Тези Розвиток української зовнішньої політики впродовж 1917-1991 рр.

« Назад

Зовнішня політика та дипломатія періоду Директорії

Двадцяте століття в історії української державності було драматично бурхливим: тричі за століття Україна намагалась відродити своє державницьке буття, тричі вона піднімалась із колін. Та не в останню чергу під тиском сусідніх держав - знесилено падала. Говорячи про цей період нашої історії, не можна не згадати про діяльність уряду Директорії, котрий був сформований в Києві 14 листопада 1918р. членами Українського національного Союзу. Очолив уряд - В. Винниченко.

З огляду зовнішньої політики та дипломатії, Директорія УНР, можливо, опинилася в іще важчому становищі, ніж Центральна Рада та Гетьманат. Це був період, коли пік визвольних змагань уже минув, коли тиск на Україну з боку більшовицької Росії ставав дедалі сильнішим. Що ж стосується західних країн, то вони практично не надавали допомоги українській справі, оскільки в їхній політиці місця для незалежної, суверенної Української держави просто не було. В такій ситуації і мали діяти дипломати Директорії.

Провідними напрямами зовнішньої політики та дипломатії Директорії УНР були взаємини з радянською Росією, Польщею, участь у процесі повоєнного мирного врегулювання. Долаючи труднощі, уряд докладав чимало зусиль для розширення зовнішньополітичної присутності України за кордоном. Збагатилася номенклатура тилів закордонних установ: посольства, надзвичайні дипломатичні місії, військово-дипломатичні місії, місії з репатріації, делегації до міжнародних форумів та організацій. Зберігалися й призначені гетьманом посольства.

Серед тимчасових дипустанов УНР слід згадати делегацію на Паризьку ширму конференцію* делегації на переговори з Польщею, місії до Ліги Націй тощо.3 ініціативи уряду проводилися наради з головами українських дипломатичних місій (Карлсбад, 1919 р., Відень, 1920 р.). Важливою складовою зовнішньополітичної діяльності Директорії УНР було інформування міжнародної спільноти про українську справу, її зміст, проблеми та перспективи.

Одним із серйозних недоліків діяльності Директорії у сфері міжнародних відносин було те, що вона надмірно ідеологізувалася, міжпартійні незгоди й суперечки переносилися терен, а належність до тієї чи іншої партії ставала чи ненайголовнішим критерієм добору кадрів. Керівниками зовнішньополітичного відомства УНР були доби Директорії були В. Чехівський, К. Мацієвич. Щ. А. Лівацький.

Новий президент Директорії і «головнокомандуючий Української армії С. Петлюра намагався здобути визнання та військову підтримку УНР з боку командування французьких інтервентів на півдні України.

Делегація Директорії на переговорах в Одесі запропонувала віддати під контроль Франції на 5 років фінанси, залізниці, економіку і навіть внутрішню політику України. Натомість французьке командування гарантувало політичну підтримку і військово-технічну допомогу Директорії в її боротьбі з Червоною армією.

Наприкінці березня 1919 року був готовий варіант угоди, хоч це і викликало невдоволення уряду Англії, який намагався перешкодити посиленню позицій Франції в Україні. Та успішний наступ Червоної армії проти військ Директорії перекреслив домовленість Петлюри з командуванням французького експедиційного корпусу в Одесі, і наприкінці березня - на початку квітня війська почали терміново евакуюватися з Одеси.

7 жовтня 1919 року Директорія звернулася з нотою Антанти та державам всього світу, в якій протестувала проти дій генерала Денікіна, вимагала змусити його залишити Україну прохала визнати УНР і надати їй військову допомогу. Але країни Антанти навіть не відповідали С. Петлюрі. Секретар міністерства закордонних справ Англії Дж. Григорі доповідав уряду: «Ми ніколи немали ніяких справ з Україною і не бачимо причини, з якої розпочати тепер».

Дж. Григорі, який підтримував зв'язки з дипломатами і підприємцями України, все ж радив своєму уряду «не звертати увага на ноту Директорії».

Ще в травні 1919 року в Лондон прибула дипломатична місія Ди ректорії в складі 11 осіб на чолі з М. Страховським, яка намагалася вста­новити контакти з представниками англійського уряду, провести переговори про визнання УНР. На початку 1920 року до Лондона з листом

новий голова української місії А. Марголін, який звернувся з листом до Керзона, зустрічався з його заступником Холдінгом, тощо. Та даремно директорією міністерство закордонних справ Англії після підписання Директорією Союзного договору з Польщею (21 квітня 1920 р), відразу припинили стосунки з УНР. Велику угоду підписали міністри закордонних справ: від України - А Левицький, а від Польщі - Я. Домськии. В історію вона ввійшла під назвою - Варшавський Договір.

Польський уряд визнавав право України на незалежне існування на території, межі якої будуть визначенні угодами УНР з її сусідами. Польща визнавала Директорію та головного отамана - С. Петлюру найвищою владою УНР, а Директорія погодилася на відновленні Польщі 1772 року. Це передбачало передання Польщі Східної, Західної Волині, Холмщини з Підляшшям і Полісся – території з населенням майже 10 млн. осіб, переважно українців.

Згідно з цієї конвенцією польські та українські війська мали брати участь у спільному наступі проти радянських військ під керівництвом польського головного командування. Польща обіцяла озброїти і спорядити 3 дивізії УНР, а Директорія зобов'язувалася забезпечити постачання польських військ під час їхнього перебування на Україні.

25 квітня 1920 року польські війська з 20 тисячним військом УНР вступили на територію України, зайняту більшовицькими військами.

Війська Польщі та УНР спочатку успішно просувались по Украї­ні, 6 травня 1920 року вони звільнили від червоної армії Київ. Черво армія перейшла в наступ. Невдовзі бойові дії велися вже на терито Польщі. Обидві сторони були знесиленні.

25 вересня 1920 року російський уряд закликав Польщу до припинення воєнних дій з чим гоні погодилась, і 12 жовтня 1920 року в Ризі представники РРФСР і УС підписали з Польщею договір про перемир'я. Голова дипломатичної місії УНР А. Левицький намагався домовитись із НК ЗС РРФСР про спільну участь у переговорів з Польщею. Г. Чичерін відповів, що в Україні існує тільки уряд УРСР , представники якого входять до складу спільної радянської делегації.

До Риги приїжджав делегат УНР С. Шелухін для участі в переговорах, але його до них не допустили.

Місія УНР у Будапешті перебувала там з 1918 по 1924 роки та її члени перетворилися є емігрантів. Те ж саме сталося у Варшаві, Лондоні, Парижі тощо. Загалом, за Директорії Україна мала за кордоном 11 повноцінних посольств 1-го розряду - Німеччина, Австрія, Угорщина, Туреччина, Болгарія; другого розряду - Румунія, Чехословаччина, Естонія, Латвія, Фінляндія, Грузія (з Азербайджаном, Кубанню, Північним Кавказом), а також у Великої Британії, США, Італії, Греції, Бельгії (і Голландії), Данії, Ватикані. Розбудовано мережу консульств у таких державах: на Дону, бані, в Грузії, Румунії, Німеччині, Швейцарії, Швеції. На території Росії понад тридцять консульств та консульських агентств. І хоч період Директорії був коротким і драматичним, проте він залишив великий слід у історії дипломатії України, незважаючи на різні оцінки науковців.

