Наукова стаття Труднощі перекладу ідіолекту оповідача

« Назад

Характеризувати особистість без коментарів тонко і віртуозно автор художнього твору може завдяки активному використанню розмовної мови, створюючи так звані ідіолекти.

Багато хто з авторів відзначаються тонким музичним „слухом”. Їхні персонажі говорять своїм власним неповторним голосом, що в літературному творі є одним з найважливіших параметрів унікальності авторського стилю. Це ставить перед перекладачем додаткові складні завдання.

Останнім часом проблемами ідіолстилю та ідіолекту персонажу у стилістиці займалися Дж.Ліч, М.Шорт, К.Вейлс, в українському мовознавстві – В.Жайворонок. Актуальнісьть даного дослідження зумовлена широким інтересом науковців до проблеми мовної особистості у різних аспектах та браком системного дослідження способів відтворення ідіолектів у перекладі – не всі параметри отримують достатню увагу науковців. Попри значний здобуток мовознавців та філософів у вивченні даного питання, ця тема залишається не достатньо дослідженою у перекладознавсті та потребує певної систематизації для полегшення тих лексико-стилістичних проблем, що пов’язані з відтворенням мовлення як оповідача, так і персонажів у перекладі.

Перевага, що надається мовним та мовленнєвим засобам у сукупності створює портрет особистості. Ці пріоритетні в кожному окремому випадку засоби можуть реалізовуватися на всіх мовних рівнях: фонетичному, граматичному, стилістичному.

Ідіостиль автора складається з двох базових компонентів: власне ідіостиль письменника як творчої особистості і ідіолект, створених ним персонажів. Кожний із складників має безліч різновидів всередині великої групи.

Ступінь віртуозності володіння ідіолектичною палітрою, тобто вміння автора створювати “багатоголосся” є однією з найважливіших засад професійної майстерності.

Слід звернути особливу увагу на неоднорідність подачі матеріалу в різних типах оповіді. Тут також варто виділити два базових підходи: оповідь від першої особи, тобто наявність оповідача, і оповідь від третьої особи, де оповідач ідентифікується з автором твору.

З позиції перекладознавства має сенс виділяти таку тріаду: автор – оповідач – персонажі. На перший погляд оповідач виступає своєрідним аналогом автора, тобто функціонально автор та оповідач ототожнені. Проте на відміну від автора оповідач знаходиться і діє у тому ж вимірі, що й інші персонажі твору, підкорюється тим самим законам, що і вони, тоді як автор – фігура іншого оповідного рівня, розгляд якого виходить за рамки даної статті.

Деякі літературознавці поділяють оповідачів від першої особи на центральних (central) та периферійних (peripheral). Центральним вони вважають оповідача, який є активною дієвою особою твору, а периферійними - персонажів другого та третього плану, які не включаються активно в розвиток фабули. Такі визначення видаються не зовсім вдалими, оскільки термін „периферійний оповідач” ніби натякає на існування в рамках того ж таки твору центрального оповідача. Можливо, більш влучно було б назвати його „фоновим оповідачем.”

Центральний оповідач не рідко виступає і головним героєм твору, особливо в так званому “доцентровому” романі. Прикладами таких романів є “Девід Копперфілд” Ч.Діккенса, “Джейн Ейр” Ш.Бронте, “Над прірвою у житі” Дж.Д.Селінджера, “Очима клоуна” Г.Беля.

Відомий роман У.Фолкнера “Шум і лють” має доволі унікальну структуру оповіді, оскільки кожна частина має свого центрального оповідача з власною манерою відтворення дійсності, з власним голосом і світосприйняттям. Ці оповіді сумарно створюють стереоскопічне відображення художньої реальності. Зрозуміло, що перекладач повинен дуже ретельно і точно відтворювати неповторність голосу кожного з оповідачів-героїв.

Найчастіше автор звертається до оповіді від першої особи для розкриття зсередини того персонажа, якого він обрав своєю головною діючою особою. У такому випадку оповідач є ніби автором стосовно своїх висловлювань, що підтверджується лексико-граматичними і стилістичними компонентами та визначає його як індивідуальну мовну особистість.

Письменники грають ролі, так само як і актори та актриси, для того щоб “стати” героями, яких вони зображують. Іншими словами вони живуть у своїх персонажах, які зазвичай різняться від них самих. Здається, що вони надягають маску і виступають від імені зовсім іншої особи, хоча і говорять від її імені. Вибір першої особи – нарративний вибір, який дозволяє нам вживатися в інші особи.

Фоновий оповідач не відіграє помітної ролі в розвитку сюжетних ліній твору, він скоріше спостерігач, який не втручається, а оцінює події, що розгортаються перед ним.

Форми оповіді в художній літературі досить різноманітні: оповіді та діалоги, авторське викладення фактів та внутрішні монологи, щоденники та переписка. Крім того свій відбиток на кожну з форм оповіді накладають епоха, направленість, жанр, індивідуальність автора та особливості його замислу щодо твору.

Особливий інтерес становить розгляд оповідача в творах, що написані від першої особи, тобто так зване “I-narration”. Проблема в тому, що за таких умов звернення оповідача іде від першої особи, але це монологічне мовлення. Один і той самий персонаж по-різному звучить в монологічному та діалогічному мовленні. Прикладом може служити Джек Берден з роману Р.П.Уоррена “Все королівське військо”.

На відміну від основного оповідача, другорядний є персонажем-споглядачем, який є частиною подій, але не впливає на них, події не фокусуються на ньому. Така оповідь характеризується відстороненим голосом оповідача і може нести певні моральні роздуми, висновки та судження.

