людини на сприятливе водне середовище з урахуванням екологічної місткості водоресурсних джерел.

 

Список використаної літератури

1. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://pidruchniki.com/13560615/ekologiya/vodni_resursi_ukrayini_problemi_ratsionalnogo_vikoristannya_ohoroni

2. Екологія. С.І. Дорогунцов, К.Ф. Коценко, М.А. Хвесик та ін. – К.: КНЕУ, 2005.

3. Кукурудза С.І. Гідрологічні проблеми суходолу: Навчальний посібник / За ред. проф. В. Хільчевського. – Львів, 1999.

 

Перенаселення як глобальна катастрофа людства

За останні 12 тисяч років населення Землі сягнуло позначки більше 7 мільярдів осіб. Кількість жителів постійно зростає здебільшого у країнах з низьким рівнем економіки і країнах, що розвиваються. При цьому, статистика стверджує, що найкращий шанс довгострокового виживання людства забезпечується кількістю світового населення близько чотирьох мільярдів. Тобто проблема стрімкого і незворотного збільшення людської чисельності охоплює всесвітні масштаби, що поглиблює екологічну кризу з непередбачуваними наслідками.

Мета та завдання дослідження полягає в узагальненні підходів вітчизняних і зарубіжних вчених щодо перенаселення, як фактору еколого-небезпечного розвитку суспільства.

Питання обмеження росту населення розглядалися у працях Т. Мальтуса, Д. Медоуза, Я. Тінбергена, Р.Ватсона, Д.Габора, В.Леонтьєва та ін.

Перенаселення – вид демографічної кризи, який характеризується ресурсним надлишком населення, обумовлений відсутністю у частини суспільства засобів існування. Це відносна величина, що залежить від ресурсної бази території проживання даного населення.

Перенаселення є одним із можливих сценаріїв соціального колапсу, який може призвести до глобальної катастрофи. За постулатом теорії Мальтуса «населення, якщо не заважати його вільному відтворенню, подвоюється кожні 25 років, інакше кажучи - в геометричній прогресії. Водночас обсяги ресурсів, необхідних для підтримки життя, ростуть лише в арифметичній прогресії» [1].

Глобальність полягає у тому, що від одиниці населення прямо пропорційно залежать: нестача питної води, площа лісів, глобальне потепління, руйнування озонового шару та інші. Будь-яке збільшення показників приросту населення призводить до змін в геометричній прогресії зростання глобальних екологічних проблем, пов‘язаних з вичерпанням природних ресурсів.

Однак не можна погодитися з його позицією, що війна, хвороби і голод є необхідними процесами для коректування чисельності населення.

Демографічну ситуацію країн Європи у цілому та України, зокрема, не можна назвати критичною. Так, станом на 1 вересня 2014 року чисельність населення України становила 42977,4 тис. осіб., що свідчить про скорочення порівняно з 1 січня 2014 року на 95,8 тис. осіб [2].

Соціальна політика нашої держави спрямована на приріст народжуваності та створення комфортних умов проживання, що суттєво відрізняється від політики Сходу, зокрема Китаю, який запровадив закон про одну дитину в сім'ї, що порушує, на наш погляд, права людини.

Отже, проблема перенаселення має глобальні, а не локальні масштаби. Не існує єдиних підходів до оптимізації чисельності людства в планетарному масштабі. Більшість держав намагаються вирішувати демографічну проблему на національному рівні, хоча ця загроза має глобальний характер. Такі дії не сприяють винайденню шляхів припинення неминучого колапсу. Глобальні проблеми вимагають і глобальних рішень, тобто продовження існування людства можливе лише при світовій взаємодії.

 

Список використаної літератури

1. Глобальна проблема людства: перенаселення Землі [Електронний ресурс].- Режим доступу: http://turboreferat.ru/ceology/ globalna-problema-ljudstva-perenaselennya-zeml/32830-156400-page1. html.

