Лекція №5, Основні школи і напрямки сучасної соціології

« Назад

1. Емпірична соціологія

Емпірична соціологія з'являється разом з теоретичною, але здобуває самостійне значення лише на початку нашого сторіччя як специфічна область соціологічних досліджень з особливими традиціями і логікою розвитку. Хоча її роль у становленні соціології як науки високо оцінювалася з перших кроків, організація і проведення емпіричних соціологічних досліджень обумовлювалася насамперед потребами суспільства.

Чиказька школа емпіричної соціології.

Самостійним напрямком соціологічних досліджень емпірична соціологія стає в США. На процес «прагматизації» соціології вплинуло перетворення прагматизму в національну філософію США. Прагматизм у найширшому розумінні слова був ідеологічним тлом, на якому склалася емпірична тенденція в соціології. Сприйнявши деякі ідеї Г. Спенсера, американські соціологи під впливом основоположників прагматизму, що інтенсивно розвивали психологічну науку, намагалися провести аналогію не між біологічними і соціальними, а між психічними і соціальними явищами і процесами.

Так, перший президент Американського соціологічного товариства Л. Ф. Уорд (1841-1913), що розділяв еволюціоністські ідеї О. Конта і Г. Спенсера, вважав, що соціальне життя відрізняється від біологічних процесів своїм цілеспрямованим і творчим характером. А учень Л. Уорда, перший декан першого (1892) у світі факультету соціології А. В. Смолл (1854-1926) надавав важливого значення орієнтації соціологічних досліджень на вироблення рекомендацій для керівників різного рангу по удосконаленню діяльності і структури тих чи інших суспільних інститутів, на розробку «соціальних технологій». Кожне таке дослідження, думав він, повинне починатися зі складання теоретично обґрунтованої програми і робочого плану.

Однак уже з перших емпіричних досліджень соціологи Чикагського університету істотно розійшлися в розумінні суті програми і її значення як для проведення таких досліджень, так і для висновків, що одержують з аналізу зібраного емпіричного матеріалу. В 1919 р. з'явилася робота У. Томаса (1863-1947) і Ф. Знанецького (1882-1958) «Польський селянин у Європі й Америці», що ґрунтувалася цілком на емпіричному матеріалі. У «методологічних передумовах» до цієї роботи вони заявили про наявність тільки формальних критеріїв для розмежування їх матеріалу стосовного сфери їх інтересів, визначивши лише послідовність дій по збору й обробці емпіричних даних. Вони не уникли ототожнення програми з робочим планом. Вибраний ними емпіричний матеріал багато в чому обумовив інтерпретаційний підхід до його аналізу. Цим матеріалом стали переважно документи особистісного характеру: листи, щоденники, біографії. Такий матеріал дозволив дослідникам проблем адаптації іммігрантів у нових для них соціальних умовах зосередити свою увагу на розкритті найважливіших питань організації життя в родинах, що обстежувались: на належності індивідів до того чи іншого типу соціальної організації; залежності їх активності в житті родини і громади від їх індивідуальності; на причинах професійного вибору і «анормального» поводження; на боротьбі рас і культур; соціальному щасті як почутті задоволеності життям у США.

Розуміючи значимість вивчення суб'єктивних сторін соціальної діяльності, Томас і Знанецький у той же час звернули свою увага і на об'єктивні фактори, що обумовлювали усвідомлене поводження іммігрантів. Це не була ще позиція структурних функціоналістів, але перший крок у напрямку такої позиції був зроблений. Вони спробували врахувати залежність мотивації діяльності того чи іншого обстежуваного від його приналежності до визначеної соціальної, релігійної і культурної спільності й організації.

Ще значніший вихід за «межі» європейських традицій у соціології здійснили дослідники соціальних наслідків процесів індустріалізації й урбанізації в такому великому місті, як Чикаго. Е. Берджес (1886-1966), один з керівників цього дослідження і засновників факультету соціології Чиказького університету, на початку 20-х рр. розробив прикладний варіант соціально-екологічної теорії свого колеги і вчителя Р. Э. Парка (1864-1944). Основні положення соціально-екологічної теорії викладалися Р. Парком у підручнику «Введення в науку соціології», написаному разом з Э. Берджесом.

Використовуючи соціально-екологічну теорію при вивченні локальних спільнот у рамках міського агломерату, Э. Берджес висунув гіпотезу про існування «концентричних зон». Для визначення таких «зон» в емпіричному дослідженні він використав метод картографування. Використовуючи розроблену ним «Карту соціальних досліджень м. Чикаго», Э. Берджес виділив 75 таких «зон», оскільки кожна «зона» належала певній соціальній групі. При аналізі «концентричних зон» і локальних спільнот здійснювалося інтерв'ювання обстежуваних, включене спостереження (тобто спостерігач був безпосереднім співучасником всіх подій), залучались різні документи.

Здійснивши емпіричне дослідження, Э. Берджес переконався в тому, що зі зміною в співвідношенні сил між соціальними групами відбувався переділ міської території. Утворення нових соціально-територіальних спільнот вимагало вироблення нових норм взаємин між людьми, удосконалення законодавства і супроводжувалося іноді деяким посиленням антисоціальних дій.

Віхою в розвитку емпіричної соціології був і вищезгаданий підручник, створений Э. Берджесом і Р. Парком, у якому вони спробували розкрити усю відому їм сукупність принципів і методів емпіричних досліджень, а також пояснити поняття, необхідні для хоча б часткової уніфікації таких досліджень. Завдяки підручнику стали загальноприйнятими поняття соціального процесу і соціальної взаємодії, конфлікту і конкуренції, комунікації й адаптації, колективного поводження й асиміляції особистості.

У 20-і рр. майже в усіх університетах і коледжах США виникли факультети соціології і соціологічні курси лекцій, створювалися різного роду соціологічні служби і поза стінами університетів, безпосередньо на підприємствах і в організаціях. Те, чим займались багато соціологів поза стінами університетів, називалось «соціальною роботою». Соціологи займалися переважно прикладною діяльністю: досліджували взаємини в групах різного виду (трудових, національних, релігійних); працювали агентами по координації функціонування різних установ, удосконалюючи принципи адміністративного керування персоналом (ці соціологи утворили Американську асоціацію соціальних працівників); займалися врегулюванням взаємин між членами тієї чи іншої родини й аналізували найбільш складні питання виховання і т.д.

Правлячі кола США і широкі верстви громадськості все частіше розглядали соціологію як «соціальну інженерію». Діяльність соціального інженера обмежувалася розробкою соціальних проектів і програм на замовлення. До теоретичних розробок у нього не доходили руки, а соціологічна теорія ставала усе менш необхідною суспільству.

Таким чином, з розширенням масштабів прикладних емпіричних досліджень звужувався діапазон власне соціологічної діяльності. Соціологи все частіше «привласнювали» незасвоєні іншими науками ділянки й області досліджень. Вони вивчали імміграцію й асиміляцію населення. Вони «захоплювали» великі області демографії і соціальної статистики. Поступово самі соціологи-емпірики стали зауважувати «розпредмечування» соціології, неефективність своїх практичних рекомендацій і локальність більшості емпіричних досліджень.

Спроба створити прийнятну для емпіричних досліджень теорію була розпочата на початку 30-х рр. відомим соціологом Чиказького університету Дж. Г. Мідом (1863-1931). Для перших американських соціологів, у тому числі і для нього, соціальні макропроцеси і структури були лише відображенням конкретних взаємодій між людьми. У своїй теорії соціальної інтеракції (взаємодії) безпосередню взаємодію між людьми Дж. Г. Мід розглядає як обмін жестами і їх інтерпретацію. З раннього дитинства для здійснення своєї взаємодії з іншими людина відбирає жести, що викликають позитивну реакцію в тих осіб, від яких багато в чому залежить його життя. Сприймаючи й інтерпретуючи жести, індивід здатний «приймати роль іншого», підвищуючи імовірність свого співробітництва з іншими людьми. У людини посилюється здатність приймати ролі всезростаючого числа інших з розширенням протягом життєвого шляху кола взаємодії з іншими, аж до її перетворення в здатність приймати роль «узагальненого іншого», тобто здатність враховувати у своїх діях суспільні інтереси. Такі дії взаємодіючих один з одним індивідів включаються в складну систему діяльності, що і являє собою, за Мідом, суспільство. Воно змінюється, коли ці індивіди коректують своє поводження в зв'язку з вибором того чи іншого варіанту своєї дії відповідно до власних міркувань про його раціональність (розуму) і усвідомлення свого місця в суспільстві (стійкої концепції «Я»). Занадто широка картина зв'язків між індивідом і суспільством, представлена в цій теорії, ускладнює її застосування в емпіричній соціології.

