Наукова стаття Співвідношення герменевтики і перекладу

« Назад

Переклад має безпосереднє відношення до розуміння. Джордж Стайнер у праці “Після Вавилону” (“After Babel”) висловлює узагальнююче міркування: “Зрозуміти означає перекласти”.

Переклад, розуміння і тлумачення мають однакову природу. Будь-яке розуміння є тлумаченням. І будь-який переклад є тлумаченням і інтерпретацією. Переклад є процесом розуміння та інтерпретації з боку перекладача. Відмінність від розуміння в рамках однієї мови полягає лише в тому, що “чужість” мов і відстань між мовами додатково ускладнюють процес розуміння. Подолання прірви відбувається дещо легше у рамках однієї мови, ніж під час розуміння-перекладу між двома іноземними мовами. Окрім відмінності між мовами, додається ще й прірва між двома віддаленими духовними світами двох країн. Проблемою подолання цієї прірви і займається герменевтика.

Герменевтика виникла як мистецтво, а потім – і як теорія тлумачення текстів. Термін “герменевтика” давньогрецького походження, він пов'язаний з ім'ям бога Гермеса, що в античній міфології вважався посланцем богів, який доставляє людям їхні повідомлення та веління. Але щоб божественна мова стала зрозуміла людям, Гермес повинен був відповідним чином витлумачити і пояснити їхні повідомлення, тобто він виступав не тільки посередником, а й інтерпретатором. Згодом проблема розуміння й тлумачення послань „богів”, виречень “оракулів” і пророкувань “пророків” переросла в тлумачення письмових джерел, насамперед Біблії та інших священних книг.

На початку XIX століття філологічний етап у розвитку герменевтики завершився роботами німецького філософа і теолога Фрідріха Шляйермахера, який вважається батьком класичної філологічної герменевтики і одночасно основоположником власне філософської герменевтики. Класична філологічна герменевтика значною мірою зобов'язана своїм походженням практиці і теорії лінгвістичного перекладу і тлумачення текстів. Як справедливо зауважив Палмер, феномен перекладу – саме серце герменевтики.

Виходячи з визначення герменевтики як науки про тлумачення і інтерпретацію тексту, до герменевтичного аспекту перекладу можна віднести питання розуміння і інтерпретації тексту оригіналу перекладачем і питання розуміння й інтерпретації транслята (тексту перекладу) його реципієнтами.

Очевидно, що діяльність перекладача починається саме з аналізу тексту оригіналу, його сприйняття і розуміння, і саме етап аналізу є початковим у всіх традиційних моделях перекладу. Невипадково герменевтичний аспект згадується багатьма авторами при описі процесу перекладу.

Так, М. П. Брандес вказує на те, що перекладацький процес, що являє собою досить складну систему, як одну з підсистем включає підсистему “текст – інтерпретатор”. Ця підсистема являє собою змодельований процес виявлення смислової організації тексту, що відіграє роль великої стратегії перекладу і регламентує перекладацький процес на другому етапі, на якому здійснюється перекодування виявленої смислової моделі мовою перекладу.

Б. А. Ольховиков розглядає тлумачення вихідного тексту як відправний пункт у формуванні задуму перекладу: “Не підлягає сумніву, що задум перекладу, що формується як продукт розумової діяльності перекладача, невіддільний від перекладацького бачення авторського задуму, від перекладацького його осмислення, від інтерпретації перекладачем вихідного тексту, інакше – від його тлумачення, а у відповідних випадках від професійного текстологічного його дослідження і свого роду герменевтичного аналізу оригінального тексту – з метою його адекватного перевтілення в мовній матерії тексту перекладу”.

Більше того, деякі автори включають вимогу зрозуміти оригінал у саму дефініцію перекладу. За висловом З. І. Роганової, “перекласти – це означає адекватно зрозуміле адекватно відтворити засобами іншої мови, відтворити з урахуванням взаємодії змісту й форми”.

