Наукова стаття Ідіостиль в теоретичних розробках перекладознавців

« Назад

Сучасні дослідження з теорії перекладу художньої літератури все частіше звертаються до позицій антропоцентризму. Наприкінці ХХ століття з’являються нові концепції мови, що активізують інтерес перекладачів досліджувати “людський фактор” при здійсненні перекладу. Людина осмислюється як мовна особистість – “сукупність особливостей і характеристик людини, що обумовлюють створення і сприйняття ним мовних творів (текстів)”. Саме в цей час в центр уваги дослідників художнього тексту ставляться поняття ідіостилю та ідіолекту, тобто індивідуальних особливостей використання художником його мовного простору. Сучасне визначення художнього тексту, як правило, містить указування на значущість особистості його творця. Художній текст розглядається лінгвістами як твір, який є “реалізацією концепції автора, картиною світу, що створена його творчою уявою і втілена в тканині художнього тексту за допомогою спеціально відібраних засобів у відповідності до задуму”. Саме відтворення цих “спеціально

відібраних засобів” виявляється найскладнішим завданням для галузі художнього перекладу, вирішення якого неможливе без розуміння важливості поняття ідіостилю письменника, що і зумовлює актуальність нашого дослідження. Метою дослідження є узагальнити певні спільні моменти поняття ідіостиль і визначити, яким чином вони впливають на відтворення засобів ідіостилю в художньому перекладі.

Безперечно, iнтерес до “мовної особистості” супроводжував мовну творчість протягом більшої частини її історії, але лише останнім часом з’явилися визначення і конкретні описи ідіостилів. У русистиці ХХ століття поняття “індивідуального стилю” і “мовної особистості” перш за все пов’язано з іменем В.В. Виноградова, який визначав стиль як систему “індивідуально-естетичного використання засобів словесного вираження, що властиві певному періоду розвитку літератури” [Виноградов 1961, 59]. Особливе місце серед праць Виноградова посідають його евристичні пошуки, які мають на меті встановлення шляхом аналізу мови і стилю твору його приналежність до того чи іншого автора. Проведення такого аналізу необхідне не тільки літературознавцю, а й кожному перекладачеві, який береться за переклад творів автора, що вирізняється своїм неповторним стилем.

Опису індивідуальних художніх систем словесних форм присвячено багато робіт російських вчених виноградовської школи (Бекова, Борисова, Донецьких, Коробейнікова, Лілич, Поцепня, Семенова, Язикова). За словами Поцепні “авторська картина світу, що розгортається в художньому творі в словесній формі є відображенням естетичної функції мови”.

Значний розвиток у дослідження ідіостилю вносять праці М.М. Бахтіна, Б.М. Ейхенбаума, В.М. Жирмунского, Ю.М. Тинянова, Р.О. Якобсона.

Дослідники московської школи лінгвопоетичного аналізу (Григор’єв, Гаспаров, Іванчикова, Караулов, Ковтунова, Кожевникова, Ніколіна, Некрасова, Рєвзіна, Санджі-Гаряєва, Тростніков, Фатєєва, Хохуліна, Шульская та ін.) орієнтовані на ідіостиль як “складну систему взаємообумовлених мовних прийомів, що беруть участь в побудові художнього світу поета”. Таким чином, ідіостиль трактується перш за все як формально-стилістичний параметр і відноситься до способу вираження змісту тексту.

На думку В. В. Лєдєньової, ідіостиль проявляє себе в результаті текстопороджуючої і естетичної діяльності мовної особистості. Тому він, передусім, відображується в інтеграції тем, жанрів, засобів і прийомів, яким надається перевага і які необхідні для побудови тексту і передачі як інформативних так і емотивно-експресивних компонентів [8: 1995, 39]. Ключовою категорією при визначенні ідіостилю для В. В. Лєдєньової є категорія “переваги”, яка базується на властивостях прагматикону мовної особистості автора. Співвідношення понять ідіолект – ідіостиль трактується автором як ієрархічне: “ідіостиль – це система відношень до різноманітних способів авторепризентації засобами ідіолекту, що індивідуально встановлюється мовною особистістю”.

Автори фундаментальних нарисів з опису ідіостилів різних письменників стверджують, що за широким “діапазоном мовленнєвих перевтілень” творчої індивідуальності завжди можна побачити “структуроутворюючий стержень творчості”, в чому вони вбачають характерну рису російської поетичної традиції і її представників, які “цінують свою індивідуальність”.

Утім термінологія таких ключових понять, як ідіостиль та ідіолект, містить певні протиріччя, хоча в більшості випадків спостерігається факт майже повної їхньої синонімії.