Список використаних джерел

1. Шевченко І. Балюн О. Дипломатія доби Директорії УНР та її роки // Політика і час. - 1998. - №7,8.

2. Україна в міжнародних відносинах XX століття. - Львів,1997.

3. Цвєтков Г. Міжнародні відносини й зовнішня політика в 1917-1945 рр. - К., 1997.

4. Гончар Б., Городня Н.Д. Відносини між Францією та УНР (грудень 1918 - квітень 1919 рр.) // Український історичний журнал. 2000.

5. Табачник Д. Історія української дипломатії в особах. - К., 2004.

6. Марущак М. Історія дипломати XX століття – м. Львів, 2003. - 304 с.

 

Дипломатія Української держави гетьмана П. Скоропадського

Із створенням ЦР були накресленні якісно нові перспективи розвитку Української держави. Саме в цей час розпочинається актив робіт над створенням мережі дипломатично-консульських установ, діяльність яких регулювалася державними законами та нормативними документами Генерального секретарства міжнародних справ (Міністерства закордонних справ); формуванням відповідної правової бази дипломатичної діяльності (навесні 1918 року співробітниками українського МЗС було підготовлено проект закону «Про закордонні устано­ви УНР»); підготовкою дипломатичних кадрів.

Проте вже 29 квітня 1918 р., коли було створено Конституцію УНР, обрано Президента, відбувся державний переворот. До влади прийшов гетьман Павло Скоропадський, виникло державне утворення - гетьманат «Українська держава».

Новостворений уряд продовжив розбудову національної зовніш­ньополітичної служби. Зовнішньо-політична доктрина включала в себе такі положення:

1) налагодження дружніх добросусідських відносин з країнами Четверного союзу;

2) встановлення дружніх відносин з нейтральними державами;

3).вирішення спірних територіальних проблем із сусіднім країнами [4].

Український уряд П. Скоропадського, що фактично прийшов до влади за протекторату Німеччини, таким чином вже визначив свої домінуючі позиції у зовнішній політиці. Найвищі посадові особи Української держави двічі відвідали Німеччину - це були перші офіційні візити міжнародного значення керівників незалежної України у XX а На переговорах 4-18 вересня 1918 П. Скоропадський домовився про визнання Криму автономною частиною Української держави, а також повернув частину Чорноморського флоту, який після Бресту отримала Росія. Ситуація в середині Четверного союзу була неоднозначною: Австро-Угорщина не хотіла ратифікувати Брестський мирний договір, хоча Німеччина це зробила ще 24 липня 1918р., 15 липня-Болгарія, 2 серпня - Туреччина.

Щодо Росії,12 Червня 1918- була підписана угода, за якою вона визнала незалежність Української держави, але це не було зближення, а результатом нав'язаних умов Брестського миру. Надзвичайно важливим

було питання кордонів. Тут делегації не дійшли консенсусу, переговори зайшли у глухий кут, а російські представники виїхали до Москви.

Для приєднання усіх земель, що історично належали Україні, геть­ман вдавався і до такого засобу ведення зовнішньої політики, як «мит­на війна», стосовно Румунії та Криму. [5]

У жовтні 1918 р., коли поразка Німеччина була очевидною, почали здійснюватися кроки до зближення з Антантою. І вже в листопаді П. Скоропадський змінив зовнішньополітичний курс, підтримав позицію Англії та Франції про «відновлення великої Росії». Прийшов проросійський уряд, міністром закордонних справ став Т. Афанасьєв. Проте, Антанта погодилася надати військову допомогу гетьману лише у другій половині листопада, а 14 грудня 1918 р. внаслідок повстання Директорії П. Скоропадський був змушений зректися влади.

Вагомий внесок у розвиток української зовнішньополітичної служби цього періоду здійснив Міністр закордонних справ Дмитро Дорошенко, який став наступником Миколи Василенка. Саме Д. Дорошенко досяг важливих дипломатичних результатів, створив ефективну структуру українського МЗС і розвинув законодавчу базу зовнішньополітичної діяльності. У червні 1918 року було прийнято «Закон про посольства і місії Української Держави», в липні цього ж року - «Закон про українську консульську службу». За період Гетьманського уряду розпочали діяльність перші вітчизняні Консульські курси - навчаль­ний заклад, що був покликаний забезпечити державу дипломатичними і консульськими фахівцями.

Загалом дипломатія Української держави П. Скоропадського була активною, із своїми цілями, стратегією, спрямована на створення суверенної, незалежної України та відновлення її етнічних та історичних кордонів. Великим здобутком гетьманату була акредитація у Києві 11 дипломатичних місій: з Німеччини, Австро-Угорщини, Туреччини, Фінляндії, Болгарії, Дону, Польщі, Кубані, Азербайджану, Грузії та Румунії У всіх цих країнах, окрім Азербайджану, розпочали свою діяль­ність й українські представництва.

Список використаних джерел

1. Галенко О.І., Камінський Є.С., Кірсенко М.В. та ін. Нариси з історії дипломатії України. - К.: Видавничий дім «Альтернативи», 2001. - С. 327-340.

2. Кучик О.С. Союзницька інтервенція на Україні (1918-1919). - Львів: Львівський національний університет ім. Івана франка. 1999. – С. 6-11.

3. Політична історія України: Посібники для студентів вищих навчальних закладів / За ред. В.І. Танцюри – К.: Видавничий дім «Академія», 2001. - С.225-229.

4. Україна: від самостійності до соборності (22 січня 1918 - 22 січня 1919 років) / Збірник: К.: ІПіЕНД, 2004. - С. 165-182.

5. Україна у міжнародних відносинах ХХ століття: Навч. посіб. / За ред. проф. Малика Я.Й. - Львів: Світ, 2004. - С. 50-61.

 

Вступ України в ООН

Уже в ході війни учасники антигітлерівської коаліції повернулися до ідеї створення міжнародного органу, що відігравав би роль своєрідного модератора у повоєнному світі Радянське керівництво на міжсоюзницькій конференції в Лондоні закликало країни Заходу визначити шляхи і засоби для організації міжнародних відносин та післявоєнного устрою світу з .метою позбавлення наших народів і наших майбутніх поколінь від несумісного з людською культурою злочинного, кривавого нацизму. І натомість США прагнули створити організацію, що була б своєрідною наддержавою з реальними важелями впливу на прояви агресії та експансії. І ще у серпні 1941 р. Ф. Рузвельт запропонував, щоб США і Об'єднане Королівство Великобританії (згодом було вирішено долу­чити до них ще й СРСР і Китай) перебрали на себе роль всесвітнього поліцейського, який повинен був забезпечити стабілізацію у світі, здійснити примусове роззброєння малих та середніх держав, створивши, таким чином, ґрунт для заснування міжнародної організації.