Адекватно зрозуміти оригінал часом не легше, ніж адекватно його перевиразити засобами іншої мови, і в перекладознавстві справедливо піднімається питання про “питому вагу” герменевтичного аспекту перекладу серед інших його аспектів. На думку М. П. Брандес, оскільки “вихідною категорією” перекладацької діяльності виступає розуміння, то ця категорія повинна в теорії перекладу вважатися центральною. Питання про правомірність виділення категорії розуміння як центральної категорії перекладознавства є досить суперечливим. Разом з тим немає сумнівів у тому, що розуміння тексту оригіналу перекладачем є передумовою успішного перекладу.

Розуміння можна трактувати як видобуття з тексту деякої сукупності знань. Як пише В. Куренной, текст можна визначити як низку знаків, організовану в систему схожостей і відмінностей. Ця система, яка спершу „схоплюється” як знакова послідовність, потім розростається і ускладнюється по мірі того, як вона відтворюється і розгалужується на різних рівнях нашого “оживлюючого” (у термінології Гуссерля) розуміння і сприйняття цієї системи: смисловому, референційному, емоційному, асоціативному тощо.  Ідеальний переклад, згідно з цією концепцією, полягав би в тому, щоб текст, перекладений іншою мовою, потенційно містив би у собі можливість відтворення всієї цієї багаторівневої структури і дійсно б відтворював її при зверненні читача до знакової системи подібностей і відмінностей, вираженої іншою мовою, тобто пропонував абсолютно ідентичні можливості для численних інтерпретацій. Щоправда, такий переклад лишається недосяжним ідеалом, оскільки ця система не може бути ідентичною навіть для читачів оригіналу, які належать до однієї культури і живуть в одну епоху. Кожен розуміє в тексті щось інше, щось своє, процеси розуміння та інтерпретації індивідуальні.

Герменевтичний аспект представлений у численних моделях перекладу, запропонованих різними науковцями в різний час. Зокрема, Ервін Кошмідер дає таке визначення перекладу: “Перекласти означає 1) знайти для Z_x у мові L_x про B_x відповідне G і 2) для того самого G знайти у мові L_y про B_y відповідний Z_y”. Цю дефініцію слід розуміти таким чином: перекласти означає знайти для знака (Z_x) вихідної мови (L_x) про позначене у вихідній мові (B_x) те, що мається на увазі, (G) і потім для того, що мається на увазі, в мові перекладу знайти про позначене в мові перекладу (B_y) відповідний знак (Z_y) мови перекладу (L_y). Унаочнити цю формулу можна за допомогою такої схеми:

Отже, переклад здійснюється шляхом відшукання того, що мається на увазі (Gemeinte), тобто змісту тексту, який виступає третім порівнянням (tertium comparationis). Інакше кажучи, ми перекладаємо не окремі одиниці мови, а той смисл, який вони повідомляють.

Аналогічний погляд на природу перекладу представлений у концепції Вернера Коллера. На його думку, твердження, що перекладач функціонує як “реле” (Schaltstelle) між двома знаковими системами, не відображає повною мірою справжню сутність перекладу. Перекладач виконує функцію „реле” не безпосередньо між мовою оригіналу і мовою перекладу, тобто між текстом оригіналу і текстом перекладу, а опосередковано – через те, що мається на увазі (Gemeinte), – яке перекладач реконструює за допомогою одиниць мови перекладу в тексті перекладу. Відповідно до такого розуміння процесу перекладу В. Коллер пропонує модель, зовні подібну до моделі комунікації Клода Шеннона та комунікативної моделі перекладу Отто Каде:

Розуміння того, що мається на увазі, є ніби сполучною ланкою між аналізом тексту оригіналу і синтезом тексту перекладу. Відповідно, першочерговим завданням перекладача є правильне розуміння тексту, що передбачає інтерпретацію тексту оригіналу.

