Тези Актуальні проблеми двосторонніх міждержавних відносин

« Назад

Делімітація та демаркація кордонів як одне із основних зовнішньополітичних завдань України

Державний кордон є однією з найважливіших ознак незалежної держави. Вирішення питання делімітації та демаркації державного кордону сприяє становленню безконфліктних взаємин з сусідніми країнами, і є одним з основних напрямків зовнішньої політики кожної держави.

У ст. 18 Конституції України зазначається, що зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства [1, с. 8].

Саме тому, пріоритетним є продовження договірно-правового оформлення державного кордону України, що виступає важливим елементом створення середовища безпеки та стабільності навколо нашої держави.

Загальна протяжність кордонів України ще не встановлена остаточно, оскільки делімітація і демаркація кордонів проведена лише на суші із західними сусідами, які були зарубіжними щодо колишнього СРСР, - Польщею, Словаччиною, Угорщиною та Румунією. А от з країнами - колишніми союзними республіками (Молдовою, Білоруссю та Росією) державні кордони до кінця не узгоджені, а тим більше не демарковані. Розпочато переговори з Румунією щодо врегулювання морських кордонів в районі гирла Дунаю та о. Зміїний (Румунія піддає сумніву приналежність острова Україні) і з Росією щодо розмежування акваторії Азовського моря (Росія воліла б залишити море для спільного використання, з чим не погоджується Україна).

У даний час загальна довжина сухопутних кордонів України сягає в 5624 км, в тому числі з Росією - 1955 км, Білоруссю - 1084 км, Молдовою - 1202 км, Польщею - 542 км, Словаччиною - 98 км, Угорщиною - 135 км, Румунією - 608 км. Місцевість на кордонах є переважно рівнинною і лише на відтинку 440 км -гірською (частини кордонів з Румунією, Словаччиною і Польщею).

Майже третина державних кордонів України проходить по ріках і меліоративних каналах, причому більшість з них є вузькими (з шириною меншою 25 м). Найдовшими прикордонними річками є Західний Буг, Дністер, Дунай, Дніпро, Тиса. Понад 570км кордону проходить вздовж судноплавних рік (Дністер, Дунай, Дніпро), точніше - по їх фарватерах - лініях найбільших глибин у річищі, - які є відкритими для судноплавства прирічкових держав.

Довжина чорноморської ділянки морського кордону в даний час становить 1053 км. В Азовському морі протяжність кордону може складати або 225 км (якщо море буде визнане внутрішнім для України і Росії, і кордон пройде вздовж рівновіддаленої від берегів лінії), або 400 км (якщо воно буде визнане відкритим морем, і кордон пройде вздовж межі територіальних вод) [2].

У процесі встановлення кордону звичайно розрізняють два послідовних етапи: делімітація - це визначення в договірному порядку загального напрямку проходження лінії державного кордону з позначенням її на картах, схемах і планах. При делімітації складається докладний опис проходження лінії кордону, що виключає двояке тлумачення, із нанесенням її на карти і схеми (делімітаційні карти) за спеціально обраними і узгодженими природними або штучними точками або орієнтирами (ріками, ручаями, гірськими вершинами, хребтами і т.д.). Делімітаційна карта підлягає парафуванню і підписанню, вона також скріплюється гербовими печатками договірних сторін. Демаркація - це проведення лінії державного кордону на місцевості з позначенням її спеціальними прикордонними знаками (пірамідами, стовпами, буями, створеними знаками, маяками і т.п.). Роботи з демаркації знаходяться під контролем представників суміжних держав і здійснюються прикордонними військами. При демаркації складається протокол - докладний опис проходження лінії кордону на місцевості зі схемами, фотографіями й описом кожного прикордонного знака та його відмітних характеристик (розміри, колір, характеристики вогнів і т.д.). Повітряні і підземні кордони не позначаються.

Україна провела значну роботу з обладнання східного кордону, якого після розпаду Радянського Союзу взагалі не існувало, але питання фізичного облаштування стримується ще незавершеним процесом делімітації і демаркації. Проте, до цього часу не завершено процес делімітації Азовського моря і Керченської протоки та демаркації вже делімітованої сухопутної ділянки.

На сьогоднішній день, слід відзначити проблему й україно-білоруського кордону, делімітацію якого було завершено і закріплено в Договорі між Україною і Республікою Білорусь про державний кордон від 12 травня 1997 року [3]. Зазначений Договір ратифіковано Верховною Радою України 18 липня 1997 року. На жаль, Національні Збори Республіки Білорусь до цього часу Договір про кордон не ратифікували, що й затримує його демаркацію.

Наступною проблемою є невизначеність придністровського сегменту кордону між Україною і Молдовою. Між Україною і Республікою Молдова також підписано та ратифіковано Договір про державний кордон [4]. Окрім того, закінчено роботу з демаркації україно-молдовського кордону на північній ділянці, триває демаркація на південній. Проте, в центральній частині, у Придністров'ї, ці роботи навіть ще не починались [5, с. 10].

Окрім того, сьогодні, не вирішено питання щодо демаркації кордонів між Україною та Румунією і статусу о. Зміїний. Протягом багатьох років дві країни ведуть суперечку навколо цієї проблеми. Дійшло навіть до того, що Румунія висловила претензії щодо приналежності острова, а Україна у свою чергу, звинуватила Румунію у зазіханні на державні кордони. Нині, дане питання вирішується у Міжнародному суді в Гаазі.

Отже, серед першочергових завдань зовнішньої політики України є продовження процесу делімітації державного кордону з Російською Федерацією в Азовському і Чорному морях і Керченській протоці; планування процесу демаркації українсько-російського державного кордону на суходолі; ініціювання демаркації українсько-білоруського державного кордону в разі ратифікації білоруською стороною Договору про державний кордон; завершення демаркації державного кордону України з Республікою Молдова; вирішення суперечки з Румунією щодо о. Зміїний.

Вирішення вищенаведених проблем, сприятиме покращенню торговельно-економічних відносин України з іншими країнами, зміцнить співпрацю між прикордонними регіонами, покладе край нелегальному переміщенню людей, товарів, зброї та наркотиків, що зробить міждержавні відносини більш прозорими та передбачуваними.

Список використаних джерел

1. Конституція України від 28 червня 1996 р. - К., 1997. - 80 с

2. Державна територія. - Режим доступу: http://ostriv.in.ua/index. php?option=com„content8rtask=view&id=3142&Itemid=-5

3. Договорі між Україною і Республікою Білорусь про державний кордон від 12.04.97. - Режим доступу: http://zakon.radagov.ua/cgi-bin/laws/main. cgi?nreg=112„004.

4. Договір між Україною і Республікою Молдова про державний кордон від 28.08.99. - Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main. cgi?nreg=498_046.

5. В.Огризко. Пріоритети 2008 // Зовнішні справи. - 2008. - №3. - С. 9-12.

 

Україно-шведські відносини на сучасному етапі

Обставини перебування монархів Швеції в Україні широко висвітлювалися нашими ЗМІ. Без сумніву, після цієї події громадськість зацікавилась історією, сучасним становищем та перспективами розвитку відносин між Україною та Швецією. З огляду на це, а також на те, що про ці відносини майже відсутні наукові праці, тема нашої доповіді є безсумнівно актуальною та своєчасною.

Історія українсько-шведських відносин бере свій початок ще з часів Київської Русі. Великої активності вони сягнули в козацьку добу, варто лише згадати про стосунки Богдана Хмельницького та Івана Мазепи із шведськими монархами. Це, без сумніву, стало передумовою для побудови і розвитку стосунків Швеції та України після проголошення її незалежності.

19 грудня 1991 р. Швеція першою серед країн Північної Європи визнала державну незалежність України. Дипломатичні відносини між двома країнами були встановлені 13 січня 1992 р. під час візиту до Києва міністра закордонних справ Швеції М. аф Угглас.

У вересні 1992 р. у Києві було відкрито Посольство Королівства Швеція в Україні. 31 травня 1994 р. у Стокгольмі на постійній основі почало роботу Дипло­матичне представництво України, очолюване за сумісництвом послом України у Фінляндській Республіці. 11 лютого 1999 р. вірчі грамоти Надзвичайного і По­вноважного Посла України в Королівстві Швеція, першого Посла України - резидента в Стокгольмі вручив Королю Карлу XVI Густаву О. С. Сліпченко [3]. Також на території України діє Почесне Консульство Швеції в Каховці. З того часу відбулись багато офіційних візитів та було підписано ряд двосторонніх угод. Контакти на вищому рівні мали регулярний характер. Можна відзначити такі важливі зустрічі, як зустріч колишнього Президента України Л.Кучми та Прем'єр-міністра Швеції І.Карлссона у березні 1995 p., перший офіційний візит міністра закордонних справ України Г.Й.Удовенка до Швеції 5-6 вересня 1996 p., державний візит Президента України Л.Кучми в Королівство Швеція 23-25 березня 1999 p., офіційний візит в Україну Голови Європейської Ради та Прем'єр-міністра Швеції Й.Перссона в червні 2001 p., зовсім недавні візити міністра закордонних справ Королівства Швеція К.Більдта та ін.

Зараз українсько-шведські відносини досить динамічно розвиваються в політичній, економічній, енергетичній, науково-технічній, культурній та гуманітарній сферах. Політична співпраця між Україною та Швецією активно розвивається з часу встановлення дипломатичних відносин між двома країнами. Вона базується на взаємних інтересах двох держав, які випливають з їхньої спільної європейської ідентичності та тісних історичних зв'язків, у багатьох сферах. Протягом останніх років українсько-шведські відносини набули нового змістовного наповнення, що обумовлюється, в першу чергу, підтримкою шведською стороною проголошеного керівництвом України курсу на утвердження в нашій державі ринкової економіки та демократії, інтеграцію до Європейського Союзу [1].

Урядом Швеції прийнято рішення про включення України до проекту «Marketplace - Baltic Region». Цей проект, що реалізується Шведською торговою радою та Асоціацією шведських торгових палат в рамках програми «Балтійський мільярд», спрямований на сприяння розвиткові економічних зв'язків країн балтійського регіону з Україною.

Щорічно товарообіг між Україною та Швецією збільшується, як правило, на третину. За прогнозами фахівців цей рік буде першим, коли взаємний товарооборот сягне мільярда дол. США [2]. Для порівняння, у січні-вересні 2007 р. він склав 550, 2 млн. дол. США [1]. У сфері інвестицій показники є більш вражаючі: за 2007 і першу половину 2008 р. обсяг шведських інвестицій в Україну збільшився в 10 разів і на даний момент складає понад 1 млрд. 300 млн. дол. США [2]. Шведські інвестиції займають одне з передових місць в ряді секторів української економіки, починаючи від банківського закінчуючи сільськогосподарським. По деяких з цих позицій контролюється близько 20-30% національного виробництва. В Україні представлені практично всі найбільші шведські компанії: «Ерікссон» (зв'язок), «Вольво» та «Сканія» (автотранспорт), «Тетра-Пак» (упаковка), «Саузерн фуд» (гама харчових продуктів «Чумак»).

Розвивається двостороннє військово-технічне співробітництво. Між міністерством оборони України і шведською компанією НАММО підписано Меморандум про співпрацю в сфері утилізації боєприпасів, які накопичилися на території України, з можливою фінансовою підтримкою цього проекту з боку шведського уряду.

Шведським агентством міжнародного розвитку (СІДА) реалізуються в Україні багато проектів технічної і експертної допомоги. 30 проектів уже успішно завершено. Серед прикладів найбільш успішних з них - проект з модернізації системи водоочищення у Львові, здійснюваний спільно з Світовим банком (внесок Швеції - 6 млн. дол. США), проект підвищення ефективності енергопостачання у Києві (1,2 млн. дол. США), розвиток сільськогосподарського бізнесу і фермерства (1 млн. дол. США) тощо.

Культурне і гуманітарне співробітництво України зі Швецією реалізується в рамках ряду конкретних проектів, зокрема, із залученням Шведського інституту - державної установи, метою діяльності якої є сприяння поширенню шведських цінностей в Україні. В рамках програми «Вісбі» Шведський інститут надає Гранти на навчання і проведення досліджень в Швеції українським студентам та науковцям. За його сприяння у Львівському університеті здійснюється викладання шведської мови [1,3].

Реалізується Програма співробітництва між Україною та Швецією в галузі мистецтв і культури на 2006-2008 pp. під назвою «SWDKE». В основному він орієнтований на молодь, але взяти в ньому участь можуть люди будь якого віку. Співпраця в рамках SWDKE розвивається в таких напрямках: поезія і музика наживо, електронні музичні експерименти, колективне театральне мистецтво, музика в стилі house, автентичні відео щоденники, новаторська фольк-музика, прогресивна фотографія і site specific-мистецтво.

Благодійні організації та фонди Швеції, зокрема «Зірка надії», «Місія на Сході», «Скандинавська дитяча місія», організують лікування та оздоровлення українських дітей, які отримують стипендії Шведського інституту [3].

Вже зазначались різні візити шведських високопосадовців до України. Необхідно відзначити ще один - приїзд в Україну Короля Швеції Карла XVI Густава та Королеви Швеції Сільвії 30 вересня - 2 жовтня ц.р. Треба зазначити, що королівське подружжя вже бувало в Україні, вірніше в УРСР у 1979 році. Шведський монарх зазначив, що країна кардинально змінилась за ці майже 30 років, і він відчуває себе як в справжній європейській державі. У ході цього візиту Президент України та король Швеції розглянули ряд питань безпекових та інших сфер двосторонніх та багатосторонніх відносин. За їх словами, цей візит має важливе значення для подальшої розбудови українсько-шведських відносин [2].

Таким чином, проаналізувавши усе вище написане, ми приходимо до виновку, що відносини між Україною та Швецією на сучасному етапі розвиваються надзвичайно динамічно, а українсько-шведське співробітництво за рядом параметрів є зразком для наслідування у стосунках з іншими державами.

Список використаних джерел

1. Двосторонні відносини // Посольство України в Королівстві Швеція. -http://www.mfa.gov.ua/sweden/ua/3257.htm. - переглянуто 8 листопада 2008 р.

2. Заяви Президента України та Короля Швеції за підсумками зустрічі // Президент України Віктор Ющенко. Офіційне інтернет-представництво. - http:// www.president.gov.ua/news/11493.html. - переглянуто 8 листопада 2008 р.

3. Українсько-шведські відносини // Baftycka Ukraina Zrownowazony rozwoj dla wspolnej przyszlosci. - http://www.baltic-ukraine.com/ua/index.php/post/131/ -переглянуто 8 листопада 2008 p.

 

Визначення режиму українсько-румунського державного кордону на основі договірно-правових домовленостей двох країн

Встановлення дипломатичних взаємовідносин між Україною та Румунією відбулося 1 лютого 1992 року після спільного комюніке міністра закордонних справ України Анатолія Зленка та міністра закордонних справ Румунії Адріана Настасе. В ньому йшлося про те, що виходячи зі спільного бажання розвивати двосторонні відносини і беручи до уваги принципи Хельсінкського Заключного акта (994 J)55) і Паризької Хартії для нової Європи (995_058), Румунія і Україна вирішили встановити дипломатичні відносини, починаючи з 1 лютого 1992 року, і якнайшвидше заснувати посольства в Києві і, відповідно, в Бухаресті [1]. З цього моменту розпочалась історія двосторонніх відносин між незалежною Україною та Румунією. Впродовж всіх наступних років і аж до теперішнього часу між двома країнами було підписано і ратифіковано парламентами двох країн понад 50 офіційних документів (угод, договорів, декларацій тощо). Але незважаючи на це, режим українсько-румунського кордону до цих пір повністю не визначено, із-за чого останнім часом виникає безліч спірних моментів. Певні аспекти даного проблемного питання, що стосуються визначення статусу острова Зміїний і відповідно його континентального шельфу та вільних економічних зон перебува­ють наразі на розгляді Міжнародного суду ООН.

Правові засади визначення режиму державного кордону між Україною та Румунією в основному закладені в наступних документах, підписаних і ратифікованих обома країнами:

Конвенція щодо співробітництва по охороні та сталому використанню ріки Дунай (Конвенція про охорону ріки Дунай) від 01.06.1994:

- Угода між Урядом України і Урядом Румунії про спрощений порядок перетинання спільного державного кордону громадянами, які проживають у прикордонних районах і повітах від 29.03.1996;

- Протокол між Державним комітетом у справах охорони державного кордону України і Національним Командуванням прикордонників Румунії про порядок розв'язання проблем щодо режиму українсько-румунського державного кордону від 26.09.1996;

- Протокол між Державним комітетом у справах охорони державного кордону України і Міністерством внутрішніх справ Румунії про взаємодію у пунктах пропуску через українсько-румунський державний кордон від 10.12.1996;

- Договір про відносини добросусідства і співробітництва між Україною та Румунією від 17.07.1997;

- Договір між Україною та Румунією «Про режим українсько-румунського державного кордону, співробітництво та взаємну допомогу з прикордонних питань» від 12.05.2004 (м. Чернівці 17 червня 2003 р.) та ін.

Більш докладніше хотілось би зупинитись на умовах договорів «Про відносини добросусідства і співробітництва між Україною та Румунією» від 17.07.1997 та «Про режим українсько-румунського державного кордону, співробітництво та взаємну допомогу з прикордонних питань» від 12.05.2004 pp., оскільки саме в них закладені основні дефініції врегулювання режиму державного кордону між двома країнами.

В статті 2 договору «Про відносини добросусідства і співробітництва між Україною та Румунією» від 17.07.1997 р. визначено наступні положення:

1. Договірні Сторони згідно з принципами і нормами міжнародного права та принципами Гельсінського Заключного Акта підтверджують як непорушний існуючий між ними кордон і тому утримуватимуться тепер і в майбутньому від будь-яких зазіхань на цей кордон, а також від будь-яких вимог чи дій, спрямованих на загарбання і узурпацію частини чи всієї території іншої Договірної Сторони.

2. Договірні Сторони укладуть окремий договір про режим кордону між двома державами та вирішать питання про делімітацію їхнього конти­нентального шельфу та виключних економічних зон в Чорному морі на основі принципів і процедур, погоджених шляхом обміну листами між міністрами закордонних справ, який відбудеться одночасно з підписанням цього Договору. Домовленості, узгоджені шляхом такого обміну листами, набудуть чинності одночасно з набуттям чинності цим Договором [2]. Беручи до уваги той факт, що встановлення дипломатичних відносин між двома країнами відбулося на початку 1992 року, а підписання договору «Про відносини добросусідства і співробітництва...» лише в 1997 році та зважаючи на текст самого договору, з якого було вирішено вилучити статті, що стосуються визначення режиму державного кордону та дійти домовленості по цьому питанню впродовж наступних двох років, можна зробити висновок, що ситуація є досить серйозною і вирішити її буде не так просто. Незважаючи на домовленість врегулювати режим державного кордону протягом наступних двох років після підписання даного договору [3], це вдалося зробити лише в 2003 році, через шість років потому.

В статті 1 договору «Про режим українсько-румунського державного кордону, співробітництво та взаємну допомогу з прикордонних питань» від 12.05.2004, підписаного в м. Чернівці 17 червня 2003 року зазначено наступне: «Державний кордон між Україною і Румунією проходить на місцевості так, як його визначено та описано у Договорі між Урядом Союзу Радянських Соціалістичних Республік і Урядом Румунської Народної Республіки про режим радянсько-румунського державного кордону, співробітництво і взаємну допомогу з прикордонних питань, підписаного в місті Бухарест 27 лютого 1961 року... за виключенням тієї частини визначеної вище лінії державного кордону, яка проходить від північної точки стику державних кордонів України, Румунії та Республіки Молдова до південної точки стику державних кордонів цих держав, і продовжується від прикордонного знака N 1439 (віха) по зовнішній межі територіального моря України навколо острова Зміїний до точки з координатами 45 град. 05 хв. 21 сек. північної широти, 30 град. 02 хв. 27 сек. східної довготи, яка є точкою стику з державним кордоном Румунії, що проходить по зовнішній межі її територіального моря. Територіальні моря Договірних Сторін, відраховані від вихідних ліній, постійно матимуть на точці стику їх зовнішніх меж ширину у 12 морських миль. У разі, якщо буде констатовано наявність певних об'єктивних змін внаслідок природних явищ, не пов'язаних з людською діяльністю, які спри­чинять необхідність зміни цих координат, Змішана прикордонна комісія укладе нові Протоколи. Лінія державного кордону на всій його протяжності залишається незмінною, якщо Договірні Сторони не домовляться про інше. Укладення нових документів щодо державного кордону не представляє перегляд існуючого кордону між Україною та Румунією» [4].

Навіть цим договором між двома країнами, який би мав остаточно визначити режим державного кордону, не вдалося повністю врегулювати всі проблемні питання. Тому зараз продовжуються переговори між Україною та Румунією стосовно вирішення даної проблеми та встановлення чітких меж державного кордону як на суші, так і на морі. Сприяти якнайшвидшому вирішенню даної ситуації може подібний зовнішньополітичний курс України та Румунії в напрямку євроатлантичної інтеграції та ідеологічна близькість лідерів обох країн.

Список використаних джерел

1. Спільне комюніке Міністрів закордонних справ України і Румунії про встановлення дипломатичних відносин від 01.02.1992;

2. Договір «Про відносини добросусідства і співробітництва між Україною та Румунією» від 17.07.1997;

3. Додаток до договору «Про відносини добросусідства і співробітництва між Україною та Румунією» від 2 червня 1997 року;

4. Договір «Про режим українсько-румунського державного кордону, співробітництво та взаємну допомогу з прикордонних питань» від 12.05.2004 року.

 

Українська діаспора в Чеській Республіці: досягнення та проблеми сьогодення

Президент Світового конгресу українців (СКУ) Аскольд Лозинський в одній зі своїх статей зазначив, що найбільш важливим недоліком України є очевидна відсутність зацікавленості діаспорою, де, зокрема, західна діаспора представляє рівень фінансової та політичної підтримки уряду України, а уряд при нагоді користується цією підтримкою. Він відмітив, що навіть спроби спільного зацікавлення і співробітництва західної діаспори та України сповнені недовіри сторін одна до одної [1]. Як відомо, сучасна українська діаспора виникла в результаті дії ряду соціально-економічних, політичних і демографічних чинників, найголовнішими з яких були: міграція населення за межі українських земель, захоплення частини цих земель сусідніми державами, а також процеси демографічного відтворення в середовищі самої діаспори.

Міграція українського населення до Чеської Республіки відбувалася за часів Австро-Угорської імперії у межах політичних кордонів держави, до якої входила частина сучасної території України, та й пізніше, за імперії Радянського Союзу, вже за межі держави. Залежно від причин або мотивів, які спонукали українців до переселення за межі території свого основного розселення, їхня еміграція мала заробітчанський (соціально-економічні причини) і політичний (опозиція до режиму) характер [2, 23].В історії формування української діаспори в Чехії чітко простежуються такі хвилі масового переселенського руху з України:

- еміграція кінця XIX - початку XX ст. (за часів Австро-Угорської імперії), коли західна частина України була частиною імперії;

- еміграція у 20-х роках XX ст., коли Прага та вся Чехословацька республіка стали притулком для значної хвилі українських політичних емігрантів із Східної України;

- еміграція переселенців-українців із Закарпаття, яке належало до Чеської Республіки, а після Другої світової війни сюди почали мігрувати українці-русини зі Східної Словаччини;

- еміграція «заробітчан» у 1990-ті роки, зумовлена соціально-економічними чинниками.

Всі емігранти, які опинилися на території сучасної Чеської Республіки, принесли із собою відмінну історичну та соціальну пам'ять, що дуже ускладнювало роботу урядових організацій з українською громадою.

За даними перепису населення 2001 р., в країні проживало 22189 громадян українського походження (0,2% від загальної кількості населення). Враховуючи той чинник, що виїздили до Чехії українці переважно через політичні мотиви (дискримінація української культури, традицій, мови, утиски й переслідування, а нерідко й загроза неминучої розправи за найменші прояви національної самосвідомості), на території другої батьківщини мігранти намагалися відстоювати право українського народу самому визначати свою долю, зберегтися як частина українського етносу. Цьому сприяла діяльність створених емігрантами в густонаселених українцями місцях численних громадських і культурно-освітніх установ.

Сьогодні в Чехії діють 4 організації української діаспори: «Українська ініціатива в Чеській Республіці», «Об'єднання українців та прихильників України в Чеській Республіці», «Форум українців Чеської Республіки» та «Союз українок Чеської Республіки». Уряд Чеської Республіки надає фінансову підтримку зазначеним організаціям, а також виданню україномовного журналу «Пороги». Це один з позитивних прикладів, тому що уряди країн переважно не досить охоче підтримують громадські організації нацменшин і сприяють їхньому розвитку.

Різні національні та міжнародні, урядові й неурядові організації Чехії вживають заходи для полегшення становища емігрантів, які переживають так званий «культурний шок». Всебічну інформаційну допомогу надає часопис «Пороги», де вміщується інформація про упорядкування документів, адреси та телефони довідкових консультацій, що обслуговують діаспору, контактні телефони культурно-освітніх організацій, перелік запланованих ними заходів та програм тощо. Організації української діаспори надають посильну допомогу в облашту­ванні новоприбулих, зокрема в оформленні необхідних документів, вивченні чеської мови, навчанні дітей у школі.

Українська діаспора в Чеській Республіці, спільно з Посольством, організовує та проводить різного роду культурологічні заходи, конференції, симпозіуми, виставки, вечори пам'яті видатних українських діячів тощо. При організації «Українська ініціатива в Чеській Республіці» з 5 квітня 2004 р. щопонеділка діє українська програма у чеському ефірі на радіо Regina FM 92,6. П'ятихвилинний блок інформує слухачів про актуальні політичні, економічні та спортивні події в Україні, акцентує увагу на діяльності українців у Чехії. Загалом для новітніх емігрантів питання «національного самовизначення» має ситуативний, значною мірою випадковий характер і залежить від місця роботи, місця проживання, кола людей, з якими вони спілкуються, рівня знання місцевої мови тощо. Проте виникнення освітньо-культурних організацій зумовлено потребами емігрантів. Так, «Українська ініціатива в Чеській Республіці» (УІЧР) виникла у 1994 р. з потреб саме четвертої «хвилі» емігрантів у Празі. Під час сво­го існування вона дбала про збереження культурної ідентичності українського й україно-русинського населення та розвиток чесько-українських відносин і, разом з тим, допомагала новій українській еміграційній хвилі в її інтеграції. У цьому напрямку організація тісно співпрацює з Посольством України, Міжнародною організацією з питань міграції та низкою чеських організацій, які займаються мультикультурною проблематикою. Найважливішими проектами даної організації є проекти «Пізнавай свою другу батьківщину» та «Діти - дітям».

Перший проект передбачає ознайомчі подорожі для українських дітей, батьки яких з економічних причин або через погану орієнтацію в культурній та історичній спадщині Чехії не мають змоги забезпечити своїм дітям ефективну та безболісну інтеграцію до нового середовища. Програма «Діти - дітям» (розпочалася восени 2003 р.) має на меті налагодити комунікацію між українськими дітьми та їхніми чеськими однолітками. Цей проект надає українським дітям можливість не тільки вивчити рідну літературу, пісенний фольклор та українські національні традиції, але й презентувати перед чеськими дітьми те, чому вони навчилися в чеських школах, і, таким чином, посприяти покращанню іміджу українців у чеському суспільстві. Окрім цього, УІЧР уже кілька років проводить вечірні заняття у Рідній школі, де діти мають змогу спілкуватися, вивчати українську мову, літературу, культуру нашої Батьківщини, а також чеську мову - безкоштовно. Сприяючи поширенню та пізнанню української культури у світі, «Українська Ініціатива в Чеській Республіці» щороку виступає співорганізатором таких мультикультурних акцій, як фольклорний фестиваль «Прага - серце народів» та «Зустріч культур».

Попри те, що діяльність УІЧР базується, в основному, на ентузіазмі та альтруїзмі її представників, і не всі зовнішні та внутрішні перешкоди долаються дуже легко, протягом останніх років вдалося поповнити та збагатити громаду, організацію та виконавчий провід молодою генерацією емігрантів четвертої «хвилі», які не тільки кількісно, але і якісно змінили склад українців у Чеській Республіці. Незважаючи на відсутність достатньої допомоги з «материка», діаспора шукає сенс свого існування в собі самій. Коли вона втрачає підтримку від етнічної батьківщини, то поглинається країною перебування. Позитивним результатом є наявність української діаспори як етнічного та національного самоусвідомлен­ня, як чинника природності розвитку України як держави. Існування діаспори урізноманітнює і збагачує українську присутність у світі, що надає і буде надавати, виходячи зі своєї духовної потреби, своїх почуттів і сентиментів до «старого краю», посильну допомогу (передусім, моральну і політичну) Україні. Зважаючи на історичний розвиток українців як бездержавного народу, феномен державності став однією з найвищих соціокультурних цінностей, метою на реалізацію якої були націлені зусилля політично активної частини етносу, в тому числі й діаспорної [2,19-22].

Список використаних джерел

1. ЛозинськийА.Українськадіаспора-аналізсучасного//Українознавство.-2003.- Ч. 2-3(7-8).- С.271;

2. Теоретико-методологічні засади аналізу української діаспори. Українська діаспора як суспільне явище // Євтух В.Б., Трощинський В.П., Попок А.А., Швачка О.В. Українська діаспора: соціологічні та історичні студії. - К.: Фенікс, 2000.-С.19-22.

 

Американсько-українські відносини під час президентства Білла Клінтона

Після приходу Білла Клінтона до влади в рамках перегляду загального зовнішньополітичного курсу Сполучених Штатів відбувся перегляд відносин і з Україною. США, поширюючи свій вплив у світових глобальних масштабах, неабияке значення приділяли геополітичному чиннику, а тому Україна, яка займає важливе геополітичне становище, розглядалася адміністрацією Клінтона як держава, стратегічне партнерство з якою відповідає інтересам національної безпеки США.

Для України ж відносини з США були надзвичайно важливими з огляду на те, що після розпаду Радянського Союзу та завершення холодної війни США виступали єдиною наддержавою в світі. Так, у базовому документі «Основні напрями зовнішньої політики України», ухваленому Верховною Радою 2 липня 1993 року, зазначено: «Особливе значення для України мають відносини із Сполученими Штатами Америки як країною, політика якої суттєвим чином впливає на розвиток міжнародних подій»[3]. Як свідчить аналіз, українська дипломатія на американському напрямку послідовно діяла в повній відповідності до цієї настанови.

У травні 1993 року відбувся візит в Україну делегації на чолі з послом з особливих доручень, спеціальним радником Державного секретаря США із зв'язків з новими незалежними державами Строуба Телбота. В ході цього візиту було обговорено цілу низку питань американо-українських відносин. На нашу думку, ця подія була особливо важливою з огляду на те, що на відміну від переговорів України з попередньої американською адміністрацією, які майже повністю були присвячені проблемі української ядерної зброї, ці переговори були спрямовані на широкий спектр питань. Зокрема розглядалися основи формування американо-українських стосунків на перспективу.

Важливим кроком для подальшого поліпшення українсько-американських відносин мали тристоронні консультації у Вашингтоні 2-7 січня 1994 року, в ході яких були узгоджені принципові параметри Тристоронньої заяви президентів США, України і Росії[2]. Злетом тристоронніх переговорів можна вважати підписання 14 січня 1994 року президентами США, України та Російської Федерації тристоронньої Угоди, в якій зазначалося про намір України приєднатися до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї як без'ядерної держави. Угода була важливою не лише через вирішення ядерного питання, а й завдяки налагодженню тристоронньої основи для вирішення інших питань, наприклад, економічних та питань безпеки. До того ж Білл Клінтон, який розглядав зовнішню політику США як «продовження внутрішньої, але іншими методами»[6, с.85], надав Україні такий собі кредит довіри, адже після вирішення ядерного питання України американо-українські відносини отримали змогу розвиватися в більш широкому спектрі.

Неабияке значення мало проголошення США 1994 року «роком України» [4]. Адміністрація Б. Клінтона почала проводити політику активного залучення України до світового співтовариства та його інститутів, а також прагнула направити Україну на шлях демократизації та ринкових реформ. Важливо, що саме в період президентства Б. Клінтона популярною стала концепція відомого політолога 3. Бжезинського, що акцентувала увагу на геостратегічній важливості України на пострадянських теренах для забезпечення національного інтересу США та безпеки в регіоні. Американський владний істеблішмент плекав надії на те, що Україна швидко і безболісно подолає перехідний період та незабаром зможе стати форпостом західного, а передусім американського впливу на Росію.

З приходом до влади нового президента України Л. Кучми американська позиція до України ані трохи не похитнулася. Так, Л. Кучма у своїй інавгураційній промові 30 листопада 1999 року зазначив, що одним з ключових зовнішньополітичних напрямів України є стратегічне партнерство з Сполученими Штатами Америки, як державою лідером, що надала Україні за роки її незалежності неоціненну політичну, фінансову, економічну і технічну допомогу [1].

Державний візит президента Л. Кучми до США 19-23 листопада 1994 року став поворотним моментом в історії українсько-американських відносин і започаткував якісно новий етап міждержавного співробітництва. Свідченням зацікавленості обох сторін у партнерстві стало підписання в Білому домі 22 листопада 1994 року президентами основоположного політичного документа нової ери відносин між двома державами - Хартії українсько-американського партнерства, дружби та співробітництва. Україна і США «виявили рішучість побудувати широке і міцне партнерство» і погодились, що «незалежність, суверенітет і територіальна цілісність Української Держави мають фундаментальне значення для партнерства»[5]. Це відкрило шлях до повномасштабного міждержавного співробітництва в політичній, економічній, науково-технічній, гуманітарній та інших сферах.

Під час візитів Б. Клінтона в Україну та Л. Кучми в США неодноразово зазначалося про підтримку Сполученими Штатами демократичних та ринкових перетворень в Україні, її політичного суверенітету та територіальної цілісності, а також процесу інтеграції України до європейської та світової спільноти, обговорювалися питання здійснення ринкових реформ в Україні та роль Заходу, насамперед країн «великої сімки», в наданні нашій державі істотної фінансової і технічної допомоги, зокрема, в справі закриття Чорнобильської АЕС, питання національної безпеки України в контексті побудови ефективної системи європейської безпеки з врахуванням можливого розширення НАТО. А під час візиту міністра закордонних справ України Г. Удовенка до Вашингтону у жовтні 1996 року було констатовано про стратегічне партнерство між двома державами.

Загалом, можна сказати, що за часів президентства Б. Клінтона американо-українські стосунки перебували на досить високому рівні. Говорячи про історичний підсумок відносин між Україною на США періоду президентства Б. Клінтона, необхідно наголосити на тому, що двостороннє співробітництво між двома державами справді наблизилося до можливого за даних історичних умов стратегічного партнерства.

Список використаних джерел

1. Кучма Л. Інавгураційна промова Президента України в Національному палаці «Україна» 30 листопада 1999 року // Уряд, кур'єр. - 1999. - 1 груд. - С 2-3

2. Макаренко О. Допомога «під реформи» // Політика і час. - 1994. -№3. - С 3.

3. Про основні напрями зовнішньої політики України: Постанова Верховної Ради України від 2 липня 1993 р. № 3360-ХІІ. - http://www.nbuv.gov.ua/law/93_ zpu.html [переглянуто 11.11.08]

4. Скидан О. Українсько-американські відносини: міфи і реальність // Народна газета. - 1995. - № 43. - С 5.

5. Хартія українсько-американського партнерства, дружби і співробітництва. // Голос України. - 1994. - 5 червня

6. Brzezinski Z. Second Chance. Three Presidents and the Crisis of American superpower. - New York, 2007. - 234 p.

 

Енергетична складова стосунків у трикутнику Україна-ЄС-Російська Федерація

Співробітництво України з ЄС у сфері енергетики здійснюється в рамках Угоди про партнерство та співробітництво між Україною та ЄС, Плану дій Україна-ЄС, Меморандуму про взаєморозуміння щодо співробітництва у сфері енергетики між Україною та ЄС.