У середині 1942 р. доктрина американського президента набрала остаточних обрисів. Серед невідкладних завдань вона передбачала, зокрема, реформування колоніальних імперій. І хоча СРСР це безпосередньо не стосувалось, у Москві вирішили вжити превентивних заходів. Зокрема, Й. Сталін поспішив провести конституційну реформу – 1 лютого 1944 р. Верховна Рада СРСР прийняла закон про надання союзним республікам повноважень у галузі зовнішніх зносин, відповідно

До якого НКЗС СРСР трансформувався із загальносоюзного у союзно-республіканський орган із внесення відповідних змін до Конституції 1936 р. У березні того ж року Рада УРСР прийняла постанову про відокремлення зовнішньополітичного відомства республіки, НКЗС очолив Д. Мануїльський.

Офіційна Москва прагнула до організації, яка не могла б реально зашкодити радянізації Європи, а Захід - зміцнити свій вплив і завадити планам Сталіна. У якості важеля ,що приніс би бажаний результат, обрав ідею про повне представництво усіх радянських республік ООН [1, с. 83].

На конференції представників трьох великих держав у Думбартон - Оксі сталінські посланці вперше офіційно поставили питання про вступ до організації радянських республік. Це зустріло опір з боку Великої Британії. Наступна спроба домогтися свого була зроблена на Ялтинській конференції. Мова йшла про участь в організації хоча 6 трьох республік, як членів-засновників (Україна ,Білорусія, Литва). Для Рузвельта питання про членство України в ООН не було принципово важливим, його цікавило, щоб в майбутній організації Сталін не мав перед США жодної переваги. В Криму лідери держав досягли компромісу, було вирішено рекомендувати Україну і Білорусію, як первинних членів організації на наступній конференції [2, с. 6]. Нарешті, 25 квітня 1945 р. українська делегація взяла участь у засіданні з нагоди відкриття конференції Об'єднаних Націй у Сан-Франциско. 26 червня Україною було підписано Статут ООН, ратифікований 24 жовтня 1945 р. [1, с. 10].

Я вважаю, що однією з причин включення УРСР в ООН було прагнення створити видимість турботи Сталіна про Україну, у зв'язку з негативним світовим резонансом після геноциду на Західній Україні, акцій проти мирного населення і боротьби проти УПА.

Звісно, надалі українські представники дублювали голосування представників СРСР. Не зважаючи на, до певної міри, формальне членство України в ООН, це дозволило ш набути значного дипломатичного Досвіду.

Список використаних джерел

1. Полянський П. Вступ України в ООН // Нова політика. - №4. - 1997. - С. 7-11.

2. Сайт Міністерства закордонних справ України www.mfa.gov.ua

 

Всеволод Голубович - визначна лопать української дипломатії

Історія сучасної української дипломатії веде початок з часу утво­рення Української Народної Республіки. Перший етап дипломатичної діяльності уряду УНР тривав від моменту створення Української Центральної Ради до середини листопада 1917, другий розпочинається з листопада .1917 р., коли було проголошено III Універсал Української Центральної Ради і третій період - від цього часу і до кінця існування УНР на українських землях. Після прийняття IV Універсалу 22 січня 1918 р., котрий проголосив державну самостійність Української Народ­ної Республіки, українська держава завершила свій рух до незалежнос­ті. Виконавчі структури Української Центральної Ради перетворено на повноцінний уряд, який зберіг на початку назву Генеральний Секрета­ріат. Серед них чільне місце зайняло зовнішньополітичне відомство -Генеральне секретарство міжнародних справ.

Українська дипломатія починалася практично з нуля: за короткий термін вдалося закласти підвалини зовнішньої політики, розпочати активну діяльність зі створення українських посольств за кордоном, розпочати прийом у себе посольств різних країн, в чому велика заслуга Всеволода Голубовича.

Всеволод Голубович - міністр закордонних справ з ЗО січня по З березня 1918р. Саме дипломатичною діяльністю Голубовича були закладені основи визнання сучасної незалежної України на міжнародному рівні, підпорядкування їй Чорноморського флоту, підписання дипломатичних договорів з рядом держав.

Перші дипломатичні представники іноземних держав прибули до Києва у грудні 1917: з Великої Британії, Франції, Румунії. Після підписання Берестейського договору 1918 р. до Києва прибули посли інших країн: з Німеччини, Австро-Угорщини, Болгарії, Туреччини, Фінляндії, Польщі, Азербайджан українську делегацію на мирних переговорах у Брест-Литовському з у, Грузії, Кубані. З 28.12.1917 по 15.01.1918 Голубович очолював представників Німеччини, Австро-Угорщини, Болгарії й Туреччини. Саме він вручив цим представникам ноту Генерального секретаріату УНР із заявою про незалежність Україні від Росії в міжнародних справах. Їдучи до Брест-Литовського, Голубович основними своїми завданнями вважав: заключення миру, щоб по можливості уникнути неминучої окупації німцями та австрійцями України; забезпечити відновлення і налагодження транспорту; сприяти відновленню фабрично-заводського виробництва і забезпеченню української армії усім необхідним для боротьби з будь-яким ворогом України.

Після окупації території УНР російськими військами переїхав до Кам'янця-Подільського, де вів активну політичну діяльність, створивши опозиційний Директорій «Комітет охорони республіки». Проводив постійні наради з С Петлюрою. 31 травня 1919 р. за особистим розпорядженням С. Петлюри В. Голубовича призначають головою української місії, яка мала виїхати до Італії для встановлення торговельно-економічних зв'язків і проведення закупівлі матеріалів, зокрема, воєнного характеру. Однак через неможливість вчасно вирішити питання про подолання кордонів і ця поїздка не відбулася.

З встановленням радянської влади проти нього порушують кримінальні справи. Спочатку у серпні 1920 р. за звинуваченням в організації петлюрівської армії. Надзвичайний трибунал УСРР, засудив В. Голубовича до 5 років примусової праці у таборах. Але вже наприкінці цього ж року його звільнили за амністією ВУЦВК, але вже у березні 1931р. Голубовича знову заарештовано у справі «Українського національного центру», який нібито ставив за мету ліквідацію радянської влади. 16 травня 1939р помер у Ярославській тюрмі.

За своє життя Всеволод Голубович зробив усе, щоб досягти міжнародного визнання УНР провідними країнами світу як незалежної Держави: численні договора, зустрічі, візити -все це сприяло розвитку української державності, і заклало фундамент для розвитку і визнання української дипломатичної служби в часи незалежної України,

Список використаних джерел

1. Сербін С. Привид Голубовича витає в Україні.

2. Верстюк В., Осташко Т. Діячі Української Центральної Ради: Бібліогр. довід. / В. Верстюк, Т. Осташко. - Київ, 1998. - С. 32-43.

3. Солдатенко В. Ф. Українська революція: істор. нарис: Монографія / В. Ф. Солдатенко. - К.: Либідь, 1999. - С. 3-4, 908.