На прямий зв’язок між розумінням і перекладом звертають увагу представники так званої інтерпретативної теорії, розробленої провідними спеціалістами Вищої школи перекладачів (ESIT) Д. Селескович і М. Ледерер та поглибленої їх учнями. Слід зазначити, що спершу ця теорія розроблялась для опису процесу усного перекладу, але згодом стала очевидною її плідність для моделювання і письмового перекладу. Згідно з цією теорією, перекладач повинен зрозуміти смисл вихідного повідомлення, а потім вільно передати його засобами іншої мови. На думку представників цієї школи, переклад не можна звести до процесу трансформації мови (мовних знаків) оригіналу в мову перекладу. Переклад є комунікативним актом, а оскільки комунікація в широкому розумінні являє собою обмін інформацією, то переклад передбачає передачу смислу, цим самим заперечується бачення перекладу як простого процесу перекодування, тобто механічної заміни одиниць мови однієї одиницями іншої мови.

Згідно з інтерпретативною теорією, переклад можна здійснювати на трьох рівнях: на рівні мови (неактуалізованих значень слів), на рівні мовлення (актуалізованих мовних значень), і на рівні тексту, який характеризується не мовними значеннями, а смислом.

Переклад на перших двох рівнях здійснюється за допомогою „міжмовних відповідників” (еквівалентів), тоді як релевантним для інтепретативної теорії є переклад на третьому рівні – рівні тексту.

Щодо опису процесу перекладу, то в інтерпретативній теорії виокремлюють три етапи:

1) розуміння смислу, який утворюється унаслідок синтезу актуалізованих в мовленні мовних значень і когнітивного багажу перекладача;

2) девербалізація, під час якої перекладач відокремлює мовну форму від змісту, абстрагуючись від мовних одиниць і зберігаючи в пам’яті лише смисл, який „утримується” без опори на мову;

3) ревербалізація, або вираження цього смислу засобами іншої мови.

Схематично цей процес можна представити у вигляді трикутника, що дозволяє також показати місце міжмовного перекодування під час перекладу.

Розуміння – основний етап процесу перекладу, полягає у виявленні смислу, що являє собою результат взаємодії лінгвістичних значень і екстралінгвістичних знань. Розуміння являє собою інтерпретацію, тобто вилучення смислу, абстрагуючись від його мовного вираження. На відміну від власне перекладу, інтерпретація має справу не з одиницями мови, а з ідеями, зі смислом та ігнорує формальні міжмовні відповідники. Інтерпретація передбачає виділення значущих смислових елементів у вихідному висловлюванні і перевираження смислу засобами мови перекладу таким чином, що оригінал і переклад співпадають за смислом і не обов’язково містять формальні мовні еквіваленти. З цього слідує, що в процесі перекладу перекладач повинен відокремити смисл від його мовного вираження, тобто здійснити девербалізацію.

Девербалізація супроводжує появу смислу і полягає в абстрагуванні від вербальних форм мови оригіналу, які слугують для вираження смислу. Девербалізація полягає у тому, щоб забути конкретні слова і висловлювання, які породили вилучений з них смисл. Девербалізація необхідна для того, щоб відшукати відповідні форми вираження в мові перекладу і встановити смислові еквіваленти. Отже, перед тим як створити новий мовний продукт, перекладач зводить виражену вербальними засобами думку автора до думки, яка не має мовного вираження.

Ревербалізація являє собою “перевираження” виявленого смислу засобами мови перекладу, незалежно від лінгвістичних засобів мови тексту оригіналу. На думку авторів концепції, смислу слід надати мовної оболонки, уникнувши при цьому дослівності та мовної інтерференції. Автори йдуть ще далі і вимагають на початковому етапі викладання перекладу заборонити передавати в перекладі думку тексту оригіналу за допомогою тих самих лексико-граматичних засобів.

Хоча подібну вимогу абсолютного “відходу” від мовної оболонки тексту оригіналу ми вважаємо нераціональною, заслуга інтепретативної теорії перекладу полягає у визнанні вагомого місця розуміння та інтерпретації для процесу перекладу.

Підсумовуючи, можна зазначити, що спільним недоліком представлених моделей є відсутність зв’язку із практикою, оскільки вони не пропонують конкретних процедур здійснення перекладу в герменевтичному сенсі, а лише вказують на важливу роль розуміння в процесі перекладу.

З огляду на це метою подальшої наукової роботи є розробка, з урахуванням герменевтичного аспекту, стратегії і тактики перекладу, які б орієнтувалися на практичний вимір.