Виходячи із своїх енергетичних пріоритетів, ЄС вимагає від України забезпечення надійного транзиту вуглеводнів з Росії та лібералізації нафтового і газового ринків в Україні, що дозволило б певною мірою знизити транзитні тарифи. При цьому ЄС виходить з того, що інтересам обох сторін відповідатиме зміцнення співробітництва в енергетичній сфері, зокрема щодо диверсифікації маршрутів та джерел постачання вуглеводнів, модернізації ГТС України, а також імпорту української електроенергії.

Росія очолює перелік країн-постачальників до ЄС природного газу і посідає другу позицію серед постачальників нафти і нафтопродуктів (60% російського експорту до ЄС, чверть потреби ЄС у нафті та природному газі). Європарламент виступає за диверсифікацію енергоресурсів України шляхом доступу до прямих поставок із Центральної Азії, за посилення співробітництва в енергетичній сфері в рамках ГУАМ, за підвищення ефективності енергетики в Україні, за швидку інтеграцію України в Європейське енергетичне товариство шляхом об'єднання електричних мереж України і Європи. Росія у свою чергу намагається уникнути транзитної залежності.

Європейський Союз не раз був свідком погіршення відносин між Україною та РФ саме у цій сфері. Газовий конфлікт кінця 2005 та початку 2006 років між Росією і Україною продемонстрував, що ЄС зацікавлений не у справедливому відстоюванні інтересів України, а виключно в стабільності поставок російських енергоносіїв за будь-яку ціну для транзитних держав.

Фактично співробітництво Російської Федерації і України у цій сфері базується на трьох основних угодах. Остання угода від 04.10.2001 року передбачає необхідність підписання щорічних газових протоколів, що визначають обсяги транзиту, порядок оплати і обсяг газу, який буде постачатися Україні в оплату транзиту. Після так званої «газової війни» у 2006 році основним імпортером природного газу в Україну стає РосУкрЕнерго, створене компанією RosUkrEnergo AG (Швейцарія) і НАК «Нафтогаз України». У 2007 році ще урядом Януковича було започатковано переговори щодо укладання ціни на газ на 2008 p., проте нестабільна політична ситуація в Україні, майбутні президентські вибори в Російській Федерації призвели до ускладнення російсько-українських газових стосунків. Однак, скоріш за все, Росія, виходячи з власних інтересів, хоче змінити схеми постачання і ціни на газ, що одразу ж позначиться на економіці України та Європейській енергетичній безпеці. Тобто, можна зробити висновок, що відносини у геополітичному трикутнику Європейський Союз - РФ - Україна тісно взаємопов'язані в енергетичній площині.

Європейський Союз на сьогодні розглядає Україну як важливого транспортера російських центральноазіатських енергоносіїв до Європи. Проте ЄС не розробляє з Україною спільних проектів диверсифікації шляхів поставки енергоносіїв. Тільки під час щорічної міжнародної енергетичної конференції Французького інституту міжнародних відносин (IFRI) спеціальний представник ЄС у Центральній Азії П'єр Морель зазначив, що слід розвивати південний кори­дор через Чорне море. У свою чергу європейсько-російські енергетичні стосунки через призму проекту Nord Stream погіршуються у зв'язку з позицією країн з Центрально-Східної Європи та Балтії, які виступають проти будівництва цього по дну Балтійського моря.

В той же час, головний партнер Росії в цьому проекті Німеччина заявляє, що він є не німецьким, а загальноєвропейським. Уряд Юлії Тимошенко пропонує поставляти центральноазіатський газ до Європи 2 шляхами: White Stream (через Каспійське море, Південний Кавказ, Чорне море) та South Stream (по дну Чорного моря). Однак, Україні буде дуже складно диверсифікувати шляхи поставки газу в Україну, враховуючи позицію Росії. Європейський Союз та Російська Федерація тісно пов'язані енергетичною складовою двосторонніх стосунків, тому що ЄС так само залежить від імпорту російських нафти та газу, і РФ від експорту останніх. Розуміючи це ЄС намагається стабілізувати безпеку постачань до Європи енергоресурсів, убезпечившись від погіршення російсько-білоруських чи російсько-українських стосунків.

ЄС ставить за мету замкнути проекти Транс-Каспійський, Баку-Тбілісі-Ерзурум і Набукко в єдиний коридор поставок газу з цього регіону до Транс-Європейської енергетичної мережі. Слід зробити висновок, Україна на даний момент не втрачає свій транзитний потенціал і залишається унікальним транзитером російських енергетичних ресурсів до Європи, так як вище описані проекти (Транс-Каспійський і Набукко) ще не реалізовані. Тому завдання для України - забезпечити надійне і безперебійне транспортування російських і центральноазіатських енергоносіїв до Європи, технічно модернізувати і підвищити надійність української газотранспортної системи та своєчасно реагувати на спірні енергетичні питання з Росією для забезпечення стабільності транзиту. Тільки тоді Україна буде розглядатися надійним партнером ЄС і зможе реалізовувати власні енергетичні вигідні для України проекти.

Список використаних джерел

1. Україна в постбіполярній системі міжнародних відносин / В.А. Манжола, В.Ю. Константинов, СВ. Андрущенко та ін.; за ред. Л.В. Губерського. - К., 2008. - 512с.

2. Вітер О. «Енергетичний шантаж» - старі прогнози і нові правила // http://uaforeignafFairs.com/ article.html?id=21

3. Мартинюк В. Зовнішня енергетична політика ЄС: висновки для України //http://www.epravda.com.ua/publications/47babe9cclf0d

Відносини Київської Русі і Візантії в IX - X ст. і особливості дипломатії обох країн

Українська дипломатія формувалася багато віків ще з часів Київської Русі. На помилках - вчаться, тому тогочасні відносини підносять урок і сучасним дипломатам.

Відомство закордонних справ у Візантії перебувало у віданні першого міністра (Magister officiorum, згодом - «логофет дрома»). Воно мало великий штат, перекладачів. Тут вперше зустрічаються вірчі грамоти. Дипломатичний церемоніал був складним. Мета - вразити послів могутністю Візантії, не дати їм дізнатися багато, відбити у них бажання завойовувати імперію (везучи найдовшою, незручною дорогою). За іноземними послами пильно стежили, приймали їх в Магнаврському дворі, що ставав ніби в'язницею. Ранг візантійського посла визначався статусом країни, в яку він їхав. Посол - недоторканий. Договір - привілей імператора іноземцям, ставав дійсним після його ратифікації імператором. Консервативність сковувала свободу дій візантійських послів, вони одержували інструкцію, поєднували дипломатію з розвідкою.

У Візантії була політична доктрина державної влади, за якою «ромеї» - «обраний народ» під покровительством Бога, наступники і спадкоємці Риму. Василеве ромеїв (імператор) - «володар всієї землі». Християнські правителі - підвладні василеву. Головна мета дипломатії - підтримання могутності імперії. Існував принцип: «Щоб управляти народами, треба їх знати». Гостра підозрілість, недовіра до союзників, надмірна обережність - риси візантійської дипломатії. Як правило, в країнах, що прийняли від Візантії християнство, утверджувався її вплив. Заборонялося видавати принцес за іноземців, крім франків. Теорія богообраності входила у суперечність з реаліями. Велику роль грало вигідне розташування Константинополя. Захист кордонів потребував постійної військової напруги, на військо йшло 50-70% бюджету. Грецькі ідеологи говорили, що Візантія вела завжди справедливі війни. Заохочувалася брехня варварам, натравлювання одних на інших, підкупи. Зовнішньополітична концепція імперії змінювалася, адаптовувалась до різних регіонів. Імперія хотіла відрізати Русь від Чорного моря. Русь наступала, бо хотіла налагодити торгівлю з Візантією.

Торгівля і політика були тісно, пов'язані. Перший етап візантійсько-руських відносин - встановлення зв'язків Русі з Херсонесом. Другий етап - безпосередні зв'язки з візантійськими чорноморськими містами. Вперше руське посольство з'явилося в Константинополі в 838 p., щоб врегулювати відносини, порушені нападом русичів на Амастриду. В 860 р. похід Аскольда і Діра на Візантію був обдуманим, напад - раптовим. Вони спустошили околиці столиці. Імператор обдарував їх подарунками, уклав мир. Так Візантія визнала Русь. Дипломатичні звичаї Візантії частково перейняли русичі.

Руський князь Олег в 907 р. здійснив похід проти греків і спустошив околиці столиці. Греки закрили гавань, але Олег поставив кораблі на колеса, перетяг їх до гавані. Греки були вражені. Олег зажадав заплатити по 12 гривень кожному з його воїнів, русичі мали не нападати на Візантію. В русичів тоді було 2000 кораблів, в кожному по 40 воїнів [5, с.42]. Імперія мала виплачувати данину, утримувати руських послів і купців 6 місяців, споряджати їх у дорогу.

Серед дипломатів Олега були варяги. В вересні 911р. Олег уклав договір з Візантією про порядок врегулювання конфліктів, обміну і викупу полонених, повернення рабів і злочинців, охорону і повернення майна з потоплених суден, наслідування тощо. Успіх русичів в 907 і 911 pp. був пов'язаний з погіршенням зовнішнього становища Візантії на початку X ст. Імперія посилилась в 20-30-их роках X ст., коли печеніги вторглись в причорноморські степи. Русь і Візантія дружили і в 20-ті роки X ст. В 30-их роках русичі брали участь у війнах в Італії. Візантія не бажала дотримуватись договорів 907 і 911 pp.

Русь посилилась на Чорному морі, в гирлі Дніпра. У Візантію Русь збувала частину данини і військової здобичі. Купляли русичі тут дорогі тканини, зброю, предмети розкоші. ВІХ-Х ст. зовнішню торгівлю Русі здійснювала правляча верхівка. Купців супроводжувала варта. Посли від Русі повинні були мати золоті печатки руського князя, купці - срібні. Клялися русичі (як і болгари) на зброї. Вони були найманцями в імператора. У Візантію тікали з Русі невільники. Були і непорозуміння між русичами і греками. Угоди 860 і 907 pp. були усними [2, с.304]. Похід Ігоря на Візантію був невдалим, бо греків попередили болгари і херсонесці. В червні 941 р. флот Ігоря було спалено грецьким вогнем. Русичі розорили Віфінію і берег Понту. В вересні візантійці витіснили їх. Договір 911 р. - анульовано. В 944 р. Ігор знов іде на Візантію, замирившись із печенігами. Візантійські посли зустріли Ігоря ще на Дунаї і схилили його до миру, давши данину. Ігор погодився, бо греки могли переманити печенігів.

В Константинополь прибули посли від Святослава (Вуефаст), від Ольги (Іскусєві) та ін. [5, с.79]. Посольство діяло від імені всієї Русі. Ігоря іменують «великий князь руський», що було вище за Олеговий титул «світлість». Договір 944 р. розвинув і доповнив ідеї договорів 907 і 911 pp. Тепер жорсткіше греки підходили до реєстрації русичів. Договір 944 р. був вигіднішим Візантії, ніж в 911 р. Тут не згадувалось право русичів на безмитну торгівлю. Вони мали допомагати Візантії, захищати Херсонес від чорних болгар, не могли посягати на імперію. Протягом чверті століття після цього відносини Візантії і Русі були мирними.

В 954 р. русичі воювали за імперію в Азії, їх гарнізони стояли по фортецях Візантії. В 957 р. Ольга приїхала до Кон­стантинополя, її прийняв Константан VII Багрянородний. Там вона хрестилась під іменем Олени. Імператор став її хрещеним батьком. Вона добре підготувалася до візиту, до неї ставилися на рівних, що було великою рідкістю. Константин VII запропонував їй одружитися з ним, але Ольга відмовилась. Вона не падала навколішки перед імператором, як всі інші чужоземці. їй надали титул «дочки» імператора [3, с.266].

В 2-ій половині 60-их років X ст. загострились відносини Русі з Візантією і Візантії з Болгарією. Святослав в 968 р. за угодою з Візантією захопив Добруджу, столицю хотів перенести в Переяславець. Одні болгари підтримували Святослава, інші - Візантію. Напад печенігів змусив Святослава піти в Київ. Повернувшись в 970 p., він вів жорстоку боротьбу з Іоанном Цимісхієм (імператор). Серед більшості болгар ненависть до Візантії перемогла над страхом перед Руссю.

Облога Доростола Цимісхієм тривала 3 місяці (за Левом Дияконом - 65 днів [1, с.129]). За Доростольським миром: русичі мали покинути Болгарію, не посягати на неї, допомагати імперії, греки мали переконати печенігів не нападати на князя. Печеніги в 972 р. вбили його. Прорахунки князя: недалекоглядність, імпульсивність, необізнаність з внутрішнім становищем Візантії, де пройшла реформа війська.

Русь і далі цікавилась Балканами, мала відносини з Охридським царством, але потім допомагала Василію II. Візантія хотіла навернути Русь в християнство. Прийняття християнства стало політичною необхідністю. Допомігши Василію II побороти змовника Варду Фоку, взявши в облогу Херсонес, Володимир хрестився і одружився на Анні (сестра Василія II). Зв'язки з імперією, її культурний вплив зумовили прийняття християнства від неї. Союз Русі з Візантією був вигіднішим для Русі і фатальним для Болгарії. Володимир отримав права на нижньому Дунаї. Русь не підкорилась інтересам Візантії.

Отже, відносини Київської Русі і Візантії були досить цікавими, специфічними і повчальними. Протягом IX - X ст. вони варіювалися від дружби до жорстокої ворожнечі.

Список використаних джерел

1. Лев Диакон. История.- М.: Наука, 1988.- 240с.

2. 3інченко А. Історія дипломатії: від давнини до нового часу .- К..: Проза , 2005.- 560с.

3. Культура Византии: вторая половина VII - XII вв.- М.: Наука, 1989.- 680с.

4. Сахаров А.Н. Дипломатия Древней Руси: IX - первая половина X в.- М.: Мысль, 1980,- 358с.

5. Сахаров А.Н. Дипломатия Древней Руси: зарождение древнерусской дипломатии.-М.: Педагогика, 1987.- 128с.

 

Україна-Румунія: транскордонне співробітництво

На початку 1960-х років відомий ідеолог європейської інтеграції Дені де Ружмон у своєму «Відкритому листі до європейців» писав: «...у Європі майбут­нього, звільненій від політичних та адміністративних кордонів, незабаром вималюються регіони. І, оскільки вони будуть відкритими для світу, вони зв'яжуться між собою стосунками обмінів... Вони об'єднаються за подібністю та взаємодоповнюваністю, незважаючи на старі кордони».

В цей період у політичному та науковому лексиконі в Західній Європі все частіше став з'являтися термін «транскордонне співробітництво» замість «при­кордонне». Вказаний термін відображає сталу тенденцію до послаблення ролі кордону як лінії розподілу, і набуття ним рис «чиннику контакту», коли він стає простором, де перетинаються різні суспільства та колективи.

Сьогодні розвиток транскордонного співробітництва розглядається як один із векторів руху України у напрямку до європейської інтеграції. Нормативно-правовим підґрунтям вказаної міжрегіональної еволюції є: «Європейська рамкова конвенція про транскордонне співробітництво між територіальними общинами», Закони України «Про транскордонне співробітництво», «Про місцеве самоврядування» та «Місцеві державні адміністрації» та ін. Ці документи визначають ряд пріоритетів:

- зміцнення конкурентоспроможності українських територій на західному кордоні держави;

- укладання нових транскордонних угод;

- координація соціально-економічного та екологічного розвитку прикордонних районів;

- гармонізація законодавства України в цих сферах з європейським законодавством.

Досліджуючи роль транскордонного співробітництва в процесі європейської інтеграції України, в центрі уваги перебувають, насамперед, відносини з Польщею, Угорщиною, Словаччиною та Румунією. Після вступу цих країн до ЄС, Україна отримала спільні кордони з Європейським Союзом. У даній статті автор висвітлює нинішній стан та перспективи розвитку транскордонного співробітництва між Україною та Румунією. Так, на теперішньому українсько-румунському кордоні з ЄС транскордонне співробітництво відзначається високим рівнем інституалізації, оскільки воно розвивається в рамках двох єврорегіонів – «Нижній Дунай» та «Верхній Прут».

Розвиток транскордонного співробітництва в межах єврорегіону «Нижній Дунай» вважається найбільш динамічним серед інших єврорегіонів. До складу яких входять області України. За участю України він був утворений 14 серпня 1998р. у м. Галац (Румунія). До його складу увійшли Одеська область з боку України, райони Вулканешти, Кагул і Кантемир з боку Республіки Молдова, а також повіти Бреила, Галац і Тульча з боку Румунії. Говорячи про внесок районів-членів цього єврорегіону у реалізацію євроінтеграційних прагнень своїх держав, можна зазначити, що всі вони є членами Асамблеї європейських регіонів, яка тісно співпрацює інституцією ЄС - Комітетом регіонів та Конгресом місцевих і регіональних влад Європи.

Єврорегіон «Верхній Прут» був заснований 22 вересня 2000 р. До нього входять: Чернівецька область (Україна), Бельцький і Єдинецький повіти Молдови, Ботошанський і Сучавський повіти Румунії. В рамках цього регіону виділяється така специфічна форма співробітництва як екоєврорегіон. Екоєврорегіон - форма співробітництва в межах регіону між органами державної влади і місцевого управління у сфері охорони довкілля, цивільного захисту населення, санітарно-епідеміологічного нагляду з метою забезпечення сталого соціально-економічного розвитку межуючих країн.

Особливістю розвитку транскордонного співробітництва в рамках єврорегіонів «Нижній Дунай» та «Верхній Прут», на якій наголошують як українські, так і румунські дослідники, є те, що на відміну від Західної Європи, де транскордонне співробітництво має на меті стимулювання економічного зростання, у єврорегіонах, членами яких є прикордонні райони України та Румунії, існує завдання не лише забезпечити співпрацю економічного характеру, а й захистити етнічну, культурну, історичну та мовну самобутність румунської меншини в Україні та української - в Румунії.

Отже, розвиток транскордонного співробітництва є важливим кроком на шляху до євроінтеграції України, оскільки воно розглядається в самому ЄС як інструмент реалізації концепції «Європа без внутрішніх кордонів». Проте, набуття «сусідами» України членства в ЄС ускладнює механізми посилення транскордонного співробітництва з Україною. Проблеми в цьому плані можна вирішити шляхом докорінних змін у політиці співпраці України з європейськими структурами в нових геополітичних умовах. Борис Тарасюк, міністр закордонних справ України з 1998 - 2000, та з лютого 2005 -1 грудня 2006, під час перебування на посаді голови Комітету Верховної Ради з питань європейської інтеграції, сказав: «...Україні немає потреби йти в Європу - Україна є в Європі. Мова йде про те, щоб Україна повернулась до європейських цивілізаційних цінностей».

Список використаних джерел

1. Гакман С Єврорегіон «Верхній Прут» у контексті транскордонного співробітництва // На шляху до Європи. Український досвід єврорегіонів./ За ред. С. Максименка, І. Студеннікова. - Київ, 2000. -246 с

2. Європейський Союз та Україна: Стратегія відносин в контексті розширення // Матеріали міжнародної конференції: Інтеграція України в міжнародні спільноти (23 вересня 2003 р. М. Київ). - Київ, 2003. - С 20-30.

3. Закон України «Про транскордонне співробітництво» // Голос України. -22 липня 2004 р. - № 134. - 27 с

4. Ружмон де Дені. Європа у грі. Шанс Європи. - Львів, 1998. - 453 с

5. Україна-Румуня-Молдова: історичні, політичні та культурні аспекти взаємин // Матеріали міжнародної наукової конференції / Буковинський політологічний центр. - Чернівці: Букрек, 2002. - 512 с.

 

Сучасні українсько-румунські відносини: проблема острова Зміїного у румунській пресі

У вересні 2008 р. проблема острова Зміїного була однією з інформаціїйних домінант в українському та румунському медіа-просторах. Саме у вересні Україна та Румунія наводили власні аргументи на користь державної приналежності та статусу острова Зміїного у Міжнародному суді ООН у Гаазі. У цей період румунська преса була дуже активною з інформаційної точки зору та намагалася оцінити і спрогнозувати можливі рішення компетентної міжнародної інстанції. Аналіз румунської преси дозволяє по-новому подивитися на природу українсько-румунських відносин та осмислити взаємозв'язок між громадською думкою, інформаційними потоками та міжнародними відносинами.

Найбільше інформації про проблему острова Зміїного можна було знайти в наступних загальнонаціональних румунських газетах: «Ziua» (День), «Adevarul» (Правда), «Gardianul» (Охоронець), «Romania Libera» (Вільна Румунія). Ці газети є дуже популярними у румунському суспільстві. Саме тому вони справляють значний вплив на румунську громадську думку.

Румунська преса виділяла три потенційні сценарії розвитку подій:

1. Острів Зміїний отримає статус «острова», а, отже, Україна буде контролювати 12 миль територіальних вод, що означає повну перемогу України.

2. Буде прийняте компромісне рішення, а острів і територіальні води будуть поділені на дві рівні частини, що ніяким чином не задовольняє Румунію [3].

3. Територіальні води будуть поділені між державами з ігноруванням острова Зміїного, що означає повну перемогу Румунії. Для цього острів має отримати статус скелі.

У надрах територіальних вод поблизу острова Зміїного, за даними газети «Ziua», знаходяться 100 мільярдів кубічних метрів природного газу та 10 мільйонів тонн нафти. Богдан Ауреску, представник Румунії у Гаазі, вважає що ці входять області України. За участю України він був утворений 14 серпня 1998р. у м. Галац (Румунія). До його складу увійшли Одеська область з боку України, райони Вулканешти, Кагул і Кантемир з боку Республіки Молдова, а також повіти Бреила, Галац і Тульча з боку Румунії. Говорячи про внесок районів-членів цього єврорегіону у реалізацію євроінтеграційних прагнень своїх держав, можна зазначити, що всі вони є членами Асамблеї європейських регіонів, яка тісно співпрацює інституцією ЄС - Комітетом регіонів та Конгресом місцевих і регіональних влад Європи.

Єврорегіон «Верхній Прут» був заснований 22 вересня 2000 р. До нього входять: Чернівецька область (Україна), Бельцький і Єдинецький повіти Молдови, Ботошанський і Сучавський повіти Румунії. В рамках цього регіону виділяється така специфічна форма співробітництва як екоєврорегіон. Екоєврорегіон - форма співробітництва в межах регіону між органами державної влади і місцевого управління у сфері охорони довкілля, цивільного захисту населення, санітарно-епідеміологічного нагляду з метою забезпечення сталого соціально-економічного розвитку межуючих країн.

Особливістю розвитку транскордонного співробітництва в рамках єврорегіонів «Нижній Дунай» та «Верхній Прут», на якій наголошують як українські, так і румунські дослідники, є те, що на відміну від Західної Європи, де транскордонне співробітництво має на меті стимулювання економічного зростання, у єврорегіонах, членами яких є прикордонні райони України та Румунії, існує завдання не лише забезпечити співпрацю економічного характеру, а й захистити етнічну, культурну, історичну та мовну самобутність румунської меншини в Україні та української - в Румунії.

Отже, розвиток транскордонного співробітництва є важливим кроком на шляху до євроінтеграції України, оскільки воно розглядається в самому ЄС як інструмент реалізації концепції «Європа без внутрішніх кордонів». Проте, набуття «сусідами» України членства в ЄС ускладнює механізми посилення транскордонного співробітництва з Україною. Проблеми в цьому плані можна вирішити шляхом докорінних змін у політиці співпраці України з європейськими структурами в нових геополітичних умовах. Борис Тарасюк, міністр закордонних справ України з 1998 - 2000, та з лютого 2005 -1 грудня 2006, під час перебування на посаді голови Комітету Верховної Ради з питань європейської інтеграції, сказав: «... Україні немає потреби йти в Європу - Україна є в Європі. Мова йде про те, щоб Україна повернулась до європейських цивілізаційних цінностей».

Список використаних джерел

1. Гакман С Єврорегіон «Верхній Прут» у контексті транскордонного співробітництва // На шляху до Європи. Український досвід єврорегіонів./ За ред. С. Максименка, І. Студеннікова. - Київ, 2000. -246 с

2. Європейський Союз та Україна: Стратегія відносин в контексті розширення // Матеріали міжнародної конференції: Інтеграція України в міжнародні спільноти (23 вересня 2003 р. М. Київ). - Київ, 2003. - С 20-30.

3. Закон України «Про транскордонне співробітництво» // Голос України. -22 липня 2004 р. - № 134. - 27 с

4. Ружмон де Дені. Європа у грі. Шанс Європи. - Львів, 1998. - 453 с

5. Україна-Румуня-Молдова: історичні, політичні та культурні аспекти вза шин // Матеріали міжнародної наукової конференції / Буковинський політоло гічний центр. - Чернівці: Букрек, 2002. - 512 с.

 

Російська антинатівська пропаганда в електронних виданнях Роси та російськомовних виданнях України

Позиція Росії стосовно вступу України до НАТО загальновідома. Вона включає в себе не тільки словесні заяви на цю тему, але й також реальні кроки, а саме формування відповідної суспільної думки, як в Росії так і в Україні. Для цього вона активно використовує також й електронні ЗМІ.

В одній із статей «Российской газеты» автори пропонують своїм читачам інтерв'ю зі Є. Кожокіним, директором Російського інституту стратегічних досліджень, який стверджує, що «помаранчеві» активно пропагують вступ України в НАТО[1]. На думку Є. Кожокіна, український уряд штучно формує імідж Альянсу в очах українських громадян, підкреслюючи при цьому, що НАТО це не тільки міліарний блок. Звертається увага на те, що в рамках цієї роботи в Україні організовуються різноманітні конференції, круглі столи, обговорення тощо. Інтерв'юер з неприхованим обуренням повідомляє про те, що до цієї роботи залучається навіть міністерство освіти.

Прикметно, що російськомовні видання в Україні у питанні подання матеріалів про НАТО мало чим відрізняється від російських ЗМІ. Так «Газета по-киевски» за 18 червня 2008 року подає відповідний матеріал під таким підзаголовком: «Чтобы развеять все «страшилки» о Североатлантическом альянсе, Украина будет тратить 6 млн. казенных гривен. И не один год.» Як і у попередньому випадку інформація про Північноатлантичний Альянс подається однобоко і тенденційно. При цьому наголошуються лише можливі негативні наслідки вступу нашої держави в цю структуру [2].

У одному із своїх листопадових випусків «Газета по-киевски» подає виступ представника комітету Державної Думи Росії з міжнародних справ К. Косачева під час відео-моста «Москва - Берлін». Тоді цей російський політик з поміж іншого заявив: «НАТО намагається примусово змінити громадську думку українців, більшість з яких виступає проти членства країни в альянсі»[3]. Порівнюючи ситуацію зі вступом у НАТО в Україні і Фінляндії, депутат вищого законодавчого органу РФ висловлює здивування, що лише в Україні спостерігається таке становище, коли уряд прикладає активні зусилля для переконання своїх громадян у необхідності євроатлантичної інтеграції. При цьому автори матеріалу надають слово тільки російській стороні, без намагання поцікавитися відповідною думкою представників України.

Газета «Комсомольская правда в Украине» повідомляє своїх читачів про т.зв. «марш» опонентів НАТО «Донбас проти НАТО», який нібито ініціювали відомі ще з радянського часу українські (!) художники-карикатуристи М. Купріянов, П. Крилов, М. Соколов. Видання наводить також висловлювання одного з них щодо своїх мотивів участі у цій акції: «Ми не можемо стояти осторонь, спокійно спостерігаючи за тим, як Україна вступає в агресивний імперіалістичний блок» [4].

Як бачимо, автори використовують простий прийом впливу на свідомість читача, суть якого полягає в тому, щоб вустами колись відомих і авторитетних людей донести до маси прості і, такі що не потребують перевірки, висновки: НАТО - це погано і все. Мабуть не випадково й те, що для прикладу були обрані люди від культури. Адже культурним діячам населення схильне довіряти мабуть найбільше. Загалом все це нагадує фрагмент із радянської реальності, коли діячі культури, щоб засвідчити свою лояльність ідеологічним установкам партії, коли їх питали про думку щодо того чи іншого твору, часто відповідали: «Особисто твору не читав, але засуджую».

«Комсомольская правда в Украине» намагається нав'язати читачам думку про те, що українська влада, втілюючи курс на інтеграцію країни в НАТО фактично продає її США. Так у одному з її номері читаємо заголовок «За вступ у НАТО Україні пообіцяли гроші. Зміцнення демократії в Україні обійдеться Америці в $60 млн.» [5].

Звичайно, видання подібного масштабу не забувають «нагадати» населен­ню про можливі санкції з боку Росії в разі вступу України в НАТО. І йдеться при цьому не стільки про українську державу як таку, скільки про те, що можуть втратити прості громадяни внаслідок такого кроку Києва. Ось, наприклад, В. Федоров, керівник Всеросійського центру досліджень громадської думки, звертає увагу читачів «Российской газеты», передусім, звичайно, кримських, на те, що в разі вступу України в НАТО суттєвих втрат зазнає туристичний бізнес на півострові. Адже російські туристи, на його думку, переорієнтуються на курорти Кавказу, Сочі тощо. Також українських громадян лякають запровадженням візового режиму з Росією, припиненням співпраці двох країн у галузі ВПК, що, на думку контрагітаторів, має неодмінно призвести до масового скорочення робочих місць та загострення соціальних проблем. Причому для створення ілюзії правдоподібності змальованої картини видання щедро пересипають свої матеріали висловлюваннями українських «трубадурів Кремля»: В. Корнілова, Н. Вітренко, Л. Грача тощо.

Підсумовуючи вище зазначене можна стверджувати наступне. За допомогою електронних ЗМІ Росія активно присутня у інформаційному просторі України. Зміст публікацій про євроатлантичний курс нашої держави повністю співпадає з офіційною позицією керівництва РФ у цьому питанні.

Список використаних джерел

1. Юрьева Д., Сорокина Н., Дульман П. Изменятся ли отношения между Москвой и Киевом, если Украина вступит в НАТО?»// Росийская газета. - 2008 -№4635.

2. А НАТО белое и nymncToe//http//mycityua.com/country/2008/06/18.

3. Госдума РФ: НАТО насильственно переубеждают украинцев/Лтир:// mycityua.com/country/2008/04/ll/180708.html

4. Ткаченко Ю. Кукрыниксы тоже против HATO//http://www.kp.ua/

daily/010408/38534

5. Бровкина И. Укрепление демократии в Украине обойдется Америке в $60 млн.

6. http://www.kp.ua/daily/080307/1873/

 

Українсько-іспанські відносини: нереалізовані можливості

В цій статті піде мова про можливість та необхідність поглиблення співпраці України з однією з не багатьох монархій Європи - Королівством Іспанією.

Іспанія - високорозвинена країна, що є членом ЄС з 1986 року та НАТО з 1982 року. За об'ємом ВВП вона займає 9-те місце в світі та одне з перших місць у Євросоюзі.[7] Щодо зовнішньої політики Іспанії, то до 2004 року вона проводила проамериканську політику, підтримувала вторгнення США в Ірак тощо. Але з приходом до влади нового соціалістичного уряду на чолі з Хосе Луісом Санчес Сапатеро в зовнішній політиці Іспанії відбулася різка зміна зовнішньополітичного курсу: підтримка дій СІЛА на міжнародній арені поступилася місцем солідарності з провідними країнами Євросоюзу.[7] В березні 2004 року іспанське керівництво вивело війська з Іраку. Іспанія є однією з небагатьох країн Європи що не визнала незалежність Косово. Можна припустити, що це пов'язане з тим що Іспанія має власні проблемні регіони, такі як країна Басків, Каталонія, Галісія.

Іспансько-українські відносини на сучасному етапі є малопрогнозованими та непостійними. На сьогоднішній день договірно-правова база україно-іспанських відносин нараховує 25 чинних договорів, з яких 7 є міждержавними, 10 - міжурядовими, 8 - міжвідомчими. Найважливішими серед них є спільне Комюніке про встановлення дипломатичних відносин між Україною і Королів­ством Іспанія від 30 січня 1992 року, Меморандум про консультації між Урядом України та Урядом Королівства Іспанії, укладений у Києві 23 квітня 1992 року, а також не менш важливий Меморандум про співробітництво між Міністерством Закордонних Справ України та Міністерство Закордонних Справ та Співробітництва Іспанії у питанні наближення України до ЄС, який був підписаний 16 листопада 2007 року.[1] Щодо торгівельно-економічного співробітництва України з Іспанією, то воно залишає бажати кращого. Проте позитивним є те, що за 2007 рік загальний обсяг взаємної торгівлі товарами збільшився на 23%, і на середину 2008 року склав близько 873,2 млн. дол.. США. Експорт становив 498,6 млн. дол. США; імпорт - 371,9 млн. дол. США. [2]

Слід зазначити що 2007 рік був знаменним в українсько-іспанських відносинах. Вдалося добитися певних позитивних результатів та зрушень. Так, наприклад, 18 лютого 2007 року Віце-прем'єр-міністр у справах європейської і міжнародної інтеграції Григорій Немиря і Державний секретар з питань Європейського Союзу МЗС Іспанії Альберто Наварро Гонсалес обговорили питання двосторонньої співпраці, зокрема у сфері європейської і євроатлантичної інтеграції України, а також тему переговорів про нову посилену угоду між Україною та Європейським Союзом. Також обговорювалося питання про підготовку до проведення фінальної частини Чемпіонату Європи 2012 року з футболу в Україні і Польщі, й зокрема про модернізацію інфраструктури України. «Я пропоную вашим інвесторам сприймати це як нову можливість для співпраці», - сказав Немиря.[3]

Сьогодні можна виділити декілька головних сфер, в яких Іспанія та Україна повинні поглибити свій діалог і співпрацю. По-перше, це міграція та візова політика, адже за оцінками Посольства України, в Іспанії проживає близько 200 тис. українських громадян. Близько 40 тис. з них мають дозвіл на проживання та роботу [4]. Іспанія проводить досить гуманну соціальну політику щодо них, надає численні допомоги та пільги, допомагає у працевлаштуванні тощо. Візова політика - ще одна сфера в якій терміново потрібно налагоджувати діалог. Оскільки Україна застосовує безвізовий режим щодо іспанців, потрібно забезпечити якомога ефективніше дотримання Іспанією своїх шенгенських зобов'язань, яке уможливить безперешкодний в'їзд туристів, студентів, підприємців, науковців з України до Іспанії [5]. Для таких великих за площею країн як Іспанія та Україна важливе значення мають питання регіоналізації та децентралізації. Іспанія - це унікальний приклад демократизації через децентралізацію, який може бути особливо цікавим для України. Не слід забувати також про євроінтеграційні устремління України. Тут добрі стосунки з Іспанією можуть бути корисними. Відомо що сьогодні верховним представником Європейського союзу з питань Зовнішньої Політики та політики безпеки є іспанець Хав'єр Солана. Крім того вже стало відомо, що Іспанія підтримує інтеграцію України до ЄС. Наприклад, Наварро Гонсалес заявив: «Ми бачимо майбутнє України в Європейському Союзі і готові допомогти вашій країні у цьому» [6].

Очевидним є те, що існує чимало сфер у яких Україна повинна співпрацювати з Королівством Іспанією. Тому поглиблення українсько-іспанських відносин має стати важливим завданням української дипломатії.

Список використаних джерел

1. Посольство України в Королівстві Іспанія: http://www.mfa.gov.ua/spain/ ua/publication/content/7814.htm

2. Державна митна служба України: http://www.kinu.gov.ua/dmsu/control

3. Україна й Іспанія обговорили питання про посилену угоду з ЄС: Главред.

4. Діаспора: http://www.mfa.gov.ua/spain/ua/2004.htm

5.IcnaHiHTayKpa'iHapeKOMeHflauii': www.icps.kiev.ua/doc/CONCLUSIONS%20AND%20RECOMMENDATIONS...