 

Дмитро Дорошенко - відомий громадсько-політичний культурний діяч

Дмитро Іванович Дорошенко - видатний громадсько-політичний культурний діяч, зробив великий внесок у розбудову МЗС Української Держави. Народився Дмитро Іванович 1882 р. у місті Вільно (тепер м. Вільнюс - Литовська Республіка). Він походив з славетного козацького роду, що дав Україні у XVII ст. двох гетьманів - Михайла та Петра Дорошенків. 20 травня 1918 р. Д. Дорошенко приступив до виконання обов'язків керуючого Міністерством закордонних справ. Ним був сформований штат міністерства, відряджені дипломатичні місії до Німеччини, Австро-Угорщини, Швейцарії, Болгарії, Туреччини, Фінляндії, Швеції, Румунії, Англії, Франції, Польщі, Грузії, на Дон. Новопризначеному міністру закордонних справ довелося з самого початку своєї діяльності провести докорінну реорганізацію зовнішньополітичного відомства, створити нову, дієздатну структуру та здійснити додатковий набір професійного апарату. За короткий термін, майже за 2 місяці, йому вдалося досягти значних yспіхів у розбудові дипломатичної служби. Особливо позитивним у кадровій політиці було те, що він керувався передусім професійними якостями дипломатів, а не власними ідеологічними вподобаннями. Головною метою зовнішньої політики Д. Дорошенко, вважав, на той час, визволення з-під опіки союзників, німців та австроугорців, а поки що - використовувати їх вплив і дружну допомогу для об'єднання всієї української території. Цього можна було досягнути, як писав він, «лише після зміцнення внутрішньої організації держави та формування збройних сил» [2, с. 341-343]. Своїм першочерговим завданням Д. Дорошенко вважав укладення миру з Радянською Росією. Офіційні переговори з російською делегацією відкрилися 23 травня 1918 р. У своїх споминах Дмитро Іванович назвав це «фактом великої історичної уваги: уперше після 250 років підлеглості й неволі Україна ставала з Росією як рівний з рівним, до переговорів...» [5, с. 228-229].

Завдяки наполегливій праці Д. Дорошенка було встановлено партнерські відносини економічного та політичного характеру з усіма державними об'єднаннями на теренах колишньої Російської імперії, а також налагоджено співпрацю дипломатичних представництв за кордоном. Зокрема з країнами Антанти. Крім політичної діяльності Д. Дорошенко активно працював у напрямку розвитку української преси. Він був секретарем редакції журналів «Украинский Вестник» та «Україна», редактором часопису «Дніпрові хвилі», входив у редколегію відомої громадсько-політичної газети «Рада». Варто зазначити, що, Д. Дорошенко був першим міністром закордонних справ у вітчизняній історії, який розумів важливу роль зовнішньополітичної пропаганди, зокрема роботу з зарубіжними засобами масової інформації, й багато зробив для налагодження практичної роботи у цій сфері. 22 жовтня 1918 р. Д. Дорошенко виїхав з дипломатичною місією до Берліна. Тут він мав домовитися з німецьким урядом про затримку німецьких військ на Україні до остаточного формування національної армії та про оборону Південної Холмщини, що звільнялася від австрійської влади. Міністр прибув до Берліна у період назрівання кризи став свідком революції в Німеччині. Деякі дипломати з посольства Української Держави в Німеччині доповіли в Київ, що Д. Дорошенко на приватному обіді з німецькими по­літичними діячами ніби висловлювався в антиросійському дусі. Через скандал, що спалахнув з цього приводу, 14 листопада 1918 року указом гетьмана Д. Дорошенко був відправлений у відставку, звинувачений у «зраді» та відкликаний у принизливий спосіб до Києва новим міністром закордонних справ Афанасьєвим. Після зречення гетьманату встановлення влади Директорії Дмитро Іванович вирішив все ж таки повернутися у Київ, скласти звіт, зайнятися своїми звичайними справами. Нова влада у Києві ставилась до «гетьманців» украй вороже.

Д. Дорошенка прийняв новий прем'єр міністр закордонних справ Володимир Чехівський. Він, як згадував Дорошенко, «сидів за моїм колишнім столом, робив нотатки на великому блокноті, який раніше уживався мною й був наполовину заповнений моїми записами...»[4, с. 54-56]. З поваленням гетьманату Д. Дорошенко перейшов до наукової та літературної діяльності. Він став професором кафедри історії Кардового університету та Українського вільного університету (у Відні, Празі, Мюнхені), в 1926-1936 pp. працював директором Українського наукового інституту в Берліні, в 1936-1939 pp. - професором кафедри історії церкви православного богословського факультету Варшавського університету, професором колегії Св. Андрія у Вінніпегу. Також Д. Дорошенко викладав історію України в 1921-1951 pp. у багатьох європейських університетах. У 1945-1951 pp. він - віце-президент Української Вільної Академії мистецтв наук у Мюнхені.

За кордоном Д. Дорошенко написав близько 1000 наукових праць з української історії", й основна серед них, безперечно, фундаментальна «Історія України». Велику цінність мають мемуари «Мої спомини про давно минуле. 1901 - 1914» та «Мої спомини про недавнє минуле. 1914-1920». Д. Дорошенко був пре­красним популяризатором. Він сам вважав себе скоріше популяризато­ром, ніж академічним ученим. «Поки я не сиджу коло архівів, - писав він В. Липинському 24 грудня 1927 p., - доти з мене історик хіба в лапках... Оце моє фальшиве становище «Історика», щоб Ви знали, - це моя болюча рана, на яку я не можу вжити ліків, хоч знаю, як це ліки...» [1, с. 48-49]. «Не з моєї вини так сталося, - писав Дорошенко О. Оглоблину у червні 1942 p., - аж до само еміграції я більше присвячував часу праці діяльності громадській політичній, ніж науці, в якій через те був скоріше аматором. Опинившись же на чужині, я був відрізаний від джерел, від архівів знов же мусив зайнятись науково-педагогічною працею та й тією самою політикою... Отже, залишилося працювати хіба над історіографією та популяризацією» [3, с. 24-25].

Отже, період, коли Д. Дорошенко керував МЗС Української Держави, можна сміливо визнати цілою епохою в розвитку вітчизняної дипломатії. Саме за Д. Дорошенка була створена ефективна українська дипломатична служба, спроможна виконувати всі поставлені перед нею, державним керівництвом, завдання. Особливо важливим є те, що досвід гетьманського міністра закордонних справ має не тільки суто історичне значення. Через багато років він показує, що навіть за несприятливих зовнішньополітичних умов наполеглива професійна робота дає позитивний результат.

Список використаних джерел

1. Антонович М. В. Липинський Д. Дорошенко // Укр. історик. 3-4, 1982. - С. 48-49.

2. Дорошенко Д. Вспомини про недавнє минуле (1914-1920), - Мюнхен, Ч. З, 1969. – 408 с.

3. З листів Дмитра Дорошенка до О. П. Оглоблина // Укр. історик. - 1966. - № 1-2. - С. 24-25.

4. Науковий щорічник Україна дипломатична. Випуск І, - Київ.:, 2000. – 80 с.

5. Табачник Д. Історія української дипломатії в особах. Навч. посібник. - Київ.: «Либідь», 2004. – 344 с.