Радикальний емпіризм

Після ряду невдалих спроб створення теорії, зверненої до потреб емпіричної соціології, значна частина соціологів-емпіриків почала сподіватись на те, що соціологічна теорія може з'явитися в ході нагромадження певної кількості емпіричних даних. Необхідно тільки, вважали вони, аналізуючи ці дані, використовувати загальнонауковий метод дослідження, максимально адаптований до специфіки соціології як науки.

Ця позиція найбільш послідовно була виражена наприкінці 30-х рр. Дж. Э. Ландбергом (1895-1966) у його роботі «Підстави соціології». Він розглядає соціологічний метод як сукупність логічних принципів і дослідницьких нормативів, що забезпечують реалізацію в соціології правил вивчення об'єктивної реальності природничими науками. Дж. Ландберг, як і О. Конт, ідеалом наукового пізнання вважав фізику. Але Ландберг думав, що, використовуючи в соціології поняття і методологічні прийоми фізичних наук, можна лише спрогнозувати хід розвитку соціальних процесів і явищ. Наукові поняття, переконував він, повинні бути лише зручними засобами опису й аналізу досліджуваних явищ. Інтерпретація соціологічних проблем у термінах фізичної науки дозволить чіткіше виділити область соціологічного дослідження і сформулювати необхідні для емпіричної соціології гіпотези.

За Ландбергом, у суспільному житті необхідно вивчати лише те, що можна безпосередньо спостерігати, тому що показником «природності» соціальних явищ була можливість їх об'єктивного наукового дослідження. Сприйнявши деякі ідеї науки про поводження (біхевіоризму) Дж. Б. Уотсона, Ландберг стверджував, що соціальні явища існують тільки для організму, що реагує на певні стимули. Такими стимулами є символи реальних об'єктів, уявлення про об'єкти, навіть мотиви і мета.

Зводячи все розмаїття соціального життя до просторово-тимчасових реакцій на стимули, Ландберг не зумів поглянути на суспільство як на об'єкт соціологічного аналізу. Таким об'єктом у нього був лише колектив, а суспільство для нього залишилося складним агрегатом, що складається з окремих колективів. Такий підхід обмежував його методологію і сприяв її поступовому еволюціонуванню у бік вивчення процедур і техніки емпіричного аналізу, згортанню області власне соціологічного вивчення громадського життя.

Помірний емпіризм

Наприкінці 40-х - початку 50-х рр. помірніша методологічна концепція П. Лазарсфельда (1901-1976) і С. Стауффера (1900-1960) почала активно витісняти радикальний емпіризм. У ній зберігається ідея єдності методу природничих і соціальних наук. Соціологія проголошується ціннісно нейтральною соціальною наукою. Однак методологію вони розглядають як аналітичну діяльність, що вирішує два найважливіших завдання: уточнення змісту і значення принципів і понять, що використовуються у соціологічних дослідженнях, і критичний аналіз, соціологічних теорій, що існували й існують для визначення їхньої емпіричності. Інтерпретаційний підхід до аналізу соціальних явищ вони теж не визнавали. Але, на відміну від Ландберга, Лазарсфельд і Стауффер почали займатися розробкою логічних прийомів узагальнення і систематизації емпіричних даних, цікавлячись переважно формально-логічними аспектами соціологічного дослідження, а не процедурно-технічними. Критерій верифікації (тобто можливості перевірки істинності теорії шляхом співвідношення її з визначеною системою) Лазарсфельд і Стауффер використовували як критерій відділення наукового соціологічного знання від повсякденного і філософського, а також як інструмент формування соціологічної теорії. Лазарсфельд намагався пов'язати концептуальний (теоретичний) рівень і емпіричний (рівень спостережень).

У 40-50-і рр. емпірична соціологія в США змогла досягти нового рівня розвитку завдяки впливу на неї методу структурно-функціонального аналізу, що розроблявся в ці роки Т. Парсонсом і його послідовниками. Але і сам структурний функціоналізм народжувався в лоні емпірично орієнтованої соціології, що враховувала важливу роль і значення теорії в емпіричних дослідженнях. З появою структурно-функціонального підходу до аналізу соціальних явищ і процесів емпіричні дослідження усе більше переміщуються із соціально-психологічного рівня на рівень аналізу соціальних інститутів і великомасштабних систем. Але при цьому зберігається увага до точки зору суб'єкта дії, хоча вона і втрачає своє самостійне значення. У методологічному плані «принцип розуміння» витісняється «принципом пояснення». Але чим ретельніше розроблявся понятійний апарат у «теорії соціальної дії» Т. Парсонса, тим менше він був пристосований для проведення емпіричних досліджень. Знадобилася спеціальна модифікація ключових понять структурного функціоналізму, яку почав наприкінці 40-х рр. Р. Мертон і яка продовжується і в наш час з урахуванням тих досягнень в галузі емпіричних соціологічних досліджень, яких домоглися соціологи усіх шкіл і напрямків.

2. Структурний функціоналізм

До середини 30-х рр. соціологи США нагромадили значний емпіричний матеріал, здійснивши велику кількість різноманітних за масштабами і тематикою емпіричних соціологічних досліджень, що, однак, не виходили за рамки окремих регіонів країни і стосувалися лише певних проблем громадського життя. Аналізуючи емпіричні факти, вони домагалися тільки часткових узагальнень окремих явищ чи їх класів, збільшуючи чисельність «дискретних теорій». Але чим більше з'являлося таких теорій, тим гостріше усвідомлювалася необхідність розробки систематичної теорії науки, що сама є найбільш важливим показником її зрілості.

За рішення цієї проблеми взявся один з провідних викладачів соціологічного факультету Гарвардського університету США Толкотт Парсонс (1902-1979), що у 1937 р. опублікував свою першу книгу «Структура соціальної дії». У ній він намітив стратегію побудови загальної соціологічної теорії. Цієї стратегії він в основному і дотримувався протягом усього творчого шляху: насамперед у роботах 50-х рр. - «Соціальна система» і «До загальної теорії дії» (написаної разом з Э. Шилзом); 60-х рр. - «Суспільства: еволюційні і порівняльні перспективи»; 70-х рр. - «Система сучасних суспільств» і «Соціальна система й еволюція теорії дії».

Іншим найголовнішим представником цієї соціологічної школи є Роберт Кінг Мертон (1910 р.). Його основні праці: «Соціальна теорія і соціальна структура» (1957), «Соціальна структура й аномія» (196о), «Явні і латентні функції» (1968), «Соціологія науки» (1973).

Структурно-функціональна теорія соціальних систем Т. Парсонса.

Оцінюючи результати розвитку емпіричної соціології в США, Т. Парсонс відзначав, що в 20-30-і рр. спроби побудувати «вичерпні емпіричні узагальнення» не могли вдало завершитися, як і ще більш ранні спроби встановити значення різних «факторів» у визначенні соціальних явищ. Він підкреслював, що факторні теорії (наприклад, теорія суспільних формацій К. Маркса) лише затримували розвиток теорії соціальної системи, тому що, на його думку, ігнорували фундаментальний принцип будь-якої науки - вивчення фактів тільки специфічних для неї явищ.

Мета теоретичної діяльності Т. Парсонса - привернути увагу до «соціальних елементів» соціальної системи як домінуючого фактору на основі розробки узагальнюючої концептуальної схеми аналізу соціальних систем. Кожен дослідник намагається домогтися «адекватного» опису емпіричної реальності, коли даються визначені і перевірені емпірично (верифіковані) відповіді «на всі науково важливі питання, що стосуються справи». А важливість цих питань визначається логічною структурою узагальненої концептуальної схеми.

Для розробки структурно-функціональної теоретичної системи, думав Парсонс, склалися наступні теоретичні передумови. Э. Дюркгейм здійснив аналіз стабільності соціальної системи, що складається з функціонально-диференційованих ролей. М. Вебер обґрунтував необхідність емпіричного вивчення соціальних організацій і інститутів, використовуючи узагальнену теоретичну схему. Антропологи стали розглядати суспільство як єдину функціональну систему. Психологи почали аналізувати людину як динамічну структурно-функціональну систему.

