Тези з курсу Зовнішньоекономічна діяльність (ЗЕД) на тематику: Співпраця України з міжнародними організаціями

« Назад

1. Cучасний розвиток відносин НАТО-Україна

Політичний діалог і практична співпраця між НАТО і Україною протягом останнього десятиліття з перемінними успіхами поступово розвивалися й поглиблювалися, але в світлі останніх подій, військової інтервенції Росії в Крим та сході України, ця співпраця набрала нових обертів.

Наприкінці вересня 2014 р. новий генеральний секретар НАТО Йєнса Столтенберг заявив, що вирішення українського питання для Альянсу стане одним з головних пріоритетів ― на серйозність сформованої в Україні ситуації вказує той факт, що військова сила застосовується для зміни кордонів держав, а враховуючи, що Україна є партнером НАТО і, крім того, межує з державами-членами Альянсу, події в Україні не можуть не викликати стурбованості в членів НАТО [3].

Відображаючи основну думку, сформульовану у Хартії від 1997 р., практично всі члени НАТО в тій чи іншій формі протягом першого півріччя 2014 р. підтвердили свою цілковиту підтримку суверенітету і територіальної цілісності України в межах міжнародно визнаних кордонів.

Лідери країн НАТО на саміті в Уельсі 4 вересня 2014 р. зобов'язалися надавати рішучу підтримку, щоб допомогти Україні покращити свою безпеку, на зустрічі з Президентом України вони заявили ― наша підтримка буде конкретною і відчутною.

Ми високо цінуємо внесок України в наших операцій та Сил реагування НАТО. Україна в різні часи підтримувала НАТО. Тепер у ці важкі часи, НАТО виступає на стороні Україні [5].

Діалог і співробітництво між Україною і НАТО давно сформував широке коло різноманітних як політично-військових так й соціально-економічних питань. Україна, зокрема, виявила себе важливим учасником процесів євроатлантичної безпеки, не тільки у миротворчій сфері беручи участь в операціях під проводом НАТО, а й різноманітних соціально-економічних програмах реалізованих під егідою країн НАТО.

Засуджуючи незаконну ―анексію‖ Росією Криму і їх подальшу і навмисну дестабілізації на с ході України НАТО в рамках особливого партнерства між Україною і НАТО, союзники зобов'язалися розпочати нові річні національні ініціативи для України в секторі оборони та безпеки з посиленням вже існуючих багатосторонніх програм.

В цьому контексті, НАТО пообіцяло запустити нові програми з акцентом на командування, управління, зв'язку та обчислювальної техніки, логістики та стандартизації, кіберзахисту, військової переходу кар'єри і стратегічних комунікацій. Насамперед НАТО зобов'язалося надати допомогу Україні для реабілітації поранених військовослужбовців.

Наступним важливим аспектом відносин яку пообіцяли надати члени Альянсу є підтримка у просуванні реформ в Україні, зокрема її зусиль щодо модернізації економіки. Ці реформи на думку представників членів НАТО є першорядними для демократичного розвитку України, а також для забезпечення її здатності за хищати свою територію.

Активізовуючи співпрацю в різних суспільно-політичних та соціально-економічних галузях НАТО розглядає можливість запровадження нових Цільових фондів з метою розвитку обороноздатності України насамперед у таких важливих галузях, як тилове постачання, командування і управління, кіберзахист й адаптація колишніх військових до цивільного життя.

Таким чином: серед сучасних ключових галузей співробітництва Україна – НАТО необхідно виділити наступні: операції з підтримання миру, реформа структур безпеки і о хорони, розбудова інституційних можливостей і цивільний контроль, перепідготовка й адаптація колишніх військовослужбовців у напрямі оволодіння ними цивільними спеціальностями, знищення запасів зброї та боєприпасів, економічні аспекти оборони та військова співпраця, озброєння, планування на випадок надзвичайних ситуацій цивільного характеру, наука і охорона довкілля, інформування громадськості.

Список використаних джерел:

1. Горбулін В.П. Взаємовідносини Україна - НАТО в контексті євроатлантичних інтеграційних процесів // Національна безпека і оборона. - 2003. - 7. - С. 5-7.

2. Україна – НАТО: події та стандартизаційні угоди [Електронний ресурс] // Портал про діяльність організації Північноатлантичного договору. – Режим доступу: http://www.nato.int/cps/uk/natohq/topics_37750.htm?selectedLocale=uk

3. Новий генсек НАТО назвав Україну головним пріоритетом. [Електронний ресурс] // Корреспондент.net, 24 вересня 2014 - Режим доступу: http://ua.korrespondent.net/ukraine/3423324 -novyi-hensek-nato- nazvav-ukrainu-holovnym-priorytetom

4. NATO‘s relations with Ukraine. [Електронний ресурс] // nato.int - Режим доступу: http://www.nato.int/cps/en/natohq/topics_37750.htm

5. NATO leaders pledge support to Uk raine at Wales Summit. [Електронний ресурс] // nato.int - Режим доступу: http://www.nato.int/cps/en/natohq/news_112459.htm

 

2. Розширення ЄС та його вплив на формування єдиної європейської соціальної політики

Об‘єднання Європи – ще далекий від завершення процес. Ставши на шлях інтеграції понад 50 років тому, західноєвропейські держави визначили вектор свого розвитку, створили могутнє наднаціональне об‘єднання, що являє собою новий тип політично й економічно врегульованої структури з ідеологією «європеїзму», якому вдається нівелювати гострі соціальні потрясіння.