2. Заінчковський О. О. Підхід до вирішення проблеми перенаселення і визначення граничних рівнів населення [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://eztuir.ztu.edu.ua/4509/1/263.pdf

 

Правове регулювання поводження з відходами

У забезпеченні захисту довкілля та зменшенні ризику для здоров'я людей проблема поводження з відходами є однією з ключових. Головна мета політики у цій сфері полягає у зменшенні об'ємів утворення відходів і перероблення все більшої їх кількості в ресурси для повторного використання[1].

Поводження з відходами в Україні регулюють цілий ряд нормативно-правових документів, серед яких більше десяти законів, сотні нормативних актів на рівні Кабінету міністрів і регулятивних документів інших відомств. Основним нормативно-правовим актом є Закон України «Про відходи».

На виконання положень Закону «Про відходи» розроблено і впроваджено низку нормативно-правових актів, що стосуються врегулювання таких питань: встановлення лімітів на утворення та розміщення відходів; облік, паспортизація відходів і відповідне інформаційне забезпечення; вимоги до трансграничного перевезення відходів; дозвільний порядок діяльності поводження з небезпечними відходами й окремими видами відходів як вторинною сировиною; організація розробки і виконання програм поводження з відходами; організація роздільного збирання корисних компонентів відходів [2].

Та незважаючи на велику кількість розроблених документів досі невирішеною залишається проблема контролю промислового забруднення. У країнах-членах ЄС було досягнуто значного прогресу в сфері упровадження природоохоронного законодавства яке передбачає комплексний підхід до вирішення проблем довкілля.

Стале управління відходами було однією з головних і надалі залишається однією з пріоритетних сфер діяльності ЄС у напрямку охорони навколишнього середовища. Основні керівні принципи для сектора відходів визначені такими документами, як Рамкова Директива про відходи 75/442/ЄЕС, Директива про небезпечні відходи 91/689/ЄЕС, Директива 96/61/ЄС про всеохоплююче запобігання забрудненню та його контроль.

У практиці поводження з відходами в країнах ЄС принциповим є поділ відходів на небезпечні і безпечні. Основна відмінність між ними – ступінь шкідливого впливу на навколишнє середовище і необхідні технології переробки та утилізації. Перелік видів небезпечних відходів та критеріїв віднесення відходів до небезпечних наведені у Директиві 91/689/ЄС. Усього Директива визначає 40 видів небезпечних відходів та 14 критеріїв, за якими відходи відносяться до класу небезпечних.

Отже, вітчизняне законодавство у сфері поводження з відходами певною мірою гармонізовано з європейськими вимогами. Зокрема, Закон України «Про відходи» в цілому враховує вимоги Рамкової Директиви 75/442/ЄЕС про відходи та Директиви про небезпечні відходи 91/689/ЄЕС. Але значною мірою українське законодавство є фрагментарним, неповним чи відмінним від відповідного законодавства ЄС, тому для поліпшення ситуації у сфері управління відходам ефективним буде розроблення заходів управління та покрокове їх впровадження [3].

 

Список використаної літератури

1. Комарницький В.М., Шевченко В.І., Єлькін С.В. Екологічне право. - К., 2003 – 135 с.

2. Закон України "Про відходи" від 5 березня 1998 р. № 187/98-ВР (зі змінами, внесеними згідно з Законом від 7 березня 2002 р. № 3073-Ш // ВВР. — 2002. — № 31. — Ст. 214) // ВВР. — 1998. — № 36—37. — Ст. 1.

3. Міщенко В. С., Виговська Г. П., Рада по вивченню продуктивних сил України Національної академії наук України, Київ, Україна: «Проблеми імплементації європейського законодавства у сфері поводження з відходами».

 

Зелений бізнес: форми прояву та проблеми розвитку в Україні

У сучасних умовах глобалізації економіки питання захисту навколишнього середовища набувають усе більшої актуальності. Витрати, пов‘язані з використанням підприємством природних ресурсів, є набагато нижчими, ніж ціна ліквідації наслідків того негативного впливу на навколишнє середовище, який при цьому виникає. Такий вплив, створюючи несприятливі екологічні умови існування, негативно впливає на здоров‘я людей та на довкілля.