Почавши розробку систематичної теорії в соціології, Парсонс ввів у науковий обіг систему координат «діюча особа - ситуація», аналогічну системі координат у біології - «організм - середовище». Емпірична робота соціолога набуває сенсу завдяки «системі координат» як найбільш загальної конструкції категорій. Але для опису й аналізу емпіричної системи необхідні і структурні категорії. Т. Парсонс підкреслює, що функції системи координат і структурних категорій при використанні їх на дескриптивному (описовому) рівні «полягають у встановленні необхідних фактів і в постановці проблем динамічного аналізу».

На відміну від Э. Дюркгейма, соціальну систему він розглядає не як систему «культурних стандартів», а як систему мотивованого поводження, взаємодіючу з культурними стандартами як з навколишнім середовищем. Для виведення із системи координат «діюча особа - ситуація» соціальних систем йому знадобився функціональний аналіз «обставин, що ускладнюють,», що виникають у результаті взаємодії безлічі суб'єктів дії. Новий підхід до соціальних систем рятує Т. Парсонса від колишнього протиставлення суспільства й особистості, що було характерно для концепцій як Дюркгейма, так і Вебера. У новій концептуальній схемі Парсонса суспільство й особистість представлені як дві відносно самостійні підсистеми загальної системи дії. Такими ж самостійними підсистемами є поведінковий організм і культура. По відношенню один до одного ці підсистеми загальної системи дії розглядаються як специфічні умови їхньої діяльності.

У його концепції поняття «роль» з'єднує підсистему діючої особи як психічної одиниці з визначеною соціальною структурою. А сама роль визначається як диференційований «сектор» цілісної дії особистості, як елемент узагальненої стандартизації дій того чи іншого індивідума в соціальній системі. Від стандартизації дій осіб, що взаємодіють між собою залежить стійкість структури соціальних систем як стандартизованих соціальних відносин і самих соціальних систем. Тому особливе значення в соціології, думав Парсонс, має аналіз процесів інтерналізаціі (засвоєння цінностей і норм суспільства, культурних зразків) і соціалізації (засвоєння стандартів і ідеалів груп до рівня мотивації соціальної дії). Ці процеси безпосередньо пов'язані з вирішенням чотирьох проблем виживання соціальних систем чи системних реквізитів: адаптації, досягнення мети, інтеграції і латентності як збереження форми і зняття напруги («схема эйджил» - по перших буквах цих слів англійською мовою).

Система стандартизованих чекань, згідно Т. Парсонса, - найважливіший аспект соціальної структури. Системи стандартизованих чекань, що пронизують ту чи іншу дію в будь-якій самодостатній соціальній системі суспільства, він умовно називає «інститутами». Виявлення діючих у соціальних системах стандартизованих чекань, що кореняться в культурі і визначають спрямованість і характер дії людей (нормативних експектацій) - основний предмет соціологічного аналізу Т. Парсонса. У ролях чекання інтегруються з мотивами діячів. У процесі стандартизації система чекань повинна одержати достатній ступінь визначеності. Невизначеність у системі чекань - джерело соціальної аномії.

Інтеграцію систем стандартизований чекань з ефективною сукупністю санкцій, що їх підтримують варто розглядати, згідно Парсонса, як процес інституціоналізації. Інституціоналізовані в соціальній системі стандартизовані чекання в тій чи іншій мірі узгоджуються з ціннісними передумовами, тобто легітимізуються.

Поряд з діючими у всіх розвинутих суспільствах правовими способами санкціонування стандартизованих чекань існують зобов'язання діяти «раціонально» в економічних і політичних контекстах. Ефективність правових систем багато в чому залежить від відповідної моральної підтримки більшості людей, на яких поширюється їхня дія.

Цінності (зразки) Т. Парсонс розглядав як головні елементи особливого механізму зв'язку між соціальними і культурними системами, а норми - як соціальні явища, що регулюють конкретні соціальні процеси і відносини.

Т. Парсонс постійно виступав за розуміння соціології як науки про інституціональну структуру, а не про соціальні системи взагалі. Адже соціальними системами не в останню чергу цікавилися антропологи й економісти, політологи і культурологи, психологи і юристи. Інституціональна структура (офіційно визнана і затверджена відповідним чином) - основний об'єкт аналізу для соціолога, що акцентує свою увагу на проблемі стабільності соціальної системи.

Відповідно до основних положень структурно-функціональної теорії соціальних систем, суспільство - соціальна система, що досягла найвищого рівня самодостатності стосовно навколишнього середовища. Ця точка зору Т. Парсонса на суспільство як соціальну систему цілком розходиться з загальноприйнятим у 50-і рр. поглядом на суспільство як на сукупність конкретних індивідів і наближається до поглядів К. Маркса на суспільство як на суму зв'язків і відносин, у яких знаходяться індивіди. Але, на відміну від К. Маркса, члени суспільства розглядаються Парсонсом як частина оточення даної соціальної системи, внутрішніх умов її функціонування. Т. Парсонс звернув увагу на головні аспекти тенденції до класового конфлікту в західному типі соціальної системи: індивідуальність вибору занять і деяка рівність можливостей; визначена протилежність між владою і підлеглими; розвиток різних культур у рамках диференційованої соціальної структури; залежність диференціації родин від положення людей у професійній структурі; нездійсненність на практиці абсолютної рівності можливостей. З огляду на них, можна створювати умови для запобігання переростання латентних конфліктів у класове протиборство.

За допомогою структурованого нормативного порядку в суспільстві організується колективне життя населення. Суспільство також представляє собою величезний колектив, що Парсонс називав соціетальним співтовариством. Для виживання і розвитку таке співтовариство, що складається з особистостей, повинне дотримуватись єдиної культурної орієнтації. А для цього особистості в соціетальному співтоваристві повинні мати відповідний рівень культури поводження і дій. Незважаючи на удосконалювання в соціетальному співтоваристві механізму досягнення угоди між його членами по основних питаннях його життєдіяльності, вважав Парсонс, завжди буде зберігатися потреба в особливому механізмі примусу. Підтримка нормативного порядку пов'язана безпосередньо із здійсненням контролю за поводженням особистостей і груп у межах визначеної території і за її межами.

Зводячи воєдино різні критерії самодостатності, використані при визначенні поняття «суспільство», Т. Парсонс стверджував, що суспільство як соціетальне співтовариство повинно мати не тільки «відмітний статус членства». Самодостатність соціетального співтовариства, за Парсонсом, не вимагає виконання його членами всіх рольових зобов'язань усередині суспільства. Але суспільство повинне надати своїм членам достатній набір рольових можливостей для реалізації фундаментальних потреб особистостей і самого суспільства в цілому.

Аналіз Т. Парсонсом еволюції суспільств нерозривно пов'язаний з його підходом до соціальних систем і соціальних співтовариств як до процесу взаємодії (інтеракції). Ця взаємодія, відзначав Парсонс, відбувається на лінгвістичному рівні вираження й у комунікації, хоча взаємодіючі можуть використовувати такі засоби інтеракції, як, наприклад, гроші, влада. Усе це - символічні рівні взаємодії.

Серед усіх процесів зміни суспільства Т. Парсонс виділяє процес посилення адаптивних можливостей і розглядає його в основному в рамках загальної традиції функціоналізму, заснованої ще Г. Спенсером. Т. Парсонс досліджує диференціацію основних елементів і підсистем суспільства. Елементи і підсистеми, що мають своє місце у суспільстві, згодом поділяються в масштабі більш широкої системи на елементи і підсистеми, що розрізняються одночасно за структурою і за функціональними ролями. Процеси диференціації породжують проблеми інтеграції.

Положення про зростання загальної адаптивної здатності суспільства Т. Парсонс свідомо використовував у своїй теорії еволюції суспільств, проводячи аналогію з запозиченим з теорії органічної еволюції положенням про зростання загальної адаптивної здатності організму. Відповідно до цього положення, головною відмітною ознакою найпримітивнішого типу суспільства є надзвичайно низький рівень диференціації між його основними підсистемами.

Функціоналізм Р. Мертона.