6. Україна та Іспанія обговорили питання про посилену угоду з 6C:http:// bilozir.com/index.php?id=427&lang=ua&option=com_content8rtask=view

7. Королівство Іспанія: http://ru.wildpedia.org/wiki

 

Українські організації в суспільно-політичному житті Канади на сучасному етапі

Організації канадських українців відігравали і продовжують відігравати визначальну роль в інтеграційних процесах української етнічної групи Канади. Саме вони були тим каталізатором, котрий спричинився до певного збереження національної свідомості та представлення суспільних інтересів української діаспори в Країні кленового листка. З огляду на багаточисельність українських етнічних організацій (тільки на території Саскачевану їх до столітнього ювілею перебування українців у Канаді налічувалося, за підрахунками тодішнього голови провінційної Ради КУК професора 3. Погорецького, понад 150, серед яких: 4 міжнародні, 20 загальноканадських, 48 провінційних, 82 місцеві) [1, с. 108]. Загалом на даний час, згідно з інформацією МЗС України, на території Канади існує понад 1000 етнічних українських організацій [2].

Слід зазначити, що більшість нових іммігрантів, яких виїхало з України до Канади з 1991 по 2001 р. понад 18 тис. осіб не виявляють бажання до участі в громадському житті та прилучатися до діяльності українських організацій. Лише 9% з них активно включились до них [3].

Певною мірою на таку ситуацію впливає й те, що значна частина новоприбулих зрусифікована (більшість цієї категорії становить науково - технічна інтелігенція з Києва, Харкова, Дніпропетровська, Донецька, Запоріжжя, Одеси), що спричиняє несприйняття українською канадською громадою новоприбулих українців. Щоправда, частина з тих іммігрантів створила свої організації, але вони не є суто етнічно українськими. Так, наприклад, у Монреалі створено «Земляцтво Донбасу», яке є, по суті, багатонаціональною організацією. З'являються також спроби закласти нові українські допорогові організації. Нещодавно, наприклад, у Торонто створено «Четверту хвилю» на чолі з Ростиславом Киселем. її головною метою є допомога новоприбулим українцям в облаштуванні у Канаді та їх участь у заходах, спрямованих на популяризацію української мови, мистецтва, культури загалом.

Разом з тим, «Четверта хвиля» ставить собі за мету допомогти новоприбулим також і в забезпеченні їх конституційних прав. У тому ж Торонто діє «Львівське товариство», яке об'єднує нинішніх вихідців зі Львова і Галичини загалом. Важливе місце в інтеграційних процесах української етнічної групи Канади займають кредитні спілки, що входять до складу Української Кооперативної Ради Канади (УКРК), яка є невід'ємною частиною Конгресу українців Канади. Потрібно зауважити, що історія виникнення спілок сягає початку XX ст., коли відбувалася масова імміграція західноукраїнського населення до Країни кленового листка. Саме сільськогосподарська кооперація заклала основи для подальшого розвитку українських кредитних спілок на теренах Канади.

І. Петрушевич, відомий кооператор з Галичини, заклав 1913 р. першу канадську спілку україн­ських фермерів для реалізації сільськогосподарської продукції [3, с. 65]. Кредитну ж спілку було вперше засновано в Саскатуні під назвою «Нова Громада» 1939 р. із статутним капіталом у 778 дол. і з того часу фактично ведеться відлік створення та функціонування у Канаді кредитних спілок української діаспори. Ця спілка була закладена з ініціативи В. Топольницького, випускника Вищої торговельної школи в Празі, котрий іммігрував до Канади в 1927 р. На рік пізніше, за його сприяння були утворені кредитні спілки «Калина» і «Карпатія» у Вінніпезі. Варто зазначити, що чисельність кредитних спілок та їх активи постійно зростали, що, в свою чергу, надавало можливість підтримувати якоюсь мірою представників українства під час інтеграційних процесів. Така допомога, перш за все, здійснювалась у формі кредитування, а також спонсорських акцій стосовно проведення мистецьких заходів, видавництва тощо.

Важливою подією в українському кооперативному русі стало утворення Української Кооперативної Ради Канади 1971 р. за спільною угодою між Кооперативною громадою у Вінніпезі, яка представляла кредитні спілки Західної Канади та Координаційним комітетом у Торонто. На той час до новоутвореної ради ввійшло 30 кредитних спілок із фондами у 30 млн. дол. [4, с. 129]. Центром українського кооперативного руху Канади стала штаб - квартира в Торонто. Тоді ж було ухвалено видавати періодичне видання «Координатор» для всіх українських кредитних спілок країни, де б підбивалися підсумки кооперативно - фінансової проблематики. УКРК проводить свої з'їзди раз на три роки, коли відбуваються конгреси КУК. На них обговорюються питання утримання в належному стані діяльності кредитних спілок, фінансування найважливіших заходів української спільноти, залучення молодого покоління до плідної праці в середовищі українських канадців. Головними завданнями діяльності Кооперативної ради можна вважати:

• координацію і правове забезпечення розвитку українського кооперативного руху в Канаді;

• захист інтересів українських кредитних спілок у стосунках з державними установами та організаціями;

• вивчення суспільно - культурного та соціально - економічного життя української громади країни з метою подальшого розвитку кредитних спілок;

• організацію і проведення конференцій та форумів, а також роботу з українськими урядовими ініціативами.

У Країні кленового листка досить успішно діє Федерація українських канадських професіоналістів та підприємців ( ФУКПП), утворена 1965 p., котра те узгоджує свої дії з Конгресом. До складу федерації увійшло 17 осередків з різних куточків Канади. Діяльність організації є важливою з огляду на те, що інтеграція прораховується за входженням представників етнічної групи до економічної, соціальної, культурної еліти країни, і таким чином етнос може розраховувати на отримання належного місця в житті суспільства.

З огляду на саму назву організації, певною мірою, можна зробити висновок, що до її складу входять впливові особистості в середовищі етнічної групи. Цілі Федерації зводяться до підтримання професійного, економічного, культурного та соціального життя української громади, усвідомлення української ідентичності, а також праці на користь українсько-канадського середовища.

Цілком зрозуміло, що організоване життя етнічних організацій на даний час залежить від старшого покоління українців країни. Важливо, щоб молодше покоління так само активно включалося до сфери того організованого життя, від чого буде залежати майбутнє канадських українців. Відрадно зазначити, що хоча теперішня імміграція значною мірою зрусифікована, її представники водночас усвідомлюють необхідність виховання своїх дітей в українському дусі, доручення їх до української культури з тим, щоб вони не забували свого походження та якимось чином вживалися в українську етнічну групу. Новоприбулі вихідці з України відчувають, можливо, навіть підсвідомо, що це дасть їм змогу швидше інтегруватись в загально канадське суспільство.

Список використаних джерел

1. Погорецький З. українські етнічні організації провінції Саскачеван II Українська діаспора. - 1992. -108с.

2. Поточний архів МЗС України. - Українська діаспора в Канаді (інформаційна довідка).

3. Поточний архів МЗС України. - Довідка. Четверта хвиля імміграції українців до Канади.

4. Лещишин І. Українська Кооперативна Рада Канади (УКРК) // Українська кооперація діаспори / Ред. Плешкевич О. - Чикаго - Київ. 1996. - 128с.

 

Співробітництво Польщі та України у військовій сфері протягом 1995 - 2005 pp.

Українсько-польська співпраця, що опирається на єдність поглядів стосовно принципових питань майбутнього Європи, стала на нашому континенті фактом стратегічного значення. Інтенсивні добросусідські відносини між Україною та Польщею належать до важливих питань сучасної Європи. Це визначають як розмір та людський потенціал обох держав, так і можливість розширення впливів інтегрованої Європи. Тим самим, завдяки українсько-польському стратегічному партнерству розбудова архітектури європейських відносин у галузі безпеки отримує самодостатню вартість і новий вимір.

На початку 90-х pp. викрастилізувалися вектори закордонної політики Польщі - це вступ до НАТО та ЄС. Маючи чітку мету Польща спрямовувала всі свої зусилля на її досягнення. Проте, важливою для Польщі була реакція її східного сусіда. Україна ж ставилася з застереженням до таких намірів Польщі. У відповідь вона висунула ідею створення спільного для Центрально-Східної Європи оборонного блоку. Проте ця ідея зазнала невдачі. Усвідомивши неминучість розширення НАТО на Схід Україна в 1995 р. погодилася з цим фактом за умови відкритості цього процесу та консультацій з усіма зацікавленими сторонами перед прийняттям важливих рішень. Це сприяло покращенню відносин з Польщею. Україно-польські міждержавні відносини щораз частіше починають називати стратегічними. Відносини у військовій сфері частково переносяться на площину співпраці з НАТО. Україна з Польщею активно співпрацювали у межах ними підписаної «Програми заради миру», яка врегульовує стосунки обох країн з НАТО.

5 жовтня 1995 р. підчас зустрічі в Соліні Міністрів оборони України та Республіки Польща, було прийнято рішення про створення спільного україно-польського батальйону. Створення цього підрозділу було здійснено з метою реалізації завдань в рамках миротворчих операцій під патронатом ООН. За рішенням Міністрів слідувало договірне оформлення створення українсько-польської одиниці. Спочатку почастішали візити один до одного представників Прикарпатського військового округу з української сторони, і відповідно, з польської сторони, Краківського військового округу. Основними документами, що нормативно закріпили створення україно-польського військового підрозділу були Рішення Міністрів Оборони Республіки Польща і України.

Українські та польські солдати зі складу спільного батальйону брали участь у багатонаціональних навчаннях «Щит Миру-96», які відбулися в Україні в червні 1996 р.

Розвиток двосторонніх взаємин досяг безпрецедентного рівня у 1996 p., коли 21 червня був розроблений проект меморандуму про стратегічне партнерство Польщі та України. Меморандум повинен був підтвердити створення проукраїнського лобі у польському парламенті і представити наміри політиків проводити курс на розвиток «стратегічних» відносин між країнами.

Важливим етапом у розвитку двосторонніх відносин став державний візит Президента Республіки Польща А. Кваснєвського в Україну 20-22 травня 1997 p.. Головним підсумком візиту стало підписання Президентами України та Республіки Польща Спільної заяви «До порозуміння і єднання», яка істотно відрізняється від усіх прийнятих раніше україно-польських міждержавних документів про взаємні відносини. Ця Спільна заява підвела риску під непростим минулим двох народів і закликала молоде покоління українців і поляків жити в злагоді та мирі, закріпила принцип стратегічного партнерства між державами, поглиблення україно-польських відносин у політичній, економічній та гуманітарній сферах. У сфері міжнародної політики президенти двох країн обмінялися думками щодо процесу розширення НАТО та укладення угоди про спеціальне партнерство між Північно-Атлантичним Альянсом і Україною.

Конкретним виразом співпраці стало підписання в 1997 р. між міністерствами оборони обох країн Угоди про створення спільного українсько-польського батальйону для реалізації завдань в рамках миротворчих операцій під патронатом ООН. Можливість двосторонньої та багатосторонньої військової співпраці була перевірена під час спільних польсько-українсько-британських військових навчань «Козацький степ», які відбулися у вересні 1997 p., а також багатосторонніх навчань «Спільний сусід», які проходили у липні 1997 p. Військовики України та Польщі також брали участь у рамках програми «Партнерство заради миру», у багатонаціональних навчаннях «Щит Миру - 97»[1, с. 38].6 квітня 2000 р. Верховною Радою України було ратифіковано Угоду між Україною та Республікою Польща у справі створення спільної військової частини для участі в міжнародних миротворчих і гуманітарних операціях під егідою міжнародних організацій.

Протягом 2000 р. було проведено низку робочих зустрічей щодо з'ясування питань практичного застосування українсько-польського миротворчого батальйону у складі КФОР у Косово. У серпні 2003 р. відбулося підписання Протоколу до Угоди між Міністерством оборони України та Міністерством національної оборони Республіки Польща про військове співробітництво щодо встановлення побратимських стосунків між авіаційними військовими частинами що дислокувалися в Кракові та Львові на рівні міністрів оборони. Ця угода дала змогу військовим авіаційним частинам брати участь у спільних проектах, пов'язаних як з бойовою підготовкою, так і з розширенням культурних проектів між військовослужбовцями двох країн.

Передбачалося здійснювати обмін візитами особового складу двох авіаційних частин, обмін інформацією стосовно функціонування військових частин транспортної авіації, проведення підготовки і тренування членів екіпажів військово-транспортних суден Величезне значення мала співпраця українських та польських військовиків в Іраку. 26 травня 2003 р. В квітні 2004 р. за підсумками переговорів глави оборонних відомств України та Польщі підписали міжурядову угоду «Про додаткові заходи зміцнення довіри та безпеки» [2, с. 33].

9 січня 2005 р. в Іраку внаслідок вибуху бомби загинуло 8 українських миротворців та 6 дістали поранення. Після цього випадку 11 січня народні депутати України 308 голосами прийняли постанову «Про виведення миротворчого контингенту України з Республіки Ірак» підтвердивши таким чином постанову від З грудня 2004 р. «Про відкликання миротворчого контингенту України, направленого для участі у міжнародній операції в Республіці Ірак»[3]. Таким чином український уряд твердо вирішив вивести своїх військових з Іраку до середини 2005 p., що і було здійснено. Польща також прийняла рішення скоротити майже вдвічі свої війська, що налічували на кінець 2004 р. 2500 осіб.

Отже, українсько-польські відносини у військовій сфері в період правління А. Кваснєвського почали стрімко розвиватися та набувати нових обрисів. Військова співпраця України та Польщі в основному проводилася в рамках співробітництва з НАТО та іншими міжнародними організаціями. Варто сказати, що дуже важливими було регіональне співробітництво та створення спільних батальйонів.

Список використаних джерел

1. Кіндрат К. Україно-польські стосунки на зламі тисячоліть. - Львів. -2002. - 65 с

2. Знахоренко О. Стратегічне партнерство в україно-польських відноси­нах: державно-політичний та військовий аспекти// Людина і політика. - №3 . -2004. - 235 с

3. Марчук обговорив у Польщі питання перебування українського і польського військових контингентів у Іраку - Режим доступу //http://www.polska.com. ua/ua/ambasada/rasz/irk/528/

 

Співробітництво України та США у 2004-2008 роках

У своєму розвитку Україна орієнтується на провідні держави світу, в яких можна запозичити досвід побудови політичної, економічної та гуманітарної системи суспільства. І не тільки вивчати досвід, а й заручитися підтримкою, по­вагою і толерантністю у ставленні до міжнародної суб'єктності Української дер­жави. Визначальним для стабільного світового і регіонального положення та поступального розвитку нашої країни можна розглядати стратегічне партнерство України зі Сполученими Штатами Америки.

Дружні відносини між Україною та США було закладено ще задовго до проголошення незалежності нашою країною, а вже після проголошення Україною незалежності напрацьовано солідну юридично-правову базу українсько-американських відносин: вона складається з понад сотні документів різного рівня (міждержавного, міжурядового, міжвідомчого) та змісту (галузі економічна, торговельна, енергетична, екології, культури, науки та технологій, транспортна, безпеки, військова тощо). Отже, об'єктивно США зацікавлені в стосунках з Україною. І це відповідає їхнім стратегічним інтересам у тому, щоб Україна розвивалась як демократична країна, ввійшла до європейських структур як держава-партнер, зберігала незалежність [4].

В українсько-американських відносинах протягом 1990 - 2004 pp. спостерігалися як етапи зближення, так і періоди дистанціонування. Проте Україна як тоді, так і тепер прагне партнерства з США, а саме стратегічного. Україна бачить в Сполучених Штатах політичного партнера, який може допомогти стати на шлях європейського розвитку. Щодо питання: якого партнера бачать Сполучені Штати Америки? Тут важливою позитивною ознакою можна вважати факт надання Україні статусу країни з ринковою економікою, а також розширення економічного співробітництва в окремих, найвпливовіших галузях економіки. Це надасть можливість укладати документи про стратегічне партнерство і стверджувати перехід українсько-американського співробітництва на якісно новий стратегічний рівень [3].

Активізація співпраці почала свій новий етап з 27 грудня 2004 p., коли США привітали вибори в Україні як «історичний момент для демократії». Саме з цього часу подальший розвиток відносин між Україною та США відзначається динамізмом та націленістю на конкретні результати. Завдяки ініціативам обох країн українсько-американські відносини досягай рівня особливого партнерства. Відтоді і до сьогодні Україну та США пов'язують відносини стратегічного партнерства, що йде на користь обом державам.

2005 рік відкрив Україні нові можливості для здійснення активної зовнішньої політики, що будується на демократичних засадах. Саме на прозорості та відкритості намірів та дій влади, пріоритетах прав та свобод людини, підтримці ініціатив інститутів громадянського суспільства повинні формуватися механізми ухвалення й реалізації зовнішньополітичних рішень. В цьому ж році, Україна та Сполучені Штати утверджують нову еру в стратегічному партнерстві між обома державами. Україна зацікавлена у тому, щоб за підтримки США ефективно реалізувати заходи, спрямовані на зміцнення безпеки та стабільності довкола України, розширити її участь у міжнародних організаціях, укріпити засади демократії, громадянського суспільства, розширити економічні можливості.

Відносини України з США у 2006-2007 роках експерти охарактеризували стримано. Українсько-американські відносини визначались спільною заявою Президентів України та США, підписаною навесні 2005 року у Вашингтоні. Заява містить 20 завдань, одне з яких - це вступ України до СОТ. З виконанням цього питання і реалізації співпраці у сфері боротьби з корупцією, підтримки проектів економічного енергетичного характеру, цю заяву можна охарактеризувати як досить успішну. Також варто додати, що відносини з США у 2006 році розвивалися конструктивно, хоча США розраховували на більш активну і консолідовану позицію України щодо вступу до НАТО.

1 квітня 2008 року в Україну відвідав 43-й президент США - Джордж Буш. Одне з головних питань, яке обговорювалося президентами - інтеграція Ураїни до НАТО [3].

Президент США останній раз був в Україні у 2000 році - ще за часів Л. Кучми. Кожен закордонний візит будь-якого політика світу викликає неоднозначну реакцію, тим більше, якщо цей візит здійснює голова держави у країну з нестабільною політичною ситуацією. Зрозуміло, що український політикум, якого роздирає напружена політична боротьба, не міг бути єдиним в оцінці візиту президента Буша - його доцільності та потрібності Україні. Партії лівого спектру очікувано протестували. Відбулися різні мітинги проти НАТО. Пропрезидентські партії, звичайно, повністю підтримували і стояли на боці президента.

Президент США заявив про підтримку надання Україні ПДЧ і пообіцяв твердо стояти на цій позиції під час саміту НАТО в Бухаресті. Буш зазначив, що Україна заслужила право стати учасником СОТ, а США будуть підтримувати Україну на шляху реформ. Проте, нажаль, як Буш не виступав за вступ України до НАТО, але відмова впливових країн ЄС (Німеччина та Франція) не дала можливості надати Україні шанс приєднатися до ПДЧ. Лідери ЄС та учасники Північно-Атлантичного Альянсу дали зрозуміти, що двері в НАТО залишаються для України відкритими, проте Україна повинна спочатку дійти внутрішньополітичного консенсусу, тобто, більшість населення повинна висловитися за вступ до НАТО.

Проблемою залишається негативне ставлення частини українських громадян до вступу країни в НАТО. Це одне з найбільш дискусійних та заполітизованих питань не лише зовнішньої, а й внутрішньої політики, яке активно використовують окремі політичні сили під час виборчих кампаній, відверто маніпулюючи стереотипами часів «холодної» війни. Рівень інформованості українського суспільства щодо НАТО досить низький Також, проблема для Президента Ющенка і всіх прибічників підписання ПДЧ ускладнюється відсутністю чіткої та одностайної підтримки Заходу і власне самого НАТО [1].

Основним підсумковим документом, як представив його Глава держави, було підписання Україною і США, так званої «Дорожньої карти» - план дій України - США на 2008-2009 роки. Дорожня карта торкається співробітництва у восьми напрямках, від політичного діалогу і до екологічної безпеки. Зокрема, Україна і США підписали угоду про співробітництво у сфері дослідження та використання космічного простору у мирних цілях та угоду про торгову й інвестиційну співпрацю [2].

Отож, не викликає сумніву: майбутнє України значною мірою залежатиме від її відносин із Сполученими Штатами Америки. Нинішні взаємини мають розглядатися як початкові, навіть зважаючи на заяви обох сторін про стратегічне партнерство. Причина цього, насамперед, у їх нечіткості і в непередбачуваності поведінки кожної із сторін для іншої. Характеризуючи українсько-американську стратегічну лінію, погоджуюся з тим, що вона теж виражена не досить чітко. Отже, непослідовність тактичного американо-українського курсу є прямим наслідком того, що стратегічно США ще не мають повної визначеності щодо України. Цілком логічно стверджувати: стратегічне партнерство зі Штатами має стати одним із пріоритетів у зовнішній політиці Української держави. І саме завдяки унікальним можливостям і ролі США першорядність трансатлантичного пріоритету не тільки не суперечитиме генеральний лінії України на проведення «сильної» регіональної політики, а й сприятиме їй. На думку експертів, Україна може і повинна відігравати вагомішу регіональну роль, сприяючи поширенню демократії у країнах пострадянського простору і збереженню миру в регіоні [5].

Список використаних джерел

1. Рибаченко В. Ритуальні танці або візит Президента Буша в Україну у контексті політичного символізму // http://www.chasipodii.net/article/2815/?vsid=e583 c0e4564cc8de2838653d [9.10.08]

2. Спільна заява Президента України Віктора Ющенка та Президента США Джорджа Буша // http://www.yuschenko.com.ua/ukr/Press_centre/press_ release/2877/ [29.10.08]

3. Чекаленко Л.Д. Зовнішня політика України: Підручник. - К.: Либідь, 2006.-712 с

4. Українсько-американські відносини // http://www.mfa.gov.ua/russia/ ua/5662.htm [14.10.08]

5. Андрущенко В. Організоване суспільство / Інститут вищої освіти АПН України. — К. 2006 // http://www.nbuv.gov.ua/books/2006/06vaos/08.htm [25.10.08]

 

Україно-лівійські відносини на сучасному етапі

У міжнародних відносинах України виділяють два вектори: Європейський та Азійський. На сьогоднішній день варто розглядати і третій, який відкриває Україні можливість діалогу з африканськими країнами.

Якщо проаналізувати три канали входу України на ринок Африки то:

Перший - ПАР - є витратним для України, бо входження в Західну Африку через Південну Африканську Республіку потребує великих капіталовкладень, та слід зауважити, що на цьому напрямку доволі активно працюють транснаціональні корпорації.

Другий - Нігерійський «трамплін», але для виходу на ринок країн Центральної Африки поки що залишається ненадійним, адже ситуація в Нігерії не завжди стабільна, а країни, які перебувають у сфері «економічного тяжіння» Нігерії, є небезпечними для розвитку бізнесу. Незважаючи на те, що міжнародні компанії загалом працюють успішно в регіонах «бізнес-небезпеки», отримуючи максимальний прибуток, українські корпорації працювати в екстремальних умовах поки що не здатні, тому й не поспішають це робити.

Найперспективнішим є третій напрямок - лівійський, який потребує детального вивчення. Перспективність Лівії полягає у наступному:

По-перше, це дуже сплатоспроможна країна з великими валютними запасами у 100 млрд. доларів.

По-друге, вона традиційно мала відносини з Радянським Союзом. Багато лівійців, що працюють у цивільній та військовій галузях, мають українські дипломи. Лівійці знають Україну на побутовому рівні й дуже добре ставляться до українців.

По-третє, за структурою виробництва це країна, що багато імпортує конкурентоспроможної й сучасної продукції: від товарів народного вжитку до високотехнологічної продукції.

По-четверте, вона перспективна і як партнер, з яким можна спільно просуватися на ринки інших країн Африки.

По-п'яте, лівійське керівництво розуміє переваги західних партнерів і технологій. За свідченням українських фахівців, які працювали в Лівії, якщо Тріполі доведеться обирати між країнами, що мали, й тими, які не мали колоніального минулого, то вибір буде зроблено на користь останніх. Тому існують всі передумови, щоб перевагу віддали саме Україні, навіть якщо український бізнес буде за якимись параметрами й гірший, ніж західний або російський. Лівію, насамперед, цікавлять українські технології, високоякісне й недороге устаткування, сільське господарство, гуманітарні ресурси. Також лівійці зацікавлені в політичній підтримці нашої держави в різних міжнародних інституціях [2].

Відносини України та Лівії регулюють ряд угод, економічного спрямування, зокрема: Угода про торгово-економічне співробітництво (Київ, січень 1995 року); Угода про сприяння та взаємний захист інвестицій (Тріполі, 23 січня 2001 року). На сьогодні поки що не ратифікована Україною (але ратифікована Лівією) Угода про повітряне сполучення (Тріполі, 23 січня 2001 року). Дані домовленості відкрили шлях українським компаніям взяти участь у розробці нафтогазових родовищ у Гадамеському і Мурзукському басейнах, поклади нафти в яких оцінюються у 170 млн. барелей, але і розробка яких потребує 750 млн. доларів інвестицій. На сьогоднішній день лівійська сторона пропонує іноземним, а зокрема й українським корпораціям близько 140 нафтогазоносних та перспективних на нафту та газ блоків на суші та в Середземному морі [1].

Поряд із вищезазначеними перевагами існує й ряд перешкод, яких Україна зазнала при співпраці з лівійською стороною. Прискореному розвиткові відносин двох країн у сфері економіки кілька років тому зашкодив неналежно організований візит до України високопоставленого лівійського чиновника-генерала Джабера, який співпав з подіями 11 вересня 2001 року. Слід зауважити, що в Білорусії, яку Джабер відвідав одразу після України, на нього чекав зовсім інший прийом, організований на належному рівні. У підсумку білоруси одержали економічні вигоди, які могла б отримати й Україна. Також у Мінську було укладено й низку військово-технічних угод.

Відомо, що арабська система не схожа на європейську. Араби відрізняються від європейців своїм менталітетом. У них свій стиль ведення бізнесу й прийняття рішень. Бажаючі працювати на цьому ринку мають, насамперед, бути готові пристосовуватися до особливостей місцевого менталітету. І тут аж ніяк не завадять терпіння, яке дасть змогу здобути довіру, бо араби працюватимуть із вами лише тоді, коли відчують прихильність як до людини, так і до партнера. Важливо використовувати в діловому листуванні поряд з англійською арабську мову. І, нарешті, бажано ознайомитися з історією та сьогоденням цієї країни. А також спробувати зрозуміти механізм прийняття рішень. Інакше справа від самого початку приречена на невдачу [2].

На «освоєння» Лівії спрямовані і ряд західноєвропейських країн, зокрема Німеччина, Італія, Франція, а також Росія та Білорусь. Цікаво, що саме наші сусіди по СНД є головними конкурентами Києва на лівійському ринку. Але позитивне сприйняття Каддафі до України відкрило перед вітчизняним бізнесом великі перспективи виходу на північно-африканський ринок та створення на ньому власної ніші економічних відносин.

Недарма В. А. Ющенко під час державного обіду на честь лідера Великої Соціалістичної Народної Лівійської Арабської Джамахірії Муаммара Каддафі зазначив: «Міждержавна взаємодія в сферах торгівлі й інвестиційної діяльності вже незабаром наповняться масштабними взаємовигідними проектами на благо наших народів» [3].

Поки що Лівія залишається для нас країною ще не втрачених можливостей, і цим неодмінно слід скористатися.

Список використаних джерел

1. Африканский вектор зовнішньої політики України.- Режим доступу: http://www.ua.textreferat.com/referat-11757-1. html. Дата перегляду 11.11.08

2. Лівія - «трамплін» у Північну Африку- Режим доступу: http://www.vkhe. info/journal/1142. html. Дата перегляду 11.11.08

3. Ющенко вважає, що Лівія відкриває Україні можливість діалогу з африканськими країнами.- Режим доступу: http://www.ukranews.com/ukr/

 

Україна - Угорщина: проблемні аспекти в роботі консульських установ в державі перебування

Розташування України у Центральній та Східній частині Європи створює унікальний цивілізаційний простір, де можна спостерігати не тільки певні переваги, але й проблеми. Для Української держави на початку 90-х pp. XX ст. надзвичайно актуальним стало питання встановлення тісних контактів із сусідніми країнами, тому що саме центральноєвропейські держави стали з'єднувальною ланкою між Україною та Заходом. Першочерговий інтерес становили ті з них, що мали потрібний і корисний для України досвід переходу від командно-адміністративної системи управління політичними та економічними процесами до демократичного правового суспільства й ринкової економіки. Одним із найбільш позитивних прикладів успішної та послідовної реалізації таких перетворень є досвід Угорської Республіки (УР).

Активну роль у розвитку міжнародних відносин України на європейському напрямку її зовнішньої політики на початку 90-х pp. XX ст. стала відігравати прикордонна Закарпатська область. Значним був вклад Закарпаття у становлення та розвиток нової системи міжнародних взаємин України з сусідніми постсоціалістичними країнами Центральної та Східної Європи, зокрема з Угорщиною. Завдяки зваженим і скоординованим спільним зовнішньополітичним діям, Україна та Угорщина сформували впродовж 90-х років XX ст. не тільки стійкі двосторонні міждержавні зв'язки на різних рівнях, але й основу цілісної системи стратегічного партнерства. На початку ж третього тисячоліття, актуальність українсько-угорського співробітництва посилюється ще й тим, що відбувається розширення європейської спільноти, членом якої недавно стала й Угорська Республіка. Таким чином, державний кордон між Україною і Угорщиною став «східними воротами» Європейського Союзу (ЄС), а Закарпатська область - його ключовою ланкою.

Згідно документу, схваленого Верховною Радою України 2 липня 1993 р. «Про Основні напрями зовнішньої політики України», зовнішня політика України спрямована на виконання таких найголовніших завдань:

1. Утвердження і розвиток України як незалежної демократичної держави.

2. Забезпечення стабільності міжнародного становища України.

3. Збереження територіальної цілісності держави, недоторканість її кордонів.

4. Входження національного господарства до світової економічної системи для його повноцінного економічного розвитку, підвищення добробуту народу.

5. Захист прав та інтересів громадян України, її юридичних осіб закордоном, створення умов для підтримання контактів із зарубіжними українцями і вихідцями з України.

6. Надання їм допомоги згідно з міжнародним правом.

7. Поширення у світі образу України як надійного і передбачуваного партнера.

Пункт 5, а саме «Захист прав та інтересів громадян України, її юридичних осіб за кордоном, створення умов для підтримання контактів із зарубіжними українцями і вихідцями з України» здійснюється за допомогою консульських установ, їх налагодженої роботи.

У світлі євроінтеграційних устремлінь двох країн особливого значення набуває прикордонне співробітництво, яке є одним з елементів створення єдиної Європи і відповідає її політиці щодо регіонів. Практична реалізація цього завдання матиме позитивний вплив на розвиток економічного співробітництва прикордонних областей України та Угорщини і міжлюдських обмінів. Взаємодія у цій сфері важлива і з огляду на прагнення обох країн мінімізувати для українсько-угорських відносин можливі негативні наслідки розширення ЄС на Схід. Про зацікавленість угорської сторони у зміцненні зв'язків між двома країнами свідчить і те, що Угорщина як найвірогідніший кандидат на членство в Європейському Союзі до набуття повноправного членства в цій спільноті не запровадить візового режиму для українських громадян.

Українська сторона розцінює це як практичний внесок Угорщини у зміцнення високого рівня добросусідських та партнерських відносин між двома державами. Вже зараз розпочате розширення української та угорської консульських служб спрямоване на те, щоб після запровадження віз не допус­тити перешкод у розвитку зв'язків в економічній, культурній та гуманітарній сферах. Цьому сприятиме відкриття у місті Берегове відділення Генерального консульства Угорщини в м. Ужгороді

Ще 31 травня 1991 р. Україна підписала з Угорщиною Декларацію про принципи співробітництва у сфері забезпечення прав національних меншин. Завдяки цій Декларації протягом 10 років склалося традиційно добре українсько-угорське співробітництво щодо забезпечення прав національних меншин, систематично проводяться засідання змішаної Міжурядової комісії з питань забезпечення прав національних меншин. Конструктивне співробітництво та постійні консультації здійснюються і в галузі імплементації Закону Угорської Республіки про угорців, які проживають у сусідніх країнах.

Угорщина високо цінує здійснені Україною практичні кроки щодо зміцнення загальноєвропейської стабільності та безпеки і спрямовані на це її зовнішньополітичні устремління. Першочерговим інтересом угорської зовнішньої політики є підтримка і просування інституційованого співробітництва України з НАТО та з Європейським Союзом. Активна участь України у Раді Північноатлантичного Співробітництва та у програмі «Партнерство заради миру» стала важливою складовою формування безпеки європейського континенту та міжнародних процесів.

В загальноукраїнському контексті, ми бачимо тенденцію на обмеження в'їзду українських громадян на територію Європейського Союзу і невиконання в повній мірі положень Угоди між Україною та Європейським співтовариством (статті 4, 5, 6) про спрощення оформлення віз, яка вступила в дію з 1 січня 2008 р. Тому, з точки зору «візового діалогу» між Україною та ЄС на черговий саміт покладається певна надія. Хоча, було 6 великою помилкою сприймати згоду ЄС на початок «візового діалогу» як чергову «велику дипломатичну перемогу». Адже люди, що безпосередньо стикаються з роботою консульських установ , а це, наприклад , представники сфери туризму, відмічають посилену тенденцію до обмеження прав громадян України, щодо вільного пересування.

Однак, посилення вимог до документів, що подаються заявниками, відмова у наданні віз, та інші обмеження, що здійснюються консульськими установами Угорщини не можна назвати не виправданими. Адже вступ Угорщини до ЄС, а отже і до «зони шенген» створив нові обов'язки для цієї країни, а саме по створенню та забезпеченню «безпечної візової політики» для Єврозони.

Отже, основними проблемами, на думку автора, в роботі консульських установ Угорщини в Україні є:

- ускладнена процедура прийому документів для отримання віз;

- проблема оформлення транзитних віз;

- недостатньо розгалужена система консульських установ;

- недостатня інформованість населення.

Щодо проблем роботи консульських, то ця тема має стати темою окремого дослідження.

Список використаних джерел

1. Угода про партнерство та співробітництво між Європейськими Співтовариствами і Україною (Затверджено Указом Президента України від 11 червня 1998 року N615/98)

2. Батрименко П. ЗМІ та європейська інтеграція України // Економічний вісник, №1,2005р. - с.5-8

3. Розширена Європа — Сусідні країни. Нова структура відносин з нашими східними та південними сусідами. Повідомлення Європейської Комісії для Ради та Європейського Парламенту, http://www.delukr.cec.eu.int/ua/eu_and_ country/bilateral_relations.htm

4. Кіш Є. Три домінанти в політичній палітрі Угорщини // Стратегічна панорама. — 1999. — № 1-2. — С. 85-99; Кіш Є. Політична трансформація в Угор­щині в контексті загальноєвропейської інтеграції на зламі тисячоліть // Україна в сучасному геополітичному просторі: теоретичний та прикладний аспекти: [Кол. мо-ногр.] /За ред. Ф. М. Рудича. — С 293-308; Кіш Є. Розширення Європейського Союзу: вплив на відносини України з центральноєвропейськими сусідами. — К.: КІС, 2004. - С 126-132; 183-193; 220-222; 238-243.

5. Зібрання чинних міжнародних договорів України: Офіційне видання. — Т. 1:1990-1991 pp. — К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2001; http://zakonl.rada.gov.ua/ cgi-bin/laws/main.cgi?user=country

 

Українсько-російські відносини в оборонній сфері

В сучасному світі надзвичайно важливе значення відіграє військово-технічне співробітництво, оскільки в ряді випадків саме на цій основі формуються політичні цілі та завдання держав щодо забезпечення їх національної безпеки. У зовнішньополітичному та стратегічному відношеннях військово-технічне співробітництво є одним із дійових засобів самоутвердження країн в світі, підняття її політичного, економічного та наукового авторитету. З огляду на це вивчення сучасного стану та перспектив українсько-російських відносин в оборонній сфері, зважаючи на проголошений європейський вибір нашої держави, є безсумнівно актуальним та своєчасним.

