Шпора з предмету Соціальна відповідальність - 35 питань

« Назад

1. Міждисциплінарний підхід до визначення поняття «соціальна відповідальність»

Вивчаючи зміст категорії «відповідальність», ми повинні виходити з того, що соціальну відповідальність не можна зводити до одного з її різновидів: моральної, політичної, юридичної, професійної та ін. У процесі вивчення цих різновидів відповідальності необхідно мати на увазі те, що співвідношення соціальної відповідальності з її різновидами можливо уявити як діалектичний зв'язок загального та особливого.

Соціальна відповідальність є родовим поняттям стосовно її різновидів. Найбільш суттєві риси та ознаки, які притаманні соціальній відповідальності, властиві і її окремим різновидам.

Юридичну відповідальність необхідно вивчати у взаємозв'язку із соціальною. Це пов'язується з тим, що філософи та соціологи, даючи визначення соціальної відповідальності, відображають ті її риси, що пов'язані з моральною, політичною, релігійною відповідальністю, не повністю при цьому відображають ознаки юридичної відповідальності.

Так, Л. Білецька визначає соціальну відповідальність як обов'язок особи оцінити власні наміри та здійснювати вибір поведінки відповідно до норм, що відображають інтереси суспільного розвитку, а у випадку порушення їх — обов'язок звітувати перед суспільством і нести покарання.

Схоже, але більш ємке визначення соціальної відповідальності знаходимо у Р. Хачатурова та Р. Ягутяна. Під соціальною відповідальністю вони розуміють дотримання суб'єктами суспільних відносин вимог соціальних норм, а у випадках безвідповідальної поведінки, що не відповідає вимогам норм чи порушує суспільний порядок, вони зобов'язані нести доповнюючий обов'язок особистого чи майнового характеру.

О. Плахотний вважає, що поняття відповідальності поєднує дві форми, два різних види відповідальності: 1) відповідальність як реакція суспільства на поведінку індивіда (суспільна відповідальність); 2) відповідальність як система відповідей індивіда на вимоги суспільства (особиста відповідальність). Автор підкреслює, що між суспільством та індивідом існує взаємозв'язок. З одного боку, суспільство покладає на індивіда обов'язок вчиняти соціально корисні вчинки, а з іншого — воно зобов'язано сприяти суб'єкту у здійсненні ним своїх прав та обов'язків та несе за це відповідальність.

Соціальна відповідальність відображає певне співвідношення між особистістю та суспільством інтегрально. Як зазначає О. Ростигаєв, соціальна відповідальність є виразом всієї багатоманітності соціальних відносин та узагальнений вираз всіх форм відповідальності. Специфіка конкретних видів відповідальності обумовлена природою тих суспільних відносин, всередині яких вони виникли та існують у власній якісній визначеності.

Проф. О. Поляков характеризує соціальну відповідальність як зовнішню негативну реакцію з боку суспільства на нормопорушуючі дії суб'єкта, що порушують соціальну комунікацію, і являє собою легітимну соціальну відповідь на неприпустиму поведінку через реалізацію принципу покарання. Проф. І. Семякін визначає соціальну відповідальність як обов'язок індивіда виконувати відповідні політичні, юридичні та моральні вимоги, які встановлюються суспільством, державою чи колективом.

З врахуванням викладеного вище ми можемо визначити соціальну відповідальність як діалектичний взаємозв'язок між особою та суспільством, що характеризується взаємними правами та обов'язками з виконання приписів соціальних норм та покладенням різноманітних засобів впливу у разі її порушення.

У науковій літературі відсутня єдність думок про кількість видів соціальної відповідальності. Так, Н. Фокіна вважає, що соціальна відповідальність складається з моральної та правової. На думку Н. Головко, соціальна відповідальність існує у формі політичної, правової та моральної відповідальності. Л. Грядунова до соціальної відповідальності відносить політичну, громадянську, партійну, виробничу, правову, моральну, сімейно-побутову, а О. Плахотний пропонує класифікацію, що об'єднує всі ці види відповідальності, приєднуючи до них економічну, національну та державну.

М. Бахтіним виділяються наступні види соціальної відповідальності: моральна, персональна, політична, соціальна. Р. Хачатуров вважає, що у суспільстві існує стільки різновидів соціальної відповідальності, скільки в ньому діє різновидів соціальних норм.

Досить обґрунтованою вважаємо класифікацію соціальної відповідальності на неправову та правову. Неправова соціальна відповідальність не має юридичного характеру та виступає у формі моральної, політичної, корпоративної, релігійної, етичної та ін.

З точки зору моралі, етики, естики, культурології соціальна відповідальність настає у випадку порушення традицій, звичаїв, норм культури та естетичних норм. Вона відображається у суспільному осуді та соціальному відмежуванні від суб'єкта, що порушує чи ухиляється від виконання норми поведінки. Моральна відповідальність має важливе значення, оскільки забезпечує відповідність суб'єктів прийнятим у суспільстві уявленням про добро та зло, справедливість та несправедливість.

Політологія, філософія визначає поняття соціальна відповідальність як порушення норм, дотримання яких покладається суспільством на публічного політика. Її призначенням є забезпечення упорядкування політичної сфери суспільних відносин шляхом демонстрації недовіри, необрання політика на новий термін до представницького органу, виключення з певної організації.

Економіка, підприємництво вважає, що соціальна відповідальність це порушення корпоративних правил, які прийняті певною соціальною структурою та не мають правового значення. Відображається у осуді членами корпорації чи виразі недовіри порушнику.

З точки зору релігієзнавства, філософії соціальна відповідальність засновується на нормах, що регламентують порядок відправлення релігійних культів, та на вірі у Бога. Забезпечують організацію релігійної сфери шляхом визначення можливих засобів впливу до суб'єктів, що порушують вимоги релігійних норм.

Всі згадані вище види соціальної відповідальності мають пасивний характер, оскільки негативна реакція з боку суспільства у цих випадках не передбачає примусового впливу на нормопорушника. Вона не заснована на праві вимагати відповідної поведінки, а відображається у бажанні висловити негативне ставлення шляхом відмови у спілкуванні чи дистанціювання.

Юриспруденція вважає, що соціальна відповідальність настає у випадку порушення норм державно-організованого права. Вона має активний характер, оскільки передбачає активний психологічний вплив на порушника аж до застосування примусового фізичного впливу.

Таким чином, соціальна та правова відповідальність співвідносяться як загальне та особливе. Для цих видів відповідальності притаманні наступні спільні риси:

1. Як будь-яка соціальна, так і юридична відповідальність є засобом гарантування та охорони суспільних відносин.

2. Вони встановлюються певними суб'єктами та гарантуються певними засобами.

3. Є засобами гарантування прав людини та суспільних інтересів.

4. Є елементами надбудови суспільства, що залежать від рівня розвитку економічних, політичних та суспільних відносин.

5. Мають динамічний характер, тобто розвиваються та трансформуються разом із суспільними відносинами.

6. Існують у певній сфері та регламентуються певним різновидом соціальних норм.

7. Переслідують досягнення певної мети та мають функціональну спрямованість.

8. Передбачають настання певних наслідків для порушника.

9. Забезпечують системність суспільства як соціального утворення.

2. Проспективний та ретроспективний аспекти поняття «соціальна відповідальність»

Соціа́льна відповіда́льність — термін, що має двояке значення. З однієї сторони, це дотримання суб'єктами суспільних відносин вимог соціальних норм. З іншої (у випадках безвідповідальної поведінки, що не відповідає вимогам норм чи порушує суспільний порядок) соціальна відповідальність особи полягає в тому, що вона зобов'язується нести доповнюючий обов'язок особистого чи майнового характеру (Р. Хачатуров, Р. Ягутян). Це обов'язок особи оцінити власні наміри та здійснювати вибір поведінки відповідно до норм, що відображають інтереси суспільного розвитку, а у випадку порушення їх — обов'язок звітувати перед суспільством і нести покарання (Л. Білецька)

Соціальна відповідальність розглядається у двох аспектах, в залежності від того, якою є поведінка особи — соціально корисною чи соціально шкідливою:

Проспективний (позитивний) аспект

Соціальна відповідальність тут характеризує позитивне ставлення особи до своїх учинків. Це розуміння їх важливості для суспільства, бажання зробити їх якомога краще.

Саме ця відповідальність мається на увазі, коли говорять про почуття відповідальності, про те, що людина бере відповідальність на себе. Це відповідальність за майбутню поведінку.

Ретроспективний аспект

Ретроспективна відповідальність — це відповідальність за раніше вчинене. Вона передбачає зовнішній уплив зі сторони суспільства, держави, інших осіб. Вона може бути:

правовою (юридична);

позаправовою:

моральна / етична;

громадська / політична / партійна;

виробнича / корпоративна;

сімейно-побутова;

релігійна тощо.

«У суспільстві існує стільки різновидів соціальної відповідальності, скільки в ньому діє різновидів соціальних норм». 

3. Аспекти та передумови формування соціальної відповідальності

Соціальна відповідальність - це відповідальність організації за вплив її рішень і діяльності на суспільство і довкілля через прозору і етичну поведінку, яка

- сприяє стійкому розвитку, здоров'ю і добробуту суспільства;

- враховує очікування зацікавлених сторін;

- відповідає діючому законодавству і узгоджується з міжнародними нормами поведінки;

- інтегрована в діяльність всієї організації і реалізується нею на практиці.

Кожен суб'єкт економічної діяльності (організація) бере на себе відповідну соціальну відповідальність перед державою, суспільством, працівниками, довкіллям. Соціальна відповідальність розповсюджується також на сферу охорони праці.

Соціальна відповідальність є найважливішим елементом взаємозв’язку особи та суспільства, вона здійснює функцію регуляції поведінки індивіда відповідно до вимог суспільства. З розвитком суспільства соціальна відповідальність набула провідної ролі в політичних, духовно-ідеологічних та інших відносин; її удосконалення є необхідною умовою суспільного розвитку.

Соціальна відповідальність виникає одночасно з суспільством. Її формування пов’язане з розвитком людини як соціальної істоти, суспільних відносин, коли поведінка особи набуває суспільної значущості і тому починає регулюватися за допомогою соціальних норм.

Структура соціальної відповідальності визначається також єдністю трьох компонентів: когнітивного, мотиваційного, поведінкового. Когнітивний компонент - це система засвоєних студентом знань щодо сутності соціальної відповідальності, норм поведінки, завдяки яким реалізується ця якість. Узагальнююча оцінка оточуючого світу, пізнання соціальних норм (правових і моральних), регулюючих поведінку людини у світі, відношення до цих норм та правил і визначають зміст когнітивного компоненту.

Мотиваційний компонент включає в себе ієрархію мотивів соціально відповідальної поведінки. На перший план виступають питання, пов’язані з пізнанням свого місця в суспільстві, відповідальності за свою поведінку.

На основі сформованого наукового світогляду та розвиненого самопізнання, а також виходячи з потреб суспільної практики відбувається вибір особистістю визначеної лінії поведінки, що і складає поведінковий компонент соціальної відповідальності.

Таким чином, відповідальність особистості у процесі формування соціально-професійної позиції визначаємо як властивість, що характеризується усвідомленим дотриманням етичних принципів, моральних поглядів, що виражають соціальні мультинеобхідності. Форми відповідальності як психоодиниці суб’єкта, як риса його характеру в кореляті зі стабільно-вольовими механізмами формуються в процесі інтердіяльності індивідів, у результаті трансінтеоріоізації соціоорієнтацій, соціонорм, соціоправил, соціоцінностей. 

4. Рівні реалізації соціальної відповідальності та їх характеристика (мікро-, мезо, макро-, мега-рівні)

Інституційний підхід до такого сучасного явища, як соціальна відповідальність бізнесу, має теоретичні витоки у дослідженнях радянської наукової школи суспільних відносин.

Проте в останні десятиріччя сформувався стійкий науковий інтерес до системи економічних відносин суб’єктів господарювання у нерозривному взаємозв’язку із соціальними, політичними, правовими, організаційними та психологічними явищами, які фундаментально розкрито в творах класиків інституціоналізму Т. Веблена, О. Вільямсона, В. Мітчелла, В. Ніла, Дж.-Б. Кларка, Дж. Гелбрейта, Дж. Гобсона, Д. Тостера.

І це цілком обґрунтовано, оскільки "інституціоналізм досліджує безпосередньо умови перебігу економічних процесів (існуюче середовище, правила, норми діяльності, установки, ціннісні орієнтири, законодавство, заклади тощо)", іншими словами, – все те, що визначає об’єкт, завдання і методи управління на макро-, мезо- та мікрорівні.

Практична необхідність управління соціально відповідальною діяльністю компанії вимагає розробки понятійного апарату та теоретично обґрунтованої інформаційної моделі об’єкта управління. А. А. Грищенко справедливо відзначив, що інституціоналізм надає необхідний інструментарій та базовий понятійний апарат і "в цілому виконує історичну роль забезпечення теоретичного відображення нових умов господарювання у змісті економічних процесів". Інституціоналізм як один з напрямів сучасної економічної наукової думки уможливлює визначення ключових ознак для характеристики і моделювання соціально відповідальної діяльності суб’єкта господарювання.

Інститути соціальної відповідальності бізнесу необхідно розглядати у двох аспектах – соціальному та юридичному.

У юридичному аспекті інститут соціальної відповідальності бізнесу (далі – юридичний інститут) характеризується сукупністю правових норм або правил, які вироблені суспільством і домінують у сфері суспільних відносин. Такі правові норми на глобальному рівні затверджено міжнародними договорами та стандартами, визначаються розвитком цивілізації, на макрорівні – законодавством країни, культурою народу, на мезорівні – місцевим законодавством, традиціями, менталітетом, а на мікрорівні – двосторонніми угодами між суб’єктом господарювання і окремими зацікавленими особами, звичайною діловою практикою, розумними очікуванням.

У соціальному аспекті інститут соціальної відповідальності бізнесу є організованою системою соціальних ролей, яка зосереджується на основних потребах і функціях людини, постійно функціонує й значно впливає на окремі суспільні інституції та на суспільство в цілому. Саме соціальні інститути є такими, що визначають інститутційне середовище і, за словами О. Гохберга, у сукупності утворюють "господарський механізм економіки" [3]. При цьому соціальна відповідальність проявляється через реалізацію інтересів зацікавлених сторін – соціальних інститутів і стосується соціальних, економічних і культурних прав людини – власників, працівників, покупців, постачальників, мешканців регіону соціально-економічної активності та суспільства в цілому. Тобто соціальна відповідальність як юридичний інститут інтегрує в єдину систему визначені соціальні інститути.

На макро- та мезорівні слід звернути увагу на моніторинг відповідності поведінки контрагентів встановленому зразку, на аналіз ефективності координації економічної поведінки агентів і підтримку відповідних заходів. 

5. Поняття об’єкта соціальної відповідальності. Засади класифікації об’єктів соціальної відповідальності

Вивчаючи зміст категорії «відповідальність», ми повинні виходити з того, що соціальну відповідальність не можна зводити до одного з її різновидів: моральної, політичної, юридичної, професійної та ін. У процесі вивчення цих різновидів відповідальності необхідно мати на увазі те, що співвідношення соціальної відповідальності з її різновидами можливо уявити як діалектичний зв'язок загального та особливого.

Соціальна відповідальність є родовим поняттям стосовно її різновидів. Найбільш суттєві риси та ознаки, які притаманні соціальній відповідальності, властиві і її окремим різновидам.

Юридичну відповідальність необхідно вивчати у взаємозв'язку із соціальною. Це пов'язується з тим, що філософи та соціологи, даючи визначення соціальної відповідальності, відображають ті її риси, що пов'язані з моральною, політичною, релігійною відповідальністю, не повністю при цьому відображають ознаки юридичної відповідальності.

Так, Л. Білецька визначає соціальну відповідальність як обов'язок особи оцінити власні наміри та здійснювати вибір поведінки відповідно до норм, що відображають інтереси суспільного розвитку, а у випадку порушення їх — обов'язок звітувати перед суспільством і нести покарання.

Схоже, але більш ємке визначення соціальної відповідальності знаходимо у Р. Хачатурова та Р. Ягутяна. Під соціальною відповідальністю вони розуміють дотримання суб'єктами суспільних відносин вимог соціальних норм, а у випадках безвідповідальної поведінки, що не відповідає вимогам норм чи порушує суспільний порядок, вони зобов'язані нести доповнюючий обов'язок особистого чи майнового характеру.

О. Плахотний вважає, що поняття відповідальності поєднує дві форми, два різних види відповідальності: 1) відповідальність як реакція суспільства на поведінку індивіда (суспільна відповідальність); 2) відповідальність як система відповідей індивіда на вимоги суспільства (особиста відповідальність). Автор підкреслює, що між суспільством та індивідом існує взаємозв'язок. З одного боку, суспільство покладає на індивіда обов'язок вчиняти соціально корисні вчинки, а з іншого — воно зобов'язано сприяти суб'єкту у здійсненні ним своїх прав та обов'язків та несе за це відповідальність.

Соціальна відповідальність відображає певне співвідношення між особистістю та суспільством інтегрально. Як зазначає О. Ростигаєв, соціальна відповідальність є виразом всієї багатоманітності соціальних відносин та узагальнений вираз всіх форм відповідальності. Специфіка конкретних видів відповідальності обумовлена природою тих суспільних відносин, всередині яких вони виникли та існують у власній якісній визначеності.

Проф. О. Поляков характеризує соціальну відповідальність як зовнішню негативну реакцію з боку суспільства на нормопорушуючі дії суб'єкта, що порушують соціальну комунікацію, і являє собою легітимну соціальну відповідь на неприпустиму поведінку через реалізацію принципу покарання. Проф. І. Семякін визначає соціальну відповідальність як обов'язок індивіда виконувати відповідні політичні, юридичні та моральні вимоги, які встановлюються суспільством, державою чи колективом.

З врахуванням викладеного вище ми можемо визначити соціальну відповідальність як діалектичний взаємозв'язок між особою та суспільством, що характеризується взаємними правами та обов'язками з виконання приписів соціальних норм та покладенням різноманітних засобів впливу у разі її порушення.

У науковій літературі відсутня єдність думок про кількість видів соціальної відповідальності. Так, Н. Фокіна вважає, що соціальна відповідальність складається з моральної та правової. На думку Н. Головко, соціальна відповідальність існує у формі політичної, правової та моральної відповідальності. Л. Грядунова до соціальної відповідальності відносить політичну, громадянську, партійну, виробничу, правову, моральну, сімейно-побутову, а О. Плахотний пропонує класифікацію, що об'єднує всі ці види відповідальності, приєднуючи до них економічну, національну та державну.

М. Бахтіним виділяються наступні види соціальної відповідальності: моральна, персональна, політична, соціальна. Р. Хачатуров вважає, що у суспільстві існує стільки різновидів соціальної відповідальності, скільки в ньому діє різновидів соціальних норм.

Досить обґрунтованою вважаємо класифікацію соціальної відповідальності на неправову та правову. Неправова соціальна відповідальність не має юридичного характеру та виступає у формі моральної, політичної, корпоративної, релігійної, етичної та ін.

Моральна відповідальність настає у випадку порушення традицій, звичаїв, норм культури та естетичних норм. Вона відображається у суспільному осуді та соціальному відмежуванні від суб'єкта, що порушує чи ухиляється від виконання норми поведінки. Моральна відповідальність має важливе значення, оскільки забезпечує відповідність суб'єктів прийнятим у суспільстві уявленням про добро та зло, справедливість та несправедливість.

Політична відповідальність настає при порушенні норм, дотримання яких покладається суспільством на публічного політика. Її призначенням є забезпечення упорядкування політичної сфери суспільних відносин шляхом демонстрації недовіри, необрання політика на новий термін до представницького органу, виключення з певної організації.

Корпоративна відповідальність настає у випадку порушення корпоративних правил, які прийняті певною соціальною структурою та не мають правового значення. Відображається у осуді членами корпорації чи виразі недовіри порушнику.

Релігійна відповідальність засновується на нормах, що регламентують порядок відправлення релігійних культів, та на вірі у Бога. Забезпечують організацію релігійної сфери шляхом визначення можливих засобів впливу до суб'єктів, що порушують вимоги релігійних норм.

Всі згадані вище види соціальної відповідальності мають пасивний характер, оскільки негативна реакція з боку суспільства у цих випадках не передбачає примусового впливу на нормопорушника. Вона не заснована на праві вимагати відповідної поведінки, а відображається у бажанні висловити негативне ставлення шляхом відмови у спілкуванні чи дистанціювання.

Правова відповідальність настає у випадку порушення норм державно-організованого права. Вона має активний характер, оскільки передбачає активний психологічний вплив на порушника аж до застосування примусового фізичного впливу.

Таким чином, соціальна та правова відповідальність співвідносяться як загальне та особливе. Для цих видів відповідальності притаманні наступні спільні риси:

1. Як будь-яка соціальна, так і юридична відповідальність є засобом гарантування та охорони суспільних відносин.

2. Вони встановлюються певними суб'єктами та гарантуються певними засобами.

3. Є засобами гарантування прав людини та суспільних інтересів.

4. Є елементами надбудови суспільства, що залежать від рівня розвитку економічних, політичних та суспільних відносин.

5. Мають динамічний характер, тобто розвиваються та трансформуються разом із суспільними відносинами.

6. Існують у певній сфері та регламентуються певним різновидом соціальних норм.

7. Переслідують досягнення певної мети та мають функціональну спрямованість.

8. Передбачають настання певних наслідків для порушника.

9. Забезпечують системність суспільства як соціального утворення.

10. Виробляють повагу до прав та свобод людини і є проявами культури суспільства.

Наявність зазначених вище спільних рис не заперечує самостійного характеру юридичної відповідальності як основного різновиду соціальної.

Отже, соціальна відповідальність є комплексною категорією, що передбачає наявність різноманітних форм та видів. Важливим різновидом такої відповідальності є юридична. 

6. Механізми формування соціальної відповідальності: загальна характеристика

1 Соціальна відповідальність бізнесу

Під соціальною відповідальністю слід розуміти взаємини більш владних прошарків суспільства з менш владними й нужденними верствами. Так, зрозуміло, що держава повинна забезпечувати населення усіма найважливішими соціальними, матеріальними, загалом, всіма необхідними речами для найбільш кращого його розвитку, але як виявляється в реальності не все так просто як здається на перший погляд. Держава за своєю суттю грає роль деякого регулятора в ринкових відносинах, через недосконалість останнього. Як відомо суспільство складається з окремих індивідів, які в свою чергу формуються в соціальні групи, ці групи потім складають країну, регулятором якої і є держава.

Регулювати відносини між людьми необхідно, через природи самих людей. Жадібність, жорстокість, страх і ще маса характеристик людей сприяють їх саморуйнування. Тому потрібно створити систему контролю, щоб уникнути самознищення і у здобуття механізму економічного і духовного зростання людства.

Держава створює механізми управління ринком. Формування державного бюджету за рахунок грошових коштів отриманих від податків, мит, митних зборів та інших джерел доходу, йде на вирішення низки проблем. Для розвитку країни необхідно враховувати соціальні аспекти. Державою розробляється контрольні механізми з цього питання звані соціальною політикою.

Соціальна політика є одним з найважливіших напрямів державного регулювання економіки. Вона - органічна частина внутрішньої політики держави, спрямована на забезпечення добробуту та всебічного розвитку її громадян та суспільства в цілому. Значимість соціальної політики визначається її впливом на процеси відтворення робочої сили, підвищення продуктивності праці, освітнього і кваліфікаційного рівня трудових ресурсів, на рівень науково-технічного розвитку продуктивних сил, на культурне та духовне життя суспільства. Соціальна політика, спрямована на поліпшення умов праці і побуту, розвиток фізкультури і спорту, дає зниження захворюваності і тим самим робить відчутний вплив на скорочення економічних втрат у виробництві. У результаті розвитку таких систем в соціальній сфері, як громадське харчування, дошкільна освіта, звільняє частину населення зі сфери домашнього господарства, підвищується зайнятість у суспільному виробництві. Наука і наукове забезпечення, які визначають перспективи економічного розвитку країни, також є частиною соціальної сфери та їх розвиток, і ефективність регулюються в рамках соціальної політики. Соціальна сфера не тільки регулює процеси зайнятості населення, але і є безпосередньо місцем прикладання праці і забезпечує роботою мільйони людей в країні.

Основними завданнями соціальної політики є:

1. Гармонізація суспільних відносин, узгодження інтересів і потреб окремих груп населення з довготривалими інтересами суспільства, стабілізація суспільно-політичної системи.

2. Створення умов для забезпечення матеріального добробуту громадян, формування економічних стимулів для участі в суспільному виробництві, забезпечення рівності соціальних можливостей для досягнення нормального рівня життя.

3. Забезпечення соціального захисту всіх громадян та їх основних гарантованих державою соціально-економічних прав, у тому числі підтримка малозабезпечених і слабо захищених груп населення.

4. Забезпечення раціональної зайнятості в суспільстві.

5. зниження рівня криміналізації в суспільстві.

6. Розвиток галузей соціального комплексу, таких як освіта, охорона здоров'я, наука, культура, житлово-комунальне господарство і т.д.

7. Забезпечення екологічної безпеки країни.

Держава намагається контролювати перераховані вище аспекти соціальної політики, але справа в тому, що не вистачає коштів і можливостей на забезпечення всього чого треба. Втручання великого бізнесу в соціальні потреби стає все більш і більш актуальним завданням для сучасного російського суспільства.

Так що ж таке соціальна відповідальність бізнесу. Це ведення бізнесу по тим нормам і законам, що у тій країні, де він знаходитиметься. Це створення робочих місць. Це благодійність і створення різних фондів допомоги різним соціальним верствам суспільства. Це забезпечення захисту навколишнього середовища свого виробництва, і багато іншого підтримують соціальний статус у країні. 

7. Агенти формування соціальної відповідальності: загальна характеристика

Агенти соціалізації — конкретні люди, які навчають людину культурним нормам і допомагають засвоювати соціальні ролі.

Агенти первинної соціалізації — люди, які складають найближче оточення особи (батьки, родичі, друзі). Вони виконують багато функцій (батько — вихователь, друг, опікун, учитель тощо), їхні функції взаємозамінні (скажімо, батько за певних умов може взяти на себе виконання функцій матері щодо дитини). Разом із тим, кожен агент дає індивіду в процесі соціалізації саме те, що він може дати. Наприклад, батьки можуть дитині замінити друзів, але вони не зможуть навчити її того, що вона вчиться у своїх друзів: битися, хитрувати, порушувати певні соціальні норми, бути лідером у групі, поводитися з ровесниками.

Агенти вторинної соціалізації — представники адміністрації школи, вищого навчального закладу, армії, підприємства, партій, засобів масової інформації та ін. Контакти з цими агентами є коротшими, а їхній вплив, як правило слабший, ніж в агентів первинної соціалізації. Кожен із них виковує не більше однієї-двох функцій. їхні функції спеціалізовані, а тому не можуть бути взаємозамінними (наприклад, функції міліціонера і священика). Особливістю цих агентів є те, що вони, як правило, отримують грошову винагороду за виконання своїх функцій.

На різних етапах соціалізації агенти відіграють різну за значенням роль. Наприклад, у дошкільному віці найважливішими агентами соціалізації виступають батьки (агенти первинної соціалізації), а у зрілому віці на перше місце виходять агенти вторинної соціалізації, які уособлюються у різноманітних інститутах суспільства, як то трудовий колектив, церква, армія, засоби масової інформації, держава та багато інших.

Найважливішим та найвпливовішим агентом соціалізації людини на перших етапах її життя, тобто у дитинстві та підлітковому віці, є сім'я. Саме за допомогою сім'ї дитина включається у життя суспільства, саме у сім'ї формується первинна соціальна сутність індивіда. Сім'я знайомить дитину з правилами поведінки у суспільстві, спілкування з іншими людьми, з моделями рольової поведінки. Соціальний статус сім'ї визначає соціальний статус індивіда протягом перших двадцяти років його життя. В процесі первинної соціалізації, яка відбувається саме в сім'ї та за її участю, індивіду передається культура суспільства – його цінності, норми, звичаї, мова. На думку Т. Парсонса, те, що відбувається в сім'ї – більше, ніж проста форма соціалізації, оскільки знайомство з цими аспектами культури в даний період перетворює їх у частину особистості дитини.