Суть свого підходу Р. Мертон виразив комплексним поняттям «функціональність». Відповідно до цього поняття взаємозв'язок суспільства в цілому і його окремих частин забезпечується їх найрізноманітнішими і специфічними функціями, що можуть спостерігатися і багаторазово повторюватися в конкретних об'єктах і фактах. Завдання соціолога полягає в тому, щоб «не міркувати про внутрішній зміст соціологічних фактів і об'єктів, а просто розглядати реальні, доступні для вивчення й узагальнення наслідку функцій».

Для спостереження і вивчення функцій Р. Мертон пропонує методологічний інструмент, що називає «теорії середнього радіусу дії». Їх суть він формулює так: «Це теорії, що знаходяться в проміжному просторі між частками, але теж необхідними робочими гіпотезами, у безлічі виникаючими в ході повсякденних досліджень, і всеохватними систематичними спробами розвинути єдину теорію, що буде пояснювати всі типи соціального поводження, що спостерігаються, соціальних організацій і соціальних змін». Саме тут, на середньому рівні, як підкреслює Р.Мертон, соціологія виконує свою основну роль у суспільстві, тому що це «саме та соціальна наука, що оперує теоріями середнього радіуса охоплення, що концентрують у собі фактори реального керування соціальними процесами з обліком конкретних емпіричних досліджень і заперечують метафізичні претензії на всеохоплення й універсальність». Ясно, що таким твердженням Р. Мертон вказав на свою незгоду з теорією структурного функціоналізму Т. Парсонса, що претендувала на всеохоплення й універсальність.

Визначивши в такий спосіб свій «об'єкт» дослідження, Р. Мертон висуває цілий ряд положень, що обґрунтовують логіку практичного підходу до справи. Він виділяє три ключових умови чи вимоги функціонального аналізу, що, на його думку, здобувають характер аксіом: це - «функціональна єдність», «функціональна універсальність» і «функціональна примусовість».

«Функціональна єдність» соціологічного аналізу, підкреслює Мертон, визначається не «зверху», не за допомогою якої-небудь теорії, а в нескінченній глибині соціальних фактів, що завдяки своїй функціональній визначеності є інтегруючими факторами соціального життя. Функціональні якості універсальні і представлені у всіх формах культури, що легко побачити при їх аналізі. Вони носять імперативний, примусовий характер у першу чергу для всіх суспільних інститутів, хоча це може виявлятися по-різному. В цілому функціональний аналіз можна застосувати лише до стабільних і стандартизованих об'єктів, якими можуть бути повторювані і типові явища, що характеризуються стійкістю (соціальні ролі, соціальні процеси, інституційні об'єкти, соціальні структури, засоби соціального контролю і т.д.).

Автор концепції докладно розкриває різні сторони поняття «функція». Функція - це «ті наслідки, що спостерігаються, що служать для саморегуляції даної системи чи пристосуванню її до середовища». Дисфункція - це «ті наслідки, що послаблюють саморегуляцію даної системи чи її пристосування до середовища». У прояві функції може бути дві форми - явна і прихована. У тому випадку, коли внутрішня мотивація збігається з об'єктивними наслідками, виявляється явна функція. Саме так вона усвідомлюється учасниками поведінкової системи чи ситуації. Прихована («латентна») функція цих проявів не має.

Такі основні теоретичні положення функціоналістської системи Р. Мертона. Без сумніву, вона має багато привабливих рис. Це - і тісний зв'язок з «людською реальністю», що ні за яких обставин не повинна іти з поля зору соціолога, залишаючись «живою», несконструйованою, що відбиває практичні проблеми людей.

Це - і можливість зберегти теоретичну «науковість», виключаючи при цьому неминучий метафізичний і світоглядний вантаж загального соціально-філософського вчення. Це - і значеннєва і понятійна наочність, що особливо характерно для його «теорії середнього радіуса дії», що демонструє свою інструментальність, переконливість, здатність до інтерпретації в очах менеджерів і соціальних дослідників несоціологічного профілю. Якщо Т. Парсонс приділив основну увагу аналізу механізмів підтримки «соціального порядку», то Р. Мертон зосередив свої зусилля на вивченні дисфункціональних явищ, що виникають унаслідок напруг і протиріч у соціальному житті.

Класичним прикладом соціологічного аналізу Р. Мертона, побудованого на основі «теорії середнього радіуса дії», є вивчення відхилень у поведінці і аномія. Відповідно до його твердження, соціальна аномія - це особливий морально-психологічний стан індивідуальної і суспільної свідомості, що характеризується розкладанням системи моральних цінностей і вакуумом ідеалів. Причина аномії - протиріччя між пануючими в суспільстві індивідуалістичними «нормами» культури (прагнення до багатства, влади, успіху, що виступають як установки і мотиви особистості) і існуючими інститутами, санкціонованими засобами досягнення цих цілей. Саме вони, підкреслює Мертон, практично позбавляють переважну більшість американців усякої можливості реалізувати поставлені цілі законним шляхом. Це протиріччя лежить в основі злочинності, апатії і розчарування в житті. Мертон розглядає це протиріччя не як продукт капіталістичного ладу, а як загальний конфлікт, типовий для індустріального суспільства.

Усі види соціальної поведінки, у тому числі і що відхиляється від норми, залежно від того, приймає людина культурні норми чи ні, Р. Мертон поділяє на п'ять типів індивідуальної адаптації:

- конформізм, коли соціальні цілі суспільства і способи їхнього досягнення приймаються цілком (лояльні, спокійні і законослухняні громадяни);

- інноваційність, коли приймаються соціальні цілі, але не способи їхнього досягнення (рекет, злодійство, підробка грошей, зловживання, обман);

- ритуалізм - соціальні цілі не осмислюються, але способи їхнього досягнення незмінні і священні (корисливість, махінації, підробки й ін.);

- ретритизм - заперечення і того й іншого (анархізм, наркоманія, бродяжництво);

- заколот, бунт - заміна і першого й іншого (політичний тероризм, боротьба за волю, революційність, радикалізм). Цей приклад мертонівського підходу до гострих соціальних проблем демонструє дві сторони його вчення: прагнення до утвердження стабільності в суспільстві і виявлення умов, що її обмежують.

3. Конфліктологія

Проблеми соціальних конфліктів займають видне місце в соціологічній науці й у тій чи іншій формі і мірі ставляться й аналізуються практично усіма великими соціологами різних напрямків соціологічної думки. У минулому особливо великий внесок у наукову розробку цієї проблематики внесли К. Маркс і Г. Зіммель (1858 - 1918). Разом з тим, у сучасній соціології в середині XX в. оформився особливий конфлікто-логічний напрямок, представники якого присвятили свої дослідження розробці власне теорії соціального конфлікту, що склала основу їх соціологічних поглядів.

Конфліктна парадигма Р. Дарендорфа

Ральф Дарендорф (1929 рр.), сучасний німецький соціолог, що працює в Англії, почав аналіз глибинних причин формування і розвитку соціальних конфліктів, спробував виявити їх позитивні функції в нормальному розвитку соціального життя. У першу чергу він поставив і розглянув проблему інтересів як фундаментальної категорії теорії. Такі проблеми, як соціальна рівність і нерівність, соціальні протиріччя й ін., мають важливе значення з погляду формування соціальної напруженості і конфліктної ситуації. Алі сам соціальний конфлікт безпосередньо пов'язаний із інтересами, і щоб зрозуміти природу конфлікту, необхідно перш за все зрозуміти природу цих інтересів і способи їх усвідомлення діючими суб'єктами.