У межах Європейського Союзу сконцентрована значна частина політичного й економічного потенціалу Європи. Становлення єдиної Європи відбувається в сучасний період: у 2004 р. до ЄС приєдналися десять європейських країн, на початку 2007 р. ще дві – Болгарія і Румунія, а 1 липня 2013 р. – Хорватія.

У черзі стоять і деякі інші західно-балканські держави, найперше – Македонія, а також – Туреччина, вступ якої до ЄС вкрай складний. З пострадянських країн до цієї групи слід віднести Грузію та Молдову, які 27 червня 2014 р. підписали угоди про асоціацію. Зараз йде процес ратифікації даного договору.

Стосовно України 8 вересня 2014 р. Європейський парламент в резолюції «Ситуація в Україні і стан справ у відносинах ЄС – Росія» підтвердив, що, «відповідно до ст. 49 Угоди про ЄС, Україна, як і будь -яка інша європейська країна, має європейську перспективу і може стати членом ЄС за умови, що буде дотримуватися принципів демократії, поважати основні свободи, права людини, права меншин та забезпечувати вер ховенство права». Тож чинна нині міжнародна ситуація вимагає аргументовано відповісти на питання про взаємний вплив процесів розширення Євросоюзу і поглиблення європейської інте грації.

Європейська інтеграція – феномен політичного розвитку, чинник, що визначає сучасний стан міжнародних відносин. Пояснити цей феномен можна, лише проаналізувавши всі аспекти, що впливають на процес: політичні, геополітичні, економічні, військові, культурно-цивілізаційні та соціальні. Нині, коли синхронізуються різні аспекти діяльності держав Європи, підпорядковані досягненню її політичної, економічної та соціальної інтеграції, виразно окреслилися роль і значення соціальних аспектів, комунітарної (єдиної чи загальної) соціальної політики, яка передбачає гармонізацію соціальних систем, усунення відм інностей у рівні соціального за хис ту та соціального забезпечення.

Соціальні проблеми, які завжди мали вплив на всю систему політичних, економічних, правових, моральних відносин у суспільстві, визначають значною мірою характер і темпи розвитку ЄС. Саме соціальна стабільність, вміло побудоване соціальне партнерство, все більше посилюючи соціальний вимір інтеграції, створюють основу, яка сприяє інтеграції по всіх параметра х.

Досліджуючи дану проблему, необ хідно зважати на еволюцію і зміни самого змісту соціальної політики, концептуальний перегляд цілей і завдань соціальної стратегії країн - членів ЄС. Спільнота прагне відповісти на нові виклики часу, аналізуючи накопичений досвід, намічаючи перспективи на майбутнє і переглядаючи цілі своєї діяльності.

У перші роки XXI ст. ЄС виробив нові оцінки соціального питання і його нову концепцію. Розширення сфери дії єдиної соціальної політики ЄС вимагає нових підходів до процесів європейської інтеграції, становлення й еволюції соціальної політики комунітарного рівня, дає змогу реконструювати зміст і еволюцію європейської соціальної моделі в контексті нового ЄС, її втілення в практичну програму дій та визначення перспектив розвитку.

Вкажемо, що сформована головним чином на християнських цінностях, європейська соціальна ідея ввібрала в подальшому все краще, що було вироблено творчим розумом Європи. Серед її основоположних принципів – прихильніс ть до демократії, що базується на правах людини і свободах, в т.ч. у соціальній сфері; розквіт через соціальну справедливість, економічну свободу та рівень безпеки, включаючи соціальну, для всіх країн і народів.

Отже, формування єдиної європейської соціальної політики в її сучасному вигляді було складним процесом, спрямованим на стабілізацію капіталістичної системи через створення належної інституційної та соціальної інфраструктури. Повністю справитися з цим завданням досі не вдалося. Реальна соціальна політика ЄС, попри потужну правову основу, все ще не відповідає масштабу і характеру сучасних соціальних проблем. Втім, європейська соціальна модель постійно вдосконалюється, відображаючи нові реалії суспільного розвитку.

Вважаємо, що і далі буде зростати роль соціального партнерства, стануть різноманітнішими його форми, ширшим склад учасників. Соціальний діалог повинен поєднати в собі можливості соціальних, політичних і громадянських сил суспільства та відіграти важливу роль у наближенні до реального політичного союзу.

Список використаних джерел:

1. МИД: Украина и ЕС парафировали соглашение об ассоциации [Електронний ресурс] // Портал Інформаційного агентства УНІАН. – Режим доступу : http://www.unian.net/politics/630003-mid-ukraina-i-es-parafirovali-soglashenie-ob-assotsiatsii.html.

2. Украина имеет перспективу стать членом ЕС – резолюция Европарламента [Електронний ресурс] // Портал Укрінформ. – Режим доступу: http://www.ukrinform.ua/rus/news/ukraina_imeet_perspektivu_stat_chlenom_es _rezolyutsiya_evroparlamenta_1667285.

