Лекція Українська мова – національна мова українського народу, державна мова України

« Назад

1. Предмет, мета і завдання курсу

Вихід України на світову арену як незалежної самостійної держави загострив багато проблем – економічних, політичних, соціальних. З усією гостротою постало питання про стан мови суверенної держави – української, яка століттями перебувала на периферії наукового, політичного життя й офіційно-ділового вжитку. З наданням українській мові статусу державної виникла потреба державних службовців, науковців, фахівців різних галузей господарства досконало володіти державною мовою для ефективного виконання посадових обов’язків. Готувати висококваліфікованих фахівців, які досконало володіють державною мовою в усній та писемній формах, – актуальне завдання сучасної вищої школи України.

Предметом курсу української мови у вищому навчальному закладі є мова як соціально-культурний феномен і засіб спілкування людей, зокрема й у професійній сфері.

Професійно орієнтований курс української мови продовжує формування національномовної особистості, розширює мовну компетенцію майбутнього спеціаліста, розвиває навички ефективної професійної комунікації, сприяє опануванню особливостей фахової мови.

Мета курсу – формування умінь і навичок досконалого володіння українською літературною мовою у професійній сфері, підвищення рівня комунікативної компетентності майбутніх економістів, банківських працівників тощо.

Завдання курсу:

– усвідомлення суті мови як складного соціально-культурного явища, її природи і функцій;

– ознайомлення з мовним законодавством України, з особливостями мовної політики в країнах Європи;

– практичне оволодіння нормами сучасної української літературної мови;

– вільне користування функціональними стилями та їх підстилями у навчальній діяльності і професійній сфері;

– засвоєння відомостей про призначення, структуру, мовні особливості ділових документів, вироблення навичок їх складання;

– набуття навичок оперування фаховою термінологією, редагування і коригування фахових текстів;

– опанування основ науково-технічного перекладу;

– розвиток комунікативних компетенцій, необхідних у професійному спілкуванні.

2. Природа і функції мови

Мова – єдина, цілісна, складна система знаків: фонем (звуків), морфем (частин слова), слів, речень, яка служить для називання предметів, явищ об’єктивної дійсності та понять, є засобом спілкування, мислетворення, інтелектуального та естетичного освоєння світу, нагромадження і збереження людського досвіду, об’єднання людей у спільноти. Це феномен людської цивілізації і умова суспільного прогресу.

Усвідомити сутність мови, зрозуміти й пояснити її природу люди намагалися здавна. Такі спроби було зроблено ще вченими давніх Греції, Риму, Китаю, Індії, але однозначного розв’язання цієї проблеми немає дотепер.

У науці відомі три погляди на природу мови, які лежать в основі мовознавчих напрямів:

1) Мова – явище біологічне (натуралістичний напрям);

2) Мова – явище психічне (психологічний напрям);

3) Мова – явище соціальне (соціологічний напрям).

Безперечно, мову не можна трактувати як явище біологічне. Хоча людина, на відміну від інших приматів, має мовний ген, тобто природну здатність до оволодіння мовою, вона ніколи не заговорить сама, якщо її не навчити. Це доводять сучасні “Мауглі” – діти, які з різних причин опинялися поза суспільством, іноді серед тварин, і не могли навчитися мови, навіть повернувшись у людський колектив. Причиною цього є те, що вони пропустили так званий сендитивний період (вік від двох до п’яти років), коли людина найактивніше опановує мову.

Мова не є і суто психічним явищем, оскільки психіка в кожної людини неповторна, а отже, на світі мало б бути стільки мов, скільки є людей. Хоча не можемо заперечувати, що в мовленні кожної людини відображені її психічні особливості, а в національній мові – менталітет, особливий психічний склад певної нації.

Мова – явище соціальне (суспільне). Вона виникає, щоб задовільнити потреби людського суспільства, є однією з найважливіших ознак суспільства і поза ним існувати не може.

