Лекція Управлінські підходи: системний, процесний, ситуаційний

« Назад

1. Підхід до управління з позиції виділення різних наукових шкіл

Формування управління як науки, як галузі наукових досліджень частково було відгуком на потреби великого бізнесу, частково - спробою скористатися перевагами нової техніки, а частково зумовлене науковими розробками найбільш ефективних методів виконання робіт.

Відомо чотири основні підходи, що внесли суттєвий вклад у розвиток теорії та практики управління, а саме:

- підхід з позицій виділення наукових шкіл в управлінні;

- процесний підхід;

- системний підхід;

- ситуаційний підхід.

Важливим також є розгляд підходів до управління з позиції виділення різних наукових шкіл.

Школа наукового управління (1885—1920 pp.). Засновником школи наукового управління вважається Фредерік Тейлор, що працював у металургійній компанії. Своїми експериментами і науковими працями він намагався довести, що розроблені ним методи наукової організації праці і сформовані на їх підставі "принципи наукового менеджменту" здійснять революцію у виробництві, замінять авторитарні методи управління на більш раціональні наукові підходи. Головні свої ідеї Тейлор сформулював у вигляді принципів "наукового управління":

- розробка оптимальних методів виконання роботи завдяки науковому вивченню витрат часу, затрачених рухів і зусиль працівників;

- абсолютне дотримання розроблених на наукових підставах стандартів і правил;

- підбір, підготовка і розстановка працівників на ті робочі місця і завдання, на яких вони принесуть найбільшу користь;

- оплата за результатами (менші результати — невелика оплата, більші результати — вища оплата);

- використання функціональних менеджерів, які забезпечують виконання робіт і їх контроль за спеціалізованими напрямами;

- підтримка товариських відносин між працівниками і менеджерами.

Значний внесок у розвиток цієї школи зробив американський промисловець, король автомобілебудування США Генрі Форд (1863—1947 pp.), ім'я якого стало символом XX ст., зразковим утіленням "американської мрії". Саме Г. Форд сформулював організаційно-технічні принципи управління, якими і користувався в своїй практичній діяльності.

Крім Тейлора і Форда школу наукового управління вдосконалювали Г. Емерсон, Френк і Лілія Гілберт, Генрі Гант, А. Хопф та ін.

Класична школа управління (1920—1950 pp.). "Батьком" класичного менеджменту вважається французький підприємець і інженер Анрі Файоль (1841—1925 pp.), який створив першу цілісну класичну школу управління і сформулював її основні принципи і функції.

Основні принципи адміністративного управління А. Файоля:

- Влада невіддільна від персональної відповідальності.

- Розподіл праці за спеціалізацією (але у цьому процесі є межа, за якою ефективність управління падає),

- Єдність розпорядження, або єдиноначальність (що суперечить функціональному підходу до управління, введеному Ф. Тейлором).

- Дисципліна, обов'язкова для всіх, що передбачає взаємоповагу керівників і підлеглих, дотримання укладених угод.

- Єдність управління за принципом "один керівник і єдиний план для сукупності операцій, що мають спільну мету".

- Підпорядкування індивідуальних інтересів загальному.

- Справедлива винагорода для всіх.

- Спеціалізація, у межах розумного, яка послаблюється із збільшенням масштабів підприємства.

- Ієрархія, що допускає мінімізацію управлінських ступенів для оптимального використання горизонтальних зв'язків.

- Порядок, який ґрунтується на принципі: "кожному своє місце і кожний працівник на своєму місці".

- Відданість персоналу загальній справі.

- Постійність персоналу, оскільки висока плинність — наслідок невмілого управління.

- Ініціатива працівників, яка потребує від керівника застосування винагороди і відмову від особистої амбіційності.

- Корпоративний дух, тобто єдність інтересів робітників і колективізм у роботі.

Управляти, як вважав Файоль, — "це означає передбачити, організувати, розпоряджатись, координувати і контролювати".

Послідовниками Файоля можна вважати Л. Гюліка, Л. Урвіка, Дж. Муні, К. Адамецького, А. Рейлі, Ч. Барнарда та інших учених, які розвинули і конкретизували це вчення.

Теорія ідеальної бюрократії (з 1920 p.). Сформував теорію "ідеальної бюрократії" відомий німецький соціолог Макс Вебер (1864—1920 pp.).

Сутність цієї теорії складають поняття:

- чіткий розподіл праці, що веде до появи висококваліфікованих спеціалістів на кожній посаді;

- ієрархія управління, за якою кожен нижчий рівень контролюється вищим і підпорядковується йому;

- наявність взаємопов'язаної системи узагальнених правил і стандартів, що забезпечують координацію виконання різних завдань;

- відсутність непорозуміння в міжособових стосунках;

- організація найму на роботу в суворій відповідності до технічних кваліфікаційних вимог, а також захист службовців від безпідставних звільнень;

- стратегія довгострокового найму співробітників;

- рух нагору в середині організації на підставі компетентності і широких знань, що набуваються з вислугою років.