3. Рада поддержала постановление «О европейском выборе Украины» [Електронний ресурс] // Портал Обозреватель. – Режим доступу: http://obozrevatel.com/politics/41890-rada-podderzhala-postanovlenie-o-evropejskom-vyibore-ukrainyi.htm.

 

3. Трансформація зовнішньополітичної ідентичності України на шляху до НАТО

За умов,коли навколо України різко змінюється військово-політичне, економічне, інформаційне та соціокультурне середовище, постає необхідність звернути увагу на модифікацію її взаємодії із НАТО. До того ж, вра ховуючи наразі кризовий стан відносин між Україною та Російською Федерацією, з'являється чітке усвідомлення потреби у перегляді лінії поведінки Києва на міжнародному рівні. А задля цього, як один із кроків, має бути трансформована сама зовнішньополітична ідентичність України. Зміни такі водночас дозволять перевести у інший формат і характер взаємодії між нею та Північноатлантичним альянсом.

Як відомо, зовнішньополітична ідентичність, що в основі своїй містить ідентичність національну, є специфічним ідейно-інформаційним конструктом, що забезпечує існування певного образу, спрямованого на третіх сторін. Згаданий комплекс уявлень фо рмує відповідно сприйняття актора іншими та визначає їхню поведінку щодо нього [1].

Таким чином, за наявності консолідованої політичної волі,пов‘язаної зі вступом до НАТО [2], необхідно буде здійснити низку кроків задля належної підготовки даного процесу на рівні роботи з ідентичністю України.

Спершу, звичайно, потрібно встановити та зрозуміти те, що потребує власне сама вказана організація. Повно та адекватно сприйняти і черговий раз проаналізувати її потреби, цінності, принципи та установки, разом із ідентичністю альянсу на сучасному етапі. Оскільки, якщо буде поставлено мету оптималізації й активізації взаємодії, необхідною стане і наявність інформації щодо «цільового об‘єкту» [3].

Після цього варто оцінити особливості нинішньої української зовнішньополітичної ідентичності, а надалі — вибудувати стійку та життєздатну її модель, з ура хуванням як існуючих в Україні ресурсів, так і згаданих потреб євроатлантичної інституції.

Як наслідок, це призведе до впровадження широкої політики у інформаційній сфері зовнішнього і внутрішнього середовища України [4]. В першу чергу, шляхом використання дипломатичних інструментів та конкретних правових й політичних кроків у вигляді опитувань, заяв, законопроектів, законів, так само як і комюніке, договорів тощо. Так буде створюватися необхідний зовнішній смислообраз, що, за умови відповідних об‘єктивних дій, надасть Україні змогу дійти суттєвого поліпшення як взаємовідносин із НАТО, так і власне свого місця на міжнародній арені.

Вихо дячи із вищенаведеного, розуміємо, що задля впровадження політичної волі та трансформації взаємодії між Україною й таким міжнародним актором як НАТО, варто забезпечити зміни за широким спектром рівнів. І одним із першочергових є саме аспект зовнішньополітичної ідентичності. Що, в свою чергу, стане вдалим кроком на шляху до реалізації національних інтересів України, забезпечуючи відповідно її безпеку у сучасному світі.

Список використаних джерел:

1. Козловець М.А. Феномен національної ідентичності:виклики глобалізації:Монографія [Електронний ресурс]/М.А.Козловець// Житомир: Вид-во ЖДУ ім. Івана Франка, 2009. — 558 с. — Режим доступу: http://eprints.zu.edu.ua/6217/1/kozlovez_monograf.pdf

2. Україна має або вступити в НАТО, або повернути ядерний статус – Огризко Детальніше читайте на УНІАН [Електронний ресурс]. Інформаційна агенція УНІАН — Режим доступу: http://www.unian.ua/politics/984334-ukrajina-mae-abo-vstupiti-v-nato-abo-povernuti-yaderniy-status-ogrizko.html

3. Цирфа Ю. Урок України для НАТО: більше грошей на оборону!/Ю.Цирфа/[Електронний ресурс] Журнал Верховної Ради України «Віче». — Режим доступу: http://www.viche.info/journal/4224

4. Державна цільова програма інформування громадськості з питань євроатлантичної інтеграції України на 2008 -2011 роки // Урядовий кур‘єр. – 2008. – 4 черв. – С. 16.

 

4. Євроскептичні настрої в Європейському парламенті та їх вплив на інтеграційні прагнення України

Феномен євроскептицизму в Європейському парламенті та дослідження його впливу на прийняття загальноєвропейських рішень в цілому, та інтеграційних рішень, зокрема, є надзвичайно важливим питанням для визначення євроінтеграційного курсу України. Адже лише прагнення України стати членом ЄС є недостатнім. Для цього необхідна також підтримка самої європейської спільноти.

Втім, у все більшій кількості країн-членів ЄС з‘являються партії та ру хи, які критикують діяльність ЄС, або навіть ставлять за мету вихід з Єврозони. Такі партії, звісно ж, не обмежуються лише діяльністю на національному рівні, створюючи свої фракції в загальноєвропейських органах влади, вони намагаються активно впливати на загальноєвропейську політику. Тому, найкращим полем для вивчення діяльності євроскептиків, на нашу думку, є Європейський парламент, як орган, в якому безпосередньо представлене все населення ЄС.