У людському суспільстві мова виконує цілу низку функцій, найголовнішими серед яких є такі:

1. Комунікативна функція. Жодне суспільство, на якому б рівні воно не знаходилося, не може існувати без мови – головного засобу спілкування. Цей найуніверсальніший засіб спілкування не здатні замінити всі інші – найсучасніші й найдосконаліші – навіть разом узяті. Функція комунікації, спілкування є надзвичайно важливою не тільки для суспільства, а й для самої мови: мова, якою не спілкуються, стає мертвою і в історії людських мов дуже мало прикладів повернення мов до життя; народ, який втрачає свою мову, поступово зникає.

2. Експресивна функція. Спілкування – це і соціальний процес, і міжособистісний. За Еммануїлом Кантом, “людина спілкується з собі подібними, тому що так більше почуває себе людиною”. Без сумніву, кожна людина – цілий неповторний світ, сфокусований у її свідомості, інтелекті, в емоціях і волі. Але цей світ прихований від інших людей, і тільки мова робить його доступним. “Заговори – і я тебе побачу”, – стверджували ще античні мудреці. Таким чином, завдяки експресивній функції мови кожен постає перед людьми як особистість, має змогу репрезентувати свій внутрішній світ.

3. Гносеологічна функція. Мова – могутній засіб пізнання. Людина ніколи не пізнає світ “з нуля” – вона користується не лише індивідуальним досвідом, а й суспільним, який закодовано в мові.

4. Мислетворча функція. Мова – це засіб формування, оформлення й існування думки. Як зазначав Ортега-і-Гассет, “ми не лише говоримо якоюсь мовою, ми думаємо, ковзаючи вже прокладеною колією, на яку ставить нас мовна доля”. Отже, найкращим засобом вираження думки є рідна мова.

5. Ідентифікаційна функція. Мова є засобом ідентифікації, ототожнення особи в межах певної людської спільноти, засобом об’єднання людей у народ, націю, засобом консолідації населення в державі. Цю функцію мови іноді називають державотворчою.

Серед функцій мови слід назвати також естетичну (мова як засіб створення культурних цінностей), номінативну (мова як засіб називання), магічно-містичну (мова як засіб звернення до вищих сил) тощо.

3. Місце української мови серед мов світу. Проблема походження української мови

За різними оцінками, сьогодні у світі існує від 2,5 до 7 тисяч мов, за найновішими даними – 6703 мови. Мови світу розрізняють за кількістю носіїв, наявністю писемності, суспільними функціями, будовою тощо.

Місце кожної мови серед інших визначають за такими основними ознаками:

За кількістю мовців найпоширенішими мовами вважають китайську (1200000000 мовців), іспанську (332000000), англійську (330000000), бенгальську, гінді, арабську, російську, португальську, японську, німецьку мови. Українська за цією ознакою перебуває на 21 місці: нею користується від 42 до 50 мільйонів людей у світі (в Україні, у східній і західній діаспорі).

За давністю писемності українська належить до старописемних мов: її писемності понад тисячу років. До старописемних належать санскрит, грецька, італійська, німецька, болгарська тощо. У світі існують також мови молодописемні (у мови сомалі, наприклад, писемність з’явилася 1973 року, у киргизької – 1924) і неписемні (мови тубільців Африки, сванська в Грузії, карельська в Росії та ін. ).

За призначенням (функціями) українська мова – національна мова українського народу, державна мова України, одна з робочих мов ООН. Деякі мови виконують лише функцію розмовно-побутового спілкування (племінні мови Австралії, мансійська в Росії та ін. ), інші є національними і обслуговують усі сфери діяльності однієї нації (чеська, польська, литовська та ін. ) або кількох (німецькою, наприклад, користуються німці, австрійці і швейцарці, іспанською – іспанці і 20 націй Центральної і Південної Америки. Існують також міжнародні мови (англійська, арабська, іспанська, китайська, французька, російська), статус яких юридично закріплюється через визнання їх офіційними або робочими мовами міжнародних організацій (ООН, ЮНЕСКО) і які вивчають у загальноосвітніх і вищих навчальних закладах різних країн як іноземні мови.