Школа людських стосунків (з 1930 p.). Творцем школи людських стосунків є американський соціолог і психолог Елтон Мейо (1880—1949 pp.). Багаторічними дослідженнями, проведеними під його керівництвом у м. Хоторні (це поблизу Чикаго), було встановлено, що продуктивність праці робітників підвищується не стільки через підвищення заробітної плати, скільки через зміни взаємин між виконавцями і менеджерами в кращий бік, ріст задоволеності своєю працею і стосунками в колективі. Основна заслуга Мейо полягає в тому, що він довів залежність результатів праці від правильно підібраних прийомів управління міжособистісними стосунками.

Виникнення школи людських стосунків безпосередньо пов'язано також з іменем німецького психолога Гюго Мюнстерберга (1863 - 1916 pp.). У своїй праці "Психологія і промислова ефективність" він сформулював основні принципи, згідно з якими необхідно відбирати працівників на керівні посади, а також довів важливість гуманізації процесу управління, оскільки менеджер повинен керувати передусім людьми, а не машинами.

Серед учених, котрі досліджували цей напрям, слід відзначити роботи Мері Фолетт (1868—1933 pp.), яка проаналізувала стилі управління і розробила теорію лідерства, а також наукові розробки Ф. Герцберга, Д. Мак-Грегора, Р. Блейка, К. Арджіріса.

Емпірична школа управління (з 1940 p.). Емпіричну школу управління репрезентують вчені, які поєднали розробку теорії з вивченням практики управлінської діяльності на ґрунті синтезу основних ідей класичної школи та школи людських стосунків.

Одним з видатних теоретиків менеджменту і засновником зазначеної школи вважається професор менеджменту Нью-Йоркського університету Пітер Дракер (нар. в 1909 p.). Небезпідставно Дракеру приписують першість у створенні систематизованого вчення про управління як навчальну дисципліну, що дало змогу вивчати її в навчальних закладах. Найвідомішою його теоретичною засадою є концепція "управління за цілями", яка зробила "революцію", в світовій управлінській науці.

Загальна характеристика управління за цілями зводиться до трьох найбільш істотних його елементів:

- визначення чітких стратегічних цілей;

- залучення до процесу визначення цілей усіх працівників системи;

- оцінка ефективності на підставі результатів.

До провідних представників емпіричної школи відносяться також А. Слоун, Р. Девіс, Е. Плоумен, А. Чандлер, Л. Ньюмен, Д. Міллер та інші вчені, в яких теоретичні дослідження поєднані з практичною діяльністю.

Школа соціальних систем (з 1970 p.). Засновниками школи стали Ч. Барнард, Д. Марч, Г. Саймон, І. Ан Сорф, Вони сформулювали ідею про те, що будь-яка організація як відкрита складна система має тенденцію пристосовуватись до досить складного зовнішнього середовища, і головні причини того, що відбувається в системі, треба шукати поза нею. Запропонований ними системний підхід до управління дає змогу уникнути ситуацій, коли рішення в одній сфері переростає в проблему для іншої.

Ситуаційні теорії менеджменту (з 1980 p.). Серед "синтетичних" учень про управління особливе місце посідає ситуаційний, або кейсовий підхід (від англ. case — ситуація). Це скоріше спосіб мислення, ніж набір конкретних дій. Розроблений у Гарвардській школі бізнесу, він допомагає майбутнім менеджерам швидко розв'язувати проблеми.

Найбільш досконалими ситуаційними теоріями с теорія адаптації (стратегії пристосування), теорія глобальної стратегії і теорія управління за результатами, створена фінськими фахівцями.

Формування поведінкового менеджменту стало результатом посилення взаємозв'язків концепції людських відносин із психологією, соціологією та ергономікою. Представниками його є Р. Лайкерт, А. Маслоу, Д. Мак-Грегор.

Дуже популярною серед системних концепцій менеджменту є теорія "7-S", яку розробили дві пари американських дослідників (першу пару склали Томас Пітере і Роберт Уотермен, другу — Ричард Паскаль і Єнтьні Атос). Учені дійшли висновку, що ефективна сучасна організація формується на базі семи взаємопов'язаних елементів, зміна кожного з яких веде до зміни шести інших. Засадничими моментами цієї концепції є: стратегія, структура, системи, штати, стиль, кваліфікація та цінності, які можна так чи інакше поділяти.