Прикладом такого оповідача-спостерігача є Нік Каравей у “Великому Гетсбі”. Нік бере участь у подіях, але він не герой, події роману розгортаються навколо Гетсбі та його історії. Оповідач-спостерігач – це автономний персонаж всередині історії, він бере участь у діях, знає головних героїв та веде оповідь від першої особи. Таким чином автор відмовляється від позиції всезнання та всюдисущності деміурга, оскільки оповідач-спостерігач може розповісти лише те, що знає простий споглядач подій.

Якщо Нік – другорядний персонаж, то Девід Копперфілд - герой. На противагу периферійному розташуванню оповідача-свідка оповідач-протагоніст посідає центральне місце у подіях, саме його точка зору слугує фіксованим центром орієнтації для читача. Недарма Голден

Колфілд в „Ловці у житі” говорить, що не розповідатиме “Девід-Копперфільдівських дурниць”.

Особливий інтерес становлять твори, в яких існує кілька оповідачів. Така форма була притаманна, зокрема класичному вікоріанському роману.

У “Грозовому Перевалі” Е.Бронте оповідь починається від імені містера Локвуда, нової у тій місцевості людини. Історію мешканців Грозового Перевалу він дізнається від Оповідачки 1, покоївки місіс Дін, яка прожила там все своє життя. Локвуд - не головний герой. Він одночасно відіграє роль Оповідача 2 та слухача. Те, до чого всі звикли, завдяки свіжому погляду відкриває йому таємничі речі, які потребують розв’язання, а завдяки лінійному розвитку фабули місіс Дін розкриває їх.

У “Місячному камені” У.Коллінза півдюжини оповідачів, кожен з яких, розказуючи свою частину таємничої історії місячного каменя, сприяє створенню цілісної картини роману. Зрозуміло, що в своєму фрагменті оповіді ці оповідачі набувають якості дієвого персонажу. Така ж структура оповіді притаманна і другому славетному роману У.Коллінза “Жінка в білому”.

Багато творів написано у формі записок, журналів, щоденників. Часто пресонажам відкриваються нові факти через листи, це також оповідь, яка включає особливості епістолярного жанру.

У романі “Все королівське військо” у четвертому розділі з’являється Оповідач 2, Касс Мастерн, джентельмен з американського Півдня на передодні Громадянської війни, який залишив свої записки і щоденники. В них глибоко трактуються моральні проблеми, що призвели до зіткнення Півдня і Півночі США. Його оповідь перекидає місток до 30-х років ХХ століття. Період основної дії роману, слугує важливим етичним камертоном, допомагає краще розібратися у духовному світі Оповідача 1 – Джека Бердена.

Записки Касса Мастерна є блискучим зразком стилізації оповідної манери ХІХ століття і тим самим стають додатковою проблемою для перекладача, який мусить віднайти відповідні зображені засоби.

Точка зору оповідача може бути єдиним важливим вибором, який робить автор. Визначальним є той, хто розповідає і з якої перспективи. Точка зору оповідача задає рамки, які окреслюють твір та визначають його виміри. Вона також задає тон та настрій інформації, що подається, відповідні мовленнєві звороти та послідовність подій. Що важливо для одного оповідача може зовсім не цікавити іншого. Основним завданням при виборі такої точки зору є оцінка того, що буде досягнуто оповідачем, а що втрачено.

Оповідь від першої особи видається найбільш природньою. Вона вирізняється від “літературного” голосу третьої особи, що передбачає наявність автора.

Автори обирають маски, що відрізняються від них самих за класом, расою, статтю, культурою та соціальним походженням. В той час коли автор першої особи говорить про важливість співчуття або розуміння кожному з персонажів, приємного або ні, він має набути особливого досвіду та мови для розкриття характера.

Оповідь від першої особи, це не просто викладення фактів. Це пошуки потрібних акцентів, дослухання до мови. Будь-яку тему можна розкрити по-різному - з тугою, радістю, щастям, жорстокістю, жалем. Оповідачі настільки ж різноманітні, як і барви веселки. Голос оповідача може бути дружнім та довірливим, або сумним, скорботним, співчутливим, ностальгічним, аморальним, наївно дитячим.

Проте, кожен оповідач опосередкований, відсутність автора лише ілюзія. Однак, хоча в повсякденному житті ми звикли говорити від першої особи, писати від першої особи – не легке завдання, що викликає труднощі та встановлює рамки. Іншими словами всі події мають бути узгодженими з тим, що оповідач бачить або знає про оточуючий світ. Все проходить через фільтр свідомості оповідача. Передача відбувається у вигляді образів та резюме, забарвлених мовленнєвою характеристикою через ідіолект оповідача.

Сама індивідуальна своєрідність, як особлива якість літературного твору, що виникає на фоні загальнонародної мови, національної специфіки мови та літератури, в рамках певної епохи, передбачає велику різноманітність своїх виявів – як у площині змісту, так і в мовній площині. І ще більшою має бути різноманітність тих конкретних форм, в яких прояв індивідуальної своєрідності може відображатись при перекладі. Всі об’єктивно-художні риси своєрідності пов’язані із світоглядом, естетикою, і від дотримання цих рис при перекладі залежить вдалість передачі ідейно-художньої направленості оригіналу. Разом з тим всі ці риси знаходяться у співвідношенні, у згоді з тією мовою оригіналу, якою його створено.

Коли читач відкриває переклад і на рівні з оригіналом впізнає голоси героїв лише за їхніми індивідуальними зворотами, словами, інтонаціями, такий переклад є значним здобутком для перекладної літератури.