Дарендорф виділяє об'єктивні («латентні») і суб'єктивні («явні») інтереси, що виступають як протилежності в конфлікті. Вони виявляються вже із самого початку конфлікту, з того пункту, коли соціальні протиріччя у своєму розвитку створюють каузальне тло, тобто чітке визначення двох агрегатів (за термінологією Р. Дарендорфа), «обидві сторони» фронту конфлікту. Ці агрегати представників соціальних позицій не є поки що соціальною групою в точному розумінні. Вони поки є квазігрупою, тобто однією тільки виявленою безліччю представників позицій, що робить їх подібними, але не потребує усвідомлення ними цього факту. Але особливо важливо тут те, що приналежність до цих аморфних груп (агрегатів квазі-груп) передбачає постійне «очікування захисту певних інтересів». «...Латентні інтереси, - пише Дарендорф, - належать соціальним позиціям; вони не обов'язково є усвідомленими і визнаними представниками цих позицій». Ці групи можуть виражати будь-які «явні» інтереси, нехай уявні, випадкові, свої, але деформовані. За їхніми вимогами, деклараціями, претензіями стоять якісь інтереси, і саме вони складають реальність у даному конфлікті. Це - перший етап розвитку конфлікту. Другий етап складається в безпосередній кристалізації, тобто усвідомленні латентних інтересів, у перетворенні квазігруп у фактичні угрупування, організації за інтересами. Третій етап полягає власне у конфліктах, що сформувались. У тенденції конфлікти є зіткненням між сторонами чи елементами, що характеризуються очевидною ідентичністю: між професійними групами, націями, політичними організаціями і т.д. На думку Дарендорфа, у випадку, якщо така ідентичність ще відсутня, конфлікти до деякої міри є неповними, ще не до кінця сформувалися. У кожному конфлікті повинні бути дві чіткі протилежні позиції з адекватними інтересами. І якщо в ньому беруть участь кілька груп по обидва боки, то коаліції цих груп відновлюють його біполярність.

Р. Дарендорф переконаний, що зміст конфлікту пов'язаний з відносинами панування і підпорядкування, з характером влади. Мова йде насамперед про доступ до ресурсів, що є засобами досягнення соціальних цілей і якими розпоряджається влада. Неоднаковий доступ до засобів розвитку індивідів спричиняє нерівність їх соціальних станів і протилежність інтересів. І сама влада являє собою сукупність соціальних позицій, що дозволяють одній групі людей розпоряджатися діяльністю інших груп людей. Таким чином, захоплення дефіцитних ресурсів, боротьба за лідерство, владу і престиж роблять неминучим соціальний конфлікт.

Конфлікт, за Дарендорфом, не просто реальність, а норма розвитку соціальної системи. Він пише: «Для реального світу необхідне перетинання різних поглядів, конфліктів, змін. Саме конфлікт і зміни дають людям волю, без них воля неможлива». Конфлікт є органічним елементом структури, має структурну обумовленість. Це, власне кажучи, конфлікт «соціальних ролей» і «позицій», тобто розподіл на правлячих і керованих у «імперативно координованих асоціаціях». Характер суспільства і влади, самої соціальної структури визначають і характер конфлікту. Його інтенсивність «знижується в тій мірі, у який структура суспільства стає плюралістичною, тобто виявляє різноманітні автономні області». Він бачить функціональність конфлікту в посиленні адаптивності системи, появі нових норм і механізму соціальної стабілізації. «Скасовувати» конфлікт, тим більше придушувати - значить посилити його потенційну злоякісність, дати новий поштовх посиленню його енергії.

Функціональна теорія конфлікту Л. Козера.

Льюіс Козер, сучасний американський соціолог, свою теорію конфлікту виводить зі структурного функціоналізму, спираючи на найзагальніші його основи. Разом з тим він критикує функціоналістів (насамперед Т. Парсонса), доводячи неспроможність їхньої орієнтації на принципи порядку і стабільності як теоретико-методологічні постулати, обмеженість нормативно-стабілізаційного підходу до соціальної дійсності. На його думку, функціоналісти в соціальних колізіях бачать лише руйнівну силу, дисфункцію, захворювання соціального організму, патологію, що порушує нормальний стан соціальної рівноваги. Приведемо в цьому зв'язку деякі протилежні постулати:

Л. Коэер (теорія конфлікту) | Т. Парсонс (теорія порядку)

в основі соціального життя лежать
інтереси	норми і цінності
Громадське життя породжує:
протистояння, ворожість	солідарність
Основа громадського життя
структурний конфлікт	взаємодія, згода і співробітництво
Соціальне життя включає:
примус, що виникає із соціальної напруги	обов'язки, необхідність соціапьного контролю
Соціальні системи прагнуть
до змін	до стійкості

Розвиваючи ідеї К. Маркса, М. Вебера, Г. Зіммеля, Л. Козер почав аналіз умов функціонування соціального організму, ґрунтуючись на деяких вихідних припущеннях, головними з який є:

а) у будь-якій соціальній системі, що складається з різноманітно пов'язаних частин, виявляються дисбаланс, напруженість, конфлікти інтересів;

б) процеси, що протікають у складових частинах системи і між ними, за певних умов сприяють збереженню чи зміні, зростанню чи ослабленню інтеграції і її адаптивної здатності;

в) багато процесів, що зазвичай вважаються руйнівними (насильство, розбіжності, відхилення, конфлікти), за певних умов можна розглядати як засоби, що зміцнюють основи інтеграції системи і її пристосованість до навколишнього середовища.

Л. Козер у своїх дослідженнях розкриває численні причини соціальних конфліктів. Але головне для нього - розкрити механізм формування і розвитку конфлікту, характер взаємозв'язку внутрігрупових і міжгрупових конфліктів і, нарешті, роль соціальної структури, що визначає ступінь функціональності конфлікту.

Соціальні структури відрізняються одна від одної дозволеними способами прояву домагань і рівнем терпимості по відношенню до конфліктних ситуацій. Групи, що відрізняються тісними внутрішніми зв'язками, значною частотою взаємодії і високим рівнем особистої участі, мають тенденцію до придушення конфлікту. Часті контакти між членами таких груп додають велику насиченість емоціям любові і ненависті, що у свою чергу провокує ріст ворожості. Тут відбувається постійна акумуляція, а отже, і посилення внутрішніх антагонізмів. Соціальний конфлікт у таких випадках, стверджує Козер, буде особливо гострим, по-перше, тому, що він буде і засобом вирішення проблеми, що послужила приводом протистояння, і своєрідною спробою компенсувати образи, що нагромадилися, що не знаходили виходу. По-друге, тому, що всеохоплююча особиста участь індивідів у справах групи приведе до мобілізації всіх емоційних ресурсів, якими вони володіли. Отже, чим згуртованіші групи, тим інтенсивнішим буде їх внутрішній конфлікт. Повнота особистісної участі в умовах придушення настроїв ворожості загрожує у випадку конфлікту самим основам усередині групових відносин.

У групах з частковою індивідуальною участю ймовірність руйнівної дії конфлікту зменшується, тому що характерною буде множинність конфліктних ситуацій і енергія індивідів буде розпорошуватися в різних напрямках. Це перешкодить її концентрації на рівні якоїсь однієї вибухонебезпечної ситуації. У багатонаціональній країні, наприклад, можна пом'якшити гостроту класової напруженості шляхом загострення міжнаціональних конфліктів.

Козер надає особливо важливе значення розкриттю характеру міжгрупових конфліктів. І не тільки тому, що ця проблема важлива сама по собі, але і тому, що міжгруповий конфлікт впливає на характер формування і розвитку внутрігрупових соціальних конфліктів.

Групи (професійні, демографічні, етнічні і т.д.), що поглинула безупинна зовнішня боротьба, зазвичай претендують на абсолютну особисту участь своїх членів, для того щоб застосувати весь їх енергетичний і емоційний потенціал. Тут же існує яскраво виражена тенденція до придушення внутрішніх конфліктів, досягнення згуртованості і єдності в зовнішній боротьбі. У таких конфліктах сторонами мобілізуються насамперед такі фактори, як культурні традиції і цінності, історична пам'ять, психологічні й емоційні особливості даних груп, спільностей. Це особливо яскраво виявляється в міжетнічних (міжнаціональних) і міждержавних конфліктах.

Л. Козер відзначає, що групи, що не втягнені в постійний зовнішній конфлікт, рідше жадають від своїх членів усієї повноти їхньої особистісної участі. Як правило, такі групи відрізняються гнучкістю структури і внутрішньою рівновагою. В умовах структурної гнучкості неоднорідні внутрішні конфлікти постійно накладаються один на одного, запобігаючи тим самим загальному розколу групи в якомусь одному напрямку. Л. Козер робить висновок: у вільно структурованих групах і відкритих (демократичних) суспільствах конфлікт, що націлений на зниження антагоністичної напруги, виконує функції стабілізації й інтеграції внутрігрупових відносин. Завдяки терпимості до соціальних конфліктів і спробі їх інституціоналізації соціальні системи одержують у своє розпорядження важливий механізм соціальної стабілізації.