Теорія організаційної культури (з 1985 p.). Ця теорія є ще одним новим підходом до розробки теорії і практики сучасного менеджменту. Серед його представників відзначимо В. Сате, Е. Шайна, І. Парсонса, Р. Квіна, Дж. Рорбаха. У межах теорії менеджменту організаційна культура розглядається як потужний Інструмент, що дає змогу орієнтувати всі підрозділи організації і окремих осіб на досягнення спільних цілей, мобілізувати ініціативу співробітників, виховувати відданість організації, поліпшувати процес комунікації, поведінку.

Набуває все більшого поширення теорія культури управління — теорія раціональної організації праці апарату управління, розкриття ролі культурного елементу в ньому.

"Нова школа" характеризується прагненням впровадити в науку управління методи і апарат точних наук (кібернетика і теорія дослідження операцій). Представниками цієї школи є Р. Акофф, С. Бір, Д. Берталанфі, Р. Люс та ін.

2. Процесний, системний і ситуаційний підходи в управлінні

Процесний підхід трактує управління як серію безпосередніх взаємопов'язаних дій. Ці дії, кожна з яких сама по собі вже є процесом, значною мірою визначають успіх діяльності організації. Вони дістали назву "управлінські функції". Кожна управлінська функція — це також процес. Отже, процес управління являє собою суму всіх функцій.

Процес управління містить функції планування, організування, мотивації, контролювання та регулювання. Цих п’ять первинних функцій управління поєднані з процесами комунікацій та прийняття рішень. Керівництво (лідерство) — це самостійна діяльність.

Функція планування передбачає рішення про те, якими мають бути цілі організації (підприємства) і що слід зробити, щоб досягти їх. Передусім треба відповісти на такі питання: стан справ, бажані результати, шляхи досягнення їх. Планування — це один з способів, за допомогою якого керівництво спрямовує зусилля всіх членів колективу на досягнення його загальних цілей.

Функція організування. Організувати — означає створити деяку структуру з метою досягнення певної мети. Сюди входить розподіл робіт між працівниками, делегування завдань і повноважень. Функція організування забезпечує організованість, дисципліну, відповідальність за доручену справу.

Функція мотивування. Керівник має завжди пам'ятати, що навіть прекрасно складений план, найдосконаліша структура організації втрачають зміст, якщо працівники не виконують доручену їм роботу або виконують її неякісно, безініціативно. Функція мотивування спрямована на забезпечення виконання працівниками підприємства делегованих їм обов'язків. Для цього в організації мають бути створені умови для матеріальної та моральної зацікавленості працівників у виконанні робіт.

Функція контролювання — це процес забезпечення досягнення організацією своїх цілей. Існує три аспекти управлінського контролю: встановлення стандартів, зміни того, що було фактично досягнуто за відповідний період, порівняння досягнутого з очікуваним результатом.

Розглянуті функції управління мають дві загальні характеристики: всі вони потребують прийняття рішення. Тому прийняття рішення і комунікації належать до сполучних процесів управління.

Функція регулювання — вид управлінської діяльності, спрямований на усунення відхилень, збоїв, недоліків тощо в керованій системі шляхом розроблення і впровадження керуючою системою відповідних заходів.

Регулювання покликане усунути всі недоліки, відхилення, збої, виявлені у процесі контролювання. При цьому регулювальні заходи можуть застосовуватись на всіх попередніх етапах технології менеджменту (планування, мотивування, організування). Для цього вдаються до коригуючих дій, що базуються на виборі таких рішень:

- усунення відхилень;

- перегляд стандартів та критеріїв;

- усунення відхилень з переглядом стандартів і критеріїв.

Особливість регулювання полягає в тому, що, на відміну від функцій планування, організування та мотивування, які удосконалюються безпосередньо в керуючій системі організації, регулювання, як і контролювання, вдосконалюється в керуючій та керованій системах.

Системний підхід. Система — це деяка цілість, що складається із взаємозалежних частин, кожна з яких певною мірою характеризує ціле. Згідно з системним підходом керівник має розглядати організацію як сукупність взаємопов'язаних елементів, таких як люди, структура, завдання, технологія, що орієнтовані на досягнення певних цілей і тісно переплетені з зовнішнім світом.

Дещо спрощено організацію як систему можна описати так. Організація отримує з зовнішнього середовища інформацію, капітал, матеріали, трудові ресурси. Ці компоненти мають назву "входи". У процесі перетворення ці входи перетворюються на підприємстві у продукцію або послуги. Вони і є виходами організації. Якщо організація управління ефективна, то в процесі перетворення утворюється додаткова вартість. За цих умов збільшується обсяг продажу, зростають прибуток, задоволення працівників результатами своєї праці.

Ситуаційний підхід ґрунтується на тому, що пріоритетність методів управління визначається ситуацією. Через те що існує безліч факторів як у самій організації, так і у зовнішньому середовищі, не існує єдиного "кращого" методу управління. Щодо конкретної ситуації найефективнішим є той, що найбільш повно відповідає її суті.