Питаннями зеленого бізнесу, зокрема виробництва біопалива, як сфери активного поширення «зеленого бізнесу» займалися: В. Шевчук, Г. Калетнік, Г. Гелетуха, М. Зубець, Т. Галушкіна, Г. Білявський. С. Бєляєва, та ін.

Поняттям фінансового забезпечення «зеленого бізнесу» присвячені праці О.Бречка, Є.Какутича, О.Кашенко, О.Ковалюка, О.Лазора, О. Левандівського, О. Нікішиної, Г. та інших. Тому проблеми розвитку «зеленого бізнесу» актуальні і злободенні.

Мета і завдання дослідження полягають у визначенні та узагальненні наукових підході і практичних рекомендацій щодо формування та впровадження механізму розвитку зеленого бізнесу.

Підприємницька діяльність завжди виступала і виступатиме рушійною силою упровадження в господарську практику різного роду інновацій, інноваційних галузей, виробництв, господарських процесів, що визначено природою і функціональним призначенням підприємницької діяльності. Всеохоплююча значимість підприємництва по суті є об‘єктивною, адже наслідує створення можливостей для задоволення суспільних потреб майже на усіх рівнях життєдіяльності людини. Останнє в підприємництві утверджується через аспекти «зеленого бізнесу».

Зелений бізнес – це комерційна діяльність, спрямована на отримання прибутку від продажу екологічних товарів і послуг, виробництво та надання котрих передбачає застосування методів і технологій, що мінімізують екологічно-деструктивний вплив на довкілля. Зелений бізнес тісно пов'язаний із формуванням екологічної свідомості суспільства та може бути реалізований у будь-якій сфері економіки.[2]

Проблема «зеленого бізнесу» в теоретичному й практичному плані відносно нова, саме персоніфікація напряму економічного пошуку у цьому аспекті здійснюється науковцями. «Зелений бізнес» є рушійною силою у забезпеченні сталого розвитку економіки, суспільства, територій. [1]

Зміст поняття "зелений бізнес", що, на відміну від екологічно чистого виробництва та екологічного підприємництва, трактується як діяльність, яка на всіх стадіях виробництва, постачання, реалізації кінцевого продукту мінімізує екологічно-деструктивний вплив на довкілля, сприяє покращенню умов життя населення та досягненню цілей сталого розвитку. [3]

Основу розвитку «зеленого бізнесу» у значній мірі формують екоінновації – інновації для сталого розвитку – продукти, процеси, інституційні чинники «озеленення» економіки, запровадження виробництва біопалива, відновлювальної енергетики та інше. Концепція «зеленого бізнесу», передбачає упровадження різноаспектних «зелених» інновацій, які сприяють упровадженню «зеленої економіки» – організаційно-економічного механізму досягнення сталості, вирішення глобальних проблем людського розвитку.

Висновок. Часи, коли за чистоту та екологічність енергії боролись лише відчайдушні ентузіасти та активісти Green Peace, давно минули. Завдяки впровадженню концепції «зеленого бізнесу» компанії не тільки публічно демонструють свою екологічну відповідальність, скорочуючи об‘єми спожитих ресурсів та зменшуючи забруднення довкілля, але й отримують практичний зиск.

Кожна людина в міру своїх можливостей повинна працювати над руйнування егоцентричних цінностей і створенням нового суспільства, яке б об‘єднувало досягнення спільних цілей: захисту довкілля, покращення екологічних умов.

 

Список використаної літератури

1. Гончарук І. В. Підприємницька діяльність з виробництва біопалива як сфера розвитку зеленого бізнесу /І. В. Гончарук // Економічний форум . – 2013. – № 4. – С. 93-98.

2. Степаненко Б.В. Концептуальні підходи до визначення поняття "зелений бізнес"// Економіка і прогнозування, 2010. – 4. – С.22-382.