Крім того, вважає Козер, конфлікт усередині групи часто сприяє появі нових соціальних норм чи відновленню існуючих. З цього погляду соціальний конфлікт є способом адекватного пристосування соціальних норм до обставин, що змінилися, а в кінцевому рахунку - способом збереження інституціоналізованих зразків і адаптивності всієї соціальної системи і її підгруп. Соціальний конфлікт, за словами Л. Козера, це - клапан системи, що страхує, що дозволяє через наступні реформи й інтегративні зусилля на новому рівні приводити соціальний організм у відповідність з умовами, що змінилися. Подібний коригуючий механізм, за Козером, навряд чи можливий у твердих системах: придушуючи конфлікт, вони блокують специфічний попереджувальний сигнал і тим самим збільшують небезпеку соціальної катастрофи.

4. Феноменологія

У 60-і рр. із претензією на новий стиль теоретизування (на відміну від стилю структурних функціоналістів і радикальних емпіриків) стали виступати соціологи-феноменологи. Їх не влаштовували уявлення про методологію як сукупність прийомів, призначених для виявлення незмінних властивостей соціальної реальності, відмова від спроб визначити природу досліджуваних соціальних об'єктів, природничо-наукове відношення до аналізу особистості і її діяльності. Соціальну реальність вони уявляли як штучну за своєю природою, тобто створеною самими діючими індивідами. Наші уявлення про реально існуючі об'єкти, підкреслювали соціологи-феноменологи, невіддільні від них самих; і навпаки, об'єкти, з якими ми маємо справу, тісно пов'язані з нашими уявленнями про ці об'єкти, що залежать від накопиченого кожним з нас соціального досвіду.

Якщо в Т. Парсонса людина, як індивід, може виявити свою індивідуальність на рівні поведінкового організму, то феноменологи намагалися всіляко довести, що свою індивідуальність людина, як особистість, виявляє завжди, маючи власну інтерпретацію соціальної реальності відповідно до ними самими накопиченого досвіду соціальної взаємодії. Для Т. Парсонса людина залишається істотою унікальною по своїй біологічній природі, а для феноменологів унікальність особистості людини виявляється головним чином у її соціальній сутності.

«Розуміюча соціологія» А. Шюца

Традиція розглядати соціальні феномени як такі, що стають об'єктами за допомогою інтерпретуючої діяльності членів суспільства була закладена австрійським, а згодом американським філософом і соціологом А. Шюцем (1899-1959) у 50-х рр. Аналізуючи структуру повсякденного мислення, Шюц розробив концепцію інтерсуб’єктивного світу повсякденного життя. Цей світ, з його погляду, існував до нашого народження й інтерпретувався нашими предками як соціальний світ. З цією інтерпретацією можна познайомитися в родині і школі. В організованості інтерсуб’єктивного світу можна переконатися і при особистому знайомстві з ним. Особистий досвід взаємодії підтверджує чи відкидає наші чекання й уявлення.

Від абстрактних міркувань Шюца перейдемо до аналізу поводження якого-небудь суб'єкта дії (індивіда, групи, суспільства) у конкретній ситуації, керуючись основними принципами феноменологічного підходу до пояснення соціальної реальності: соціальна реальність для нас, як суб'єктів дії, є інтерсуб’єктивним світом, що існував до нас; тільки завдяки вихованню і навчанню в родині і школі, нагромадженню власного досвіду взаємодії з навколишніми нас людьми ми в стані прилучитися до інтерсуб’єктивного світу; таке прилучення дозволяє нам ставити перед собою реальні цілі і досягати їх. Наприклад, у знайомій ситуації, діючи в гостях у друзів чи близьких родичів, ми, як суб'єкти дії, досить легко орієнтуємося у взаємодії з ними і за їх реакцією переконуємося в правильності нашої оцінки даної ситуації взаємодії, типовості обстановки і їхніх дій. Набагато складніше правильно будувати відносини з людьми, яких бачиш перший раз у своєму житті. Наприклад, у компанії з незнайомими людьми дуже важко визначити значимість для усіх ситуації, що виникла, нерідко практично майже неможливо осягнути мотиви поводження партнерів, правильно передбачити їх реакцію на наші дії.

В анонімній взаємодії найменше відображається унікальна індивідуальність описуваних інливідів. А у випадку повної анонімності, вважав А. Шюц, люди могли б бути взаємозамінними. Але як ніколи не вдається цілком проникнути в індивідуальність людини, що постійно знаходиться в її унікальній біографічній ситуації, так ніколи не буває повної анонімності у взаємодії. Кожна людина у взаємодії з іншими людьми є незамінною, будучи унікальною по своїй біосоціальній природі.

Феноменологи не обмежують аналіз структури соціального світу виділенням із усієї сукупності відносин між людьми тільки прямих міжособистісних (партнерських). Взаємодія сучасників може носити опосередкований характер. Знаходячись один з одним у тимчасовій спільності, люди можуть бути просторово роз'єднані, і взаємодія між ними може носити досить анонімний характер. Розглядаючи структуру соціального світу, А. Шюц виділяв також і відносини сучасників з попередниками, вчинки яких і їх наслідки інтерпретуються за допомогою недоступних безпосередньому досвіду фактів, а також відносини сучасників зі спадкоємцями, коли можлива лише орієнтація в діях «у пустому очікуванні». Властиві повсякденній взаємодії ідеалізації дозволять переборювати обмеженість індивідуального досвіду і формувати стандартизовану структуру сприйняття соціальної дійсності усіма індивідами, що взаємодіють один з одним. Ця дійсність, у свою чергу, є основою для формування наукових понять, що задовольняють потреби повсякденної практики.

Такий підхід до аналізу структури соціального світу дозволив А. Шюцу уточнити зміст понять, якими оперували функціоналісти, досліджуючи соціальну структуру суспільства як соціальну систему: «соціальна дія», «соціальна функція», «соціальна роль». Соціальна дія, з погляду А. Шюца, - це продумане, спроектоване поводження людини у взаємодії з іншими людьми.

Етнометодологія Г. Гарфінкеля.

Соціальні антропологи, що вивчали соціальні інститути і відносини між людьми в традиційних громадах, помітили, що члени цих громад самі описати функціонування своїх інститутів не можуть. Зовсім інша ситуація склалася в країнах сучасного індустріального світу. Приймаючи досить активну участь у реорганізації існуючих і створенні нових соціальних інститутів, члени суспільств з індустріальною і постіндустріальною культурою намагалися проаналізувати їх діяльність і свою особистю участь у функціонуванні відповідних соціальних інститутів.

Початок емпіричному соціологічному аналізу цих процесів поклали в 70-і рр. етнометодологи, особливо Г. Гарфінкель (1917 рр.), що розробив етнометодологію як цілий ряд методів перетворення повсякденних дій індивідів в очевидно розумні і раціональні. Він розглядав усі соціальні події і дії як однаково важливі предмети соціологічного дослідження. Щоб при інтерпретації соціальних подій і дій соціолог зміг врахувати їх специфіку, він повинен не звертатися до термінів спеціальної наукової мови, стверджував Г. Гарфінкель, а використовувати ті вирази розмовної мови, у яких найбільш повно фіксується ця специфіка і які в процесі інтерпретації подій і дій виявляють свою власну раціональність. Такі вирази він називає індексичними і вважає, що предмет етнометодології складають навички і техніка використання раціональних властивостей індексичних виразів у повсякденному житті. В той же час ці вирази, підкреслював Гарфінкель, не повинні допускати можливість альтернативних пояснень конкретної ситуації, у якій дані події і дії відбуваються чи відбулися.

Аналізуючи життя сучасного суспільства і його окремих структурних утворень, феноменологи намагаються діяти в дусі положень етнометодології Г. Гарфінкеля про те, що: тільки учасникам взаємодії вдається настільки повно сполучити їх точки зору на події, що відбуваються з ними, і власні дії, наскільки усім їм вдається скласти загальне уявлення про конкретні умови протікання цих подій і здійснення цих дій; не всі події і дії інтерпретуються одночасно, вони інтерпретуються систематично й у визначеній послідовності; вкладений інтерпретаторами зміст залежить від послідовності інтерпретації і від біографій учасників взаємодії.