Серед різноманітних точок зору на співвідношення таких понять, як художня мова, художній текст, художній ідіостиль та ідіолект, можна виділити два основних підходи. Перший полягає в тому, що ідіостиль та ідіолект вважаються співвідносними між собою як поверхнева і глибинна структури в таких описах як “Зміст ↔ Текст” або ж в описах, що утворюють тріаду “Тема ↔ Засоби виразності ↔ Текст”. Лінгвістичні дослідження, які висвітлюють чималу кількість взаємопов’язаних мовних факторів, що утворюють ідіолект, відштовхуються від таких понять, як “мовна пам’ять” і “генетика лінгвістичного мислення” автора, а в кінцевому результаті зводяться до ієрархічної системи інваріантів, які організовують так званий “художній світ” автора. В. П. Григор’єв вважає, що опис ідіостилю повинен намагатися виявити глибинну семантичну і категоріальну зв’язність його елементів, які втілюють у мові творчий шлях автора, а також сутність його очевидної та неочевидної рефлексії над мовою. Характеристику мовної особистості автора, що об’єднує весь опис, В. П. Григор’єв називає “образом автора ідіостилю” по природній аналогії з ідеями В. В. Виноградова і М.М. Бахтіна. До того ж, в описі виділяється не тільки напрям “ідіолект – ідіостиль”, що має свою систему правил переходу, але й напрям “текст – ідіолект” та “мова – ідіолект”.

Друга тенденція розвитку наукової думки полягає в тому, що при цілісному описі тексту перевага надається функціонально-домінантному підходу. Основи цього підходу були закладені в працях Ю. М. Тинянова, а також Л.В. Виготського. Поетичний ідіолект може бути описаний як система пов’язаних між собою домінант та їхніх функціональних галузей.

Сьогодні більшість досліджень ідіостилю здійснені на матеріалі поетичної творчості. Втім найзагальніші параметри з досліджень поетичного ідіостилю починають активно

застосовуватися і до прозових творів. Слід зазначити, що вони можуть створити дуже корисний інструментарій для перекладачів.

Вивчення проблеми “літературного білінгвізму” (поезії та прози одного автора), а також феномена “авторського перекладу” (наприклад, з російської мови на англійську і з англійської на російську у В. Набокова) говорить про необхідність побудови більш загальної моделі ідіостилю. Це пов’язано з тим, що “мовна особистість” повинна розглядатися в усій багатоманітності її проявів, коли “функціональні галузі” дії домінант не визначені і принципово не можуть бути визначеними. Наприклад, вірші і проза одного автора утворюють єдиний мовний простір. Правила самого переходу від однієї форми вираження до іншої визначені законами тієї ж глибинної семантичної зв’язності, в якій “проявляється сутність рефлексії поета над мовою”. Саме ці закони глибинної зв’язності і вимагають таких інваріантних семантичних одиниць, які б відображували метамовний характер творчого мислення і були б організовані в деяку єдину зворотну систему залежностей, яка робить можливим органічний перехід від форми до змісту і від змісту до форми.

“Літературний енциклопедичний словник” зазначає: “…індивідуальна мова, ідіолект, характеризується як одна з найважливіших складників індивідуального стилю”. Ідіостиль визначається як “система змістових і формальних лінгвістичних характеристик, яким наділені твори певного автора, що робить авторський спосіб мовленнєвого викладу, втілений у цих творах, унікальним”. Утім, ці літературознавчі визначення не можуть вважатися повними для здійснення перекладознавчого аналізу. За словами Олександра Блока стиль всякого письменника так тісно пов’язаний з станом його душі, що досвідчене око може побачити душу по стилю і шляхом вивчення форм проникнути до глибини змісту. Тож щоб зрозуміти ідіостиль письменника, треба проникнути в

“душу” його творів, а це можливо тільки після вивчення його біографії, світогляду, життєвого досвіду, психології особистості. Тобто потрібно розуміти основу формування його письменницької спрямованості, того, що робить письменника письменником, відрізняє його від інших людей.

Формування особистості письменника відбувається свідомо, коли він усвідомлює свою необхідність у художній творчості. Тоді перед ним постають питання про цілі творчості, його адресата і про творчий метод. Проникнути в творчий метод письменника перекладачеві можуть допомогти також праці та спостереження його сучасників, літературних критиків, а також автобіографічні роботи письменника.