3. Шевчук В.Я. Екологічне підприємництво: навчальний посібник/ В.Я. Шевчук, Ю.М. Саталкін, В.М. Навроцький та ін. – К.: Мета, 2001. – 197 с.

 

Податкове регулювання екологічної безпеки

Відомо, що одним із видів господарювання суб‘єктів підприємництва виступає природоохоронна діяльність, на яку безпосередньо впливає, насамперед, впливає діючий економічний механізм природокористування (ПК). Проблема забруднення навколишнього природного середовища (НПС) є надзвичайно актуальною для всіх держав світу, оскільки їх обсяги зростають в геометричній прогресії. Забруднювати НПС відходами, як промисловими, так і побутовими, нераціонально з екологічної та економічної точок зору.

Довгий час ПК в Україні було безкоштовним. Лише у випадку значного забруднення з катастрофічними наслідками для НПС підприємства виплачували штрафи. Така безвідповідальність зумовлювала нераціональне використання природних ресурсів. З метою заохочення дбайливого використання природних ресурсів та відшкодування державі частини витрат на охорону НПС та відтворення природних ресурсів з 50-х років поступово впроваджується плата за окремі види ресурсів, котрі вилучаються з природи. На початку 90-х років ХХ ст. було запроваджено принцип платності ПК, що передбачає плату за практично всі природні ресурси, за забруднення НПС, розташування в ньому відходів виробництва та за інші види негативних впливів. При цьому плата за понадлімітне використання та забруднення в декілька разів перевищувала плату за використання та забруднення в межах встановлених нормативів/лімітів.

Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» (1991) започаткував функціонування низки економічних інструментів регулювання ПК (ст.48): надання пільг при оподаткуванні та надання на пільгових умовах короткострокових і довгострокових позичок підприємствам, установам, організаціям і громадянам у разі реалізації ними заходів щодо раціонального використання, відтворення й охорони НПС; встановлення підвищених норм амортизації основних виробничих природоохоронних фондів; надання пільг природокористувачам щодо плати за використання природних ресурсів при впровадженні ними технологічних процесів та обладнання, що зменшують негативний вплив на НПС; звільнення від оподаткування фондів охорони НПС і від плати за природні ресурси, які перебувають в стадії освоєння; часткова компенсація з бюджетних коштів зменшення прибутку внаслідок тимчасової консервації порушення природних об‘єктів не з вини власників і користувачів; заохочення за поліпшення якості природних ресурсів, виробництво екологічно чистої продукції, а також заохочення осіб, які виявили випадки порушення екологічного законодавства і порушників, застосувавши до них заходи відповідальності; передача частини коштів позабюджетних фондів охорони НПС на договірній основі підприємствам, установам, організаціям і громадянам з метою додержання вимог екологічної безпеки; забезпечення можливості одержання природних ресурсів під заставу тощо.

Одним із важливих методів економічного управління є фінансування природоохоронних заходів. Джерелами фінансування можуть бути бюджетні кошти, власні кошти підприємств, банківські кредити та кошти екологічних фондів, які повинні надавати будь-яку матеріальну допомогу на здійснення заходів з охорони НПС та раціонального ПК.

Податковим кодексом України визначені наступні складові економічного механізму ПК: екологічний податок; рентна плата за транспортування нафти і нафтопродуктів магістральними нафтопроводами та нафтопродуктоводами, транзитне транспортування трубопроводами природного газу та аміаку територією України; рентна плата за нафту, природний газ і газовий конденсат, що видобуваються в Україні; плата за користування надрами; плата за землю; збір за користування радіочастотним ресурсом України; збір за спеціальне використання води; збір за спеціальне використання лісових ресурсів тощо.