Соціолог, з погляду Г. Гарфінкеля, теж зобов'язаний враховувати власну залежність від світу повсякденності і формулювати опис практичних дій як на професійному рівні, використовуючи формальні способи соціологічного пояснення, так і на рівні повсякденного життя. Але найважливіша передумова розвитку і передачі наукового знання - заміна індексичних виразів об'єктивними.

Соціолога-феноменолога, думає Гарфінкель, як і функціоналіста, цікавлять процеси соціалізації особистості й інтеграції суспільства. Однак якщо в основі парсонівської теорії соціалізації лежить поняття інтерналізації, то теорія соціалізації, за Гарфінкелем, заснована на понятті ідентифікації, тобто усвідомлення своєї приналежності до певної групи. Положення Т. Парсонса про те, що індивід обов'язково бере участі в тій чи іншій системі взаємодії неможливо сполучити з його теорією соціалізації, вважав Гарфінкель. Зобов'язання участі індивіда в конкретній взаємодії повинно бути результатом його вільного вибору, а, згідно парсонівської концепції соціальної дії, цей вибір детермінований функціональними вимогами соціальної системи. Соціальний порядок і його зміну функціоналісти приймають як данність, а саме вони і потребують пояснення, підкреслюють феноменологи.

Феноменологічна соціологія, марксизм і неомарксизм.

Якщо точки зору на соціальний світ і його природу функціоналістів і феноменологів занадто відрізняються, вважає Г. Гарфінкель, то у феноменологів і марксистів можна знайти в поглядах на природу соціального щось спільне. Об'єктивні умови марксистської моделі соціального світу - результат реалізації специфічних інтерпретаційних процедур, думають феноменологи. Ці інтерпретаційні процедури, намагаються вони довести, спираються на уявлення про людину як про трударя і про першочергову важливість матеріальних спонукань у житті людини. Марксистська теорія суспільного розвитку, з їх погляду, є лише однієї з багатьох первинних конструкцій соціального світу. Але основні поняття цієї теорії позбавлені строго емпіричного співвідношення з реальною дійсністю. Крім того, точка зору активного впливу свідомості на хід суспільного розвитку несумісна з детерміністським підходом до його пояснення. Стверджуючи так, феноменологи як би застерігали «правовірних» марксистів від механічного розуміння проблем детермінізму в їх поглядах на життя суспільства і людини і від прямого наслідування поглядів самого К. Маркса.

Феноменологи визнають певний вплив марксизму на соціологію, вважаючи, що під впливом марксистського аналізу діалектичних відносин практики як діяльності, що усвідомлює себе, й історичних умов її виникнення формувалась і феноменологічна парадигма, тобто дослідження проблеми виникнення повсякденних світів. Найбільше близько до позицій феноменолога, на їхню думку, К. Маркс підійшов у своїх ранніх роботах.

Насамперед ранні роботи Маркса зацікавили неомарксистів, що вивчали його внесок у пізнання людини і суспільства, що має пряме відношення до емпіричних досліджень в області соціології і психології. Німецько-американський психолог і соціолог Е. Фромм (1900-1980) довів, що вже в «Економічно-філософських рукописах 1844 року» К. Маркс розглядав людину як істоту «практики», намічаючи основні контури динамічної психології, протилежної до всякої механічної психології, у тому числі психології З. Фрейда, і заснованої на зв'язку людини зі світом і природою. Якщо фрейдівский аналіз людини був заснований на моделі ізольованої людини-машини, то марксистський аналіз заснований, з погляду Е. Фромма, на моделі людини, що володіє корінною потребою бути пов'язаною з іншими людьми і природою і стверджує себе в цьому зв'язку.

З цією точкою зору погоджувався його колега німецький філософ і соціолог Т. Адорно (1903-1969). Він ще в роботі «Авторитарна особистість» звернув увагу на те, що вже Е. Дюркгейм показав, як ієрархічний соціальний порядок просочує мислення і поводження індивідів. І йому у своєму емпіричному дослідженні довелося переконатися в тім, що наш світ типізований і «робить» різні «типи» особистостей. Особливе значення для протистояння «тенденції до всепроникаючої класифікації» у сучасному світі, з його погляду, має встановлення стереопатичних (що найбільш опукло демонструють характер соціальної хвороби) рис сучасної людини.

Соціологи-неомарксисти не сумнівалися в тім, що риси особистостей, сформовані у визначених соціальних умовах, значно впливають на організацію суспільства як соціальної системи, і одними з перших спробували визначити міру такого впливу.

5. Неофункціоналізм

Інтерес до питання про взаємозв'язок і взаємодію між рисами особистостей і організацією суспільства як соціальної системи неомарксисти не тільки не втратили в 80-і рр., але й усвідомили необхідність ще більше зосередити свою увагу на вирішенні цього питання, з огляду на досягнення всіх соціологічних шкіл і напрямків. Деякі з них, зайнявши в теоретичній соціології позицію, що до середини 80-х рр. була визначена як неофункціоналізм, насамперед врахували, що: соціологи в дослідженні еволюції суспільства зобов'язані брати до уваги всі точки зору різних соціальних сил; кожна з цих точок зору виражає визначений аспект цієї еволюції; значний заряд раціональності міститься в комунікативній дії членів суспільства і його необхідно виявляти, а не приймати, як Вебер, раціоналізацію соціальної дії за тенденцію самого історичного розвитку.

Суспільство неофункціоналісти стали розглядати як історично визначену соціальну систему і конкретний життєвий світ, як інтерсуб’єктивну і споконвічно очевидну даність світу самих суб'єктів життєдіяльності. Колишні неомарксисти, що стали неофункціоналістами, не відмовляються від аналізу суспільства з боку його матеріального виробництва і відтворення за допомогою формування функціональних підсистем для рішення економічних і державно-владних проблемних ситуацій і в той же час цікавляться комунікативною раціоналізацією життєвого світу.

Цей підхід до дослідження суспільства і нагальних суспільних проблем найповніше проявився у творчості німецького соціального філософа і соціолога Юргена Хабермаса (1929 рр.), особливо в його роботах «Теорія комунікативної дії» (1981) і «Моральна свідомість і комунікативна дія» (1990).

Теорія комунікативної дії Ю. Хабермаса.

Визнаючи необхідність системно-функціонального аналізу соціальних явищ і процесів, Ю. Хабермас прослідковує підвищення продуктивності капіталістичної соціальної системи, з одного боку, за рахунок специфікації сукупно-суспільних функцій, отже, за рахунок вищого рівня диференціації всієї системи, а з іншого боку, за рахунок зростаючої схильності до криз. Він затверджує, що модернізацію суспільства не можна розуміти тільки з погляду змін у класових структурах, як це робив К. Маркс. У ході інституціоналізації класового конфлікту соціальні протиріччя втрачають здатність структурувати життєвий світ соціальних груп.

Життєві світи з повсякденною комунікативною практикою знаходяться в стані постійного обміну з економікою і державним апаратом через виконання членами суспільства різноманітних соціальних функцій, соціальних ролей. Життєвим світам доводиться протистояти постійному натиску управлінсько-административного апарату, економічному й адміністративному втручанню. Справа може дійти до радикальних соціальних рухів і революцій. Щоб цього не відбулося, вважає Хабермас, необхідно використовувати всі можливі ресурси суспільної інтеграції. Він розрізняє три фундаментальні ресурси суспільної інтеграції: гроші, влада, взаєморозуміння і солідарність. На відміну від Т. Парсонса, Ю. Хабермас думає, що гроші і влада не повинні використовуватися в суспільстві як універсальний засіб інтеграції і вираження інтересів, тому що в протилежному разі життєвий світ буде перекриватися формами економічної і бюрократичної раціональності. Межі життєвого світу повинна захищати політична комунікація, зрілість якої залежить від культурного потенціалу, накопиченого суспільством у ході комунікативної раціоналізації життєвого світу.

Нагромадження культурного потенціалу суспільства певною мірою пов'язане з його модернізацією, у ході якої в людей зростає «свідомість морально-політичної автономії», тобто вони починають розуміти, що самі повинні приймати рішення про норми спільного життя з іншими людьми і що ці норми необхідно їм самим виробляти з урахуванням визначених традицій спільного проживання.