Сім'я може впливати на процес соціалізації як позитивно, так і негативно (якщо дитині прищеплюються цінності, норми, які йдуть у розріз з суспільними, а взірці поведінки, які спостерігає дитина є асоціальними (алкоголізм, наркоманія, жорстокість тощо)).

Школа – соціальний інститут, який прищеплює дитині навички групового спілкування, здатність до взаємодії з іншими, до спільної діяльності, формує уявлення про суспільні цінності. Саме у школі дитина вчиться змагатися, переживати успіх і поразки. На думку психологів, у шкільний період у дитини формується самооцінка, яка у багатьох випадках зберігається протягом всього життя.

Однолітки теж впливають на соціалізацію індивіда, особливо у підлітковому віці. У середовищі однолітків підліток навчається спілкуватися на рівних, а не за принципом ієрархії, як це відбувається у сім'ї чи школі, знайомиться із цінностями свого покоління.

Як однолітки, так і школа вносять певні корективи у сімейні цінності, які набуває індивід у ранньому дитинстві.

На соціалізацію дорослих і дітей серед інших агентів соціалізації впливають засоби масової інформації – преса, радіо, і особливо телебачення. ЗМІ – це важливе джерело розповсюдження інформації, яка поповнює знання людини про навколишній світ. ЗМІ формують споживацькі потреби, стереотипи поведінки, що часто відрізняються від тих, з якими вони стикаються у своєму безпосередньому реальному оточенні. ЗМІ приймають активну участь у формуванні громадської думки, при цьому можлива реалізація як творчих, так і руйнівних завдань.

У науковій літературі досить часто звертають увагу на неоднозначність впливу ЗМІ на особистість, зокрема на особистість дитини чи підлітка. Щодо цього цікавим є дослідження, одночасно проведене в Австралії, Фінляндії, Ізраїлі, Польщі та США у 1983 – 1986 роках. За його результатами з'ясувалося, наприклад, що частота, з якою хлопці-підлітки дивляться фільми зі сценами насильства, дозволяє зробити статистично значимі прогнози про серйозність правопорушень, які скоюються у віці до 30 років. Дослідники зазначають, що ефект екранного насильства може сприяти формуванню у підлітків специфічних установок і норм поведінки, навчити їх насильницькому вирішенню конфліктів. Екранні образи можуть досить довго зберігатися у пам'яті людини, не підлягаючи контролю з боку свідомості, тому можливим стає, що у реальній конфліктній ситуації, подібній до баченої на екрані, поведе себе за тим же "сценарієм".

Соціалізації дорослих людей сприяє трудовий колектив, в цілому середовище, яке оточує людину на роботі. Особливістю соціалізації у трудовому колективі є те, що це переважно вторинна соціалізація, оскільки стосується дорослих, вже сформованих людей. 

8. Інститути формування соціальної відповідальності: загальна характеристика

Інститути формування соціальної відповідальності — установи, які впливають на процес соціалізації, спрямовують його. Вони розвивають особистість, розширюють її знання про світ, її розуміння того, якою є бажана і небажана соціальна поведінка.

Інститути первинної соціальної відповідальності — сім'я, компанія друзів, може бути колектив однокласників, чи одногрупників.

Сім'я формує найперші і найміцніші суспільні зв'язки. У сім'ї людина починає володіти мовою, засвоює головні елементи культури. Сім'я формує ідентичність людини в категоріях статі, раси, нації, релігії, певної соціальної страти.

Психологи вважають, що 20 % майбутнього свого інтелекту людина набуває до кінця першого року життя, 50% — до чотирьох років, 80% — до 8 років, а 92% — до і3 років. Припускають, що вже в цьому віці можна з достатньо високим ступенем ймовірності передбачити як сферу, так і "стелю" майбутніх можливих досягнень індивіда.

Компанія друзів, на відміну від родини, складається з індивідів однакового віку й однакового суспільного статусу. Якщо суспільний статус у сім'ї особа набуває автоматично, то у групі ровесників його треба заробити. Особливістю соціалізації в компанії друзів є те, що процес соціалізації тут відбувається без будь-якого плану, на відміну від сім'ї і школи, де соціалізація особи відбувається за певним планом. Компанія друзів виконує функцію послаблення зв'язків дитини з сім'єю. Вона пропонує дитині додаткові моделі поведінки норми і цінності, іноді альтернативні щодо тих, які пропонує сім'я.

Інститути вторинної соціальної відповідальності — армія, суд, церква, засоби масової інформації та ін.

Школа — це соціальний інститут, який безпосередньо відповідає за надання особі певної інформації, формування вмінь, навичок і прищеплення цінностей, які суспільство вважає необхідними для життя у ньому.

Школа показує дитині цілком інше оточення, ніж те, яке вона пізнала у сім'ї. У школі дитина прилучається до світу "чужих": вчитель трактує всіх дітей однаково, оцінює дітей за те, що вони роблять, а не за те, ким вони є. У школі діти знайомляться з формалізованою системою оцінювання: балами, табелями, відзнаками, грамотами. Це докорінно інша система, ніж практика неформального оцінювання в родині. У школі діти вчаться також багатьох інших вмінь, що є важливими в міжособистісних стосунках: робити що-небудь почергово, ділитися з іншими, бути в порівнянні з однолітками.

Засоби масової комунікації (радіо, телебачення, кіно, книги, газети і журнали, Інтернет, касети і компакт-диски, тощо) впливають на соціалізацію, пропонуючи додаткові, часто альтернативні моделі соціальних ролей, суспільних норм і цінностей. 

9. Формування соціальної відповідальності: загальна характеристика

Вивчаючи зміст категорії «відповідальність», ми повинні виходити з того, що соціальну відповідальність не можна зводити до одного з її різновидів: моральної, політичної, юридичної, професійної та ін. У процесі вивчення цих різновидів відповідальності необхідно мати на увазі те, що співвідношення соціальної відповідальності з її різновидами можливо уявити як діалектичний зв'язок загального та особливого.

Соціальна відповідальність є родовим поняттям стосовно її різновидів. Найбільш суттєві риси та ознаки, які притаманні соціальній відповідальності, властиві і її окремим різновидам.

Юридичну відповідальність необхідно вивчати у взаємозв'язку із соціальною. Це пов'язується з тим, що філософи та соціологи, даючи визначення соціальної відповідальності, відображають ті її риси, що пов'язані з моральною, політичною, релігійною відповідальністю, не повністю при цьому відображають ознаки юридичної відповідальності.

Так, Л. Білецька визначає соціальну відповідальність як обов'язок особи оцінити власні наміри та здійснювати вибір поведінки відповідно до норм, що відображають інтереси суспільного розвитку, а у випадку порушення їх — обов'язок звітувати перед суспільством і нести покарання.

Схоже, але більш ємке визначення соціальної відповідальності знаходимо у Р. Хачатурова та Р. Ягутяна. Під соціальною відповідальністю вони розуміють дотримання суб'єктами суспільних відносин вимог соціальних норм, а у випадках безвідповідальної поведінки, що не відповідає вимогам норм чи порушує суспільний порядок, вони зобов'язані нести доповнюючий обов'язок особистого чи майнового характеру.

О. Плахотний вважає, що поняття відповідальності поєднує дві форми, два різних види відповідальності: 1) відповідальність як реакція суспільства на поведінку індивіда (суспільна відповідальність); 2) відповідальність як система відповідей індивіда на вимоги суспільства (особиста відповідальність). Автор підкреслює, що між суспільством та індивідом існує взаємозв'язок. З одного боку, суспільство покладає на індивіда обов'язок вчиняти соціально корисні вчинки, а з іншого — воно зобов'язано сприяти суб'єкту у здійсненні ним своїх прав та обов'язків та несе за це відповідальність.

Соціальна відповідальність відображає певне співвідношення між особистістю та суспільством інтегрально. Як зазначає О. Ростигаєв, соціальна відповідальність є виразом всієї багатоманітності соціальних відносин та узагальнений вираз всіх форм відповідальності. Специфіка конкретних видів відповідальності обумовлена природою тих суспільних відносин, всередині яких вони виникли та існують у власній якісній визначеності.

Проф. О. Поляков характеризує соціальну відповідальність як зовнішню негативну реакцію з боку суспільства на нормопорушуючі дії суб'єкта, що порушують соціальну комунікацію, і являє собою легітимну соціальну відповідь на неприпустиму поведінку через реалізацію принципу покарання. Проф. І. Семякін визначає соціальну відповідальність як обов'язок індивіда виконувати відповідні політичні, юридичні та моральні вимоги, які встановлюються суспільством, державою чи колективом.

З врахуванням викладеного вище ми можемо визначити соціальну відповідальність як діалектичний взаємозв'язок між особою та суспільством, що характеризується взаємними правами та обов'язками з виконання приписів соціальних норм та покладенням різноманітних засобів впливу у разі її порушення.

У науковій літературі відсутня єдність думок про кількість видів соціальної відповідальності. Так, Н. Фокіна вважає, що соціальна відповідальність складається з моральної та правової. На думку Н. Головко, соціальна відповідальність існує у формі політичної, правової та моральної відповідальності. Л. Грядунова до соціальної відповідальності відносить політичну, громадянську, партійну, виробничу, правову, моральну, сімейно-побутову, а О. Плахотний пропонує класифікацію, що об'єднує всі ці види відповідальності, приєднуючи до них економічну, національну та державну.

М. Бахтіним виділяються наступні види соціальної відповідальності: моральна, персональна, політична, соціальна. Р. Хачатуров вважає, що у суспільстві існує стільки різновидів соціальної відповідальності, скільки в ньому діє різновидів соціальних норм.

Досить обґрунтованою вважаємо класифікацію соціальної відповідальності на неправову та правову. Неправова соціальна відповідальність не має юридичного характеру та виступає у формі моральної, політичної, корпоративної, релігійної, етичної та ін.

Моральна відповідальність настає у випадку порушення традицій, звичаїв, норм культури та естетичних норм. Вона відображається у суспільному осуді та соціальному відмежуванні від суб'єкта, що порушує чи ухиляється від виконання норми поведінки. Моральна відповідальність має важливе значення, оскільки забезпечує відповідність суб'єктів прийнятим у суспільстві уявленням про добро та зло, справедливість та несправедливість.

Політична відповідальність настає при порушенні норм, дотримання яких покладається суспільством на публічного політика. Її призначенням є забезпечення упорядкування політичної сфери суспільних відносин шляхом демонстрації недовіри, необрання політика на новий термін до представницького органу, виключення з певної організації.

Корпоративна відповідальність настає у випадку порушення корпоративних правил, які прийняті певною соціальною структурою та не мають правового значення. Відображається у осуді членами корпорації чи виразі недовіри порушнику.

Релігійна відповідальність засновується на нормах, що регламентують порядок відправлення релігійних культів, та на вірі у Бога. Забезпечують організацію релігійної сфери шляхом визначення можливих засобів впливу до суб'єктів, що порушують вимоги релігійних норм.

Всі згадані вище види соціальної відповідальності мають пасивний характер, оскільки негативна реакція з боку суспільства у цих випадках не передбачає примусового впливу на нормопорушника. Вона не заснована на праві вимагати відповідної поведінки, а відображається у бажанні висловити негативне ставлення шляхом відмови у спілкуванні чи дистанціювання.

Правова відповідальність настає у випадку порушення норм державно-організованого права. Вона має активний характер, оскільки передбачає активний психологічний вплив на порушника аж до застосування примусового фізичного впливу.

Таким чином, соціальна та правова відповідальність співвідносяться як загальне та особливе. Для цих видів відповідальності притаманні наступні спільні риси:

1. Як будь-яка соціальна, так і юридична відповідальність є засобом гарантування та охорони суспільних відносин.

2. Вони встановлюються певними суб'єктами та гарантуються певними засобами.

3. Є засобами гарантування прав людини та суспільних інтересів.

4. Є елементами надбудови суспільства, що залежать від рівня розвитку економічних, політичних та суспільних відносин.

5. Мають динамічний характер, тобто розвиваються та трансформуються разом із суспільними відносинами.

6. Існують у певній сфері та регламентуються певним різновидом соціальних норм.

7. Переслідують досягнення певної мети та мають функціональну спрямованість.

8. Передбачають настання певних наслідків для порушника.

9. Забезпечують системність суспільства як соціального утворення.

10. Виробляють повагу до прав та свобод людини і є проявами культури суспільства.

Наявність зазначених вище спільних рис не заперечує самостійного характеру юридичної відповідальності як основного різновиду соціальної. Отже, соціальна відповідальність є комплексною категорією, що передбачає наявність різноманітних форм та видів. Важливим різновидом такої відповідальності є юридична. 

10. Моральна відповідальність та її складові

Загальнолюдська мораль містить у собі елементи (компоненти), на які впливають взаємовідносини людей на різних стадіях розвитку суспільства. Ці загальнолюдські елементи протягом багатьох епох були стабільні, 'їхній моральний зміст практичо не змінювався. Це моральна скарбниця і наслідок величезних надбань людства.

Засобами забезпечення моральних норм є громадська думка, громадський осуд. Вони відіграють особливу роль у період розвитку демократії.

Моральні норми утверджують та підтримують певні соціальні цінності, орієнтують особу шляхом повелінь і заборон на їх практичне здійснення соціальне санкціонованим способом. Це забезпечує альтернативу вибору поведінки залежно від свідомості особи.

Отже, складна система моральних норм включає в себе відповідні правила, зразки поведінки, цінності, оцінки та мотиви створює певний моральний порядок.

Структура моральної норми — це об'єктивно зумовлена потребами морального регулювання й внутрішня організація в поділі на складові елементи та в певних зв'язках між ними. Такими елементами моральної норми є диспозиція, гіпотеза, санкція.

Диспозиція — частина норми, в якій зазначаються права або обов'язки суб'єктів. Це — центральна, основна частина моральної норми, яка описує дозволену (можливу), обов'язкову (необхідну) чи заборонену (недопустиму) поведінку суб'єкта.

Гіпотеза — це частина норми, в якій зазначаються умови, обставини, з настанням котрих можна чи необхідно здійснювати її диспозицію. Ці обставини позначаються поняттям «моральні явища». Призначення гіпотези — визначити сферу і межі регулювання диспозиції моральної норми.

Санкція — частина норми, в якій зазначаються заходи громадського осуду у випадку невиконання, порушення її диспозиції. Призначення санкції — забезпечувати здійснення диспозиції моральної норми.

Моральний обов'язок — це необхідність певної поведінки суб'єктів, що грунтується на моральних вимогах у певних конкретних життєвих ситуаціях.

Із морального обов'язку особи випливає її моральна відповідальність, під якою розуміють відповідальність за вибір форм поведінки, діалектичну єдність об'єктивних, суспільне значимих і суб'єктивних, особистих елементів, міру того, наскільки глибоко вимоги, усвідомлені самою особою і стали ціннісною орієнтацією у діяльності та поведінці.

З нашої точки зору, моральна відповідальність — це вкорінений у загальнолюдських цінностях і забезпечуваний громадською думкою моральний обов'язок особи визнати у випадках неналежної поведінки правомірність позбавлення її певних цінностей.

Моральна відповідальність не знає відомчих та службових бар'єрів. Її не можна дозувати «від і до», і якщо людина лише споглядає недоліки навколо себе, то виявляє тим самим відсутність моральної культури, яка відбиває цілісність її морального обличчя. Отже, моральна відповідальність повинна наступати у будь-якому випадку діяльності особи чи її бездіяльності.

Моральна відповідальність характеризує особистість з погляду виконання нею моральних вимог.

Моральна відповідальність - особистісна якість, яка полягає в усвідомленні моральної потреби виконання соціальних норм (зокрема, особистісних), а також здатність індивіда адекватно сприймати справедливу оцінку скоєних вчинків, самооцінювати власні дії з позицій гуманності та чистої совісті.

У перспективному аспекті моральна відповідальність - це усвідомлення особистістю сучасного і майбутнього розвитку нації і людства, а також цілеспрямованої, вільної діяльності людини.

У ретроспективному аспекті моральна відповідальність репрезентує відповідальність, що відображає, як правило, соціально-правові дії стосовно особистості за минулу поведінку, вчинки, порушення нею вимог соціально-етичних, правових і професійних норм. У цьому значенні відповідальність відіграє подвійну роль: є способом реагування суспільства на негативні дії конкретного індивіда і засобом запобігання можливій негативній поведінці цієї або інших особистостей у майбутньому. 

11. Специфіка політичного підходу до аналізу поняття соціальна відповідальність

Вивчаючи зміст категорії «відповідальність», ми повинні виходити з того, що соціальну відповідальність не можна зводити до одного з її різновидів: моральної, політичної, юридичної, професійної та ін. У процесі вивчення цих різновидів відповідальності необхідно мати на увазі те, що співвідношення соціальної відповідальності з її різновидами можливо уявити як діалектичний зв'язок загального та особливого.

Соціальна відповідальність є родовим поняттям стосовно її різновидів. Найбільш суттєві риси та ознаки, які притаманні соціальній відповідальності, властиві і її окремим різновидам.

Юридичну відповідальність необхідно вивчати у взаємозв'язку із соціальною. Це пов'язується з тим, що філософи та соціологи, даючи визначення соціальної відповідальності, відображають ті її риси, що пов'язані з моральною, політичною, релігійною відповідальністю, не повністю при цьому відображають ознаки юридичної відповідальності.

Так, Л. Білецька визначає соціальну відповідальність як обов'язок особи оцінити власні наміри та здійснювати вибір поведінки відповідно до норм, що відображають інтереси суспільного розвитку, а у випадку порушення їх — обов'язок звітувати перед суспільством і нести покарання.

Схоже, але більш ємке визначення соціальної відповідальності знаходимо у Р. Хачатурова та Р. Ягутяна. Під соціальною відповідальністю вони розуміють дотримання суб'єктами суспільних відносин вимог соціальних норм, а у випадках безвідповідальної поведінки, що не відповідає вимогам норм чи порушує суспільний порядок, вони зобов'язані нести доповнюючий обов'язок особистого чи майнового характеру.

О. Плахотний вважає, що поняття відповідальності поєднує дві форми, два різних види відповідальності: 1) відповідальність як реакція суспільства на поведінку індивіда (суспільна відповідальність); 2) відповідальність як система відповідей індивіда на вимоги суспільства (особиста відповідальність). Автор підкреслює, що між суспільством та індивідом існує взаємозв'язок. З одного боку, суспільство покладає на індивіда обов'язок вчиняти соціально корисні вчинки, а з іншого — воно зобов'язано сприяти суб'єкту у здійсненні ним своїх прав та обов'язків та несе за це відповідальність.

Соціальна відповідальність відображає певне співвідношення між особистістю та суспільством інтегрально. Як зазначає О. Ростигаєв, соціальна відповідальність є виразом всієї багатоманітності соціальних відносин та узагальнений вираз всіх форм відповідальності. Специфіка конкретних видів відповідальності обумовлена природою тих суспільних відносин, всередині яких вони виникли та існують у власній якісній визначеності.

Проф. О. Поляков характеризує соціальну відповідальність як зовнішню негативну реакцію з боку суспільства на нормопорушуючі дії суб'єкта, що порушують соціальну комунікацію, і являє собою легітимну соціальну відповідь на неприпустиму поведінку через реалізацію принципу покарання. Проф. І. Семякін визначає соціальну відповідальність як обов'язок індивіда виконувати відповідні політичні, юридичні та моральні вимоги, які встановлюються суспільством, державою чи колективом.

З врахуванням викладеного вище ми можемо визначити соціальну відповідальність як діалектичний взаємозв'язок між особою та суспільством, що характеризується взаємними правами та обов'язками з виконання приписів соціальних норм та покладенням різноманітних засобів впливу у разі її порушення.

У науковій літературі відсутня єдність думок про кількість видів соціальної відповідальності. Так, Н. Фокіна вважає, що соціальна відповідальність складається з моральної та правової. На думку Н. Головко, соціальна відповідальність існує у формі політичної, правової та моральної відповідальності. Л. Грядунова до соціальної відповідальності відносить політичну, громадянську, партійну, виробничу, правову, моральну, сімейно-побутову, а О. Плахотний пропонує класифікацію, що об'єднує всі ці види відповідальності, приєднуючи до них економічну, національну та державну.

М. Бахтіним виділяються наступні види соціальної відповідальності: моральна, персональна, політична, соціальна. Р. Хачатуров вважає, що у суспільстві існує стільки різновидів соціальної відповідальності, скільки в ньому діє різновидів соціальних норм.

Досить обґрунтованою вважаємо класифікацію соціальної відповідальності на неправову та правову. Неправова соціальна відповідальність не має юридичного характеру та виступає у формі моральної, політичної, корпоративної, релігійної, етичної та ін.

Моральна відповідальність настає у випадку порушення традицій, звичаїв, норм культури та естетичних норм. Вона відображається у суспільному осуді та соціальному відмежуванні від суб'єкта, що порушує чи ухиляється від виконання норми поведінки. Моральна відповідальність має важливе значення, оскільки забезпечує відповідність суб'єктів прийнятим у суспільстві уявленням про добро та зло, справедливість та несправедливість.

Політична відповідальність настає при порушенні норм, дотримання яких покладається суспільством на публічного політика. Її призначенням є забезпечення упорядкування політичної сфери суспільних відносин шляхом демонстрації недовіри, необрання політика на новий термін до представницького органу, виключення з певної організації.

Корпоративна відповідальність настає у випадку порушення корпоративних правил, які прийняті певною соціальною структурою та не мають правового значення. Відображається у осуді членами корпорації чи виразі недовіри порушнику.

Релігійна відповідальність засновується на нормах, що регламентують порядок відправлення релігійних культів, та на вірі у Бога. Забезпечують організацію релігійної сфери шляхом визначення можливих засобів впливу до суб'єктів, що порушують вимоги релігійних норм.

Всі згадані вище види соціальної відповідальності мають пасивний характер, оскільки негативна реакція з боку суспільства у цих випадках не передбачає примусового впливу на нормопорушника. Вона не заснована на праві вимагати відповідної поведінки, а відображається у бажанні висловити негативне ставлення шляхом відмови у спілкуванні чи дистанціювання.

Правова відповідальність настає у випадку порушення норм державно-організованого права. Вона має активний характер, оскільки передбачає активний психологічний вплив на порушника аж до застосування примусового фізичного впливу.

Таким чином, соціальна та правова відповідальність співвідносяться як загальне та особливе. Для цих видів відповідальності притаманні наступні спільні риси:

1. Як будь-яка соціальна, так і юридична відповідальність є засобом гарантування та охорони суспільних відносин.

2. Вони встановлюються певними суб'єктами та гарантуються певними засобами.

3. Є засобами гарантування прав людини та суспільних інтересів.

4. Є елементами надбудови суспільства, що залежать від рівня розвитку економічних, політичних та суспільних відносин.

5. Мають динамічний характер, тобто розвиваються та трансформуються разом із суспільними відносинами.

6. Існують у певній сфері та регламентуються певним різновидом соціальних норм.

7. Переслідують досягнення певної мети та мають функціональну спрямованість.

8. Передбачають настання певних наслідків для порушника.

9. Забезпечують системність суспільства як соціального утворення.

10. Виробляють повагу до прав та свобод людини і є проявами культури суспільства.

Наявність зазначених вище спільних рис не заперечує самостійного характеру юридичної відповідальності як основного різновиду соціальної. 

12. Політична відповідальність та умови її формування

Ключовим словом в терміні «політична відповідальність», від якого слід відштовхуватися в розумінні природи розглянутого феномена, є, зрозуміло, слово «відповідальність». Дійсне розуміння політичної відповідальності без усвідомлення природи соціальної відповідальності в її філософсько-соціологічному розумінні, взаємозв'язку з окремими її видами неможливо.

Конструкція політичної відповідальності припускає наявність декількох обов'язкових елементів. Хоча перелік елементів є предметом наукової суперечки, на наш погляд, ключовими (і найбільш «безперечними») є наступні:

а) суб'єкт як носій відповідальності (хто відповідає?);

б) масштаб оцінки відповідальності (як повинен поступати?);

в) об'єкт відповідальності (за що відповідає?);

г) інстанція відповідальності (перед ким відповідає?).

Суб’єктом політичної відповідальності постають ті носії влади, які реально визначають зміст державно-управлінської діяльності.

Політика являє собою сукупність суспільних відносин, що складаються в результаті взаємодії груп з приводу завоювання, утримання і використання державної влади з метою реалізації своїх суспільно значущих інтересів.

Об'єкт політичної відповідальності визначається суб'єктом. У вищевказаному контексті якраз найважливіше значення набувають юридичні норми, що встановлюють сферу компетенції та повноваження відповідного суб'єкта, його права та обов'язки.

Інстанції »залежно від характеру соціальних відносин поділяють на два великих класи: формальні і неформальні. Повноваження і діяльність формальних інстанцій (наприклад, різні державні установи) базуються на правилах, що мають правову основу, а неформальні ґрунтуються на симпатіях і антипатіях, етичних нормах, громадській думці.

Погляньмо на історію виникнення самого поняття політичної відповідальності і на її формування як вперше визнаного всіма суб'єктами конституційно-політичного звичаю (традиції). Сталося це в Англії, колишньої винятком, проте стала прикладом для безлічі інших країн на тривалий час.

Саме Англія подарувала світові систему, в рамках якої політичні дії і рішення політика (міністра) оцінювалися на основі виключно прагматичних критеріїв, а зміна носіїв політичної влади не розглядалася як щось екстраординарне і революційне. Мова про міністерської відповідальності перед парламентом, про яку вперше і заговорили як про політичну.

Теоретичні дослідження питання про відповідальність політичних діячів виникли, за історичними мірками, зовсім недавно - близько двох століть тому. У фокусі уваги дослідників виявилася міністерська відповідальність, сутність якої визначалася і її теоретичне обгрунтування давалося безліччю французьких, німецьких, англійських, а пізніше і російських вчених з початку XIX ст. аж до теперішнього часу. Особливістю вищевказаних досліджень, з нашої точки зору, стало початкове розгляд інституту політичної відповідальності виключно в контексті міністерської (парламентської) відповідальності. Однак сама практика міністерської відповідальності виникла істотно раніше, і пов'язана вона із становленням конституційно-монархічного ладу і виникненням представницького органу (парламенту). Механізм влади в конституційній монархії визначався наявністю і постійною боротьбою трьох основних сил, а саме - народного представництва (парламенту), урядової бюрократії і монарха.

У абсолютистських державах радники монарха, виконуючи або порушуючи закони, виконували або порушували волю государя і були відповідальними лише перед ним. Подібний квазіурядові орган представляв собою, по суті, закритий колегіальний дорадчий (консультативний) рада під особистим керівництвом всесильного монарха. Однак розвиток двох інших сил (бюрократії та народного представництва) вело до все більш-менш формальним статусом монарха в системі державної влади. Виходячи з такої розстановки сил у суспільстві можливі кілька принципово різних типів коаліцій.

Перший з них представлений англійським варіантом конституційної монархії, що являють собою в своїй суті завуальовану форму парламентської республіки.

Другий тип конституційної монархії визначається як дуалістична форма правління, при якій парламент і монарх мають однакові прерогативи в області законодавчої, а почасти й виконавчої влади, здійснюють взаємний контроль і стримування. Даний режим виникав у ряді держав Західної та Центральної Європи як результат нестійкого компромісу після великих революційних потрясінь і мав тенденцію еволюціонізму в напрямку зміцнення монархічної влади.

Третій тип конституційної монархії являв собою так званий монархічний конституціоналізм. У ньому повною мірою реалізовувалася коаліція монарха і бюрократії проти парламенту. Історична функція даного типу складалася фактично в збереженні монархічної системи в нових умовах шляхом зміни структури влади і форми правління без зміни її істоти. Вищевказаний тип конституційної монархії, реалізувався переважно в країнах Центральної та Східної Європи, в Росії та державах Азії, найбільшою мірою відповідає уявленням про «уявному конституционализме» (вираз і наведена класифікація належать А.Н. Медушевська).

Саме механізм розподілу влади в конституційній монархії в рамках тієї чи іншої держави зумовлював існування інституту міністерської (парламентської) відповідальності і його конкретний зміст. Як явище політичного життя, цей інститут виник в Англії ще в XIII-IV ст .. Історія становлення і розвитку міністерської відповідальності в Англії припускала в первісному вигляді її кримінально-правовий характер, зокрема, через реалізацію процедури імпічменту за вчинення кримінальних злочинів або власноручне парламентська «правосуддя» із зворотною силою (діяння не визнавалося злочинним до його вчинення) щодо певного «радника корони» (bill of attainder).