Розвиток та поглиблення співробітництва з Російською Федерацією (РФ), в тому числі й в оборонній сфері, продовжує залишатися одним із найважливіших напрямків зовнішньої політики України.

Співпраця України та РФ в оборонній сфері розвивалася ще з часів СРСР. Тоді військово-промислові комплекси (ВПК) обох республік розбудовувалися як єдина оборонна система Радянського Союзу. Однак розпад СРСР призвів до втрати геополітичної ідентичності його складових - частин-республік, що раніше мали єдину систему загроз, незважаючи на те, з якого боку вони виникали. З появою нових незалежних держав з'явилися національні армії. ВПК кожної з нових незалежних республік стали самостійними, зв'язки між ними виявилися розірваними, що, разом з кризою економік пострадянських держав, обумовило уповільнення темпів їх розвитку. Це зумовило розвиток власне українсько-російської співпраці в оборонній та військово-технічній сфері, яку на початку 1990-х pp. регулювали ряд документів, зокрема:

• Протокол до угоди між Україною та Російською Федерацією «Про порядок переміщення ядерних боєприпасів з території України на центральні перед заводські бази Російської Федерації з метою їх розукомплектування та знищення», який підписаний 11 квітня 1992 p.;

• Угода між Україною та Російською Федерацією про невідкладні заходи по формуванню Військово-Морських сил України та Військово-Морського флоту Росії на базі Чорноморського флоту від 17 червня 1993 p.;

• Протокол між Міністерством оборони України та Міністерством оборони Російської Федерації про військове співробітництво від 15 квітня 1994 р. Він передбачав: двосторонній діалог і обмін пропозиціями в галузі оборони, оборонної концепції та безпеки; узгоджені дії з питань гарантування безпеки повітряного простору; забезпечення морських комунікацій та безпеки в морі; спільне використання космічної інфраструктури; тилове і технічне забезпечення [5 с. 55, 161, 261].

Ратифікація широкомасштабного Договору про дружбу і співробітництво між Україною і РФ (підписаного у 1997 р.) сприяла подальшій розбудові двосторонніх відносин двох держав, у тому числі й у військовій та військово-технічній сферах. Водночас визначення та уточнення пріоритетів військового та військово-технічного співробітництва України з РФ через ряд причин, зокрема пов'язаних з політикою російського керівництва та його намаганням не допустити включення України в Євроатлантичні структури, потребували і дотепер потребують більш детальної оцінки та обґрунтування [1].

Незважаючи на таку до певної міри невизначеність, Росія залишається для України головним партнером у військово-технічній співпраці. Вона використовує потужності понад 100 українських військових виробничих підприємств. Українське ж виробництво частково, зокрема в таких галузях як виробництво танків і радіолокаційних систем, залежить від постачання сировини, матеріалів і компонентів з Росії [2].

Як засвідчують спільні проекти і довгострокові угоди, для Росії важливо підтримувати співпрацю з ключовими українськими підприємствами оборонної промисловості, зокрема з тими, які виготовляють обладнання для космічної техніки, двигуни для ракет та авіації. Зацікавленість РФ в українському ВПК зумовлює і те, що чимало українських заводів працює над модернізацією виробів радянської оборонної промисловості. Водночас Україна, яка дуже мало замовляє у вітчизняного виробника для власної армії, змушена експортувати збройні системи та їх компоненти. У ролі ринку здебільшого виступає Росія. З іншого боку 70 % всіх компонентів озброєння і 95 % матеріалів для виробів авіапромисловості надходить з російського ринку. При цьому (як пише російська преса) при реалізації спільних проектів Росія скасувала українські заборгованості і виявила зацікавлення до подальшої співпраці - «насамперед з політичних причин» [2], якими, без сумнівів є питання про базування Чорноморського флоту РФ в Севастополі та вступу України до НАТО.

Незважаючи на ускладнення в українсько-російських відносинах, обумовлені європейським вибором України, співробітництво двох держав у оборонній сфері триває. Це яскраво ілюструє рішення, прийняте Радою Національної Безпеки та Оборони України про «План проведення в рамках військового співробітництва багатонаціональних навчань за участю військових підрозділів Збройних Сил України на території України та поза її межами в 2007 p.», уведене в дію указом Президента №17/2007 від 15 січня 2007 р.. Відповідно до нього на території України планувалося проведення двостороннього українсько-російського навчання чергових сил з протиповітряної оборони Повітряних Сил Збройних Сил України та Військово-Повітряних Сил Російської Федерації [4].

Проведення цих навчань, та ряду інших заходів, сприяли зміцненню українсько-російських відносин та їх співробітництва у військовій сфері. Доказом цього стало те, що у вівторок, 30 вересня цього року було продовжено ще на 10 років базовий «Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією». За словами президента України В.А.Ющенка, продовження «Великого договору» свідчить про те, що «і Україна, і Росія з розумінням підійшли до того, наскільки важливими є принципи цього договору для розвитку на перспективу наших двосторонніх відносин» [3].

Таким чином відносини між Україною та Росією в оборонній сфері є досить взаємовигідними та міцними. І хоча вони і залежать від політичної кон'юнктури стосунків між нашими державами, реальний стан та перспективи подальшого співробітництва армій та ВПК зближує наші держави і сприяє розбудові їх партнерських відносин.

Список використаних джерел

1. Бегма В.М. Перспективи військового та військово-технічного співробітництва України з РФ та країнами СНД // Стратегічна панорама. - 1998. - № 1-2. -http://www.niss.gov.Ua/book/journal/voen.htm#b2. - Дата перегляду 13 листопада 2008р.

2. Бурдяк В. Мороз І. Перспективи співробітництва «Україна – НАТО» і роль у ньому польського фактора // Політичний менеджмент. - 2008. - № 3 (30) липень. - http://wwwpolitik.org.ua/vid/magcontent.php3?m=l&n=85&c=2103. -Дата перегляду 13 листопада 2008р.

3. Договір про дружбу РФ та Україною продовжено ще на 10 років // NEWSru.ua. Україна. - http://www.newsru.ua/ukraine/02oct2008/dryzba.html. -Дата перегляду 14 листопада 2008р.

4. Рада національної безпеки і оборони України. Рішення про План проведення в рамках військового співробітництва багатонаціональних навчань за участю військових підрозділів Збройних Сил України на території України та поза її межами в 2007році // UAPravo.net: Законодавство України. - http://www. uapravo.net/data/base02/ukr02894.htm. - Дата перегляду 10 листопада 2008р.

5. Україна-Росія, 1990-2000 pp.: Документи та матеріали / Редкол.: О.О. Чалий (відп. Ред.), Г.В. Берденніков (голова) та ін. - К.: Юрінком Інтер, 2001. - 776 с

 

Результати президентських виборів у США та їх вплив на двосторонні стосунки з Україною

Американські президентські вибори 2008 р. у США є історичними: перший темношкірий кандидат та кандидат-жінка на посаду віце-президента, а також формування потужних команд, які формуються навколо кожного кандидата, саме така напруженість буде працювати над реалізацією зовнішньополітичних пріоритетів новообраного президента США.

Барак Обама та Джон Маккейн мають симпатію до України. Сенатор Обама був в Україні, він описує свій візит у своїй книжці і відповідно - він знатиме дещо про нашу історію та постійні проблеми. Сенатор Маккейн вже давно підтримував прагнення незалежності. Обидва підтримували прагнення України щодо євроатлантичного альянсу. Українці можуть вважати, чи це буде президент Маккейн чи Обама, що кожен з них буде підтримувати інтереси України як більш-менш рівного партнера. Вони хотіли, щоб Україна досягла успіхів у впровадженні реформ, зміцненні демократичних інституцій, в оздоровленні економіки.

Вони обоє хотіли бачити Україну частиною широкого євроатлантичного співтовариства. Це було чітке послання обох кандидатів. У позиції сенатора Обами, після того, як він був обраний президентом США не спостерігається жодних змін. Але українці повинні знати, що є багато інших справ попереду і Україна, може, не буде найвищим пріоритетом. Але й Америка в Україні не дуже є темою зацікавлення.

Ефективність українсько-американської співпраці може вчинити значний вплив на загальний рівень регіональної та європейської безпеки, а також зовнішньополітична команда новообраного президента США Барака Обами буде добре обізнана з українськими реаліями і налаштована на результативну співпрацю.

Після виборів у США стратегічне партнерство між Україною і Сполученими Штатами може набути нового етапу розвитку, обидві країни активніше співпрацюватимуть у науково-технічній та економічній галузях, і особливо в пи­таннях двосторонньої безпеки. І Маккейн, і Обама знають, що це буде виклик наступній адміністрації. У обох таборах вже намагаються творити якусь нову, конструктивну, гнучку політику щодо Росії, тому що цей виклик, який дала Росія цього літа відносно Грузії, всі зрозуміли, що це вже нова, серйозна Росія, яка намагається займати більше місця на світовій арені, і що треба мати дуже розумну політику щодо Росії.

У контексті цієї проблеми, погіршилися російсько-українські стосунки, а розташування Чорноморського флоту предметом спекуляцій збоку деяких політиків. Українська сторона висловилась за дотримання міжнародної угоди до 2017 року. Вже зараз голоси російських політиків про небажаність такого кроку, про відкладання розв'язання цього питання тощо. У цьому плані Україна надзвичайно зацікавлена, щоб інші держави, зокрема Європа і США, могли вплинути на позицію Росії.

Можна припустити, що новий президент США намагатиметься захистити незалежність України, і сприяти усіма доступними засобами безпеці розвитку України як нової європейської суверенної держави [5].

Між республіканцями та демократами стосовно України існує певний консенсус, пов'язаний з їхнім спільним розумінням національних інтересів США, розумінням цілей зовнішньої політики Штатів на Сході Європи, особливо на пострадянському просторі. Україна у будь-якому разі залишиться пріоритетом американської зовнішньої політики в цьому регіоні. Певні зміни можуть бути, але вони будуть пов'язані не стільки з Україною, скільки з можливими змінами американської політики щодо Росії. Тут можна порівняти з тим, що могло б бути в разі перемоги Маккейна, який виступав із доволі агресивними заявами щодо Росії: погрожував виключенням Росії із «великої вісімки», закликав до жорсткішого ставлення до неї [5].

Останнім часом відчувалося певне напруження в американсько-європейських відносинах. Але від цього страждала, зокрема, й Україна: скажімо, в питаннях щодо надання нашій державі ПДЧ значна частина європейських союзників Америки більше прислухалася не до США, а до Росії.

Барака Обаму з перемогою привітали українські високопосадовці. Зокрема, Віктор Ющенко: «Від імені народу України та від мене особисто прийміть найщиріші привітання з вашою блискучою перемогою на президентських виборах та обранням на посаду Президента США» [2]; київський міський голова Леонід Черновецький: «Щиро вітаю Вас з перемогою на виборах Президента Сполучених Штатів Америки. Американський народ у черговий раз продемонстрував єдність і вірність демократичним принципам і свободам. Ваша упевнена перемога показала, що Сполучені Штати Америки та весь світ вступають у нову епоху - епоху оновлення і розвитку» [1]; «Ваша перемога є натхненням для нас. Те, що здавалося неможливим, стає можливим», - йдеться в телеграмі від прем'єр-міністра України Юлії Тимошенко [3].

У чотирикутнику ЄС - США - Україна - Росія представленні досить різновагові політичні сили з протилежними уявленнями щодо свого призначення і ролей у світовій політиці [4].

Сенатор Обама є прихильником гнучких підходів, і це може на певний час зменшити напруження у Східній Європі. Поліпшення американсько-російських відносин частково вплине на Україну. Якою буде його зовнішня політика - питання відкрите. Одна річ - передвиборні заяви, інша - реальні дії, коли він буде вже при владі.

Отже, у відносинах Україна - США основна увага з українського боку сконцентрована на питаннях просування до членства в НАТО та торговельно- економічного співробітництва. Україна бачить у США політичного партнера, який спроможний допомогти Українській державі стати на рейки європейського розвитку [4].

Список використаних джерел

1. Черновецький привітав Обаму з перемогою http://kyiv.proua.com/ news/2008/l l/06/091229.html [переглянуто 13 листопада 2008р.]

2. Відбулася телефонна розмова Віктора Ющенка і Барака Обами http:// www.president.gov.ua/news/12051.html [переглянуто 13 листопада 2008р.]

3. Перемога Обами надихнула Тимошенко http://news.bigmir.net/ ukraine/66155/ [переглянуто 14 листопада 2008р.]

4. Чекаленко Л. Д. Зовнішня політика України: Підручник. - К.: Либідь, 2006. - 712с.

5. Чого чекати Україні від Обами? http://www.ipu.com.ua/uk/nod/2336 [13 листопада 2008 p.]

 

Регіональний вимір україно-турецьких відносин

В останні роки все більше поширюється думка про зростання значення Чорноморського регіону, в якому розгортаються процеси різнобічного регіонального співробітництва на якісно новому підґрунті усвідомлення проблем, що стоять перед чорноморськими державами. У цьому контексті по-новому стосовно держав Чорноморського регіону виглядають питання соціально-економічного розвитку, міжнародно-правові й політичні проблеми, вирішення яких потребує скоординованих зусиль регіональних держав. Цей процес, зокрема, знаходить відображення у зміцненні та розвитку двосторонніх відносин між чорноморськими країнами.

Співробітництво з Турецькою Республікою має особливе значення для самоствердження України на регіональному і глобальному рівнях. Обидві держави є взаємодоповнюючими сторонами транспортно-комунікаційного коридору, що зв'язує Європу з Азією в єдину магістральну систему. Саме тому українсько-турецьке співробітництво висувається на першорядні позиції. Туреччина - ключова держава для України у розвитку взаємин з країнами Східного Середземномор'я та Близького Сходу. Зустрічний рух України й Туреччини зумовлений також комплементарністю їхніх економік, співпрацею у форматі Організації Чорноморського Економічного Співробітництва (ОЧЕС).

Головними стратегічними інтересами України в Чорноморському регіоні є диверсифікація джерел енергопостачання за рахунок ресурсів Каспію, вихід на великі ринки країн регіону через розбудову зручних та безпечних трансрегіональних транспортних комунікацій. Водночас Київ зацікавлений в усуненні загроз власній безпеці зі Сходу, особливо з конфліктних районів (нелегальна міграція, міжнародний криміналітет, наркобізнес), шляхом створення спільних регіональних механізмів.

Активізація україно-турецьких відносин дозволить нашій державі вирішувати ряд актуальних для країни завдань, а сааме:

- з урахуванням досвіду Туреччини надасть змогу виробити більш чітку політику вступу до європейських та євроатлантичних структур;

- у сфері геополітики та міжнародних відносин зміцнить позиції України у стратегічно важливому Чорноморсько-Каспійському регіоні, створить сприятливі умови для забезпечення національних інтересів нашої держави на Близькому і Середньому Сході та Північній Африці;

- в економічній сфері тісне українсько-турецьке співробітництво надає реальну можливість диверсифікації енергоносіїв, створюючи підстави для забезпечення активної ролі України у формуванні нової системи транспортних комунікацій на Євразійському просторі та транзиту енергоносіїв із Близького Сходу та Каспію до Європи;

- створює сприятливі можливості для надходження в Україну значних інвестицій за вигідними умовами;

- відкриває ринок збуту для багатьох видів української промисловості, військово-технічної, сільськогосподарської та інших видів продукції, а також вихід на ринки третіх країн.

На сучасному етапі процеси регіональної інтеграції все активніше охоплюють транзитивні країни, і створення ОЧЕС стало реалізацією цієї тенденції. Первинними мотивами формування ОЧЕС була необхідність усунення перешкод у використанні транспортних артерій та вирішення екологічних проблем. Феномен ОЧЕС полягає в тому, що це перше велике інтеграційне угруповання країн постконфронтаційного етапу розвитку, яке поєднало держави, що до останнього часу розвивались, орієнтуючись на принципово різні економічні й політичні моделі. Туреччина в цьому відношенні є одним з найважливіших регіональних партнерів України.

Аналізуючи стан економічних відносин між Україною й Туреччиною, які по праву займають провідне місце у двосторонньому співробітництві, передусім слід відзначити, що останніми роками Туреччина міцно укріпилася як один з найперспективніших пріоритетів зовнішньоекономічної діяльності нашої держави.

Значним є потенціал для співпраці двох країн у військово-технічній галузі: можливості України у цій сфері можуть і повинні активно реалізовуватися на турецькому ринку. У цій якості військове співробітництво спирається на засади прагматизму і взаємної економічної вигоди, а в регіональному сенсі слугує під­ґрунтям і базовим елементом системи колективної безпеки в Чорноморському регіоні.

За останні роки українсько-турецький діалог став динамічнішим і змістов­нішим, значно розширилися його рамки. Наші відносини на міжнародній арені, і особливо в форматі взаємодії в Чорноморському регіоні, підтверджують, що в сучасних геополітичних реаліях Україна й Туреччина мають багато спільного. Між Україною й Туреччиною не існує взаємних територіальних претензій, проблем у військово-технічному співробітництві, значних історичних протиріч - все це надає потужний імпульс подальшому розвитку двосторонніх відносин, які мають добру перспективу за умов обопільної волі й докладення спільних зусиль.

Список використаних джерел

1. Долгов І. О. Не лише Чорне море єднає нас. Посольству України в Туреччині 10 років: минуле, сьогодення, майбутнє // Політика і час. — 2003. — №1. —С.5.

2. Історичне рішення // День. — 2004. — 17 грудня. — С 3.

3. Мхитарян Н. Стратегія розвитку українсько-турецьких відносин у контексті пріоритетних завдань // Україна: стратегічні пріоритети. Аналітичні оцін­ки. - 2005. - К, - С 590-600.

4. Cumhuriyet. — 15.10.1990.

5. Turkish Daily News. — Ankara. - 4-5.08.1990.

 

Україно-румунське транскордонне співробітництво крізь призму євроінтеграції Румунії

Україна та Румунія, географічно будучи країнами-сусідами, протягом тривалого часу на основі рівноправного партнерства проводять спільну стратегічну політику щодо транскордонної співпраці. Відповідно до положень Договору про відносини добросусідства і співробітництва між Україною та Румунією, укладеного 2 червня 1997 р. у м. Констанца, Генеральне консульство України у Сучаві приділяє значну увагу питанням надання необхідної консульсько-дипломатичної допомоги та сприяння українсько-румунському транскордонному й міжрегіональному співробітництву, це стосується, зокрема діяльності Карпатського Єврорегіону (утвореного 14 лютого 1993 р. у м. Дебрецені (Угорщина) та Єврорегіону «Верхній Прут» (утвореного 22 вересня 2000 року в м. Ботошань (Румунія), а також налагодженню співпраці та прямих зв'язків між окремими областями України і повітами Румунії [2].

1 січня 2007 р. Румунія вступила до ЄС, закінчивши п'яту «хвилю» його розширення. Зауважимо, що Румунія подала заявку на членство в ЄС ще 22 червня 1995 р., але лише Копенгагенська зустріч на найвищому рівні встановила 2007 рік конкретною датою приєднання країни до ЄС [1].

Із вступом до Європейського Союзу і у внутрішньополітичному житті країни, і у зовнішній політиці Румунії відбулися значні зміни. Окрім того, вони безпосередньо вплинули на розвиток відносин з Україною. На сьогодні транскордонне співробітництво між державами здійснюється на основі програми Європейського Інструменту Сусідства та Партнерства (ЄІСП) і затверджується відповідною Комісією.

В зв'язку з надходженням додаткових коштів, які передбачає ЄС, на розвиток такої співпраці, взаємозв'язок між країнами став тіснішим. Якщо раніше доводилося говорити про спільні інтереси лише у сфері спорту та туризму, то тапер обговорення міждержавних стосунків проводиться на рівні економічної співпраці.

Румунія могла би стати чудовим ринком збуту для української продукції. Домовленості між Чернівецькою ОДА та Республікою Молдова щодо більш тісної співпраці, підкріплені у ході двосторонніх зустрічей президентів та прем'єр-міністрів обох країн у травні-червні 2001 року. На основі цього Україна зініціювала питання про повернення до розгляду ідеї Бухарестського трикутника (Україна-Румунія-Польща), який активізував прикордонну та регіональну еконо­мічну співпрацю регіонів трьох країн. А, отже, можна сказати, що вислів «Європа Регіонів» поступово впроваджується у життя [4].

Україно-румунська регіональна співпраця розглядається нашою державою з особливим інтересом, зважаючи на євро інтеграційні наміри України. Заступник голови Чернівецької обласної адміністрації Олександр Грушко під час селекторної прес-конференції на тему: «Транскордонне співробітництво як базовий елемент створення адаптаційної моделі регіонального розвитку» чітко окреслив основні завдання на 2008 рік у сфері транскордонної співпраці. Зокрема, він відзначив, що зусилля влади будуть спрямовані на розвиток транс'європейської транспортної інфраструктури, а також транзиту електроенергії та енергоносіїв до ЄС. Принагідно було зазначено, що на програми прикордонного співробітни­цтва «Україна - Румунія - Молдова» та «Україна - Румунія-Угорщина-Молдова» Європейський Союз виділив 124 млн. євро. Основними отримувачами коштів (61 млн.євро до 2011 року) за програмою «Україна – Румунія - Молдова» будуть Чернівецька та Одеська області. Таким чином, подібна співпраця передбачає додаткове надходження капіталу з ЄС для розвитку взаємовідносин між країнами-учасницями.

Зауважимо, що про регіональний вимір україно-румунської співпраці йшлося на засіданні круглого столу, що проходив під назвою «Спільні рамки інформування та налагодження взаємин через телебачення «он-лайн». Цей захід відбувся у місті Сучава, Румунія. Організаторами виступили Сучавська філія асоціації продавців, видавців та патронату книги Румунії, Чернівецьке обласне громадське об'єднання «Буковинські перспективи» за сприянням Чернівецького центру перепідготовки та підвищення кваліфікації у рамках програми «ФАРЕ» Європейського Союзу. Чернівецька делегація на чолі з С. Гакманом, взяла активну участь в обговоренні питань про побудову сучасного телевізійного простору, доступного у режимі реального часу. Окрему увагу учасники приділили, також, питанням творчості в умовах інформаційного суспільства. Окрім цього, створено робочу групу для підготовки наступної зустрічі двох сторін у м. Чернівцях, на якій планується записати своєрідні фільми-презентації своїх регіонів задля пропагування культурного та активного туризму в Україні та Румунії [1].

Важливо зазначити, що ЄІСП вже видав проект розвитку україно-румунських відносин на 2007-2013 pp., за яким визначається список територіальних зон, що мають право бути обраними для фінансування. Було визначено пріоритетні заходи щодо впровадження міжнародної політики, які можна класифікувати наступним чином:

- заходи економічного та суспільного розвитку;

- середовище підготовки до екстрених випадків;

- просування заходів «people to people»;

- технічна підтримка у використанні ресурсів [5].

Отже, підводячи підсумок, можна сказати, що тісна налагоджена співпраця між обома країнами є взаємовигідною, як для Румунії, так і для України. Це здійснює позитивний вплив не лише на економічну та політичну сфери, але і на суспільне життя. Особливу роль у налагодженні транскордонної співпраці після вступу Румунії до Європейського Союзу, відіграють новостворені проекти у рамках програми ЄІСП. Вагомим важелем впливу на розвиток інфраструктури та транскордонного співробітництва є додаткові інвестиції у розвиток цих взаємостосунків. Можна сподіватися, що з розвитком спільної україно-румунської політики, наша держава приблизиться до європейських стандартів життя та з часом сама інтегрує у цю міжнародну організацію.

Список використаних джерел

1. Павлюк М. Лазарук М. Євроінтеграція Румунії. Радіопередача «Погляд» // Архів обласної державної теле-радіокомпанії «Буковина».- 29.03.2008

2. Україно-румунське співробітництво. Інформація з сайту Генерального консульства України в Сучаві.- Режим доступу: http://www.cons-ua.ro/spivrob.htm (12.11.2008)

3. Хроніка подій. Інформація з сайту Генерального консульства України в Сучаві.- Режим доступу: http://www.cons-ua.ro/hronika/hronika.htm

4. Бондаренко К. Міжнародна співпраця регіонів// Український регіональ­ний вісник.- № 23.-2001

5. Стратегія транскордонного співробітництва Сучава-Чернівці 2007-2013.- Видання в рамках проекту «Обмін досвідом між представниками органів місцевого самоврядування Сучавського повіту та Чернівецької області». -Суча­ва: Повітна рада Сучави, 2008.-31с.

 

Входження до європейського інформаційного простору: проблеми та перспективи

З 2005 року євроінтеграційні прагнення нашої держави набули ще більш чітких, і прагматичних обрисів. Конкретна позиція Президента України В. Ющенка стосовно відновлення цивілізаційної єдності України з Європою, повернення до свого європейського історичного коріння є тому підтвердженням [1]. В політичній декларації п'ятої Європейської конференції міністрів з політики у галузі засобів масової інформації (Салоніки, 11-12 грудня, 1997) зазначається про те, що розвиток інформаційних технологій сприяв поширенню демократичних цінностей і соціальній солідарності, культурному обміну між європейськими країнами [2].

Що стосується нашої держави, то ще у «Плані дій щодо ЗМІ в Україні» Ради Європи від 2001 року владним органам пропонувався перелік ініціатив у створенні та впровадженні законодавчої бази для діяльності ЗМІ згідно з відповідними документами Ради Європи. Важливим поступом на шляху до виконання цього плану став указ Президента України 39/2006 від 20 січня 2006 року про «План дій з виконання зобов'язань України перед Радою Європи». Цього ж року було започатковано нову Спільну програму між Радою Європи, Європейським Союзом і Україною завершення якої передбачалося на кінець квітня 2008 року [3].

Проведення Чемпіонату Європи з футболу 2012 року в Україні та Польщі і перехід на цифрове мовлення накладають додаткові зобов'язання на нашу державу. Як відомо, Україна повинна перейти від аналогового до цифрового мовлення формату DVB-T до 17 червня 2015 року. Свій підпис під таким зобов'язанням поклали представники 129 країн світу в Женеві 2006 року. Разом із переходом на цифрове мовлення збільшиться не лише якість, але й кількість програм телевізійного, звукового та мультимедійного мовлення. І, що вкрай важливо, це матиме місце не лише у великих містах. Але й у сільській місцевості, що варто відзначити, з огляду на важливість подолання фрагментованості вітчизняного інформаційного простору. Попри значні переваги цифрового телерадіомовлення, його впровадження супроводжується цілою низкою проблем. Впровадження цифрового телерадіомовлення є доволі витратним проектом для будь-якої держави. Обтяжливим у фінансовому плані перехід на цифрове мовлення буде також і для телекомпаній.

У перші роки незалежності України та приблизно до 2000 року вітчизняні загальнонаціональні аудіовізуальні ЗМІ постали перед необхідністю функціонування в особливих умовах. Країни Західної Європи вже тоді мали в наявності достатньо сформовану модель суб'єктів інформаційної діяльності. Інформаційній системі нашої держави того часу виявилось непросто конкурувати на ринку аудіовізуальних послуг, а тим більше здійснювати спроби щодо входження до європейського інформаційного простору.

Задля повноцінної інтеграції вітчизняного інформаційного простору до європейського [4] є подолання властивих для нього проявів фрагментованості й ізольованості його окремих елементів. Із збільшенням кількості аудіовізуальних ЗМІ в нашій державі, яке розпочалося ще на початку 1990-х років, відбулася також їхня девирсифікація, що призвело, у свою чергу, до значної неоднорідності вітчизняного інформаційного простору.

Симптоматичною у даному руслі є поведінка вітчизняних медіа під час грузино-російського конфлікту, висвітлення якого фактично поділило вітчизняні телеканали на проросійський і прогрузинський табори. Відсутність солідарності між регіональними медіа, котрі відіграють важливу у більшості європейських країн, негативно відображається на стані вітчизняного інформаційного простору. Наприклад, у Польщі існує чотири державні телепрограми, які охоплюють всю польську територію, решта ж є змішаного, регіонального характеру, що охоплюють територію всієї держави. В Німеччині поряд із кількома загальнонаціональними існують сильні регіональні аудіовізуальні ЗМІ.

Список використаних джерел

1. Європейський генетичний код // http://www.president.gov.ua/news/ 10696.html

2. Почепцов Г. Г., Чукут С А. Інформаційна політика.-К: Знання, 2008. -С 174

3. Спільна Програма Ради Європи і Європейської Комісії // http://www.coe. kiev.ua/smi/actionplan.htm

4. Сащук Г. Безпекові виміри телепростору. Монографія.-К.: Грамота, 2007.-С. 136.

 

Бессарабське питання в системі міжнародних відносин в період Першої світової війни

У першій половині XX ст. зовнішня політика Румунії була спрямована на об'єднанні усіх «румунських історичних провінцій» в «унітарну національну румунську державу», причому землі північної частини Буковини і півдня Бессарабії розглядались як частина «Великої Румунії». Саме цю концепцію розробляли відомі румунські історики, зокрема Н. Йорга, К. Джуреску, А. Ксенопол, І. Ністор та інші.

Зусилля вчених були спрямовані насамперед на пошук етнічних, історичних і географічних аргументів, які б підтверджували «право» Румунії на всю територію Буковини і Бессарабії, обґрунтовуючи це «історичною спадщиною» Молдавського князівства.1 серпня 1914 року в Європі розпочалася Перша світова війна Стало зрозуміло, що Румунія не залишиться осторонь, адже це був реальний шанс втілити в життя план «Великої Румунії». Австро-Угорщина і Російська імперія зіткнулась у боротьбі за Буковину і Галичину, водночас вони вели дипломатичну боротьбу за розширення числа своїх союзників на південному крилі австро-російського фронту, зокрема за рахунок Румунії обіцяючи їй певні території, які належали противникові. Росія визнавала за Румунією право приєднання областей, які були певною мірою заселені румунами. Це були території південної Буковини.

Австро-Угорщина пообіцяла Румунії Бессарабію, але на гірший випадок - частину південної Буковини. Після дворічних дипломатичних переговорів Румунії з Росією було досягнуто певних поступок, а саме: межа обіцяної південної Буковини мала проходити не по Сірету, а по Пруту. 17 серпня було підписано угоду про вступ Румунії у війну на боці Антанти. Однією з найважливіших проблем було те, що наприкінці війни на землі Бессарабії претендувало п'ять держав і вісім урядів: Росія (радянська і білогвардійська), Україна (УНР, гетьманська і радянська), Молдавська Народна Республіка, Австро-Угорщина і Румунія. В цій дипломатичній війні справу виграла Румунія, оскільки інші держави на той час мали інші складніші проблеми.

В листопаді 1917 року в Бессарабії виникла Крайова Рада (Сфатул Церій). Це парламентський державний орган, який підтримувався Українською Центральною Радою. У грудні 2 (15) 1917 року Сфатул Церій оголосив Бессарабію Молдавською Народною Республікою у складі Росії. На той час Українську Народну Республіку і Молдавську Народну Республіку об'єднувала спільна мета - боротьба із місцевим і загальноросійським більшовизмом. Але побоюючись відновлення більшовицького панування в регіоні, Крайова Рада взяла курс на зближення з королівською Румунією.

Значна частина депутатів запросила румунські війська для підтримання порядків в краї. Цим Румунія досить вдало скористалася і до кінця лютого 1918 року зайняла всю Бессарабію за винятком Хотинського повіту, який в кінці лютого 1918 року був окупований австро-угорськими військами. 13 січня Сфатул Церій оголосив Бессарабію незалежною (від Росії) республікою.

Уже 27 березня 1918 року було прийнято рішення про об'єднання Бессарабії з «матір'ю Румунією» із збереженням місцевої автономії. Українська Центральна Рада не визнавала «Сфатул Церій» і при цьому 13 квітня вона прийняла «Заяву румунському уряду», в якій приєднання Бессарабії до Румунії засуджувалося як «анексія», а рішення Крайової Ради - як неправомірне. Румунському уряду пропонувалося переглянути свою позицію і дати можливість місцевому населенню вільно самовизначитися. Деякий час Бессарабське питання залишалося відкритим оскільки Хотинщина з лютого по листопад 1918 року перебувала під владою Австро-Угорської імперії.

З поразкою Австро-Угорщини гетьманський уряд прислав до Хотина повітового старосту Ізбрицького, який оголосив приєднання Хотинщини до Української держави. В той же час румунський уряд надав наказ своїм військам зайняти край, які вступили 11 листопада 1918 року до Хотина.

Остаточно Бессарабське питання на міжнародному рівні було вирішено підписанням Сен-Жерменського мирного договору 10 вересня 1919 року і «Угодою стосовно об'єднання Бессарабії з Румунією». Іншою назвою угоди є «Паризький протокол» від 28 жовтня 1920 року. Згідно з ним Хотинщину Рада Антанти визнала за Румунією.

Таким чином було знехтувано правами місцевого українського населення. Великі держави продовжували вирішувати свої тогочасні проблеми коштом «недержавних» націй, поява яких як національних меншин у Румунії ніяк не охоронялася. Скориставшись нагодою, румунські власті подбали про те, щоб зрумунізувати українців, які нібито колись були румунами, пізніше денаціоналізованими.

Отже, поразка Центральних держав у Першій світовій війні дала змогу Румунії здійснити приєднання Бессарабії. Захоплюючи цей край, Румунія насамперед вдало скористалася дипломатичним протистоянням між Австрією і Росією.

Список використаних джерел

1. Богачик Т.С. Оповідання з історії Хотинщини. - Чернівці: Зелена Буковина,2005. - 80с.

2. Буковина: історичний нарис. - Чернівці: Зелена Буковина, 1998. - 416с.

3. Добржанський О.В. Суспільно-політичне життя Хотинщини в XIX - на початку XX ст./Хотину 1000 - років. Матеріали Міжнародної наукової конфе­ренції, присвяченої 1000 - літтю Хотина. - Чернівці: Прут, 2000.

4. Жуковський А. Історія Буковини , Ч 2.- Чернівці: Час, 1993,- 223с.

5. Піддубний І.А. Хотин та Хотинщина у складі королівської Румунії (1918-1940)/Хотину 1000 - років. Матеріали Міжнародної наукової конференції, присвяченої 1000 - літтю Хотина. - Чернівці: Прут, 2000.

 

Проблеми та перспективи відносин України і Росії

Відносини з Росією були і залишаються одним із пріоритетів української політики. Від цих відносин залежить і економічна, і політична, і соціальна сфери, в кожній з яких склалися свої проблеми. Наразі це дуже актуальна тема, тому що саме в останні роки обидві держави стали розуміти важливість цих стосунків. Підтвердженням тому став 2002 р. України у Росії та 2003 р. Росії в Україні.

Нині розпочався новий етап в українсько-російських відносинах. Вони стали більш прагматичними, базуються на спробах пошуку спільних інтересів та взаємовигідному вирішенні існуючих проблем. Саме ці зміни і визначають, як сучасний стан українсько-російських відносин, так і перспективи їх подальшого розвитку. Сучасний етап українсько-російських відносин має стати основою для їх подальшого розвитку та визначення перспектив, тому вивчення сучасного стану українсько-російських відносин є досить актуальним, має надати можливість для визначення перспектив українсько-російських відносин, спираючись на історичний досвід.

Своєрідність українсько-російських двосторонніх відносин насамперед зумовлена взаємодією двох діаметрально протилежних за напрямом тенденцій. З одного боку, це домінуюча в сучасному цивілізованому світі тенденція до поступової міждержавної інтеграції, з іншого - домінуюча в рамках пострадянського міждержавного простору тенденція до міждержавної дезінтеграції. Україна і Росія мають істотні спільні інтереси, серед яких - збереження миру і стабільності у взаєминах. Сферою можливої кооперації є, наприклад, конверсія військово-промислового комплексу, екологія, розвиток окремих науково-технічних напрямів. На сьогодні базові правові та політичні проблеми у наших міждержавних відносинах у цілому вирішені.