Питання євроскептицизму в Європейському парламенті знайшло відображення в наукових працях польських і західноєвропейських науковців. Так найбільш ґрунтовні дослідження з даної тематики здійснені Ф. Хартлебом, А. Щербяком, П. Таггартом, Г. Бенедетто, П. Копецкі, К. Мюде. Втім, дана проблема недостатньо висвітлена в працяхукраїнських вчених і потребує більш детального аналізу.

Загалом, вибори до Європарламенту проводяться кожні 5 років, що дозволяє прослідкувати динаміку появи та популярності євроскептичних партій в різних країнах ЄС протягом останніх десятиліть. На даний час діяльність євроскептиків в Європарламенті важко назвати успішною, адже вони не в змозі зашкодити ані інтеграційним процесам, ані змінити інституційну структуру ЄС, окрім того євроскептики набирають голоси на виборах до структур, яким вони, власне протистоять та здійснюють свою діяльність, посідаючи місця в цих структура х.

Втім, порівняно з усіма попередніми, вибори 2014 року привели до Європарламенту набагато більшу кількість невдоволених політикою ЄС. Євроскептики зайняли перше місце на виборах у Франції (―Національний фронт – 24 мандати), Великобританії (―Партія незалежності Сполученого Королівства‖ – 24 мандати), Данії (―Датська народна партія – 4 місця), збільшили своє представництво в Австрії (―Австрійська партія свободи – 4 мандата), Німеччини (―Альтернатива для Німеччини – 7 мандатів і ― Націонал-демократична партія Німеччини» – 1 мандат), Швеції (― Шведські демократи – 2 місця), Фінляндії (―Істинні фіни‖ – 2 мандати), Греції (―Золота зоря – 3 місця).

Деякі з них сили вже утворили парламентські фракції, інші збираються залишитися незалежними депутатами, а є ті, хто хоче створити нову фракцію. До останніх належать націоналістичні партії з Франції та Нідерладів. Для цього їм необхідно зібрати щонайменше 25 євродепутатів з 7 країн ЄС. Увійти в нову фракцію вже погодилися ―Австрійська партія свободи, ―Фламандський інтерес, ― Шведські демократи і ―Ліга Півночі. Це означає, що для формування нової фракції потрібна ще одна партія. Тут може виникнути проблема. Націоналісти, що збирають нову групу не бажають працювати пліч-о-пліч з більш радикальними партіями, такими як ―Золота зоря і ―Йоббік.

У той же час менш радикальні антиєвропейські партії (― Партія незалежності Сполученого Королівства та ―Альтернатива для Німеччини) відмовляються об‘єднуватися з націоналістично налаштованими силами.

І хоча здобутий євроскептиками результат не є більшістю, а їх небажання виступити одним фронтом поки що не дозволяє їм суттєво вплинути на європейську політику, їх позиція вже стала помітною для України. Так, під час ратифікації Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом голосування в Європейському Парламенті показало, що близько 20% європарламентарів виступають проти цієї угоди, що, на нашу думку є важливим показником, адже вказує на досить високий рівень недовіри до нашої держави.

Отже, Україна має зробити все для стабілізації внутрішньополітичної ситуації та покращення свого ім іджу в Європейському Союзі, адже без підтримки всіх, без виключення, країн-членів ЄС Україна не зможе отримати мандат на проведення переговорів щодо повноправного членства в ЄС.

Список використаних джерел:

1. European elections 2014 Q&A: Who are the far -right parties and can they bring down the EU and its governments? [Електронний ресурс] / Офіційний сайт газети The Independent. – Режим доступу: http://www.independent.co.uk/news/world/europe/european-elections-2014-will-surge-in-support-for-farright-parties-bring-down-the-eu-and-its-governments-9436454.html

2. Евровыборы: вот правый поворот [Електронний ресурс] / Офіційний сайт Euronews. – Режим доступу: http://ru.euronews.com/2014/05/26/far-right-gains-in-eu-elections-unlikely-to-produce-united-opposition-to-eu/

3. European Parliament ratifies EU-Ukraine Association Agreement [Електронний ресурс] / Офіційний сайт ЄП. – Режим доступу: http://www.europarl.europa.eu/news/en/news-room/content/20140915IPR62504/html/European-Parliament-ratifies-EU-Ukraine-Association-Agreement

 

5. Актуальність співпраці України в рамках ГУАМ

Сучасна політична криза в Україні стала результатом непослідовної зовнішньої політики протягом усього часу незалежності. Завжди стоячи перед вибором, на межі геополітичних впливів пострадянського Схо ду та європейського За ходу, наша країна втрачала можливість бути самостійним суб‘єктом міжнародних відносин. Анексія Криму та військова агресія Росії, як результат, ілюструє необхідність пошуку нових шляхів співпраці як в економічній, так і в військово-політичній сферах.

Таким альтернативним шляхом може бути поглиблення Україною співпраці в рамках Організації за демократію та економічний розвиток (ГУАМ), членом та співзасновником якої вона є з 23 травня 2006 року разом з такими країнами як Грузія, Азербайджан та Молдова.