За генеалогічною класифікацією (походженням) українська мова належить до:

- індоєвропейської сім’ї мов (спільна індоєвропейська мова розпалася за 2,5 – 3 тисячі років до н. е. , давши початок більше як 150 сучасним мовам, які поділяються на 12 груп і якими сьогодні розмовляє майже половина людства);

- слов’янської групи мов (спільна слов’янська мова виникла з індоєвропейської, проіснувала близько 2,5 тисяч років і розпалася в VІ-VІІ столітті, давши початок сучасним слов’янським мовам, які поділяються на три підгрупи:

а) західнослов’янську (польська, чеська, словацька, верхньолужицька, нижньолужицька);

б) південнослов’янську (болгарська, македонська, сербська, хорватська, словенська);

в) східнослов’янську (українська, російська, білоруська);

- східнослов’янської підгрупи мов.

Серед науковців немає одностайності щодо проблеми походження української мови, зародження і розвитку її як окремої слов’янської.

Так, згідно з офіційним поглядом радянської науки, підтримуваним деякими мовознавцями і тепер, українська мова виникла в ХІV ст. після розпаду давньоруської мови (мови Київської Русі) на три окремі мови – російську, українську, білоруську. Появу цих трьох мов було зумовлено поділом Київської Русі на кілька князівств, монголо-татарською агресією проти східних слов’ян. Ця теорія з’явилася в 50-тих роках ХХ ст. й ілюструвала радянський міф про Київську Русь як „колиску трьох братніх народів”, у якій був „старший брат” – російський народ.

Другий погляд полягає в тому, що джерелом розвитку української, як і інших слов’янських мов (польської, чеської, сербської, хорватської, болгарської та ін. ) була праслов’янська (давня слов’янська) мова, яка розпалася в VІІ ст. Цю думку поділяли такі видатні вчені, як Ф. Міклошич, А. Шляйхер, П. Житецький, О. Потебня, А. Кримський, І. Огієнко, О. Шахматов. На питання ж „Якою мовою розмовляли в Київській Русі?” видатний російський учений В. Ключевський відповідав: „Так, як говорять малороси”.

Деякі мовознавці намагаються довести, що українська мова почала формуватися три тисячі років тому, оскільки має багато спільного з латиною, особливо на рівні граматики. Інші твердять, що українська – основа мов усіх народів, тому що має багато спільного (понад п’ять тисяч коренів слів) із санскритом (давньоіндійською мовою), проте ці гіпотези потребують наукового доведення.

4. Мова і нація. Політика лінгвоциду

Найвищою формою організації суспільства, яку виробило людство в процесі свого розвитку, є нація. Одна з основних ознак нації – її мова (поряд із культурою, спільною історичною долею, територією, економічним життям).

Національна мова – це мова нації в усіх її виявах (літературна мова, діалекти, жаргони, просторіччя), що є засобом усного й письмового спілкування в різних сферах життя. Національна мова українського народу – українська. Сьогодні нею розмовляє більша частина нації, а отже, вона має загальнонаціональний характер.

Становлення національної мови українського народу, так само, як і мов інших народів, – тривалий історичний процес. Проте, як зазначає В. Горбачук, «історія української мови, як і української нації взагалі, надзвичайно трагічна й разом з тим повчальна. Вона свідчить про якусь незбагненну силу українства, здатність його знову й знову відроджуватися після нищівних, здавалося б, смертельних ударів і катастроф». Саме ця здатність дала змогу українській мові сьогодні повноцінно функціонувати в усіх сферах життя нації, незважаючи на багаторічну політику лінгвоциду.

Термін “лінгвоцид” (у дослівному перекладі – мововбивство) – це свідома, цілеспрямована політика нищення певної мови як головної ознаки етносу – нації чи народності. Кінцевою метою лінгвоциду є не геноцид, тобто фізичне знищення людей, а етноцид – ліквідація певного народу як окремої культурно-історичної спільноти.

Щодо української мови застосовували різні форми лінгвоциду, зокрема лінгвоцид через заборону мови чужою державою.