З формуванням моральної свідомості, керованої колективно виробленими принципами, змінюється зразок соціалізації. Серед складних рольових ігр, що динамічно змінюються у сучасному житті усе сутужніше керуватися готовими вказівками у своєму поводженні. Тому ми змушені розвивати здатність створювати індивідуальні життєві проекти. Адже головне в людській дії - визначення людиною свого відношення до об'єктивного світу і розходжень між самою дією і світом. Аналізуючи відношення діючої людини до світу, Хабермас виділяє в першу чергу стратегічний аспект дії (діюча людина - об'єктивний світ). У теорії комунікативної дії суб'єктивний і об'єктивний світи чітко розрізняються. Тому у визначенні дії мається на увазі стратегічний, норморегулюючий, драматургічний аспект, підкреслюється взаємодоповнюваність усіх цих аспектів.

Ю. Хабермас виступає проти претензії на загальність універсальних принципів моралі. Виходячи з досвіду соціальних рухів і політичної боротьби, зауважує він, люди повинні зрозуміти, що в ім'я морального універсалізму не можна виключати із суспільно-політичного життя позбавлені привілеїв класи і пригноблені нації, поневолених домашньою працею жінок. Універсалізм рівної поваги до кожної людини і солідарність із усіма людьми можна відстояти тільки з наданням радикальної волі розвитку кожного індивіда.

В умовах реального існування безлічі цілей діючих осіб, відзначає Хабермас, виникає проблема спільного досягнення колективної мети. З урахуванням цього факту необхідно по-іншому ставити питання про регулювання спільного життя. У прагматичному дискурсі (обговоренні) при вирішенні тактичних проблем у життєдіяльності людей приводяться у відповідність власні інтереси з інтересами інших людей. В етичному дискурсі визначається місце для різноманіття індивідуальних життєвих проектів у ході ототожнення себе з тим чи іншим колективом. У морально-практичних дискурсах випробовується значимість і доречність нормативних заповідей і їх відповідність настроям людей. Ю. Хабермас попереджає, що лише інструментальне розуміння практики (як реалізації певної теорії) несе руйнівні наслідки для суспільства. Підтвердженням тому, на його думку, є діяльність Робесп’єра, Маркса і Леніна.

Відкриті структури комунікації перешкоджають перетворенню авангардних партій у політично пануючі. Такі партії не перетворюються в секти, а зберігаються як «організаційне ядро публіки, що багатоголосо дискутує». У рамках правової держави державним апаратом офіційно визнаються необхідні для розумного формування суспільної думки і волі комунікативні форми, що дозволяють якнайповніше виражати і реалізовувати свої інтереси практично усім соціальним групам і прошаркам населення, тобто здійснювати власне народовладдя. Розвинуті країни Заходу знаходяться лише на самому початку шляху в напрямку до досягнення цього ідеалу народовладдя, вважає Ю. Хабермас.

Системна теорія Н. Лумана

Дослідження протистояння людини, як цілісної особистості, і суспільства, як універсальної соціальної системи, можна знайти в роботах колеги Ю. Хабермаса по перу і співвітчизника Нікласа Лумана (1927 рр.). Основні з цих робіт: «Теорія суспільства чи соціальна технологія?», написана разом з Ю. Хабермасом і опублікована в 1971 р., і «Соціальна система» (1984). В другій половині 80-х рр. він займається вирішенням питання про самоопис сучасного суспільства, удосконалюючи розроблену ним у 70-х рр. системну теорію. У цій теорії він радикалізує функціоналізм Т. Парсонса, з огляду на досягнення соціологів-феноменологів. На відміну від Т. Парсонса, він уявляє соціальні системи як більш динамічні утворення, що виникають у процесі досягнення певної згоди між учасниками взаємодії з приводу їхніх дій і переживань. Тому соціальну дію в тій чи іншій соціальній системі Луман розглядає як подію для цієї системи, тому що від кожної дії, що співвідноситься діючою особою з іншими діями в даній системі, залежить існування і розвиток такої системи.

Суспільство, з погляду Н. Лумана, на основі комунікації виділяється з навколишнього світу і є операціонально замкнутою соціальною системою. Воно виступає як єдине утворення завдяки своїй відмінності від навколишнього світу. Суспільство як соціальна система еволюціонує в процесі повнішого виділення з навколишнього середовища. Воно перетворюється в усе абстрактніше утворення, у гранично можливу повсюдну взаємодію між діючими особами. Виділяючись із навколишнього світу, суспільство стає усе диференційованішим і складнішим.

Так само як Е. Дюркгейм, а потім і Т. Парсонс, Н. Луман розрізняє по типу диференціації сегментарне суспільство народів з архаїчними підвалинами життя і стратифіковане суспільство з високою загальною і насамперед матеріальною культурою. Але на відміну від них він не пов'язує диференціацію суспільства безпосередньо з вирішенням питання про адаптацію його до навколишнього середовища, що змінюється, з виконанням соціальною системою суспільства визначених функціональних вимог. Найвищою сходинкою еволюції суспільства в даний момент є функціонально диференційоване суспільство, в якому вже відбувся розподіл функціональних систем господарства і політики, релігії і мистецтва, виховання.

Самоспостереження сучасного суспільства пов'язане із розширенням спектру соціальних рухів, що намагаються в суспільстві виступати проти суспільства. Широта їх спрямованості обумовлює гетерогенність (неоднорідність) їх мотивації, що пов'язано із суперечливістю їх орієнтацій. Однак ці рухи містять таку можливість радикальної критики суспільства, якої дотепер ніхто не мав. Не варто одній соціальній силі протиставляти своє бачення еволюції суспільства іншим точкам зору, тому що вони теж є описом соціальних явищ і процесів, доступних для спостереження іншим спостерігачем. Усі точки зору мають право на існування. Навіть занадто суперечливі точки зору на суспільні процеси не повинні перешкоджати усвідомленню єдності суспільства і різних елементів його структури.

Дж. Александер про неофункціоналізм.

Досліджуючи теоретичну логіку в соціології, американський соціолог Дж. Александер (1945 рр.) на початку 80-х рр. дійшов висновку, що соціальна наука розвивається, прагнучи краще зрозуміти емпіричну реальність і збільшити концептуальні можливості. Новими емпіричними можливостями обумовлюється перехід від однієї теоретичної концепції до іншої. Феноменологічні теоретичні концепції 70-х рр. краще відповідали потребам розробки програм, організації і проведення емпіричних соціологічних досліджень, ніж теоретичні побудови структурних функціоналістів 60-х рр. Тому феноменологам у 70-і рр. вдалося істотно «потіснити» структурних функціоналістів в галузі теоретичних пошуків. Але одночасно захоплені власними теоретичними концепціями соціологи «забули» про досягнення своїх попередників.

Це стало очевидним вже на самому початку 80-х рр. насамперед неомарксистам як «стороннім» спостерігачам протиборства двох основних соціологічних шкіл. Як уже відзначалося вище, Ю. Хабермас акцентує увага соціологів на нерозкритих можливостях теорії соціальної дії Т. Парсонса, що, на його думку, можна реалізувати, лише відмовившись від абсолютизації системного підходу до аналізу суспільства і звернувшись до проблеми історичного становлення протилежності соціальних систем і «життєвого світу». Трохи пізніше з урахуванням досягнень феноменологів стали коректувати свої теоретичні позиції парсоніанці (Н. Луман, Р. Мюнх і інші). Характерна риса соціології 80-х рр., вважає Дж. Александер, - відродження парсонівського вчення.

У 1985 р. Дж. Александер вводить у науковий обіг термін «неофункціоналізм», відзначаючи вступ функціоналістської традиції в соціології в етап реконструкції. Описуючи соціальні системи, неофункціоналісти представляють їх не як різноманітні варіанти конкретних взаємодій цілісних особистостей, а як граничні можливості таких взаємодій. Поряд із загальною теорією швидко розвиваються й емпірично орієнтовані дослідження, що розширюють область реконструкції основних теоретичних концепцій ортодоксального функціоналізму, успішно вирішується питання подолання розриву між макро- і мікросоціологією, формується нова соціологічна парадигма. Істотні зрушення в соціологічному аналізі, що сталися у 80-і рр., починають враховуватися при написанні підручників по соціологічній теорії наприкінці 80-х - початку 90-х рр. (Е. Гідденс, Р. Коллінз, Дж. Рітцер, Н. Смелзер). В цілому для соціологів у даний час характерний відхід від «неінвестованої в соціальне життя» стратегії дослідження.