Усі країни-члени мають багато спільних особливостей: це географічне положення – на периферії Європи та Азії, офіційне оголошення курсу на євроінтеграцію та участь у зоні вільної торгівлі (окрім Азербайджана), членство у Раді Європи та ОБСЄ, наявність проблемних територій – Придністров‘я у Молдові, Південна Осетія та Абхазія у Грузії, Нагорний Карабах в Республіці Азербайджан, Крим та Донбас в Україні, а також, як наслідок, непрості відносини з РФ, яка тим чи іншим чином впливає на ці проблемні регіони.

Співпраця ГУАМ може відбуватися за прикладом такого об‘єднання як Вишеградська група (або Вишеградська четвірка) – що об‘єднує Польщу, Словаччину, Чехію та Угорщину. Це регіональне об‘єднання східноєвропейських країн, що мало на меті консолідацію зовнішньої політики та співробітництво з питань внутрішньої політики заради інтеграції до євроатлантичних структур, що і сталось у 2004 році.

Згідно з Уставом ГУАМ 23 травня 2006 року, держави–члени «виявляють глибоку стурбованість у зв‘язку з триваючими неврегульованими конфліктами і зростаючими погрозами безпеці, в тому числі і з конфліктних зон, особливо погрозам міжнародного тероризму, агресивного сепаратизму і екстремізму і зв‘язаними з ними небезпечними явищами».

До основних цілей в ст. 1 даного документа відносять зокрема укріплення міжнародної та регіональної безпеки і стабільності, та поглиблення європейської інтеграції для створення загального простору безпеки. Тобто загальні принципи діяльності організації визначені, залишилось тільки реалізувати їх в найбільш важливих сферах, а саме:

1. Координація зовнішньої політики, направлена на подальшу інтеграцію та співпрацю з Європейським Союзом, ОБСЄ та іншими європейськими організаціями, подальша участь у програмі «Східного партнерства», консолідована позиція щодо питань територіальної цілісності держав-членів Організації;

2. Створення моніторингової міждержавної комісії для врегулювання територіальних спорів держав-членів, звернення до Міжнародного суду ООН для остаточного вирішення питання юрисдикції спірних територій;

3. Співпраця у військовій сфері для створення повноцінної системи регіональної безпеки, створення спільних військових формувань по типу «бойових груп» у ЄС, спільне прикордонне патрулювання та участь військових підрозділів у зонах озброєних конфліктів, проведення спільних військових навчань, обмін стратегічною інформацією та досвідом у науково-те хнічному військовому забезпеченні;

4. Розробка нових енергетичних проектів, через неможливість реалізації «Білого потоку» внаслідок втрати Україною юрисдикції над Кримським півостровом, залучивши до цього процесу нафтові країни Каспійського моря, а також країн Європейського Союзу;

5. Створення спільної стратегії по взаємному інвестуванню в бізнес-проекти у сфері туризму та транспорту, задля реалізації вже існуючих декларацій, визначення конкретних регіонів пріоритетного розвитку інвестицій та визначення спеціальних умов кредитування та фінансових гарантій;

6. Поглиблення співпраці у рамках «ГУАМ+» з США та Японією, створення спільних проектів в науковій сфері та сфері високих технологій, з країнами ЄС (Польща, Прибалтійські країни), а також залучення до співпраці інших країн Чорноморсько-Каспійського регіону, як Туреччина та Узбекистан.

Нові виклики сучасного політичного життя, нові міжнародні загрози та стан сучасних міжнародних відносин взагалі, відображає актуальність регіональних об‘єднань та організацій колективної безпеки, де країни-союзники виступають на міжнародній арені як єдине ціле, заради реалізації спільних інтересів. Тому співробітництво ГУАМ є можливістю для України та інших країн-членів посилити свої позиції в регіоні та досягти головної кінцевої мети – вступ до Європейського Союзу як повноцінного учасника європейського співтовариства.

Список використаних джерел:

1. Співробітництво в рамках Організації за демократію та економічний розвиток – ГУАМ [Електронний ресурс] // Офіційний портал Міністерства закордонних справ України. – Режим доступу: http://mfa.gov.ua/ua/about-ukraine/international-organizations/guam

2. Устав Організації за демократію та економічний розвиток – ГУАМ від 23 травня 2006 р. – Режим доступу до док.: http://guam-organization.org/node/449

3. Шелест Г. Стан і перспективи співробітництва держав- членів ГУАМ у сфері економіки та енергетики // Національний інститут стратегічних досліджень. Регіональний філіал у м. Одеса. – Режим доступу до аналітичних матеріалів: http://www.niss.od.ua/analitics.html

 

6. ООН та «українське питання»: проблема ефективності міжнародних інструментів захисту суверенітету

Суверенітет як невід‘ємна і сутнісна характеристика держави є одним із головних об‘єктів забезпечення національної безпеки. Сьогодні, в умовах глобалізації та зростання взаємозалежності держав, особливої актуальності набуває проблема визначення співвідношення вказаних категорій. Тим паче, що нині в умовах російської агресії проти України саме міжнародні організації виступають одним із найголовніших інструментів захисту її суверенітету.