Таким чином, початковим підставою для застосування відповідальності до майбутніх членів кабінету міністрів було порушення ними законів, проте з часом виникло питання про можливість реалізації відповідальності у разі «недоцільних», «шкідливих для держави» дій, формально не є правопорушенням.

Подібна відповідальність, яка розглядалась саме в якості політичної, передбачала оцінку парламентом спрямованості діяльності уряду та окремих його членів.

Питання про політичну відповідальність уряду вперше виник у період англійської революції середини XVII ст. У ремонстрації, поданої королю Карлу I, так званої Великої ремонстрації 1641, парламент зажадав щоб король управляв через радників, що користуються довірою парламенту, і видаляв би зі свого ради тих осіб, які подібним довірою не користуються. У другій ремонстрації 1642 парламент безпосередньо скаржився на рішення державних справ у радах кабінету особами невідомими і не володіють суспільною довірою. Вищевказані дії парламенту можна сприймати як першу реальну спробу народного представництва у здійсненні контролю за формуванням і політичними діями «кабінету». В 1678 р в ході процедури імпічменту щодо лорда-скарбника Денбі вперше отримала своє вираження формулювання «honesty, justice and utility», що припускає масштаб оцінки дій радника англійської корони як з точки зору законодавства, так і їх доцільності.

Подальша політична боротьба привела до поступового ослаблення статусу монарха і підпорядкування виконавчої влади парламенту. Після різних конфігурацій формування уряду і останньою, розпочатої в 1812 р, спроби сформувати кабінет з представників різних партій (вважається, що про «парламентаризації» виконавчої влади можна вести мову приблизно з 1760) в англійській конституційній практиці склалося і закріпилося ключове правило, згідно з яким король не може утримати міністрів, котрих позбавили довіри більшості нижньої палати, а в питанні вибору нових міністрів обмежений тим, що останній повинен бути з середовища парламентської більшості. Англія стала зразком парламентарної форми правління з точки зору домінування представницького органу над виконавчою владою.

Існуюча абсолютна зв'язок між парламентською більшістю і складом уряду доповнювалася виробленими в якості конституційних звичаїв підставами політичної відповідальності кабінету та його членів перед парламентом. Дореволюційний російський вчений А.А.Жілін виділяв чотири таких заснування: недовіра з боку палати громад, осуд міністерської діяльності, неприйняття законопроекту, ініційованого урядом, або прийняття закону, щодо якого існувало заперечення з боку виконавчої влади, а також несхвалення палатою важливою заходи кабінету або окремого його члена.

З тими чи іншими модифікаціями міністерська відповідальність і особлива «політична» її форма як втілення певного механізму влади під впливом англійського зразка поширилися пізніше в інших країнах в ході революційних перетворень XVIII в. - Початку XX ст., Хоча трактування відповідальності уряду придбала різний зміст у різних державах, обумовлене рівнем суспільного розвитку і склалися соціальними умовами і традиціями.

Як зазначалося вище, сутність міністерської відповідальності стала предметом обговорення безлічі європейських учених. Однак у початковому вигляді в науковій літературі дискутувалося виключно питання реалізації юридичної відповідальності уряду або окремих його членів. Виникнення питання про можливість відповідальності міністра за доцільність тих чи інших його дій викликало ще більш серйозну наукову дискусію. Одним з перших представників подібного погляду, зробив великий вплив на подальший розвиток питання у відповідному напрямку завдяки своєму високому науковому авторитету, став знаменитий німецький державознавець І. Блюнчлі.

Його погляди стали розвивати і інші вчені, також сходяться на думці, що міністерська відповідальність не може обмежуватися виключно порушенням законів, оскільки небезпека для держави його «закономірних» дій може бути навіть більшою, ніж протизаконних.

Ще століття тому обговорювалося питання про те, якої шкоди може завдати міністр торгівлі, який уклав невигідні для держави торговельні угоди, або військовий міністр, який залишив без уваги питання оборони і озброєння. Ключовим висновком стало обґрунтування трансформації «інстанції» відповідальності міністрів - єдиний авторитет в особі монарха поступився місцем органу народного представництва, виражає волю і інтереси суспільства і покликаному контролювати як дотримання видаються ним законів з боку виконавчої влади, так і зміст її діяльності.

Само обґрунтування вищевказаного процесу було абсолютно різним - від визнання непогрішності монарха і неможливості здійснення ним зла стосовно своїх підданих і, відповідно, порочності його радників (англійська формула «Король не може робити зла» - »King do not wrong») до необхідності фокусування відповідальності на найближчих сподвижників монарха зважаючи на політичну недоцільність притягнення до відповідальності його самого (германська «теорія фікції» - »Fiktionstheorie»). Відповідні теоретичні пояснення феномена міністерської відповідальності варіювалися від держави до держави, слідуючи багато в чому за розвитком національних політичних практик.

Протягом ще тривалого часу дискурс про політичну відповідальність продовжував розвиватися в Європі в контексті саме міністерської відповідальності. Однак відбувалися суспільно-політичні зміни розширили постановку відповідного питання. Ідентифікація монархічної держави з панувати суб'єктом зумовлювала особливий ореол «непогрішності й святості» навколо прийнятих ним рішень, ставила його у «позанормативний» простір, а також сприяла покладання відповідальності на сподвижників глави держави - радників-міністрів. Подальша демократизація суспільства привела в європейських державах в більшості випадків або до відмови від монархічної форми правління, або до перетворення їх у парламентські монархії. Однак навіть у збережених в даний час європейських монархіях відбулася втрата власного права монархів, що зробила їх у своїй суті номінальними в більшості європейських держав.

Оскільки в більшості сучасних держав народ проголошується в якості єдиного джерела влади (поняття «народного суверенітету»), надання народом суб'єкту певної влади базується на відповідному акті і зумовлює виникнення дуже великих обов'язків відповідної особи по відношенню до народу. Виходячи з цього, кожне рішення забезпеченого владою суб'єкта абсолютно вільно в його громадській оцінці та є підставою для відповідної відповідальності.

Ж. Бюрдо, називаючи правителів «агентами» держави, формулює найважливішу думку: відділення правителя від права командувати дозволило підпорядкувати процес управління заздалегідь обумовленим умовам. Назвемо їх нормами і, користуючись виразом Г. Йонаса, скажімо: влада «над» перетворилася у владу «для», складаючи істота відповідальності.

Зміна «агентів» держави перестала мати відбиток революційності і набула характеру невід'ємною складовою нормального політичного життя. Найважливішою категорією стало «ставлення довіри», що представляє собою певний зв'язок між виборцями і обираються (або навіть призначуваними), а поряд з «ординарними» процедурами (наприклад, виборами або реалізацій представницьким органом своїх «контрольних» повноважень) саме громадська думка, сформована через засоби масової інформації, стало каналом «зворотного зв'язку» з політиками. Політик, що втратив довіру суспільства, приречений.

Важливість реалізації політичної відповідальності для стійкого існування державної влади безумовна. Однак неминуче виникає питання про можливі «обмежниках» політичної відповідальності. Чи є політична відповідальність у всіх умовах незмінним благом? Нам здається, що принцип політичної відповідальності не безмежний і (як і всі принципи) може вступати в конфлікт з іншим принципом - стійкості влади. Не можна забувати, що реалізація політичної відповідальності не є сама по собі самоціллю її існування. Вона лише покликана забезпечувати максимально продуктивну діяльності всіх учасників політичних відносин, особливо що знаходяться у владі політичних діячів. 

13. Правова (юридична) відповідальність та механізми її формування

Важливим засобом забезпечення охоронної функції права є юридична відповідальність. Остання є якісним показником реального втілення прав і свобод особи у соціальній дійсності. Це зумовлено тим, що у процесі реалізації юридичної відповідальності відбувається безпосередній вплив держави на сферу нормативно закріплених суб'єктивних прав та юридичних обов'язків. При цьому виявляються ціннісні орієнтири держави, рівень цивілізованості суспільства, ступінь духовності та культурності населення, а також наявність законодавчих гарантій і механізмів захисту прав і свобод особи.

Проблематика юридичної відповідальності займає одне з ключових місць у вітчизняному правознавстві. Однак, незважаючи на тривалий період комплексного вивчення юридичної відповідальності, й досі дискусійною залишається значна кількість аспектів її правової природи.

Розгляд юридичної відповідальності неможливий без аналізу її родового поняття - соціальної відповідальності, що містить основний "генетичний код" відповідальності будь-якого виду. Соціальна відповідальність виникає одночасно з суспільством, з моменту, коли поведінка особи набуває суспільної значущості та починає впорядковуватися за допомогою соціальних норм, її формування тісно пов'язане з розвитком людини і суспільних відносин.

Соціальна відповідальність представляє собою нерозривну єдність позитивного та негативного аспектів і має дві форми реалізації, тобто способи зовнішнього прояву: позитивну (добровільну) - виражається в реакції на виконання вимог соціальних норм, у його соціально корисній поведінці, та на неї, і негативну (примусову) - виражається в реакції на порушення соціальних норм і застосування визначених заходів суспільного і (або) державного примусу.

Соціальна відповідальність - це реакція на виконання або порушення соціальних норм.

На підставі існуючих різновидів соціальних норм, яких дотримується або порушує людина, виокремлюють такі основні види соціальної відповідальності: моральну, політичну, релігійну, корпоративну, юридичну та ін. У суспільстві різновиди соціальної відповідальності існують у єдності та взаємодії. Виникнення ж юридичної відповідальності історично зумовлено, насамперед, тим, що система соціальної відповідальності первіснообщинного суспільства виявилася непристосованою до реалій соціально неоднорідного суспільства.

Юридична відповідальність як будь-який інший вид соціальної відповідальності є єдиною та включає в себе позитивну (перспективну, добровільну) і відповідальність за протиправну поведінку (негативну, ретроспективну).

У вітчизняному правознавстві сформувалися різні підходи до позитивної юридичної відповідальності: позитивна відповідальність - почуття відповідальності; позитивна юридична відповідальність - обов'язок дотримуватися норм права; позитивна юридична відповідальність-правомірна поведінка; заохочувальна позитивна юридична відповідальність та ін.

Крім того, склалися основні підходи і до негативної юридичної відповідальності: юридична відповідальність - покарання; юридична відповідальність - реалізація санкцій; юридична відповідальність - міра державного примусу; юридична відповідальність - реакція суспільства на правопорушення; юридична відповідальність - обов'язок перетерпіти обмеження; юридична відповідальність - оцінка (осуд); юридична відповідальність за правопорушення - юридична безвідповідальність суб'єктів права та ін.

Ознаки юридичної відповідальності:

- ґрунтується на нормах права, формально визначена, володіє чіткістю, деталізованістю та загальнообов'язковістю;

- гарантується державою, безпосередньо пов'язана з державно-владною діяльністю та державно-правовим волевиявленням;

- забезпечується державним переконанням або примусом;

- її наслідками є державне схвалення, заохочення або осуд і покарання;

- здійснюється у визначеному процесуальному порядку'.

Окреслені вище ознаки юридичної відповідальності дозволяють виокремити її серед інших видів соціальної відповідальності. У змісті цих ознак поєднані властивості, що характеризують як добровільну, так і державно-примусову форми реалізації юридичної відповідальності.

Важливою складовою природи юридичної відповідальності є її принципи. Останні виражають сутність і призначення юридичної відповідальності. Принципи юридичної відповідальності є різновидом міжгалузевих принципів права, відображають його усталені закономірні зв'язки. Вони володіють підвищеним ступенем загальності та в концентрованому, акумульованому вигляді характеризують юридичну відповідальність у цілому. У них відображаються першооснова юридичної відповідальності та еталони для формування законодавчої і правозастосовної практики.

Принципи юридичної відповідальності - це засадничі, фундаментальні положення, що виражають сутність і призначення юридичної відповідальності, а також визначають закономірності її функціонування та порядку реалізації.

До принципів юридичної відповідальності належать:

- принцип справедливості - полягає у формальній рівності, повазі та захисті прав і свобод людини, відповідності інституту юридичної відповідальності моральним нормам і цінностям, категоріям розумності та добропорядності, врахуванні ієрархії особистих, громадських і державних інтересів. Принцип справедливості юридичної відповідальності є системоутворюючим принципом. Відповідно до ст. 61 Конституції України: "Ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення";

- принцип гуманізму-виражається в людяному, милосердному ставленні до суб'єктів юридичної відповідальності під час її встановлення та реалізації. Основними вимогами принципу гуманізму є: по-перше, заборона застосування насильства та катування, жорсткого, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання; по-друге, встановлення юридичної відповідальності з урахуванням прав людини та моральних норм; по-третє, функціональне здійснення юридичної відповідальності на основі ставлення до людини як до найвищої цінності; по-четверте, встановлення системи пільг (виключень із принципів невідворотності, рівності) в залежності від особливих характеристик суб'єкта (неповноліття, хвороба, інвалідність та інше) або незалежно від них, що проявляється в актах амністії та помилування;

- принцип законності - зводиться до точного та неухильного дотримання норм права під час реалізації юридичної відповідальності. Цей імператив адресований не тільки громадянам, а й до суб'єктів правотворчості та компетентних державних органів. Згідно зі ст. 68 Конституції України: "Незнання законів не звільняє від відповідальності". Законність - це основа юридичної відповідальності з позиції зовнішньої форми її здійснення, водночас вона складає внутрішній зміст цього інституту1;

- принцип індивідуалізації - виражається в диференційованому закріпленні обов'язків з урахуванням правового статусу суб'єкта відповідальності, диференціації правопорушень і санкцій залежно від типової суспільної небезпеки правопорушення та особистості правопорушника, встановленні міри та обсягу відповідальності з урахуванням суспільної небезпеки правопорушення. Це підтверджується ст. 61 Конституції України: "Юридична відповідальність особи має індивідуальний характер";

- принцип невідворотності - полягає в обов'язковому встановленні юридичної відповідальності за суспільно небезпечні діяння, неухильному дотриманні норм права і неодмінній реакції уповноважених державою органів на правопорушення у вигляді осуду та застосування справедливих, гуманних, індивідуалізованих заходів юридичної відповідальності за відсутності законних підстав звільнення від відповідальності. Як відомо, не жорстокість покарання стримує від правопорушень, а його невідворотність1. Реалізація цього принципу юридичної відповідальності сприяє підвищенню ефективності правоохоронної діяльності, зміцненню правопорядку та законності в суспільстві; - принцип винуватості діяння-виражається у встановленні та застосуванні юридичної відповідальності тільки стосовно тих суб'єктів відповідальності, в діяннях яких є вина. Розглянуті вище принципи юридичної відповідальності відображають стійкі закономірності юридичної відповідальності та практики її реалізації, вони обумовлені рівнем правової культури і розвитку суспільства. 

14. Соціально-відповідальна поведінка особистості: загальна характеристика

Відповідальність - найважливіша властивість особистості. Термін «відповідальність» має пряме відношення до різних областей психології. Зміст цього поняття аналізується у зв'язку з вивченням особистості, когнітивних процесів, психології управління, морального виховання. У «Словнику сучасної російської літературної мови» дається таке тлумачення поняття відповідальності: «Відповідальність - це що покладаються на кого-небудь або взяте ким-небудь зобов'язання звітувати в яких-небудь своїх діях і прийняти на себе провину за можливі їх наслідки». Відповідальність має безпосереднє відношення до виконання зобов'язань, під якими розуміють «обіцянку або договір, що вимагають від прийняв їх безумовного виконання».

Соціальна відповідальність розглядається, як схильність особистості дотримуватися в своїй поведінці загальноприйнятих у суспільстві соціальних норм, виконувати рольові обов'язки і її готовність дати звіт за свої дії.

У сучасній психологічній науці до визначення поняття особистісної зрілості та її соціально-психологічної характеристики існує велика кількість підходів, які не суперечать один одному, а скоріше доповнюють один одного. Серед дослідників цього психологічного феномену присутні класикі психологічної науки і сучасні вітчизняні й зарубіжні автори. Окремих аспектів особистісної зрілості у своїх студіях торкалися: Е.Еріксон, А Маслоу, С.Московичи, Г.Олпорт, К.Роджерс, Ф.Перлз, Е. Фромм так і Б.Ананьєв, Л.Анциферова, О.Бодальов, М.Боришевський, Ю.Гільбух, О.Деркач, Г.Костюк, Ю.Кулюткін, Д.Леонтьєв, В.Маляко, С. Максименко, Л.Оран-Лембрик, В. Романець, М. Савчин, О.Старовойтенко, О.Темрук, Т.Титаренко, О.Штепа, В.Ямницький та ін. Частіше за все, проблема зрілості розглядається на рівні індивіда, особистості, суб'єкта діяльності й індивідуальності особистості. Детермінантами особистісної зрілості є психологічна та соціальна зрілість особистості. При наповнюванні складовими компонентами поняття «особистісна зрілість», більшість дослідників перевагу віддають відповідальності особистості. Психологічна характеритсика відповідальності надає нам можливість розглядати її як одну із форм активного ставлення особистості або групи до оточуючої її соціальної дійсності, виявити у певних умовах і охарактеризувати певним набором особливостей.

Перша із таких особливостей виявляється у деякі відносності відповідальної поведінки, тобто в тім, що відповідальність особистості є проявом переважно активного ставлення до інших людей.

Друга особливість виявляється в предметності відповідальних відносин поведінки, тобто в наявності того, за що людина несе відповідальність перед іншими. Те, за що вона відповідає перед іншими – і є, власне, соціальним аспектом відповідальності. На підставі цього можна відокремити суб'єкт і об'єкт відповідальності. Діалектичний взаємозв'язок суб'єкта й об'єкта відбувається в процесі діяльності. У взаємодії об'єкта і суб'єкта активна, творча, вибіркова сторона взаємозв'язку належить суб'єкту, а визначальна – об'єкту.

Об'єктивна сторона відповідальності пов'язана з об'єктивно-необхідними вимогами до свідомості і поведінка людини. Ці вимоги диктуються і покладаються на особистість у вигляді суспільного чи професійного обов'язку, норм чи права моралі, заборон чи дозволів самих законів життя, не зважатися з якими людина вихована, відповідальна, совісна просто не може. Тому при визначенні дійсних шляхів і умов формування і розвитку відповідальності суб'єкта велике значення має всебічний облік різних факторів соціального стану і стану особистості: її соціального оточення, віку, професійної підготовки, освіти, та інш.

Здатність людини передбачати результати своєї діяльності, ставити перед собою вирішувальні завдання, успішно планувати доцільність своїх практичних дій – найважливіша умова раціональної упорядкованості людських стосунків відповідно до об'єктивних законів суспільного розвитку. Без цієї здатності неможливо визначити шляхи адекватного опанування відповідальних залежностей за допомогою механізму соціально-психологічного віддзеркалення, де фіксується не тільки розуміння об'єкта, але і вразливе ставлення суб'єкта до цього об'єкта.

Активна свідома діяльність суб'єкта узгоджується з почуттям і свідомістю відповідальності і припускає: визначення мотивів, мети, почуття моменту (бажання діяти в ім'я досягнення мети); раціональний момент (свідомий підхід до діяльності, передбачення її наслідків); момент вибору й ухвалення рішення; діяльність для реалізації прийнятого рішення; внутрішня самооцінка вчиненого, його наслідку з погляду суспільної моралі, загальнолюдських цінностей.

Активність виходить від суб'єкта, а не від зовнішніх інстанцій. Чим більш очевидний для суб'єкта зміст його буття, тим більше відповідальним та моральним є його вчинки.

Із зв'язку суб'єкта й об'єкта відповідальності випливає часова перспектива поняття:

- відповідальність за зроблену дію – ретроспективний аспект;

- відповідальність за те, що необхідно зробити – перспективний аспект (на нього звертає увагу С.Л.Рубінштейн). Відповідальність за майбутнє – це результат здатності суб'єкта усвідомлювати особисту відповідальність за здійснення своїх обов'язків і передбачати наслідки своєї власної діяльності.

Об'єктом відповідальності можуть бути не тільки норми і рольові обов'язки, але схильність особистості бачити джерело управління своїм життям переважно у зовнішньому середовищі чи у самому собі. Таким чином, особистість бере відповідальність за власне життя, за його якість й наповненість. 

15. Основні різновиди соціально-відповідальної поведінки особистості та їх характеристика

Поведінка людини є результатом взаємодії її внутрішньої природи і процесу соціалізації, складовими елементами якого виступають інші індивіди. У людини, на відміну поведінка формується, розвивається і проявляється в умовах суспільного життя, а тому носить соціально-відповідально обумовлений характер, тобто є за своєю сутністю соціальною. В поведінці проявляються соціальні якості людини, її культура, погляди, генетичні і біологічні особливості, відношення до себе і оточуючих — вся гама людяності.

C терміном "поведінка" в науці пов'язується активність, система дій, яка складається в адаптації, у пристосуванні до вже наявної готівкової середовищі, притім у людини - і до соціальної.

Соціально- відповіда́льна поведінка — це дотримання суб'єктами суспільних відносин вимог соціальних норм.

Соціально- відповідальна поведінка особи полягає в тому, що вона зобов'язується нести доповнюючий обов'язок особистого чи майнового характеру.

Це обов'язок особи оцінити власні наміри та здійснювати вибір поведінки відповідно до норм, що відображають інтереси суспільного розвитку, а у випадку порушення їх — обов'язок звітувати перед суспільством і нестипокарання.

Соціально- відповідальна поведінка розглядається у двох аспектах, в залежності від того, якою є поведінка особи — соціально корисною чи соціально шкідливою.

Соціально-відповідальна поведінка є соціально корисною, коли вона характеризує позитивне ставлення особи до своїх учинків. Це розуміння їх важливості для суспільства, бажання зробити їх якомога краще.

Саме ця поведінка мається на увазі, коли говорять про почуття відповідальності, про те, що людина бере відповідальність на себе. Це відповідальність за майбутню поведінку.

Концепції американського соціолога Дж. Хоманса соціально-відповідальна поведінка і взаємодія індивідів постає як система обмінів поведінковими актами, обумовленими способами врівноваження винагород і витрат, що найчастіше реалізується в сфері бізнесу. Але в цілому поведінка людей більш багатогранна, ніж припускає американський учений. Наприклад, у відносинах дружби і кохання соціально-відповідальну поведінку людей навряд чи можна звести до урівноваження витрат і винагород, бо все це і багато іншого в людському житті не має вартісного характеру, певного обміну товару і послуг на інші товари і послуги.

Людина живе в суспільстві і її поведінка залежить від характеру взаємодій з групами, членами яких вона є. Сама група виступає в якості особливого суб'єкта поведінки, яка має конкретні цілі і мотиви. В груповій поведінці спостерігаються такі своєрідні феномени, як наслідування, співчуття, емоційна заразливість, підпорядкування індивідуальної поведінки груповим нормам і ролевим приписам, лідерство.

Р. Парк виділив три основних форми контролю соціально-відповідальної поведінки :

- елементарні (в основному примусові) санкції;

- громадська думка;

- соціальні інститути.

Соціально-відповідальна поведінка особистості характеризується не тільки творчою, інтелектуальною активністю, але й соціально-психологічною (взаємодія, обмін інформацією, вияв перцептивно-рефлексивних властивостей тощо), яка визначається співвіднесенням процесу спілкування з власним соціально-психологічним досвідом, інформаційним фондом, системою цінностей, мірою участі людини у комунікації.

Соціально-відповідальна поведінка часто обумовлюється, більшою мірою, мотивацією і ступенем участі особистості в тому чи іншому процесі або дії.

Соціально - відповідальна поведінка має 4 рівня:

- Реакція людини на ті чи інші події.

- Вчинки, які є звичними і вважаються частиною стандартної поведінки.

- Ланцюг вчинків, спрямованих на досягнення соціальних цілей.

- Втілення в життя стратегічно важливих цілей.

Є два різних види соціально- відповідальної поведінки:

1) соціально- відповідальна поведінка як реакція суспільства на поведінку індивіда (суспільна відповідальність);

2) соціально-відповідальна поведінка як система відповідей індивіда на вимоги суспільства (особиста відповідальність).

Між суспільством та індивідом існує взаємозв'язок. З одного боку, суспільство покладає на індивіда обов'язок вчиняти соціально корисні вчинки, а з іншого — воно зобов'язано сприяти суб'єкту у здійсненні ним своїх прав та обов'язків та несе за це відповідальність.

Види соціально - відповідальної поведінки за М. Бахтіним:

Моральна соціально-відповідальна поведінка - здатність особистості жити в суспільстві, серед людей, встановлювати з ними взаємини в рамках етичних норм, прийнятих в даному суспільстві.

Персональна соціально-відповідальна поведінка - поведінка окремої особи, яка несе відповідальність за наслідки.

Політична соціально-відповідальна поведінка - це сукупність реакцій соціальних суб’єктів (осіб, груп, спільнот) на певні форми, засоби і напрямки функціонування політичної системи. Застосування в політології терміну “політична поведінка” разом із поняттями “політична участь”, “політична дія, діяльність” обумовлено тим, що слід відокремити дії суб’єктів політики, які базуються на свідомому раціональному грунті, від ірраціональних форм політичної активності, або таких поведінських актів, що є частково чи цілком неусвідомленими.

Соціальна поведінка – це властивість, яка характеризує якість відносин між особистостями і поведінка одного конкретного суб’єкта в суспільстві.

Р. Хачатуров вважає, що у суспільстві існує стільки різновидів соціальної відповідальності, скільки в ньому діє різновидів соціальних норм.

Соціально-відповідальна поведінка, отже, характеризується як зовнішніми виявами (дія, вчинки), так і внутрішніми особливостями, зумовленими інтересами, потребами, ідеалами, переконаннями, активністю тощо. Коли задоволенню потреби людини у спілкуванні ніщо не загрожує, комунікативна активність зростає, людина прагне стати настільки успішною у взаємодії, наскільки їй дозволяють її здібності ефективно розв’язувати спільне завдання. Водночас люди, яким не вдалося розвинути свій комунікативний потенціал, вплинути на співрозмовника, відчувають зниження активності. Вияв активності може бути обмежений і негативним впливом минулого соціально-психологічного досвіду та звичками, соціальними впливами і груповим тиском, внутрішніми захистами, порушенням гармонії між особистістю і соціумом. 

16. Механізми відтворення соціально-відповідальної поведінки особистості та параметри їх ефективності

Відповіда́льність — загальносоціологічна категорія, яка виражає свідоме ставлення особи до вимог суспільної необхідності, обов'язків, соціальних завдань, норм і цінностей. Відповідальність означає усвідомлення суті та значення діяльності, її наслідків для суспільства і соціального розвитку, вчинків особи з погляду інтересів суспільства або певної групи

Соціа́льна відповіда́льність — термін, що має двояке значення. З однієї сторони, це дотримання суб'єктами суспільних відносин вимог соціальних норм. З іншої (у випадках безвідповідальної поведінки, що не відповідає вимогам норм чи порушує суспільний порядок) соціальна відповідальність особи полягає в тому, що вона зобов'язується нести доповнюючий обов'язок особистого чи майнового характеру (Р. Хачатуров, Р. Ягутян). Це обов'язок особи оцінити власні наміри та здійснювати вибір поведінки відповідно до норм, що відображають інтереси суспільного розвитку, а у випадку порушення їх — обов'язок звітувати перед суспільством і нести покарання

Соціологія розглядає виховання як особливий вид суспільно необхідної діяльності людей. Виховання – діяльність з передачі новим поколінням суспільно-історичного досвіду, планомірний і цілеспрямований вплив, що забезпечує формування особистості, її підготовку до громадського життя і продуктивної праці. Розглядаючи виховання як функцію суспільства, що складається у свідомому соціальному впливі на індивіда з метою підготовки його до виконання тієї чи іншої суспільної ролі шляхом передачі йому накопиченого людством соціального досвіду, вироблення визначених рис і якостей, можна визначити специфічність предмета соціології виховання. Соціологія розглядає виховання як одну з найважливіших форм взаємозв'язку суспільства й особистості. Аналізуючи взаємозв'язок суспільства й особистості соціологія виховання виділяє два її рівні: первинний і вторинний.