Набув чинності і був продовжений Договір про дружбу, співпрацю і партнерство між Україною та Російською Федерацією та угоди щодо Чорноморського флоту, які заклали міцний правовий фундамент у відносинах між двома державами і відіграють значну стабілізуючу роль на Європейському континенті. Завершився етап невизначеності та взаємних претензій, який ґрунтувався на історичних образах, емоціях, кон'юнктурних мотивах, що часом призводили до загострення відносин. Договір відкриває простір для рівноправної співпраці двох країн, дозволяє на принципово новій основі підходити до вирішення проблем, що виникають. У той же час постійною складовою російської політики залишається прагнення втримати Україну у сфері свого впливу, зберегти реальні важелі тиску на неї. Головний напрямок «завоювання» України - це втягування її у нові інтеграційні структури на кшталт союзу Білорусь-Росія або зміцнення організаційних структур СНД через поступове м'яке перетворення цього об'єднання із співдружності держав на державну співдружність. [4, с. 89]

При цьому необхідно відзначити, що у сучасних умовах, якщо Росія зацікавлена у тісній політичній співпраці, це зовсім не означає, що вона готова піти на такі вчинки в економічній сфері які б завдали їй значних збитків (у цьому відношенні політика В. Путіна відрізняється від політики Б. Єльцина). До основних об'єктивних чинників, що ускладнюють рівноправне співробітництво України з Росією, слід віднести наступні. З боку України: незавершеність формування національної держави, надмірна, незбалансована інтеграція національного господарства у нереформований простір СНД, однобічна залежність від її джерел енергопостачання та окремих видів сировини; недостатня розвиненість почуття національної приналежності й патріотизму серед значної частини населення України, наявність комплексу меншовартості. Проте найбільшою перешкодою на шляху становлення рівноправних міждержавних взаємин є позиція самої Росії.

Перше і, мабуть, найголовніше полягає в тому, що серед населення Росії склалося і панує уявлення про Україну як органічну частину Росії. Слов'янська спорідненість обох народів сприяє посиленню таких уявлень. Ще один важливий чинник - внутрішня нестабільність в Росії, пов'язана з прагненням різних політичних еліт та угруповань прийти до влади (їх політика по відношенню до України досить часто відрізняється), а окремих автономій - домогтися більшої самостійності або й незалежності. Занепокоєна збереженням власної цілісності Росія дещо послабила реінтеграційну політику стосовно колишніх союзних республік. Однак за умов зміцнення російської державності, стабілізації її внутрішнього становища, а зараз це почало відчуватися, пострадянські країни не гарантовані від виявів імперського домінування [4, с 88-89].

Для прикладу вкажемо на таку хворобливу для нас проблему як визначення статусу російської мови в Україні. Згідно з позицією деяких російських політиків та експертів, ситуація видається катастрофічною завдяки політиці «видавлювання» усієї російськомовної культури з українського публічного соціального простору. Якщо ж удатися до висновків деяких українських ідеологів, то катастрофа виникає через діаметрально протилежні причини, через хибну політику дискримінації української мови. Причиною таких розходжень думок є різна політична орієнтація України. Це теж одна з проблем українсько-російських відносин. Ці та інші проблеми в українсько-російських відносинах виникли не зараз і для того, щоб їх краще зрозуміти необхідно детально дослідити історію їх виникнення.

Україна і Росія за 12 років свого співіснування наробили багато помилок і створили не менше перепон на шляху своєї співпраці. А отже, помилки слід виправляти, відтак і Україні і Росії перш за все потрібно усвідомити характер своїх відносин з усіма своїми вадами і недоліками. Щодо перспектив українсько-російських відносин, то тут відносинах необхідна оптимізація зовнішньоекономічних курсів держав, тобто зменшення негативних наслідків і посилення позитивних ефектів за неминучої широкомасштабної інтеграції економіки обох країн у світове господарство, а держав у європейські та світові політичні структури. Разом з тим, слід вирішити проблеми, які заважають розвиватися двом державам. Але прогнозувати стан українсько-російських відносин у майбутньому дуже важко, адже, наприклад, в Росії прихід однієї ключової особи може кардинально змінити державну політику по відношенню до України.

Розвиток дружніх, партнерських міждержавних відносин із Російською Федерацією є необхідним для України. Перебіг подій, які зумовлені політичною та світовою фінансово-економічною кризою, свідчить про об'єктивну необхідність, доцільність і виправданість підтримки партнерських і дружніх відносин, спільної боротьби з метою подолання кризових явищ у економічних системах двох країн. Але Україна, насамперед, повинна зайняти більш активну та незалежну позицію для надання міждержавним відносинам характеру цілковитої рівноправності.

Список використаних джерел

1. Гринів О. Україна і Росія: партнерство чи протистояння?— Львів: Інститут народознавства НАН України.—1997.— 348 С

2. Кудряченко А. Українсько-російські відносини: шлях до рівноправного співробітництва // Нова політика.— 1998.— №1.— С 12-17.

3. Пирожков С. Деякі проблеми українсько-російських відносин в контексті великого договору // Сучасність.— 1999.—№9,— С. 128-135.

4. Пирожков С. Українсько-російські відносини в Євроатлантичному інтер'єрі. // Політична думка.— 1999.— №3.— С 87-95.

 

Кримськотатарський фактор в україно-російських відносинах

Україна - багатонаціональна держава, на території якої мешкають представники більш як 130 націй та національностей. Така строката поліетнічна картина на перше місце ставить завдання максимального врегулювання міжнаціональних відносин та побудови демократичного, толерантного суспільства.

Згідно з даними перепису населення 2001 року майже 27% від загальної кількості населення України становлять представники національних меншин, тобто групи громадян України, які не будучи українцями за національністю, вияв­ляють почуття національного самоусвідомлення та спільності між собою [1]. Конституція України, окрім поняття «національні меншини» використовує поняття «корінні народи» (ст. ІІ). Під корінними народами прийнято розуміти народи, які вважаються такими на підставі їхнього походження від предків, що населяли дану країну чи географічну область і які зберігають деякі або всі свої соціальні, економічні, культурні і політичні інститути [3]. Одним з народів, які в Україні відносять до корінних, є кримські татари. Сьогодні 248,2 тис. кримських татар проживає в Україні, із яких - 98% мешкають в Автономній Республіці Крим.

Для України кримсько-татарське питання є особливо вважливим у тому сенсі, що воно впливає не лише на внутрішній розвиток держави, але й на наші стосунки з найближчим сусідом - Російською Федерацією. З самого початку формування двосторонніх відносин між Україною та Росією Кримський півострів став місцем пересікання інтересів обох держав, а кримсько-татарське населення опинилося в центрі цих непростих відносин. Складається ситуація, за якої Росія не хоче втрачати свої позиції в Криму та прагне контролювати ті процеси, які відбуваються на півострові. Аналіз кримсько-татарського фактору в україно-російських відносинах та визначення можливих шляхів вирішення цієї проблеми є метою даної статті.

В першу чергу варто зазначити, що частково кримсько-татарська проблема її Криму була створена самою Україною, яка окрім порожніх декларацій, мало що зробила для вирішення насущних проблем кримсько-татарського населення, їхнього належного облаштування на півострові тощо. Не поспішає українська влада вирішувати ці проблеми й тепер, натомість Росія, навпаки, докладає всіх зусиль для ще більшого їх загострення.

Російська Федерація, як видно, не хоче миритися із фактом територіальної приналежності Криму до України. Офіційні та неофіційні виступи представників російської влади є яскравим прикладом цьому. Підтвердженням цього є також діяльність Народного фронту «Севастополь - Крим - Росія», лідери якого відкрито наголошують на тому, що Крим і Севастополь «незаконно анексовані Україною» і необхідно «допомогти українському керівництві ініціювати процес повернення Криму і Севастополя до Росії»[5].

Намагаючись дестабілізувати становище в Криму, зацікавлені російські кола вміло акцентують увагу на тих проблемах, які ще недостатньо добре вирішені на півострові українською владою. Це стосується, наприклад, критики Росією тієї етнонаціональної політики, яку проводить Україна на півострові впродовж 15 років свого незалежного існування. З точки зору Росії Україна порушує національні права мешканців Криму, в тому числі і кримсько­татарського населення, цим самим не дотримується норм міжнародного права. Зрозуміло, що в даному випадку, Росія прагне зіпсувати імідж України.

Крім того, перманентна напруга етнополітичної ситуації в Криму - ідеальне середовище міжетнічних конфліктів. На такі деструктивні плани Росії звертають увагу деякі українські політики, зокрема на думку відомого українського дипломата і політика Бориса Тарасюка «російська сторона намагається реалізувати сценарій, який би призвів до ускладнень не тільки у взаєминах між Україною та Росією, а й до, фактичного, нагнітання ситуації в Україні, в даному випадку в АР Крим» [4]. Але заради чого вся ця гра з вогнем? Таким чином, створений штучно неспокій у Криму - це відповідь Росії на прозахідний зовнішньополітичний курс України. Один із лідерів Меджлісу кримсько-татарського населення Рефат Чубаров доречно зазначив, що «в міру зближення України та НАТО слід очікувати активізації спроб російської сторони погіршити ситуацію в Криму» [2].

Кримсько-татарський фактор може бути використаний Російською Федерацією для розігрування Турецької карти. Кінцевою метою такої політики може бути недопущення зближення між двома чорноморськими державами - Україною та Туреччиною.

Таким чином, кримсько-татарське питання в Україні не тільки послаблює українську сторону в змаганні з Росією за Крим, як стратегічно важливу територію, але і також робить вразливими зовнішньополітичні позиції України. Саме тому Києву необхідно приділити значно більше уваги на офіційному державному рівні кримсько-татарській проблематиці. Оскільки саме це сприятиме перетворенню кримських татар на союзника та противагу російським намірам.

Список використаних джерел

1. Закон України «Про національні меншини в Україні» від 25 червня 1992 року

2. За прагнення до НАТО Україну хочуть покарати дестабілізацією в Криму? Кримчани npoTH.www.aq-media. info/taxonomy/ term/1751 - 82k

3. Конвенція МОП №169 «Про корінні народи і народи, які ведуть племінний спосіб життя в незалежних державах». 1989

4. НРУ Полтавська обласна організація штпги. poltava. ua/content/view/971/53/-17k.

5. Сила народа. Народная газета. Російські екстремісти в Криму активізуються. Куди дивиться МВС? 03 грудня 2005.(www/silanaroda. com/index.php?item id=4720&catid=12&mode=ful] - 39k

 

Українці в Канаді

За велінням історичної долі значна частина українського народу опинилась за межами національно-державної території. В такому становищі перебувають значною мірою й інші народи. Втім, характерною рисою історичного буття народу України є те, що українські анклави є почасти автохтонними, вкоріненими в інше етнічне середовище з давніх-давен. їх проживання в інших країнах зумов­лене переселенням, еміграцією внутріконтинентальною, тобто в межах Європи, і міжконтинентальною, заокеанською. Масова еміграція дала початок існуванню досить сталих українських етнічних спільнот у складі населення зарубіжних країн. Все це відбувалось в різні часи і мало своїм наслідком часткову асиміляцію осіб українського походження і поряд з цим досить високий рівень збереження етнічної ідентичності, самосвідомості і тяжіння до зв'язків із землею батьків.

На сьогоднішній день представники українського етносу перебувають на всіх континентах земної кулі. Очевидно, що одні виїздили за власним бажанням, а інших вивозили насильно з їх автохтонних земель. Поза Україною проживає, за різними підрахунками, близько 20 млн. осіб українського походження. Одна з найвпливовіших та найпотужніших українських етнічних спільнот проживає на території Канади. За переписом населення 2001 року в країні нараховується 1 071 060 українців із загальної кількості населення 29 639 035 мешканців [1, с.90].

Основна маса українців прибула до Країни кленового листка, як інколи називають Канаду, внаслідок чотирьох великих хвиль:

Останнє десятиліття XIX ст. - до початку Першої світової війни;

1. Початок 20-х років XX ст. - до 1939 року;

2. Післявоєнна еміграція;

3. Четверта хвиля розпочалася із здобуттям Україною незалежності [2, с 59].

Українська громада посідає дев'яте місце за кількісними показниками серед інших національно-етнічних груп сучасної Канади. Чисельність українців щодо загальної кількості мешканців найбільша на території Західної Канади: у Британській Колумбії вони посідають десяте місце, в Альберті - сьоме місце, у (Іаскачевані - шосте та Манітобі - п'яте. Дещо менше українців проживає в Центральній Канаді. Вони займають дванадцяте місце в Онтаріо та двадцять друге в Квебеку. Торонто, Едмонтон та Вінніпег є основними міськими осередками українців у Канаді. У кожному з цих міст проживає понад 100 тисяч українців.

Для того, щоб не перетворитися на «білих рабів», українська громада повинна була, виходячи із власних історико-культурних традицій, а також умов перебування у новому суспільстві, знайти адекватні форми виживання та пристосування до нього. Найбільш придатною формою виявилася громадська самоорганізація, що полягала у створенні різноманітних товариств, об'єднань. Попри ідеологічну орієнтацію чи функціональну специфіку ці формування виконували двоєдине завдання по збереженню національних особливостей та сприянню найменш болісній інтеграції у нове середовище.

Поєднуючи привезені з собою традиції з ресурсами нової території поселення, громади іммігрантів у всьому світі, в тому числі й в Канаді створювали нові місцеві версії віддалених культур. Як писав відомий українсько-канадський історик М. Марунчак, головними характеристиками і тенденціями в розвитку українців Канади на початковому етапі їх поселення там були, з одного боку, «рух до загальної інтеграції, з іншого - боротьба за збереження культурної ідентичності в канадській мозаїці» [3, с. 338].

Однак типи організацій, що виникли серед канадських українців протягом піонерського періоду, відображали головні типи організацій в Галичині та на Буковині напередодні еміграції. Це були так звані Просвіти, метою яких була пропаганда національних ідей та поширення освіти у середовищі народних мас. На сьогодні більшість українських громадських і культурних організацій об'єднані в національно-координаційну раду, що відома під назвою Конгрес українців Канади, яка в минулому носила назву Комітет українців Канади.

В даний час діє 28 загальноканадських складових організацій Конгресу, 6 провінційних рад та 23 місцеві відділи КУКу. Конгрес прагне переглядати, досліджувати та подавати об'єктивні аналізи справ, які мають стосунок не тільки до української діаспори, але і до канадської спільноти загалом. Для більш успішної праці КУК намагається найтісніше контактувати з землею предків Україною. Це допомагає підтримувати її внутрішній розвиток, а також зберігати українську самобутність у Країні кленового листка.

Протягом проживання на території Канади українці завжди були активними учасниками політичного життя нової батьківщини. Блочне поселення дозволяло їм координувати свої дії. З середовища українських емігрантів вийшли відомі загальноканадські державні й політичні діячі. В цілому українські поселенці досить швидко і дієво увійшли в провінційне, а також загальнодержавне політичне життя Канади. Вони приймали участь, насамперед, у місцевому самоврядуванні, де працювали на посадах членів шкільних і міських рад, війтів, голів міст, секретарів муніципалітетів, суддів, були депутатами провінційних парламентів.

Вихідці з України ставали депутатами Палати громад федерального парламенту. Першим українцем у Палаті Громад канадського парламенту став Михайло Лучкович, який довів своєю діяльністю протягом тривалого часу, що представники української етнічної групи нічим не поступаються іншим національним спільнотам Країни кленового листка. Після обрання у 1924 р. до Федерального парламенту Михайла Лучковича 62 українці різних політичних поглядів ставали членами вищого виборного органу в Оттаві. Окремі українці обіймали важливі посади у владних структурах, а двоє з них - Рой Романів у Саскачевані та Лаврентій Дікур в Альберті - очолили політичні партії в провінційних законодавчих органах. Першими сенаторами українського походження стали: Василь Вал (Волоханюк) - у 1955 р. від Ліберальної партії, Іван Гнатишин - у 1959 р. від Прогресивно-консервативної партії, Павло Юзик - у 1963 р. від Прогресивно-консервативної та Іван Івасів - у 1976 р. від Ліберальної партії [4, с.222].

Вершиною політичних амбіцій українських канадців стало зайняття протягом 1990-1995 pp. поста Генерал-губернатора Канади Районом Гнатишиним, батьки якого були вихідцями з Буковини, а його самого 1992 р. удостоєно титулу Почесного доктора Чернівецького університету [2, с 181].

Якщо говорити про сучасний стан участі українців у політичному житті Країни кленового листка, то варто наголосити, що на початку 2000-х pp. у складі федерального уряду було щонайменше два міністри українського походження, це: Джім Зеленчук - міністр фінансів і Рон Осика - міністр уряду. А у 2006 році канадець українського походження Джерард Кеннеді був одним з чотирьох кандидатів з найбільшими рейтингами на фініші виборів лідера Ліберальної Партії Канади.

Отже, українці в Канаді є однією з найчисельніших етнічних груп, яка протягом свого проживання на новій батьківщині зуміла ввійти в громадське та політичне життя Країни кленового листка.

Список використаних джерел

1. Макух А. Українські канадці в переписі населення 2001 р. // Політика і час. -2003. -№ 6.- С 90-91.

2. Макар В. Ю. Соціально-політична інтеграція українців у поліетнічне суспільство Канади. - Чернівці: Прут, 2006. - 284 с

3. The Ukrainian Canadians: A History. By Michael Marynchak. - Winnipeg-Ottawa, 1970. - 792 p.

4. March R. Political Mobility of Ukrainians in Canada // Changing Realities: Social Trends Among Canadians / Ed. by Petryshyn W. R. - Edmonton: CIUS, 1980 - P. 213-224.

 

Діяльність Ґете-Інституту в Україні

В європейських країнах колишнього Радянського Союзу існує дуже великий інтерес до вивчення німецької мови та культури. Цьому сприяють як історичні передумови, так і географічне положення. Після об'єднання Німеччини у Центральній та Східній Європі настав справжній бум популярності курсів німецької мови. Близько 100 млн. європейців сьогодні розмовляють німецькою мовою [1]. Інтерес до мови залежить передусім від того, наскільки багато країна може запропонувати у різних галузях. У цьому значенні Німеччина є державою вартою наслідування. Наразі ФРН і пострадянські країни активно співпрацюють не лише у галузі культури, але й у політиці, економіці.

Ґете-Інститут є установою культури Федеральної Республіки Німеччина, відділення якої працюють у багатьох країнах світу. Він функціонує під егідою Федерального міністерства закордонних справ.

Діяльність Ґете-Інституту направлена на популяризацію німецької мови за кордоном і розширення міжнародної співпраці в галузі культури. Він надає актуальну інформацію про культурне, суспільне і політичне життя Німеччини, формуючи таким чином об'єктивне уявлення про неї в усьому світі.

Мережа Ґете-Інститутів, Ґете-центрів, культурних товариств, читальних залів, екзаменаційних центрів та центрів вивчення німецької мови виконує цен­тральні завдання культурної й освітньої політики за кордоном. Крім того, Ґете-Інститут виступає як партнер громадських і приватних культурних організацій, а також федеральних земель, міських муніципалітетів і господарчих підприємств.

Ґете-Інститут належить до життєво важливих складових культурного об­міну між Німеччиною й Україною. У Києві він був заснований у 1993 році [2]. Метою роботи Ґете-Інституту в Україні, як й інших 128 Ґете-Інститутів у 76 країнах світу, є сприяння міжнародному співробітництву в галузі культури між Німеччиною та іноземними країнами, а також підтримка розвитку німецької мови за кордоном. Задля здійснення цієї мети Ґете-Інститут співпрацює в багатьох містах України з такими важливими місцевими партнерами як театри, музеї, спілки художників, міністерства та адміністрації, університети, школи та бібліотеки. Основний принцип роботи Ґете-Інституту полягає в тому, що програма пристосована до місцевих умов, створюється спільно. Тому абсолютно всі програми розробляються разом з українськими партнерами.

Ґете-Інститут в Україні поставив перед собою такі завдання:

• виступати посередником та співучасником у німецько-українському діалозі в культурній та освітній сферах;

• сприяти зростанню й підтриманню симпатії та інтересу до Німеччини;

• надавати інформацію про Німеччину;

• сприяти вивченню німецької мови в Україні;

• підтримувати діалог між Європою та східноєвропейськими культурами [3].

Важливою сферою діяльності Ґете-Інституту в Києві є міжнародне співробітництво в галузі культури. Німецькі вистави та концерти на українській сцені, вистави німецьких митців у Львові та Києві, Одесі та Харкові, класика кінематографу та нові фільми, конференції та колоквіуми фахівців у галузі культури з України і Німеччини з нагальних питань сьогодення. Завдяки проведенню цих заходів, які Ґете-Інститут у Києві організовує разом з українськими партнерами, він бажає внести свій вклад в сучасний культурний дискурс та суспільний розвиток України.

Поряд з організацією та проведенням різноманітних культурних заходів й забезпеченням інформацією про Німеччину в центрі діяльності Ґете-Інституту в Києві знаходиться німецька мова. Ґете-Інститут пропонує мовні курси й підтримує в рамках роботи з педагогічних зв'язків установи, в яких викладається німецька мова.

Приблизно 760 чоловік вивчають зараз німецьку мову у класних приміщеннях Ґете-Інституту за сучасною, комунікативною та індивідуально спрямованою методикою [4]. Завдяки постійному підвищенню кваліфікації викладачі німецької мови Ґете-Інституту в Києві знаходиться на найвищому методичному рівні викладання німецької мови. Відвідувачі курсів отримують знання, достатні для складання іспитів на отримання наступних сертифікатів, що визнані на міжнародному рівні: Сертифікат Німецька мова як іноземна, Центральний екзамен середнього та вищого ступеня та Сертифікат з Німецької як мови економіки.

Завдання роботи з педагогічних зв'язків полягає у підтримці та сприянні викладанню німецької мови в Україні. Для здійснення цієї мети Ґете-Інститут у Києві працює у тісному контакті з школами, університетами, інститутами підвищення кваліфікації, Українською асоціацією германістів та іншими освітніми центрами для дорослих. Ґете-Інститут підтримує вчителів німецької мови, проводячи семінари, розробляючи й надаючи навчальні матеріали. На базі тісних економічних стосунків між Україною та Німеччиною одним з важливих пунктів роботи мовного відділу Ґете-Інституту є викладання німецької як мови економіки. Ґете-Інститут співпрацює з представниками німецької меншини, що проживає в Україні.

Третім напрямком роботи Ґете-Інституту в Києві є бібліотека. Вона надає інформацію про Німеччину в різний спосіб. Бібліотека Ґете-Інституту в Києві є громадською інформативною бібліотекою, в якій можна безкоштовно користуватися й отримувати на абонемент книги, періодичні видання, компакт-диски, аудіо- та відеокасети. Зараз бібліотека пропонує приблизно 5 000 носіїв інформації. Бібліотека Ґете-Інституту в Києві підтримала Українську спілку бібліотекарів у її заснуванні й з того часу тісно співпрацює з нею. Семінари за участю фахівців і Німеччини відкривають українській публіці нові горизонти. В рамках інформаційної роботи Ґете-Інститут у Києві опікає два Німецьких читальних зали у Львові та Харкові.

Федеральний уряд і землі сприяють навчанню в німецьких вузах іноземних громадян. Німецька держава надає підтримку іноземним студентам, розцінюючи їх навчання в Німеччині як внесок у процес міжнародного взаєморозуміння. Цей факт є досить важливим для української молоді. Адже університети України також приділяють велику увагу розвиткові міжнародного співробітництва, бо саме цей вид діяльності надає можливість нашим студентам та викладачам розширити спектр своїх професійних навичок, умінь та мати попит на світовому ринку праці. Саме міжнародне співробітництво є одним з пріоритетних напрямків, який визначає сучасну стратегію розвитку вищої освіти в Україні та її інтеграцію на європейський освітній простір. Україні варто скористатися досвідом Німеччини і також здійснювати кроки в напрямку популяризації української мови та культури за кордоном і зростання інтересу до України в цілому.

Список використаних джерел

1. Deutsche Kultur international // http://www.deutsche-kultur-international.de/ de/rubriken/deutsche-sprache.html Auswartiges Amt. http://www.auswaertiges-amt.de/diplo/de/Laenderinformationen/Ukraine/ Bilateral.html

2. www.goethe.de/kiew

3. Посольство Федеративної республіки Німеччина Київ. http://www.kiew.diplo.de/Vertretung/kiew/uk/06/Deutsch__Lernen/Deutsch__Lernen.html

4. http://www.day.kiev.ua/143396/

5. http://www.if.gov.ua/modules.php?name=News&file=article&sid=3687

6. http://german-master.blog.ru/6250515.html

 

Українсько-російські відносини крізь призму проблеми виведення Чорноморського флоту у 2017 році

Відносини України з Росією були і залишаються одним із пріоритетів української зовнішньої політики. На сьогодні від цих відносин залежить і економічна, і політична, і соціальна сфери, в кожній з яких склалися свої проблеми. Роки існування незалежної України показують, що її зв'язки з Росією зберігають своє виняткове значення. В стратегічному плані Україна обрала шлях переходу від відносин залежності та підпорядкованості до взаємодії рівноправних суб'єктів — незалежних держав. Та, на жаль, між Україною та Росією залишається ще ба­гато нерозв'язаних проблем. Однією з таких проблем, що виникли після розпаду Радянського Союзу, є проблема Чорноморського флоту.

До 1991 року база Чорноморського флоту була не тільки опорним пунктом Радянської присутності в басейні Чорного моря, але й головним інструментом проекції цієї могутності на весь регіон Середземного моря. З появою на політичній карті нових незалежних держав Росія залишилася з невеликою береговою смугою Чорного моря та флотом на території іншої, вже суверенної держави. Як тоді, так і тепер Чорноморський флот є потужним військовим угрупуванням, яке складається більш ніж 500 військових кораблів, допоміжних катерів та ін­ших суден і може мати до 25 тисяч військовослужбовців. Відповідно до підписаних у травні 1997 р. трьох базових угод, Чорноморський флот РФ має статус обмеженого військового контингенту іноземної держави.

Не дивлячись на те, що зараз Чорноморський флот РФ нараховує близько 16 тисяч військових, він є найбільшим військовим контингентом за межами Росії. І це військове угруповання цілком може стати перепоною на шляху України до членства в НАТО. Для Росії присутність Чорноморського флоту РФ у Криму це передусім розширення зони контролю в регіоні, де Росія має геополітичні інтереси. Стосовно безпосередніх завдань російського флоту, то у їх основу закладено намагання не допустити турецьке домінування в акваторії Чорного моря та контроль над діями НАТО в цьому регіоні [1].

Проблемою є ще й те, що разі виникненні конфлікту між Росією та іншою державою, Україна автоматично, хоче вона того, чи ні, стає союзником Росії та противником протилежної сторони. До того ж Чорноморський флот впливає й на політичну ситуацію в Криму і Севастополі, підживлюючи своєю присутністю проросійські сепаратиські настрої.

У геополітичному плані наявність бази російського флоту в Криму дозволяє Москві здійснювати військовий контроль не тільки над Кримом, але і над морськими комунікаціями України. При цьому росіяни намагаються за допомогою ЧФ здійснити вплив на економіку Криму в цілому і Севастополя зокрема. Чорноморський флот для Кремля є ефективним засобом утримання України в зоні впливу Росії.

Перебування Чорноморського флоту в Криму, є таким чином однією з найболючіших проблем українсько-російських взаємин. Напруга зростає у міру наближення 2017 року - року закінчення договору про розміщення ЧФ РФ на півострові Крим. Це ще більше загострює відносини між Україною та Росією.

То що ж залишається робити Україні в цій ситуації? Адже дострокове ви­ведення флоту є не можливим, бо це суперечитиме договорам укладеним між державами. Та й технічно у короткий термін це зробити важко. Про продовження терміну перебування Чорноморського флоту Російської Федерації не може іти й мови, адже згідно Основного закону України (стаття 17) «на території України не допускається розміщення іноземних військових баз»[2. с. 5]. Та чи означає це, що «проблема 2017» буде вирішена вчасно та без проблем?

Російські дипломати вже не перший рік повторюють, що поки-що передчасно обговорювати питання про строки базування флоту, потрібно «сконцентруватися на вирішенні практичних питань, пов'язаних із забезпеченням умов, необхідних для повноцінного функціонування ЧФ РФ і його перебування на території України» [3]. Та чи не станеться так, що через слабку позицію української сторони в 2017 році Росія поставить нас перед фактом, що вона не готова вивести свій флот і що їй буде потрібний ще додатковий час? Виведення ЧФ РФ — це справа не одного місяця і навіть року.

Експерти та аналітики сходяться на тому, що слід: негайно розпочати переговори про умови виведення Чорноморського флоту з території України; поступово підводити російське керівництво та російських дипломатів до цього питання та підготувати базові документи, які будуть передбачати завершення дії угоди, що дає право базування ЧФ РФ до 2017 року. Та передусім Україні необхідно постаратися інтернаціоналізувати обговорення проблеми тимчасового перебування ЧФ в Україні і питання виведення його з Криму. Без світового співтовариства Києву самотужки буде важко протистояти політичному й економічному тиску Москви. Це можливо буде зробити залучивши до участі інші країни, котрі в контексті даної проблеми могли б виступити в ролі міжнародних арбітрів. Сюди можна б було залучити кваліфікованих експертів з країн, які мають на своїй території бази іноземних держав. Вони могли б реально оцінити терміни виведення флоту. Необхідно залучити до цього питання і наших потенційних союзників, які мають власні інтереси в Чорноморському регіоні. Це такі, як Туреччина, Румунія, Болгарія. Певну роль тут можуть відіграти міжнародні організації, зокрема така організація як ПАЧЕС, до складу якої входить як Україна, так і Росія.

Отже перед Україною на порядку денному стоїть важливе питання, яке не можна відкладати на довгий час, оскільки воно стосується питання українсько­го суверенітету та національної безпеки загалом. Необхідно діяти вже негайно залучаючи на допомогу світове співтовариство. При цьому, необхідно, ставлячи на перше місце інтереси України, зберегти дружні відносини з Росією, як однієї з найважливіших стратегічних партнерів України. При цьому Україні слід інтегруватися в євроатлантичні структури, забезпечуючи таким чином власну безпеку. А така інтеграція можлива лише за добросусідських відносин з Російською Федерацією.

Список використаних джерел

1. Бадрак В. Чорноморський флот - камінь спотикань? // Дзеркало тижня.-2002.-№№21 (396) - С.2.

2. Конституція України. Закон України «Про Державний Гімн України» -К: Видавничий дім «Скіф»,2007. - 48с.

3. Кравченко В. Підхід до снаряду. Київ готується до виведення Чорноморського флоту Росії з України// Дзеркало тижня. - 2008. - №№ 20 (699) - С.5

 

Українсько-німецькі стосунки крізь призму євроатлантичних прагнень України

Європейська та євроатлантична інтеграція є одним із стратегічних напрямків зовнішньої політики України. Наразі питання євроінтеграції є особливо актуальним, хоча більшість політологів та політичних діячів сходяться на думці, що інтеграція до Євроатлантичного Альянсу є неодмінною передумовою вступу України до Європейської спільноти. Шлях нашої держави до цих організацій є спірним і дуже тернистим.

Інтеграція України до міжнародних структур неможлива без підтримки та сприяння впливових на міжнародній арені держав. Політичний вплив і економічна могутність Німеччини, а також високий ступінь впливу цієї держави на політику ЄС та НАТО об'єктивно визначають не лише розбудову двосторонніх відносин України з нею, а й намагання наших політиків заручитися німецькою підтримкою в реалізації проголошеного курсу на вступ до Північноатлантичного Альянсу. Актуальність дослідження даної проблематики зумовлюється тим, що саме через вето Німеччини та Франції наша держава не отримала План дій щодо членства в НАТО у квітні 2008 р.

Необхідно наголосити на тому, що починаючи з 1997 р. Німеччина за­охочувала євроатлантичні прагнення України. Яскравим прикладом цього є українсько-німецькі міжурядові консультації що неодноразово проводилися в рамках двостороннього діалогу за участю не лише канцлера, а й представників федеральних земель.

Намагання добитися німецької підтримки в питанні вступу України до НАТО наша політична еліта продемонструвала практично відразу після виборів 2004 р. Так 8-9 березня 2005 р. відбувся перший робочий візит до ФРН Президента України В.А.Ющенка, в рамках якого він провів переговори з Федеральним канцлером Німеччини Г. Шрьодером, Федеральним президентом Х. Кьолером, Головою Німецького Бундестагу В. Тірзе, Віце-канцлером, Федеральним міністром закордонних справ Й.Фішером, а також провідними представниками політичних та ділових кіл ФРН. Президент України виступив на пленарному засіданні Німецького Бундестагу. Важливим результатом візиту стала зроблена під час переговорів та оприлюднена на спільній прес-конференції заява Федерального канцлера Німеччини Г. Шрьодера щодо підтримки з боку ФРН євроатлантичних прагнень України [5].

В подальшому питання інтеграції України до НАТО, пов'язані з проблемами європейської енергетичної безпеки, були важливим аспектом українсько-німецьких відносин та розвитку двосторонньої співпраці. Вони стояли на порядку денному переговорів Президента України В.А.Ющенка з Федеральним канцлером Німеччини А.Меркель в рамках робочого візиту Глави української держави до Німеччини, котрий проходив 8 лютого 2007 року. Тоді ж В.А.Ющенко також приймав участь у роботі 43-ї Мюнхенської конференції з питань політики безпеки.

Незважаючи на таку здавалося б плідну співпрацю та єдину позицію, під час Бухарестського саміту НАТО, навесні 2008 p., Німеччина заблокувала надання Україні ПДЧ. Позиція Німеччини певним чином обґрунтовувалася тим, що ставлення України до НАТО було у значній мірі не визначене. Це рішення, зумов­лене як внутрішніми - українськими, так і зовнішніми - власне німецькими чинниками, перевело питання про українсько-німецький діалог з приводу позиції Німеччини щодо вступу України до НАТО та Євроатлантичного курсу України загалом в нову площину. Завдяки Бухарестському саміту в українсько-німецьких відносинах розпочався етап певного переосмислення.

Заява Німеччини щодо несвоєчасності надання ПДЧ Україні, викликала враження, що в Німеччині існує певний психологічний бар'єр, який її політична еліта поки не готова переступити. Сутність цього бар'єру зводиться до того, що в Берліні не можуть уявити Україну поза межею російського впливу та ніяк не здатні розгледіти в ній повноцінного майбутнього члена ЄС і НАТО. З огляду на це прослідковується певна тенденція присутності Росії в українсько-німецьких стосунках. Саме ця опосередкована залежність України від Росії в очах німців, а також зв'язаність Німеччини нормами європейського права та зобов'язаннями у рамках НАТО, значною мірою визначають поведінку цих двох держав у відносинах одна з одною.

З огляду на таку ситуацію українські науковці та політики вдалися до про­паганди в Німеччині положення про європейську ідентичність України. В травні та жовтні в Берліні відбулися другий та третій етапи проекту «Громадська підтримка надання ПДЧ Україні», ініційованого «Фундацією Суспільність» за підтримки Міжнародного Фонду «Відродження» при партнерстві Фонду Конрада Аденауера. група українських експертів з європейської та євроатлантичної інтеграції провела зустрічі з німецькими політиками високого рангу, а також представниками громадянського суспільства і медіа, у ході яких було окреслено низку факторів, які є визначальними для перспективи отримання Україною Плану дій щодо членства в НАТО [1; 4].