 

Дипломатичні взаємини Української Центральної Ради й Української держави Павла Скоропадського з країнами Четверного союзу

На початку XX ст. українська дипломатія пройшла шлях, у звичайних умовах розрахований на десятиріччя. Яскравим прикладом чого є дипломатія Української держави Павла Скоропадського. Зокрема, неоднозначними виявилися дипломатичні відносини Української держави і країнами Четвертного союзу (Болгарією, Туреччиною, Німеччиною, Австро-Угорщиною). Вони різнилися від задовільних і без проблемних з Болгарією та Туреччиною, дещо конфліктних, але в цілому доброзичливих і Німеччиною, до вельми напружених з Австро-Угорщиною. Першочергова увага приділялась взаєминам з Німеччиною та Австро-Угорщиною.

Розпад царської Росії прискорив кристалізацію німецької політи­ки щодо України. Всупереч зв'язкам з українським рухом у попередні роки, Німеччина й Австро-Угорщина досить стримано поставилися до утворення Центральної Ради та її діяльності аж до пізньої осені 1917 р. Влітку й восени 1917 р. головним завданням для країн Четвертного союзу було допомогти виходу Росії з війни й закриття Східного фронту, щоб зосередити всі сили на Заході. З позиції Берліна, підтримка українського руху могла зашкодити переговорному процесу з Росією. Для Австро-Угорщини політика щодо Центральної Ради була також питанням збереження власної цілісності. Адже усамостійнення Великої України могло стати небажаним сигналом для західних українців, які перебували під суверенітетом Австро-Угорської монархії. Тільки розпочавши переговори з російським радянським урядом і зіткнувшись із труднощами в переговорному процесі, Центральні держави звернули увагу на вартість українського чинника, який ставав важливим козирем у відносинах з Петроградом, Як наслідок, на відміну від країн Антанти, Німеччина та її союзники прихильно відреагували на ноту Центральної Ради від 11 (24) грудня 1917р. й у відповідь вислали теле­граму, в якій попередили про свою згоду бачити представників УНРна мирних переговорах у Бресті.

Переговори про сепаратний мир між радянською Росією та Німеччиною з її союзниками розпочалися в Бресті 9 (22) грудня 1917р. Голова більшовицької делегації Л. Троїцький одразу заявив, що його делегація представляє всі народи колишньої Росії. У відповідь Центральна Рада виступила з нотою протесту, наголосивши, що тільки: вона уповноваже­на захищати інтереси українського народу. Держави Четверного союзу відреагували негайно, запросивши представників Центральної Ради до участі в переговорах. 6 січня 1918 р. делегація Центральної Ради на чолі з В. Голубовичем (окрім Голубовича, до її складу ввійшли М. Левицький, М. Любинський, М. Полоз, О. Севрюк та ін.) приєдналися до пе­реговорів у Бресті. Згідно з інструкціями, отриманими від М. Грушевського, українська делегація домагалася визнання УНР і приєднання до неї Холмщини й Підляшшя, а також Східної Галичини, Буковини та Закарпаття. На останнє категорично не погоджувалася Австро-Угорщина.

Тоді українська делегація почала наполягати на територіальному роз­межуванні в Галичині й наданні автономії («коронного краю») україн­ським землям у складі Австро-Угорщини. Зацікавлена в торговельно-економічній співпраці з Україною та закритті Східного фронту, а також відчуваючи тиск Німеччини, Австро-Угорщина була змушена йти на поступки. Німеччина та її союзники також висловили готовність визнати УНР у разі, якщо остання проголосить свою незалежність. Розуміючи, що переговорний процес розвивається невигідно для радянської Росії, 18 січня 1918 р. Троцькийзапропонував перервати переговори на 10 днів і терміново виїхав до Петрограда. Водночас радянські війська пришвидшили вторгнення в Україну.

У критичній ситуації, коли більшовицькі війська вже стояли на підступах до Києва, Центральна Рада наважилися на повний розрив з Росією. Зрештою, на засіданні в ніч на 25 січня 1918 р. Центральна Рада ухвалила свій IV-й Універсал, за яким УНР проголошувалася незалежною й суверенною республікою. Центральна Рада декларувала своє бажання «жити у злагоді й приязні» з усіма сусідніми державами.

Брестський мирний договір складався з 10 статей. Він визнавав незалежність УНР і визначав її кордони. Сторони відмовлялися від взаємних претензій і контрибуч дій. Делегації УНР і Австро-Угорщини також дійшли згоди й підписали таємний додаток про поділ Галичини та об'єднання українських частин Галичини й Буковини в єдиний коронний край до 20 липня 1918 р. Окрім політичного договору, 18 лютого між УНР і Центральними державами було укладено військову конвен­цію, яка підвела правову базу під вступ німецької армії на територію України. Країни Четверного союзу обіцяли Україні збройну допомогу проти більшовиків та позику в 1 млрд. крб. в обмін на постачання до 1 липня 1918р. 1млн. тон зерна та інших сільськогосподарських продуктів. 18 лютого розпочався наступ німецьких військ, а 2 березня вони ввійшли до Києва. Разом з ними повернулася до столиці Центральна Рада. Водночас Київ залишили всі представники країн Антанти й США. До кінця лютого німецькі та австро-угорські війська захопили майже всю Україну. 17 березня Мала Рада ратифікувала Брестський мирний договір.

В українській історичній літературі ще й досі дискутується питання щодо доцільності укладення Центральною Радою сепаратного миру з країнами Четверного союзу. Висловлюються прямо протилежні погляди. Одні оцінюють укладений мир як «найкращий вихід із поганої ситуації» або навіть як «велике дипломатичне досягнення Центральної Ради». Підставою для таких оцінок став той факт, що за Брестським миром країни Четверного союзу визнали де-юре незалежність і кордони УНР. Молода українська держава вперше у XX ст. виступила суб'єктом міжнародного права. Інші, натомість, вважають, що сепаратним миром українські політики посилили антиукраїнські настрої в державах Антанти й США, а іде завдало непоправного удару українській справі на міжнародній арені.

З боку Центральної Ради це була відчайдушна спроба врятувати українську державність. У першій чверті XX ст. Європа виявилася розділеною на антагоністичні військово-політичні блоки. Як і багатьом іншим «малим» чи новоутвореним державам, Україні довелося вибирати між ворогуючими угрупуваннями. Революційні потрясіння в Росії та небажанням більшовиків погодитися з існуванням самостійної України ще більше ускладнили й без того непросте становище УНР. До ускладнення миру Центральну Раду спонукали не про німецькі симпатії її лідерів, а об'єктивна внутрішня та зовнішньополітична ситуація, що склалася на той час. Без зовнішньої підтримки Центральній Раді й українському уряду бракувало сил водночас захищатися від більшовиків і протистояти Центральним державам.

Мир з Німеччиною Центральна Рада уклала коли зрозуміла, що на практичну допомогу від Антанти розраховувати не доводиться. Антанта виявляла великий інтерес, щоб утримати Україну в стані війни, але надати реальну, а не декларовану допомогу не могла, бо не мала в цьому регіоні своїх військ. Лише Центральні держави, насамперед Німеччина, виявили готовність визнати УНР і вжили практичних заходів для її підтримки. Хоча дов­готерміновому плані вибір, що його зробила Центральна Рада у січні 1918 р. виявився помилковим. Незабаром Німеччина зазнала поразки у Першій світовій війні й доля України, як і багатьох інших нових країн Центрально-Східної Європи, опинилася в руках Англії та Франції.