В результаті проведених досліджень було встановлено, що найбільш ефективним засобом стимулювання до природоохоронної діяльності суб‘єктів підприємництва в Україні, виступає податкова система. Стратегія оподаткування повинна базуватися на довгостроковій програмі екологізації податкової системи. На нашу думку, основними принципами визначення екологічного податку повинні бути наступні:

- податок повинен стимулювати зменшення забруднення НПС, бережливе ставлення до нього під час здійснення господарської діяльності;

- обов‘язкове лімітування і штрафні санкції за забруднення НПС;

- податок має сприяти впровадженню у виробництво екологічно чистих, ресурсоенергозберігаючих, маловідходних технологій, наприклад, за допомогою використання податкових пільг (введення коефіцієнту мінімізації, звільнення від оподаткування підприємств, що виконують Державну Програму мінімізації забруднень);

- система екологічного оподаткування повинна вписуватись у загальну податкову систему, але при цьому бути досить гнучкою на регіональному рівні для того, щоб забезпечити його сталий розвиток. Так, наприклад, сприяти басейновому принципу водокористування, який, на превеликий жаль, нівелюється Податковим кодексом України;

- обов‘язкове запровадження екологічних податків акцизного типу на екологонебезпечні товари і послуги.

Удосконалення системи екологічного оподаткування в Україні забезпечить: створення відповідних умов для прискореного розвитку ринкових відносин та приведення всієї системи ПК в Україні у відповідності до практики найбільш розвинутих країн і міжнародних стандартів; стимулювання комплексного, раціонального використання природних ресурсів і створення для цього відповідних науково-технічних передумов; стале і достатнє фінансування робіт з охорони та відтворення природно-ресурсного потенціалу тощо.

 

Економіко-правові заходи раціонального використання земельних ресурсів

Земельні ресурси — це землі, що використовуються або можуть бути використані для сільського чи лісового господарства, містобудівництва та ін. В Україні сільськогосподарські угіддя становлять 70 % площі усіх земель; серед них орні землі — в середньому 55 %, а в окремих областях — більш як 80 %. Більше половини всіх сільськогосподарських угідь і 60 % орних земель складають чорноземні грунти.

Забезпечення правильного, ефективного та раціонального використання земельних ресурсів – це одне із головних завдань держави. Адміністративні методи регулювання суспільних відносин, пов‘язаних із використанням землі, мали домінуюче значення за радянських часів. Економічні ж методи управління як інструменти стимулювання цільового, ефективного та раціонального землекористування на практиці майже не застосовувалися. Відсутність дієвих економічних важелів і стимулів у сфері земельних відносин призводило до того, що землекористувачі не були зацікавлені в забезпеченні раціонального використання землі у своїй діяльності [2].

Зі становленням ринкових відносин у державі створюються певні засади щодо користування природними ресурсами. Організаційно-правові засади раціонального використання земель – це комплекс загальнообов‘язкових правових засобів, спрямованих на здійснення суб‘єктами земельних правовідносин заходів по забезпеченню цільового, економічного, екологічно безпечного використання земель, відтворення і підвищення їх родючості [1, с. 139].

Основними нормативно-правовими актами, що регулюють використання земель сільськогосподарського призначення є: Земельний кодекс України, Господарський кодекс України, Закони України «Про охорону навколишнього природного середовища», «Про Державний земельний кадастр», «Про державну експертизу землевпорядної документації», «Про державний контроль за використанням та охороною земель та інші правові акти Верховної Ради, Президента, Кабінету Міністрів, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади.

Реалізація заходів економічного стимулювання повинна передбачати: надання дотацій та компенсацій тим землевласникам, які здійснюють землеохоронні заходи; надання їм податкових пільг; звільнення від плати за землю; надання пільгових кредитів на придбання техніки для обробітку ґрунту та інших землевідновлюваних робіт. До землекористувачів, які не дотримуються вимог раціонального та ефективного землекористування, у Законі потрібно передбачити порядок і механізм застосування штрафних санкцій або ж вилучення земель [3].

Можна зробити висновок, що на сьогоднішній день в Україні склалася розгалужена система організаційно-правового забезпечення раціонального використання земель, яка включає в себе як сукупність нормативно-правових актів, що регулюють суспільні відносини у досліджуваній сфері, так і ряд заходів управлінського характеру. Лише у своїй сукупності всі ці елементи можуть забезпечити раціональне використання земель.