Первинний рівень взаємозв'язку складає об'єктивна взаємодія людини й умов її побуту, її життєдіяльності, здійснюваної у певному соціальному середовищі. Якщо формування особистості здійснюється у всіх сферах життя суспільства, то людина в динаміці її особистісного розвитку розглядається як модель суспільства, що розвивається. В особистості, як у краплі води, відбивається різноманіття і багатосторонність громадського життя людей. Формування особистості – основний підсумок суспільного розвитку, глибинний його зміст. І тому, сукупність характерних рис особистостей красномовно свідчить про стан усіх сторін життя соціального організму.

Виховання як одна з форм взаємозв'язку між суспільством і особистістю реалізується у свідомій діяльності суспільства, спрямованій на одержання визначених, передбачених правил поведінки індивідів. Така діяльність складає вторинний рівень виховання і має самостійний зміст і значенням. Універсальні зв'язки індивідів — результат універсального обміну знаннями, трудовими навичками, уявленнями, переконаннями і т. д., визначає необхідність застосування до людей загальних вимог. Ці вимоги виробляються як моральні, правові й інші норми соціальної регуляції. Затверджувані в суспільстві правила поведінки, виступаючи засобом закріплення найбільш важливих суспільних відносин, трохи відстають від них у своєму розвитку чи випереджають, викликаючи конфліктні ситуації. Дотримання норм і правил поведінки відповідає закономірному розвитку людської індивідуальності, виражаючи єдність особистих і суспільних інтересів.

Суть виховання особистості – це врахування її взаємодії з об'єктивними конкретно-історичними умовами і соціальними інститутами, що здійснюють цілеспрямований вплив на особу.

Отже, відповідальність може розумітися як специфічна для зрілої особистості форма саморегуляції та самодетермінації, що виражається в усвідомленні себе як причини вчинків та їх наслідків, в усвідомленні і контролі своєї здатності виступати причиною змін (або чинником протидії змінам) у навколишньому світі й у власному житті, в самосвідомості та вмінні передбачати наслідки своїх дій. Саме студентський вік є найбільш сприятливий для формування відповідальності.

Отже, зміни, які відбуваються в особистості студента, фіксують їх становлення: для нього характерна зверненість у майбутнє, коли віддалена перспектива має для молоді більше значення, ніж для підлітків. Це пояснюється тим, що в юнака активно формуються функції лівої абстрактно-логічної півкулі, яка функціонально спрямована в майбутнє. Саме тому студент бажає і здатен кристалізувати життєві плани та проектувати своє життя; він цікавиться проблемою свого морального самовизначення, перебуваючи в процесі вироблення моральної свідомості. Його надзвичайно цікавлять проблеми спілкування, засоби виходу із конфліктів; старшокласник відкриває своє внутрішнє “Я”, усвідомлює свою індивідуальність та неповторність, у нього з'являється потреба самореалізації; він спрямовується до успіху, реалізації своїх можливостей, а також замислюється над сенсом свого життя, та сенсом життя взагалі. 

17. Девіантна поведінка особистості як антипод соціально-відповідальній поведінці особистості: основні різновиди, фактори формування, механізми корекції

Узагальнення наявних у науковій літературі трактувань (Бобнєва М.І., Братусь Б.С., Крейдун Н.П., Клейберг Ю.А., Кудрявцев В.М. та ін) дозволило запропонувати наступне визначення: девіантна поведінка - система вчинків особистості, що виходять за загальноприйняте уявлення про нормальну (нормативну) поведінку у певній сфері суспільних відносин і носить деструктивний характер; вона є наслідком викривленого процесу соціалізації і перебудови ієрархії мотивів у напрямі її спрощення та, з часом, домінування одного з них, внаслідок чого останній набуває для особи надзвичайного значення.

Зазначене положення може бути проілюстровано на прикладі формування схильності до алкоголізації, коли відбувається порушення опосередкованості поведінки та редукція спілкування. Як наслідок - поведінка спрощується, примітивізується, зникають перспективні мотиви. Потреба в алкоголі не просто змінює ієрархію мотивів, вона створює і актуалізує нові мотиви, внаслідок чого виникає ніби інша особистість, з якісно новими потребами і мотивами та новою їх організацією. Таку схему можна розповсюдити на всі різновиди адиктивної поведінки, оскільки вона у всіх своїх різноманітних проявах в основному є засобом подолання тривожності, соціальної невизначеності і навіть самоствердження.

Девіантна поведінка - система дій і вчинків людей, що суперечать соціальним нормам. Соціальна норма - це явище групової свідомості у вигляді уявлень, що поділяє група, та найбільш частих суджень членів групи про вимоги до поведінки з урахуванням соціальних ролей, що створюють оптимальні умови буття. Виділяють такі норми:

правові;

моральні;

естетичні.

Моральні норми, носієм яких є сама людина, а також соціальні інститути, такі, як родина, релігійні конфесії, суспільні організації, - це насамперед загальнолюдські цінності, представлені у науковій думці та гуманітарній культурі.

Морально-етичні норми  це очікування-приписи певної соціальної групи (реальної чи номінальної) щодо її членів. Етичні норми, як правило, є прямим наслідком моральних цінностей. У вихованні особистості мірилом унормованості поведінки є її відповідність соціальним нормам суспільства, до яких належить індивід. Звичайно, цивілізоване суспільство не завжди гармонійно поєднує загальнолюдські й національні моральні норми  цінності, які й мусить свідомо привласнити людина. Норма - це процес послідовного і закономірного виникнення та функціонування якісних особливостей особистості, специфічних і необхідних для певного етапу розвитку. [5, 36]

Девіантна поведінка поділяється на п'ять типів:

1. Делінквентна поведінка (злочини, порушення дисципліни)

2. Адиктивна поведінка (тютюнопаління, токсикоманія, алкоголізм та ін)

3. Патохарактерологічна поведінка.

4. Проституція.

5. Суїцидальна поведінка.

Отже, можна запропонувати наступний механізм формування схильності до девіантної поведінки: певні особливості особистості - вплив оточуючого середовища (змісту та умов професійної діяльності) - трансформація ієрархії мотивів - девіантний розвиток особистості - професійна деформація.

З аналізу наукових робіт з питань девіантної поведінки випливає, що існують два види факторів регуляції поведінки  зовнішні та внутрішні. До зовнішніх факторів відносяться соціальні, групові, індивідуальні норми та цінності, на основі яких відбувається оцінювання поведінки особистості. До внутрішніх факторів відносяться ціннісні орієнтації та установки, система особистісного смислу та мотивів, які лежать в основі культури поведінки особистості. У результаті взаємодії цих факторів і визначається поведінка людини, яка кваліфікується позитивно, якщо вона не суперечить загальноприйнятим еталонам вчинків (просоціальна), і негативно, якщо вона не збігається з суспільними нормами та правилами, порушує їх (девіантна). [5, 39]

Зазначимо, що більшість з досліджень було проведено в умовах стабільної соціально-економічної ситуації в суспільстві. Орієнтуючись на майбутнє, наприклад молодь має формувати свій життєвий потенціал уже стосовно до ринкових відносин, що складаються в нашій державі. Ситуація ускладнюється тим, що сьогодні в державі ще не набула стійкості нова ідеологія життя. Індивід самостійно визначає важливі для себе цілі, прагне їх досягти, причому не завжди суспільно схвальними методами. Все це негативно впливає і на сучасній стан закладів освіти. У таких умовах один зі шляхів вирішення досліджуваної проблеми полягає у створенні такої системи виховної роботи, яка б активізувала процеси зростання ініціативи у підлітків, старшокласників, молоді, давала б змогу вихованцям самим ставити цілі особистісного вдосконалення, визначати та зміцнювати свої позитивні якості, зміцнювати властиві їм ціннісні орієнтири.

Фактори, які впливають на девіантну поведінку підлітків

Тривожні моменти в поведінці частини підлітків, такі, як агресивність, жорстокість, підвищена тривожність, приймають сталий характер зазвичай в процесі стихійно-групового спілкування, яке відбувається в різного роду компаніях. Але це спілкування, ця система відносин, у тому числі й споруджуваних на ґрунті жорстоких законів асоціальних підліткових груп, є слідством не якоїсь генетичної схильності, споконвічної агресивності та ін., а виступає, у більшості випадків, лише як ситуація заміщення або неприйняття підлітка в світ соціально-значимих відносин дорослих, як ситуація спільного переживання того, що їх не розуміють.

Сформована в суспільстві система виховання дітей, прийняті до них вимоги, відношення дорослих до підростаючих не враховують особливостей їхнього особистісного становлення, приводячи до конфлікту з підлітками, у яких розвивається потреба до самостійності, самореалізації, втечі від опіки.

Підліток хоче не просто уваги, а розуміння й довіри дорослих. Він прагне грати певну соціальну роль не тільки серед однолітків, але й серед старших. У дорослому ж співтоваристві затвердилася позиція, що перешкоджає соціальної активності підлітка - він дитина і повинен слухатися. У результаті між дорослими й підлітками росте психологічний бар'єр, прагнучи перебороти який, багато підлітків прибігають до девіантних форм поведінки.

Найбільш повну картину сутності девіантної поведінки підлітків дає аналіз її мотивації. Помітну роль у цій мотивації грають почуття й емоції негативного характеру: гнів, страх, помста, ворожість і т.п.

Істотну роль біологічних умов у виникненні девіантної поведінки людини грає дисгармонічний розвиток. Деякі умови виховання також сприяють виникненню й закріпленню девіацій. І тут однією з найважливіших причин є авторитарний стиль виховання, при якому авторитет приписується дорослому в силу переваги його положення. Такий авторитет підкріплюється нагородами, покараннями, ляканнями. Дитина дуже скоро починає розуміти, що покарання не завжди пов'язане з її провиною, головна причина - втручання дорослого. Дитина вчиться уникати цього втручання, приховувати свої вчинки, брехати.

Сприяє формуванню девіантної поведінки відчуження батьків від дітей, конфліктні відносини між батьками, суперечливі вимоги батьків. Встановлено зв'язок між батьківськими покараннями й агресією в дітей.

У формуванні девіантної поведінки на першому місці по ступеню впливу стоїть реальне поводження батьків, потім знайомих дорослих, сімейне насильство, документальне кіно й художнє кіно.

Виділяють дві найбільш часті причини девіантності у дітей. По-перше, це острах бути травмованим, скривдженим, піддатися нападу, одержати ушкодження. Чим сильніше агресія або девіантні відхилення в поведінці, тим сильніше страх, який за ними стоїть. По-друге, це пережита образа або щиросердечна травма, або сам напад. Часто за девіантною поведінкою стоїть незадоволена потреба в увазі, бажання відчути себе сильним або відігратися за власні образи.

Басс указав на ряд факторів, від яких залежить сила девіантних проявів.

По-перше, це частота й інтенсивність випадків, у яких індивід був атакований, фрустрований, роздратований. Індивіди, які одержували багато гнівних стимулів, будуть більш імовірно реагувати агресивно, та з проявами девіантності у поведінці, чим ті, які одержували менше таких стимулів.

По-друге, це часте досягнення успіху шляхом девіантної поведінки, що, на думку Баса, приводить до сильних атакуючих звичок. Успіх може бути внутрішнім (різке ослаблення, зниження девіантної поведінки) і зовнішнім (усунення перешкод або досягнення винагороди). Тенденція, що виробилася, до атаки може унеможливлювати для індивіда розрізнення ситуацій, які провокують і не провокують у нього девіантну поведінку. [16, 149]

Види психологічної корекції девіантної поведінки

У вітчизняній та зарубіжній науці існує ряд концепцій, кожна з яких розглядає порушення особистісного розвитку як наслідок досить різноманітних причин. Аналізуючи педагогічну, психологічну, соціальну, юридичну, медичну літературу, ми зустрічаємо різні визначення суспільно несхвальної поведінки. Сучасні вчені стосовно неповнолітніх, які мають відхилення у розвитку, що накладають специфічний відбиток на поведінку, використовують такі терміни: ”важкий”, ”важковиховуваний", ”педагогічно занедбаний”, ”недисциплінований”, ”девіантний", ”деліквентний" (Б. Алмазов, А. Бєлкін, Т. Гура, Л. Зюбін, А. Краковський, Г. Медведєв, І. Невський В. Оржеховська). Усі ці терміни несуть однобічну інформацію.

Аналізуючи наведені визначення, ми знайшли спільну рису - така поведінка характеризується як ненормативна у всіх гуманітарних науках, тобто вона не сумісна з чинними нормами, а девіація в перекладі й означає ”відхилення".

Узагальнюючи здобутки попередників у дослідженні цієї проблеми, ми зупиняємося на наступному визначені  девіантна поведінка характеризує особистість, яка не сприйняла суспільних моральних норм спільноти, й адаптувалася на стику двох чи кількох субкультур завдяки особистісним новоутворенням, сформованим під впливом соціальних факторів. Така поведінка відрізняється інфантильністю, порушеннями міжособистісних стосунків, нездатністю соціально адекватно реагувати на події, що відбуваються, і контролювати свою поведінку.

Аналіз сучасної теорії й практики корекції девіантної поведінки (С. Бадмаєв, І. Козубовська, О. Карабанов, В. Оржеховська, Ю. Репецький, І. Підласий) свідчать про те, що психологічна корекція такої поведінки має ряд переваг, для неї характерні концептуальна визначеність та відносна простота методів, вона безпосередньо спрямована на поведінкові зміни і має лише практичний характер. Серед інших її переваг можна підкреслити значний спектр можливостей, наочну результативність методу. [26, 49]

Стратегічними цілями корекції девіантної поведінки можуть бути: формування конструктивної мотивації (позитивних цінностей; орієнтація на виконання соціальних вимог та самозбереження); інтеграція індивідуального досвіду; удосконалення саморегуляції; підвищення стійкості до стресів та розширення ресурсів особистості: виробка життєво важливих навичок та вмінь; усунення або зменшення проявів дезадаптивної поведінки; розширення соціальних зв’язків та позитивного соціального досвіду особистості; підвищення рівня соціальної адаптації. Більш конкретними завданнями корекції девіантної поведінки можуть бути: усунення дефіциту нормовідповідних поведінкових репертуарів; посилення адаптивної поведінки; послаблення або усунення неадекватної поведінки; розвиток здібності розслаблюватися; розвиток здібності самоствердження; розвиток ефективних соціальних навичок; розвиток здібностей до саморегулювання. Зважаючи на ці погляди, можна дійти до висновку, що корекція девіантної поведінки - це процеси морально-психологічної перебудови людини, які сприяють внутрішній переорієнтації системи духовних цінностей, формування почуттів відповідності і причетності до минулого, сучасного і майбутнього. Таким чином можливо вважати провідною метою корекції девіантної поведінки досягнення поведінкових змін. 

18. Держава як основний суб’єкт соціальної відповідальності макрорівня

Певні аспекти взаємовідносин людини і держави досліджували в своїх працях А.М. Колодій, В.В. Копейчиков, О.Г. Мурашин, П.М. Рабинович Н., Оніщенко та ін. Але поза увагою науковців досі залишаються окремі питання, які є актуальними у розбудові правової держави. У правових державах мають бути створені і діяти механізми, за допомогою яких чиниться ефективний вплив на якісний бік діяльності державного апарату, особливо щодо дотримання прав і свобод людини.

Прикладом може слугувати інститут юридичної відповідальності держави перед громадянином. До речі, до цього часу не вироблено загальної термінології щодо даного виду юридичної відповідальності. Існують такі його варіанти, як “державно-правова відповідальність”, “конституційна відповідальність”, “відповідальність державних органів та їх посадових осіб”, “публічно-правова відповідальність”.

Інститут відповідальності держави перед особою — це одна з головних гарантій прав і свобод людини, закріплених у чинному законодавстві. Держава встановлює механізм власної публічно-правової відповідальності, бере на себе обов’язок забезпечити також можливість її реалізації, зробити доступною її для громадян. Цим досягається послаблення тиску держави на суспільство і водночас підвищується можливість його контролю за діями держави, за рішеннями її органів та посадових осіб.

Проблема відповідальності держави перед особою — це проблема відповідних правовідносин (конституційних, цивільно-правових тощо), в яких держава, проте, має виступати не суб’єктом особливої значущості, а суб’єктом — відповідальною стороною. Це і є правові відносини рівних сторін, в яких держава, однак, має ряд переваг перед особою.Усю сукупність теорій і поглядів, що існували в історії політико-правової думки і стосуються співвідношення “держава — особа”, можна звести до двох підходів:

1) індивідуалістичний, особистий, гуманістичний (природно-правовий підхід). Цей підхід випливає із розуміння особи — як цілі, держави — як засобу для досягнення мети. Його зміст — права належать людині від природи. Вона має їх незалежно від держави, і ці права є невід’ємними. Завдання держави і суспільства полягають у тому, щоб додержуватися цих прав, не допускати їх порушення, створювати умови для їх реалізації. Конкретні зміст і обсяг прав змінюються і розширюються з розвитком суспільства, самі ж фундаментальні права залишаються незмінними;

2) державний, статичний (юридико-позитивістський). Цей підхід випливає із розуміння держави — як мети, а особи — як засобу для досягнення мети. Його зміст — свої права людина одержує від суспільства і держави, природа цих прав патерналістична; держава — джерело і гарант прав людини завдяки закріпленню їх у законі; право і закон не мають істотних відмінностей; права особи змінюються залежно від державної доцільності і можливості.

З юридико-позитивістським підходом багато в чому схожа марксистська теорія, яка схильна підпорядковувати права людини державній доцільності. Відмінність між ними полягає у тому, що марксизм орієнтований на соціально-економічну, класову детермінацію права (право — виведена в закон воля панівного класу), а не на його раціональну самоцінність. За марксистського підходу розгляд питання про права особи стає зайвим внаслідок визначення особи, як виразника сукупності суспільних відносин.

Якщо перший підхід характерний для демократичних держав, то другий — для антидемократичних, тоталітарних. Лише у наші дні відбувається формування справді демократичного уявлення про права людини. У відносинах “людина — держава” пріоритет належить людині, а держава та її структури (гілки державної влади — законодавство, управління та правосуддя) покликані підпорядкувати свою діяльність охороні та захисту прав людини.

Закріплення в ст. 1 Конституції України положення про те, що Україна — правова держава, ставить перед юридичною наукою завдання обгрунтовування і подальшого розвитку цього складного поняття. У теорії права найважливішою функцією правової держави названо охорону і захист інтересів людини і громадянина. На думку вчених, сутність сучасної правової держави характеризують декілька моментів: 1) визнання людини, її прав і свобод вищою цінністю, а їх захист — найважливішим обов’язком держави; 2) встановлення і обмеження за допомогою права меж державної влади.

Отже, правова держава — “держава, межі влади якої, формування, повноваження, функціонування її органів регламентовані правом; найвище призначення якої полягає у визнанні, дотриманні і захисті прав і свобод людини і громадянина”. Закріпленням у Конституції даного положення в Україні було офіційно визнано взаємну відповідальність держави і громадянина, зокрема, відповідальність держави перед людиною і громадянином. У державі, яка проголошує себе правовою, юридична відповідальність має застосовуватися не тільки до приватних осіб, але передусім до публічних суб’єктів права. На думку вчених, “сенс публічної влади — в служінні людині, забезпеченні її прав і свобод”.

Питання про відповідальність держави перед особою слід розглядати, враховуючи їх взаємозв’язки, взаємодію, оскільки це двосторонні відносини, а не односторонні, отже, завжди має бути взаємовплив сторін.

Крім того, слід зазначити, що об’єктивно між державою і громадянином можуть і навіть повинні існувати суперечності. Проте, завдання держави — запобігати зростанню, посиленню цих суперечностей, не доводити їх до гострого конфлікту. Слабка діяльність держави в соціальній сфері часто стає причиною гострих соціальних конфліктів, призводить до порушень прав громадян, що закріпленні у Конституції України.

Завдання держави — передбачати, попереджати наростання, посилення цих суперечностей, не доводити їх до гострого конфлікту, протистояння. У даному випадку має йтися про відповідальність держави, бездіяльність її органів і посадовців, грубі порушення конституційних прав громадян. На жаль, на практиці це відбувається вкрай рідко. Подібне положення породжує відчуття безкарності, вседозволеності в окремих державних урядовців і у держави в цілому.

Однією з причин безвідповідальності держави є відсутність ефективних механізмів реалізації відповідальності держави перед особою. Завдання українського суспільства — їх створити, оскільки держава не зацікавлена в здійсненні, і тим більше, в удосконаленні механізму власної відповідальності. В правовій державі такої невідповідності у відносинах “держава — громадянин” бути не повинно.

Зрозуміло, що ступінь, рівень відповідальності держави перед громадянином визначається рівнем зрілості громадянського суспільства, його самоорганізацією, активністю впливу на державно-правові механізми, взаємозв’язком суспільства, держави і громадянина. Слід також враховувати, що саме незнання закону звільняє державу, а не громадянина від відповідальності. Цілком очевидно, що відповідальність може настати передусім там, де є можливість у громадян контролювати дії влади. Тому держави, особливо ті, в яких відсутній демократичний режим, а переважає інший (авторитарний, тоталітарний, адміністративно-командний), зводять до мінімуму можливості контролю зі сторони суспільства і окремих громадян дій органів влади і посадових осіб, і в такий спосіб уникають відповідальності перед ними.

За такого стану речей, коли у держави в особі різних органів і безлічі урядовців переважними є привілеї і права, а у пересічних громадян — здебільшого обов’язку, не може навіть йтися про реалізацію принципу взаємної відповідальності держави і громадянина.

У ст. 3 Конституції України зазначається, що держава відповідає перед людиною за свою діяльність, утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави.

Проте, з історії відомо, що для уникнення відповідальності держави перед громадянами за неправомірні дії посадових осіб та її органів у політичній доктрині країни було проголошено панівну ідею про те, що держава, як суб’єкт права, безпосередньо не вступає у відносини зі своїми громадянами, цю роль виконували державні органи.

Одним із перших законів України, в якому чітко обгрунтовується принцип відповідальності держави перед особою, був Закон “Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні” (1991 р.). Ця ідея також проголошена і в Законі України “Про порядок відшкодування шкоди громадянину, завданої незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду” (1995 р.). Цей конституційний принцип конкретизований в інших нормах Основного закону. Таким чином, на рівні Конституції України визнано принцип верховенства права.

Відсутність відповідальності держави перед громадянином ставить під сумнів реалізацію одного з основних принципів, проголошених Конституцією України, — принципу пріоритету прав і свобод людини та громадянина, адже права і свободи людини і громадянина можуть бути реалізовані переважно у правовідносинах з державою. Отже, саме держава зобов’язана забезпечити реалізацію цих прав, оскільки обов’язок, не забезпечений відповідальністю, перетворюється на фікцію.

Повільний прогрес у вирішенні проблеми відповідальності держави перед особою, в налагоджуванні збалансованого правового механізму, їх взаємозалежність, можливо пояснити, в тому числі, і відсутністю необхідних теоретичних напрацювань. 

19. Державна політика як основа формування простору взаємодії держави, суспільства і особистості

Питання взаємозв'язку особи й суспільства перебуває в полі зору багатьох психологічних шкіл. Так, згідно з теорією психоаналізу, психологічна проблема рушійною силою, мотивами поведінки людини є несвідомі біологічні потяги та інстинкти. Душевний стан людини визначається, на думку 3. Фройда, співвідношенням несвідомого у формі інстинктів, потягів, імпульсів, і свідомого — як результат впливу соціального оточення, боротьба між якими завжди набуває драматичного характеру і призводить до конфліктів людини із суспільством.

Теорія відчуження Е. Фромма вважається найбільш «соціалізованим» ученням неофройдизму. Втрату зв'язків із світом та з іншими людьми Е. Фромм називає відчуженням, «негативною свободою». Такий стан пригнічує людину, адже вона прагне мати певні стосунки з іншими, вступати з ними у взаємодію та спілкування. Але такої можливості навколишній світ не надає індивідові й тому він стає самотнім. Таким чином, Е. Фромм підкреслював двоїсту природу людини, яка, з одного боку, хоче бути незалежною, а з іншого — прагне позбавитися цієї незалежності, що призводить до відчуження.

Отже, відчуження, за Е. Фроммом, це фатальна основа міжособистісних стосунків. Воно може проявитися у формі конформізму, мазохізму, садизму, перерости в почуття агресії. Щоб подолати відчуження, людям необхідно прищеплювати гуманістичні засади, основою яких є почуття любові як до себе, так і до інших людей. Теорія розвитку особистості Е. Еріксона також була розроблена в дусі неофройдизму. Вчений наголошував, що розвиток особистості визначається соціальним світом, а не біологічними чинниками, і між особистістю та суспільством немає антагонізму. Основною властивістю людини є «ідентичність особистості», яка вказує на взаємозв'язок особи й соціального оточення та виявляється у спрямованості людини на себе, в ототожненні її з соціальною групою, у визначенні цінності людини, її соціальної ролі та призначенні. Отже, ідентичність розглядається Е. Еріксоном у двох аспектах:

- як така, що складається з двох компонентів: органічного та індивідуального (фізичні дані, задатки, цілісність людського індивідуального буття);

- у соціальному аспекті (групова ідентичність — входження особистості в різні спільноти, психосоціальна ідентичність — відчуття людиною значущості свогобуття для суспільства). Кожен з названих аспектів ідентичності має два полюси: позитивний (яким має бути індивід з погляду соціального оточення) і негативний (те, яким він не повинен бути).

Ідентичність формується у протиборстві цих двох сторін. Гуманістична психологія прагне до цілісного вивчення особистості, наголошуючи при цьому на значенні довільності поведінки, ролі справжніх духовних цінностей і переконань у процесі становлення особистості. Так, А. Маслоу вважає, що умовою оздоровлення суспільства є розвиток у людини творчого начала й самоактуалізації особистості, які передбачають єднання людини із соціумом.
Погляди Б. Ананьева на особистість передбачають вивчення зв'язку між інтеріндивідуальною структурою того соціального цілого, до якого належить особистість, та інтраіндивідуальною структурою самої особистості. Різноманітність зв'язків із суспільством визначає інтраіндивідуальну структуру особистості, її внутрішній світ та організацію особистісних властивостей, стійкі комплекси яких регулюють обсяг і міру соціальних відносин особистості, впливаючи на створення нею власного середовища розвитку і становлення. 

20. Соціальна держава як суб’єкт соціальної відповідальності

Соціальна держава є найвищим досягненням суспільного гуманізму та прогресу. Це має бути усвідомлено і визнано кожним громадянином, соціальною групою. А на державному рівні має бути узаконено, що в центрі всіх рішень - людина зі своїми гарантованими державою правами і свободами.

Концепція соціальної держави України – це закріплене в конкретних механізмах реалізації системне визначення найважливіших цілей, принципів, пріоритетів держави щодо забезпечення суспільного прогресу. Запорукою її реалізації виступають: консолідованість суспільства та виваженість практично-політичних дій органів державної влади, громадських та суспільних об'єднань, високорозвинений економічний потенціал держави, внутрішньополітична стабільність. Розвиток соціальної держави значною мірою зумовлюється також моральними чинниками.

Основні напрями діяльності сучасної соціальної держави включають: заходи з заохочення економічного зростання (стимулювання попиту на ринку праці, політика цін і доходів тощо); перерозподіл національного доходу на користь соціально вразливих верств (за ознакою віку - молодь та пенсіонери, за ознакою статі - жінки, за ознакою фізичних вад – інваліди тощо); розвиток доступних для всіх охорони здоров'я, освіти, культури. При цьому обсяг соціальної допомоги має бути виваженим, бо надмірна соціальна допомога призводить до завищених очікувань, зниженню мотивації до праці та розвитку психології соціального утриманства.

Головне завдання соціальної держави зумовлює визначення основних принципів, які мають усвідомлюватись громадянами і реалізуватись через діяльність державних та недержавних інституцій, а саме: принцип загального добробуту, принцип соціальної справедливості; принцип солідарності; принцип субсидіарності; принцип соціальної безпеки.

Серед основних принципів соціальної держави пріоритетним доцільно визнати принцип загального добробуту. Він спрямований на повне, гарантоване забезпечення потреб громадян у необхідних матеріальних і духовних благах. Критерієм дотримання принципу загального добробуту є високий рівень життя населення, що визначається обсягом і структурою споживання, сукупністю поточних доходів та накопичень, забезпеченістю житловими умовами тощо.

Принцип соціальної справедливості визначає міру забезпечення окремих громадян матеріальними і духовними благами відповідно їх внеску у суспільно корисну працю.