Показово, найвищі посадові особи України також намагаються формувати в Німеччині проукраїнські настрої стосовно ПДЧ. Так Президент та Міністр закордонних справ України в інтерв'ю німецьким ЗМІ наголошували на тому що Україна - суверенна та незалежна держава, яка задекларувала свій європейський вибір і прагне увійти до Євроатлантичного простору демократичним шляхом, не зважаючи на позицію Російської Федерації [2; 3]. Проте, на жаль, поки що німецька сторона не вважає надання Україні ПДЧ своєчасним.

Таким чином намагання України добитися німецької підтримки при розгляді питання її вступу до НАТО поки що не увінчалися успіхом. Значна вина в цьому і наших політиків, однак позиція Німеччини щодо Євроатлантичних прагнень України також є не зовсім однозначною. Можна зробити висновок, що вона зіштовхується, як із зовнішніми перешкодами - негативний вплив Росії на українсько-німецьке співробітництво, так і з внутрішніми - а саме з відсутністю єдиної і цілісної думки в українського народу щодо НАТО. Тому надалі зусилля наших політиків та громадських організацій повинні спрямовуватися на подо­лання «проросійських» стереотипів та формування позитивного іміджу Украї­ни в Німеччині, що передбачає, зокрема і подолання політичної кризи в нашій державі. Саме це забезпечить сприятливу позицію Німеччини щодо включення України в Євроатлантичний простір.

Список використаних джерел

1. «Вікно можливостей». Україна має шанс отримати ПДЧ на ювілейному саміті НАТО // День. - 2008. - 24 жовтня. - № 192- http://www.day.kiev.ua/255689. -Дата перегляду -16 листопада 2008 року.

2. Інтерв'ю Міністра закордонних справ України німецькому тижневику «Focus» 23.09.2008 p. // Україна - НАТО. - http://ukraine-nato.gov.ua/nato/ua/ publication/content/20098.htm. - Дата перегляду -16 листопада 2008 року.

3. Інтерв'ю Президента України виданню «Die Welt» 12.09.2008 p. // Україна - НАТО. -http://ukraine-nato.gov.ua/nato/ua/publication/content/20096.htm. -Дата перегляду -16 листопада 2008 року.

4. Німеччина послідовно підтверджує, що у майбутньому Україна стане членом НАТО // Незалежне аналітично-інформаційне видання infokyiv.com.ua. -http://infokyiv.com.ua/templates/front_ua/news.php?NewsID=2934. - Дата перегляду -16 листопада 2008 року.

5. Стан та перспективи розвитку українсько-німецьких відносин // Українсько-німецький форум. - http://www.unf.org.ua/index. php?goodsCID=90&ID=86. - Дата перегляду -16 листопада 2008 року.

 

Основні тенденції українсько-чеських відносин (1993 - 2003 pp.)

Українсько-чеські відносини в силу історико-культурних особливостей двох країн набули стабільного конструктивного характеру, незважаючи на відсутність спільних кордонів та географічної близькості. Чехія, як одна з найбільш економічно розвинутих країн Центральної Європи, постійний член Ради Безпеки ООН, НАТО і ЄС має значний досвід міжнародного спілкування, великі можливості впливу на політико-економічний клімат в Україні. Тому, в умовах розбудови і утвердження України і Чехії виникає необхідність об'єктивного дослідження особливостей налагодження і розвитку українсько-чеських двосторонніх відносин.

Наукова історична думка поступово нагромаджує потенціал вивчення основних тенденцій формування і розвитку двосторонніх відносин. Серед багатьох дослідників, як українських так і зарубіжних, варто відзначити праці: Малика Я., Кудуча Ф., ЗленкаА.,Сороки М., Заіца Б.,Меліоріса. Ю.

Уже протягом 17 років своєї незалежності Україна шукає надійного партнера серед європейських сусідів щоб з його допомогою заявити про себе, як про країну з високим економічним та культурним потенціалом. «Плече партнера» ще у 1993 році запропонувала нашій державі Чеська Республіка. Ще у перших спільних угодах країна оголосила про готовність співпрацювати з нашою державою на усіх рівнях.

Першим важливим етапом у розвитку відносин України та Чехії став державний візит екс-президента України Л. Кучми до Чеської республіки 25 квітня 1995 р. В рамках візиту було підписано договір про співробітництво, що став базовим для подальшого розвитку дипломатичних відносин між обома державами [1:52]. У грудні 1998 року підписано Протокол між урядом України та Чеської республіки про двосторонні договірні відносини між державами, що заверше­но оформлення правонаступництва двосторонніх документів, які були підписані між колишнім СРСР і УРСР і стосуються України та Чехії.

У лютому 2003 року чеська сторона у зв'язку з вступом до ЄС повідомила українську сторону про свій намір припинити чинність ряду двосторонніх українсько-чеських угод, які не відповідають стандартам Євросоюзу. Особливе значення у цьому контексті має підписання під час 8-го засідання українсько-чеської комісії з питань торговельно-економічного співробітництва нової угоди про економічну, промислову та науково-технічну співпрацю. Слід відзначити, що Україна є першою серед партнерів Чеської Республіки, з якою підписано згадану угоду [2:34]. У свою чергу Чеська Республіка є першою серед 10 країн - нових членів ЄС, з якими нашою країною підписаний подібний документ. Сьогодні опрацьовується ще 5 проектів нових угод, три з них проходять внутрішньодержавні процедури погодження.

Щодо історії розвитку договірно-правової бази між двома країнами то варто відзначити уже згадуваний договір «Про дружні відносини і співробітництво між Україною та Чеською Республікою» від 26 квітня 1995 року, у якому йдеться про те, що наші держави розвиватимуть дружні стосунки, послідовно керуватимуться принципами суверенної рівності, незастосування сили чи погрози, непорушності кордонів, територіальної цілісності та політичної незалежності, поважання прав людини та основних свобод, рівноправності і права народів на самовизначення [3:74]. У 24 статтях йдеться й про те, що обидві держави будуть відповідно до Статуту ООН і документів Наради з безпеки і співробітництва в Європі, вирішувати спори, які могли б виникнути між ними, а також активно сприятимуть процесу роззброєння, скорочення і поступової ліквідації всіх видів зброї масового знищення, подальшому обмеженню чисельності збройних сил в Європі до рівня оборонної достатності, зміцненню заходів безпеки, створенню міцних структур загальноєвропейської безпеки.

Варто звернути увагу на розвиток економічних відносин України та Чехії. Із виникнення нових економічних умов, породжених соціально-економічною трансформацією, як у Чехії, так і в Україні, виникла необхідність реструктуризації угод, що раніше регламентували процес економічного співробітництва. Так 17 березня 1994 року в Празі було підписано 2 угоди, які й поклали початок реструктуризації. Першою з них була Угода про торгово-економічні відносини та науково-технічне співробітництво. У них ідеться про те, що Договірні сторони сприятимуть розвитку торговельних відносин, направлених на збільшення взаємного товарообміну та обсягу послуг, що надаються на загальноприйнятих комерційних угодах. При цьому не виключається можливість на рівні відповідних органів розглядати взаємні поставки важливих товарів, що мають значення для забезпечення пріоритетних потреб Договірних сторін [4].

Напрямки такого співробітництва, окрім взаємної торгівлі, включатимуть розширення кооперації виробництва, створення спільних підприємств, а також розвиток та запровадження інших прогресивних форм співробітництва, прийнятих у світовій практиці. Щодо результатів науково-технічних досліджень та розробок, отриманих спільно українськими та чеськими суб'єктами, не можуть передаватися третім особам та публікуватися без згоди цих суб'єктів. Водночас було підписано Угоду між урядом Чеської республіки та уряду України щодо підтримки і взаємної охорони інвестицій. Угода мала на меті створити і підтримувати сприятливі умови для інвестицій однієї держави на території іншої, враховуючи бажання посилити економічну співпрацю та визнаючи, що сприяння і взаємний захист інвестицій за цією угодою стимулюють ділову ініціативу обох держав.

Говорячи про торгівельно-економічні відносини між Україною і Чехією не можна не відмітити основні положення законодавства у сфері працевлаштування в Чехії. Так, зокрема, не зважаючи на підписану у 1996 році міжурядову українсько-чеську угоду про взаємне працевлаштування громадянам України і Чехії, згідно якої на 2000 рік встановлено квоту у 30000 наших громадян, що могли б офіційно отримати дозвіл на працевлаштування в Чехії, які, скориставшись безвізовим порядком в'їзду до Чехії нелегально влаштувались там на роботу.

За даними державної статистичної звітності України протягом 11 місяців 2000 року українським громадянам було видано близько 4,5 тис. дозволів на працевлаштування. Згідно оцінки Міністерства праці та соціальних справ Чеської республіки - понад 16 тис, оцінки нелегального працевлаштування коливаються в межах 100 тис. осіб [5:16]. Трудовим законодавством Чехії передбачається обов'язкове медичне і соціальне страхування працюючих іноземців.

Так за 10 років активної співпраці між двома країнами було укладено по­над 70 двосторонніх документів, в тому числі 22 міждержавних та міжурядових договорів та угод. Загалом, розглядаючи українсько-чеські двосторонні відносини можемо констатувати, що вони пройшли динамічний, результативний та конструктивний шлях становлення і розвитку. Сформована договірно-правова та інституційна база створює грунт для подальшого розвитку політичних, економічних та культурних українсько-чеських зв'язків у контексті розвитку світової цивілізації.

Список використаних джерел

1. Заіц Б. У чеському дзеркалі. // Політика і час.-1997. - №4. - С 51-53.

2. Меліоріс Ю.Алгоритми розвитку взаємовигідного співробітництва // Політика і час.-1997.- №6. - С 32-34.

3. Договір «Про дружні відносини і співробітництво між Україною та Чеською республікою» // Політика і час.-1995,- №6. - С. 74-77.

4. Угода між Урядом України та Урядом Чеської республіки «Про торгівельно- економічні зв'язки та науково - технічне співробітництво» від 17 березня 1994р. www. mzv. cz.

5. Косенко Л. Самобутність і незалежність через спілкування.// Політика і час.-2001.-№2-С-15-19.

 

Українсько-російські відносини на сучасному етапі

Українсько-російські відносини без перебільшення можна назвати найважливішою соціально-політичною і культурно-цивілізаційною проблемою, стан якої багато в чому визначає долю нашого народу на багатьох етапах історії. Втім істориків, політологів, фахівців інших спеціальностей особливо цікавить сучасна динамічна доба цих стосунків, яка вже має певне висвітлення в науковій літературі [1]. Потрібно відзначити, що дуже важлива для нинішньої історико-політологічної науки тема українсько-російських взаємин на серйозному монографічному рівні зараз тільки починає досліджуватися.

Основна особливість існуючої наукової літератури полягає в тому, що вона ще дуже заполітизована, висновки науковців часто-густо залежать від їх політичної орієнтації і належності до громадянства тої чи іншої країни. Додаткова складність полягає в зайвій емоційності авторів. Це можна зрозуміти, адже розглядається сучасний період в історії наших держав, який наповнений величезними випробуваннями, пов'язаними з вирішенням складних і масштабних завдань, докорінних соціально-політичних трансформацій, подоланням економічних негараздів, утвердженням нових, дуже важливих для подальшої долі народів культурно-цивілізаційних цінностей і орієнтирів.

Науковцям інколи не вистачає спокійного, широкого, неупередженого методологічного підходу, щоб виробити виважену, конструктивну і всебічно обґрунтовану наукову концепцію українсько-російських взаємин, яка буде здатна реально відобразити наше сучасне і визначити конструктивні шляхи на майбутнє. На нові, більш толерантні і виважені підходи буде спроможна, мабуть, вже наступна генерація вчених, які за умов більш широкої історичної дистанції зможуть, сподіваємося, більш спокійно і мудро подивитися на складні і динамічні соціально-політичні процеси початку XXI століття.

Вивчення проблеми і поліпшення відносин двох сусідніх держав ускладнюється ще і тим, що серед українського і російського суспільства на політичному і ментально-психологічному рівні спостерігається зараз ще багато залишків від нашого тоталітарного минулого, застарілих ідеологічних нашарувань. З одного боку, чимало росіян, особливо представників старої політичної еліти, ще не звільнились від колишніх звичок імперського мислення, позиції «старшого брата» і намагаються, застосовуючи економічні і політичні засоби тиску, утримати під своїм неухильним контролем народи колишніх радянських республік, в тому числі Україну, домінувати на пострадянському геополітичному просторі.

З другого боку, далеко не все населення нашої держави виробило у себе нове ставлення до Росії, не позбулося рабської психології, рис меншовартості, почуття образи і зайвої емоційності, в суспільстві не затвердилася єдина державна геополітична стратегія, часом ще відчуваються патерналістські настрої - деякі українці продовжують вірити у всемогутність вчорашньої імперії, у доброго «царя-батюшку» чи «старшого брата», який здатний миттєво вирішити всі наші негаразди.

Такі погляди українського суспільства багато в чому визначаються тривалими роками його колоніального становища і бездержав'я, огидними процесами русифікації і комунізації. В результаті одна частина українців оцінює своє минуле як довготривале національне пригнічене, прагнучи до свободи і незалежності, передових західних цінностей; друга, - через низький рівень самоідентифікації дотримується інших поглядів і, незважаючи на всі повчальні уроки української історії, знову і знову наступаючи на одні і ті ж історичні граблі, прагне до відтворення найтісніших взаємин з учорашньою метрополією.

За таких умов науковці м. Одеси, в тому числі і автори даної статті, вважали за доцільне звернутися до вивчення історичних джерел українсько-російських відносин на сучасному етапі. Вони підготували і видали двотомник «Україна і Росія: хроніка взаємин», в якому на основі дослідження вітчизняних мас-медіа за роки незалежності наводяться численні матеріали, що відображають докорінні зміни у відносинах між двома традиційними сусідами [2].

Ми вважаємо, що в динамічний час затвердження незалежності України важливого значення набуває науково-дослідна діяльність з упорядкування і вивчення сучасної джерельної бази, газетно-журнальних публікацій, які поступово, день за днем, рік за роком здатні оживити перед нами складний процес взаємодії двох народів на емпіричній основі, безпосередньо на конкретних фактах історії. Сформовані за таких умов нові модерні концепції будуть тісніше ув'язані з реальним життям, сприятиме посиленню об'єктивності, неупередженості і, найголовніше, конструктивності одержаних наукових висновків.

У виданні простежуються всі основні події і тенденції новітньої доби незалежності України. Показано реальне утвердження її самостійності, що означало, насамперед, необхідність формування принципово нових, рівноправних стосунків між двома суверенними державами, і вирішення цього завдання стало найпекучішою проблемою української політичної, культурної та наукової еліти. Висвітлення цього процесу у двотомнику автори довели до 2007 p., який, на нашу думку, є певною мірою рубіжним для українсько-російських стосунків, бо він дає можливість підвести підсумки виконання важливого історичного документу, прийнятого десять років тому, - «великого» Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією.

За минулий час у стосунках між нашими державами проявилося, мабуть, все розмаїття можливих геополітичних комбінацій і тенденцій: спочатку був складний період «розлучення»; потім, особливо на початку нового століття, склалися досить тісні українсько-російські взаємини. Незабаром, після помаранчевих подій 2004 р. у відносинах сусідніх народів спостерігається помітне охолодження чи навіть іноді відкрите протистояння, що безпосередньо було пов'язане з наполегливою спробою російської сторони вплинути на проведення виборів президента в Україні, з розгубленістю і роздратованістю українців, енергетичними та м'ясо-молочними торговельними кризами, проблемами перебуванням у Криму Чорноморського російського флоту, статусу Севастополя, приналежності маяків, визначення спільних кордонів тощо.

Втім в середині 2006 р. обидві сторони здійснили деякі кроки щодо нормалізації українсько-російських стосунків, в Києві за участю обох президентів нарешті відбулося перше засідання міждержавної комісії «Ющенко-Путін». Втім незабаром, особливо у зв'язку з подальшим зміцненням Росії, посиленням її політичних амбіцій та війні на Кавказі, стосунки двох країн знову зіпсувались. Політичне керівництво і державна пропаганда РФ намагається звинуватити нашу крашу у помилковості зовнішньополітичного курсу, особливо критикуючи прозахідні позиції українського Президента. Нічого дивного немає в тому, що після відповідної обробки громадської думки переважна більшість громадян сусідньої держави за даними соціологічних досліджень до України і українців ставиться негативно [3].

Отже, нові рівноправні стосунки між двома народами ще не склалися, вони переживають дуже непростий процес формування, динамічних змін і періодичного протистояння. Ця несформованість і відсутність відповідної історичної дистанції створюють додаткові серйозні труднощі для їх всебічного наукового осмислення.

Список використаних джерел

1. Палютін М.П. Україно-російські відносини: минуле і сучасність. — X.: Курсор, 2007. - 336с; Україна та Росія: як зміцнити фундамент стратегічного партнерства: історичні, соціокультурні та геополітичні чинники розвитку відносин між двома державами і народами / НАН України; Інститут політичних і етнонаціо-нальних досліджень ім. І.Ф. Кураса / Ю.А. Левенець (голова ред. кол.). — К.: Знання України, 2008.— 320с; Петровський В. В. Українсько-російські взаємини в сучасній західній науковій літературі (1991-2001 pp.) — X.: Майдан, 2003. — 492с. та ін.

2. Україна і Росія: хроніка взаємин: В 2-х т. - Одеса: Астропринт, 2004-2007.

3. Лосев І. Про вибіркове ставлення до історії // День. - 2008. - 29 жовтня.

 

Проблема невирішених територіальних суперечок України: острови Зміїний і Тузла

Разом із незалежністю Україна отримала і чималу кількість територіальних неузгодженостей, які практично не є вирішеними й досі. Суперечність щодо делімітації кордонів спричиняє досить часті територіальні непорозуміння, які не сприяють утвердженню статусу нашої держави як надійного і послідовного гравця на міжнародній арені. Особливо актуальною є проблема врегулювання державних кордонів у Чорному морі. Острови Зміїний і Тузла мають певною мірою неврегульований статус, що дає змогу маніпулювати зовнішньою політикою України, особливо в ситуації зовнішньополітичної та внутрішньополітичної нестабільності.

Острів Зміїний упродовж 19 століття перебував під юрисдикцією Османської імперії, згодом відійшов до Російської імперій, пізніше опинився у володіннях Румунії. Згідно дипломатичного протоколу, підписаного М.Шутовим (СРСР) та Е.Мезинческу (Румунія), ця територія з 23 травня 1948 р. передавалася до складу СРСР. Чи не найцікавішим фактом є той, що зацікавленість Румунії островом розпочала проявлятися лише після того як були розвідані чималі поклади нафти і газу на шельфі Чорного моря.

Поруч з незалежністю України починається оспорювання розмежування територіальних вод та виняткової (морської) економічної зони України навколо острову. За переконаннями румунської сторони о. Зміїний не володіє всіма необхідними визначеннями, щоб називатися островом. Отже, мова йде не про територіальні претензії з румунського боку, а про трактування його статусу. Якщо ж трактувати дану територію як скелю, відповідно зменшується розмір виключної економічної зони України як і власне розмір шельфу на якому наша держава має право видобувати корисні копалини.

Острів Тузла є ще однією територіальною суперечкою у новітній історії України. Цей острів був утворений унаслідок розмиву вузької коси, яка продовжувала Таманській півострів Краснодарського краю під час сильного шторму у 1925 р. Утворений острів площею у 3 кв. км. 7 січня 1941 р. указом президії Верховної ради РРФСР був переданий Кримській області, яка 19 лютого 1954 р. увійшла до складу УРСР. Найгарячішою точкою російсько-української суперечки навколо острова стало будівництво російською стороною греблі з метою з'єднання його з територією Краснодарського краю у вересні 2003 р.

Перемовини між сторонами розпочалися після того, як будівельники досягнули українського прикордонного понтону. МЗС України направило МЗС Росії ноту протесту, а невдовзі міністр закордонних справ України К.Грищенко прямує до Москви на переговори з приводу конфлікту. Для особистої участі у розв'язанні конфлікту президент України Л.Кучма терміново перериває візит до Латинської Америки і прямує на Тузлу. У свою чергу ВРУ проводить слухання про українсько-російські відносини. У результаті 23 жовтня 2003 р. будівництво дамби було призупинене. У липні 2005 р. Росія визнала, що Тузла та води навколо острова належать Україні.

Росія пропонувала спільне використання Азово-Керченської акваторії, погодившись із встановленням державного кордону лише по дну, а не по водній поверхні. Таким чином, на нашу думку, конфлікт не був вирішений, а лише відкладений до того часу коли з'явиться чергова необхідність використати політичний тиск на Україну. Говорячи про вирішення вищезгаданих територіальних суперечок, то щодо Зміїного слід очікувати на рішення Міжнародного Суду ООН у Гаазі, яке може бути винесене у першій декаді 2009 р. Фахівці з міжнародного морського права сходяться у думці, що судовий вердикт матиме компромісний характер. Щодо Тузли, то можливим вирішенням проблеми є винесення питання про делімітацію кордону. Щоправда, звернення до Міжнародного суду можуть не виправдатися і спровокувати негативну реакцію з боку Російської Федерації. Таким чином, можна підсумувати, що проблема невирішених територіальних суперечок України, зокрема островів Зміїного і Тузли, приховує у собі значний конфліктний потенціал для зовнішньої політики України.

 

Українсько-британські відносини на рубежі ХХ-ХХІ століть

Метою дослідження даної теми є висвітлення розвитку українсько-британських відносин наприкінці XX - на початку XXI століть та розкриття їхньої важливості для України в контексті інтеграції нашої держави до європейських та євроатлантичних структур. Великобританія досить швидко визнала Україну як незалежну державу (31 грудня 1991 року), а 10 січня 1992 р. між двома країнами було встановлено дипломатичні відносини.

Притримуючись політики щодо обережного ставлення до нових незалежних держав із соціалістичним минулим, Великобританія певний час в основному розвивала свої відносини з Росією, розглядаючи інші колишні республіки СРСР як її потенційних сателітів. Велике занепокоєння у британського керівництва викликав факт наявності в України ядерної зброї, яка за своїм потенціалом перевищувала міць ядерного арсеналу Великобританії.

Навіть офіційний візит Президента України Л.Кравчука до Альбіону у лютому 1993 року та підписання Договору про принципи співробітництва між Україною й Об'єднаним Королівством Великої Британії та Північної Ірландії [2, с. 3] не призвів до активізації двостороннього співробітництва.

Однак, після набуття Україною без'ядерного статусу відносини між країнами потеплішали. Під час візиту Л.Кучми до Лондона у грудні 1995 р. було підписано спільну українсько-британську декларацію, в якій серед першочергових питань двосторонніх відносин було чітко проголошено підтримку Великою Британією українських прагнень наблизитися до ЄС, а пізніше, можливо, приєднатися до нього.

Закріпленням цього успіху, досягнутого в стосунках між двома державами, послужили візити до Києва у квітні 1996 року Прем'єр-міністра Великобританії Дж. Мейджора та у листопаді того ж року - принца Чарльза. У ході цих зустрічей на високому рівні одним з основних предметів обговорення стало питання розвитку тісного співробітництва України з Євросоюзом та перспективи її інтегрування в європейську спільноту.

Слід зазначити, що починаючи з цього часу, Лондон на офіційному рівні неодноразово заявляв про підтримку зовнішньополітичного курсу України, спрямованого на євроінтеграцію. Така політика Великобританії стосовно нашої країни ще більше активізувалася з приходом до влади у цій країні нового лейбористського уряду на чолі з Тоні Блером, який поставив за мету зайняті лідируючі позиції в європейських інтеграційних процесах, вважаючи одним з шляхів вирішення цієї проблеми розширення ЄС на Схід за рахунок нових незалежних держав колишнього соціалістичного табору.

Завдяки такій позиції британського керівництва у грудні 1999 р. під час обговорення та схвалення Євросоюзом спільної стратегії щодо України саме Великобританія наполегливо виступала за прийняття такого документу. У листопаді 2001 р. під час візиту тодішнього міністра закордонних справ України А. Зленка до Лондона Державний секретар закордонних справ Дж.Стро підтвердив готовність Британії підтримати Україну на шляху до якнайшвидшого приєднання до Світової Організації Торгівлі та висловив позицію офіційного Лондона щодо максимального залучення Києва до загальноєвропейських процесів.

Однак, у відносинах двох країн були і певні непорозуміння. Так, Верховна Рада України у своїй заяві від 26 березня 1999 року засудила військову операцію НАТО "Союзницька сила", що проводилася у березні-червні 1999 року проти Союзної Республіки Югославії, у якій активну участь брав й британський військовий контингент. Крім того, Київ часто підкреслював невиправданість бомбардувань іракської території американсько-британською авіацією у 2003 р, Зі свого боку, Великобританія беззастережно приєдналася до голослівних звинувачень, висловлених СІЛА на адресу України щодо порушення ембарго Організації Об'єднаних Націй на постачання озброєнь до Іраку (радарних систем «Кольчуга»).

Не знайшов повного розуміння в українських політиків й запропонований Україні Британією та Швецією у квітні 2002 року в зв'язку з розширенням ЄС статус «сусідства» замість очікуваного асоціативного членства. У процесі просування до Європейського Союзу підтримка економічного піднесення України з боку Британії як однієї з держав "великої вісімки" є надзвичайно важливою. Основним напрямком українсько-британської співпраці є економічна сфера.

В Україні діють понад 200 підприємств з британським капіталом та 75 британських компаній, Сполучене Королівство входить до першої трійки держав ЄС за товарообігом з Україною та обсягом інвестицій в її економіку, хоча збільшувати обсяги британська сторона не збирається, мотивуючи це частою зміною українського інвестиційного законодавства та досі ще велику вагу корупції в українській економіці [4, с. 17].

Україна, прагнучи зацікавити британську сторону потенційно вигідним для неї економічним проектом і тим самим стати більш необхідною для Європи, запропонувала їй взяти участь у проекті транспортування в західноєвропейські країни каспійської нафти по нафтопроводу Одеса-Броди. У 2003 р. відома британська компанія British Petroleum зацікавилася цим проектом, щоправда - у використанні нафтопроводу в реверсному режимі для отримання російської нафти. Крім цього, інша британська компанія Pricewaterhouse Coopers співпрацює із «Укртранснафтою» у розробці підходу до введення нафтопроводу Одеса-Броди в комерційну експлуатацію [3, с. 34].

Після того, як остаточно були зняті "кольчужні" звинувачення України, Сполучене Королівство пропонує своє посередництво Україні у вирішенні проблемних питань із США.

Починаючи з 1995 p., здійснюється військове співробітництво між двома країнами, пріоритетними напрямками якого є: надання британською стороною допомоги Україні з питань реформування Збройних Сил, організація та проведення спільних військових навчань і польових тренувань, організація мовної підготовки українських військовослужбовців як у Великобританії, так і в Україні за програмою «Англійська мова для Збройних Сил України».

Впевнено налагоджується й двостороннє військово-технічне співробітництво (ВТС). 13-15 лютого 2001 року у Лондоні відбулися українсько-британські військові консультації з питань військово-технічного співробітництва на рівні експертів Держкомпромполітики України та Міністерства оборони з відповідними експертами Великобританії, під час яких сторони обговорили низку питань в галузі ВТС з метою створення договірноправової бази співробітництва. Окрім того, одним з результатів візиту делегації Міністерства оборони Великобританії на чолі з Державним секретарем з питань оборони Великобританії Дж. Хуном (25-26 вересня 2002 року) стало рішення української та британської сторін про започаткування двостороннього співробітництва у військово-технічній галузі [З, с. 35].

Таким чином, реалізація пріоритетного напрямку зовнішньополітичної стратегії України, спрямованого на інтеграцію в євроатлантичні та європейські структури вимагає від нашої держави розвитку конструктивних двосторонніх відносин з Великобританією як однією з основних впливових сил в Європі.

Список використаних джерел

1. Боденчук В. Лондон з туманами і без них: [Нотатки після офіційного візиту Президента України Л.Кучми до Великобританії] // Молодь України -1995. -19 грудня. -С. 1-2.

2. Договір про принципи відносин і співробітництва між Україною і Сполученим Королівством Великої Британії та Північної Ірландії // Урядовий кур'єр -1993.-18 лютого. - С 3-5.

3. Храбан І.А. Україна та Великобританія: інтереси збігаються // Трибуна -2003.-№11-12.-С 33-35.

4. Черінько І. Встановлення дипломатичних відносин незалежної України з Великобританією та визначення основних векторів співробітництва // Актуальні проблеми міжнародних відносин: Збірник наукових праць. - 2004. - Випуск 49 Ч.2.-С. 17.

 

Україно-японські відносини на сучасному етапі

У «дивовижному» перетворенні Японії із малорозвиненої азіатської країни на могутню економічну, промислову, науково-технічну, фінансову, соціальну, традиційно східну, але сучасну державу єврокапіталістичного типу є багато складових частин. Однією із домінуючих складових є унікальність японської нації та японський стиль управління (ніхонтекі кейей), основною складовою якого є повна рівноправність. По-друге, це зважена та поміркована політика Сполучених Штатів Америки щодо Японії, розпочинаючи від Сан-Франциського договору 8 вересня 1951 року, де Японія розглядалась як головний військово-стратегічний плацдарм для СІЛА на Далекому Сході. Але наприкінці 50-х років внутрішня ситуація в Японії суттєво змінилася.

Передусім це виявилося у відновленні могутності японських монополій і в значній активізації сил демократії. Залишаючись у фарватері зовнішньої політики США, Японія в ряді випадків обстоювала право на специфічне бачення регіональних реалій. Вона першою з азіатських країн проголосила пріоритетність господарського розвитку, вважаючи економіку фундаментом відновлення свого міжнародного статусу [1, с. 14].

Важким, тривалим і непростим виявився шлях України до Японії після проголошення незалежності. Японія визнала незалежність України 28 грудня 1991 року, а 26 січня 1991 року встановила з нею дипломатичні відносини. Фактично через рік японські дипломати прибули до Києва і започаткували своє посольство, яке з травня 1993 року очолив Сьодзі Суєдзава, Надзвичайний і Повноважний посол Японії в Україні, дипломат високого рівня.

Необхідно зауважити, що «японський напрямок» тих часів лише тільки окреслювався серед пріоритетів зовнішньої політики України. Перший «прорив» україно-японських відносин було здійснено в березні 1994 року, коли в Києві було підписано угоду між Японією та Україною про співробітництво в галузі ліквідації ядерної зброї. Другим кроком стратегічного характеру став чотириденний офіційний візит Президента Леоніда Кучми до Японії. На зустрічі з імператором Акіхіто обговорювалися загальні питання державотворення, проблеми культурних обмінів. 23 березня 1995 року було підписано перший в українсько-японських відносинах політичний документ - Спільну заяву України та Японії [3].

Відносини України та Японії на сучасному етапі характеризуються посиленим політичним співробітництвом. 20-23 липня 2005 р. відбувся офіційний візит до Японії Президента України В.А. Ющенка. В ході візиту Президент та його дружина зустрілися з Імператором Японії Акіхіто та Імператрицею Мітіко. Президент України також провів переговори з Прем'єр-міністром Японії Дзюні-тіро Коїдзумі. Відбулися зустрічі з членами парламентської Асоціації українсько-японської дружби, керівництвом Японського банку міжнародного співробітництва та Токійської фондової біржі.

Визначною подією візиту стало підписання Міністром закордонних справ Угоди між урядом України та урядом Японії про технічне співробітництво та грантову допомогу, яка створила передумови для значної активізації двостороннього співробітництва в галузі технічної допомоги. У ході зустрічі Президента України В. Ющенка з Прем'єр-міністром Японії Дз. Коїдзумі було обговорено низку питань двостороннього та міжнародного співробітництва. Японська сторона, зокрема, подякувала Україні за підтримку плану реформування Ради Безпеки ООН. Було досягнуто домовленості про створення двосторонньої міжурядової комісії на рівні міністрів закордонних справ.

Як зазначив Віктор Ющенко, Україна зацікавлена в підтримці Японією проектів в екологічній сфері, у співробітництві в рамках Кіотського протоколу (міжнародна угода про обмеження викиду в атмосферу парникових газів, додатковий документ до Рамкової конвенції ООН зі змін клімату, підписаний 1992 року на міжнародній конференції в Ріо-де-Жанейро), в активізації співпраці з Японією по кредитуванню пріоритетних проектів, інвестуванню в космічну галузь, літакобудування.

У травні 2006 р. міжпарламентські зв’язки отримали новий імпульс завдяки візиту в Україну делегації на чолі із Головою парламентської Асоціації японсько-української дружби Х. Янагісавою. У ході візиту обговорено шляхи активізації політичного діалогу та переходу до практичної реалізації наявного потенціалу співробітництва в економічній та гуманітарних сферах.

Протягом 2007 р. відбувалися двосторонні політичні консультації у м. Токіо. А 2008 рік ознаменувався другим засіданням Комітету співробітництва між Японією та Україною на рівні Міністрів закордонних справ. Для співголовування у цьому заході в Японії з офіційним візитом побував Міністр закордонних справ України В.С.Огризко [2].

Важливим аспектом двосторонніх відносин є економічна співпраця. На сьогоднішній день Японія посідає першу сходинку у світі з виробництва автомобілів, аудіо- та відеотехніки, є найпотужнішим фінансовим кредитором. Акцент в економічних пріоритетах Японії на пострадянському просторі робиться на азіатську частину СНД (наприклад, в Узбекистан японські інвестиції вже перевищили 1 млрд. дол., в Україну — 3,83 млн. дол.). Підхід до нових незалежних держав в Японії чітко визначений формулою «дипломатія шовкового шляху» [5].

29 березня 2005 р. в Києві було підписано міжурядову угоду (у формі обміну нотами) про затвердження японської програми «Офіційної допомоги для розвитку», яка передбачає кредитування Японією проектів будівництва в Україні. Згідно з офіційними даними, японські інвестиції в Україну в 2007 році в цілому становили понад 200 млн. дол. США [2, с.2].

До перспектив нового партнерства України та Японії у XXI столітті необхідно віднести наступні вектори: подальший розвиток політичного діалогу, співробітництво в галузях економіки, науки і техніки, спільне вирішення глобальних питань (реформування та миротворчі операції ООН, боротьба з тероризмом, роззброєння та нерозповсюдження зброї масового знищення, подолання наслідків Чорнобильської трагедії), співпраця відносно взаємопорозуміння між народами.

На Сході кажуть: «Близький сусід рідніший далекого родича». Україна та Японія, на жаль, навіть географічно, - не сусіди, але сучасний позитивний розви­ток відносин між двома країнами свідчить, що вони розвиватимуться на основі взаємовигідного партнерства.

Список використаних джерел

1. Пронь СВ. США та Японія в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні. — Миколаїв, 2003. — 244с.

2. Пронь С.В. Україна та Японія. Зовнішньополітичні відносини в XXI столітті (www.politik.org.ua/vid/bookscontent.). - Дата останнього перегляду - 03.11.08

3. Спільна заява України та Японії, 1995р. ( zakon.rada.gov.ua). — 10.11.08

4. Щергін CO. Азіатсько-Тихоокеанський регіон: історія та сучасність. - К., 1993.-91 с

5. www.japanese-page.kiev.ua. — Дата останнього перегляду— 10.11.08

 

Українсько-німецькі стосунки на шляху України до ЄС

На сьогодні для України є дуже актуальним питання прискорення руху до Європейського Союзу і приєднання до нього. Успішність євроінтеграційного курсу України значною мірою залежить від того, чи має Україна у Європі справжніх партнерів, чи може вона спиратися на підтримку з боку ключових гравців на європейській політичній арені, до яких, безперечно, належить Федеративна Республіка Німеччина. Необхідно зауважити, що співробітництво між Україною та Німеччиною розпочалося ще з перших кроків становлення української державності. І саме ФРН була серед перших країн «великої сімки», які визнали незалежність України і встановили з нею дипломатичні відносини.