Водночас укладення Брестського миру та дипломатичне визнання України з боку країн Четвертного союзу відкрило нові можливості для розбудови української дипломатичної й консульської служби Республіки. 29 квітня 1819 р. німецьке командування організувало військовий переворот. Центральну Раду було позбавлено влади, яка перейшла до гетьмана П. Скоропадського.

Внаслідок державного перевороту розпочався новий етап в історії укр. дипломатії, пов'язаний із зовнішньополітичною діяльністю уряду гетьмана П. Скоропадського. Новий керівник приділив більше уваги міжнародній: політиці й розбудові української дипломатичної служби. Діапазон зовнішньополітичної діяльності. Української Держави суттєво зріс. 11 зарубіжних місій було акредитовано в Києві: з Німеччини, Австро-Угорщини, Туреччини, Болгарії, Дону, Фінляндії, Швейцарії, Румунії, Кубані та Швеції,

1 все ж здійснення зовнішньої політики Українською Державою відбувалось у складних умовах. Прийшовши до влади на німецьких багнетах, уряд гетьмана фактично позбавив себе можливості маневру й вибору зовнішньополітичної орієнтації. Зрозуміло, що домінуючим напрямком дипломатичних відносин гетьманської держави стали взаємини з Німеччиною та її союзниками посідали торговельно-економічні відносини, що розвивалися на базі економічного договору, укладено Центральною Радою 23 квітня 1918 р. Цей договір став першою зовнішньоекономічною угодою України як суверенної держави.

Болгарія була першою країною Четверного союзу, яка ратифікувала Брестський договір з Україною. Сталося це 15 липня 1918 р. Після цього сторони обмінялися послами: до Софії прибув колишній міністр закордонних справ в уряді Центральної Ради О. Шульгин, до Києва

було призначено колишнього міністра освіти Болгарії І. Шипшинова. 22серпня Брестський договір ратифікувала Туреччина. Українським послом у Стамбулі було призначено І. Токаржевського-Карашевича.

Отже, попри окремі досягнення й дипломатичні успіхи, в ціло­му зовнішня політика Центральної Ради, і гетьмана Скоропадського не зовсім була досконалою. Українська дипломатія часто відставала під розвитку подій і спізнювалася з виробленням адекватної стратегії своєї міжнародної поведінки. Хоча укладення Брестського миру стало першим у новітній історії України визнанням незалежності України, який на певний час забезпечив захист укр.. незалежності. Уклавши мир як самостійна держава, УНР спробувала стати суб"єктом хоча б регіо­нальної міжнародної політики. І як показав наступний розвиток подій, 1917-1918рр. були чи не найсприятливішим періодом для України з по­гляду її міжнародного визнання.

Список використаних джерел

1. Нариси з історії дипломатії України / За ред. В. Смолія. - К., 2001. - С. 230-333.

2. Виготський О. Питання міжнародних відносин в Україні. // Політологічні читання. - 1991. №1. - С. 123-124.

3. Мироненко О. Україна - Четвертний: союз: Брест-Литовські мирні угоди 1918 року та їх міжнародно-правові наслідки // Вісник Академії правових наук. - 1966. - №6. - С. 144- 121.

4. Дерев'янко І. Українсько-польські взаємовідносини у 1918 році // Пам'ять століть. - 2002. - №2. - С. 68-72.

5. Лановик Б., Лазарович М. Історія України: Навч. посібник. - 2. вид., перероб. і доті.- К.: Знання-Прес, 2003. - С. 38-60.

 

Граф Михайло Тишкевич - голова першої української дипломатичної місії до Ватикану

Невід'ємною, більше того - надзвичайно важливою складовою функціонування будь-якої держави є її зовнішньополітична діяльність, зокрема у сфері дипломата. Перед дипломатичною службою України сьогодні відкриваються справді неосяжні перспективи. Але при цьому нинішнім дипломатам не слід забувати, що підгрунття їхніх завтрашніх успіхів у міжнародній сфері закладено в далекому минулому. Ім'я і діяльність М. С. Тишкевича - видатного громадського діяча, дипломата, публіциста, історика, мецената української культури та на­уки - упродовж багатьох років з цілком зрозумілих причин свідомо й цілеспрямовано замовчувались.

На жаль, також у незалежній Україні ще явко замало зроблено для повернення із забуття імені цієї непере­січної постаті. Граф Михайло (Міхель) Станіславович Тишкевич народився 7 (20) квітня 1857 р. в с. Андрушівці Липовецького повіту (тепер Переяслав-Хмельницького району) на Київщині в сім'ї поміщиків - нащадків знатного українсько-литовського спольщеного роду, що аналогічно належав до перших литовсько-українських князів. Дитячі та юнацькі роки М. Тишкевич провів поза межами України: виховувався і навчався у Варшаві та Вільно. Багато подорожуючи разом з батьками по Європі, Михайло Станіславович познайомившись у ряді країн з правлячими монархами та їхніми родинами (що пізніше стало в пригоді у його дипломатичній діяльності). Проте навчання і європейська освіта не знищили в ньому український дух. Після служби у війську (1879-1880 pp.) він повернувся до рідного дому і швидко відчув свої кровні зв'язки з Батьківщиною: захопився українською природою, історією, мовою, літературою (зокрема, творчістю Т. Г. Шевченка), народним побутом, фольклором.

Познайомившись і заприятелювавши з видатним українським істориком В. Антоновичем, почав брати участь в національному культурному та громадському житті. На власні кошти М. Тишкевич у 1888 р. встановив спеціальну так звану «Михайлову премію» при львівській «Просвіті», якою нагороджувались автори найкращих літературних (драматичних і прозових) творів з історичного минулого України. З початку XX ст. М. С. Тишкевич активно включився в українську визвольну справу. Його шлях у політику проходив через активну громадську діяльність. Зокрема, він заснував у Києві і очолив «Громаду українських греко-католиків», «Крайову партію на Україні» (1906 p.), «Товариство прихильників миру» (1907 р.) та ряд інших громадсько-політичних організацій, прагнучи згуртувати навколо них всі лібералів ні сили під гаслом «об'єднаної праці задля добра України», пропагандуючи ідею її автономії. Своїми науковими розвідками з історії України та публіцистичними працями

переважно французькою мовою М. Тишкевич пропагував українську ідею серед чужинців. Високе суспільне становище, гаряча прихильність до української справи став­лять його ім'я поряд з іменами митрополита Шептицького та В'ячеслава Мипинського. Особлива взаємна прихильність єднала Андрея Шептицького га графа Тишкевича, про що свідчить їхнє листування. [2]

Тим часом стрімкий розвиток політичних подій в Україні привів до повалення Гетьманату і встановлення влади Директорії УНР (грудень 1918 p.). Прагнучи активізувати зовнішньополітичну діяльність, Директорія значно збільшила кількість українських дипломатичних представництв за кордоном.