Принцип солідарності означає взаємодопомогу та взаємопідтримку між різними верствами та віковими групами населення і виходить із засадних моральних цінностей людського існування. В основі цього принципу – соціальна відповідальність працюючих за непрацездатних.

Важливим принципом соціальної держави є принцип субсидіарності, який має дві складові: по-перше, це перетікання коштів від більш успішних до менш успішних за ринкових умов; по-друге, цей принцип передбачає законодавче регулювання взаємодії у соціальному секторі державних і недержавних структур з наданням громадським та приватним ініціативам переваги у фінансуванні соціальних програм.

Принцип соціальної безпеки обумовлює та гарантує безпеку людини, суспільства та держави від внутрішніх й зовнішніх загроз шляхом скоординованої системи національної безпеки і соціальної політики, розвитку системи соціального (державного та недержавного) страхування, інтеграції України в міжнародну систему соціального розвитку.

Функції соціальної держави – це основні напрями діяльності держави, які виражають її сутність. Соціальні функції взагалі притаманні будь-якій державі (перерозподіл багатства, регулювання трудової діяльності тощо). Але тільки соціальна держава є “державою для людини” і реально забезпечує матеріальними ресурсами право громадянина на життя. Відповідно, соціальна держава реалізує наступні функції: захисна; стимулююча; інвестиційна; інтегративна.

Захисна функція полягає у створенні механізму гарантування соціально-економічної безпеки людини через усунення й попередження ризиків та їх наслідків, у забезпеченні системи захисту від наявних та можливих порушень прав і свобод особистості, а також – у реалізації державних соціальних гарантій, стандартів та нормативів.

Стимулююча функція полягає у створенні системи заохочень до соціально-економічної активності, ініціативи та ефективного використання підприємницького потенціалу. Важливим стимулом виступає дотримання високих стандартів життя і умов для людського розвитку.

Інтегративна функція – це забезпечення суспільної злагоди, запобігання маргіналізації та поляризації суспільства, його фрагментації на соціально ізольовані верстви та групи.

Інвестиційна функція полягає у розвитку соціальної інфраструктури, забезпеченні доступності охорони здоров’я, освіти, духовно-культурних здобутків. Саме ці напрямки соціальної політики є необхідними інвестиціями у майбутній добробут держави.

Функція соціального контролю полягає у наявності механізму, за допомогою якого суспільство і його елементи забезпечують дотримання певних правил (звичаїв, правових і моральних норм, законів, адміністративних рішень), порушення яких завдає шкоди функціонуванню всієї соціальної системи. Соціальний контроль виступає як органічний елемент системи управління соціальним процесом, як механізм зворотного зв'язку між громадянами та державою. 

21. Форми прояву соціальної відповідальності

Корпоративна соціальна відповідальність – це направлена на сталий розвиток активна соціальна позиція суб'єкту підприємництва по сумлінному виконанню нормативно – правових актів, стандартів і угод у рамках соціального партнерства, а також добровільно прийнятих додаткових зобов'язань із задоволення економічних і соціальних потреб внутрішніх і зовнішніх зацікавлених осіб і суспільства у цілому.

Цілями реалізації концепції корпоративної соціальної відповідальності є:

- суспільна злагода;

- стале соціально-економічне зростання;

- розвиток соціальних чинників виробництва - людського і соціального капіталу – і посилення їх дії на економічну діяльність.

Формами прояву соціальної відповідальності у зовнішньої сфері є корпоративне громадянство, у внутрішньої - соціальна політика підприємства.

Корпоративне громадянство - це форма прояву соціально відповідальної активності суб’єкту підприємництва, тобто діяльності підприємства, свідомо орієнтованої на вирішення суспільно корисних завдань, до яких не зобов'язує законодавство і в яких немає прямої економічної зацікавленості.

Соціальна політика підприємства - це система цілеспрямованих і послідовних дій власника і менеджменту, спрямованих на задоволення і розвиток матеріальних і духовних потреб працівників організації з метою розвитку соціальних чинників виробництва, сприяння розширенню і посиленню їх дії на забезпечення ефективності економічної діяльності.

До специфічних принципів реалізації корпоративної соціальної відповідальності, на наш погляд, можна віднести такі:

- органічна єдність економічних і соціальних цілей;

- гуманізм – визнання людини вищою цінністю, а не тільки чинником виробництва;

- дотримання правових норм і стандартів;

- неухильне виконання угод, укладених у рамках соціального партнерства;

- раціональність і ефективність використання ресурсів (матеріальних, фінансових, інтелектуальних, людських);

- добровільність прийняття і виконання додаткових соціальних зобов'язань, не передбачених законодавством;

- різноманітність форм і методів реалізації соціальної політики;

- звітність і відвертість до діалогу із зацікавленими сторонами;

- відповідність матеріальним і духовним потребам населення.

Основними напрямами реалізації корпоративного громадянства ми вважаємо таке:

1. Розвиток традицій чесного підприємництва

2. Сприяння зміцненню соціальної правової держави і дотримання прав людини

3. Забезпечення прав та інтересів споживачів

4. Охорона природи і ресурсозбереження

5. Взаємодія з місцевими громадами і органами влади

6. Соціальне підприємництво

7. Благодійність

8. Заохочення волонтерства

Основними напрямами реалізації соціальної політики підприємства ми вважаємо таке:

- забезпечення якості та безпеки продукції;

- створення здорових і безпечних умов праці: підвищення рівня механізації й автоматизації, зниження питомої ваги важких і шкідливих робіт;

- гідна оплата праці на основі зростання її продуктивності, участь працівників у прибутках підприємств;

- дотримання прав працівників у сфері соціально-трудових відносин, гарантія свободи діяльності профспілок;

- забезпечення зайнятості шляхом збереження існуючих і створення нових робочих місць;

- створення сприятливих умов для відтворення і розвитку людського капіталу та його раціонального використання;

- удосконалення соціально-трудових відносин, розвиток соціального партнерства, впровадження економічної демократії - залучення до участі в управлінні підприємствами рядових акціонерів і найнятих працівників, продаж акцій працівникам підприємств;

- надання працівникам підприємств додаткового «соціального пакету» і різноманітних соціальних послуг;

- розвиток соціального капіталу: впровадження у ділову практику відносин, заснованих на громадянської відповідальності, чесності, взаємній довірі, високій моралі й етиці;

- створення сприятливого морально-психологічного клімату. 

22. Проблеми формування та реалізації соціальної відповідальності держави

Соціальна держава - це правова держава розвиненого цивільного суспільства, що, з'єднуючи у своїй діяльності принципи волі й рівності, соціальної справедливості, надкласовості, реально забезпечує соціально-економічні права людини.

Соціальна держава - надкласово, у тому розумінні, що воно спрямовано на організацію нормального життя й розвитку всього суспільства в цілому, воно захищає права, волі, законні інтереси всіх його громадян, народів, є знаряддям зняття соціальної напруженості в країні.

Соціальна держава - це держава розвиненого цивільного суспільства (создающого матеріальні блага, інші цінності), що є умовою існування й розвитку соціальної держави, розвинена цивільне суспільство як би зворотна сторона соціальної держави, останнього без першого не буває.

Соціальна держава нівелює невиправдані соціальні розходження, забезпечує гідні умови існування своїх громадян, соціальну захищеність населення, беручи участь у виробництві й розподілі економічних благ, воно втручається у вільну економічну діяльність ( в інтересах усього суспільства в цілому).

Соціальна держава сприяє формуванню в країні т.зв. «середнього класу» ( частина суспільства, що забезпечена в тій мері, коли не відчувається потреба в необхідному, але й не багата настільки, що це викликає в малозабезпечених верств населення намір до розділу їхньої власності).

Проблема тлумачення змісту поняття «соціальна держава» одержала певне відображення у сучасній науковій літературі. Проте досі не досягнуто консенсусу щодо визначення цього феномена. Її розглядають і як принцип конституційного устрою, і як тип організації державного життя, і як державу, що виконує соціальну функцію, і як характеристику правової держави. Характерно, що при цьому одні автори використовують термін «соціальна держава», другі — «соціальна правова», треті — «держава соціально-демократичної орієнтації». Аналіз наведених інтерпретацій дає підстави визнати, що хоча використовуються й різні терміни, але за своїм змістом вони майже не відрізняються один від одного

Проблема тлумачення означеного поняття має й інший аспект. Демократичні процеси у постсоціалістичних країнах дали поштовх розбудові і в них соціальної правової державності. Це дозволило визнати факт виокремлення в межах вчення про дану державу двох традицій, які слід розглядати, крізь призму розвитку таких процесів, як еволюції демократії, формування громадянського суспільства і правової держави,еволюції власне соціальної державності.

Перша традиція, започаткована на Заході у XIX ст., причини формування і розвитку соціальної держави вбачає у змінах, які відбуваються в шкалі цінностей і пріоритетів громадянського суспільства. Теорія і практика соціальної держави виявляються затребуваними в міру усвідомлення суспільством необхідності перегляду місця і ролі держави в процесі її функіоціонування. Виявлення нездатності таких ліберальних інститутів, як політична демократія і ринкова економіка, створю вати моральні цінності, що забезпечують існування і розвиток соціальних зв'язків, поза якими ні людина, ні демократія, ц ринкова економіка існувати не можуть, мало наслідком обрання головним засобом оновлення зруйнованих зв'язків, піднесення моральності, досягнення громадянського миру і злагоди соціальної держави, який наповнив демократичну правову державність ніби «соціальною плоттю й кров'ю».

Це дало підстави, по-перше, для визначення правомірності висновку про те, що теорія соціальної держави і заснована на ній практика повинні розглядатися як актуальна конкретизація змісту правової держави стосовно вимог, як постали перед суспільством Заходу наприкінці XIX ст. По-друге, для висунення припущення про те, що спроба теоретичного осягнення соціальної держави без урахування її єдності з ліберальними і демократичними традиціями може завершуватися надуманим, догматичними висновками, а отже, заважатиме пошуку наукової істини.

Поява іншої традиції пов'язана з обранням постсоціалістичними країнами принципів демократичної, соціальної правової держави як концептуальних засад державного будівництва, що обумовлює специфіку їх співвідношення і функціонування. Йдеться про таке. Якщо у країнах Заходу соціальна держава традиційно виникає як характеристика правової, що знаменує собою початок якісно нового етапу в процесі розвитку останньої, то в цих країнах становлення демократичної, правової державності відбувається в умовах, коли соціальні засади вже набули сталого характеру, однак потребують істотного оновлення.

На тлі згаданих проблем використання поняття «держава соціально-демократичної орієнтації», що символізує історично новий тип державності, дозволяє певною мірою вирішити деякі з них. Зокрема, знімається проблема конкуренції між різними термінами за право виступати узагальнюючим поняттям, а відтак, і питання про час і місце започаткування відповідної теорії і практики. Як наслідок цього, «соціальну державу» і «державу Добробуту» розглядають як специфічні моделі в межах означеного типу. Відповідно перша модель започатковується Німеччиною, а засновницею другої виступає Велика Британія. Крім того, в рамках концепції «держави соціально-демократичної орієнтації» набагато легше пояснити існування двох досить різних традицій започаткування соціальної державності

Соціальна держава, і в цьому полягає її специфіка, у другій половині XX ст. конституюється як одна із стрижневих засад державності і справедливо вважається одним із фундаментальних елементів системи цінностей, властивої європейській політико-правовій культурі. До її найбільш змістовних ознак відносять такі:

1) соціальна держава є закономірним продуктом еволюції громадянського суспільства в напрямку до громадянського суспільства соціальної демократії;

2) вона завжди є якісною характеристикою правової держави;

3) проголошення держави соціальною виступає важливою конституційною гарантією забезпечення і захисту соціальних прав людини;

4) оскільки як мета діяльності, так і сама діяльність (соціальна політика) цієї держави визначається правовими рішеннями, то її функціонування передбачає наявність розвинутого соціального законодавства;

5) соціальна держава слугує забезпеченню громадянського миру і злагоди в суспільстві;

6) утвердження соціальної державності сприяє трансформації ринкової економіки на соціальну ринкову, служінню власності інтересам як власника, так і суспільства.

Проте, враховуючи ту напругу, яку спричиняє закріплення соціальної держави на конституційному рівні, вона позбавляється властивостей самодостатності, самодії та саморегулювання. Хоча як конституційний принцип вона і має відносну самостійність, однак не може бути усвідомлена поза їх системою. Внаслідок цього сучасні теорія і практика конституціоналізму вимагають розгляду принципу соціальної держави як елемента дескриптивної концепції демократичної, соціальної, правової державності. 

23. Основні напрямки державної соціальної політики як головного гаранта соціальної відповідальності у суспільстві

Соціальну політику (англ. social policy) необхідно розглядати з кількох сторін. По-перше, як систему практичних заходів, що проводяться урядом через місцеві та регіональні органи влади, спрямованих на поліпшення якості та рівня життя великих соціальних груп, що фінансуються з коштів держбюджету та відповідних абоідеологічним установкам держави на даний момент, або ціннісним орієнтаціям суспільства на довготривалу перспективу. По-друге, як складову частину загальної стратегії держави, що відноситься до соціальної сфери: цілеспрямовану діяльність з вироблення та реалізації рішень, які безпосередньо стосуються людини, його положення в суспільстві; з надання йому соціальних гарантій з урахуванням особливостей різних груп населення країни. Проведена урядом, усіма гілками та органами влади, яка спирається на широку громадську підтримку соціальна політика призначена акумулювати, фокусувати, відображати обстановку в країні і ситуацію в суспільстві, потреби і цілі соціального розвитку.

Завдання соціальної політики охоплюють стимулювання економічного зростання і підпорядкування виробництва інтересам споживання, посилення трудової мотиваціїта ділової підприємливості, забезпечення належного рівня життя і соціального захисту населення, збереження культурної та природної спадщини, національної своєрідності і самобутності. Для ефективності здійснення своїх регулятивних функцій держава має в своєму розпорядженні такими потужними важелями впливу, як законодавство країни, національний бюджет, система податків і мит. Визначальною метою соціальної політики були і залишаються активізація факторів, що стимулюють високоефективний і продуктивну працю, досягнення відчутного поліпшення матеріального становища та умов життя населення.

У сучасних умовах соціальна політика повинна бути пріоритетною для владних структур будь-якої держави.

Отже, говорячи про соціальну політику держави, мається на увазі перш за все дії уряду, спрямовані на розподіл і перерозподіл доходів різних членів та груп суспільства. Так можна визначити соціальну політику у вузькому сенсі слова. У широкому сенсі соціальна політика - це один із напрямів макроекономічного регулювання, покликане забезпечити соціальну стабільність суспільства і створити, наскільки це можливо, однакові "стартові умови" для громадян країни.

Інструментами соціальної політики держави виступають соціальний захист та соціальна допомога.

Соціальний захист - сукупність практичних заходів, що проводяться державою для підтримки матеріального благополуччя тих верств населення, які з об'єктивних причин не можуть самостійно заробляти гроші для підтримки середнього для даного суспільства рівня життя, наприклад, інваліди, багатодітні матері, сироти, безробітні, малозабезпечені.

Останні називаються соціально незахищеними верствами. Соціальний захист - найважливіша сфера соціальної сфери життєдіяльності суспільства; система заходів, здійснюваних державою, об'єднаннями підприємців та працівників, громадськими організаціями і рухами з метою гарантувати певний рівень і якість життя населення, дотримання відповідних прав і привілеїв громадян, страхування їх від ризику опинитися в скрутному матеріальному положенні, соціальна допомога особливо потребують підтримки. В якості загальної норми визнається право кожної людини на такий життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та соцобслуговування, який необхідний для підтримки здоров'я і добробуту її самої та її сім'ї. Також право на забезпечення в разі безробіття, хвороби, інвалідності, вдівства, старості чи іншого випадку втрати засобів до існування через незалежні від людини обставин.

Гарантія конституційних прав громадян у сфері соціального захисту - пріоритетний напрямок соціальної політики держави. Система соціального захисту, у свою чергу, складається з двох основних форм - соціального страхування і соціальної допомоги. Відмінності між ними визначаються регулюючою роллю держави і джереламифінансування.

Соціальне страхування поширюється на економічно активне, зайняте населення і забезпечується за рахунок його доходів при обмежених дотаціях з національногобюджету. Основною передумовою появи соціального страхування є ризики, властиві самій природі людського існування: фізіологічний (хвороба і передчасна смерть), економічний (розорення) і соціальний (знищення великих груп людей і цілих народів, наприклад, в результаті стихійних лих, воєн). У сучасних умовах один з головних соціальних ризиків - це втрата трудового доходу. У масштабах країни (макроекономіка) такий ризик виявляється у невідповідності індивідуальних параметрів рівняжиття людини суспільним нормам.

У країнах ЄС обсяг коштів соціального страхування в 2 рази перевищує асигнування державного бюджету, що виділяються на соціальну допомогу, і в 3 рази - засобів, які надходять за рахунок індивідуального комерційного страхування від соціальних ризиків. У Росії кошти соціального страхування становлять близько 70 відсотків загального обсягу витрат на обов'язкову соціальний захист населення.

Форми соціального страхування з часом змінюються із зміною структури соціальних ризиків. У більшості країн зберігаються три основні його відрости: пенсійне, медичне (лікарняне), від нещасних випадків.

Соціальна допомога - одна з основних форм соціального захисту, орієнтована переважно на матеріальне забезпечення людей похилого віку та непрацездатних громадян, а також сімей, в яких є діти. Така допомога, як правило, має компенсаційний характер і фінансується за рахунок бюджетів різного рівня та благодійності. Кожному гарантується соціальне забезпечення за віком, у випадку хвороби, інвалідності, втрати годувальника, для виховання дітей та інших випадках, передбачених законом. Система соціальної допомоги включає: пенсії, встановлюються непрацездатним членам сім'ї у разі втрати годувальника; інвалідам, у тому числі інвалідам з дитинства; літнім людям; допомоги та інші виплати багатодітним, неповним і малозабезпеченим сім'ям; соціальне обслуговування через стаціонарні установи для престарілих, інвалідів та дітей -сиріт; центри соціального обслуговування на дому та служби термінової соціальної допомоги; протезування; професійне навчання іпрацевлаштування інвалідів.

Світова історія показала, що форми і масштаби соціального розвитку можуть бути неадекватні політичному розвитку. У світі було чимало прикладів, коли політичні ісоціальні процеси розвивалися неоднозначно. Приміром, Веймарська республіка, досягнувши прогресивної політичної системи, лягла в результаті непідготовленою соціального підгрунтя для її функціонування. Аналогічна ситуація в 60-70-ті роки була в Іраку, коли було зроблено спробу здійснити великі соціально-економічніперетворення в рамках консервативної політичної системи. Ці приклади свідчать про небезпеку непродуманого і нерівномірного, незбалансованого протікання політичного розвитку країни. Тому найважливішим завданням соціально-культурної політики будь-якої демократичної держави є досягнення рівня рівноваги у суспільному житті через:

- Надання державних гарантій для запобігання або амортизації наслідків стихії, голоду, хвороб, природних і техногенних катастроф, демографічного «вибуху» і т.д.;

- Перерозподіл матеріальних засобів і організаційних зусиль, спрямованих на забезпечення певного рівня життя і зміна його якості в напрямку, знижує соціальну напруженість;

- Регулювання способу життя (податками, засобами, благодійністю). 

24. Модель держави у контексті розбудови суспільства соціальної відповідальності

У дисертації розглядаються актуальні теоретичні і методологічні питання інституційної відповідальності соціальної держави. Докладно аналізуються специфіка та типологія соціальних держав, досліджуються сутність, природа, ознаки та форми соціальної відповідальності в державному управлінні, її роль і місце в системі соціальних цінностей суспільства.

Запропоновано власну чотирирівневу класифікацію суспільних цінностей та ролі й функцій соціальної відповідальності в системі суспільних цінностей. Розкрито особливості етатичної та ліберально-демократичної моделей реалізації соціальної відповідальності в державному управлінні. Виокремлено особливості соціальної політики держави як інструменту реалізації соціальної відповідальності органів державної влади в Україні. Запропоновано напрями підвищення соціальної відповідальності та подолання проявів безвідповідальної поведінки посадових осіб органів державної влади і громадян.

Проведене з позицій державного управління дослідження питань соціально відповідальної держави дозволяє зробити такі основні узагальнення і висновки.

1. Стрижневою, визначальною в діяльності державного апарату соціальної держави як суспільного інституту, покликаного задовольняти загальносоціальні потреби суспільства, є соціальна функція. «Соціальність» держави знаходить своє віддзеркалення перш за все у новій якості самої державної влади, яка в результаті її внутрішньої трансформації на принципах консенсусу, партнерства і солідаризму знімає одвічне політичне відчуження людини від держави. При цьому громадянське суспільство «приборкує» владу за допомогою численних соціальних інститутів і робить державу такою соціальною системою, що переходить під контроль громадян, служить їм та реалізує їх інтереси та прагнення.

2. Еволюція розуміння уявлень щодо соціальної держави та соціальної відповідальності у світовій та вітчизняній науковій думці пройшла за такі етапи: зародження та поширення ідеї соціальної держави; перші спроби реалізації ідей соціальної держави в державно-управлінській практиці; конституційне закріплення ідеї соціальної держави та початок її втілення; початок світової соціалізації; розробка цілісної концепції соціальної держави та створення її національних моделей; визнання пріоритетності соціального державотворення світовою спільнотою.

3. Попри усі відмінності між різними типами й національними моделями соціальної держави, їх можна об’єднати за сутнісними характеристиками. Насамперед, соціальна сутність держави розглядається як її глибинна, визначальна властивість, що характеризується здатністю держави задовольняти потреби всього суспільства (передусім, забезпечувати його збереження, виживання як цілісного соціального «організму»), а також інтереси окремих соціальних груп і громадян.

4. Соціальна відповідальність як філософська та державно-управлінська категорія відображає ціннісно-правовий аспект суспільних відносин. Актуалізація ідеї соціальної держави переносить наголос з соціальної відповідальності людини перед суспільством і державою на соціальну відповідальність держави перед суспільством і людиною.

5. Як форма регуляції суспільної поведінки соціальна відповідальність має дихотомічний характер і означає сумлінне, відповідальне ставлення людини, посадової особи, органу державної влади до своєї діяльності (поведінки), а у разі порушення ними прав та законних інтересів іншої сторони, невиконання своїх обов’язків і соціальної ролі по відношенню до іншої сторони – отримання цим суб’єктом певних негативних наслідків.

6. Структура соціальної відповідальності має складний та багаторівневий характер. Вона включає багатовимірні суб’єкти, об’єкти та інстанції соціальної відповідальності, що є взаємозалежними й можуть одночасно або поперемінно виступати в кожній з цих якостей. Основними формами соціальної відповідальності є юридична, моральна, політична, партійна, професійна, екологічна тощо. Найбільш давня серед них – моральна відповідальність. Політична і правова форми виникають з появою держави, що й формує політичні і правові норми.

7. Суспільна активність держави проявляється у двох моделях її соціальної відповідальності, які визначаються як «етатизм» і «лібералізм», що обумовлюється тим, що вони формують відповідні функції та завдання органів державної влади й по-різному трактують співвідношення соціальної відповідальності між державою та її громадянами. Державотворчі процеси в Україні відбуваються у напрямку переходу від етатичної до ліберально-демократичної моделі соціальної відповідальності.

8. Специфіка та зміст соціальної держави розкриваються через визначення її цілей та завдань, більшість з яких реалізується через інститут соціальної відповідальності держави та громадянина, за якого органи державної влади та держава в цілому беруть на себе більший обсяг відповідальності, аніж покладають на громадян. Серед основних функцій соціальної держави є соціальне відтворення населення, регулятивна, соціально-захисна, стабілізаційно-адаптивна тощо. Соціальна держава базується на принципах людської гідності, рівних можливостей, соціальної справедливості, субсидіарності та солідаризму.

9. Основою соціальної відповідальності є динамічна система цінностей, властивих індивіду, інститутам публічної влади, та суспільству. Навіть саме виникнення соціальної відповідальності пов’язане із суспільними цінностями, що детермінують діяльність і поведінку всіх учасників суспільних відносин. Відповідно до цих цінностей, соціальна відповідальність реалізується як волевиявлення, коли окремий інститут публічної влади самоусувається, або усуває інших від виконання певних функцій.

10. Сьогодні в українському суспільстві набирає сили процес модернізації структури традиційних цінностей. Людина долучається до ціннісної системи суспільства у процесі соціалізації – формування особистості за певними соціальними цінностями. При цьому соціальна відповідальність виступає ефективним інструментом реалізації суспільних цінностей у процесі життєдіяльності людини та відображає рівень її громадянськості та моральності. На різних ціннісних рівнях соціальна відповідальність громадянина несе різне соціальне навантаження й здійснює різні соціальні функції.

11. Соціальна відповідальність держави виступає визначальним фактором утвердження демократичних засад в українському суспільстві. Стабільність будь-якої держави залежить від того, наскільки гармонійно поєднані у суспільстві цінності усіх рівнів: загальні – сформовані в ході розвитку державності (фактори цивілізаційної самоідентифікації); особливі – суспільні норми та традиції (фактори порозуміння та стабільності); одиничні – групові та персоналізовані цінності (фактори задоволення власним життям). Соціальна відповідальність є одним із найефективніших засобів підтримання цілісності суспільства, суспільної злагоди, соціальної справедливості, вдосконалення суспільних відносин.

12. Комплексний аналіз політичної реальності дозволяє виокремити особливості соціальної політики держави як інструменту реалізації соціальної відповідальності органів державної влади в Україні, адже послідовна, цілісна соціальна політика, гарантуючи та відстоюючи основні соціальні права громадян, виступає ефективним інструментом реалізації соціальної відповідальності й закріплює соціальний характер Української держави.

13. Концепція розподілу соціальної відповідальності в системі державного управління передбачає чітке розмежування функцій, завдань, повноважень, компетенцій та необхідних для їх виконання ресурсів.

14. Підвищення соціальної відповідальності в Україні відбувається шляхом подальшого поглиблення конституційної та політичної відповідальності держави, органів державної влади й посадових осіб за реалізацію функцій держави та виконання посадових обов’язків, покращення державної соціальної політики, яка безпосередньо впливає на якість суспільного життя, запровадження принципу розподіленої відповідальності як основного принципу корпоративного управління всередині інститутів державної влади.

25. Поняття відкритості державної політики та її компоненти

На сьогоднішній день ми маємо в цій сфері чимало проблем. Як відомо, питання інформаційної відкритості регламентують кількадесят законодавчих актів, законів, указів Президента, постанов Кабінету Міністрів, якими запроваджуються прямі механізми, що регламентують, як мають здійснюватися консультації з громадськістю, як належить використовувати інформацію, яка містить таємні, конфіденційні дані. Та все ж ситуація в цій сфері далека від ідеальної.

Для того щоб показати, наскільки актуальною є ця тема, можна навести дуже добре всім відомий свіжий приклад. Свого часу першою справою новообраного голови Центральної виборчої комісії Сергія Ківалова стало закриття інформації на сайті Центрвиборчкому про результати попередніх виборів - і президентських, і парламентських. Отож і досі на сайті Центральної виборчої комісії немає цієї інформації, хоча вона є суспільно важливою. Після цього, як ми знаємо, почалися малоприємні речі з фальсифікацією даних щодо кількості виборців, електоральних настроїв, тож багато суб’єктів політичного життя звинувачували ЦВК у їх фальсифікації. І, мабуть, саме відсутність цієї суспільно важливої інформації дозволяла робити такі речі.

Друга справу, яку зробив той само С. Ківалов, - закриття інформації про членів Центральної виборчої комісії, які входили до її складу на той момент. Ці дані теж були зняті з сайту. А після цього було прийнято, як ви пам’ятаєте, низку неправових, незаконних рішень ЦВК.

Отже, якщо ми спостерігаємо процес закриття інформації, - це, як на мене, чітка ознака того, що є можливими антизаконні або корупційні дії. Вже не говорячи про те, що це унеможливлює проведення ефективної державної політики. Адже державна політика і державні рішення формуються на основі офіційної інформації. На жаль, дуже часто офіційна інформація є далеко не повною і достатньо обмеженою. Нерідко наші бізнес-асоціації мають набагато більше аналітичних та інформаційних ресурсів, які дозволяють їм пропонувати більш ефективні рішення, ніж органи державної влади.