Адже, одразу після проголошення Україною незалежності, вже у 1992-1995 роках, набуло системних форм. Нині ФРН є нашим найважливішим економічним партнером у Європі. Втім, ми маємо активізувати зусилля для розв'язання проблемних питань в економічній сфері, які стримують використання потенціалу двосторонніх економічних відносин у повному обсязі. Було створено договірно-правову базу двосторонніх відносин, яка включає документи міжнародно-правового характеру, серед яких міждержавні та міжурядові угоди. Спільними зусиллями було створено ефективні механізми політичного, торговельно-економічного та військового співробітництва, відбулося зближення українського та німецького суспільств завдяки програмам культурно-гуманітарних обмінів.

Обидві країни підтвердили свою згоду на співробітництво в рамках міжнародних фінансових організацій, включаючи Європейський банк реконструкції та розвитку. Сторони також констатували, що створюватимуть правові і матеріальні передумови для забезпечення безперешкодних контактів між урядами та державними структура­ми цих двох держав. Традиційними також стали і українсько-німецькі політичні консультації на найвищому рівні.

Україна і Німеччина спільно ведуть пошук оптимальних шляхів вирішення заморожених конфліктів, які становлять суттєву загрозу для системи європейської безпеки, працюють над налагодженням багатосторонніх взаємодій разом з іншими європейськими партнерами. Таким чином, закладено надійні підвалини для перспективного розвитку взаємовигідного партнерського співробітництва. Безумовно, плідне і взаємовигідне співробітництво між Україною та Німеччиною, встановлення між ними безпосередніх взаємовідносин у політичній, культурній та інших сферах, можуть зробити вагомий внесок у формування нової Європи.

Для України це дуже важливо, так як наявність спільних інтересів, роль Німеччини як провідника євроінтеграційних процесів, ключове місце України в Східноєвропейському регіоні дає всі підстави для того, щоб за сучасних умов трансформувати наші відносини у відносини європейського партнерства, орієнтувати весь спектр питань співробітництва між Україною та ФРН на сприяння впровадженню в Україні європейських стандартів, наближення нашої держави до виконання критеріїв членства для вступу до Європейського Союзу, адже Німеччина як політичний і економічний лідер серед західноєвропейських країн може сприяти нашій країні в прагненні ввійти до Європейського Співтовариства.

Помаранчева революція в Україні стала важливим моментом в історії держави, яка продемонструвала світовій спільноті новий потенціал незалежної держави і відкрила для самої України широкі можливості поступово зайняти гідне місце на міжнародній арені і після цих політичних подій 2004 року українсько-німецькі відносини вийшли на якісно новий рівень. Віктор Ющенко зауважив, що свій перший двосторонній широкоформатний візит у ролі Глави держави він здійснив до Німеччини. «Це свідчить про те, що я вважаю Німеччину країною, яка завжди була і залишається двигуном євроінтеграції». «Я хочу, щоб симпатії німців до нової України перетворилися на стабільний стратегічний інтерес і підтримку наших євроінтеграційних прагнень», - сказав Президент.

Ще одним позитивним фактором для євроінтеграції України можна вважати прихід до влади в Німеччині нового уряду на чолі з канцлером Ангелою Меркель, яка уособлює нову політичну генерацію. Оптимізму нам додає також те, що Федеральний канцлер Німеччини неодноразово запевняла, що розглядає відносини з Україною як стратегічні, вважає Україну стратегічним партнером, а також всіляко підтримує українців у їхніх євроінтеграційних прагненнях. Таким чином, виникають сприятливі умови для проведення урядом Німеччини під керівництвом з Ангелою Меркель політики реальної, а не декларативної підтримки європейських та євроатлантичних прагнень України.

У цьому зв'язку реальним є покращення українсько-німецького діалогу та його переведення у площину «європейського партнерства», основна мета якого полягала б у орієнтації усього спектру питань двостороннього співробітництва між Україною та ФРН на впровадження в Україні європейських стандартів та наближення нашої держави до виконання критеріїв, які б дозволяли їй поступово інтегруватися в європейські та євроатлантичні структури.

Але в самій Німеччині громадська думка щодо вступу України до Європейського Союзу розділена, а настрої є неоднозначними. Чимало політиків у Німеччині підтримують наші європейські та євроатлантичні прагнення, а Німеччина зацікавлені у співробітництві з Україною. Але німецька сторона сходиться на думці, що необхідною умовою того, щоб європейські наміри України заслужили найсерйознішої уваги й довіри, їх слід підтримати найдетальнішою програмою внутрішніх реформ[1]. Передусім це все ж таки політична та правова нестабільність, а також необхідність здійснення економічних перетворень.

Важливо наголосити, що ці реформи - не якась суто дипломатична поступка в бік ЄС, а необхідна передумова трансформації України в модерну європейську державу. Відповідно до міжнародних зобов'язань України та її стратегічної мети щодо подальшої європейської інтеграції Україна неодмінно повинна здійснити внутрішні перетворення на основі зміцнення демократії, верховенства права, поваги до прав людини, принципу розподілу влади та незалежності суду, демократичних виборів відповідно до норм і стандартів ОБСЄ та Ради Європи Українські інтереси полягають у тому, щоб ці кола підтримали прагнення України до інтеграції в ЄС та допомогли їй інформувати німецьку громадськість про нашу державу як потенційного члена ЄС.

Можливо, саме зараз настав певний період для осмислення ситуації, як з боку України, так і з боку ЄС, зокрема Німеччини. Важливо розуміти, що сьогодні до України, по суті, висуваються нові умови, яких не було для наших сусідів. І ці вимоги пов'язані зі змінами в геополітиці. За так званою регіональною стабільністю ховається одне слово — Росія, а також стосунки цієї держави з Україною. Хоча Німеччина неодноразово висловлювалась стосовно того, що не допустить втручання у стосунки Україна-ЄС чи Україна-НАТО будь-якої іншої держави [2].

Позитивною тенденцією є те, що прослідковується збіг позицій України та ЄС з більшості питань міжнародного життя, що є певним свідченням інтегрованості нашої держави до спільної зовнішньої політики ЄС. Ці фактори дають підстави Німеччині розраховувати на підтримку з боку України у принципових питаннях міжнародного співробітництва, а також створюють передумови для використання впливовості України на пострадянському просторі та її залучення до зовнішньополітичних ініціатив та дій ЄС, що в результаті позитивно позначатиметься на ступені інтегрованості України до європейського простору.

Підсумовуючи, можна зробити висновок, що українсько-німецькі стосунки загалом здійснюються в атмосфері взаємопідтримки та розуміння, а авторитет Німеччини як безумовного лідера і двигуна європейських інтеграційних процесів значною мірою сприятиме залученню нашої держави до Європейського Співтовариства.

Список використаних джерел

1. Геополітичні вектори ЄС щодо України на сторінках німецької преси// http:// euroatlantica.kiev.ua/ua/analytics/?action=view8dd=190/ Дата перегляду: 09.11.08.

2. Політика розширення// http://ec.europa.eu/enlargement/the-policy/index_ en,htm/Дата перегляду:08.11.08.

3. Україно-німецькі відносини // http://www.ukraine-eu.mfa.gov.ua/eu/ua/ publication/content/1042.htm

4. Чекаленко.Л.Д. Зовнішня політика України: Підручник. - К: Либідь, 2006. - 712с. 5. Чому ЄС не поспішає з інтеграцією України в свій Євроклуб?// http://www.ea-ua.info/main.php ?parts_id=58mews_id= 138&news_show_type=l/ Дата перегляду:14.11.08.

 

Україно-польське стратегічне партнерство

За обсягом і потужністю у двосторонніх контактах України з країнами Центрально-східної Європи українсько-польські відносини є визначально стратегічними. Українсько-польські відносини охоплюють практично всі площини двосторонньої взаємодії держав і простягаються до Євроатлантичного простору. Активна участь України у створенні архітектури європейської безпеки, внутрішньополітичний курс на послідовне здійснення радикальних ринкових реформ, розпочатий 1994 p., сприяли активізації нового етапу в історії українсько-польських відносин. Стратегічне партнерство, за визначенням польської сторони, означає збіг позицій з основних питань міжнародної безпеки та інтеграції з європейськими та євроатлантичними структурами. Як результат, активізувалися контакти на всіх рівнях — загальнодержавному, міжгалузевому, підприємницькому, науковому та культурному.

Вихід України на міжнародну арену як суб'єкта міжнародного права схвально сприйняло польське керівництво і 2 грудня 1991 р. Республіка Польща першою серед зарубіжних країн визнала державну незалежність України. 4 січня 1992 р. країни встановили дипломатичні відносини на рівні посольств [1, с. 78].

Підтримка та розвиток нинішнього рівня партнерства між Україною та Польщею значною мірою залежить від збереження нинішніх політичних контактів, зміцнення суспільного діалогу, який має відношення до національного поєднання, а також успіху реформаторської політики в Україні. Реалізації цих завдань сприяє низка вже існуючих постійних інститутів українсько-польського співробітництва, серед них слід надати уваги Консультаційному комітету президентів України та Польщі. Комітет займається проблемами регіональної безпеки, стратегією економічної співпраці, проблематикою національних меншин, питаннями регіональної співпраці та створення нових магістралей для транспортування енергоносіїв. Перше засідання відбулося 27 травня 1993 року

Запрошуючи представників України, Польща як член НАТО і ЄС тим самим демонструє готовність сприяти не на словах, а на ділі інтеграції нашої країни у європейські та трансатлантичні структури. Перспективи членства України в ЄС багато в чому залежать від підтримки нових його учасників, насамперед Польщі. Польща підтримала приєднання України до системи СОТ (Світової організації торгівлі). Після прийняття України до Ради Європи і Центральноєвропейської ініціативи як першорядне постало завдання набуття статусу асоційованого, а згодом і повноправного членства в Європейському Союзі. Польща підтримувала Україну у найскладніший період її політичної ізоляції на світовій арені. Польща була і є адвокатом українських прагнень до інтеграції з Європою. Завдяки українсько-польському стратегічному партнерству розбудова європейських відносин у галузі безпеки отримує самодостатню вартість і новий вимір. Україна підтримала польське прагнення вступити до НАТО. Незмінною залишиться прагматична орієнтація України на співпрацю з Північноатлантичним Союзом, підтвердженням чого є встановлення особливого партнерства між Україною і НАТО, участь України в Програмі «Партнерство заради миру», а також українсько-польська військова співпраця, зокрема у рамках польсько-українського батальйону миротворчих сил [2].

У рамках національної безпеки ринкові реформи для України є першочерговими. Загальновизнаним став факт, що Польща — першопрохідник економічних реформ; її досвід і в реформуванні економіки, і в залученні іноземних інвестицій корисний та своєчасний для України. Україна спиралася на підтримку і досвід Польщі в її інтегральному просуванні до європейської спільноти. Одним із пріоритетних напрямів реалізації стратегічного партнерства є подальший розвиток взаємовигідних торгово-економічних відносин. Спільна стратегія двостороннього співробітництва полягала у впровадженні режиму вільної торгівлі. Лібералізація двосторонньої торгівлі пов'язана з трьома головними економічними процесами перехідного періоду — стабілізацією, становленням ринку та структурною перебудовою економіки.

Польський економічний потенціал розглядає Україну як надійного торговельного партнера. Польща посідає шосте місце серед всіх партнерів України за імпортом і сьоме — за експортом. Негативним з погляду українських інтересів можна розглядати від'ємне сальдо в торгівлі з поляками, яке неухильно зростає. Значне місце в економічному співробітництві двох країн посідає інвестиційна діяльність. У січні 1993 р. було укладено міжурядову Угоду про взаємне заохочення та захист інвестицій, і вже 1996 р. капіталовкладення польських інвесторів в українську економіку становили 22 млн. доларів США, а в 2003 р. — 100 млн. доларів [1, с. 86].

Подальшій активізації економічного співробітництва сприяло розширення договірно-правової бази між державами, угоди про лібералізацію торгівлі, координація дій у процесі розбудови прикордонної інфраструктури та розширення мережі прикордонних переходів із залученням коштів міжнародних фінансових організацій, поглиблення зв'язків у галузі виробничої кооперації, передусім у машинобудуванні, металургії, реконструкції вугільної промисловості, переробці сільськогосподарської продукції та військово-політичній галузі.

Особливе зацікавлення викликають проекти у галузі транспорту та енергетики. Одним із таких вагомих починань є робота над транспортною мережею Балтійське море — Чорне море (Гдиня/Гданськ — Одеса/Іллічівськ), метою якої є збільшення вантажоперевезень, а також пристосування залізничної, автомобільної та портової інфраструктур цього транспортного коридору до міжнародних стандартів. Реалізація проекту транспортування нафти шляхом Одеса—Броди—-Гданськ створює також можливість альтернативного забезпечення нафтою та її комерційного транзиту через територію Польщі [2].

Можна говорити про велику інтенсивність українсько-польських контактів у сфері культури та науки. Особливий наголос у нашій співпраці ми прагнули б зробити на контактах молоді, що вважаємо найкращим засобом подолання негативних нашарувань історичного минулого. Україна і Польща підписали угоди про академічне визнання документів про освіту і наукові ступені, а також про співробітництво в сфері інформатизації; домовилися поновити співпрацю консультаційного комітету при президентах двох країн.

Значним стало значення, насамперед на культурному рівні, таких подій як «Роки Польщі та України», що були оголошені у 2004 та 2005 роках. А вже най­ближчими часом Україну та Польщу очікують нові виклики, серед них проведення Євро-2012.

Будуючи майбутнє, ми не повинні забувати про нашу історію, яка нас єднає і виступає міцною основою нашого сусідства. Тому ми розглядаємо діалог на тему важких, а часто болісних сторінок нашої історичної спадщини, як категорію обов'язку. Процес поєднання українського та польського народів вимагає наших спільних роздумів над минулим. Представлені вище міркування схиляють до думки, що формування стратегічного партнерства між Україною та Польщею залежить як від історичних зв'язків, так і від реалій та викликів сьогодення. Важливо й те, що добросусідство між Україною та Польщею безпосередньо впливає на стабільність та європейську безпеку, а також на зміцнення нашого регіону.

Ми не забуваємо також, що стратегічне партнерство — це водночас взаємні обов'язки партнерів. Рівень українсько-польського партнерства, який створює добру основу для дальших успіхів у нашій співпраці, вимагає також критичного погляду на спільні здобутки.

Список використаних джерел

1. Чекаленко Л. Д. Зовнішня політика України: Підручник. - К.: Либідь, 2006. - 712 с

2. Україна і Польща — на порозі нового тисячоліття // http://www.day.kiev.uа/60892/[Переглянуто 18.10.2008 p.J

3. Солідарність по-польськи // http://www.day.kiev.ua/200778/ [Переглянуто 18.10.2008 р.]

 

Українсько-румунські відносини в XXI ст.: добросусідство чи суперництво?

Україна - незалежна країна Європи прагне до розвитку різнобічних відносин добросусідства з Румунією як на двосторонньому рівні, так і в рамках міжнародних та регіональних структур. Інтерес до послідовної підтримки та ви­східного розвитку українсько-румунського діалогу засвідчується невичерпними історичними, культурними та духовними зв'язками. Схожість стратегічних орієнтирів двох держав складає підґрунтя розбудови і зміцнення двосторонніх відносин між Україною і Румунією.

Розвиток та удосконалення потенціалу геостратегічного, торговельно-економічного, людського і культурного українсько-румунського конструктивного та добросусідського співробітництва є фундаментальним чинником забезпечення та зміцнення стабільності, безпеки та співпраці у Європі на основі європейських демократичних цінностей.

Румунія посідає важливе місце у зовнішньополітичних інтересах України, що зумовлено суміжним кордоном (900 км), спільністю орієнтирів на євроінтеграцію, проживання на території України румунської національної меншини, і відповідно, на території Румунії - української [3].

Державну незалежність України Румунія визнала 8 січня 1992 року, встановивши дипломатичні відносини 1 лютого 1992 року. 24 вересня 1992 року засновано Посольство України в Румунії. У грудні 2001 року відкрито Генеральне консульство України у Сучаві. Встановлення дипломатичних відносин зумовило трансформацію Генерального консульства Румунії у Києві в Посольство Румунії в Україні. У Чернівцях та Одесі функціонують Генеральні консульства Румунії.

Договірно-правова база українсько-румунських відносин складає 43 договори, угоди та конвенції, з яких три - міждержавні, 16 - міжурядові, 24 - міжвідомчі. Завдяки їх дії врегульовуються двосторонні та багатосторонні зв'язки між Україною та Румунією у політичному, торговельно-економічному, науково-культурному, гуманітарному плані та інших галузях співробітництва. 2 червня 1997 р. підписано договір «Про відносини добросусідства та співробітництва між Україною та Румунією», що стало початком динамічного розвитку двосторонніх відносин [1].

За останні роки двосторонні економічні відносини між Румунією та Україною вийшли на новий рівень. Основна ідея - поступове перетворення кордонів із місця розподілу і суперництва між країнами на арену економічного співробітництва та розвитку. Рамки для гармонійного розвитку створили Єврорегіони Карпатський і «Верхній Прут» шляхом започаткування транскордонних проектів, в яких зацікавлені обидві сторони.

Так, органами державної влади і місцевого самоврядування транскордонних регіонів України, Угорщини, Польщі і Словаччини 14 лютого 1993 р. в м. Дебрецені (Угорщина) був створений Карпатський Єврорегіон. У 1997 р. до складу Карпатського Єврорегіону увійшли прикордонні повіти Румунії.

22 грудня 2000 р. в м. Ботошань (Румунія) за ініціативою румунської сторони був створений Єврорегіон «Верхній Прут», засновниками якого стали: Чернівецька область (Україна), Ботошанський та Сучавський повіти (Румунія), Бельцький та Єдінецький повіти (Республіка Молдова). У жовтні 2003 р. до складу зазначеного Єврорегіону увійшла Івано-Франківська область (Україна).

Незважаючи на певні досягнення у співробітництві, з порядку денного не знята проблема конфліктів, одним з яких є територіальна суперечка України та Румунії щодо приналежності острова Зміїного. Це веде за собою проблему демаркації державного кордону та ускладнює транскордонне співробітництво між державами [2]. 16 вересня 2004 року Румунія виступила з поданням до Міжнародного Суду ООН в Гаазі, в якому ставить питання: вважати острів Зміїний островом чи скелею. Звісно, це має значний вплив на схему розмежування континентального шельфу в даному районі. Відповідно, 19 травня 2006 р. Україна зробила подання контрмеморандуму, внаслідок якого у грудні 2006 року Румунія відреагувала направленням до суду репліки на контрмеморандум України. Міжнародний суд 2 вересня 2008 р. розпочав процес з питання визначення острова Зміїний. Засідання суду тривало до 19 вересня 2008 p., хоча остаточне й обов'язкове до виконання рішення за справою буде прийнято впродовж 3-6 місяців.

Отже, успішне вирішення двосторонніх проблем сприятиме не лише становленню українсько-румунського добросусідства, а й побудові спільного європейського дому. Можливо, саме процеси євроатлантичної та європейської інтеграції підштовхнуть країни по-сучасному розглядати проблеми, які не варто залишати нащадкам.

Список використаних джерел

1. Договір про відносини добросусідства та співробітництва між Україною та Румунією. - 2 червня 1997 р. - Поточний архів МЗС України.

2. Матвійчик Я., Кияк Т., Нікішенко С Зміїна дружба // Політика і культура. - 2002. - № 30. - 27 серпня-2 вересня. - С 26-27.

3. Україна-Румунія-Молдова: історичні, політичні та культурні аспекти взаємин у контексті сучасних європейських процесів. Збірник наукових праць. - Чернівці, 2006.

 

Українсько-китайські відносини: культурний аспект

Україна та Китай мають тривалий досвід співпраці в економічній, політичній та культурній сферах. Ці стосунки, а також їх перспективи, стали предметом ряду досліджень. Проте вони спрямовані здебільшого на політичне та економічне співробітництво, що зумовлює актуальність вивчення культурних аспектів українсько-китайських відносин.

Культурне співробітництво (у мистецтві, освіті, науці, медицині, туризмі, журналістиці) є важливою складовою українсько-китайських відносин. На сьогоднішній день співпрацю в цій сфері регламентують близько 40 документів. Першим з них стала «Міжурядова Угода про культурне співробітництво» (від 31.10.92 р.).

На сучасному етапі основними міжнародними документами, що становлять правову базу для співпраці України та Китаю в галузі культури та освіти, є: «Угода між Урядом України та Урядом КНР про взаємне визнання документів про освіту і наукові ступені» (від 11.12.1998 р.), «План культурного і співробітництва між Міністерством культури і мистецтв України та Міністерством культури КНР на 2002-2006 pp.» (від 25.04.2002 p.), «Угода між Міністерством культури і мистецтв України та Міністерством культури КНР про створення Спільної комісії з питань співробітництва у галузі культури» (травень 2004 р.).

Підтвердженням активної співпраці України та Китаю у культурній сфері є ряд фактів. Так лише упродовж 2006-2007 pp. в Україні та КНР відбулася низка міжнародних фестивальних заходів за участю українських та китайських колективів, зокрема:

• Міжнародний фестиваль дітей та юнацтва в літньому таборі «Артек»;

• Фестиваль сучасного живопису та графіки (жовтень-грудень 2006 p.);

• «Субкультура-2007» (квітень 2007 р., м Пекін);

• «Міжнародний фестиваль народної творчості» (червень 2007 р, м. Пекін);

• «Вінок дружби» (вересень 2007 р., м. Пекін).

Активно розвивається українсько-китайське співробітництво і в галузі освіти. У червні 2002 року, під час візиту в Україну делегації Міністерства освіти КНР, було підписано «Угоду про співробітництво в галузі освіти і науки». У рамках реалізації цієї угоди на нинішньому етапі встановлено прямі контакти між десятками вищих навчальних закладів України та КНР. У вузах України навчається близько 10 000 китайських студентів, а у вузах Китаю за державною квотою навчаються 25 студентів з України. Практикується обмін студентами на міждержавному рівні [1].

5 жовтня 2007 року Голова Наглядової ради Міжнародного благодійного фонду «Україна 3000» Катерина Ющенко відкрила кафедру української мови в Шанхайському університеті міжнародних відносин. У церемонії відкриття взяли участь керівники Університету, майбутні студенти-україністи, представники посольства України в Китаї, Генерального консульства України в Шанхаї та Фонду «Україна 3000» [3]. Ця подія засвідчила визнання Китаєм важливості подальшої розбудови стосунків з Україною.

Важлива складова відносин між Україною і Китаєм - співробітництво в сфері науки та техніки. Показово, що одним з перших документів, підписаних ними, стала «Угода про науково-технічне співробітництво між двома країнами». Вона передбачала, зокрема, проведення спільних досліджень і розробок, обмін їх підсумками, науково-технічною інформацією, підготовка кадрів тощо. Двостороння науково-технічна співпраця між Україною і КНР здійснюється за такими основними напрямками: академічна та галузева наука, нові технології, дослідження і використання космічного простору в мирних цілях, охорона здоров'я. «Угода між Кабінетом Міністрів України та Урядом КНР про співробітництво в сфері інтелектуальної власності» (від 18.11.2002 р.) засвідчила рівноправність та необхідність співпраці двох держав у науково-технічних галузях. Загалом на да­ний час реалізовано понад 60 науково-технічних проектів [1].

Окремої уваги заслуговує співробітництво України та Китаю у сфері охорони здоров'я та медичної науки. «Меморандум взаєморозуміння щодо співробітництва у сфері традиційної медицини між Міністерством охорони здоров'я України та Держадміністрацією КНР з питань китайської народної медицини» (від 14.10.2003 р.) сприяв тому, що було започатковано співробітництво між Інститутом серцево-судинної хірургії АМН України та Серцево-судинним інститутом АМН КНР і шпиталем Фувай; Українським центром лікування дітей та кафедрою стоматології Пекінського університету; встановлено контакти з найбільшим центром з діагностики та лікування ВІЛ/СНІД Китаю - Пекінським Центром Гуананьмень [2].

Одним із важливих українсько-китайських документів, що має безпосередній вплив і на економічну співпрацю двох держав, є Угода між Кабінетом Міністрів України та Урядом КНР «Про співробітництво в галузі туризму» (від 21.07.2001 p.). Значну роль, особливо під час підготовки та проведення Олімпійських ігор 2008 p., відіграла «Угода про співпрацю між Міністерством України у справах сім'ї, молоді і спорту і Головним управлінням спорту Китайської Народної Республіки» (21.07.07), укладена в Пекіні і чинна 4 роки. Угоду підписали міністр України у справах сім'ї молоді і спорту Юрій Павленко і голова управління спорту КНР Лю Пен. Вона і надалі сприятиме українсько-китайським відносинам у сфері спорту, розумінню і дружбі між спортсменами обох держав. Сторони зобов'язалися посилити обмін і співпрацю у сфері масового спорту, проводити консультації, зустрічі з питань обміну і визначення загальних інтересів [4].

Дуже плідно розвивається українсько-китайська співпраця у інформаційні сфері. Для її поглиблення були підписані «Угода про обмін інформацією між УНІА «Укрінформ» та Центральним інформаційним агентством «Сіньхуа» (жовтень 1997 р.) та «Угода про співробітництво між Національною телекомпанією України і Центральним телебаченням КНР щодо принципів обміну телепрограмами» (червень 2002 p.). Активно співпрацюють з китайськими ЗМІ українські дипломати і журналісти. Наприклад, у травні 2008 року співробітники посольства України презентували Україну у телевізійному ток-шоу «Міста-побратими» на Центральному телебаченні КНР. Загалом така співпраця є важливою для своєчасного постачання інформацією ЗМІ України та КНР, формування їх іміджу [5].

Підсумовуючи вищесказане, варто зазначити, що українсько-китайські підносиш в культурній сфері, започатковані на початку 1990-х pp., міцніють і постійно розширюються. На сучасному етапі, особливо з 2001 р., в них спостерігається тенденція до активізації співпраці, передусім у сферах мистецтва, освіти і науки, спорту і туризму, журналістики, що сприяє поглибленню взаємного порозуміння та поваги як на міждержавному рівні, так і у стосунках між громадянами двох країн. Як засвідчують реалії співробітництва, Україна та Китай мають на меті максимально використати можливості інформаційно-культурного обміну для зміцнення взаємовигідних, відкритих і дружніх стосунків.

Список використаних джерел

1. Гайдуков Л. Українсько-китайські відносини: історія, сьогодення, перспективи. //Політика і час. -2001. - № 7. - С 57-61.

2. Науково-технічне співробітництво // Посольство України в Китайській Народній Республіці. Веб-сайт. - http://www.mfa.gov.ua/china/ua/4492.htm. - Дата перегляду - 12 жовтня 2008 р.

3. Пані Катерина Ющенко відкрила кафедру української мови в Шанхайському університеті міжнародних відносин // Міжнародний благодійний фонд «Україна 3000». - http://ukraine3000.org.ua/news/6111.html. - Дата перегляду - 12 жовтня 2008 р.

4. Україна і Китай домовилися про співпрацю у сфері спорту// Главред. -http//ua/glavred.info/arhive/2008/09/ll/181544-6.html. - Дата перегляду - 12 жовтня 2008 р.

5. Українсько-китайське гуманітарне співробітництво // Посольство Укра­їни в Китайській Народній Республіці. Веб-сайт. - http://www.mfa.gov.ua/china/ ua/4494.htm. - Дата перегляду - 12 жовтня 2008 р.

 

Зовнішня політика США після президентських виборів в країні: прогнози для України

Виборча кампанія в США завершилась. Цьогорічними кандидатами на посаду президента були представник від демократичної партії, сенатор штату Іллінойс Барак Обама та кандидат-республіканець, сенатор штату Арізона Джон Маккейн. Передвиборча програма Обами ґрунтувалася на посиленні антитерористичної безпеки та кардинальній зміні зовнішньополітичного курсу США в іракському питанні. Натомість, Маккейн - відомий світовому загалу різкою кри­тикою політики екс-президента Росії Володимира Путіна, а також підтримкою антиросійсько налаштованих політичних сил України та Грузії.

У пропонованій науковій розвідці автор намагатиметься дослідити концептуальні положення програм Обами та Маккейна щодо світової політики загалом та україно-американських відносин зокрема. Особливу увагу варто звернути на визначенні пріоритетів у регіоні Центральної та Східної Європи. Безумовно, новий глава Білого дому в значній мірі змінить політичний курс президентської адміністрації Буша-молодшого, а, отже, видозміниться і світова політика в цілому. Саме тому за ходом подій у США, після перемоги на виборах Барака Обами, пильно стежитимуть у всьому світі.

На наш погляд, слід зупинитися на детальному аналізі засад передвиборчих програм кожного з кандидатів. Так, політику кандидата-республіканця опоненти з табору демократів у розпал передвиборчої кампанії все більше ототожнювали з політикою адміністрації Буша. Практично всі відеоролики, які демократи роз­міщували в Інтернеті і на різноманітних телеканалах, мали однаковий підтекст: «Джон Маккейн - це третій термін Джорджа Буша» [1].

Причина такої PR-кампанії була цілком очевидною, адже тепер вже екс-президент Джордж Буш - найнепопулярніший глава держави в історії Америки. Його рейтинг і зараз складає лише 29%, а це навіть нижче, ніж у президента Річарда Ніксона в розпал Уотергейтської справи. 84% американців вважають, що країна йде в неправильному напрямку (порівняно з 57% в 2004 році). Більше того, Маккейн не лише не наголошував на зміні політичного курсу республіканців. Навпаки, він і далі продовжував йти у фарватері бушівської доктрини, роблячи її подекуди ще більш консервативною. Так само як і Буш, Маккейн вважав, що перемога в іракській війні можлива, і в жодному випадку не можна виводити американські війська звідти, оскільки це може призвести до посилення Ірану і Аль-Каїди в регіоні. Також варто зазначити, що у вирішенні нагальних зовнішньополітичних питань, Джон Маккейн займав більш жорсткішу позицію, ніж Джордж Буш, особливо щодо тих проблем, які стосуються Росії і країн пострадянського простору, зокрема України та Грузії.

Так, наприклад, сенатор із Арізони і дотепер вважає, що Росію слід виключити з країн-членів Великої вісімки, оскільки політичний режим у країні несумісний і принципами демократії [4, с. 44]. Окрім того, варто зазначити, що під час перших дебатів кандидатів у президенти, які пройшли в Університеті Міссісіпі 26 вересня, з приводу розвитку відносин з Москвою, Маккейн, зокрема, зазначив, що Росія зараз перетворилася на країну, яку підживлюють нафтодолари, а її урядом керують колишні працівники спецслужб. Щодо України, то якби громадяни Америки проголосували б на користь цього кандидата, Україна (якщо вірити обіцянкам Маккейна) отримала б всебічну підтримку у всіх можливих галузях співпраці. США захищали б, таким чином, державу від великоімперських амбіцій Росії, адже, за словами Маккейна, після війни у Грузії наступною ціллю Путіна може стати Україна [2].

Щоб цьому запобігти, кандидат на посаду президента США від партії республіканців планував здійснювати на Росію дипломатичний тиск не лише з боку своєї країни, але й інших організацій та держав. Крім цього, Маккейн обіцяв всіляко сприяти входженню України до євроатлантичних без-пекових структур з боку США. Незаперечним залишається і той факт, що в питаннях двосторонніх відносин з нашою державою Маккейн значно випереджав свого опонента за кількістю заяв та обіцянок позитивного характеру.

Підсумовуючи аналіз зовнішньополітичної програми Маккейна, можна зробити висновок, що зважаючи на радикальну позицію республіканця в російському питанні та щодо проблем, які стосуються пострадянського простору, євроатлантичні інтереси України було б значно легше задовольнити, якби Маккейн став новим главою Білого дому.

Щодо кандидата від демократичної партії Бараки Обами, який цими днями саме святкує свою перемогу, то засади його політики, як у внутрішній так і в зовнішній сферах кардинально різняться від політичного курсу республіканців. Так, Обама дотримується досить радикальної позиції щодо головних зовнішньополітичних питань, зокрема і щодо війни в Іраці. Новий президент вважає, що цю війну продовжувати не варто і не можна, оскільки США і без того витрачають величезні кошти на оборону країни, національну безпеку і боротьбу з тероризмом, що в умовах глобальної фінансової кризи, яка, на думку Обами, є найбільшою з часів Великої депресії, є недопустимо.

На доказ цієї політики теперішній президент навіть робив спроби переконати нинішнє керівництво Іраку не підписувати жодних документів про співробітництво з Джорджем Бушем без згоди Конгресу [3]. З точки зору економічних питань і шляхів виходу країни з кризи, то в цих питаннях Обама також в міру компетентний, на що наголошують як його однодумці, так і опоненти. Цікавою і багатозначною є політика Обами щодо Росії та України. Він досить різко критикує і засуджує дії РФ щодо Грузії та України, енергетичний тиск на держави Європи, а також жорстку диктатуру Путіна-Медвєдєва, проте робить це в так би мовити м'якій формі. Набагато виваженішими та обдуманішими є також заяви Обами щодо подальшої політики США стосовно України. Він приділяє значну увагу цьому питанню і загалом підтримує вступ нашої держави до НАТО, проте Обама практично не наголошував на цьому під час своїх публічних виступів [2].

Варто зазначити, що перемогу Обами надзвичайно тепло зустріла майже вся Європа. Про прихильність до його політики вже заявили прем'єр-міністр Великої Британії Гордон Браун, президент Франції Ніколя Саркозі, а також прем’єр-міністр Італії Сільвіо Берлусконі. Вони, зокрема, зазначили, що саме Обама був найбільш прийнятним кандидатом на посаду президента США в період економічної кризи в країні.

Загалом, підсумовуючи все вищевказане, доходимо висновку, що обидва кандидати на посаду президента в США значну увагу в своїх передвиборчих програмах приділяли зовнішній політиці країни, що, з огляду на погіршення іміджу Америки у світі, є особливо актуальним. Обидва політики пропонували різноманітні шляхи виходу США зі світової економічної кризи, а також засади зовнішньополітичного курсу щодо ворожих країн та війни в Іраці. Проте Америка зробила свій вибір. Як зміниться зовнішньополітичний курс нової президентської адміністрації - покаже час. Важливим є те, що як Обама, так і Маккейн досить значну увагу під час своїх виступів приділяли євроатлантичним прагненням України, а також двостороннім відносинам нашої держави з Росією, обіцяючи надати широку підтримку. Сподіваємося, що новий президент всіляко сприятиме подальшій активізації україно-американського діалогу, виводячи його на якісно новий рівень - інтенсивного поглиблення засад стратегічного партнерства.

Список використаних джерел

1. Асадова Н. Маккейн - это третий срок Буша? - Режим доступу: //http.www.rian.ru/authors/20080623/111667099.html

2. Гострішими за перші виявилися другі дебати кандидатів у президенти США. - Режим доступу: //http://5.ua/newsline/189/0/54115/

3. Tire battle between two candidates is almost over. - Режим доступу: // http.7/ www.prime- tass.usa/news/show.asp?id=826702&ct=news

4. Длябога І. Президентські перегони у США // Зовнішні справи, 2008.- № 3 - С. 44-45

 

Україна та Росія: проблеми двосторонніх відносин

Проблема україно-російських відносин виходить далеко за межі взаємин лише двох країн. Впливаючи на долю інших народів і держав, передусім європейських, вона набуває більш чіткого регіонального виміру. Впродовж усього періоду незалежності ці країни намагалися побудувати такі відносини, які б влаштовували обидві сторони. Проте конфлікти виникали саме тоді, коли справа доходила до розподілу ролей, а саме: хто буде керувати, а хто підпорядковуватись. Росія, як колись імперська держава, яка в усьому звикла розпоряджатися, не хотіла довгий час змиритися з втратою такої територій, як українська. Тому, маючи певні важелі впливу, як в економічній, так і в політичній сферах, РФ намагалася в усьому докорити українську державу.

Росія завжди старалася впливати на політику України через економічний тиск. Енергетична залежність України від Росії далася взнаки під час травневої 2005 р. бензинової кризи, коли російські виробники свідомо припинили постачання нафти і ціни на бензин почали різко зростати [1, с.134]. Фактично Україні було показано які наслідки її очікують, якщо вона продовжуватиме проводити зовнішньополітичний курс, який Росії не подобається, особливо нехтування ідеєю ЄЕП.