 

Список використаної літератури

1. Жушман В.П. Аграрне право та законодавство України: Навчально-практичний посібник. Видання друге, доповнене та перероблене. – Х.: ТОВ «Одіссей», 2004. – 688 с.

2. Костено В. О. «Сутність та ознаки економічно-правового забезпечення використання та охорони земель», 2013р., м. Харків.

3. Савчин О.Я. Напрями удосконалення механізму державногоуправління ринку земельних ресурсів в Україні / О.Я. Савчин // Науковий вісник НЛТУ України. – 2011. − Вип. 21.5. – С. 281-286.

 

Концептуальні засади природоресурсного оподаткування

В сучасних умовах, коли постали глобальні екологічні проблеми, ефективне використання природоресурсного потенціалу і міжнародна співпраця у сфері природокористування виходить на новий рівень.

Водночас гостро стоять питання щодо раціонального використання природних ресурсів, охорони довкілля та створення належних умов соціально-економічного зростання.

Розробленню інституціональних підвалин функціонування природоресурсного оподаткування в Україні присвячено увагу в працях вітчизняних вчених: В.Л. Андрущенка, П.Ю. Буряка, А.О. Жадлуна, А.І. Крисоватого, А.М. Соколовської, П.В. Мельника, В.А. Онищенка та інших.

Ресурсне оподаткування є визначним компонентом економічного механізму раціонального користування природними ресурсами та їх відтворення, підвищення фіскальної ефективності.

Виникнення ресурсних платежів сягає ще за часів Древнього Єгипту та Античної Греції. Наприклад, єгипетські землевласники платили податки зерном і льоном за використання води Нілу для зрошування полів. У період Древньої Греції і Риму потреба в надійних джерелах централізованих засобів істотно зросла. Це було пов‘язано з посиленням ролі держави, що виражалася,зокрема, в забезпеченні колективних витрат. Так, Ксенофонт (444-356рр.до н.е.) в своєму трактаті «Про доходи Афінської Республіки» вже поділяв податки на групи. Серед великої кількості податків тих часів є також і ресурсні платежі, наприклад, земельні, лісові податки, платежі із срібних та інших родовищ [4, с.277].

Існують різні види платежів за використання природними ресурсами. Прихильники марксистського підходу вважать, що усі вони мають рентну природу і поділяються за інструментами вилучення на абсолютну та диференційну ренту. Автори, що не дотримуються такого поділу, розрізнять рентні і не рентні платежі державі з боку компаній. Прихильники третього підходу виділяють серед фіскальних інструментів ті, за допомогою яких реалізується фіскальний суверенітет держави, і фіскальні інструменти, з допомогою яких держава реалізує своє право власності на природні ресурси [3, с.294-295].

Дослідження основних положень податкового законодавства показує, що спеціальне використання природних ресурсів в Україні здійснюється на платній основі. Ресурсні платежі, виступаючи складовою частиною податкової системи, нерозривно пов‘язані з фінансуванням природоохоронної діяльності держави та безумовно відіграють значну роль у формуванні бюджетних ресурсів.

Отже, виходячи з вимог діючого законодавства та екологічних реалій, ресурсне оподаткування на даному етапі потребує докорінних змін та створення належних умов соціально-економічного зростання.

 

Список використаної літератури

1. Податковий кодекс України: Закон України від 02.12.2010 р. № 2755-VI [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http: // http: // zakon 2. rada. gov. ua / laws / show / 2755-17.

2. Пособие по налоговой политике /Под ред. Партасарати Шома.- Вашингтон: МВФ, 1995. – 387с.

3. Сідельникова Л.П. Оподаткування суб‘єктів підприємництва: Навчальний посібник / Л.П. Сідельнікова, Т.В. Чижова, Я.В. Якуша. – К., 2013. – 424 с.