Було здыйснено спробу зробити те, що називається моніторингом інформаційних сайтів органів державної влади. Висвітлення діяльності органів державної влади в мережі Інтернет - це лише частина того айсберга, який можна назвати інформатизацією української влади, тобто інформатизацією того, що можна назвати сервісними послугами органів влади, які вона надає громадянам. Також існує програма "Електронна Україна", яку органи влади мають запроваджувати.

Якщо проаналізувати особливості висвітлення в мережі Інтернет діяльності органів державної влади в контексті задоволення інформаційних потреб громадян, то можна побачити, що питання щодо оприлюднення певного масиву нормативно-правових актів (переважним чином це укази Президента та постанови уряду) є начебто врегульованим. У роздаткових матеріалах ви знайдете повний перелік згаданих нормативно-правових актів.

Окремою темою є питання звітів тих чи інших органів центральної виконавчої влади. Спеціальних рубрик, присвячених цьому, на деяких сайтах немає. До речі, питання щодо оприлюднення звітів за минулий рік не було включено у відповідну постанову, за якою було проведено моніторинг сайтів органів влади. Звісно, якісь дані щодо цих звітів можна побачити в журналістських матеріалах (насамперед новинних), які в принципі достатньо широко можуть бути представлені на цих сайтах.

Також питанням є наявність на сайтах зразків документів, що можуть бути необхідними споживачам інформації, які звертаються за наданням якихось сервісних послуг (маються на увазі форми звернень). Це аж надто рідкісна інформація на сайтах центральних органів виконавчої влади. Отже, на це слід звернути увагу.

21 січня 2005 р. в Києві Український незалежний центр політичних досліджень провів "круглий стіл". Обговорювалися питання відкритості державної політики, її складові , та був проведений один експеримент. Користуючись статтею 32 закону "Про інформацію", де йдеться про інформаційний запит щодо доступу до інформаційних документів і запит щодо надання письмової або усної інформації, було написано інформаційні запити в 50 центральних органів державної влади. Ці 50 інформаційних запитів були розіслані рекомендованими листами. Відповідно до закону впродовж 30 днів ми повинні були отримати письмові відповіді на наші запити.

Результати:

«На 19 січня 2005 року, тобто через два місяці (адже органи влади отримали наші запити десь 16 або 17 листопада минулого року), ми отримали відповіді від 34 органів державної влади з 50, що становить 68%. Запитувану нами інформацію повністю або частково надав 31 орган, тобто згадану норму закону виконали 62% органів влади.

Натомість три владних установи відповідати по суті відмовилися. Рада національної безпеки і оборони при Президенті України надавати нам інформацію відмовилась. Інформацію в РНБОУ ми запитували елементарну - на другій сторінці наших роздаткових матеріалів вказані ці запитання: скільки інформаційних запитів вони отримали, скільки серед них було звернень громадян, скільки "круглих столів", прес-конференцій тощо провів цей орган. Це проста і зовсім не секретна інформація, тим більше, що вона є елементом звіту органу державної влади перед Кабінетом Міністрів, отже, ми не вигадували нічого нового. Майже всі ці питання щоквартально звітуються.

Рада національної безпеки і оборони відмовилася надавати цю інформацію на підставі того, що вона є… координаційним органом, із чого можна зробити висновок, що РНБОУ, напевно, не є державним органом і на неї не розповсюджується норма закону про інформацію, хоча це сумнівно. Другою підставою відмови називалося те, що секретар Ради діє тільки за дорученням голови Ради, тобто Президента України, і питання надання інформації не входять до компетенції секретаріату. Висновок однозначний: напевно, надавати інформацію має сам Президент України, а не секретар Ради.

Йдемо далі. 15 органів державної влади відповіли на наші інформаційні запити із запізненням, але принаймні дали все-таки відповідь. Середнє значення строку запізнення склало 5,4 дня. Найбільше забарилося з відповіддю Міністерство оборони - на 13 днів.»

Державна інформаційна політика України

У Законі України "Про інформацію" державна інформаційна політика визначається як сукупність основних напрямів і способів діяльності держави з одержання, використання, поширення та зберігання інформації.

У "Концепції національної інформаційної політики України" під національною інформаційною політикою розглядається "стратегія, напрями і завдання держави у сфері збирання, зберігання, використання та поширення інформації та інформаційних ресурсів у суспільстві".

Головними напрямами і способами здійснення державної інформаційної політики згідно із Законом України "Про інформацію" є:

- забезпечення доступу громадянам до інформації;

- створення національних систем і мереж інформації;

- зміцнення матеріально-технічних, фінансових, організаційних, правових і наукових основ інформаційної діяльності;

- забезпечення ефективного використання інформації;

- сприяння постійному оновленню, збагаченню та зберіганню національних інформаційних ресурсів;

- створення загальної системи охорони інформації;

- сприяння міжнародному співробітництву в галузі інформації і гарантування інформаційного суверенітету України. 

26. Механізми формування відкритості державної політики

Відкритість в діяльності державної політики є невід’ємною характеристикою здійснення ефективного державного управління та обов’язковою умовою перетворень держави на шляху демократичного розвитку.

Водночас, вирішення проблеми необхідного рівня відкритості спонукає органи державної влади до пошуку нових механізмів забезпечення відкритості в діяльності органів державної влади України. А з огляду на активний розвиток інформаційного суспільства проблема механізмів забезпечення прозорості і відкритості в діяльності органів державної влади України набуває все більшої актуальності.

Відкритість – це функціональна характеристика державної політики, що визначається мірою безпосередньої участі громадян у їх діяльності; виявляється у забезпеченні активного й реального впливу громадян та їхніх колективів на зміст публічно-управлінської діяльності через постановку вимог перед органами публічної влади щодо прийняття певних рішень, здійснення дій або утримання від них.

Під механізмами забезпечення відкритості в діяльності державної політики розуміємо складну систему, яка має визначену структуру, методи, важелі, інструменти впливу, відповідне правове, нормативне та інформаційне забезпечення, що в цілому впливають на рівень відкритості в діяльності органів державної політики.

Враховуючи узагальнену модель механізму державного управління, та з огляду, на види комплексного механізму державного управління доцільно виокремити механізми забезпечення відкритості в діяльності державної політики такі як: політичні, нормативно-правові, організаційні, інституційні, інформаційні та освітні механізми.

Щоб бути ефективною, влада потребує фундаментальних змін у системі державного управління. Ці зміни можна досягнути за допомогою удосконалення існуючих, та впровадження нових механізмів забезпечення відкритості у діяльності органів державної політики.

Доцільним видається створення єдиної державної структури, яка б реалізовувала одразу декілька напрямків в контексті забезпечення відкритої діяльності органів державної влади. Показовим для України є досвід Канади, де створений орган державної влади з комунікацій – Департамент з комунікацій Уряду Канади. Також у Великобританії, крім відомчих PR-служб, існує єдиний орган – Центральне управління інформації – спеціальна установа, яка координує роботу всіх державних органів щодо взаємодії зі ЗМІ та громадськістю. 

Увагу варто зосередити й на розвитку інформаційних механізмів, зокрема впровадженню нових форм взаємодії органів державної влади та засобів масової інформації, а також активно розвивати технології електронного урядування.

У забезпеченні відкритості належну роль варто відвести незалежним інституціям: уповноважені з прав людини, громадські захисники, комісії з прав людини, національні інститути з прав людини тощо.

У рамках удосконалення освітніх механізмів забезпечення прозорості і відкритості в діяльності органів державної влади можна розглядати створення системи навчальних курсів і відкриття нових спеціалізацій в закладах професійного навчання державних службовців щодо навчання інноваційним моделям інформаційної взаємодії органів державної влади і громадськості, оволодіння державними службовцями новими управлінськими технологіями і механізмами інформаційного спілкування з інститутами громадянського суспільства і громадянами.

Таким чином, варто підсумувати, що на сьогодні удосконалення потребують політичні, нормативно-правові, організаційні, інституційні, інформаційні та освітні механізми забезпечення прозорості і відкритості у діяльності органів державної влади, які можуть мати різну структуру, інструменти, методи. Проте важливою умовою ефективного функціонування зазначених механізмів безперечно є чітке їх налагодження та відпрацювання на всіх рівнях влади, управління та у суспільстві.

Інструменти відкритості державної політики:

- електронне урядування — спосіб організації державної влади за допомогою систем локальних інформаційних мереж та сегментів глобальної інформаційної мережі, що забезпечує функціонування органів влади в режимі реального часу та робить максимально простим і доступним щоденне спілкування з ними громадян, юридичних осіб,неурядових організацій.

- засоби масової інформації (ЗМІ)— преса (газети, журнали, книги), радіо, телебачення, інтернет,кінематограф, звукозаписи та відеозаписи, відеотекст, телетекст, рекламні щити та панелі, домашні відеоцентри, що поєднують телевізійні, телефонні, комп'ютерні та інші лінії зв'язку. Всім цим засобам притаманні якості, що їх об'єднують — звернення до масової аудиторії, доступність багатьом людям, корпоративний зміст виробництва і розповсюдження інформації.

Мас-медіа як посередник між державою та суспільством здійснюють суттєвий вплив на ефективність комунікації держава-суспільство. Від якості функціонування системи ЗМІ значним чином залежить реальний рівень відкритості державних інститутів. Тому одночасно з поширенням можливостей доступу журналістів до інформації, необхідно формувати механізми контролю громадськості за діяльністю ЗМІ, дотриманням ними ролі медіатора, посередника між суспільством та владою.

Відкритість державної влади, зокрема її інформаційний аспект, є важливим чинником розвитку процесів демократизації держави та суспільства, становлення громадянського суспільства, запорукою утвердження в Україні демократичних норм та правил щодо відносин між громадянами, їхніми об’єднаннями та органами державної влади. Поступова трансформація системи влади в Україні від радянської до незалежної суверенної, правової держави вимагає запровадження нових стандартів, становлення нової культури взаємовідносин між владою та суспільством. Одним з важливих аспектів зазначеного є перехід від системи влади з надзвичайно високим ступенем закритості до влади, відкритої для суспільства. 

27. Механізми та інструменти фомування відкритості державної політики

Перехід до ринкових умов господарювання в Україні з особливою гостротою поставив питання про роль і місце держави в економічних процесах, особливо в регулюванні та підтримці малого підприємництва. Необхідність державної підтримки малого підприємництва, а отже, відповідної державної політики, викликана тим, що, незважаючи на вагомі переваги малого підприємництва, цей сектор економіки найбільш вразливий до таких несприятливих факторів, як невизначеність економічної стратегії, податковий тягар, свавілля корумпованих службовців, інфляційний тиск, конкуренція великих корпорацій тощо. Крім того, важливим чинником необхідності формування державної політики щодо малого підприємництва в Україні є те, що цього провідного, самостійного сектора ринкової економіки практично не існувало в недалекому минулому нашої країни, як і в інших пострадянських країнах.

Як свідчить досвід розвинутих країн світу, виконання малим підприємництвом своєї суттєвої економічної та соціальної ролі можливе лише за умов комплексної виваженої державної політики всебічної підтримки цього сектору економіки.

На жаль, сьогодні в Україні немає дійового механізму підтримки, розвитку й захисту малого підприємництва, на відміну від тієї системи, що склалася, наприклад, у США, Франції, Шмеччині та інших країнах. Разом із тим, певні кроки щодо формування державної політики розвитку та підтримки малого підприємництва в Україні вже робляться. Зокрема, процеси роздержавлення, приватизації, демонополізації економіки створюють умови для зростання підприємницької активності й практичного заохочення приватного підприємництва до сфери національних інтересів економіки, активного використання цього мобільного потенціалу для створення здорового конкурентного середовища виробників товарів і послуг як засобу реалізації економічної та соціальної стратегії держави.

Умовно можна виділити кілька етапів формування державної політики розвитку та підтримки малого підприємництва в Україні.

Початковий (підготовчий) етап (1987—1990 pp.)

Початок формуванню попередніх правових, організаційних та економічних засад поклало прийняття у 1987 році Закону СРСР "Об индивидуальной трудовой деятельности граждан в СССР", що сприяло частковій легалізації індивідуального бізнесу (підприємництва), ще більше відкрило доступ бізнесменам, і насамперед підприемцям-початківцям, до створення власної справи. У той час багато тисяч людей уже займались легальним бізнесом під вивіскою індивідуальної трудової діяльності.

Нового імпульсу щодо розвитку малого підприємництва додало прийняття у 1988 році закону про кооперацію. Це сприяло масовому припливу громадян у щойно створені кооперативи, які привертали увагу демократичною формою організації та високими заробітками.

Власне кооперативи були ще квазіформою малого підприємництва, насамперед приватного. Але саме вони поклали початок розвитку малого та середнього підприємництва.

Ухвалення деяких нормативно-правових актів, зокрема урядових постанов у 1989 році, сприяло виникненню власне малих підприємств та значному поширенню їх практично в усіх галузях діяльності, причому найбільша їхня питома вага припадала на виробничу сферу — промисловість та будівництво.

Однак протягом 1989—1990 pp. малі підприємства створювались головним чином на основі субпідрядної системи та використовували державну форму власності. Це був лише початковий етап початку розвитку малого підприємництва в Україні, разом із тим, це був і підготовчий (попередній) етап формування державної політики щодо розвитку малого підприємництва в Україні, яка реально розпочинається з 1991 року.

Перший етап формування державної політики підтримки малого підприємництва (1991—1995 pp.)

Реальне формування державної політики підтримки малого підприємництва в Україні починається з 1991 року, а саме — з прийняттям 7 лютого 1991 року третьою сесією Верховної Ради України дванадцятого скликання Закону України "Про підприємництво"¹⁸ та утворення Державного комітету України зі сприяння малим підприємствам і підприємництву (травень 1991 року). Логічним подальшим кроком було схвалення в березні 1993 року Кабінетом Міністрів України Програми державної підтримки підприємництва в Україні, а також визначення в Доповіді Президента України Верховній Раді України 11 жовтня 1994 року "Про основні засоби економічної та соціальної політики" першочергових завдань державної політики, спрямованої на всебічний розвиток підприємництва, малого та середнього підприємництва, а також визначення головних завдань державної політики щодо розвитку приватного сектору та підприємництва, насамперед малого й середнього, які зазначені у Щорічній Доповіді Президента України Верховній Раді України 1995 року (див. табл. 3.1).

Офіційно розвиток підприємництва в Україні бере початок із 1 березня 1991 року, з того дня, коли набрав чинності Закон України "Про підприємництво". У розвинутих країнах з ринковою економікою немає спеціальних (окремих) законів з питань розвитку підприємництва, які в цих країнах регулюються конституціями, цивільним законодавством та іншими правовими актами, що регламентують господарську діяльність.

Ухвалення в Україні, як і в інших постсоціалістичних країнах, спеціального закону про підприємницьку діяльність зумовлене двома причинами: по-перше, слід було усунути наявне в законодавстві обмеження щодо здійснення підприємницької діяльності (приватне підприємництво було кримінальним злочином); по-друге, щоб створити вихідний імпульс для розвитку підприємницької діяльності, розвитку приватної ініціативи. Саме Закон України "Про підприємництво" визначив загальні правові, економічні та соціальні засади, умови здійснення підприємницької діяльності, а також визначив правові основи державного регулювання та підтримки підприємництва, відносин суб'єктів підприємницької діяльності та держави.

Згідно з Постановою Кабінету Міністрів УРСР № 12 від 24 травня 1991 року "Про перелік міністерств та інших центральних органів управління УРСР" було утворено Державний комітет України із сприяння малим підприємствам і підприємництву (Держпідприємництво) як центральний орган державної виконавчої влади. Головним завданням Держпідприемництва було "...здійснення державної підтримки і координації розвитку підприємництва, в тому числі малого підприємництва, реалізація стратегії державної політики розвитку суспільного виробництва, сприяння структурній перебудові економіки, формування системи заходів щодо забезпечення економічної самостійності України"". 

28. Суб’єкти соціальної відповідальності макрорівня (інститути, агенти, механізми) та їх характеристика

Установити взаємозв'язок соціальної відповідальності з соціальною політикою держави, з одного боку, не складно, оскільки в сучасній літературі існує досить багато публікацій з цього приводу, а з іншого, навпаки, досить складно, оскільки в науку вводиться нове поняття менеджменту соціальної роботи.

До зовнішніх інститутів, тобто таких на формування яких не можуть впливати безпосередньо менеджери та власники підприємств, віднесені інститути макро- та мезо-економічного рівнів. Провідну роль серед інститутів макрорівня надається державі, оскільки вона є регулятором державної політики та формує інституціональне середовище країни.

На рівні держави в Україні не існує формально створеного інституту соціаьної відровідальності. До створення інституту держава повинна залучити не тільки органи державної і виконавчої влади,але і керівництво та власників підприємств,політичних діячів, громадян.

Макрорівень		Мезорівень
Інститути	Функції інститутів	Інститути	Функції інститутів
Держава	Реалізація соціальної політики, яка б сприяла сталому зростанню науково-технологічного потенціалу, поліпшенню добробуту населення та соціального клімату в державі, а також усунення занепаду її природних ресурсів	Соціальна відповідальність бізнесу	Формування системи державно-приватного партнерства у напрямі розвитку громадянського суспільства; реалізація природоохоронної політики за рахунок неухильного зменшення ресурсоємності економіки через залучення у господарський обіг нагромаджених відходів
Законодавча база	Забезпечення гармонізації законодавства з питань стійкого розвитку; ухвалення нормативно-правових актів, які б регулювали соціальні взаємовідносини між економічними агентами різних рівнів	Власність та її структура	Регулювання доступу до відповідних ресурсів; упорядкування відносин між окремими агентами або суб’єктами правового поля
Профспілки	Участь у формуванні соціально-економічної політики, розробленні проектів законів та інших нормативно-правових актів з соціально-трудових питань	Корпоративні   відносини зі стейкхолдерами	Розвиток інституціонального середовища у напрямі посилення координування взаємодії суб’єктів господарювання для забезпечення соціально орієнтованого розвитку галузі.
Освіта	Розширення знань, розвиток спеціальних навичок, інтелекту, формування життєвої позиції і цінностей у сфері стійкого розвитку; освіта в інтересах стійкого розвитку як усеосяжна концепція, охоплює пов’язані між собою екологічні, економічні та соціальні проблеми	Інвестори	Сприяння розвитку соціальної інфраструктури, забезпечення раціонального використання природних ресурсів, розвиток громадянського суспільства
Екологічна культура населення	Затвердження повномасштабної правової основи для докорінного поліпшення стану навколишнього природного середовища у країні; підвищення екологічної свідомості та рівня екологічної освіти	Цінова політика	Як складова соціальної політики держави, спрямована, зокрема, на забезпечення соціальних гарантій для низькооплачуваних та малозабезпечених громадян, включаючи систему компенсаційних виплат
Наука	Генерування інновацій у сфері соціального розвитку; забезпечення якості життя людини за рахунок створення новітніх корисних винаходів та розробок	Інститут благочинності	Сприяння реалізації широкомасштабних соціальних проектів у сфері освіти, охорони здоров’я, особливо для мало захищених верств населення
Банківська система	Регулювання розподілу ресурсів, потрібних для впровадження соціальних проектів; управління інноваційною активністю кредитних інститутів у напрямі забезпечення стабільного та безпечного соціально-економічного розвитку суспільства.	Екологічне підприємництво	Реалізація економічного механізму збалансування інтересів господарських суб’єктів й суспільства крізь призму еколого-економічних відносин та подолання еколого-економічних суперечностей
Система соціального захисту	Захист від безробіття, надання допомоги непрацездатним верствам населення, поєднання державної і страхової системи соціального захисту	Соціальне партнерство	Розвиток соцiально-трудових відносин в Україні за рахунок формування представницьких структур, які б інституалізували свої інтереси в політико-економічній сфері
Засоби масової інформації	Розвиток свідомості мас, кожної особи через збирання, опрацювання і розподілення інформації в масовому масштабі, на основі закономірностей, що панують у суспільстві	Профспілки	Захист інтересів працівників у соціальному партнерстві з роботодавцями, об’єднаннями роботодавців, організаціями бізнесу, органами влади
Соціальне партнерство	Формування механізмів узгодження суспільних інтересів, спроможних гарантувати еволюційний розвиток держави, запобігати масштабним внутрішнім потрясінням і забезпечувати соціальний мир та злагоду
Податкова система	Запровадження податкових пільг, цільових субсидій, щоб стимулювати розвиток соціальної відповідальності бізнесу перед суспільством
Судова система	Вирішення або подолання внутрішньосистемних соціальних конфліктів
Фондовий ринок	Оцінювання впливу соціальної репутації компанії на її капіталізацію
Система суспільних соціальних фондів	Формування і розвиток найбільш важливих для суспільства якостей індивідів незалежно від їх особистих доходів

Важлива роль відводиться таким інститутам макрорівня як: податкова система, ринок праці, соціальне партнерство,екологічна культура населення,освіта. Значення податкової системи, як важливого соціально-економічного інституту полягає в забезпеченні запровадження податкових пільг, цільових субсидій, аби стимулювати розвиток соціальної та екологічної відповідальності бізнесу перед суспільством. Функція інституту ринку праці полягає у відтворенні практики соціальних відносин, процесів зайнятості населення, підвищенні стимулюючої функції заробітної плати.

Значні роль у забезпеченні взаємодії держави та бізнесу відіграє інститут соціального партнерства, спрямований на формування механізмів узгодження суспільних інтересів, спроможних гарантувати еволюційний розвиток держави, запобігати масштабним внутрішнім потрясінням і забезпечувати соціальний мир та злагоду.

Щодо застосування таких характеристик інституту соціальної відповідальності, як інституційний порядок і контроль та напрям інституційної еволюції , варто зауважити, що соціально відповідальна компанія має обмежені можливості стосовно здійснення інституційного контролю дотримання встановлених норм і правил зацікавленими особами. У значній мірі функція забезпечення інституційного порядку, виконання встановлених законодавством норм і правил покладається на державні та місцеві органи влади, зокрема, в частині, що стосується регулювання договірних відносин з контрагентами, умов ринкової конкуренції та ін. Певні механізми забезпечення інституційного порядку мають громадські організації та об’єднання (наприклад, галузеві та споживачів). Разом з тим такий контроль має важливе значення для забезпечення виконання компанією своїх зобов’язань перед зацікавленими сторонами. Тому на макро- та мезорівні слід звернути увагу на моніторинг відповідності поведінки контрагентів встановленому зразку, на аналіз ефективності координації економічної поведінки агентів і підтримку відповідних заходів.

Оскільки інститут соціальної відповідальності є динамічною системою, постає питання визначення напряму його інституційної еволюції. Відповідь на нього дасть можливість визначити завдання щодо стимулювання змін, які найбільш повно розкривають потенціал компанії, або стримування інституційної мутації з урахуванням змін зовнішнього середовища [7].

Особливостями розвитку інституту соціальної відповідальності є переважно довгостроковий, цілеспрямований і активний характер, який орієнтований на досягнення визначеної соціально-економічної мети і стосується всіх складових діяльності компанії (виробництва, фінансів, персоналу, організаційної культури, інновацій, маркетингу та ін.).

Управління соціально відповідальною діяльністю суб’єктів господарювання потребує розробки системи способів, прийомів і процедур пошуку, обґрунтування, аналізу, планування, впровадження та контролю результатів реалізації прийнятих рішень у конкретному інституційному середовищі.

Механізм — це складна взаємодія поведінки соціальних спільнот в економічній сфері та внутрішньої і зовнішньої регуляції цієї поведінки. Це складна взаємодія поведінки, її внутрішніх спонукань і факторів, що впливають на поведінку (соціально-економічне положення груп, різних соціальних інститутів, культури і т. ін.). У всіх випадках способом функціонування соціального механізму розвитку економіки є активність суб'єкта. 

Агент – це програмне забезпечення або апаратні особи для підтримки і розширення знань про інших агентів, їх плани, цілі і мотиви. Індивідуальні знання про агентів, в основному це адреси, імена агентів, їх технічні характеристики, можливості, що дозволяють взаємне співробітництво, їх діяльність. Крім того, агентам найчастіше доступні, історії попередніх взаємодій (ціни угод, їх переговорні стратегії, і т.д.), що дозволяє майбутнім подіям простіше шукати самостійне рішення, або для пом'якшення негативних наслідків обмеженості власних ресурсів. 

29. Критерії та проблеми оцінювання суб’єктів державної політики соціальної відповідальності макро-рівня

Враховуючи поширення в країні практики соціальної відповідальності бізнесу, успішний досвід вітчизняних компаній та освітніх програм, в державі назріла необхідність прийняття Національної стратегії соціальної відповідальності бізнесу в Україні та програми її реалізації. Такої думки дійшли учасники конференції «Національна політика з соціальної відповідальності бізнесу як дієвий інструмент діалогу влади, бізнесу та суспільства», що відбулася сьогодні в Києві.

Ділова громада та експертне середовище висловили впевненість у тому, що питаннями розвитку СВБ мають перейматися не лише самі компанії, громадські об’єднання ділової спільноти, експертні й міжнародні організації, але й органи державної влади, як це робиться в багатьох країнах світу. Державна політика з СВБ має сприяти впровадженню стимулів для поширення практики соціальної відповідальності, підвищенню обізнаності бізнесу і громади щодо СВБ, поширенню стандартів та систем корпоративного управління, досвіду українських компаній, заохоченню компаній до розвитку нефінансової звітності.

Потреба у вироблені державної політики в сфері СВБ актуалізована ще й сучасними інтеграційними процесами, оскільки провідні світові компанії, обираючи партнерів на ринках, що розвиваються, приділяють велику увагу дотримання ними стандартів щодо забезпечення прав людини, трудових відносин, охорони навколишнього середовища тощо.

Національна стратегія соціальної відповідальності бізнесу в Україні, що підготовлена діловою громадою спільно з Мережею Глобального договору ООН в Україні, Центром розвитку КСВ та УСПП покликана стати підґрунтям для інтеграції основних норм і правил СВБ у діяльність українських компаній, сприяти поглибленню діалогу між владою, реальним сектором і суспільством.

Розглянувши проект Стратегії, учасники конференції дійшли згоди у тому, що її потрібно затверджувати на високому державному рівні. Відтак з метою доопрацювання даного документу, а також вироблення програми її виконання, прийнято рішення про створення міжвідомчої робочої групи, що складатиметься з представників влади, наукового середовища, реального сектору економіки та громадськості. Відповідне звернення буде спрямовано громадським організаціям, об’єднання ділової спільноти та Кабінету міністрів України.

Після завершення цієї роботи ділова спільнота має намір звернутися до уряду з пропозицією затвердити Національну стратегію соціальної відповідальності бізнесу та програму її виконання як документи, які мають надзвичайне значення для соціально-економічного життя країни, її гідного позиціонування у процесах світової, європейської інтеграції, відповідального ставлення до проблем суспільства і навколишнього середовища. 

30. Регіональна політика держави в контексті реалізації державної політики соціальної відповідальності мезо-рівня

Досвід демократично-розвинених країн світу свідчить, що значні соціальні зміни можуть бути успішними, якщо свідомо та відповідально в них приймають участь інститути громадянського суспільства та громадяни держави. Саме тому під час таких змін ретельно аналізуються в першу чергу практичні аспекти соціальної держави, а також реалізація органами місцевого самоврядування регіональної політики в контексті реалізації державної політики соціальної відповідальності мезо-рівня.

Регіоналізація соціально-економічних процесів, власності та управління – одна з провідних тенденцій соціально-економічних і політичних перетворень,що здійснюються в нашій державі, важливий напрям реалізації стратегії її соціально-економічного зростання.

Аналіз наукової літератури засвідчує наявність суттєвих розбіжностей у визначенні терміна регіональна політика та формулюванні її мети. У найпоширенішому варіанті розуміння сутності регіональної політики підкреслюється домінування економічного аспекту над іншими компонентами регіонального життя. Деякі автори звужують поняття регіональної політики до економічних функцій держави. Наприклад, М. Кноглер і О. Сєркаєв під регіональною політикою розуміють “…сукупність заходів, спрямованих на усунення відмінностей в економічній дієздатності та життєвому рівні, наявних між територіально відокремленими частинами країни”.