Отже, для перекладача важливо бачити і розуміти ідіостиль як систему певних компонентів, або метатропів, які в сукупності утворюють певну ієрархічну і при цьому замкнуту систему залежностей, що породжує авторську модель світу. Під метатропами слід розуміти те семантичне співвідношення адекватності, яке виникає між поверхово різноманітними текстовими явищами різних рівнів в межах певної художньої системи. За Н.А.Фатєєвою в метатропах міститься “генетичний код” письменника, який неопосередковано корелює з епізодичною, семантичною і вербальною пам’яттю індивіда. Ці типи пам’яті, що утворюють своєрідний простір “креативної пам’яті” Н.А.Фатєєва і вважає основою ідіостилю. У перекладацькому ракурсі доцільно представити ідіостиль за допомогою змістових та формотворчих компонентів ідіостилю.

Розглядаючи змістовну сторону ідіостилю, дослідники виділяють ситуативні та концептуальні метатропи. Ситуативні метатропи вказують на автора “як представника своєї епохи, свого суспільства, свого соціального оточення, який залучений до руху соціально-політичного і культурного життя народу (а часто і ширше: народів, людства), є не тільки ланцюжком, а й рухомою силою, діючим фактором в історії

творчості культурних цінностей, що важливі для його нації і навіть всього світу”. Враховуючи всі ці фактори, слід приступати до розгляду концептуальних метатропів, тобто авторської моделі світу, або картини світу автора. Поняття картини світу знаходиться останнім часом у центрі уваги когнітивної лінгвістики, та представлене через опис художніх концептів (Н. Д. Арутюнова, А. Д. Бєлова, А. Вежбицька, В. І. Карасик, О. С. Кубрякова) Визначення поетичного ідіостилю, що досліджується в галузі когнітивної лінгвістики розширюється у порівнянні з літературознавчим і визначається як сукупність ментальних і мовних структур художнього світу письменника.

В Україні розпочато дослідження засобів відтворення художнього концепту в перекладі як домінанти авторського ідіостилю. Зокрема, в працях І. С. Шевченко, дисертаціях М. Лук’янченко та Ю. Чалої. Встановлення значення певного індивідуального концепту автора можливе завдяки аналізу словникових дефініцій. Необхідно пам’ятати, що концепт пов’язаний з авторським задумом, з індивідуальним світом письменника і набуває важливих конотацій, які необхідно передавати в перекладі. Концепт повинен зберігати лише ті ознаки, які характерні оригіналові.

Ситуативні і концептуальні метатропи утворюють основу змістовного аспекту ідіостилю, і потребують закріплення в формотворчому аспекті, за допомогою якого реалізуються ситуативні і концептуальні константи в просторі мови і організують зовнішню сторону змісту. Питання визначення та відтворення в перекладі формотворчих компонентів ідіостилю письменника є більш вагомим та проблемним для перекладу.

Формотворча сторона ідіостилю представлена композиційними та операціональними метатропами. Композиційні метатропи забезпечують зв’язність єдиного тексту, створюючи при цьому різноманітні переломи ритму і симетрії / асиметрії, використовуючи різні види пам’яті слова

як матеріал і переводять сітку ситуативних і концептуальних функціональних залежностей в лінійну послідовність. Операціональні метатропи мають вигляд певних засобів, якими характеризується творчий метод письменника: лексичних, граматичних, синтаксичних чи стилістичних. “Звичайно, що визначення авторського стилю відбувається на основі співставлення, зближення і ототожнення системи засобів виразності і їхніх функцій. Окремі мовні явища в новій співвіднесеності в цілому можуть отримати зовсім інше висвітлення. Одна і та сама граматична форма може приховувати за собою різнорідні внутрішні імпульси” [Виноградов 1961, 67]. Тільки за допомогою детального та ретельного аналізу всіх формотворчих елементів перекладач може зрозуміти головні принципи поетики автора.

Отже, ідіостиль – це складна багатогранна система, яка є не просто системою засобів, що ними користується автор для вираження своїх ідей, а способом відображення реальності такою, як її бачить автор. Оскільки в перекладі твору головним є збереження єдності форми і змісту, то важливо визначити ті принципи, які лежать в основі конструювання саме такої моделі світу і саме в такий спосіб, як ми це бачимо в конкретному художньому творі. В результаті, враховуючи всі описані фактори, ідіолект можна визначити як сукупність текстів, що породжені в певній хронологічній послідовності у відповідності до єдиної системи метатропів певного автора, яка розвивається на протязі конкретного періоду творчості. Отже, ідіостиль – поняття значно ширше, ніж ідіолект, який є тільки його частиною, або складником. Ідіолект – найвагоміша частина ідіостилю, що надає творові особливого звучання і форми. Форма твору потребує найретельнішої уваги при перекладі, тому кожен перекладач після детального вивчення змістових компонентів теж повинен рухатися від ідіолекта до ідіостилю. Тобто основні домінанти ідіостилю реконструюються на матеріалах ідіолекту – сукупності мовних форм індивідуального мовлення.