Зокрема, враховуючи особливу роль і місце в світі римсько-католицької церкви, уряд Директорії у кінці січня 1919 р. прийняв рі­шення направити надзвичайну дипломатичну місію УНР до Ватикану. Широкі міжнародні зв'язки, моральний вплив і авторитет Папського престолу могли сприяти справі визнання УНР. Головою місії, незважаючи на спротив ряду лідерів соціалістичних партій, провідних діячів УНР, було призначено М. С. Тишкевича.

Вагомими аргументами на користь саме цієї кандидатури були справді енциклопедичні знання М. Тишкевича, вільне володіння ним кількома іноземними мовами (французькою, польською, італійською тощо), багаторічні особисті зв'язки з багатьма відомими церковними діячами (зокрема, з митрополитом А. Шептицьким), його високий авторитет у католицькому світі. За активну міжнародну діяльність він був відзначений високою нагородою — папським Великим Хрестом (орденом Святого Григорія). [4]

Значення цієї місії було надзвичайно велике, адже основна засада української державної влади полягає в тому, що в самостійній державі має бути і самостійна церква. Автокефалія Української Церкви - це була не лише церковна, але й національна необхідність. [5]

З самого початку свого перебування на цій посаді М. Тишкевич розгорнув активну діяльність. Першого ж дня після приїзду у Ватикан М. С. Тишкевич звернувся до державного секретаря Римської курії кардинала Петро Гаспаррі з офіційним листом від імені уряду УНР, в якому було задекларовано «щире бажання Директорії Української Республіки вступити в добрі стосунки зі Святим, престолом, для того, щоб покласти кінець російським переслідуванням на своїх землях і запровадити абсолютну релігійну толерантність». Через 10 днів голова української місії одержав приватну аудієнцію у Папи Римського Бенедикта XV, вручивши йому вірчий лист, підписаний С.В. Петлюрою. Папа прийняв Тишкевича дуже доброзичливо, «з ентузіазмом говорив про українську самостійність, запевнив про свою прихильність до українського народу та висловив надію, що українська справа буде вирішена згідно з засадою про самовизначення народів» [7].

І вже 16 червня 1919 р. державний секретар Римської курії зі схвалення Папи надіслав листа. Голові. Директорії С. В. Петлюрі. Лист містив запевнення, що Святий престол підтримає український народ у боротьбі за самовизначення.

М. Тишкевич розцінював це послання держсекретаря як свідчення офіційного визнання Ватиканом УНР. Так само оптимістично писали про це у своїх спогадах і деякі інші українські дипломати.

Як же розцінювані такий акт Римської курії? Більшість сучасних фахівців більш стримано підходять до висновків з цього питання, оскільки офіційного документа (так званого конкордату) про визнання Ватиканом УНР не виявлено і встановлення дипломатичних зв'язків на рівні посольств не відбулося. Призначений Напою посланець в Україну отець Д. Джеиоккі перебував тут лише у ранзі апостольського візита-гора (легата). Очевидно, що можна говорити лише про визнання «де факто», а не «де юре».

Однак, незважаючи на те, що діяльність очолюваної М. С Тишкевичем пертої української дипломатичної місії при Ватикані через вказані та інші труднощі і перешкоди не досягла своєї головної мети, вона відіграла значну роль у поширенні інформації про українські проблеми у західному світі взагалі, католицькому зокрема. Зарубіжна преса, передусім італійська, почала більш правдиво і виважено писати про Україну.

М. С. Тишкевичу належить помітне місце серед яскравих, непересічних особистостей, які представляли цвіт інтелектуальної еліти України часів її національно-державного відродження і відіграли досить помітну роль у творенні і захисті незалежної державності, у піднесенні її авторитету в багатьох країнах світу.

Список використаних джерел

1. Цвентрош Г. Граф Михайло Тишкевич у змаганнях за вільну і соборну Україну // Дзвін. - 1998. - .№41. - С, 110-121.

2. Головацький І. Тишкевич Михайло // Українська журналістика в іменах. — Львів, 1994, - Вид. 2. С. 128-129.

3. Головацький І. Щодень на благо України // Історичний к.іленадар'97. - К„ 1996. - С. 128-129.

4. Гентош Л. Тишкевич Михайло// Довідник з історії України. !. . S999. --Т. З(Р-Я).-331 с.

5. Лотоцький О. Українські джерела церковного права. - Варша­ва, 1931. - 134 с.

6. Гентош Л. Якщо всі шляхи ведуть до Рима...Про діяльність надзвичайної дипломатичної місії при Апостольському престолі в травні-липні 1919 р. // Політика і час. 1997. - №5-6. - С. 95-96.

7. Хома І. Апостольський Престол і Україна. 1919-1922. - Гим, 1987. - 12 с.

8. Стрельський Г. В. Українські дипломати доби національно державного відродження (1917-1920 pp.). - К., 2000. - С. 35-36.

 

Дипломатичні взаємовідносини Центральної Ради з країнами Антанти

Сучасна українська держава свій перший дипломатичний досвід здобула ще у 1917 році який пов'язаний з українською революцією, зокрема з Центральною Радою. Невдача на російському напрямку, коли лідери Центральної Ради не домоглися визнання. Тимчасовим урядом спонукала Центральну Раду до активізації дипломатичних зусиль. (проби налагодити зв'язки з країнами Антанти (а до її складу входити - Велика Британія, Франція та Російська імперія) Центральна Рада: ро6ила влітку 1917 року коли О. Шульгін, тоді ще секретар з міжнародних справ, відвідав Петроград і зустрівся з послом Франції в Росії / К. Нулансом. Самостійна міжнародна діяльність Центральної Ради розпочалася лише тоді, коли був прийнятий та проголошений третій універсал. Той факт, що Центральна Рада не визнавала радянського уряду у Петрограді, гальмував її дипломатію. Але після того, як єдина російська держава перестала існувати де-факто, відкрилась можливість до розвитку дипломатичних взаємовідносин. Проте перші дипломатичні кроки України суттєво послаблювались тією боротьбою, що точилася в середині Центральної Ради з приводу того, на кого орієнтуватися: на держави Антанти чи Німеччину та її союзників.

Вихід Центральної Ради на міжнародну арену та пошук підтримки серед країн Антанти відбувся невдало: 24 грудня 1917 року уряди держав Антанти отримали інформацію про те, що міністр закордонних справ України бере участь у мирних переговорах у Бресті. Ця інформація отримала належну увагу і оцінку британського посольства у Петро граді Благородна місія припинення війни, що її Центральна Рада добровільно перебрала на себе, була тим завданням вирішити яке українській демократії було не підсилу. До всього, така позиція аж надто нагадувала заклики російського Раднаркому і зрозуміло що, крім недовіри та на­стороженості, в Антанти викликати не могла. До того ж, делегати Центральної Ради - А. Галіп та Є. Голі фінський, який у грудні 1917 року було .направлено на переговори з Антантою до Ясс, відразу попередили іншу сторону на переговорах, що Україна відмовляється визнати свою частку боргів царського уряду, такий підхід не міг знайти розуміння на Заході.