Останніми роками рівень уваги до проблематики співробітництва України з міжнародними організаціями помітно зріс. Тут, передусім доцільно згадати роботи Ю. Битяка [1], І. Яков‘юка [3] тощо.

Як відомо до найбільш важливих міжнародних інструментів захисту державного суверенітету належить передусім ООН, у статті 1 Статуту якої йдеться, що вона наділена правом вживати колективних заходів для попередження і усунення загрози миру, а також для припинення актів агресії або інших порушень миру.

Також наголосимо, що важливим інструментом підтримання миру і міжнародної безпеки виступають миротворчі операції ООН, які щоправда не передбачені Статутом, а отже їх проведення потребує ухвалення через прийняття спеціальної резолюції Генеральної Асамблеї. Попри те, що механізми і технологічний інструментарій миротворчості є достатньо розробленими, але реальна практика миротворчих операцій виявилася досить суперечливою як з точки зору правомірності їх застосування, так і масштабів операцій і їх наслідків.

Така ситуація пояснюється відсутністю чіткої нормативно-правової бази миротворчості, використанням практики подвійних стандартів та нездатністю ООН ефективно застосовувати існуючі механізми для врегулювання конфліктів, а відтак здійснювати функції, пов‘язані з підтриманням міжнародного миру і забезпечення колективної безпеки.

Таке твердження можна простежити на прикладі «Серпневого конфлікту 2008 р.» в Грузії, коли ООН фактично не відіграла навіть власне консультативної ролі у деескалації воєнного конфлікту. У випадку березневої анексії Росією території Криму Генеральна Асамблея ООН видала резолюцію щодо підтримки територіальної цілісності України.

Зокрема, посилаючись на свою резолюцію 2625 (XXV) від 24 жовтня 1970 р., якою було схвалено Декларацію про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту Організації Об‘єднаних Націй, Генасамблея підтвердила закріплені в ній принципи про те, що територія держави (тобто України) не повинна бути об‘єктом надбання іншою державою в результаті погрози силою або її застосування і що будь-яка спроба, спрямована на часткове або повне порушення національної єдності і територіальної цілісності держави або країни, або їхньої політичної незалежності, несумісна з цілями і принципами Статуту.

Також у вказаній резолюції щодо територіальної цілісності України оонівські дипломати посилалися на Заключний акт Конференції з безпеки і співробітництва в Європі від 1 серпня 1975 р., Меморандум про гарантії безпеки у зв‘язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 5 грудня 1994 р. (т. зв. Будапештський меморандум), Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією від 31 травня 1997 р. та на Алматинську декларацію від 21 грудня 1991 р. [4].

За ухвалення резолюції проголосували 100 членів Генеральної Асамблеї, проти було 11 делегацій, серед яких – Вірменія, Білорусь та Росія. Ще 58 делегацій, включаючи Китай, утрималися від визначення своєї позиції.

У резолюції підкреслюється, «що референдум, проведений в АР Крим та місті Севастополі 16 березня 2014 р., не маючи законної сили, не може бути основою для будь-якої зміни статусу Автономної Республіки Крим або міста Севастополя». Члени Генеральної Асамблеї підтвердили свою прихильність суверенітету, політичній незалежності, єдності і територіальної цілісності України в її міжнародно визнанихкордонах.

Вони закликали всі держави «відмовитися іутримуватися від дій, спрямованихна часткове або повне порушення національної єдності і територіальної цілісності України, в тому числі будь-яких спроб змінити кордони України за допомогою загрози силою або її застосування або інших незаконних засобів». Слід зазначити на рекомендаційному характері резолюцій Генеральної Асамблеї [2].

Можна припустити, що цей факт помножений на ряд інших чинників спричинив до низької ефективності реакції ООН. В результаті російська агресія проти України так і не була спинена міжнародним співтовариством.

Таким чином, можна зробити висновок, що міжнародні організації, зокрема ООН на сучасному етапі виступає як міжнародний «інструмент захисту». Але питання про неефективність механізмів по врегулюванню воєнних конфліктів залишається відкритим. Так, на прикладі подій 2014 року в Україні, що спроможність ООН ефективно підтримувати колективну безпеку в східноєвропейському регіоні щонайменше викликає серйозні сумніви.

Список використаних джерел:

1. Битяк Ю.П. Державний суверенітет і права людини: питання співвідношення і пріоритету. – X.: Право, 2010. – С. 240-241.

2. Генеральна Асамблея ООН прийняла резолюцію, що підтверджує територіальну цілісність України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.un.org.ua/ua/information-centre/news/1814.

3. Державний суверенітет в умовах європейської інтеграції / За ред. Ю. Битяка, І. Яков‘юк. – К.: Ред. журн. «Право України», 2012. – 336 с.

4. Резолюція Генеральної Асамблеї ООН щодо територіальної цілісності України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://tyzhden.ua/Politics/106073.

 

7. Відкладення імплементації торговельної частини Угоди про асоціацію України з ЄС: позитивні та негативні аспекти проблеми

Питання щодо підписання та імплементації Угоди по асоціацію (УА) між Україною та Європейським Союзом (ЄС) вже тривалий час залишається одним із ключовихдля України.