За підрахунками науковців, за всю історію української мови було прийнято понад 200 законодавчих актів, які різною мірою обмежували права української мови. Цей жорстокий мартиролог започаткував Петро I, видавши в 1720 році указ про заборону друкувати в Малоросії будь-які книги, крім церковних, правопис яких слід було узгоджувати з російським. У 1753 році указом Катерини II було заборонено викладати українською в Києво-Могилянській академії, у 1808 році закрито Руський (слово “руський” використовувалося як синонім до слова “український” до середини 19 століття) інститут Львівського університету, на двох факультетах якого було викладання українською мовою.

У 1863 році з’являється сумнозвісний циркуляр міністра внутрішніх справ Валуєва про заборону друкування літератури українською мовою, якої “не было, нет и быть не может”. Навіть у таких умовах українська інтелігенція знайшла вихід: літературу друкували за кордоном і ввозили в Україну. Але Емський указ 1876 року поклав цьому край.

Політику законодавчих обмежень української мови продовжив радянський уряд. Так, у 1938 році виходить постанова про обов’язкове вивчення російської мови в національних республіках СРСР, а всього через 20 років з’являється малопомітне положення про вивчення другої мови за бажанням батьків і учнів. Положення не відміняло постанови 1938 року, а отже, фактично робило російську мову обов’язковою для вивчення, українську ж – необов’язковою навіть для корінних українців.

Щодо української мови використовувалися й інші форми лінгвоциду:

Лінгвоцид через освіту. Відома стара істина: чия освіта, того й мова. Микола Костомаров ще в шістдесятих роках 19 – го століття писав: ”Народ повинен учитися, народ хоче учитися; якщо ми не дамо йому умов і засобів учитися своєю мовою – він стане вчитися чужою і наша народність загине. . . ” Ті, хто керував освітою в Україні за сто років до слів Костомарова і сто після них, добре це усвідомлювали.

Лінгвоцид через науку. Результати практично всіх наукових досліджень, що проводилися в Україні, публікували російською мовою. Українською в УРСР в 70-80-х роках виходило лише 5% науково-технічної літератури – переважно підручники для профтехосвіти та науково – популярні видання.

Лінгвоцид через оголошення мови неприродною. Українську принизливо називали то “наріччям” російської, то “зіпсованою польською”, то “сумішшю польських і російських слів”. Ці твердження намагалися навіть обґрунтувати як наукові.

Лінгвоцид через привілеї для панівної мови та її носіїв. Не знаючи російської, практично не можна було зробити кар’єру. У першій половині 80-х років було навіть запроваджено положення, за яким учителі російської мови одержували зарплату на 15% більшу, ніж учителі української мови, при цьому клас ділили на підгрупи.

Лінгвоцид через втручання у внутрішню структуру мови. Це був особливий винахід радянської системи: із мови свідомо усували самобутні, специфічні ознаки, деформації був підданий правопис, фонетика, граматика і особливо лексика. З української мови робили бліду, незграбну копію російської. Юрій Шевельов згадував: “Редакція журналу “Комуніст” розсилала списки слів на дві колонки: слова, яких не вживати, – слова, які уживати”. Деякі російсько-українські словники цього часу фактично є російсько-російськими, оскільки вони подають переклад російських слів на кальки російських слів. Святослав Караванський назвав ці словники “могильниками української лексики, що збиватимуть з пантелику не лише сучасників, а й прийдешні покоління”. Унаслідок такої мовної політики українська мова зводилася до примітивного газетного словника. Таких самих втручань зазнала й українська термінологія.

Лінгвоцид через приниження престижу мови. Протягом століть українську оголошували мовою “холопською”, “селянською”, згодом “колхозною”, одним словом, непрестижною. Цей стереотип формувався багатьма засобами і є надзвичайно стійким: комплекс меншовартості української мови не вдалося викорінити дотепер.

Лінгвоцид через боротьбу з друкованим словом. Забороняли видання українських книжок, часописів; в останнє десятиліття тенденцію скорочення українськомовних друкованих видань (книжок, газет, журналів) зумовлюють уже не законодавчі заборони, а економічні чинники.