У 1917 року головним для Антанти на Сході Європи, було збереження Східного фронту проти Німеччини, який опинився під загрозою розвалу внаслідок подій у Росії. Тоді країни Антанти - особливо Англія та Франція - шукали в колишній Російській імперії ті сили, котрі б допомогли продовжити воєнні дії дальше. Безпосередні контакти Центральної Ради розпочалися влітку, а цікавим є те, що ініціативу виявила не "Центральна Рада, а країни Антанти. А після листопадових подій , які відбулися у Петрограді й фактичного виходу Росії з війни інтерес Антанти до України зріс. По - перше їх цікавила українська армія та можливість їх використати проти Німеччини.

У листопаді Нуленс зустрівся в Петрограді з генеральним секретарем у справах фінансів УНРХ Барановським. Французький посол запросив позику на придбання військового спорядження, однак Центральна Рада відмовилась. У міру того, як ставало зрозуміло, що Росія виходить з війни проти Німеччини і продовження війни Україною набувало для Антанти ключового значення. 18 грудня 1917 р. Ж. Табуї за дорученням французького уряду встановив з УНР офіційні відносини й пообіцяв допомогу. 10 (28) грудня 1917 р. у Парижі було проведено англо-французьку конференцію, де обговорювалась політика щодо України.

Таким чином, Центральна Рада не могла виправдати сподівання Антанти і протистояти Центральним державам. Центральна Рада ніяк не могла зробити вибір між Антантою та Центральними державами.

Погіршення становища на війні, економічні негаразди призвели до того, що намагаючись знайти вихід із ситуації - Центральна Рада вирішила взяти участь у мирних переговорах з країнами Четверного союзу, що, зрештою, призвело до повного розриву взаємовідносин з Антантою.

Список використаних джерел

1. Нариси з історії дипломатії України / за ред. В. Смолія. - К. - С. 318-322.

2. Дорошенко Д. Історія України доби Центральної Ради // - 1991. №1. - С. 129-142.

3. Кучик О. Зовнішньополітичні альтернативи України: Центральна Рада. - Схід. - 2001. - С. 32-36.

4. Атонюк С. Національна політика Центральної Ради // Трибуни. - 2000. - №3-4. С. 2.

5. Антанта і Україна // Воля народу. - 1919.

 

Д.З. Мануїльський та його внесок у розвиток української дипломатії

Дмитро Захарович Мануїльський є відомим українським політичним діячем та талановитим дипломатом. Народився Д. 3. Мануїльський 3 жовтня 1883 року на Волині. По закінченню Острозької міської класичної гімназії (1903) стає студентом юридичного факультету Санкт-Петербурзького університету. Уже в 1905 р. Д. 3.Мануїльський - член колегії агітаторів при Петербурзькому комітеті більшовиків. З 1907 р. емігрував до Парижу за участь у підготовці збройних повстань. Закінчує юридичний факультет Сорбонни (1911), де отримує ґрунтовні знання у сфері міжнародного права.

З листопада 1917 р. повертається до Росії і до квітня 1918 р. Д. З. Мануїльський - член колегії Наркомату продовольства, де він відповідав за відносини з більшовицькою владою на місцях. Незабаром рішенням ЦК його переводять на дипломатичну роботу. З січня 1919 р. направляється на роботу в захоплену радянськими військами Україну. "Там він обіймає досить відповідальні посади члена Тимчасового Бюро ЦК КП(6)У та редактора газети «Коммунист», де відстоював лінію кремлівського керівництва. Згодом стає одним із найвпливовіших членів Всеукраїнського ревкому - центру координації усіх військових та політичних дій для повалення влади УНР.

Д, Мануїльський як представник уряду УСРР направляється на Ризькі переговори з Польщею. Ризький договір, укладений 18 березня 1921 p., став безсумнівним успіхом радянської дипломатії й на довгу перспективу визначив розвиток відносин з Польщею.

У грудні 1921 р. Мануїльський досягає вершини своєї політичної кар’єри. Він обирається першим секретарем ЦК КП(б)У. У 1922 р. він підтримав сталінський проект «автономізації», що передбачав обмеження прав союзних республік, передусім у сфері зовнішніх зносин.

Вплив Дмитра Мануїльського на перебіг полі гич них подій в Україні в ті часи був досить великим. Після переведення па роботу до Комінтерну й обрання на XII з'їзді РКГІ(б) членом ЦК він іще два роки залишався у складі Політбюро ЦК КП(б)У.

З 1922 р. Д. Мануїльський працює у Комінтерні (створений для поширення досвіду соціалістичної революції в Росії та створення компартій за зразком РКГТ (б)). У 1928-1943 pp. обіймає посаду секретаря Виконкому Комінтерну, що де-факто робило його реальним керівником цієї могутньої організації. У 1942-1944 pp. працював одночасно в апараті ЦК ВКП(б) заступником завідувача Інформаційного відділу та в Головному політичному управлінні Червоної Армії. Він проводив велику роботу з налагодження антифашистської пропаганди. Серед іншого, Мануїльський брав участь у підготовці пропозицій щодо використання можливостей національних республік у міжнародній діяльності СРСР. Саме його пропозиції у лютому 1944 р. послужили основою для прийняття закону про розширення повноважень союзних республік.

З 12 липня 1944 р, до 10 червня 1952 р. Д. Мануїльський - нарком (з 1946 р. міністр) закордонних справ УРСР й одночасно заступник голови уряду, У 1945 р. він також обирається академіком АН УРСР. (До речі, встановлена пізніше премія за наукові дослідження зі всесвітньої історії носить саме його ім'я). Працюючи в НКЗС Мануїльський активно проводить сталінський зовнішньополітичний курс.

У рамках основних завдань зовнішньої політики СРСР було створення (ЗОН, внаслідок чого український нарком відігравав у цьому процесі значну роль. Д. З. Мануїльський був головою делегації УРСР на конференції у Сан-Франциско, яка проходила з 25 квітня по 26 червні 1915 р.). Пізніше Мануїльський був головою делегації УРСР на Паризькій мирній конференції, це СРСР досяг дипломатичних успіхів, зокрема в стратегічно важливих територіальних питаннях.

До 1952 р. стан здоров'я керівника української дипломатії став настільки поганий, що він уже фізично не міг керувати своїм відомством і 10 червня залишив займану посаду. Помер колишній міністр закордонних справ УРСР у Києві 22 листопада 1959 р. і був похований на Байковому кладовищі.

Підсумовуючи діяльність сталінського наркома закордонних прав не можна не визнати його чималого внеску у становлення дипломатичної служби. Адже уперше було створено дійовий апарат зовнішньополітичного відомства, що міг ефективно вирішувати і поставлені завдання. А найголовніше — зовнішня політика Радянської Росії, хоча й у рамках загальносоюзної дипломатії, стала авторитетною у світі. При цьому і вплив на перебіг подій керівника НКЗС (МЗС) УРСР був надзвичайно важливим. Тому завдяки професіоналізму та самовідданій праці українського дипломата було закладено Фундамент для створення дипломатії майбутньої незалежної Української держави.

Список використаних джерел

1. Греченко В.А., Ярмиш О.Н. Україна в добу раннього тоталітаризму (20-і роки XX ст.). - Харків, 2001.

2. Табачник Дмитро. Історія української дипломатії в особах. К.: «Либідь», 2004 - 638 с.