В. Симоненко теж вбачає суть регіональної політики тільки у регулюванні соціальних процесів, котрі, як відомо, далеко не повністю охоплюють увесь спектр регіонального життя. Так, він розуміє під регіональною політикою “…соціально-економічну політику, здійснювану на базі загальнодержавного законодавства самими регіонами для досягнення тих чи інших регіональних і місцевих цілей і завдань”. Проте звужувати регіональні процеси до суто економічних, на погляд багатьох науковців, некоректно, бо регіональні процеси значно багатогранніші й охоплюють всі сторони суспільного життя. З цього погляду мають рацію ті автори, котрі розуміють регіональну політику значно ширше, в першу чергу, як сферу діяльності з управління економічним, соціальним і політичним розвитком країни в просторовому, регіональному аспекті, тобто пов’язаному з взаємовідносинами між державою і районами, а також районів між собою.

У Стратегії економічного і соціального розвитку України на 2004 - 2015 рр. зазначається, що державна регіональна політика – це система заходів, яка здійснюється органами державної влади та місцевого самоврядування з метою забезпечення дієздатного управління політичним, економічним та соціальним розвитком держави, регіонів і територіальних громад. Українські дослідники кінця 90-х рр. ХХ ст., не претендуючи на вичерпне формулювання, під регіональною політикою розуміють діяльність держави (стратегію держави), спрямовану на адміністративно-економічну оптимізацію регіональної соціальної структури країни і відносин між центром і територіями з метою забезпечення збалансованого розвитку за рахунок максимально ефективного використання існуючих внутрішніх ресурсів і заохочення зовнішніх в умовах глобалізації міжнародної економіки. Підсумком вітчизняної дискусії відносно сутності регіональної політики є більш-менш одностайна думка про те, що в основі кожного з наведених визначень лежить певна форма діяльності, зміст якої залежить від мети регіональної політики та рівня її формування.

Тому, аналізуючи наукові здобутки українських дослідників, варто порівняти їх із концептуальними підходами стосовно сутності регіональної політики і механізмів її здійснення європейськими вченими. За період своєї еволюції західна ринкова модель регіональної політики пройшла крізь методологічні парадигми. Зобразимо у вигляді хронологічної таблиці.

Період	Назва парадигми	Сутність
Кінець 1920-х до 1940-хрр.	Історично перша парадигма регіональної політики	Полягала у визнанні пріоритету невідкладної допомоги кризовим регіонам. В основі цієї парадигми лежить посткейнсіанська теорія державного регулювання міжрегіональних відмінностей шляхом стимулювання інвестицій і притоку приватного капіталу до слабко розвинутих регіонів. Ця модель зводилася до емпіричних спроб обґрунтування дій центрального уряду для забезпечення становища окремих регіонів, що опинилися з тих чи інших причин у глибокій економічній і соціальній кризі. Таким чином, головним був принцип соціальної справедливості, реалізацію якого бере на себе держава. Високий ступінь централізації, що випливає з цього, і багато в чому благодійний характер регіональної політики зумовили її доволі скромні порівняно з заявленими цілями результати. Але навіть критики перерозподільчої регіональної політики визнавали, що вона спонукала відсталі райони «повільно бігти», замість того, щоб бути непорушними .
50-70 рр. ХХ ст	Парадигма міжрегіонального перерозподілу економічного росту	Ядром є теорія незбалансованого зростання або «полюсів зростання». За цією концепцією асоціюється золоте століття регіональної політики у більшості європейських країн. Згідно з теорією несбалансованого росту через циклічність та самоорганізацію ринкового механізму об’єктивно збільшуються регіональні відмінності, що закріплює високу розвиненість одних регіонів і слабкість інших.
70-90 рр. ХХ ст	Парадигма реструктуризації регіонів	Спирається на неокласичні і технологічні теорії, згідно з якими стихійна дія ринкових сил призводить до усунення нерівності між регіонами. Парадигма реструктуризації регіонів орієнтується на посилення конкурентоспроможності регіонів у новому міжнародному розподілі праці, на максимальне використання внутрішнього__ потенціалу кожного регіону, розвиток інноваційної інфраструктури, освіти й науки, підтримку малого і середнього бізнесу.
Початок 90-х рр. ХХ ст	Парадигма регіоналізму	Більше відповідає принципам постіндустріального інформаційного суспільства, а саме концепція регіонального саморозвитку на засаді урахування інтересів регіонів і відповідальності місцевих властей. Парадигма регіонального саморозвитку орієнтована на більш повне урахування технологічного і ресурсного потенціалу регіонів, інтересів регіональних спілок і економічних еліт, використання соціального капіталу, опору на регіональні ініціативи. В основу цієї парадигми покладені теорії регіонального росту, що випливають із зіткнення загальнонаціональних і регіональних суспільних інтересів і в межах яких розглядаються соціальна диференціація, конфлікти, розподіл ресурсів і політичної влади між регіонами і центром. Згідно з цією концепцією нові моделі взаємовідносин «центр-регіони» повинні орієнтуватися переважно на інноваційність регіональної політики і на стимулювання внутрішніх резервів саморозвитку регіонів.

Головною відмінністю неоліберальної (стимулюючої) регіональної політики є пошук оптимального співвідношення принципів ефективності і справедливості, а також збалансованого розподілу повноважень між центром і регіонами, децентралізація процесу прийняття рішень не тільки у федеративних, а й у формально унітарних державах.

У основу цієї політики покладено загальний принцип організації державного управління – принцип субсидіарності, який вимагає, щоб рішення у державі приймались на нижчому можливому рівні, і верхні ланки управління вдаватись до будь-яких дій тільки у тому разі, якщо ці дії будуть ефективніші за відповідні дії нижніх ланок. Це дозволяє проводити політику згідно з єдиними критеріями, широко залучати громадян до процесу прийняття рішень та враховувати інтереси різних груп населення. 

31. Критерії та проблеми оцінювання ефективності соціальної відповідальності держави мезо-рівня: загальна характеристика

Необхідною умовою ефективного функціонування соціальної держави є реалізація соціальної відповідальності всіх її суб'єктів.

Основними суб’єктами соціальної держави є: громадяни України; гарант Конституції - Президент України; вищий орган законодавчої влади - Верховна Рада України; вищий орган виконавчої влади - Кабінет Міністрів України; органи державної влади різного рівня та органи місцевого самоврядування; суб’єкти господарювання різних форм власності, профспілкові та громадські організації.

Соціальна відповідальність – це усвідомлення суб'єктами соціальної держави єдності соціального простору, найвищий прояв гуманізму, свідоме виконання своїх обов'язків перед співгромадянами, суспільством, державою. У феномені соціальної відповідальності домінує моральний компонент, який має бути підкріплений юридичною відповідальністю.

Соціальна відповідальність громадянина виражається в активній життєвій позиції, у максимальному розкритті свого творчого потенціалу, дотриманні норм соціальної етики – насамперед, принципу гуманізму, у свідомій передачі громадянином частини власності (у вигляді податків) на суспільні витрати.

Соціальна відповідальність органів державної влади різного рівня та органів місцевого самоврядування полягає: у розробці та реалізації внутрішньої та зовнішньої соціально-економічної політики держави, її правової основи, яка повинна бути спрямована на стабільне забезпечення високого рівня життя та зайнятості населення, соціального захисту та соціальної допомоги, мінімізацію соціальних ризиків, створення умов для ефективного розвитку всього суспільства та самореалізації творчого потенціалу особистості; у розробці і виконанні затверджених загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку.

Соціальна відповідальність держави при ратифікації міжнародних правових угод у соціальній сфері. Соціальна держава є самостійним, національним рівнем системи міжнародного співробітництва у сфері соціального захисту і представлена відповідними міжнародними організаціями та системою міжнародних договорів і угод. З цією метою соціальна держава повинна: постійно, систематично підвищувати імідж України на міжнародній арені з питань соціального захисту та соціального партнерства; адаптувати чинне законодавство України до стандартів ЄС.

Пріоритети соціальної держави

Становлення та розвиток соціальної держави України забезпечується наступними пріоритетами: гарантуванням конституційних прав і свобод людини і громадянина; розвитком громадянського суспільства, його демократичних інститутів; зміцненням політичної і соціальної стабільності в суспільстві; створенням конкурентоспроможної, соціально орієнтованої ринкової економіки та забезпеченням постійно зростаючого рівня життя й добробуту населення; розвитком духовності, моральних засад, інтелектуального потенціалу Українського народу, зміцненням фізичного здоров'я нації, створенням умов для розширеного відтворення населення.

На сучасному етапі становлення соціальної держави України стратегічними пріоритетами по сферах діяльності виступають: політика доходів населення; зайнятості населення; соціальної безпеки та соціального захисту населення; охорони здоров’я населення; демографічного розвитку; соціокультурного середовища; систем життєзабезпечення населення, захисту від природних та техногенних аварій і катастроф; соціального партнерства; зовнішньої політики.

У сфері політики доходів населення: забезпечення зростання реальної заробітної плати; встановлення державних гарантій оплати праці; недопущення отримання заробітної плати нижче прожиткового мінімуму визначеного державою.

У сфері зайнятості населення: забезпечення громадянам України можливості працювати на умовах вільного вибору професії, повної і продуктивної зайнятості; захист трудових прав та інтересів працівників через систему соціального партнерства.

У сфері соціальної безпеки та соціального захисту населення: створення ефективної, реально діючої системи соціальної безпеки та соціального захисту населення від соціальних ризиків та загроз; розробка та прийняття закону України “Про основи соціальної безпеки в Україні”; вдосконалення системи пенсійного забезпечення та реформування системи соціального страхування; здійснення реального соціального захисту сім’ї, материнства, молоді, інвалідів та інших слабо захищених верств населення.

У сфері охорони здоров’я населення: створення умов для розвитку медичної науки; удосконалення системи невідкладної медичної допомоги з метою наближення її до світових стандартів, розвитку інституту сімейного лікаря; розвиток та вдосконалення адресної дотації для пільгового забезпечення ліками громадян за соціально-медичними показниками; ефективного використання баз санаторно-курортного оздоровлення; впровадження державних соціальних стандартів у сфері охорони здоровя та дотримання гарантованого рівня державної безоплатної медичної допомоги; розробка та прийняття закону України “Про загальнообов’язкове державне соціальне медичне страхування”.

У сфері демографічного розвитку: розробка та вдосконалення основних напрямків демографічної політики, спрямованої на зменшення депопуляції населення України; вдосконалення законодавчої бази України стосовно демографічного розвитку та демографічної безпеки держави.

У сфері соціокультурного середовища: вдосконалення системи розвитку освіти, закладів культури і науки; збереження та пропагування національної культури, мови, традицій, як на території України так і за кордоном; толерантне ставлення до мови, традицій і культури інших народів, націй і народностей, які населяють Україну.

У сфері життєзабезпечення населення: збереження, відновлення та примноження житлового фонду; створення фонду соціального житла; поліпшення якості та рівня благоустрою житла; розвиток комунального господарства, засобів транспорту і зв'язку; створення нормальних умов життя в населених пунктах (газифікація, телефонізація), що не мають постійно діючих комунікацій з основною територією країни; розвиток дієвих та привабливих умов для кредитування стосовно придбання житла.

У сфері захисту від природних та техногенних аварій і катастроф: надання пріоритетності вимогам екологічної безпеки; соціоекологічний принцип природокористування, який полягає у науково обґрунтованому поєднанні екологічних, економічних і соціальних інтересів; гласність і демократизм при прийнятті рішень, реалізація яких впливає на стан навколишнього природного та соціального середовища; безоплатність загального природокористування і платність спеціального природокористування для господарської діяльності; нормування впливу господарської та іншої діяльності на природне середовище; створення системи страхування екологічних і катастрофічних ризиків; вдосконалення законодавства України щодо практичного застосування норм по захисту екологічних прав громадян.

У сфері соціального партнерства: вдосконалення системи зв'язків між трудовими колективами, професійними союзами, роботодавцями та державою, органами місцевого самоврядування, їхніми представниками і спільно утвореними органами, що проявляються у взаємних консультаціях, переговорах і примирливих процедурах, які будуються на принципах багаторівневого співробітництва, добровільного і рівноправного партнерства; підвищення ролі трудового колективу при вирішені питань власності чи перепрофілюванні підприємства; обов’язковість виконання колективних договорів; надання можливості проведення соціальної експертизи прийнятих рішень, які мають соціальне спрямування.

У сфері зовнішньої політики: забезпечення відповідності національного законодавства міжнародно визнаним принципам і нормам у галузі прав людини, зокрема Конвенції про захист прав і основних свобод людини та практиці її застосування Європейським Судом з прав людини; виконання міжнародних зобов’язань у сфері соціальної та гуманітарної політики.

Реалізація даної системи пріоритетів соціальної держави України дозволить вирішити питання щодо: удосконалення системи державного та регіонального соціального управління та підвищення його ефективності; підвищення рівня та якості життя населення, створення умов формування середнього класу та подолання бідності; протистояння різкому розшаруванню суспільства за рівнем доходів, майновим і соціальним становищем, формування солідарної соціальної структури суспільства; підвищення рівня здоров'я населення, поліпшення системи його охорони, зміцнення генофонду українського народу; розв'язання демографічних проблем; протистояння руйнуванню людського, трудового та інтелектуального потенціалу, забезпечення їх розвитку; посилення мотивів і стимулів до соціальної та інноваційної активності людей, до трудової та підприємницької діяльності, удосконалення соціально-трудових відносин; здійснення ефективної державної регіональної соціальної політики, поступова її децентралізація, подолання значної диференціації соціального розвитку регіонів; реформування соціального забезпечення та соціального страхування, надання адресної державної підтримки незахищеним верствам населення; збереження й розвитку соціальної інфраструктури, всебічного розвитку сфери обслуговування та житлового забезпечення, гуманітарної сфери - освіти, науки, куль­тури, охорони здоров'я населення, фізичної культури і спорту, відпочинку та туризму; забезпечення екологічної безпеки; створення сприятливих умов для підтримки сім'ї, жінок, дітей та молоді; збалансування взаємодії органів влади, суспільства і людини; створення умов для соціальної інтеграції України до європейських та міжнародних соціальних систем. 

32. Локальна політика держави к контексті реалізації державної політики соціальної відповідальності мікро-рівня

Соціальна політика - це діяльність держави, інших політичних та соціальних інститутів, яка направлена на прогресивний розвиток соціальної сфери суспільства, удосконалення умов, способу та якості життя людей, забезпечення певної частини її життєвих потреб, надання громадянам необхідної соціальної підтримки, допомоги та захисту з використанням для цього наявного фінансового та іншого суспільного потенціалу. Соціальна політика держави - одна з головних складових внутрішньої політики держави, її владних структур і політичних сил, що стоять за ними, напрям політичної діяльності, ціллю якого є вирішення соціальних проблем. В соціальній політиці знаходить практичне втілення функціонування соціальної держави.

Соціальну політику розглядають як сукупність теоретичних принципів і практичних заходів, що розробляються та реалізуються державними і недержавними органами, організаціями й установами, спрямовані на створення необхідних умов життєдіяльності, задоволення соціальних потреб населення, створення в суспільстві сприятливого соціального клімату.

Соціальна політика формується й реалізується в процесі діяльності суб'єкта не тільки в особі державних структур, але й органів місцевого самоврядування, громадських організацій, а також виробничих і інших колективів, тобто соціальна держава зацікавлена залучати як суб'єкта соціальної політики всіх зацікавлених структур І осіб. Вона спрямована на досягнення соціальних цілей і результатів, зв'язаних з поліпшенням матеріального і соціального добробуту, підвищення якості життя населення й досягнення суспільно-політичної стабільності, запобігання можливого виникнення вогнищ соціальної напруженості. Соціальна політика реалізується шляхом організації взаємин різних елементів соціальної структури суспільства, що приводить до збереження або зміни соціального стану населення в цілому або складових його класів, прошарків, спільнот.

На мезорівні головним суб'єктом соціальної політики виступають органи влади регіонів. На мікро рівні основним суб'єктом соціальної політики є родина. При перебуванні суб'єктів соціальної політики між собою в ієрархічній залежності суб'єкти більш низького рівня стають об'єктами соціальної політики, що проводиться суб'єктами вищестоящого рівня.

Соціальна політика держави на нинішньому етапі націлена в більшій мірі на розвиток систем освіти, охорони здоров'я і культури, соціального забезпечення, житлового й комунального господарства, соціально-побутового обслуговування населення. Питання підвищення добробуту, рівня життя населення, створення соціальних передумов у формуванні економічних стимулів для участі в суспільному виробництві відповідно також вирішуються в більшій мірі на регіональному рівні. На перехідному етапі будівництва соціальної держави всі зацікавлені суб'єкти соціальної політики повинні сконцентрувати основні зусилля в галузі соціальної політики на наступних основних напрямках:

- забезпечення зростання грошових доходів населення і зменшення їхньої диференціації на основі збільшення заробітної плати, підвищення частки оплати праці у валовому внутрішньому продукті, поліпшення пенсійного забезпечення в ході проведення пенсійної реформи і посилення адресності соціальної підтримки населення (перерозподіл соціальних витрат на користь незаможних при одночасному скороченні соціальних трансфертів забезпеченим родинам, переведення пільг і компенсацій у грошові виплати найбільш нужденним громадянам);

- значне скорочення соціальної й економічної бідності, мінімізація крайньої бідності в місцях її найбільшої концентрації, зміцнення соціальної безпеки громадян.

Суть соціальної політики держави, що поставила перед собою задачу перетворитися в соціальну державу, - це забезпечення умов для підвищення добробуту, рівня життя населення, створення соціальних передумов у формуванні економічних стимулів розвитку виробництва. У соціальній державі ідея реалізації сильної, ефективної соціальної політики висувається на перший план.

У структурі соціальної політики розглядаються три рівні: державний, регіональний, місцевий. Питання фінансування розвитку освіти, охорони здоров'я, культури, житлово-комунального господарства і побутового обслуговування населення в основному повинні вирішуватися на рівні вищих органів державної влади. Усі три рівні (державний, регіональний, місцевий) перебувають у безперервній взаємодії, взаємообумовлені і становлять нерозривну єдність. Тому соціальну політику, яка вже на етапі формування являє собою тристоронній процес розробки взаємно погоджених принципів вирішення соціальних проблем, називають триєдиною соціальною політикою. У соціальній державі реалізація такої соціальної політики здійснюється на всіх трьох рівнях, що становлять собою цілісну систему.

Під цілісністю трирівневої системи ми маємо на увазі не просто суму складових структур або ж перенесення властивостей кожної складової в єдине ціле, а інтегральну структуру, що складається з частин, що знаходяться у нерозривній єдності і становлять єдність. Сполучення цих частин здійснюється за принципом системності. Системність щодо сполучення державного, регіонального і місцевого рівнів реалізується при гармонізації інтересів усіх трьох рівнів, а також при чіткому визначенні їхніх пріоритетів і повноважень.

Структурна система соціальної політики включає економічний, правовий, культурний, демографічний, національно-етнічний й інший аспекти.

На всіх рівнях пріоритетом є реалізація таких функцій соціальної політики держави:

протидія тенденції погіршення демографічної ситуації, гострим проявам депопуляції населення в ряді регіонів;

- запобігання масової бідності населення, особливо слаборозвинених і депресивних регіонів, стримування процесу майнового розшарування на найбідніших і найбагатших;

- мінімізація негативних наслідків масового безробіття, особливо в індустріальних районах;

- цілеспрямована допомога населенню, що попало в кризове становище;

- вживання додаткових заходів стосовно населення, що потрапило в тяжке становище.

Важливим є досягнення оптимального сполучення економічної і соціальної політики, державного, регіонального і місцевого рівнів при розробці й реалізації напрямів соціальної політики. Серед універсальних для всіх трьох рівнів принципів соціальної політики варто виділити наступні;

- загальність у сполученні з диференційованим підходом до різних груп населення;

- активність і адресність;

- динамізм і гнучкість;

- соціальне партнерство;

- наукова обґрунтованість соціальних нормативів і стандартів;

Розмежування повноважень і відповідальності в питаннях реалізації соціальної політики міждержавними, регіональними органами влади і місцевим самоврядуванням. Правове регулювання в соціальній сфері формується лід впливом державної соціальної політики, що уточнюється в урядових програмах соціальних реформ. Правове регулювання соціальної сфери здійснюється також підзаконними нормативними правовими актами: Указами Президента України, постановами Уряду України, актами виконавчої впади суб'єктів держави. У той же час варто враховувати, що регулювання соціальної сфери (включаючи правове регулювання) має визначену інерційність і засноване на тім положенні, що таке регулювання повинно привести до результатів не нижче наявних до включення процесу регулювання. Крім того, правова база розвитку соціальної сфери містить у собі три рівні, сформованих відповідно вищими органами впади держави, суб'єктами регіональних і місцевих утворень.

Реалізація соціальної політики в соціальній державі здійснюється через вплив на соціальні підсистеми, а також надання соціальної спрямованості економіці (держави, що не є соціальними або не намагаються стати такими, далеко не завжди прагнуть надати економіці соціальної спрямованості). Соціальна політика органічно уплетена в систему взаємозв'язків економічної політики, тому навряд чи якій-небудь державі вдасться сформувати сильну соціальну політику при слабкій, фрагментарній (безсистемній) і непослідовно економічній політиці держави.

Соціальна спрямованість економіки обумовлена:

- по-перше, соціальною орієнтацією економіки у вигляді збільшення можливостей підвищення життєвого рівня як результату економічного зросту. Для цього необхідно створити адекватний економічний механізм господарської діяльності з урахуванням соціально-економічного середовища;

- по-друге, відтворенням економічною структурою визначеної соціальної структури і суспільних відносин. Соціальна орієнтація економіки означає задоволення споживчих нестатків країни в цілому, регіонів, а також соціальних потреб різних соціальних груп і окремих громадян конкретного регіону;

- по-третє, включенням у роботу соціальних механізмів економічного зросту і стимулів підвищення трудової й підприємницької активності населення, що вимагає розробки основних принципів включення соціальних факторів в економічні реформи.

Соціальний компонент важливий у будь-якій прогресивній діяльності, причому соціальний фактор робить стимулюючий вплив лише тоді, коли він керується економічно. Для ефективного включення соціальних факторів в економічний механізм потрібне створення умов, що забезпечують реальне відчуття населенням зв'язку проведених заходів проведення економічних реформ із поліпшенням добробуту. Крім того, у суспільній думці повинна переважати впевненість, що результатами економічних перетворень будуть користуватися не тільки обрані. У суспільстві необхідно зміцнити розуміння того, що освітній і науково-творчий потенціал народу неодмінно буде перетворений у творчу силу реформ, а соціальні результати праці будуть перебувати під соціальним контролем.

Формування соціальної політики повинно здійснюватися на основі системного підходу, що містить у собі наступні етапи:

- формулювання цілей;

розробка роз'яснювального апарату;

- аналіз причин і наслідків;

- вироблення шляхів і засобів досягнення цілей;

- визначення критеріїв оцінки і механізмів прийняття рішень;

- розробка механізму (індикаторів) визначення і процедур аналізу стану соціальних процесів;

- визначення переліку соціальних послуг, соціальних стандартів і норм, що визначають ступінь забезпечення соціальних гарантій;

розробка показників соціальної структури і соціальної інфраструктури, норм забезпечення соціальними послугами;

- розробка функціональних обов'язків суб'єктів соціальної політики, визначення механізму розмежування повноважень і відповідальності в розвитку соціальної сфери кожного регіону.

Необхідні для цього матеріальні ресурси соціальна держава формує перерозподілом доходів від збору податків. Соціальна політика в умовах ринкової економіки покликана задовольняти життєві потреби людей, що не можуть у силу об'єктивних обставин забезпечити себе самостійно, і виходить із того, що основна маса здорових і працездатних людей сама задовольняє свої життєві потреби (здобуває харчування, одяг, житло, організовує дозвілля) прийнятним для суспільства способом.

Стосовно удосконалення умов життя соціальна політика соціальної держави припускає:

- поліпшення умов трудової діяльності людей, підвищення рівня її безпеки, регулювання трудових відносин на підприємствах і в організаціях будь-яких форм власності;

- планування, забудову і благоустрій населених пунктів, створення і підтримка в належному стані дорожньої мережі;

- організацію транспортного обслуговування населення і забезпечення послугами зв'язку й інформації;

- охорону навколишнього середовища і забезпечення екологічної безпеки життя населення;

- сприяння налагодженню й успішному функціонуванню системи торговельного і побутового обслуговування населення;

- створення сприятливих умов для розвитку особисто? підприємницької ініціативи;

- організацію охорони суспільного порядку." Соціальна політика, здійснювана всіма зацікавленими суб'єктами, покликана удосконалювати спосіб життя людей, розвивати їхні позитивні якості: працьовитість, суспільну активність, відповідальність і моральність.

Таким чином, соціальній державі повинна бути властива орієнтація на духовний, культурний і моральний розвиток громадян, що формує особистість, що проповідує ідеали добра, віри, гуманізму, справедливості, патріотизму й милосердя. Крім того, соціальна політика такої держави покликана підтримувати в прийнятних рамках майнову диференціацію населення, виключати її невиправдані розриви, формувати й зміцнювати солідарність між різними верствами суспільства, розвивати соціальне партнерство тощо. Соціальна політика практично забезпечує функціонування соціальної держави.

Розробка та реалізація української моделі соціальної держави є оптимальним варіантом суспільного розвитку країни в сучасних умовах. Використовуючи досвід щодо створення та існування певних моделей соціальної держави у розвинутих країнах Заходу, вітчизняний досвід, враховуючи історичні традиції й менталітет українського та інших корінних народів, що проживають на території України, а також геополітичне розташування і природнокліматичні умови нашої країни, побудова української моделі соціальної держави має розглядатися як методологічний, головний та визначальний принцип побудови такої держави, яка забезпечує розвиток людського потенціалу, бере на себе відповідальність за соціальну справедливість, соціальну безпеку, соціальну рівність, добробут громадян та соціальну злагоду в суспільстві. При такому підході поняття "соціальна держава" буде визначати соціальну спрямованість, цілі та завдання в усіх інших сферах суспільного життя, характер відносин зі своїми громадянами.

Економічним фундаментом української моделі соціальної держави має бути високо розвинута, соціально орієнтована ринкова економіка, яка б забезпечувала як задоволення матеріальних і духовних потреб населення, так і збереження навколишнього середовища та гармонію природи й суспільства. При цьому стає питання про підвищення ролі та відповідальності держави в економічній сфері, тобто необхідно повернутися до питань щодо колективної форми власності, до максимального збільшення числа приватних власників, оскільки тільки економічна свобода і високий рівень достатку роблять людей дійсно вільними.

Соціальна політика в державі стає орієнтиром і стимулом соціального ринкового господарства, оскільки успішно здійснювана економічна політика - головна умова для здійснення соціальної політики; навпаки - успішно реалізована науково обґрунтована соціальна політика включає діючі соціальні механізми в реалізацію економічної політики. Розвинута система освіти, науки, охорони здоров'я, культури й у цілому соціальної сфери є абсолютною необхідністю для економічного прогресу, тому що це не витратні, а інвестиційно-відтворювані галузі. Успішно може розвиватися тільки соціально орієнтована, регульована державою ринкова економіка, що базується на ідеї задоволення потреб населення, а не на нарощуванні показників виробництва як таких. Робота ринкового механізму, зріст ефективності виробництва сприяє забезпеченню зайнятості, підвищенню життєвого рівня зайнятості населення. Соціальна орієнтація економіки повинна виражатися не тільки в підпорядкуванні виробництва споживачеві, задоволенні соціальних потреб населення, але й у необхідному соціально прийнятному перерозподілі доходів на користь менш забезпечених працівників, акумуляції засобів для надання допомоги малозабезпеченим і найбільш нужденним людям і наданні визначених соціальних гарантій усьому населенню. Якщо перша задача вирішується автоматично, то "соціальна справедливість, соціальний захист забезпечуються за допомогою державного втручання в економіку (перерозподіл створюваних благ, податкова політика, правове забезпечення тощо). Тобто держава своєю волею (насильно), а не сама ринкова економіка, добровільно повертає її до інтересів народу і надає їй статус соціальної ринкової економіки. У цих умовах держава жертвує економічною ефективністю заради соціального захисту населення. У такий спосіб одним із найважливіших критеріїв соціальної ринкової економіки (за інших різних умов) є пріоритет соціального захисту, соціальної справедливості над економічною ефективністю, що надається заради соціального спокою в суспільстві і забезпечується в процесі державного регулювання економікою".