16 вересня 2014 р. у Києві та Брюсселі синхронно відбулася ратифікація УА. Як відомо, шляхдо цієї події був тривалим і складним: слід згадати довгі та напружені 5-річні переговори, стагнаційний період у відносинах Україна – ЄС після парафування Угоди 2012 р., провал у Вільнюсі, розчленування УА на частини та її підписання у два прийоми і, нарешті, зволікання з ратифікацією у 2014 р.

Втім, важливість ратифікації певною мірою нівельована, оскільки поряд з цим вирішено відкласти до 1 січня 2016 р. запровадження Зони вільної торгівлі (ЗВТ), що офіційно оформлено у Спільній заяві Ради ЄС і Європейської Комісії від 26 вересня 2014 р. Рада ЄС визнала, що відтермінування є частиною ширшого пакету домовленостей з Кремлем. Такий крок став «частиною всеохоплюючого мирного процесу в Україні із повагою до територіальної цілісності та права країни визначати власну долю». Водночас було підкреслено, що домовленість не обмежує Україну у проведенні реформ, попри вимоги російської влади з цього приводу [1].

Тристороння домовленість Україна – Росія – ЄС щодо відстрочки імплементації ЗВТ виявилася несподіваною для всіх і викликала неоднозначну реакцію як в українському суспільстві, так і серед вітчизняних і європейських політиків та експертів. Якщо українська влада не втомлюється поширювати коментарі про те, що домовленість «виключно виграшна», то існує і протилежна думка, яка полягає у тому, що втілення УА без ЗВТ не має жодного практичного значення і є небезпечною поступкою Росії. Втім, за нинішньої складної зовнішньо- та внутрішньополітичної ситуації, неможливо однозначно оцінити наслідки відтермінування застосування Угоди, тому необхідно вра ховувати як плюси, так і мінуси такого рішення.

Позитивні наслідки відкладення ЗВТ досить широко висвітлюють представники української влади. По-перше, важливим є сам факт, що УА була нарешті ратифікована і при цьому без єдиної зміни, в тому вигляді, в якому була підписана. По-друге, ідеться про односторонню пролонгацію ЄС безмитного режиму для українських експортерів. Якщо оцінювати лише прямий економічний ефект, то введення односторонніх преференцій замість двосторонніх вигідне Україні.

Втім, реальне річне збереження митних платежів не перевищить 3 млрд. грн. У той же час треба розуміти, що збереження імпортних мит замість їх обнулення – веде до подорожчання товарів для споживача. Тобто, у кінцевому підсумку ці 3 м лрд. грн. заплатять мешканці України. Також не можна розра ховува ти на великі переваги для вітчизняних виробників через невирішеність питань із відповідністю української продукції європейським стандартам та сертифікації [3].

Брюссельські домовленості мали б сприяти «торговельному перемир‘ю» з Росією і давати надію на те, що Москва не реалізує свою загрозу скасувати режим вільної торгівлі з Україною в рамках СНД принаймні протягом наступного року. Проте, на нашу думку, розвиток подій на Сході України ставить під сумнів те, що російська сторона буде дотримуватися прийнятих рішень.

Деякі експерти вважають, що така поступка переконає Кремль, що його силова дипломатія працює. І, відповідно, впродовж 2015 р. Москва буде постійно вдаватися до сили, щоб переконати сторони долучити до УА вигідні їй додатки, виключення та обмеження. У контексті переговорів щодо ЗВТ Києву також потрібно вра ховува ти, що в 2015 р. його позиції будуть гіршими, ніж зараз, з ряду причин: зміна ключових фігур в ЄС; ефект «втоми» від України [2, c.6].

Головним же мінусом «відкладення асоціації» є загроза проведенню в Україні необхідних для неї реформ. У виконавчій владі заявляють про негайний початок імплементації УА та запевняють, що реально адаптація законодавства, прийняття норм і стандартів ЄС триватимуть. При цьому вдасться уникнути звинувачень з боку Росії [3]. Водночас слід розуміти, що тільки гучних заяв політиків недостатньо. Для впровадження реформ необхідно тільки одне – наявність політичної волі. І ось тут, свого роду «наглядачем» за виконанням реформ має стати все українське суспільство.

Отже, можна зробити висновки, що політично поступки Росії щодо асоціації з боку України є небезпечним прецедентом. Проте УА все ж ратифікована у незміненому вигляді, а у фінансовому плані відстрочка ЗВТ є навіть прибутковою для України.

Поряд з цим, негативом є те, що постала ситуація змушуватиме українську владу гальмувати реформи. Загалом відкладення імплементації УА цілком укладається в логіку інших рішень української влади і За ходу з врегулювання ситуації в нашій країні у контексті боротьби з російською агресією. Її правильність чи помилковість зможемо оцінити дещо пізніше.

Список використаних джерел:

1. Joint statement of the Council and the Commission on the EU- Ukraine Association Agreement [Електронний ресурс] / General Affairs Council meeting. – Brussels, 29 September 2014. – Режим доступу: http://www.consilium.europa.eu/uedocs/cms_data/docs/pressdata/EN/foraff/144955.pdf

2. Ратифікація Угоди про асоціацію Україна-ЄС відбулася на умовах, комфортних для Росії // International Weekly. – № 15. – 03.09.2014 – 17.09.2014. – С. 5-7.