Наприкінці 2006 р. загострилися суперечності навколо питання постачання російського газу в Україну, що виявилося у прагненні «Газпрому» максимально підвищити ціни на газ і таким чином створити несприятливі умови для української економіки [3, с.395]. Все це мотивувалося прагненнями перевести взаємовідносини на ринкові засади, хоча насправді мало політичний підтекст. Україна виявилася неготовою до нової логіки поведінки «стратегічного партнера"» і вимушена була погодитися на його жорсткі умови.

Серед остаточно невизначених двосторонніх питань на сьогодні лишаються територіальні проблеми. Питання делімітації й демаркації кордону між Україною і РФ мають давню історію. Особливої гостроти вони набувають переважно в періоди виборчих парламентських і президентських кампаній в обох країнах [4, с.32]. У цій площині слід очікувати нових проявів російського наступу на стратегічні інтереси України по різних напрямках. Російське керівництво розуміє, чого і на яких умовах вона хоче від України. Україна ж, зі свого боку, продовжує жити за принципом реагування на виклики, не маючи чіткої стратегії відносин ані з Росією, ані із зовнішнім світом у цілому. За таких умов росіянам доволі легко бути на крок попереду, штучно створюючи «стимули», на які українська влада відповідає цілком передбачуваними, майже інстинктивними реакціями.

Проблема регіональної інтеграції на пострадянському просторі є іще одним чутливим і проблемним фактором у двосторонніх відносинах України і Росії. Для Росії проблема впливу та контролю над процесами регіональної інтеграції на пострадянському просторі є в числі ключових зовнішньополітичних пріоритетів [2, с.17]. Ідея створення Єдиного економічного простору між Україною, Росією, Білоруссю та Казахстаном стала черговою спробою Росії створити організаційні механізми свого регіонального лідерства.

Що ж до мовних питань і статусу російської мови, ця проблема багато в чому є навмисно переоціненою, за ступенем своєї важливості. Досить легко простежується зв'язок активації цих питань із передвиборчими клопотами. Для збільшення електорату та показу своєї значимості, багато хто з політиків штучно знову й знов акумулює і підіймає це питання на державний рівень, надаючи, йому таким чином, надважливого статусу. Тому відносити цю проблему на рівень міждержавних стосунків, коли є багато інших, не надуманих, а цілком реальних і важливіших та які потребують вирішення, є помилкою.

Проблематика україно-російських міждержавних відносин, по суті, з року в рік залишалася без змін. В числі головних тем завжди було:

• встановлення прийнятної ціни за газ;

• бар'єри у спільній торгівлі;

• співпраця з НАТО та ЄС;

• ситуація навколо Чорноморського флоту;

• напряму інтеграції в рамках СНД;

• задоволення національно-культурних потреб російськомовного населення в Україні і україномовного в Російській Федерації;

• делімітація кордонів, статус Азовського моря, повернення культурних цінностей [5, с.67].

Це пояснюється як складністю проблем та відмінностями позицій, так і надмірною політизацією ряду переговорних тем, низькою ефективністю бюрократичних механізмів двостороннього співробітництва.

Якщо класифікувати проблеми, що виникали в ході взаємодії між Україною та Російською Федерацією, то можна говорити про:

• економічні;

• політичні;

• територіальні;

• проблеми регіональної інтеграції;

• проблеми культурного характеру.

Враховуючи історичний досвід, який свідчить про ймовірність за певних умов приходу до влади в Росії радикально налаштованих сил, в інтересах України створити стратегічну систему противаг для запобігання можливим загрозам з їх боку [4, с.32]. У ситуації, що складається в україно-російських відносинах, необхідно працювати на випередження у прийнятті необхідних рішень і запроваджувати відповідні гнучкі заходи щодо вразливих ланок у відносинах з північним сусідом. Для цього необхідно створювати міцну нормативно-правову базу, яка б регулювала територіальні суперечки і не допускала двозначностей у стосунках між країнами.

Україна та Росія в хорошому сенсі приречені на довгострокове стратегічне партнерство не лише через територіальне сусідство, але, головне, через збіг стратегічних інтересів двох країн. Сьогодні прагматична взаємодія передусім в економічній сфері відіграє для україно-російського стратегічного партнерства головну роль. При цьому варто, насамперед, ураховувати його внутрішній вимір, адже і для України, і для Росії зовнішня політика держави має максимально сприяти розв'язанню саме внутрішніх проблем. Це економічне відродження, котре мають відчути не лише політичні еліти, а й прості громадяни, це демократизація суспільства й у Росії, і в Україні.

Хотілося б вірити, що україно-російські відносини стануть, нарешті, не міжособистісними, не міжгруповими, а міжнародними. Тобто буде розширюватися діалог саме між двома народами. У нього будуть максимально включені парламенти обох країн, бізнес-кола, експертні співтовариства, недержавні організації, регіональні структури.

Список використаних джерел

1. Україна: стратегічні пріоритети, аналітичні оцінки - 2005 / За ред. О. Власюка. - К.: Знання України, 2006. - 608 с

2. Українсько-російські відносини: сучасний стан та перспективи // Віче. -2003.-№11.-С 3-31.

3. Чаповська Л. Російський фактор у зовнішній політиці України // Вісн. нац. акад. держ. упр. при Президентові України. - 2006. - №3. - С. 390-397.

4. Чекаленко Л. Нові реалії в україно-російському співробітництві // Актуальні проблеми міжнар. відносин: 36. наук. пр. - К.: Київ. нац. ун-т ім.. Т. Шевченка. Ін.-т міжнар. відносин, 2007. - Вип. 48. Ч. 1. - С 30-38.

5. Чумак В. На стратегічних імперативах. Проблеми україно-російських відносин в умовах нових цивілізаційних змін // Політика і час. - 2002. - №9. - С 66-72.

 

Релігія, як геополітичний чинник в історії Галицько-Волинського князівства XIII ст.

Сучасна релігійна ситуація в Україні значною мірою залежить від ряду геополітичних факторів. Розкол та криза православ'я, особливості політики папського престолу - все це бере свій початок з ХІІ-ХІП ст. Вивчення релігійної і політичної ситуації в контексті відносин Галицько-Волинського князівства з Ри­мом, західно- та центральноєвропейськими країнами, а також і з Золотою Ордою дає можливість виявити витоки і характерні особливості релігійної геополітики, яка в минулому призвела до значного впливу на історичні процеси в Західній Русі і значною мірою визначила подальший розвиток історії України.

Наприкінці кінець XII- початоку XIII ст. в Західній та Центральній Європі склалася складна релігійно-політична ситуація. В цей період відбувається боротьба між вельфами (прихильниками папи Римського, супротивниками підсилення німецьких імператорів) та гібеллінами (імперцями). На останню третину XII- початок XIII ст. припадає конфлікт двох претендентів на імперську корону: Оттона IV Брауншвейгського з дому Вельфів, якого підтримувала курія , та Філіппа IV Гогенштауфена, який був одружений з Іриною, донькою Ісаака II Ангела, рідною сестрою Анни-Олени, а отже був свояком Романа Мстиславича. В той самий час зближення з Візантією було необхідним папству для успішного здійснення експансії на Сході, це, на думку курії, мало передбачати і зближення церков. Русь була найбільшою базою східної церкви. Це теж сприяло зростанню інтересу Риму до Русі. Після захоплення Константинополя, утворення Латинської імперії та прийняття унії болгарською церквою закономірною виглядає спроба папства схилити на свій бік Романа Мстиславича, який виступив на підтримку Філіпа IV Гогенштауфена проти союзу угорського короля Імре, чеського короля та Лешка Білого, які підтримували Оттона IV Вельфа. Саме відмова Романа від релігійної унії і королівської корони з подальшим походом через територію Польщі могли спричинити конфлікт з нещодавніми союзниками - Лешком Білим та іншими польськими князями, а також події під Завихостом 1205 р.

Наступне використання релігії з політичною метою пов'язане із спробою закріплення Галицько-Волинських земель за Польщею і Угорщиною після смерті Романа. Ще 1207р. Іннокеитій III доручив своєму легатові Григорію підготувати проголошення церковної унії в Галичині і звернувся до населення Русі із закликом перейти у католицтво. Свідчення про результати цієї акції не збереглись. Після посадження в Галичі сина Андраша II Коломана в 1215 р. було запроваджено унію православної церкви з католицькою, але насильницькі дії угорців разом з грабунками викликали повстання населення і вигнання загарбників. 1238р. на Галичині вдалось закріпитись домініканцям, після утвердження своєї влади Данило заборонив їм пропагувати унію.

Зовнішня політика Данила Галицького позначена боротьбою з угорським королем Белою IV - союзником папства, який воював проти імператора Фрідріха II . Данила підтримали прибічники Гогенштауфенів - польський князь Конрад Мазовецький, Австрія, а також Литва.

Після встановлення на Русі монголо-татарського іга папська курія робить спроби зближення з монголами, що передбачало ряд цілей. Насамперед, це могло певною мірою послабити небезпеку агресії для Європи, крім того, Рим міг бажати залучення монголів для боротьби з Нікейською імперією. Не виключалась можливість навернення татар в католицтво або запровадження його з їх допомогою на Русі. Розглядався також варіант залучення їх до боротьби з турками-сельджуками. З метою вирішення цих питань на Схід було відправлено посольство Джіованні дель Плано Карпіні. Було прийнято рішення вести переговори одночасно з руськими князями, з обіцянкою військової допомоги. З 1246 до 1248 pp. тривають переговори між Данилом Романовичем і папським престолом, було досягнуто заборони католицьким військовим та звичайним чернечим орденам селитись без дозволу Романовичів у Галичині та на Волині, відкинуто курією визнання претензій Угорщини на Західну Русь, але через відсутність реальної допомоги з боку європейських держав вони були перервані. Своє незадоволення папа висловив спеціальною буллою 1251р.дозволивши литовцям безкарно грабувати руські міста і села.

Данило вирішив заснувати загальноруську митрополію в Галицько-Волинському князівстві (незважаючи на існування Київської). Це піднесло б авторитет князя і офіційно зробило б його одним з перших руських володарів. Без попереднього узгодження з патріархом на загальноруського митрополита він призначив одного з близьких до нього людей канцлера Кирила, особу духовного звання. Це відбулось в 1246р. і новопризначений митрополит негайно виїхав на затвердження до візантійського патріарха в Нікею.

З кінця 40- х початку 50- х pp. XIII ст. відбувається зближення між Данилом та Белою IV. Бела потребував союзника в боротьбі з Австрією. З 1247р. покращуються відносини з краківськими князями. В 1252р. Данило Романович і Бела IV разом із сілезьким князем Владиславом та малопольським королем Болеславом Сором’язливим уклали союз проти чеського короля Пржемисла II, якого підтримував Рим. Чеські війська зазнали ряд поразок. З огляду на ці обставини запровадження унії в Галицько-Волинському князівстві могло сприяти послабленню античеської коаліції.

В цей час загострюються відносини Галицько-Волинського князівства з монголами. До кордонів підійшли їх загони на чолі з воєначальником Куремсою. В 1253 р. під тиском Іннокентія IV між Пржемислом і Белою IV було укладено мир, що послаблювало позиції Данила. Галицько-Волинські війська були змушені покинути чеські землі. На тлі цих подій йому (Данилові) було запропоновано королівську корону, військову допомогу проти татар за латинізацію церкви. Він прийняв пропозицію, коронувавшись 1254р. в Дорогичині. Цей крок визначав відмову від васальних відносин з монголами, зрівняння в правах з сюзереном, момент було вибрано вдало - під час загострення політичної кризи в Орді та смерті Батия 1255р. Таким чином Галицько-Волинське князівство зберігало неза­лежність від Орди до 1267р. Невиконання курією зобов'язань спричинило остаточний розрив між папським престолом і Галицько-Волинським князівством. Курія чинила спроби тиску, погрожуючи хрестовим походом, але вони зазнали невдачі.

Таким чином, релігійний фактор відігравав значну роль в зовнішньополі­тичних відносинах Галицько-Волинського князівства з Європейськими країнами і папським престолом у XIII ст. і, значною мірою, використовувався як засіб експансії на землі Русі та з метою обмеження її участі в європейській політиці.

Список використаних джерел

1. Войтович Л.В. Королівство Русі: реальність і міфи // Дрогобицький краєзнавчий збірник. - Вип.7,- Дрогобич: Коло, 2003. - С.61- 73 .

2. Головко А.Б. Древняя Русь и Польша в политических взаимоотношениях Х-первой трети XIII вв. - К.: Наукова думка, 1988. - 136 с.

3. Карпини дель Плано, Джиовани. История Монгалов. - М.: Гос. Изд-во географ.лит-ры, 1957. - 272 с.

4. Кралюк П. Західні орієнтири Романа Мстиславича // Галичина та Волинь у добу середньовіччя. До 800-річчя з дня народження Данила Галицького. - Львів, 2001.'-С. 31-37.

5. Рамм Б.Я. Папство и Русь в X-XV веках. - М.-Л.: Изд-во АН СССР, 1959. - 284 с.

 

Основні напрямки німецько-української співпраці

У вересні-жовтні 2008 року посольство Німеччини у Києві спільно з Гете-Інститутом в Україні провели на території України Тижні німецької культури, які покликані були посилити жваву зацікавленість України до Німеччини, її мови, культури та економіки й продемонструвати прагнення Німеччини до живого і партнерського культурного обміну з нашою країною.

Порівнюючи з іншими західними державами, Німеччина почала приділяти Україні значно більше уваги ще тоді, коли на офіційному рівні про її державну незалежність ще навіть не йшлося. Бонн був першою столицею Заходу, яка відкрила Генеральне консульство своєї держави у Києві 1 серпня 1989 р. Після проголошення незалежності України Німеччина у числі перших держав світу 26 грудня 1991 р. визнала нашу країну. Першим серед зарубіжних керівників, які відвідали Україну з офіційним візитом, був тогочасний віце-канцлер ФРН Г-Д.Геншер. Дипломатичні відносини між незалежною Україною та об'єднаною Німеччиною офіційно було встановлено 17 січня 1992 р. Послом у нашій країні був призначений відомий дипломат граф Хеннеке фон Бассевітц, перший в Україні посол іноземної держави.

9 червня 1993 р. відбулося підписання Спільної декларації «Про основи відносин між Україною та Федеративною Республікою Німеччиною», що засвідчило якісно новий рівень українсько-німецьких взаємин [1]. 10 червня 1993 р. було підписано Договір між Україною та ФРН про розвиток широкомасштабного співробітництва у сфері економіки, промисловості, науки і техніки.

Особливого пожвавлення співробітництво між країнами набуло після подій Помаранчевої революції 2004 року, які нагадали Німеччині «понеділкові демонстрації» в Ляйпцігу, Східному Берліні та багатьох інших містах колишньої НДР, якими східні німці засвідчили своє бажання відновити вільну, демократичну та єдину Німеччину.

Партнерство між Україною та Німеччиною встановлювалось на різних рівнях: на рівні федеральних земель, міст і сільських громад, університетів і шкіл, а також недержавних об'єднань і приватних осіб [4]. Основні напрямки співпраці були закладені у Спільній декларації країн:

1) співробітництво у процесі роззброєння та контролю над озброєнням як в галузі ядерних озброєнь та інших видів зброї масового знищення і систем їхньої доставки, так і звичайних озброєнь,

2) взаємодія в рамках міжнародних організації, членами яких вони є чи будуть;

3) розвиток різних форм регіонального та субрегіонального співробітництва;

4) розвиток вільних контактів між своїми громадянами, громадськими і політичними організаціями;

5) взаємовигідне економічне співробітництво;

6) співробітництво у галузі енергетики, охорони навколишнього середовища і екологічно нешкідливого використання природних ресурсів;

7) співпраця у боротьбі з організованою злочинністю, міжнародним тероризмом, незаконним виготовленням і обігом наркотиків, контрабандою;

8) співпраця у політичній сфері (створення спільних парламентських груп);

9) співпраця в космічній галузі.

Особливої активності співпраця набула в економічній сфері [3]. Поглиблення українсько-німецького співробітництва, передусім в інвестиційній сфері, є невипадковим. Вітчизняні бізнесмени надають співпраці з Німеччиною важливого значення, вбачаючи в ньому ефективний механізм інтеграції в європейський і світовий бізнес. Справляючи визначальний вплив на соціально-економічні процеси в ЄС, ця країна може взяти на себе історичну відповідальність за його східний вектор, у тому числі сприяти Україні інтегруватися в європейські структури. Адже вже нині бізнес-громадськість Німеччини бачить у нашій країні партнера, не сумніваючись ані в європейському виборі України, ані в серйозності намірів поглиблювати присутність німецьких компаній і капіталу на вітчизняному ринку.

У листопаді 2006 року між українськими та німецькими бізнесменами відбулася предметна розмова з аналізом практики підприємств обох країн із залучення та реалізації інвестицій в Україну, механізмів і методів активізації цього процесу, його законодавчого забезпечення, використання альтернативних інструментів фінансування, економічної безпеки бізнесу в Україні в контексті розширення ЄС. У результаті німецькі підприємці дійшли висновку: працювати в нашій країні з її нинішньою законодавчою базою стало простіше й надійніше. Думку своїх співвітчизників із цього приводу озвучив голова правління Німецько-українського форуму Маттіас Кляйнерт, відзначивши, зокрема, що за два останні роки Україна досягла помітного прогресу, трансформуючись економічно й політично. В наявності стабільне зростання ВВП, упевнено нарощуються обсяги промислового виробництва, збільшується платоспроможність внутрішнього ринку. Поряд із цим спрощено митне й податкове законодавства, помітно вдосконалюється правова база боротьби з відмиванням «брудних» грошей [2].

Німецькі підприємці мають намір і надалі зміцнювати свої позиції на українському ринку. Це переконливо засвідчує успішна реалізація спільних проектів із участю таких німецьких компаній, як «Метро Cash & Carry», «Леоні АГ», Комерцбанк, страховий концерн «Цюріх Груп».

Про заплановане збільшення обсягів інвестицій заявив, зокрема, Комерцбанк, котрий вклав торік в українську економіку майже 4 млрд. євро. «Леоні» вже найближчим часом приступить до реалізації спільних проектів у Західній Україні й інвестує у виробництво 25 млн. евро. «Метро Cash & Carry» з 2004 року інвестує в сферу оптово-роздрібної торгівлі близько 50 млн. евро [2].

У Берліні 16-17 червня 2008 року відбулося третє засідання українсько-німецької групи високого рівня з питань економічного співробітництва. Сторони обговорили перспективи німецьких інвестицій в українську енергетику, банківський сектор, підготовку до Євро-2012.

Цього року Німеччина та Україна парафували також рамкову угоду про співпрацю в космічній сфері. В ній заплановано спільне створення, розробка, дослідження і управління орбітальними і суборбітальними платформами і відповідними космічними апаратами для спостереження за поверхнею Землі, навігація, дослідження невагомості, телекомунікації, а також проведення наукових експериментів [5].

Окрім цього, планується спільна розробка технологій для космічних платформ, використання космічної інфраструктури, обмін космічними даними, наземні тренування і підготовка експертів.

Німеччина та Україна планують також співпрацювати в реалізації проектів енергозбереження. Серед пріоритетних напрямків в енергетичній співпраці розглядалося використання біо-дизеля, етанолу і вітрової енергії.

Слід зазначити, що українсько-німецьке економічне співробітництво, як і інші форми співпраці, виходить на якісно новий рівень - рівень стратегічного партнерства. Економічні відносини між нашими країнами мають стати тим фактором, який посприяє піднесенню економіки України, її визнанню як рівноправного члена світового співтовариства.

Список використаних джерел

1. Спільна декларація про основи відносин між Україною і ФРН від 9 червня 1993 року// http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=276_012 (Переглянуто -27.11.08).

2. Артеменко О. Україна - Німеччина: можливості й шанси інвестиційної співпраці // http://wmv.dt.ua/2000/2675/43763/ (Переглянуто - 28.11.08).

3. Гайкен Е. На головних напрямах співробітництва // Політика і час. -1996.-№12-С 23.

4. Кравчук Л. Нова Україна у Новій Європі // Політика і час. - 1992. - № 2. - С 34.

5. Україна та Німеччина співпрацюватимуть у космічній сфері // http://www. ulro.ua/ukr/news/2008/04/21/82158.shtml (Переглянуто - 27.11.08).

 

Енергетичний проект «Одеса-Броди»: зовнішньополітичний вимір

Протягом останнього десятиліття енергетичний вимір зовнішньої політики України набуває дедалі більшого значення. Причинами цього є не тільки залежність нашої держави від імпорту енергоносіїв, але й також геополітичне розташування України і та роль, яку вона на сьогодні відіграє в європейській системі міжнародних відносин і на пострадянському просторі.

Територія України слугує важливим коридором для транспортування енергоносіїв з Росії, країн Центральної Азії та Близького Сходу до Європи. Це дає нашій державі додаткові можливості у досягненні енергетичної незалежності від сильних міжнародних акторів і зміцнення власних позицій на міжнародній арені, насамперед, в енергетичній сфері.

Одним з таких проектів, які здатні наблизити Україну до цієї мети є нафтопровід «Одеса - Броди».

Як відомо, потреба України в нафті та продуктах її переробки сьогодні становить 22 млн. тонн. Власний видобуток задовольняє потребу національної економіки лише на 20%. Решта сировини імпортується з Росії і Казахстану існуючою системою трубопроводів через територію Росії. При цьому, частка російської сировини в структурі імпорту нафти складає понад 95% або перевищує 70% від сукупного об'єму внутрішнього споживання. Така ситуація надмірної залежності України від російських енергоносіїв викликає загрозу економічного і політичного впливу на неї з боку російської сторони [1,С. 117].

Щоб позбутися небезпеки такого впливу, Україна на поч. 90-х років почала реалізовувати проект побудови нафтопроводу «Одеса-Броди» з метою постачання нафти з Каспійських родовищ в обхід території Росії. 19 серпня 2001р. було завершено п'ятирічне будівництво 674-кілометрового нафтопроводу з діаметром труби 1020 мм. 19 грудня 2001 року було відкрито морський нафтовий термінал (збудовано резервуарний парк загальним об'ємом 200 000 м³) «Південний». Морський нафтовий термінал «Південний», який розташований за 35 км на схід від міста Одеси, здатний приймати танкери об'ємом 100 тис. тонн з річним обсягом сирої нафти 9 млн. тонн.

Проект викликав неабиякий інтерес як з боку країн Центрально-Східної Європи, так і колишнього СРСР. Про це свідчило підписання на початку травня 2002 року в рамках Енергетичного саміту у Кракові спільного комюніке президентів України, Польщі, фузії, Азербайджану та Литви. В ньому сторони декларували, що «проект «Одеса-Броди» стане першим нафтопроводом, який з'єднає регіони Каспійського і Чорного морів із Балтикою» [2].

У 2003 році Постановою Кабінету Міністрів України було затверджено Угоду між Кабінетом Міністрів України й урядом Республіки Польща щодо використання потужностей системи транспортування вуглеводнів «Одеса-Броди» та її інтеграції з польськими потужностями. У комюніке також містився заклик до приватних компаній «приєднатися до спільного підприємства... з метою сприяння якнайшвидшому початку будівництва ділянки нафтопроводу між Бродами і Плоцьком» [2].

В українсько-польській угоді є кілька положень, які мають переконати потенційних інвесторів у тому, що цей проект беззастережно підтримує український уряд. Так, стаття 5 визначає підприємства, відповідальні за реалізацію проекту Одеса—Броди—Плоцьк. В Україні це ВАТ «Укртранснафта», у Польщі - підприємство з експлуатації нафтопроводів «Пщиязнь». Зауважимо, що ділянка Броди—Плоцьк мала будуватись відповідно до стандартів ЄС. А це важливо, оскільки Одеса-Броди мали намір інтегруватись в енергетичний сектор Європейського Союзу. Крім того, стаття 2 угоди передбачає, що «сторони (Київ і Варшава) сприятимуть, кожна на території своєї держави, реалізації проекту й докладуть усіх обгрунтованих та правових зусиль для гарантування безпеки проекту» [2]. Тому у 2003 році Укртранснафта разом із польською PERN ство­рили спільне підприємство «Сарматія» для добудови нафтопроводу «Одеса-Броди» до Плоцька.

Зауважимо, що даний проект розвивався не лише в рамках двосторонніх українсько-польських домовленостей, але й мав широку підтримку серед інших держав та міжнародних, зокрема, США, Європейського Союзу та Європейського банку реконструкції та розвитку. З метою комерціалізації проекту «Одеса-Броди» та його подальшого розвитку у відповідності до міжнародної практики компанії Halliburton Kellogg Brown&Root та Cambrige Energy Research Associates провели дослідження європейського ринку споживання та конкурентних варіантів транспортування легкої каспійської нафти на нафтопереробні заводи Європи. В рамках програми Європейського Союзу TASIS/INOGATE був проведений також технічний аудит об'єктів нафтотранспортної системи «Одеса-Броди» [2].

Проте вже на початку експлуатації нафтопровододу виникла проблема його наповнення, чим скористалась російська сторона: у середині 2004 року російсько-британська компанія «ТНК-ВР» погодилась надати необхідні об'єми нафти (тобто, 9 млн. тонн на рік - О.Ч.), щоправда, за умови реверсного режиму роботи трубопроводу. Як відомо, в реверсному режимі перекачувати таку кіль­кість нафти (лише 4 млн. тонн на рік.- О.Ч.) не було змоги. У такому реверсному режимі нафтопровід функціонував майже 4 роки, фактично будучи більш вигідним для російських енергопостачальників, ніж України.

Але 22 травня 2008 року Президент України підписав Указ «Про забезпечення роботи нафтопроводу «Одеса – Броди» за проектним напрямом», за яким експлуатація нафтопроводу повинна бути переведена в режим аверсу [3]. Це було зумовлено, насамперед, тим, що російський уряд прийняв рішення про будівництво Балтійської Трубопровідної системи - 2 (БТС-2), після завершення якого планується вивести з експлуатації нафтопровід «Дружбу», яким вже десятки років постачається нафта до країн Центрально-Східної Європи. Тому нафтопровід «Одеса – Броди» за таких умов може стати єдиним варіантом постачання нафти для Угорщини, Словаччини, Чехії.

Таким чином, перехід до реверсного режиму функціонування нафтопроводу «Одеса – Броди» показав значний поступ у досягненні відносної енергетичної самостійності України та зростання її ролі як європейського транзитера енергоносіїв.

Отже, енергетичний проект «Одеса-Броди» за певних умов міг би дозволити Україні реалізувати наступні цілі: зміцнити власну енергетичну безпеку й самостійність, вигідно використати своє положення транзитера енергоносіїв в процесі їх постачання з Каспію до країн Європи і тим самим заявити про свою роль як європейського гравця; забезпечити власні потреби в імпорті нафтопродуктів.

Список використаних джерел

1. Опімах Р. Енергетичний проект «Одеса-Броди»: стан і перспективи // Стратегічні пріоритети. - 2007.-№4(5).- С.117-125

2. Кравченко В. Одеса—Броди: в очікуванні інвестора // Дзеркало тижня.-2003.-№47(472).- Режим доступу: http://www.dt.ua/1000/1600/44369/

3. Указ Президента України № 474/2008 «Про забезпечення роботи нафтопроводу «Одеса - Броди» за проектним напрямом»- Режим доступу: http://www.president.gov.ua /documents/ 7902.html

 

Українсько-російські відносини у міжнародній пресі крізь призму грузинського конфлікту

Російсько-грузинське збройне протистояння в Південній Осетії у серпні 2008 р. отримало значний резонанс серед світової громадськості. Дії обох сторін конфлікту широко обговорювалися урядами країн, а також у рамках міжнародних організацій. Розгортання цього протистояння вплинуло не лише на російсько-грузинські стосунки, а й актуалізувало ряд невирішених проблем регіонального масштабу. Однією з них стало питання щодо майбутнього російсько-українських відносин. Оскільки на сьогодні у стосунках між Росією та Україною існує достатньо протиріч, виділити варто окремі тенденції, що окреслюються аналітиками багатьох відомих міжнародних видань.

Перш за все, звернемо увагу на статтю, розміщену на сторінках «Таймс» [2]. її автор аналізує причини виникнення конфлікту у Грузії. Серед них - політика Президента Грузії, дії Росії, зокрема політика колишнього Президента РФ, а нині її Прем'єр-Міністра - В. Путіна, а також діяльність Заходу. Щодо останнього, то тут особлива роль відводиться саміту НАТО у Бухаресті, на якому обговорювалася можливість приєднання Грузії та України до Альянсу. Хоча рішення було заблоковане європейськими державами, НАТО дало зобов'язання, що дві країни все ж приєднаються до організації, лише пізніше.

Саме такі дії Заходу офіційна Москва витлумачила як пряму загрозу її домінуванню у нових незалежних державах (ННД). Отже Росія дала зрозуміти, що робитиме все, аби перешкодити розширенню НАТО на її західних та південних кордонах. Конфлікт у Грузії, вважає автор статті, погіршує сучасний стан розвитку відносин між Росією та Заходом, а також загрожує Україні та Азербайджану [2]. Чимало аналітиків схиляються до думки, що саме питання розширення НАТО та можливість приєднання до альянсу України, заклало підгрунтя для агресивних дій Росії - своєрідної демонстрації нею сили.

На сторінках газети «Шпігель» читаємо цікаве інтерв'ю із В'ячеславом Ніконовим (доктор історичних наук, онук В.Молотова) [5]. Він стверджує, що приєднання України до НАТО спровокує дедалі жорсткіший російсько-український конфлікт, аніж попередній - російсько-грузинський. Приєднання до альянсу навіть може стати причиною розпаду України. В. Ніконов зазначає, що для Росії важливо, щоб Україна залишалася позаблоковою державою. Пояснюється це тим, що «Україна - життєво важливе питання для росіян, й у випадку приєднання України до НАТО, останній захист проти військової небезпеки зникне» [5]. Крім того, за словами В. Ніконова вступ України до НАТО припинить усі вектори співпраці між Росією та Заходом.

Наскільки важливою для Заходу є співпраця із Росією, читаємо на шпальтах «Вашингтон Пост». Автор розмірковує на тему стратегічного партнерства між Росією та США. У статті зазначається, що про обмін незалежності маленької, вільної та безпорадної держави, а йдеться насамперед про Грузію, на обіцянку потужної співпраці не може бути й мови. Вирішити цю дилему простіше тоді, коли обіцянка є лише ілюзією. Саме такий термін характеризує, на думку автора, партнерські стосунки Заходу із Росією.

Якщо брати до уваги той факт, що можливість приєднання України до Північноатлантичного альянсу широко обговорюється не лише на внутрішньодержавному, але й міжнародному рівні, поділяючи суспільну точку зору на позиції «за» і «проти», постає запитання - чи взагалі є реальним членство України у НАТО? Колишній Віце-Президент США Дік Чейні висловив глибоку впевненість у тому, що Україна приєднається до НАТО. Крім того, Віце-Президент запевнив, що США підтримують право України налагоджувати співпрацю «як у Європі, так і через усю Атлантику» [4]. Щодо російської позиції, слід зауважити, що вона є категоричною. У статті для «Нєзавісімої газети» Олексій Арбатов (політолог Московського Центру Карнегі) зазначає, що у РФ розуміють реальність приєднання України та Грузії до Альянсу. Це відбудеться лише тоді, додає Арбатов, - як території обох держав зазнають змін: Україна залишиться без Криму та Донецького басейну, а Грузія без Абхазії та Південної Осетії [1]. Із таким твердженням погоджуються й автори статті «Повідомлення з Москви», опублікованої на шпальтах «Файненшл Таймс» [3].

Стверджується, що Росія сама пише правила гри для себе. У найближчому майбутньому РФ здійснить спроби відновити свій контроль над державами колишнього СРСР. Грузія - це лише перший крок. Спроби розширення НАТО провокують Росію на нові жорсткі кроки. Тактика, яка була застосована у Грузії, може бути перенесена на Крим (Україна), північний Казахстан та балтійські держави. Видання акцентує увагу на тому, що М.Саакашвілі є ставленником Вашингтону, тому Росія намагається усунути його від влади. Що ж до Президента України - він також проводить прозахідну політику, тому йому варто зробити відповідні висновки, щодо східного сусіда - наголошує «Файненшл Таймс» [3]. Зважаючи на те, що зовсім скоро в Україні будуть проведені чергові президентські вибори, така настанова виглядає особливо актуальною. Цікаво також, що автори у своїй статті цитують Президента Грузії, який зазначає, що «підтримка Росією сепаратистів у його країні, перекинеться і на Крим» [3].

Часопис стверджує, що контроль над Кримом забезпечить Росії вплив у Кавказькому і Чорноморському регіонах. Натомість, згадана газета «Шпігель» наголошує на тому, що побоювання щодо відкритого конфлікту з Україною, особливо щодо Криму та російського військово-морського флоту в Севастополі, слід сприймати дуже серйозно. На перший погляд, загроза російської інтервенції сьогодні видається нереальною, адже це була б відкрита агресія, яку неможливо виправдати перед міжнародною спільнотою. Але пояснення навіть таким агресивним діям можна знайти. Наприклад, дії Росії у Грузії трактуються російською стороною як самозахист. Президент Росії Д. Медведев порівнює атаки російської території грузинською стороною, що власне і спровокували конфлікт, із терористичною атакою на США 11 вересня 2001 року.

Людство отримало кілька уроків після вересневої трагедії та інших трагічних подій. «Я б хотів, щоб людство винесло урок із цих подій також», - зазначив Президент [2]. Очевидно, що РФ повністю готова захищати свою територію та свої інтереси. Крім того, глава російської держави стверджує, що «ключовим завданням для Росії є захист життя та гідності російських громадян, не зважаючи на те, де вони знаходяться. Це наша основна мета» [2]. На думку автора статті, в першу чергу це стосується України та країн Балтії. Тому у контексті окресленої проблеми виникає запитання: чи чекаю Україну в Європі, якщо, судячи із матеріалів авторитетних закордонних видань, в уяві пересічного європейця формується образ України, як проблемної держави, що виступає каменем спотикання у стосунках між Росією та Заходом. З іншого боку, можливо, Україна - це шанс для євроатлантичної спільноти довести Росії свої вплив, непохитність та могутність. На жаль, Україна виступає у такій ситуації швидше об'єктом міжнародних відносин, а не активним гравцем. Доводиться констатувати той факт, що Україна знову опинилася у центрі уваги міжнародної громадськості, через кризові прояви на пострадянському просторі. Крим залишається проблемним питанням України. Якщо про це уже говорить світ, то слід зробити усе можливе, щоб півострів став козирем у руках України, а не Росії. Шлях до досягнення цієї мети - продумана та виважена внутрішня і зовнішня політика. Тільки тоді шпальти міжнародних видань зарясніють заголовками, які буде приємно читати кожному українцю.

Список використаних джерел

1. Otto Luchterhandt Ex-Soviet States Fear Russian Aggression // http.7/www. spiegel.de/international/world/0,1518,575238,00.html [переглянуто 04.11.2008]

2. Richard Beeston Dmitry Medvedev says Georgia attack is "Russia's 9/11" // http://www.timesonline.co.uk/tol/news/world/europe/article4742704.ece [перегляну­то 01.11.2008]

3. Robert Anderson, Charles Clover and Roman Olearchyk The message from Moscow http://www.ft.eom/cms/s/0/3c652dla-68cf-lldd-a4e5-0000779fdl8c. html?nclick_check=l [переглянуто 08.11.2008]

4. Steven Lee Myers Cheney pledges support for Ukraine // http://www.nytimes.com/2008/09/06/world/06cheney.html[переглянуто 04.11.2008]

5. Uwe Klussmann und Matthias Schepp Russias's strategy // http://www.spiegel.de/international/world/0,1518_>584631,00.html [переглянуто 04.11.2008]