Взаємозв'язок соціальної ринкової економіки і соціальної держави в тому, що соціальна держава повинна створювати необхідні умови для забезпечення високої ефективності розвитку соціальної ринкової економіки. У свою чергу, соціальна ринкова економіка може сприяти виконанню соціальною державою своїх соціальних функцій, їхнє виконання припускає, що соціальна держава займається перерозподілом фінансових ресурсів, одержуваних у соціальній ринковій економіці. У країнах із соціальним ринковим господарством завдання держави полягає в забезпеченні балансу між ринковою ефективністю і соціальною справедливістю. Соціальна держава активно орієнтує ринкову економіку на досягнення соціальних цілей суспільства й держави.

Базисним механізмом функціонування соціальної держави є його економічна політика, рівень і стан соціального ринкового господарства, які мають забезпечити реальне виконання соціальних зобов'язань держави перед своїми громадянами. Економічна політика визначається:

- станом та ефективністю державного й приватного секторів економіки;

- часткою валового внутрішнього продукту (ВВП), що направляється на розвиток соціальної сфери й задоволення соціальних потреб громадян;

- рівнем розвитку соціальної інфраструктури і матеріальної бази соціальної сфери;

- спрямованістю ресурсів місцевих бюджетів на вирішення соціальних проблем.

Соціальна ринкова економіка - це економіка, яка висуває на перший план поряд із розвитком ринкового господарства пріоритет соціального захисту та соціальної справедливості над економічною ефективністю, що забезпечується реалізацією та взаємодією сильної соціальної політики, державним регулюванням економіки.

Існують прямі і непрямі методи державного регулювання ринкової економіки, що підрозділяються на адміністративні та економічні. До прямих методів регулювання відносяться:

1) прийняття законодавчих актів;

2) регулювання державної власності;

3) управління підприємствами державної форми власності;

4) регулювання державного замовлення;

5) інвестиційне регулювання;

6) видача кредитів і субсидій;

7) проведення ліцензування й квотування;

8) проведення заходів щодо охорони навколишнього середовища.

Непрямі методи державного регулювання економікою і є власне економічними методами. З одного боку, це система, що включає в себе економічне регулювання за допомогою державного бюджету, податкової системи, тарифно-цінового регулювання, амортизаційної політики, регулювання ставки відсотка і норми банківського резерву. З іншого боку, це опосередковані непрямі форми і методи державного регулювання економікою, а саме: прогнозування та планування, проведення грошової політики й регулювання грошових мас, антиінфляційна й грошова політика. Окремими блоками непрямого регулювання можна також виділити соціальну складову економічної політики (власне соціальна політика, соціальні програми, забезпечення зайнятості, соціальний захист населення, стимулювання праці, регулювання сфери освіти, охорони здоров'я, культури), політику регулювання доходів (контроль за динамікою цін, заробітної плати; податки, трансферти), зовнішньоекономічну політику (валютна політика, митне регулювання, податки, ліцензії, квоти, залучення іноземного капіталу, створення спільних підприємств). Сучасне розуміння державного регулювання економікою виражається у тому, що на перший план поряд із прямими адміністративними заходами виходять дії соціально орієнтованої держави, які спрямовані на поліпшення якісних показників економічного розвитку; підвищення рівня і якості життя народу, всебічний розвиток працівників, контроль за якістю й безпекою споживчих товарів, захист прав споживачів, охорона навколишнього середовища, екологія тощо. Робота по переорієнтації діючого економічного механізму на соціальні цілі повинна мати комплексний характер і здійснюватися одночасно усіма органами державної влади і місцевого самоврядування, кожний з яких має певні права, обов'язки й відповідальність, щоб забезпечити в необхідних випадках перебіг несприятливих соціально-економічних тенденцій і послідовний рух до цивілізованого ефективного суспільного соціального ринкового господарства. Це потребує створення нового законодавства, експертизи й доповнення діючого законодавства з метою приведення його положень у відповідність з соціально-економічними цілями розвитку країни на основі наступних правил:

1. Вибір і встановлення соціальних цілей є вищим пріоритетом діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування. Це означає, насамперед, що кількісно визначені соціальні параметри якості і рівня гідного життя людей (народного добробуту) повинні мати законодавчий характер і обґрунтовуватися центральними й регіональними органами влади.

2. Конкретний сценарій макроекономічного розвитку країни на середньострокову й довгострокову перспективу, що забезпечує реалізацію поставлених соціальних цілей у мінімально можливий термін, підлягає обов'язковому демократичному обговоренню і законодавчому затвердженню. Прийнятий підхід до вибору альтернативних варіантів макрорегулювання стосовно моделі соціальної держави повинен виходити, по-перше, з критерію загального нарощування фінансових ресурсів, що направляються на реалізацію соціальних цілей; по-друге, із визначення суспільно прийнятної пропорції у фінансових відрахуваннях на соціальні нестатки між бюджетами, доходами бізнесу та самих громадян; по-третє, ґрунтуватися на більш детальному вирішенні питань поліпшення фінансово-кредитної, промислової, науково-технічної, зовнішньоекономічної політики держави.

3. Функції, форми й методи (механізми) діяльності суб'єктів соціальної політики з макроекономічного регулювання та здійснення обраного (громадського, прийнятого) сценарію соціально-економічного розвитку країни підлягають законодавчій регламентації. При проектуванні та застосуванні прийнятого громадськістю механізму макроекономічного регулювання, що передбачає вихід на реалізацію заданих цілей за обраним сценарієм соціально-економічного розвитку, важливо виходити з необхідності законодавчого закріплення функцій, форм, методів, сфер, меж участі органів державної влади в господарському житті. Чітке законодавче визначення функціональної ролі державних органів в управлінні економікою дозволить мати погоджену громадськістю концепцію й модель дій органів виконавчої влади та системи соціального партнерства для реалізації прийнятого сценарію соціально-економічного росту.

4. Планові і фактично реалізовані соціально-економічні показники, стратегічні рішення повинні перевірятися на соціальну ефективність. Це означає, що економічні чи проектні рішення органів влади щодо стратегічних проблем повинні мати законодавче обґрунтування соціальних наслідків, установлені правила й порядок проведення громадсько незалежної експертизи на відповідність цих проектів чи рішень соціальним критеріям, тобто підвищенню рівня і якості життя більшості громадян України, і мінімізації при цьому можливості підкупу експертів.

5. Повинна бути забезпечена об'єктивна оцінка соціально-економічного розвитку країни. Це припускає проведення систематичного й об'єктивного моніторингу відповідності законодавчо встановлених і фактично досягнутих кількісних і якісних показників соціального розвитку в цілому по країні і по суб'єктах у регіонах. Кардинальним способом реалізації даного положення може бути надання Держкомстату України статусу незалежного органа, створення механізмів суспільного контролю за його діяльністю, застосування комплексу незалежних експертиз і аналізів динаміки рівня життя населення залежно від соціально-економічних процесів, що відбуваються в державі.

6. Невід'ємним повинен бути і постулат відповідальності органів влади, бізнесу за реалізацію основних положень, принципів побудови соціально орієнтованого ринкового господарства і прийнятих соціальних цілей. Формування соціально орієнтованого ринкового господарства Імперативно вимагає проведення взаємопов'язаної й несуперечливої активної соціально-економічної політики не тільки на державному, але і на територіальному рівнях. Регіональні адміністрації в силу близькості до населення і підприємств мають пом'якшувати негативні соціальні наслідки кризових явищ в економіці. Багато управлінських механізмів на регіональному і місцевому рівнях безпосередньо спрямовані на підтримку гідного життєвого рівня населення, збереження й розвиток територіальної соціальної інфраструктури. 

33. Суб’єкти соціальної відповідальності державної політики мікро-рівня (інститути, агенти, механізми) та їх характеристика

Під соціальною відповідальністю державної політики розуміють відповідальність за діяльність державних і громадських інститутів, суспільних груп та окремих осіб (суб’єктів соціальної політики), спрямована на реалізацію соціальних потреб людини, що забезпечують її життєдіяльність і розвиток як соціальної істоти на основі принципу соціальної справедливості за беззастережного дотримання її грома­дянських прав та свобод.

Суб'єкт соціальної відповідьльності - це юридична або фізична особа, яка володіє первинними носіями права у соціальних відносинах. Суб'єктами соціальної відповідальності виступають наймані працівники, об'єднання працівників, або їхні органи, роботодавці, об'єднання роботодавців або їхні органи, органи законодавчої та виконавчої влади, місцевого самоврядування, держава.

Держава забезпечує правове регулювання взаємовідносин між партнерами, організовує і координує переговори, встановлює, гарантує і контролює дотримання мінімальних норм і гарантій у сфері праці і соціально-трудових відносин (умови оплати праці, відпочинку, соціального захисту населення). Держава, як правило, бере участь у соціальному партнерстві на національному, регіональному та галузевому рівнях, виконуючи функції гаранта, контролера, уловлювача, арбітра та ін.

У конкретнішому визначенні соціальна відповідальність державної політики являє собою комплекс соціально-економічних заходів держави, місцевих органів влади, підприємств, організацій, спрямованих на захист населення від безробіття, підвищення цін, знецінення трудових заощаджень. Її мета — забезпечити гідний рівень життя, який виражається у певній кількості та якості споживчих благ і послуг, починаючи з «первинних».

 Головним у соціальній державній політиці є обов’язок держави гарантувати законодавчо, соціально й економічно нормальні для даного історичного періоду умови, які забезпечують самостійне життя, свободу вибору життєвого шляху, сфери діяльності, відповідальність за свої дії, «плату» за рівень особистого добробуту і становища у суспільстві. Соціальна державна політика повинна будуватись на основі взаємної відповідальності та взаємних обов’язків держави й населення. В умовах нестабільного розвитку економіки вона має бути адекватною стану розвитку економіки, сприяти стабілізації виробництва та забезпечувати мінімально необхідні стандарти життєвого рівня населення.

Стратегічним завданням соціальної державної політики є запобігання негативним соціальним явищам, недопущення зниження добробуту широких верств населення.

Принциповою умовою існування соціальної державної політики у сучасному світі є наявність розвинутих структур громадянського суспільства, що передбачає діяльність у суспільстві вільних асоціацій, соціальних інститутів, соціальних рухів і т. ін., наявність безлічі самостійних суб’єктів господарювання та організацій самоврядування, реалізацію прав і свобод особи, забезпечення її недоторканності та безпеки. Саме наявність громадянського су­спільства дозволяє істотно підвищувати рівень людського потенціалу та соціальної захищеності громадян. Крім інститутів громадянського суспільства, суб’єктами соціальної державної політики на мікро-рівні можуть виступати різні механізми та агенти.

Інститути мають важливе значення в структурі суспільства.

Інститути — установи, які впливають на процес соціалізації, спрямовують його. Вони розвивають особистість, розширюють її знання про світ, її розуміння того, якою є бажана і небажана соціальна поведінка. Інститут — організована система зв'язків та соціальних норм, яка об'єднує важливі суспільні цінності та процедури, які задовольняють основні потреби суспільства. В даному випадку, суспільні цінності — поширені ідеї та цілі, суспільні процедури — стандартизовані зразки поведінки у групових процесах, система соціальних зв'язків — переплетіння ролей та статусів, завдяки яким ця поведінка здійснюється та утримається у визначених межах.

Механізм — це складна взаємодія поведінки соціальних спільнот в економічній сфері та внутрішньої і зовнішньої регуляції цієї поведінки. Це складна взаємодія поведінки, її внутрішніх спонукань і факторів, що впливають на поведінку (соціально-скономічне положення груп, різних соціальних інститутів, культури і т. ін.). У всіх випадках способом функціонування соціального механізму розвитку економіки є активність суб'єкта. 

Агенти — конкретні люди, які навчають людину культурним нормам і допомагають засвоювати соціальні ролі. Існують первинні та вторинні агенти.

Первинні агенти — люди, які складають найближче оточення особи (батьки, родичі, друзі). Вони виконують багато функцій (батько — вихователь, друг, опікун, учитель тощо), їхні функції взаємозамінні (скажімо, батько за певних умов може взяти на себе виконання функцій матері щодо дитини). Разом із тим, кожен агент дає індивіду в процесі соціалізації саме те, що він може дати. Наприклад, батьки можуть дитині замінити друзів, але вони не зможуть навчити її того, що вона вчиться у своїх друзів: битися, хитрувати, порушувати певні соціальні норми, бути лідером у групі, поводитися з ровесниками.

Вторинні агенти— представники адміністрації школи, вищого навчального закладу, армії, підприємства, партій, засобів масової інформації та ін. Контакти з цими агентами є коротшими, а їхній вплив, як правило слабший, ніж в агентів первинної соціалізації. Кожен із них виковує не більше однієї-двох функцій. їхні функції спеціалізовані, а тому не можуть бути взаємозамінними (наприклад, функції міліціонера і священика). Особливістю цих агентів є те, що вони, як правило, отримують грошову винагороду за виконання своїх функцій.

Також агентом може бути програмне забезпечення або апаратні особи для підтримки і розширення знань про інших агентів, їх плани, цілі і мотиви. Індивідуальні знання про агентів, в основному це адреси, імена агентів, їх технічні характеристики, можливості, що дозволяють взаємне співробітництво, їх діяльність. Крім того, агентам найчастіше доступні, історії попередніх взаємодій (ціни угод, їх переговорні стратегії, і т.д.), що дозволяє майбутнім подіям простіше шукати самостійне рішення, або для пом'якшення негативних наслідків обмеженості власних ресурсів. 

34. Критерії та проблеми оцінювання ефективності соціальної відповідальності держави мікро-рівня: загальна характеристика

Задля ефективного функціонування і розвитку сучасному підприємству недостатньо привернути увагу лише до його продукції. Громадськість очікує від організації не тільки демонстрації високих економічних результатів, але й суттєвих досягнень з точки зору соціальних цілей. Сформувати ж довіру споживачів, постачальників та інших зацікавлених сторін до підприємства можливо лише за умови адекватного управління соціально-орієнтованою поведінкою компанії.

Останнім часом дискусії про соціальну відповідальність бізнесу отримали новий поштовх. Приводом для цього стало започаткування Глобального договору Організації Об`єднаних націй, який є глобальною відповіддю на виклики глобалізації світової економіки.

Вивчення праць сучасних вчених (Р.Л. Дафта, П. Друкера, П.Я. Калити, П.С.Яницького, Е.А. Кузнєцова) дозволяє проведення дослідження проблеми активізації та економічного тлумачення соціально спрямованого управління підприємством.

При цьому, слід звернути увагу на те, що в більшості існуючих досліджень щодо засад, меж та напрямків соціальної відповідальності, закладено твердження, що підприємство, яке займається спонсорством, меценатством та звертає увагу на захист навколишнього середовища являє собою зразок соціально відповідального. При цьому зовсім не наголошується на необхідності толерантного ставлення підприємства до власного персоналу, персоналу партнерських організацій та не привертається увага до проблем професіоналізації управління соціальною поведінкою компанії.

Такий стан справ наштовхує на роздуми з приводу наступних питань:

1. Які компоненти повинно об’єднувати в собі соціально-ефективне управління?

2. За якими критеріями та за допомогою яких моделей і методик визначати ефективність менеджменту підприємства?

3. Як активізувати та соціально спрямувати менеджмент українських підприємств?

 На відміну від розповсюдженої хибної думки про те, що соціальна відповідальність бізнесу (СВБ) – це спонсорство, благочинництво або соціальний брендінг, провідні міжнародні організації визначають СВБ як стратегічний підхід до управління. Тобто СВБ – не рекламна, маркетингова чи PR діяльність, - вона охоплює і визначає те, як фірма будує відносини з працівниками (насамперед), партнерами, як і куди інвестує кошти. Наприклад, за визначенням Зеленої книги ЄС, це «інтеграція соціальних і екологічних аспектів у повсякденну комерційну діяльність підприємств і їхня взаємодія з зацікавленими сторонами на добровільній основі».

Відповідно до такого визначення, є можливим виокремити певні критерії соціальної відповідальності:

- добросовісна сплата податків, виконання вимог міжнародного, державного, регіонального законодавств;

- виробництво якісної продукції (з мінімізацією негативного впливу на навколишнє середовище при цьому);

- реалізація корпоративних програм підвищення фаховості співробітників,

- реалізація корпоративних програм з охорони та зміцнення здоров’я співробітників,

- реалізація корпоративних програм морального стимулювання персоналу;

- реалізація благодійних та спонсорських проектів;

- участь у формуванні позитивної суспільної думки про бізнес.

Наскільки бізнес є соціально відповідальним, показує практика відповідального ставлення до споживачів та партнерів, до потреб розвитку власного персоналу, співробітників, відповідального ставлення до довкілля, а вже потім – до зовнішніх соціальних потреб. Організація, яка веде зовнішню благодійницьку діяльність, але не ставиться відповідально до споживачів, партнерів, персоналу, довкілля, не може бути визнана соціально відповідальною. Таке тлумачення соціальної відповідальності формує розуміння того, що соціально відповідальна організація виводить свою соціальну спрямованість із реалізації загальних принципів досконалої бізнесової діяльності. Таким чином, унеможливлюється присвоєння статусу соціально відповідальної компанії тим організаціям, які ще не вийшли на відповідний рівень корпоративної ефективності.

Соціальна спрямованість може бути визначена через характеристики об`єктів, суб`єктів та діяльності з соціального забезпечення.

Об`єктами соціального забезпечення є люди:

- споживачі продукції і послуг; персонал компанії (нині працюючі, колишні працівники, потенційні);

- персонал суміжних організацій; інші громадяни, які потребують особливої уваги з боку суспільства: діти, інваліди, студенти, пенсіонери, тощо.

Крім того, до категорії “об`єкт СВБ” слід відносити і середовище (сфери діяльності), в якому функціонують вищезазначені об’єкти: екологія, освіта, наука, спорт, мистецтво, культура, охорона здоров`я тощо.

До суб`єктів соціального забезпечення відносяться: суб`єкти підприємницької діяльності (фізичні та юридичні особи (за винятком некомерційних та благодійницьких організацій, що не мають за мету отримання прибутку)).

Характеристиками діяльності суб`єктів соціального забезпечення можуть бути: комплексність, системність, систематичність, тривалість, вагомість тощо, а загалом – соціальна активність.

Системному забезпеченню соціальної спрямованості компаній сприяє створення і впровадження відповідних систем менеджменту. Загальні вимоги до таких систем визначені, як правило, міжнародними стандартами. Так, стійкому постійному дотриманню прав та забезпеченню задоволеності споживачів щодо отримання якісної продукції (послуг) може сприяти система управління якістю, створена у відповідності до міжнародних стандартів ІSО 9000. Для забезпечення надійних умов щодо захисту здоров`я власного персоналу доцільно запровадити систему менеджменту професійної безпеки у відповідності до міжнародних стандартів ОНSАS 18000. Умови для послідовного і цілеспрямованого захисту довкілля від негативного впливу компанії створює система екологічного менеджменту у відповідності до стандартів ІSО 14000. Стандарти SА 8000 спрямовані безпосередньо на сприяння етичному поводженню компаній; нормативні вимоги цього стандарту відображають конкретні положення Конвенції МОП щодо примусової праці, свободи асоціацій тощо, а також Загальної декларації прав людини та Конвенції ООН з прав дитини. Дотримання згаданих стандартів суттєво знижує ризики компанії щодо порушення етичних норм. [2, 11] В Україні ж, соціальна відповідальність не повністю розуміється компаніями, що відображається в:

1) невірному тлумаченні основних принципів та засад соціальної відповідальності;

2) непрофесійному підході до планування, встановлення мети та засобів реалізації заходів та проектів соціальної спрямованості (наприклад, за всі питанні, з нею пов’язані в деяких компаніях відповідає PR менеджер, причому далеко не стратегічного рівня повноважень);

3) неадекватній поведінці компанії (в особі її керівництва) з точки зору її соціального призначення.

Зважаючи на це, одним із можливих засобів активізації та соціального спрямування українських підприємств є використання менеджментом Європейської моделі досконалості, яка слугує еталоном та взірцем для провідних західних компаній.

Європейська модель досконалості (Модель EFQM) є описом “ідеальної” організації, якою її бачать в Європі. 9-ть фундаментальних критеріїв (32 підкритерія) Моделі об`єднані у дві групи: перша – це 5 критеріїв, що описують підходи у діяльності організації для досягнення результатів (лідерство, політика та стратегія, персонал, партнерство і ресурси, процеси); друга – чотири критерії результатів, які досягає організація за рахунок використання підходів (результати, що стосуються споживачів; персоналу і суспільства, а також основні ділові результати). “Ідеальна” організація, згідно Моделі, умовно оцінюється в 1000 балів. Фактично ж найкращі фірми Європи, такі як Nokia, Siemens, Opel, Volvo, TNT та інші, на сьогодні досягають 700-750 балів.

Однією із переваг Моделі EFQM є те, що її застосування дозволяє систематично оцінювати рівень соціальної активності компаній, визначати їх рейтинги та інформувати про це суспільство. А це, в свою чергу, є стимулом для вдосконалення компаній і підвищення їх соціальної активності. Також Модель, одночасно з висвітленням сильних сторін компанії, передбачає виявлення галузей бажаного їх вдосконалення, що є підґрунтям для розробки і реалізації програм розширення та посилення соціальної спрямованості і активності.

На нараді національних партнерських організацій EFQM (Кардіфф, Уельс, жовтень 2005 р.) відзначено, що з 2006 р. буде суттєво розширено застосування Моделі та Схеми EFQM у всіх європейських країнах для підвищення конкурентоспроможності цих країн і Європи в цілому на глобальному ринку.

Виходячи з вищенаведеного, можна зробити наступні висновки рекомендаційного характеру:

1. для бізнесових компаній соціальна спрямованість має стати елементом постійною системною роботою над розвитком організації та підгрунтям для формування нової філософію і культури ведення бізнесу;

2. соціально активна поведінка підприємства повинна відображатися в його стратегічних намірах, а не виходити з фінансових можливостей фірми в точ чи інший період часу;

3. СВБ повинна орієнтуватися на сталий довгостроковий розвиток об’єкта, а не бути спрямованою на одноразову (хай навіть суттєву, шляхом гучної благодійницької акції) допомогу;

4. до питань соціальної спрямованості компанії необхідно підходити конструктивно, застосовуючи відповідні інструменти, які дозволяють без зайвого галасу ретельно, послідовно і систематично планувати, підвищувати і виконувати зобов`язання.

5. одним із можливих засобів активізації та соціального спрямування українських підприємств є використання менеджментом вищенаведеної Європейської моделі досконалості (з умовою адаптації до українських особливостей ведення бізнесу та умов сучасного бізнес середовища), яка слугує еталоном та взірцем для провідних західних компаній. 

35. Соціальна відповідальність громадянина як адресата державної політики перед державою

Необхідною умовою ефективного функціонування соціальної держави є реалізація соціальної відповідальності всіх її суб'єктів.

Основними суб’єктами соціальної держави є: громадяни України; гарант Конституції - Президент України; вищий орган законодавчої влади - Верховна Рада України; вищий орган виконавчої влади - Кабінет Міністрів України; органи державної влади різного рівня та органи місцевого самоврядування; суб’єкти господарювання різних форм власності, профспілкові та громадські організації.

Соціальна відповідальність – це усвідомлення суб'єктами соціальної держави єдності соціального простору, найвищий прояв гуманізму, свідоме виконання своїх обов'язків перед співгромадянами, суспільством, державою. У феномені соціальної відповідальності домінує моральний компонент, який має бути підкріплений юридичною відповідальністю.

Соціальна відповідальність громадянина виражається в активній життєвій позиції, у максимальному розкритті свого творчого потенціалу, дотриманні норм соціальної етики – насамперед, принципу гуманізму, у свідомій передачі громадянином частини власності (у вигляді податків) на суспільні витрати.

Соціальна відповідальність органів державної влади різного рівня та органів місцевого самоврядування полягає: у розробці та реалізації внутрішньої та зовнішньої соціально-економічної політики держави, її правової основи, яка повинна бути спрямована на стабільне забезпечення високого рівня життя та зайнятості населення, соціального захисту та соціальної допомоги, мінімізацію соціальних ризиків, створення умов для ефективного розвитку всього суспільства та самореалізації творчого потенціалу особистості; у розробці і виконанні затверджених загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку.

Соціальна відповідальність суб'єктів господарювання різних форм власності. Моносуб'єктність держави у виконанні соціальних програм гальмує розвиток соціальної сфери. На сучасному етапі розвитку України потрібно залучати до вирішення соціальних проблем суб'єктів господарювання різних форм власності, регламентувати їх діяльність як суб'єктів соціальної держави. Завдання полягає не в тому, щоб примусити державні та приватні підприємства взяти на себе тягар соціальних виплат, а в тому, щоб в рамках конструктивного діалогу погодити основні пріоритети розвитку країни і розробити механізми формування соціального партнерства.

Соціальна відповідальність суб'єктів господарювання різних форм власності проявляється в джерелі отримання прибутку – за рахунок максимізації особистих матеріальних інтересів та паразитування на соціальному капіталі, чи сприяння розвитку суспільства. Крім того, їхня відповідальність полягає у дотриманні соціальних стандартів та інших правових норм чинного законодавства, впровадженні інновацій, випуску конкурентноспроможної продукції, своєчасних бюджетних відрахуваннях у повному обсязі, створенні робочих місць з гідною оплатою праці, благодійництві. Тобто, підприємці всіх форм власності повинні усвідомлювати: для того, щоб існувати і розвиватись, вони мають підтримувати те соціальне середовище, в якому знаходяться.

Соціальна відповідальність профспілкових та громадських організацій проявляється в: удосконаленні нормативно-правової бази у сфері трудових відносин та соціального партнерства; підвищенні ролі профспілкових та громадських організацій як посередників соціального партнерства між громадянином і державою; збалансуванні інтересів різних соціальних верств, категорій, груп населення шляхом удосконалення механізмів проведення колективних переговорів, консультацій, укладення угод відповідних рівнів, колективних договорів на підприємствах, в установах та організаціях усіх форм власності; сприянні розвиткові солідарності громадян у їх повазі до права і закону.

Соціальна відповідальність держави при ратифікації міжнародних правових угод у соціальній сфері. Соціальна держава є самостійним, національним рівнем системи міжнародного співробітництва у сфері соціального захисту і представлена відповідними міжнародними організаціями та системою міжнародних договорів і угод. З цією метою соціальна держава повинна: постійно, систематично підвищувати імідж України на міжнародній арені з питань соціального захисту та соціального партнерства; адаптувати чинне законодавство України до стандартів ЄС.

Важливим моментом діяльності соціальної держави на міждержавному рівні є забезпечення соціальних гарантій згідно вимог МОП щодо працевлаштування та соціального захисту громадян України під час їх перебування за кордоном.

Пріоритети соціальної держави

Становлення та розвиток соціальної держави України забезпечується наступними пріоритетами: гарантуванням конституційних прав і свобод людини і громадянина; розвитком громадянського суспільства, його демократичних інститутів; зміцненням політичної і соціальної стабільності в суспільстві; створенням конкурентоспроможної, соціально орієнтованої ринкової економіки та забезпеченням постійно зростаючого рівня життя й добробуту населення; розвитком духовності, моральних засад, інтелектуального потенціалу Українського народу, зміцненням фізичного здоров'я нації, створенням умов для розширеного відтворення населення.

На кожному етапі свого розвитку соціальна держава визначає пріоритети щодо реалізації установлених принципів, виходячи із ступеня гостроти найважливіших соціально-економічних та політичних проблем; проблемного бачення значних протиріч історичної ситуації, що склалася, вирішення яких буде сприяти переходу суспільства на якісно новий рівень соціально-економічного розвитку, що базується на демократичних принципах та правових нормах.

На сучасному етапі становлення соціальної держави України стратегічними пріоритетами по сферах діяльності виступають: політика доходів населення; зайнятості населення; соціальної безпеки та соціального захисту населення; охорони здоров’я населення; демографічного розвитку; соціокультурного середовища; систем життєзабезпечення населення, захисту від природних та техногенних аварій і катастроф; соціального партнерства; зовнішньої політики.

У сфері політики доходів населення: забезпечення зростання реальної заробітної плати; встановлення державних гарантій оплати праці; недопущення отримання заробітної плати нижче прожиткового мінімуму визначеного державою.