3.Сидоренко С. «Відкладена» асоціація. Приховані деталі [Електронний ресурс] / Сергій Сидоренко // Європейська правда. – Режим доступу: http://www.eurointegration.com.ua/articles/ 2014/0915/7026002/

 

8. Участь України в миротворчих операціях під проводом НАТО

Україна має сталу репутацію країни, яка робить гідний внесок у зміцнення євроатлантичної безпеки, розгортаючи свої війська пліч-о-пліч з миротворцями від країн-членів та партнерів НАТО. Наразі вона є єдиною країною-партнером, яка бере активну участь у чотирьох головних операціях та м ісіях під проводом НАТО.

Операція НАТО в Афганістані є найзначнішою з усіх, що до теперішнього часу виконувалися Альянсом. Сформовані відповідно до мандата ООН у 2001 році, Міжнародні сили сприяння безпеці діють під керівництвом НАТО з серпня 2003 року. Україна бере участь в даній операції з 2007 року. На усій території Афганістану в складі МССБ діють майже 130 тисяч військовослужбовців із 48 різних країн [2].

Їхнє завдання – допомагати центральному уряду Афганістану зміцнювати свою владу в усіх районах країни та утворювати умови для відповідного функціонування демократичних інститутів і встановлення вер ховенс тва права.

На сьогодні у складі МССБ працює миротворчий персонал України чисельністю 28 осіб, зокрема військові лікарі, радники з питань підготовки бортових інженерів, застосування авіаційного електронного обладнання; спеціалісти з питань тилового забезпечення, розмінування та мінно-пошуковий собака [1, c.8].

З липня 1999 р. український контингент миротворчих сил розпочав свою діяльність і в рамках заходів операції сил м іжнародної коаліції під проводом НАТО у Косово (КФОР). Сьогодні загальна чисельність українського національного контингенту сил КФОР складає 131 військовослужбовці та 3 штабних офіцери в штабі КФОР [2].

«KFOR CHRONICLE» (офіційний журнал КФОР) повідомляє про те, що від початку операції і до лютого 2013 року українські миротворці виконали більше 900 різних завдань [3].

Тривалий час Україна залишалася єдиною країною-партнером, яка брала участь в Тренувальній місії НАТО в Іраку (ТМН-І), що високо оцінювалося військовим керівництвом НАТО та країнами-членами. Представники ЗС України брали участь в ТМН -І з лютого 2006 року. Враховуючи прийняття Північноатлантичною Радою НАТО рішення про згортання діяльності та виведення ТМН-І, 24 грудня 2013 року 119 українських миротворців повернулися до України [2].

Україна, другою з країн – не членів НАТО, долучилася у 2005 році до антитерористичної операції НАТО «Активні зусилля». На сьогоднішній день, останнім українським кораблем, який взяв участь в даній місії НАТО був корвет «Тернопіль», який 8 жовтня 2013 року з оглядовою командою на борту вирушив на патрулювання із військово - морської бази Туреччини Акзас-Карагач до визначених районів Середземного моря з метою виконання завдань антитерористичної операції НАТО «Активні зусилля» і повернувся на Батьківщину 16 листопада.

Під час засідань Комісії Україна–НАТО та Північноатлантичної ради НАТО на рівні м іністрів оборони 22 лютого 2013 року було укладено офіційну угоду між Україною та Організацією Північноатлантичного договору про участь нашої держави в операції НАТО «Океанський щит». Цей документ формалізував статус України як першої країни-партнера альянсу, яка братиме участь у даній антипіратській операції, та єдиної держави-партнера НАТО, яка бере участь у всіх операціях альянсу.

У період з 12 жовтня 2013 року по 2 січня 2014 року флагман ВМС Збройних сил України – фрегат «Гетьман Сагайдачний» із палубним вертольотом Ка27 та групою спеціального призначення на борту забезпечував безпеку судноплавства у визначених районах Аденської затоки.

Отже, не зважаючи на позаблоковий чи не позаблоковий статус, на ситуацію всередині країни, Україна в повному обсязі виконувала і продовжує виконувати взяті перед світовою спільнотою зобов‘язання у питаннях підтримання миру, регіональної та загальносвітової безпеки.

Список використаних джерел:

1. Александров О. С. Україна – НАТО: нові умови та реалії співробітництва: аналіт. доп. / О. С. Александров; упорядн. В. М. Бегма, Н. Г. Діденко, О. О. Резнікова; за заг. ред. О. В. Литвиненка. – К. : НІСД, 2011. С. 7-13.

2. Участь України у миротворчих операціях під проводом Альянсу [Електронний ресурс]// Місія України при НАТО – Режим доступу: http://nato.mfa.gov.ua/ua/ukraine-nato/contribution

3. Ukrainian peacekeepers celebrations [Електронний ресурс] // KFOR Chronicle. - February 2013. – pp. 4-5. – Режим доступу: http://www.aco.nato.int/systems/file_ download. ashx?pg=8621&ver=1